Микола Сова

ОСОБЛИВІ ТРАДИЦІЇ

Як у Надточаївці започатковують
особливі традиції

І знову життєлюбні та оптимістичні надточаївці вирізнилися новим форматом культурних програм, які надовго залишаються у пам’яті кожного учасника. Минулої суботи в центрі села відбулася непересічна подія, яку зініціювали Ніна Дядя та Євдокія Васільченко, а до їх охоче приєдналися і активісти місцевого культурного сектору. Приводом для організації чергового заходу стала ідея зібрати усіх земляків, які народилися і зростали колись на кутку, в народі званому «п’ятою бригадою».

Вже о полудні в холодку біля будинку культури було чути радісні вигуки, під’їжджали автівки не тільки з інших сіл, а й областей — кого куди доля закинула. Але у цих людей спільне у ній — дитинство, проведене на одній вулиці, сповнене різноманітними пригодами і першими юнацькими переживаннями. «Моя п’ята бригада!», «Слава Україні!», «Ой, скільки ж ми корів разом випасли!» — звучало при зустрічі колишніх друзів, які міцно обіймалися під сльози радості й душевного розчулення. Люди, які вирішили провести вечір у рідному селі, народилися у 40—60-х роках минулого століття. Їх пов’язує скільки спогадів, скільки тепла і добра переповнили їхні серця, коли бачили одне одного, немов дійсне повернення у таке яскраве минуле...

Сценарій,
написаний життям

Під такою назвою проходила зустріч у залі будинку культури, яку підготувала його директор Світлана Кобець зі своїм творчим колективом. Пані Світлана, до речі, і сама родом з «п’ятої бригади», тож свято своєї вулиці вирішила провести за особливим сценарієм, якого… не написала. Адже створений він і так самим життям. Тож кожен, згадуючи про якісь особливі кадри минулого, які найбільше закарбувалися в пам’яті, долучився до відтворення їх спільної життєвої епопеї.

«П’ятою бригадою» назива-ють у Надточаївці вулицю, названу на честь трьох братів Завгородніх, які пішли на фронт у 1941 році і всі загинули у бою з окупантом. Але назва «п’ята бригада» жива досі у побуті селян, і це пов’язано із колишніми фермами у різних краях села, які так і називали — бригади. А ще залишилися назви кутків «Соснівка», «Рябцівка», «Лиса Гора» і «Грузія».

Жваво і весело колись тут жилося — босоноге дитинство, кіно і танці, розваги під назвою «робити весело» — це тому, хто «проштрафився» фарбували смолою хати і вікна, знімали хвіртки, чинили гармидер у дворі, або ще чіпляли санки на вершину акації серед зимової ночі. На танці і в кіно ходили всім кутком — осіб так із сорок. Коли відкривалися серед сеансу двері і заходила ця чисельна компанія, то всі шепталися: «О, п’ята прийшла!» Якщо якийсь парубок закохався у дівчину з «п’ятої», з нього стягували викуп. А якщо чимсь не сподобався, то й могорич здеруть, і виженуть. І таке от бувало. Не обійшлося і без «з’ясовування стосунків»!

— Як ти могла, Дуню? Така мала брала у руки жаб, яких я ще й досі боюся, ще й кидала ними по мені!

— Стривайте, хлопці, а хто нас, всіх дівчат, змушував на колінах цапа цілувати? Хто не пускав у карти грати, поки свистіти не навчимося?

— І що, ви цілували по-справжньому цапа? — здивовано і тихо питаю у жіночок.

— Аякже! А хіба раз! Хотілося ж пасти корови у компанії і грати в карти з усіма, — і сміються.

Під веселі спомини маленькі дівчатка у гарному українському вбранні винесли для всіх запашний коровай, який розділили і смакували разом. Місцевий «Лісапетний батальйон» продемонстрував нові пісні зі свого креативного репертуару. Всіх у залі привітав сільський голова Микола Шевченко, який назвав доброю традицією зустріч дітей «п’ятої бригади» і побажав односельцям міцного здоров’я та довголіття.

— Як же вам вдалося знайти і зібрати таку кількість людей, адже вони приїхали звідусіль, — запитую в ініціаторів зустрічі.

— Так, багато хто приїхав із інших районів і областей, не тільки зі шполянських сіл. Наші навіть за кордоном живуть, але не змогли приїхати. Склали спочатку списки, потім відшукали номери телефонів, а кому й у соцмережах повідомили, — каже Ніна Дядя, яка проживає нині у сусідній Сигнаївці. — Ця ідея всім припала до душі, тож кожен поспішав сюди сьогодні, як на предивне дійство. Шкода, що багатьох уже немає серед живих...

А всіх, хто вже відійшов у інші світи, пом’янули хвилиною мовчання, зачитали їхні прізвища і знову згадали.

Живе спілкування продовжилося за столом достатку, а потім танцювали, жартували і творили новітній сценарій, написаний їх спільним життям у рідному мальовничому селі. До нього душа прагне навіть через довгі десятиліття. Тож такі зустрічі неодмінно органічно увійдуть до золотих традицій невеличкого села Надточаївки, вихідцями якого є найоптимістичніші і найжиттєрадісніші люди.

Наталія СТОРЧАК (фото автора).