Валерій Бурій

МІЙ ТЕКСТ В УКРАЇНСЬКІЙ ВЕРСІЇ ВІКІПЕДІЇ

Волков Пилип Григорович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 

Пилип Григорович Волков (1901—1949) — червоноармієць Робітничо-Селянської Червоної Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1946).

Біографія

Пилип Волков народився 1901 року в селі Лисича Балка (нині Катеринопільського району Черкаської області) в селянській сім'ї. Здобув початкову освіту. Учасник Громадянської війни. У серпні 1941 року Волкова було призвано на службу до Робітничо-Селянської Червоної Армії. З грудня 1943 року — на фронтах Великої Вітчизняної війни. До квітня 1945 року гвардії червоноармієць Пилип Волков був навідником протитанкової рушниці 50-го гвардійського полку 13-ї гвардійської кавалерійської дивізії 6-го гвардійського кавалерійського корпусу 2-го Українського фронту. Відзначився під час звільнення Чехословаччини.

9 квітня 1945 року Волков одним із перших форсував річку Морава. 10 квітня в районі населеного пункту Ланжгот він знищив декількох гітлерівців і трьох узяв у полон. Того ж дня він прикривав вогнем із протитанкової рушниці переправу ескадрону.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року червоноармійцю Пилипу Волкову присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Після закінчення війни Волков проживав і працював у селі Бурлін Уральської області. Був також нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, медалями. Помер у 1949 році. У селі Бурлін його іменем названа вулиця.

Література
Герои Советского Союза : краткий биогр. словарь. — М., 1987. — Т. 1.
Світло безсмертного подвигу : Черкаська область. — К., 2005. — Т. 3.
Бурій В. М. Лисича Балка : відома та невідома : іст.-краєзн. нарис / Валерій Бурій. — Черкаси : Вертикаль, 2009. — С. 19.
Бурій В. Герої Радянського Союзу — наші земляки / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 2011. — 27 верес. — С. 3; 2010. — 5 жовт. — С. 3.
Бурій В. Пилип Волков — Герой Радянського Союзу [Електронний ресурс] / Валерій Бурій // Село Лисича Балка: сайт громади

 


Категорії: Народились 1901
Померли 1949
Герої Радянського Союзу
Уродженці Катеринопільського району
Кавалери ордена Леніна
Кавалери ордена Слави
Учасники Другої світової війни

Валерій Бурій

ВІН МЕШКАВ У НАДЛАКУ ПО СУСІДСТВУ З ЛИСИЧОЮ БАЛКОЮ

 


Шліфер Леонід Йосипович

народився — 1.04.1927
місце народження — с. Нова Осипняжка Олександрівського району
дата смерті — 19.11.2008
місце смерті — м.Київ
місце поховання — м.Київ, Байкове кладовище


Леонід Йосипович Шліфер (1 квітня 1927, Нова Осипняжка — 19 листопада 2008) — український сільськогосподарський діяч, директор ТОВ «Добробут», двічі Герой Соціалістичної Праці.


Життя і діяльність

Шліфер Леонід Йосипович народився 1 квітня 1927 року на хуторі Новій Осипняжці Ставидлянської сільської ради Олександрівського району (тепер Кіровоградської області). У вересні 1941 року почав працювати поштовим агентом в Безим'янівській районній конторі зв'язку Саратовської області. В жовтні 1942 року 15-річним юнаком добровільно вступив до лав Червоної Армії. Дорогами Великої Вітчизняної війни пройшов до травня 1945 року. Служив у військовій авіації, готуючи до вильоту бойові літаки. Про відвагу і мужність Л. Й.Шліфера свідчить низка бойових нагород.

З 1946 року працював у фінансових органах Кіровоградської області, з січня 1950 року до січня 1953 року очолював Новоархангельський фінвідділ. 26 січня 1953 року загальними зборами колгоспників був обраний головою найвідсталішого на той час господарства імені Сталіна (село Тимофіївка). Завдяки особистим якостям керівника через два роки колгосп вийшов на перше місце по основних показниках сільськогосподарського виробництва. В 1959 році відбулося його об'єднання з відстаючим колгоспом імені Горького, що діяв у селі Надлаку, а в 1964 році до них приєднався колгосп імені Кірова (село Іванівка). Укрупнене агроформування почало називатися «Зоря комунізму». Господарство щороку брало участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці.

Л. Й. Шліфер обирався депутатом Верховної Ради СРСР, обласної, районної та сільської рад народних депутатів.

Двічі Герой Соціалістичної Праці (1965, 1988). Нагороджений багатьма нагородами СРСР, з них — п'ятьма орденами Леніна, медаллю «За оборону Сталінграда», у 1977 році — Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. У 1991 йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства СРСР». Нагороджений тринадцятьма Золотими медалями Головвиставкому СРСР.

За часів незалежної України нагороджений президентськими відзнаками, орденами «За заслуги» III ступеня та II ступеня (2007), орденом «За мужність». У 2007 році нагороджений Почесною відзнакою Кіровоградської області «Честь і слава Кіровоградщини». Помер 19 листопада 2008 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Могила Леоніда Шліфера




Бібліографія

І знову - до Шліфера // Народне слово. - 2001. - 19 травня. - С. 1

Возвращение Председателя: Леонид Иосифович Шлифер - дважды Герой Социалистического труда, председатель колхоза 'Заря' Кировоградской обл., Новоархангельского р-на // Еврейские вести. - 2001. - № 21-22. - С. 5

Двічі Герою Соціалістичної праці Л. Й. Шліферу - 80! : Фото та добірка матеріалів // Колос. - 2007. - 31 березня. - С. 1

Кердіваренко О. Л.Й.Шліфер пішов на відпочинок : Новоархангельський р-н КСП 'Зоря' / О.Кердіваренко // Кіровоградська правда. - 2000. - 6 січня. - С. 2

Кердіваренко О. У надлакців гарний настрій - до них повернувся Шліфер : У Надлаку вважають, що вони не знову обрали Л.Й.Шліфера головою свого господарства, а відкликали його з довготривалої відпустки / О.Кердіваренко // Кіровоградська правда. - 2000. - 14 грудня. - С. 1

Кердиваренко О. Л.Й.Шліфер: 'Сподіваюся на торжество добра, справедливості , любові...' / О.Кердиваренко // Кіровоградська правда. - 2000. - 30 грудня. - С. 3

Коломієць М. Світовій зірці, яка вже згасла : Пам`яті Леоніда Шліфера / М. Коломієць // Вперед. - 2009. - 17 лютого. - С. 3

Макей Л. Остап Вишня вмився б сльозами / Л. Макей // Народне слово. - 2011. - 7 липня. - С. 1, 4

Малиновський В. Леонід Шліфер: Земля й люди на ній - то мої любов і біль, розрада і втіха / В. Малиновський // Народне слово. - 2007. - 31 березня. - С. 1, 2

Нужна Н. Останній голова : Як вожді 'село витягували', він відчув на собі... / Н. Нужна // Сільське життя плюс. - 2007. - 29 березня. - С. 1, 2

Нужна Н. Повернення Шліфера : У грудні 2000 року селяни Надлака Новоархангельського району створили спільне господарство 'Хлібороб України', директором якого обрали Шліфера Л.Й. / Н.Нужна //Народне слово. - 2001. - 24 серпня. - С. 2

Нужна Н. Повернення Шліфера / Н.Нужна // Народне слово. - 2001. - 24 травня. - С. 1,2

Орден - Л. Й. Шліферу // Колос. - 2007. - 15 травня . - С. 1 Орденом 'За заслуги' ІІ ступеня нагороджено директора ТОВ 'Добробут' Л. Й. Шліфера

Пам`яті Леоніда Йосиповича Шліфера : Некролог // Вперед. - 2008. - 22 листопада. - С. 4

Славетному хлібодару, двічі Герою Соціалістичної Праці завтра виповнюється 80! // Народне слово. - 2007. - 31 березня. - С. 1

Валерій Бурій

МОЇ КОРОТКІ НОТАТКИ ПРО ЛИСИЧУ БАЛКУ
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 



Основні дані

Поштовий індекс 20532
Телефонний код +380 4742
Географічні дані
Географічні координати 48°47?38? пн. ш. 31°07?19? сх. д.Координати: 48°47?38? пн. ш. 31°07?19? сх. д.
Середня висота
над рівнем моря 160 м

Лиси?ча Ба?лка — село в Україні, в Катеринопільському районі Черкаської області. Населення становить 505 осіб ( станом на 01.01.2013 рік ). В селі розташовані навчально-виховний комплекс (школа - дитсадок), будинок культури, бібліотека, амбулаторія, адмінбудинок місцевої агрофірми, поштове відділення, філія ощадбанку, магазини. Збереглися залишки древніх могил, польського кладовища, змієвих валів, дерев'яної церкви (2013).


Походження назви

Назва населеного пункту Лисича Балка, на думку старшого наукового співробітника відділу ономастики Інституту української мови НАН України (Київ) кандидата філологічних наук І.В. Єфименка, утворилася поєднанням прикметника лисичий (від слова лисиця) та іменника (географічного терміна) балка в значенні яр; степовий яр; глибокий яр, порослий лісом; ліс на пагорбі; заглибина в степу, вимита водою; низина в степу, заросла травою; долина річки; невелике пониження земної поверхні. Можливо, у цій балці колись водились лисиці, тому її назвали Лисича Балка. Назва балки лисича могла бути пов'язана не з твариною, а з рослиною. Відомо, що лисицею в народі називають ліщицю мурову, яка росте, зокрема, в лісах, розташованих на схилах ярів та балок.

Історія

1760 року Звенигородський староста Фелікс Солтик надав право на осадження (заснування) слободи Руфіну Корицинському над річечкою - притокою Висі, як зазначається в дещо пізнішому документі 'над рудкою гнилою, що з криниць починається і називається 'Лисича'. Ототожнення місцевої річечки з 'рудкою' дозволяє припустити наявність у ній болотної руди, придатної для виробництва низькоякісного заліза. Втім, ні тоді, ні пізніше ця руда широко не використовувалася, хоч уже 1780 року в поселенні проживав Федько Коваль, який, очевидно, займався ковальським ремеслом. 1765 року під час проведення люстрації (генеральної ревізії) корлівщини (маєтностей короля) Речі Посполитої у слободі вже було зафіксовано 9 слобожан, що ототожнювалися з числом дворів. Це означало, що в селі проживало близько 70 осіб. У наступне десятиліття населення зростало і в 1775 році згідно з подимним (реєстром будівель) у слободі нараховувалося 26 домів, 2 корчми і 1 гуральня. 1775 р. Ф. Солтик надав Лисичу Балку з правом оренди на 30 років Янові Соколовському.

В складі Російської імперії

Після входження Правобережної України в 1793 р. до складу Російської імперії Лисича Балка опинилася в складі Катеринопільського повіту Вознесенського намісництва. Одночасно, село продовжувало залишатися населеним пунктом Звенигородського староства. У 1795 р. у Лисичій Балці було 20 домів (близько 160 осіб). Далі адміністративне підпорядкування села неодноразово змінювалося - у 1797 р. село перебувало у складі Катеринопільського повіту Київської губернії, а 1802 р. - Звенигородського повіту тієї ж губернії. До 1854 р. село входило до Звенигородського староства, яке після смерті Соломеї Солтикової перейшло у володіння Потоцьких. В 1853 р. Лисича Балка з іншими населеними пунктами староства перейшли до царської казни. В 1864 році зазначалось, що в селі проживало 662 чоловік.

В 1900 році в селі було 240 дворів та проживало 1357 чоловік. В селі була православна церква, 1 каплиця, 1 приходська школа, кузня та 5 вітряних млинів.[2]

У ХХ сторіччі

Під час воєнних дій 1918 - 20 рр. влада неодноразово змінювалася. Наприкінці 1920-х рр. організовано ТСОЗ ім. Воровського (голова Я.М. Муковоз), згодом - колгосп ім Петровського (голова М.К. Маврин). Наприкінці 1931 р. кілька господарств об'єдналися в колгосп ім. Петровського (голова М.М. Журило).

Внаслідок Голодомору 1932 - 33 рр. в селі загинуло понад 200 чоловік, зазнали сталінських репресій (протягом 1937 - 38 рр. розстріляно близько 20 осіб).

У період окупації села фашистами тут було організовано общинне господарство. Частина отриманого врожаю залишалася в селі і розбиралася працівниками, а частину вивозили фашисти до Німеччини. На фронтах Другої світової війни воювало 140 жителів, 90 - загинуло, 50 - удостоєно бойових нагород. 13.03.1944 року село визволено від фашистів частинами ІІ Українського фронту. В 1975 році в центрі села встановлено пам'ятник 72 односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Скульптуру виготовлено одеськими майстрами В. Соколовським та В. Давидовичем. На сільському кладовищі є пам'ятник невідомому солдату.

У 1949 - 1953 рр. - місцевий колгосп очолював Герой Радянського Союзу М.П. Цісельський; у 1963 - 1969 - А.М. Цицерківський. У 70-х рр. XX ст. колгосп ім. Петровського перейменовано на сільськогосподарську артіль (згодом колгосп) 'Росія'.

У 1976 р. зведено Будинок культури, бібліотеку. У 1997 р. колгосп реорганізовано КСП, а з 1999 р. - СТОВ 'Зоря'. Двадцять членів господарства вийшли з нього і стали одноосібниками. У 2000 р. СТОВ 'Зоря' перейменовано на ТОВ агрофірма 'Зоря', очолював його з 2001 р. Р.Х. Франчук.

Освіта
1934 р. - створено початкову школу;
1938 р. - збудовано нове приміщення школи; під час окупації села фашистами вона слугувала стайнею для коней;
1950 р. - школа стає семирічною;
1959 р. - у відбудованому приміщенні нової школи розпочато навчання;
1992 р. - школа почала називатися 'загальноосвітня школа I - II ступенів';
2004 р. - школу та дитячий садок 'Теремок' було реорганізовано в навчально-виховний комплекс;
2012 р. - у школі навчалося 63 учні, дошкільників - 19, педагогічний колектив - 14 осіб.

За роки існування школи з її стін вийшло 1165 учнів (2012).

Природа

Село розташоване у лісостеповій зоні центральної частини Придніпровської височини, з хвилястим яружно-балочним рельєфом.Через село протікає дуже замулений струмок, який згадує ще Лаврентій Похилевич(1864), про нього також читаємо і в 'Словнику гідронімів України' (К., 1979. - С. 317), впадає він в річку Велика Вись - басейн Південного Бугу). Клімат помірно-континентальний. Середня температура січня -5,4°C, липня +20,2°C. Опадів 450-505 мм на рік. Для порівняння: у 1978 р. випало 479 мм опадів за рік, у 1979 р. - 477 мм, у 1980 р. 701 мм (за даними колгоспного агрометеопосту). Корисні копалини: буре вугілля, пісок, глина, уран та ін. Надра Мокрокалигірського родовища бурого вугілля в Лисичій Балці використовує ВТО 'Енергетична інвестиційна компанія', яка підписала договір оренди земельної ділянки площею 62,9 гектара терміном на 49 років (листопад 2011 р.). Запаси родовища - 7,7 мільйона тонн бурого вугілля. Заплановано видобувати 100 тисяч тонн вугілля (2013 р.), а в 2014 - вже 300 тисяч. Експортні поставки будуть здійснюватися до Молдови, Болгарії, Угорщини, Китаю, Чехії, Туреччини.

На околиці села є унікальне лісове урочище. У монографії 'Перспективная сеть заповедных объектов Украины' (К.: Наукова думка, 1987. - С.249) відомий український вчений-ботанік Ю.Л. Шеляг-Сосонко звертає увагу на крайню необхідність віднесення до категорії ботанічних заказників загальнодержавного значення лісового масиву 'Лисича Балка'. Об'єкт зарезервовано Постановою Державного комітету України по екології і раціональному природокористуванню від 15.10. 1990 р. №20 та рішенням Черкаської обласної ради 'Про обмежене використання територій, зарезервованих для організації заповідних об'єктів' від 22.04. 1991 р. На превеликий жаль, лісове урочище ще й досі не отримало статусу заказника загальнодержавного значення, а вікові дуби, інші цінні породи дендрофлори поступово вирубуються і може настати час, коли не буде чого охороняти. Заповідний режим доцільно встановити в лісах всієї балки, який добре представляє балочні ліси крайнього півдня лісостепу. У балці круті і сухі схили займають дубові ліси, татарськокленові, в травостоях яких на випуклій частині південного схилу переважає горобейник порпурово-голубий. Вище при зменшенні крутизни схилу цей вид змінюється осокою волосистою, а нижче - зірочником ланцетовидним, або конвалією травневою. В основі схилів і по днищу балки ростуть дубово-ліщинові ліси з переважанням в травостої осоки волосистої (в більш сухих умовах), або яглиці звичайної (у більш вологих місцях). У самих сухих екотипах 125-літній дуб черешчатий має висоту 19 метрів. Значно кращим ростом він відрізняється в більш вологих умовах нижньої частини схилів балки і її днища, де він у віці 155 років досягає висоти 31 метра. В підліску, крім названих превалюючих видів, найпоширеніші - горобина, бруслина бородавчаста, свидина криваво-червона і терен звичайний. Травостій утворюють звичайні поширені види. Тільки в самих сухих умовах до них домішуються світлолюбні види, в тому числі медунка, купина широколиста, залізняк бульбоносний, чемериця чорна, півник злаковидний.

Персоналії
Волков Пилип Григорович - Герой Радянського Союзу
Руренко Горпина Іринархівна - Герой Соціалістичної Праці
Кулаковський Петро Михайлович - доктор історичних наук
Петро Матула (*1928, с. Лисича Балка) — український громадський діяч у США, автор ідеї та найактивніший учасник створення пам'ятника Митрополитові Василю (Липківському) в США[3]
Яворський Едуард Никифорович — український музикознавець і лібретист; заслужений діяч мистецтв України, член Спілки композиторів України
Халабуденко Михайло Іванович - військовик, першобудівник космодрому Байконур, особисто знайомий з С.П. Корольовим, Ю.О. Гагаріним та іншими космонавтами
Домніцький Юрій Леонідович - військовик, начальник відділу з розробок замовлення озброєння і військової техніки департаменту закупівлі озброєнь Міністерства оборони України, член спілки 'Земляцтво Катеринопільщини'
Колісник Іван Климович - відомий в Україні лікар-гінеколог
Бурій Валерій Михайлович - член Національних спілок журналістів та краєзнавців України, автор першої книжки про Лисичу Балку, член спілки 'Земляцтво Катеринопільщини'

Відзначені орденами та званнями

почесне звання 'Мати-героїня'
Шпілька Надія

орден Леніна
Задніпряний А.В.

орден Жовтневої революції
Шиятий І.Д.

орден Трудового Червоного прапора
Бурій В.О.
Домніцький В.Г.
М'ялковський Б.С.
Осіян О.П.

орден Трудової Слави ІІІ ступеня
Дикун В.О.
Небесний А.Ф.
Дідковський А.Ф.

орден 'Знак Пошани'
Бурій В.О.
Шиятий І.Д.
Савранський М.І.
Ковтун Л.Г.
Печиборщ Г.А.

медаль 'За трудову відзнаку ('За трудовое отличие')
Яворська Г.І.

Література

Бурій В.М. Лисича Балка: відома та невідома : іст. - краєзн. нарис / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - 72 с. : фотогр.
Бурій В.М. Вибрані розвідки, статті та замітки. Вип. 1. / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2008. - 71 с. : фотогр.
Кулаковський П.М. Історія села Лисича Балка (незакінчена) / Петро Кулаковський. - Острог, 2012.
Мельниченко В.М. Краєзнавство Черкащини : сторінки історії / Василь Мельниченко. - Черкаси : Вертикаль, 2010. - С. 105-106; 111..
Бурій В. Лисича Балка (відрізок історії) / Валерій Бурій // Туристичні меридіани (Черкаси). - 2000. - № 8 (листопад). - С. 4.
Бурій В. Лисича Балка і її люди: з віку у вік / Валерій Бурій // Нова Доба (Черкаси). - 1999. - 20 лип. - С. 8.
Бурій В. Лисича Балка: віддавна і тепер (краєзнавчі нотатки) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1997. - 15 жовт. - С. 3 - 4.
Бурій В. Лисича Балка: штрихи історії / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1982. - 13 лист.
Бурій В. Топонімічний словник: Лисича Балка / Валерій Бурій // Авангард. - 1986. - 13 берез.
Бурій-Цісельський В. Свічко пам'яті не згасни! (Голодомор-33) / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2007. - 23 лист. - С. 2.
Бурій В. Реабілітовані історією / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2011. - 9 серп. - С. 2.
Бурій В. Лисича Балка: сталінський терор / Валерій Бурій // Надвисся (Черкаси). - 2010. - № 3. - С. 67 -70.
Бурій В. Герої Радянського Союзу - наші земляки / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник.- 2011. - 27 верес. - С. 3.
Бурій В. Історик Петро Кулаковський: біогр. ескіз / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2004. - 17 серп. - С. 3.
Бурій В. Едуард Яворський: редактор, музикознавець, лібретист / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2003. - 25 лип. - С.4.
Життєві істини Валерія Бурія: зб. ст. і матеріалів. - Черкаси : Вертикаль, 2012. - 51 с. : іл. - (Подвижники краєзнавства Черкащини).
Найденко О. Краєзнавство як стан душі [про В.М. Бурія] / Ольга Найденко // Катеринопільський вісник. - 2012. - 21 лют. - С.3.
Блажко П. З любов'ю до людей і рідного краю [про В.М. Бурія] / Петро Блажко // Місто робітниче (Ватутіне). - 2007. - 16 лют. - С. 2.
Бурій В. Екологічний вандалізм на межі тисячоліть / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2000. - 5 лют. - С. 6.
Бурій В. Вандалізм на межі тисячоліть / Валерій Бурій // Село і люди (Черкаси). - 2000. - 28 січ. - С. 3.
Бурій В. Бути ботанічному заказнику / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1989. - 26 верес. - С. 3.

Валерій Бурій

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

Едуа?рд Ники?форович Яво?рський (* 8 червня 1928 - 2 березня 2012 ) — український музикознавець і лібретист родом з с. Лисичої Балки на Черкащині. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Член Спілки композиторів України.

Закінчив Київську консерваторію (1953), працював редактором Київської телестудії (з 1958), референтом у справах музики Міністерства культури УРСР (з 1964), заступником директора Київського Театру Опери й Балету, головним редактором журналу «Музика» (з 1970).

Автор лібретт музичних спектаклів, балетів «Дон Жуан» (К. 1969), «Вогненний шлях» В. Губаренка (1980) та ін. Автор праць «В. Губаренко» (1972), «Зоя Христич» (1975), «О. Сандлер» (1976).
''Зоряний шлях Національної філармонії України''.

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 674.
Союз композиторов Украины. К., 1984. — С.271—272
Бурій В.М. Лисича Балка : відома та невідома : іст. - краєзн. нарис / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - С.34 - 35.
Бурій В. Едуард Яворський : редактор, музикознавець, лібретист / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2003. - 25 лип. - С. 4.
Бурій В. Едуарду Яворському - 70 / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1998. - 3 черв. - С. 3.
Бурій В. Наш земляк Е.Н. Яворський / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1982. - 9 жовт.
Бурій В. Твори нашого земляка / Валерій Бурій // Авангард. - 1983. - 2 квіт.

Валерій Бурій

ЗНАЙ НАШИХ!

05.12.2012
Про нагородження вчителя історії та правознавства Шиятого Івана Павловича

Директор ТОВ 'Редакція освітянських видань' П. Г. Катунін та головний редактор часопису 'Позакласний час' Г. О. Давидова привітали з перемогою у Всеукраїнському конкурсі 'Творчість освітян' - вчителя історії та правознавства Шиятого І. П. та вручили йому грамоту і памятний знак 'Переможцю конкурсу' ...

Валерій Бурій

А ви ж казали: любите Лисичу,

Село, де зав'язали перший сніп...

Яків Івашкевич

Красиве село Лисича Балка. Давнє і славне своїми хліборобськими родинами - людьми щирими, душевними і працьовитими. Земля солов'їної мови, земля рідкісної краси  і щедрот.

  Минають дні, проходять роки, спливають сторіччя... Проносяться соціально - політичні бурі, відбуваються круті історичні злами і катаклізми, життя іде своєю, ні від кого незалежною ходою, багато що змінюючи, оновлюючи, переінакшуючи, а воно, в сутності своїй, залишається все таким же чарівним, мальовничим і неповторним.

На території села виявлені змієві вали – довгі земляні насипи. За легендою, богатир Козмодем’ян (або Борисогліб), щоб умертвити Змія, запріг його в плуга й орав, унаслідок чого з’явилися гігантські борозни. Дослідники встановили, що змієві вали – це залишки дерев’яно-земляних укріплень, збудованих наприкінці 10 – у 1-й половині 11 століття, незначна частина – у 12 столітті для захисту від печенігів та половців.

У найсхіднішому селі Тальнівщини – Піщаній є рештки змієвого валу – одного з найдовших і найбільших у Черкаській області. Його жовтувата смуга тягнеться від села в напрямку до с. Лисичої Балки. Ще й досі у Піщаній можна почути такий переказ. Колись нібито жив у селі чоловік по імені Влас. Захотів він дістатися до Чорного моря. Силенного плуга скував. Змія запріг і почав «тягнути» скибу від села й аж до моря. Плуг землю крає, а замість скиби цілий вал росте. До моря Власові так і не судилося добратися. Лишень до Лисичої Балки і дійшли удвох. А там – чи сили не стало, чи змій орати не захотів, не знати. Відтоді і кажуть люди, що це «змійована земля».

  Відомий дослідник старовини В.Б. Антонович у своїй праці «Археологическая карта Киевской губернии» зазначив, що біля села є 13 могил (Діденко О. та ін. Збірник археологогічних пам’яток Уманщини. – Умань, 2006, Т.1.-С.45). Йдеться про давні поховання.

  Газета «Нова Доба» (Черкаси, 2008.-23 вересня.-С.13) писала: «У Лисичій Балці відсвяткували 243-ю річницю заснування села».Цю ж дату свого часу подав відомий краєзнавець Михайло Пономаренко у статті «Звенигородське староство» (газ. «Шевченків край».- Звенигородка.-1983.- 1 березня): «1765 року піддані сплачували чинш житом, вівсом, їжею і косили у пана 1 день на рік. Новозакладені слободки (Бродецьке, Лисича Балка, Петраківка) повинностей не відбували».Згідно з польськими архівними джерелами Лисичу Балку осаджено в середині 18 століття шляхтичем Руфіном Корицинським.

  Наприкінці 18 століття Звенигородське староство перетворюється на Звенигородський повіт.

  У 1900 р. с.Лисича Балка за тодішнім  адміністративно-територіальним поділом належала до Петраківської волості Звенигородського повіту Київської губернії, пізніше до Мокрокалигірської волості; постановою №262 (17.12.1920 р.) Звенигородського повітового революційного комітету «Про новий поділ Звенигородського повіту» Лисичу Балку знову віднесено до Петраківської волості. Пізніше село входило до Мокрокалигірського, Шполянського та Катеринопільського районів.

Село Лисича Балка розташоване за 22 км від районного центру та за 29 км від залізничної станції Звенигородка.

На думку краєзнавців назва села утворилася з двох компонентів – від іменника «лис», прикметникового суфікса – ич та закінчення – а. Другий компонент відображає характер рельєфу в цій місцевості. Дмитро Яворницький в «Історії запорізьких козаків» писав: «Балки…- більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у  ріки, річки, озера, лимани, прогної, єрики; геологічною мовою балками називають мертві, недіючі, вкриті лісовою чи трав’яною рослинністю яри. В балках чи біля балок закладали спочатку бурдюги, потім зимівники й нарешті села…»

Етимологи пояснюють походження слова «балка» запозиченням із тюркської мови («булак» - бурхливий потік, джерело; «балкан» - круті гори, порослі лісом).

Вірогідніше, слово це одвічне слов’янське, утворене від основи «бал», тієї ж, що і слово «болото», «балище» - місце, де раніше була низина.

         На мій запит про походження населеного пункту ЛИСИЧА БАЛКА старший науковий співробітник відділу ономастики Інституту української мови НАН України (Київ) кандидат філологічних наук І.В.Єфименко відповів таке:

“Назва населеного пункту Лисича Балка утворилася поєднанням прикметника лисичий(від слова лисиця) та іменника (географічного терміна) балка в значенні “яр; степовий яр; глибокий яр, порослий лісом; ліс на пагорбі; заглибина в степу, вимита водою; низина в степу, заросла травою; долина річки; невелике пониження земної поверхні ”. Можливо, у цій балці колись водились лисиці, тому її назвали Лисича Балка.

         Варто зауважити, що назва балки лисича могла бути пов’язана не з твариною, а з рослиною. Відомо, що лисицею в народі називають ліщицю мурову (Gypsophila muralis L.), яка росте, зокрема, в лісах, розташованих на схилах ярів та балок”.

  Поет Василь Марсюк писав:

  У селі широка балка – крутосхил,

  Мов згубила сива галка двоє крил.

  А між крильми – запах дужий полину –

  - Полетімо, любий друже, в далину!

                                                               («В балці»)

З розповідей місцевих жителів в балці, де розташоване нині село, водилося багато лисиць. Звідси виводять і назву села – Лисича Балка. За іншою версією назва села – від гідроніма (назви струмка) Лисича Балка, який нині замулено.

У 1844 році в селі налічувалось 79 дворів і 315 жителів.

В «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии или Статистических, исторических и церковных заметках о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся» (1864), які зібрав Л.Похилевич читаємо: « Деревня Лисича - балка Киевской губернии Звенигородского уезда, в 5-ти верстах на восток от Петраковки, недалеко от реки Выси. Жителей обоего пола 626; земли удобной 1062 десятины.

Село при безименном ручье, или Лисичей Балке, впадающей в реку Высь».

А в «Списке населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік зазначено: 'Д. Лисичая - Балка (казенная) Киевской губернии Звенигородского уезда. В ней дворов - 240, жителей обоего пола - 1357 чел., из них мужчин - 677 и женщин - 660. Главное занятие жителей - хлебопашество; кроме того, некоторые крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую губернию. Расстояние от уездного города до деревни – 35 вер., от ближайших: железнодорожной станции - 23 вер., телеграфной - 25 вер., почтовой (казенной) и почтовой (земской) - 10 вер. Железнодорожная станция носит название 'Звенигородка'. Телеграфная станция находится в г.Звенигородке, почтовая - в м. Мокрой Калигорке.

В д. Лисичей Балке числится земли - 1261,99 дес., пренадлежащей бывшим государственным крестьянам. Хозяйство ведется по трехпольной системе. В деревне имеются: православная церковь, часовня, церковно - приходская школа, хлебный магазин, кузница и 5 ветряных мельниц.

...Хозяйство в имении помещицы Александры Николаевны Протопоповой д. Потоки ведут арендаторы крестьяне деревень Кобылянки,Соколовки й Лисичей Балки'.

У «Памятной книжке Киевской епархии на 1913 г.»

зазначено,  що церква в Лисичій Балці освячена на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

Як зазначає краєзнавець В.М. Яковенко,  у Сухій Калигірці, десь у першій половині XVIII ст. було збудовано на уніатських кшталт з дубових колод церкву. Після Гайдамаччини її розібрали і перевезли до опольщеного переселенцями села Лисича Балка,  де її рештки збереглись і донині. Церква ж після її закриття використовувалася як клубна установа та колгоспний склад.

Храм Різдва Пресвятої Богородиці в стадії руйнації

                                                                                                                                 Одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок нашої історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках відтворив у своєму романі «Чорний Ворон»  лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Шкляр. У творі згадується і село Лисича Балка.                                                                                                                                                                                                                                                        

У 1927 р. побачив світ краєзнавчий збірник «Уманщина» за редакцією Д.М.Скуратівського, в якому повідомляється, що в Лисичій Балці налічується 439 домогосподарств,  населення обох статей – 1618: українців -1608, росіян – 5,євреїв-5 (1926 р.).Для порівняння : у 1972 р. у селі проживало 862 особи,  у 1984 р. – 730, у 2001 р. – 598 мешканців.

У 1924 р. було організовано товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) ім. Воровського (голова Я.М. Муковоз), а в 1929 – колгосп,  який спочатку носив ім’я Г.І.Петровського (голова М.К. Маврин),  а пізніше організовано ще й третіє господарство, яке очолив голова Ялківський. Наприкінці 1931 р. всі вони були об’єднані в колгосп ім. Петровського (голова М.М. Журило). 1934 року почала діяти початкова школа. На території села виявлено поклади торфу,  бурого вугілля. Діяла цегельня.

…Початок 30-х років.                                                            

Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все : реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю.  

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Голодомор…

Пан Петро Матула (США), використовуючи архіви своїх батьків, уродженців Лисичої Балки наводить жахливі факти голодомору 1932 – 1933 рр.:

Мотря Поцілуйко варила по частинах свою дитину і їла,  але сама померла.

Лука Фареній повернувся з каторги, помер від голоду.

Дитина смоктала груди мертвої мами.

Ганна Яворська закопала ( заховала для себе) відро жита і посадила зверху вишеньку. Знайшли те жито і безслідно забрали жінку.

Родина Івана Кулаківського, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Дениса Пересунька, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Сергія Яворського, 10 осіб,  - лишилася мама і одна дитина, решта вимерли.

Моя мама, Любов Василівна Цісельська (Бурій) (1923-2006) згадувала:

       Л.В. Бурій   (1923 - 2006)                  М.О Бурій (1920 – 1963)

 «Якби не корова,  то більше всього,  що не вижила б. На той час у людей все позабирали,  за вказівкою згори,  комуністи-активісти – і борошно, і зерно,  і картоплю, і ще багато чого іншого. Вони – колгоспні активісти – вижили, а в сусіда померли батько й мати,  двоє дітей.

«Я пасла в бур’янах,  вищих мого зросту,  корову (поля були не засіяні,  бо не було чим засіяти),  мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани,  збивала грудочку масла,  зліплювала докупи насіння бур’янів і їла. А поруч моя ровесниця,  теж пасла корову,  але їла духмяний житній хліб з маслом,  бо її батько був колгоспником активістом. Ой,  як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні  лежала жінка,  у роті якої так і залишався недоїдений м’ятий  «какиш» ( молочаєносна рослина з родини Айстроцвітих ). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі,  не дійшла,  не вистачило сили – померла. Мої батьки міняли гарний одяг,  подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли-берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадалися і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли».

Взагалі у 1932 – 1933 роках у Лисичій Балці від голоду за неповними даними померло більше 200 осіб.

Сьогодні в селі є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій.

31 січня 1938 року за підписом Сталіна з’явилося рішення Політбюро «Про антирадянські елементи». За пропозицією НКВС було затверджено «додаткові ліміти, за якими підлягали репресіям куркулі, злочинці й активні антирадянські елементи».Під цю категорію потрапили деякі жителі села.

Гаврилюк Демид Зосимович, 1889 р. н., засуджений вироком Київського обласного суду від 24.02.1938 року за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР до 7 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років.

Реабілітований Верховним судом УРСР 26.09.1967 року.

Домніцький Василь Пилипович, 1899 р. н., Сокуренко Павло Федорович, 1896 р. н. та інші особи (всього 22 чол.) засуджені постановою Трійки при НКВС Київської області від 05.04.1938 року за ст.ст.54-4 та 54-11 КК УРСР до вищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна. Вирок, приведено до виконання 26 квітня 1938 року о 23-й годині. Постановою Президії Черкаського обласного суду від 14.09.1956 року реабілітовані.

Каліновський Матвій Іванович, 1883 р. н., засуджений Постановою Трійки при НКВС Київської області від 05.11.1937 року за ст. 54-10 КК УРСР на 10 років ув’язнення до виправно-трудових таборів. Постановою Президії Черкаського обласного суду від 04.12.1959 року вирок скасовано, а справа закрита за недоведеністю обвинувачення, тобто Каліновського М.І. реабілітовано

Камінський Костянтин Іларіонович, 1892 р. н.,  Бурій Олександр Макарович, 1896 р.н. (мій дід),  Вороневич Олександр Іванович,  1881 р.н.,  Ялковський Антон Андрійович, 1895 р. н.,  Цісельський Василь Андрійович ( на фото), 1880 р. н. (мій дід), були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією особистого майна.

Вирок приведений до виконання 28 березня 1938 року о 23-й годині.

Постановою Президії Черкаського обласного суду від 29.04.1959 року вирок скасовано, розстріляних реабілітовано.

Зі спогадів

мешканки с. Лисича Балка Катеринопільського району

Любові Цісельської

Історія мого батька, знищеного сталінськими опричниками і водночас моторошна картина вилюднення мого рідного села Лисича Балка на Катеринопільщині внаслідок тих же безупинних репресій трагічна. Як у тій страшній казці про ненаситного дванадцятиголового змія, якому щодня мусили приносити людську жертву. Тануло, сиротіло це українське село, а скільки ж їх по всій нашій багатостраждальній землі!

Хай ці спогади будуть скромним пучечком польових незабудок на невідому братську могилу Василя Цісельського та його односельців. Пухом їм рідна українська земля, вічна їм пам'ять!

У 1936 році померла моя мама. Ми жили удвох з татом.

...У лютневу ніч 1938 року нас з батьком розбудили двоє нежданих гостей. Перший, який стояв біля дверей, був місцевий голова сільради, інший - співробітник апарату НКВС, який прибув з ордером на арешт мого батька Цісельського Василя Андрійовича, котрий уже наперед знав, що є в  списках на арешт (його раніше повідомив один наш знайомий).

Тоді в Лисичій Балці було заарештовано органами НКВС близько 30 чоловік, котрі у час ворожої навали стали б зі зброєю в руках проти нападників. А скільки узято в районі, в області, в Україні?

З роками душу точила думка дізнатися, чи живий батько, де він, що з ним? Десь, певно, року п'ятдесят восьмого, за порадою знаючих людей, я написала листа до КДБ, в якому просила повідомити про долю мого батька. І ось довгождана відповідь: 'Сообщаем, что ответ о рассмотрении Вашего заявления о розыске отца Цисельского В.А. нами направлен в Катеринопольский райотдел
милиции, откуда Вы получите ответ. Начальник отдела УКГБ при СМ УССР по Черкасской области. Довгошея. 26 августа 1959 г.' І повідомили, що батько помер, відбуваючи покарання, від гіпертонії. І що він реабілітований посмертно.         

Невдовзі мене викликали до сільради, де виплатили грошову компенсацію - 90 карбованців. Така була плата за життя батька й мої страждання. Сумно було від усього того.

Газета 'Авангард' (30 червня 1990 р.) опублікувала список реабілітованих осіб, які були незаконно репресовані в сталінський період. Є в цих списках мій батько і батько мого покійного чоловіка. Можна припустити, що когось і не згадали, та це число - двадцять один чоловік (із одного невеликого села) свідчить про геноцид тоталітарної системи проти українського народу.

На мій запит до Черкаської обласної прокуратури від 16.5.96 р. з черкаського обласного суду надіслано документ. Наводжу його повністю: '26.5.1996 р. № 1-137. Бурій Л. В. Довідка. Справа по обвинуваченню Цісельського Василя Андрійовича, 1880 року народження, переглянута президією Черкаського обласного суду 29 квітня 1959 року. Постанова Трійки У НКВС Київської області від 19 березня 1938 року відносно Цісельського В.А. скасована, а справа за недоведеністю злочину закрита. Цісельський Василь Андрійович - реабілітований. Голова Черкаського обласного суду В.Д. Іваненко'.

Влітку 1996 року в Черкаському обласному державному архіві моєму сину, Бурію Валерію Михайловичу, надали можливість ознайомитися з архівними матеріалами слідчої справи, за якою проходив мій батько. З