Два брати Туряниці – Юрій (1936 р. н.) і Стефан (1939 р. н.) – написали та власним коштом видали унікальну книжку про рідне село Медведівці, що на Мукачівщині. Вабна і читабельна спільна творча праця, яка «народжувалася» з-під їх пера три роки, так і називається – «Любов наша – Медведівці» (370 стор.). 
Із цього маленького села, що розкинулося в мальовничій передгірській місцевості, де мешкає 470 чоловік, у світи широкі вони пішли у далеких 50-их роках минулого століття. Юрій Васильович скоро святкуватиме своє вісімдесятиріччя. Як отримав прописку в Ужгороді ще наприкінці 50-их років минулого століття, так і живе в ньому дотепер. Закінчивши економічний факультет УжНУ, він згодом став його проректором («постарався» тодішній перший секретар обкому партії Г. Бандровський) із господарської частини, а доти очолював «Закарпатремпобутрест», працював головним інженером Ужгородського райпобуткомбінату. Згодом перейшов у бізнесові структури (фірма «Ялинка»). Як і молодший на три роки брат Стефан, який живе у Кишиневі. Він – кадровий військовий, дослужився до полковника, але міг стати й генералом, адже після Мукачівського с/г технікуму закінчив Ульяновське танкове училище та вельми престижну в ті часи Військову політакадемію у Москві. Останнє місце служби – Кишинів, де він став заступником начальника Політуправління Південно-Західного напрямку у Збройних силах СРСР, куди входили Київський і Одеський військові округи, Південна група військ в Угорщині та Чорноморський флот (а це сотні тисяч солдат і офіцерів). Звідси й пішов на заслужений відпочинок, віддавши армії 32 роки. Має дружину Галину та сина Андрія й онуків Маринку з Даринкою.
– Книжку про рідне село можна було видати й раніше, але непросто збирався фактаж, – розповідає член Національної спілки журналістів України і член Нацспілки краєзнавців, активний дописувач газет «Старий замок-паланок», «Фест» «Ужгород», «Відомості міліції» та «РІО», завжди акуратний, стильний, педантичний, пунктуальний і точний Ю. В. Туряниця. – Як завше, бракувало часу, а треба було зустрітися (і не один раз) та порозмовляти з односельчанами, записати їхні спогади, пошукати «по хатах-сховках» світлини (старожилів, солом‘яних хат, інших знакових місцин і осіб), відвідати архіви в Мукачеві, Ужгороді та навіть за кордоном, відтак блокнотні записи систематизувати й набрати на комп‘ютері текст. Робота споро пішла з того часу, як став пенсіонером. Завше відчував підтримку брата, який, буваючи на батьківському обійсті у Медведівцях, де в нянька Василя з мамкою Анною народилося аж п‘ятеро дітей (Марія, Василь, Анна, Юрко, Стефан), сприяв у пошуку тої чи іншої інформації. Згодом діяння-пошуки трохи пригальмувалися, адже раптово померла моя чарівна дружина-односельчанка Маргарита, з якою побралися у 1959 році й щасливо та при здоров‘ї прожили 48 років, 4 місяці, 3 дні й 7 годин. Вона закінчила Мукачівський кооперативний технікум і 36 років працювала у споживчій кооперації, у т. ч. головним бухгалтером на одній із баз Ужгородщини, де директорувати Михайло Гайданко, Павло Янович (уродженець Плав‘я) та інші. Я кохав дружину так, як не міг любити жінку ніхто у світі. Тож коли її не стало, думав-гадав, що зупинився світ й сонце перестало світити…
Зрештою, книжку про Медведівці, де народилися лауреат Державної премії України, бригадир верстатників Мукачівської меблевої фабрики Василь Янцо, який 7 років навчав виробляти меблі у Монголії тамтешніх колег, відомий науковець-селекціонер, доктор с/г наук і Соросівський професор, автор понад 100 друкованих праць Василь Заяць, з ініціативи якого зібрано чи не найбільший у Європі генофонд кісточкових культур, знаний фахівець у такій галузі, як «Космонавтика», Василь Русин, що брав участь у розробці зенітно-ракетного комплексу С-300 («Сатана»), заслужений конструктор Російської Федерації і професор Харківського авіаінституту (має 60 наукових праць і 33 винаходи у сфері науки й техніки) тощо треба прочитати. І не між рядками, а вдумливо, розважливо, з олівцем у руках та серйозно. А дається вона легко, невимушено, вільно, кожна сторінка переповнена цікавими даними, унікальними та рідкісними фактами, змістовною інформацією з минулого цього невеличкого населеного пункту, бо написана від щирого серця та із великою любов‘ю до земляків, до тих, хто творив історію з найдавніших часів до сьогодення. У книжці чується голос духівників, учителів, інтелігенції тощо. Варто лишень ознайомитися з неймовірно цікавими розділами про медведівські урочища, дерев‘яну церкву, яка має прописку у Празі (її у столиці Чехії називають Карпатським храмом). До речі, у святі встановлення після перевезення цієї дерев‘яної будівлі без жодного гвіздка взяв участь тодішній губернатор Підкарпатської Русі Антон Бескід. А що вже казати про теми єврейські родини та їх трагічну депортацію, часи угорської окупації, втікачів до СРСР, добровольців Червоної Армії, народну архітектуру села, хрести, цвинтарі, радісні та сумні події Медведівців, його традиції тощо. Віриться, що так само змістовно та читабельно буде подано спогади про міністра транспорту Г. Кирпу, з яким Ю. Туряниця знався досить непогано, про поїздку останнього з доброю приятелькою та чарівною колегою пані Галиною до німецького міста Потсдам, про минуле ужгородських мостів тощо. Звісно, наразі це все «розсипано», доведеться багато даних опрацювати, скласти їх воєдино, як кажуть, «склеїти», тим паче, що є чимало інших малих і великих буденних справ.
Ще кілька штрихів з приводу минулорічного виходу цієї чудової книжки у твердій палітурці в одному із видавництв обласного центру. Історико-етнографічний нарис, який побачив світ тиражем 300 примірників, роздарований дуже багатьом людям Ужгорода та закарпатської глибинки. Він уже став раритетним і його встигли полюбити численні читачі. Особливо після презентації в сільському клубі Медведівців під час торішнього храмового свята. Авторів засипали запитаннями, молоді й старші сельчани цікавилися, як писалося, радили, чим варто було доповнити цю працю тощо. Починаючи від розділу про екскурс, колодязі та річки-потічки, археологічні пам‘ятки довкола цього села, книжка завершена доволі своєрідним словничком церковної лексики та слів медведівчан, відмінних від літературної мови. Зауважимо: коректором видання є Т. П. Лазоренко, а редагував працю кандидат наук Д. М. Федака, корені якого також із сусіднього Кальника. Отож, хочете знати, де знаходиться гарне та ошатне село Медведівці (18 км. від Мукачева), як жили, харчувалися, закохувалися у давнину селяни, що співали і як живуть нині, хто піднімав його після війни своїм талантом і знаннями, прочитайте цю книжку братів-пошуковців Юрія та Стефана Туряниць.
Між іншим, вони обидва мають потяг до письма, друкувалися у тодішніх дивізійних, армійських, окружних і центральних військових часописах, писали вірші й дарували їх генералам і маршалам (за декламацію вірша на армійську тему Ю. Туряниця якось здобув визнання від колишнього першого секретаря ЦК ВЛКСМ В. Семичастного). За творчу струнку, наполегливість, настирливість отримували відзнаки – подяки, премії, навіть відпустки додому. А отчий поріг і тепер є для них своєрідним перелазом, за яким батьківська хата, пахощі найрідніших рук, що сповивали, доглядали, годували (таке не забувається ніколи), де ходили босими, де пасли корів, де поспішали до місцевої школи, де багато приємних і милих серцю медведівчан. Словом, усього не переказати – варто самому перелистати твір й завдяки творінню братів Туряниць (хоча, слід бути об‘єктивним й сказати, що більше організаторських і творчих зусиль таки доклав Юрій Васильович, бо він тут, «удома», близько «до теми») опинитися у казковому селі на Мукачівщині. Осмислити його вчорашнє та поміркувати над днем сьогоднішнім. Отже, завдяки старанням двох братів ще одне закарпатське село має документальну згадку-оповідь. Книжна праця «Любов наша – Медведівці» збагатить інтелект, кругозір, розширить пізнання ще про одну сільську глибинку рідного краю.

Михайло Синьоокий, журналіст