|
30 березня 2023
27 березня 2023
29 січня 2023
25 січня 2023
14 січня 2023
9 січня 2023
2 січня 2023
22 грудня 2022
Миколаїв - місто над Дністром![Миколаїв - місто над Дністром](<a target=_blank href="http://prostir.museum/core/image/show?img">http://prostir.museu...</a>=mustsees/157/Muk-4.jpg&w=173&h=109.855) Так уже влаштована людина, що сприймає світ асоціативно.Схожа доля переслідує і містечко, про яке піде мова у цій статті. Назва його співзвучна із назвою великого портового українського міста - Миколаїв. Уже звичними для мешканців Миколаєва на Львівщині є те, що при згадці про їхнє рідне місто, в уяві співрозмовника постають кораблі, порти, море. Але це містечко інше - злегка вкрите пилом історії, який додавав сивини на його скронях протягом кількох віків та цементним порохом, що наклав свій відбиток останнім часом - воно чіпляється за погляд маленькими вуличками, ошатними хатками, щирими, душевними мешканцями. І зветься це невеличке 15-тисячне містечко - Миколаєвом над Дністром. ХТО СТОЯВ БІЛЯ КОЛИСКИ МІСТА? ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-6.jpg) http://prostir.museu... align='left' vspace='6' width='101' height='190' hspace='6'>Джерела про давню історію Миколаєва
збереглися дуже слабо і вкрай нерівномірно. Це зумовлено тим, що міщани
не захотіли передати свої найдавніші документи до так званого
Бернардинського архіву у Львові і зберігали їх у своїй ратуші, яка
згоріла під час пожежі у вересні 1914 року. Чисельні місцеві дослідники відтворювали історію містечка, посилаючись на згадки про нього у польських географічних довідниках та енциклопедіях, оскільки новішої літератури не було (у радянські часи історії галицьких містечок приділялося надто мало уваги). Найбільш документально підтвердженою є версія, відповідно до якої Миколаїв розпочав своє існування 20 лютого 1570 року, коли польський король Сигізмунд Август підписав грамоту про заснування міста і надання йому магдебурзького права. Поява міста тісно пов'язана з особою Миколи Тарла - сандомирського хорунжого, а згодом і секретаря при королівському дворі. Цей молодий вельможа був у числі найближчих придворних короля і відповідав за охорону його дружини - королеви Барбари Радзівіл. Коли 8 травня 1551 року королева раптово померла (сучасники не сумнівалися, що молоду королеву звела зі світу мати Сигізмунда - Бона Сфорца, яка не хотіла невістки), Микола Тарло покинув двір. Однак через кілька років грошова скрута змусила його повернутися. Сигізмунд Август радо зустрів товариша молодості і задовольнив його прохання на заснування Миколаєва. У грамоті, виданій Тарлу 20 лютого 1570 року, йшлося: '... ми Сигізмунд Август...вирішили шляхетноуродженому Миколі Тарлу дати міць і владу, щоби він ... над Глибоким Потоком містечко нам, котре Миколаїв назвою мати бажаємо, на новорозчищеному місці поставити міг...'. Ця перша грамота лягла в основу конституції міста. Нові жителі отримали одні з найкращих на той час умов для існування. Їм надавалося право на власне самоврядування, вони не підпадали під юрисдикцію жодних урядовців, а у всіх справах підлягали суду війта. Крім того, щоб заохотити нових поселенців, миколаївчан звільняли від усіх податків на 20 років. Містечко розкинулося у мальовничій улоговині, оточеній з трьох сторін вінком гір, хребти яких утворювали природну твердиню. Однак, місто вирізнялося не тільки красою своєї природи, а й різноманітними земними багатствами. В його околицях були великі поклади керамічної глини, глинястих вапняків, алебастру, будівельного каменю, кварцових пісковиків, гравію, сірки і торфу. Не дивно, що потоки поселенців, особливо ремісників, щедро потекли до миколаївських земель. Конституція міста у складі привілеїв Сигізмунда Августа (1570) без змін підтверджувалася і наступними королями Польщі та Австрії. У 1794 році цісарем Францом ІІ Миколаєву було видано декрет, який окрім того, що підтвердив стару конституцію міста, надав Миколаєву ще ряд вольностей і привілеїв. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-7.jpg) http://prostir.museu... align='left' vspace='7' width='150' height='184' hspace='7'>Місту дозволялося виробляти пиво, горілку, питний мед, проводити три річні ярмарки і, головне, мати власний герб і печатку. Відповідно до декрету герб мав такий вигляд: 'на синьому полі вирваний з листами і з голубом дуб, а зліва від нього поставлена доземо сокира, вістрям звернена вправо, все у природних постатях і барвах.' Достовірність саме таких елементів герба доволі довго викликала сумнів у науковців, оскільки у всіх польських і литовських довідниках, містилися дані, що гербом міста Миколаєва над Дністром є Леліва (на блакитному фоні золотий півмісяць рогами догори і шестикутна зірка над ним). Найголовніше, що у знаменитих дослідженнях видатного краєзнавця, дядька відомої миколаївської письменниці Уляни Кравченко, Антона Шнайдера теж зберігається зображення гербу Леліва з латинським написом: 'Герб міста Миколаєва'. Таємницю справжнього миколаївського герба дослідникам вдалося розгадати лише півстоліття тому. Як виявилося, близько 1555 року на Поділлі, поблизу Проскурова (сьогодні Хмельницький) воєвода руський Микола Сенявський заклав місто і назвав його на свою честь Миколаєвом. Гербом родини Сенявських теж була Леліва, тож саме Леліва і стала міським гербом у 1571 році. У цьому ж році помер Микола Тарло. Таким чином, Антон Шнайдер помилково приписав герб подільського Миколаєва Миколаєву на Дністрі. Ще одним доказом на користь герба з елементами 'голуба і дуба' є те, що сокира біля кореня дуба - це герб Тарлів. Сам дуб символізує місто, а голуб у геральдиці служить символом смирення і чистоти. Такі елементи були присутні у гербах багатьох тодішніх міст: Радомишля, Торжка, Пронська та інших. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-2.jpg) http://prostir.museu... align='right' vspace='7' width='170' height='140' hspace='7'>Користаючи з отриманих привілеїв місто швидко розвивалося, переживаючи періоди занепаду і піднесення. Напередодні І світової війни громадсько-політичне життя у місті Миколаєві було на піднесенні. Незважаючи на провінційний характер та віддаленість від повітових центрів в місті і навколишніх селах зростала активність патріотичних товариств 'Січ', 'Сокіл, 'Просвіта', вихідці з яких згодом поповнили лави Українського легіону січових стрільців. Легіон українських січових стрільців був єдиною військовою частиною австрійської армії, яка мала власні Кіш і Вишкіл (структури для набору і підготовки новобранців). Протягом 1916-1918 рр. вони дислокувалися на теренах Миколаївщини. Уродженці Миколаєва не раз вирізнялися у боях і походах легіону, однак більшості з них довелося розділити його трагічну долю. У роки ІІ світової війни, уродженці Миколаївщини активно включилися у національно-визвольну боротьбу у складі крайового проводу ОУН-УПА. Доказом цього є чисельні історичні пам'ятки та братські поховання на території міста, а також свідки та учасники тих подій, які досі живуть чи не у кожній миколаївській родині. ТУТ ДОСІ ЖИВУТЬ 'КОПАЧІ' Копачами здавна називали мешканців Миколаєва жителі сусідніх сіл та містечок. Коріння цього прізвиська заплуталося у численних переказах та легендах, найвірогіднішими з яких є дві. За першою версією копачами миколаївчан охрестили тому, що місто оточене численними кар'єрами, де городяни до сьогодні добувають глину і пісок. Зараз виробництво механізоване, але в давнину необхідний матеріал викопували вручну. Люди, які займалися копанням були доволі заможними і часто зверхньо ставилися до своїх бідніших сусідів, тож слово 'КОПАЧ' у миколаївському варіанті окрім іншого несе негативне навантаження. Його і зараз вживають до надмірно гордих і пихатих жителів Миколаєва. Інша версія походження назви 'копачі' за переказами сягає часів міського повстання 26 травня 1599 року. У легенді йдеться про те, що перед його початком, міщани зібралися за містом на раду (на цьому місті виник присілок, названий Радівом у пам'ять про ці події). Шляхтичу і міським старшинам, які підтримували пана, відтяли голови і закопали за містом. З тих-то часів і назвали миколаївчан 'копачами'. Та як би там не було, з копачів вийшло чимало видатних діячів української науки, культури і мистецтва. З Миколаєва родом відомі українські поети Уляна Кравченко (1861-1947 рр.) та Микола Устиянович (1811-1885 рр), історик і перекладач Михайло Мочульський (1875-1940 рр), головний редактор часопису ОУН 'Ідея і чин ' Михайло Палідович (псевдо Карпатський), один з найбільш прославлених польових командирів УПА Михайло Гнатів (Скорий), стрілець УПА Степан Янкевич (Крук) та багато інших. На долі декого з них зупинимося детальніше. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Kravchenko.jpg) http://prostir.museu... align='left' vspace='7' width='140' height='175' hspace='7'>Уляна Кравченко
(Юлія Юліївна Шнайдер) відома українському читачеві своїми поезіями для
молоді. Виколисана природою рідного Миколаєва поетеса передала у своїх
віршах все те найцінніше, що дало їй в дитинство: любов до людей, до
рідного краю, природи, добрих діл. До сьогодні у місті зберігся будинок тодішнього бургомістра Леонтія Устияновича, в якому зростала Уляна Кравченко. Саме тут вона не раз чула вірші у виконанні молодого Миколи Устияновича ще одного визначного миколаївчанина, представника львівської романтичної школи, ядром якої була прославлена 'Руська трійця'. Однак вирішальний вплив на формування літературного таланту поетеси мало спілкування дівчини з Іваном Франком. Восени 1883 року Омелян Патрицький редактор журналу 'Зоря', куди часами дописувала дівчина, дав перші твори Уляни Кравченко для оцінки Іванові Франкові. Переглядаючи рукописи оповідань і повістей, Франко натрапив на вірш молодої вчительки 'Згадай мене, милий.' Дещо скорегувавши його, Франко надрукував вірша у 'Зорі', а авторці написав теплого листа, щиро заохочуючи її до літературної праці. Популярність серед читачів Уляна Кравченко здобула уже після виходу у світ першої збірки поезій 'Prima vera'(1885). Вона стала першою в Галичині жінкою-поетесою. МІСТО КРАЙ ДОРОГИ З усіх сторін укріплений валами, Миколаїв був важливим стратегічним об'єктом. Міські укріплення без змін простояли до кінця 18 століття, захищаючи центр міста. На території сучасної середньої школи №3, вони переходили у вали. Вали прикривалися ровами, які сполучалися з Глибоким потоком. Саме за ним, на території сучасного Болоня, до середини 18 століття не дозволялося ставити будівель, щоб не перешкоджати міській артилерії прикривати найнебезпечніший напрямок. Від тогочасних укріплень сьогодні немає і сліду. Місто і далі розташоване у мальовничій улоговині, оточеній з трьох сторін хребтами гір Стружної, Лисої й Адамової, яку в простонародді називають Високим Каменем, на лівому березі річки Дністер за 38 кілометрів на південь від Львова. Через Миколаїв проходить автострада Львів-Стрий, а в 3 км від центру міста знаходиться залізнична станція Миколаїв-Дністровський. Ці транспортні магістралі визначають вигідне транспортно-географічне положення міста, однак про добробут міста, можна говорити лише частково. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/cement2.jpg) http://prostir.museu... align='left' vspace='7' width='200' height='123' hspace='7'>Через
ями велетенських відпрацьованих кар'єрів околиці міста схожі на пейзажі
з місяця чи ще якихось мертвих планет. Можливі прориви сміттєсховищ
загрожують забрудненням басейну Дністра, а коштів, щоб навести лад, у
бюджеті містечка немає. У тих, хто колись бував на Львівщині, Миколаїв дотепер залишився у пам'яті „сірим містом', містом у якому сніг - сірий від цементного пилу, однак це твердження вже давно не відповідає дійсності. ВАТ 'Миколаївцемент' і далі залишається найперспективнішим підприємством не лише району, а й області, однак від колишніх потужностей сьогодні залишилася лише третя частина. Це стосується і Миколаїв-Львівського комбінату будівельних конструкцій, який був флагманом залізобетонного виробництва області. Сьогодні він на межі виживання. Схожі проблеми й в інших підприємств міста. Та попри все у Миколаєві ще витає дух надії. Заводи продовжують працювати, намагаючись зберегти районну промисловість та робочі місця; а люди ходять на роботу, покладаючи надії на зміни в державі та Божу допомогу. СОБОРИ ЛЮДСЬКИХ ДУШ Глибока духовність завжди була і, сподіваюся, буде характерною рисою Галичини. Незважаючи на те, що значна частина миколаївської землі знищена відпрацьованими кар'єрами та шкідливими викидами виробництва, місто продовжує жити. У ньому народжуються здорові діточки, квітнуть сади, колосяться поля, формуються молоді таланти. Як пише у своїх спогадах парох Миколаєва отець Володимир Федусевич, незважаючи на прагнення поляків вигнати з галицької землі український дух, важко ще знайти місто з таким наскрізь українським характером. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-3.jpg) http://prostir.museu... align='right' vspace='7' width='99' height='220' hspace='7'>Від
давніх часів і до сьогодні центром духовного життя українського народу
були церкви і пов'язані з ними братства та школи. Тарли і Мнішеки, які
прийшли їм на зміну, були фанатичними католиками, тож таким хотіли
бачити і своє місто. Саме тому у межах валів Миколаєва не було жодної
церкви: усі вони побудовані на передмістях. Найстаріша церква покровителя міста святого Миколая збудована ще в 1570 році на Стрийському передмісті. Вона пережила кілька реставрацій і була розібрана у 1848 році. Тоді ж на її місці заклали фундамент нової церкви з каменю, яку у 1874 році освятив митрополит Йосиф Сембратович. Церква Св. Миколая витримала дві світові війни, зберігаючи для миколаївчан унікальні розписи найкращого митця Галичини другої половини ХІХ століття Корнила Устияновича та скульптури видатного уродженця миколаївської землі Володимира Сколоздри. Десь у 1616 році на Підліссі над Глибоким Потоком побудовано ще одну дерев'яну церкву св. Архангела Михаїла, яку у 1633 (1648?) роках знищили татари. У 1860 (ця дата збереглася на церковній стіні і до сьогодні) на її місці побудовано нову кам'яну церкву, яка залишалася дочірньою парохії св. Миколая до 1959 року, коли була зачинена більшовиками. З літа 1992 року зусиллями греко-католицької громади, церква відновила свою діяльність. Окрім цих двох церков, які збереглися до сьогодні, в середині 17 ст. у Миколаєві діяли також зруйновані церкви Спаса, св. Юрія та Монастир василіянок, закритий австрійською владою в кінці 18 століття. Сьогодні в місті теж діє 4 церкви. Поряд із греко-католицькими храмами св. Миколая та Михайла, в Миколаєві є Православна церква Різдва Пресвятої Богородиці, освячена у 1997 році, та Святоуспенська церква, збудована у 1992 році віруючими Української Автокефальної Православної громади. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-5.jpg) http://prostir.museu... align='left' vspace='7' width='109' height='200' hspace='7'>Однак справжньою родзинкою та, безумовно, оберегом міста є, споруджена над містом у 2002 році капличка у вигляді писанки.Унікальну церковцю спроектував відомий миколаївський скульптор Андрій Величко, а натхненником її побудови став місцевий житель Омелян Іванів. Капличка-писанка чи не перший храм в Україні з такою оригінальною архітектурною формою. Її видно з усіх боків Миколаєва, бо збудована вона у найвищій точці міста - Адамовій горі, де щороку місцева молодь збирається на Великодні гаївки. Тож 'писанка', яйцеподібний купол якої оздоблений вітражним склом, і справді нагадує неодмінний атрибут Паски і прекрасно доповнює це святкове дійство. ![](<a target=_blank href="http://prostir.museum/images/Muk-1.jpg) http://prostir.museu... align='right' vspace='7' width='150' height='112' hspace='7'>Кожен
житель Миколаєва, незалежно від конфесії, з гордістю називає її своєю,
оскільки при відкритті, 'писанку' освячували представники усіх
релігійних конфесій міста. Саме тому, крихітна церковця служить символом
єдності і порозуміння. Ще одним оберегом і символом заступництва перед Богом є Споруджена минулого року у місцевому парку ікона Матінки Божої. Щодня біля неї можна побачити схилені у молитві постаті когось із миколаївчан чи гостей міста. До неї по заступництво приходять молоді пари та немічні старці. Біля неї щодня і в дощ, і в сніг, збиралася на молитву миколаївська громада в тривожний час 'помаранчевої революції'. І вона допомогла. У будь-якому випадку миколаївчани у цьому переконані. Тобто історичний досвід минулого не пропав, а увійшов у гени, кров і плоть копацьких родин. Оті 'тисячі зітхань, які йшли від далеких предків і усередині церкви піднімалися по стінах до неба' не затерлися 'щітками іноземних малярів', а стали невід'ємною частиною величного храму, ім'я якому - Україна. |
2 січня 2011
| Ip: 92.112.95.131
(1570 року заснування, 14,7 тис. жителів) Райцентр. Тут у 1811р. народився поет Микола Устиянович, а в 1860р. у родині німецьких колоністів народилася українська поетес; Юлія Шнайдер (Уляна Кравченко) Під Миколаєвим у Розвадові можна побачити австрійські казарми а в самому Миколаєві - доти Ту уздовж Дністра проходила австрійська прикордонна пінія укріплень (початок XX ст.). |
2 березня 2008
|
| Закрити |
