Мочалище, що за два кілометри од Новоселиці,— теж знаходиться в лісі. Тому восени сорок першого року навіть передові німецькі частини, озброєні до зубів, боялися залишатися тут на ніч.

— Рус капут! Рус капут! — горланили вони і нишпорили по хлівах, курниках, хатах, щоб чимось поживитись.

А через кілька годин за вояками-мародерами тільки курява встала.

Яків Гордійович Шуплик погнав пасти худобу до лісу. Заразом вирішив пошукати грибів та ліщинових горіхів. Тільки заглибився в гущавину, а звідти тихий намогливий голос:

— Не бійтесь. Ми — військові.— І перед Шушгаком виринуло кілька солдатів.

Розговорились. Старий дізнався: хлопці з боями відступають з-під самого Києва. Уже кілька днів не мали в роті й крихти хліба. Коли б не лісові ягоди та сироїжки, було б зовсім погано. Яків Гордійович — що мав із собою, — віддав «синочкам». Увечері, пригнавши додому скот, покликав дочку Галю:

— Візьми дівчат, прихопи їжі, чоловічий одяг і йдіть до лісу.
Там оточенці.

Незабаром Галя зі своїми подругами Катрею Сивоголовкою, Дунею Шуплик, Меланею Рябець були під лісом. Де ж ті оточенці?

Котрась і порадила: давайте, мовляв, заспіваємо. І заспівали: «За туманом нічого не видно, тільки видно дуба зеленого...»

А з кущів — незнайомці. Дівчата посідали під деревом — що за діди? Потім розклали на рушнику принесені харчі, з цікавістю й жалем стали дивитися, як оточенці жадібно їдять варену картоплю, хліб, цибулю. Після вечері вони за кущами переодягайсь у цивільний одяг.

— Німців у селі немає,— сказала за всіх дівчат Дуня Шуплик.—
А фронту вам, мабуть, не догнати.

Молодший лейтенант, високий стрункий крем'язень, якого хлопці називали Миколою, не визначено відповів на це:

Ще побачимо... Якщо не доженем, значить, наш фронт буде
тут.

Ходіть тоді до села,— запросили дівчата.

Спочатку треба в лісі приховати зброю — кулемет, гвинтівки,
патрони. Бо все це незабаром пригодиться.

І пригодилося. Микола Мотузов, Петро Тарасенко, Тимофій Варченко та інші потім створили мочалищанську групу в партизанському загоні імені Щорса, що пізніше сформувався в навколишніх лісах. Це ж і вони у Войковому висаджували в повітря німецький склад, пускали під укіс ворожі ешелони під Марківцями, Заворичами, Бобровицею, Яготином, громили поліцейські гнізда в селах колишнього Новобасанського району та на території Київської області.

В той день і ніч, коли над Новоселицею стояла червоно-чорна заграва, багато хто з мочалищан покинув рідну домівку, щоб знайти якийсь притулок в лісі. Так вчинила й уся сім'я Шупликів — батько Яків Гордійович, мати Орина Герасимівна, Галя з дочкою Ніною (Галя стала дружиною білоруса Миколи Мотузова), її сестра Оля, два брати — Володя й Микола. Маленька землянка, викопана заздалегідь, врятувала од кулі, та не могла врятувати від тріскучих морозів, голоду, нестатків.

Довелось усього пережити!

Про ті важкі, тривожні години й нині розказує в своїх простих, щирих віршах дев'яностолітня Палажка Дмитрівна Литаш.

Жах-недоля дні і ночі

Йшла від хати в хату —

То гуляло-панувало

Німецьке гестапо.

Ой багато та зазнали

Всі люди радянські.

А найбільше тії села —

Села партизанські:

Мочалище та Рокитне,

Піски, Бірки, Красне.

їм судилась злая доля

Та життя нещасне.

Було, в хату зайде німець

І давай стріляти,

Навіть діток із колиски

Ножем викидати.

І горить село, палає —

Кому рятувати?

Лежать діти всі побиті,

Лежить мертва мати.

Мочалищанська початкова школа працювала до останнього дня. Софія Петрівна Зимбалевська, скінчивши заняття, вивела дітей на подвір'я, попрощалася з ними, нагадала не запізнюватися завтра, а сама гайда додому. Там на неї чекало трійко своїх дошкільнят.

Незабаром селом поповзли чутки — Новоселиця горить. Таке було вперше, тому ніхто й не йняв віри. Правда, з лісу, де жили сусіди, допливав гіркий дух, сморід. Хтось із сміливців подався перевірити. Так і є: душогуби знищили село, попалили всі хати, розстріляли людей. Не пожаліли навіть діток, що поверталися зі школи.

Мочалищани зрозуміли — таке і їх чекає. Єдиний порятунок зараз — ліс. Тільки як там утриматися з малечею — почалися морози.

— Я із зовицею та трьома дітками,— згадує Софія Петрівна,— всю ніч просиділи в погребці, що був на городі, за клунею. Коли стало

благословлятися на світ, повз двір прогримкотіла машина, за нею друга, в селі зчинилася стрілянина. Невже почалось? Обережно виглядаю з погреба — подекуди горять хати, а карателі з факелами в руках уже йдуть на наш куток. Чуємо: загорілась і наша хата, за нею — клуня, погрібник. У погріб найшло диму. Це прогоріла ляда й на нас упав вогонь, загорівся одяг у дітей. Ні вдихнути, ні видихнути — як тут усидиш? Ми тільки вилізли з погреба, хотіли перелізти в пасічник, а біля нас уже каратель з піднятою зброєю: «Шнель! Швідко!»

Погнав нас на вулицю, а тоді до контори колгоспу, куди вже нагнали чимало людей. Всюди плач, зойки, розпач. Мої діти притиснулися до ніг — теж плачуть. Один з карателів пояснив: зараз, мовляв, приїде автомашина і всіх відвезе до Ядлівки, сусіднього села, а поки що всім бути в конторі.

Та машина чомусь не прийшла, а карателів кудись терміново покликали, вони навіть контору не замкнули. Люди хто куди міг — розбіглися. Я теж за своїх діток та пригинці, пригинці — на свій город, у погріб, загасили в нім вогонь й сиділи до самого вечора.

Того дня повністю були спалені два кутки села — Гуленківщина й Могилевщина. Вбивці нишпорили по городах, заглядали в кожну шпаринку, де могли заховатися старики й діти. І все ж хат із тридцять на Щупликівщині лишилися незайманими: чи то фашисти побоялися їх чіпати (цей куточок був під самим лісом), чи залишили для приманки: хто живий — до тепла потягнеться. Куток вони доконали лише тоді, як Піски палили. Близько трьохсот мочалищан у два заїзди карателі записали на свій чорний реєстр.

Ті, хто вирвався з пекла й переховувався по інших селах, першими попадали у списки на відправку до Німеччини, звідки не кожен повернувся. Це ж і їхню пам'ять увінчує пам'ятник у центрі села: старий партизан з автоматом у руках, поруч — дівчина-розвідниця. А за селом, у лісі, між ялинами та дубами, лежать останки тих, хто не давав окупантам спокою ні вдень, ні вночі. Серед них і голова Мочалищанської сільської Ради Василь Антонович Тюпа, білорус Микола Мотузов, посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

До речі, його дочка Ніна Мотузова, коли їй виповнилося 17 років, уперше поїхала на батьківщину свого тата — в село Каменець Клетнянського району Брянської області. З якою радістю зустрічали її там! Особливо батькова родина — тітка Поліна Михайлівна Мотузова, яка теж партизанила в Брянських лісах. Що вже насумувалися, що вже наспівалися білоруських та українських пісень. І сталось тоді: Ніну Мотузову запримітив сільський хлопець Олексій Машковський. Незабаром покохались і побралися. Молодята приїхали до Мочалища, де Ніна стала працювати на тваринницькій фермі колгоспу імені Жданова, Олексій — механізатором. Зараз у них три сини — Валентин, Вячеслав і Віктор. Всі вони чимось схожі на свого діда, партизана Миколу Мотузова, чиє фото дбайливо бережуть у родині Машковських, яка живе на вигоні села, звідки бере початок одна з трьох вулиць — Партизанська.

Партизанська вулиця. Вона тягнеться до самого лісу, на ній живуть свідки тих трагічних днів, нащадки колишніх народних месників. Зайди у будь-яку хату, і тобі розкажуть про жахливе минуле села, про те, як воскресало воно з попелища. А його ж піднімали такі, як Катерина Андріївна Логвиненко, Варвара Демидівна Купко, Марія Макарівна Литаш, Харитина Гаврилівна Єрєп, Софія Петрівна Зимбалевська — мати доктора філологічних наук, письменника А. Г. Погрібного; Іван Петрович Самсон — учасник штурму Берліна, ветеран війни Микола Улянович Шуплик, сестра знаменитого партизанського поета Степана Шуплика — Катерина Максимівна, родичі заслуженого працівника культури, диктора українського радіо, колишнього партизана Миколи Івановича Погрібного.

Хочеться вірити, що незабаром на цій вулиці з'являться й молоді господарі — нащадки славної минувшини села. І тоді слава Партизанської вулиці не вмре, не поляже, а буде виводити нових працелюбів на світлі обшири.