Віктор Війтенко

Жители Врадиевки имели юридические основания противостоять милиции - Экс-Министр Юстиции http://www.segodnya.... class='icon_today' style='border: 0px; vertical-align: middle; background-image: url(http://www.segodnya.... background-position: -38px -32px; background-repeat: no-repeat no-repeat;'>

Каждому украинцу предоставлена вся юридическая основа для того, чтобы прибегать к каким-либо действиям, включая вооруженное противостояние против произвола милиции, прокуратуры, СБУ, судей, считает экс-Министр Юстиции Сергей Головатый. 

Віктор Климченко

Источник:http://ru.golos.ua/s... style='margin: 0px; padding: 0px; outline: none; border: none;'>http://ru.golos.ua/s...
Golos.ua © 2013

Василь Костюк

Вже на перших марках України було відображено важливу подію -100-річчя першого поселення українців у Канаді.

Фото 1991 року. Із фондів УКРІНФОРМу.

За деякими даними, Канада займає друге місце у світі за чисельністю українців ( 4% населення). Згідно статистики 1989 року ця цифра налічувала близько одного мільйону чоловік. У вересні 1891 року на кораблі 'Орегон' до порту Квебек приїхали перші українські поселенці - Іван Пилипів (або Пилипівський) та Василь Ілиняк з села Небилів, Калуського повіту в Галичині. Це і стало початком української еміграції до Канади. За 1891-1914 роки сюди прибуло близько 150 тисяч імігрантів. Масова еміграція українців в Канаду почалась з 1896 року. В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху: перша - з останньої чверті XIX століття до початку Першої світової війни; друга - період між двома світовими війнами; третя - період після Другої світової війни. Сьогоднішню еміграцію називають четвертою хвилею. Переселення відбувалось переважно серед громадян Західної України у пошуках кращої долі. Саме перша хвиля характеризується тісними звязками емігрантів з України з батьківщиною. Ностальгія за рідним краєм змушувала їх об'єднуватись у громади, створювати церкви, школи. Так, на початку ХХ століття у Канаді було зібрано 5,6 тисячі доларів, а у США - 9,4 тисячі доларів на відкриття перших українських шкіл. У 1902 році голова української греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох священиків. В той же час там активно працювали читальні товариства 'Просвіта', інші громадські організації. Після набуття Україною незалежності розпочалась четверта хвиля української еміграції, яка пов'язана, в першу чергу, із соціально-економічними умовами. Характерним для нової хвилі еміграції є те, що, частина переселенців перебуває там нелегально. За приблизними даними за межами України проживають понад 15 мільйонів українців, у Канаді - трохи менше мільйона. Одним з двох найбільших центрів української громади в Канаді, разом з районом Великого Торонто, є місто Едмонтон - столиця провінції Альберта у Канаді, сучасний урбаністичний адміністративно-господарський центр. За даними останнього перепису 144 620 (13,97%) мешканців міста українського походження. У 40 кілометрів на схід від Едмонтона розташовано музей під відкритим небом - Село спадщини україно-канадської культури. Біля входу до мерії міста Едмонтон у 1983 році встановлено перший в світі пам'ятник жертавм Голодомору 'Розірване кільце життя'. У Канаді встановлено пам'ятники київському князю Володимиру, Маркіяну Шашкевичу, Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Василю Стефанику, Івану Франку. Символом української громади в Канаді є величезна двадцятиметрова писанка в Вегревілі. Українці навчаються майже в 100 університетах Канади і 200 коледжах. Разом з тим, українська мова викладається в 28 університетах цієї країни. Фото до теми. Дивитись всю рубрику 'Карби'.

Пам’ятник першим українцям-емігрантам у Канаді.

Василь Костюк

Виграш 50 тисяч гривень видадуть будматеріалами

До відкриття нового будівельного гіпермаркету ”Епіцентр” на вул. Івасюка в Івано-Франківську влаштували акцію. Перша сотня покупців отримала призи. Усі, хто витратив понад 200 грн, взяли участь у розіграші грошових чеків.

Чек на 50 тис. грн виграв викладач Івано-Франківського медуніверситету, хірург Василь Скрипко, 36 років.

— Разом із жінкою Лесею я прийшов подивитися на будматеріали, заодно купили два квадратних метри морозостійкої плитки на подвір’я, — розповідає переможець. — Ще купили замок до вхідних дверей.

Грошей готівкою Скрипку не видаватимуть. Усі 50 тисяч він має витратити на покупки в ”Епіцентрі”. Значну суму збирається віддати на доброчинність.

— Обладнаю в хірургічному відділенні душову для персоналу й ванну для пацієнтів, — запевняє чоловік. — У приймальному покої уже постелили новий лінолеум.

Ще він хоче покласти бруківку перед церквою в рідному селі Небилів Рожнятинського району.

Перед собором у центрі Івано-Франківська облаштує пандус — похилий в’їзд для інвалідних візків.

Собі купив газонокосарку. Для сина Юрка придбає  гойдалку.

Василь Костюк

Ловаги – це хутір за три км на північ від Небилова і належить до Небилівської с/р. Прпоную вам статтю про цей хутір – адже сайт у нас так і називається – «Неофіційний сайт хутора…» Ось прошу.

Іван КРАЙНІЙ  Ловаґи

Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)».

Мініатюрні Ловаги хочуть державної уваги

Потрапивши сюди, городянин, якому попервах справді аж дух спирає від надто чистого повітря, спроможеться на похвалу. Мовляв, про таку красу можна лише мріяти — живи і радуйся! Хуторяни не заперечують. Усе б так і було, якби не прикрість понад десятилітньої давнини. Тоді сусідні села отримали статус гірських, який надав право на 20–відсоткові надбавки до пенсій, а про мешканців Ловаг забули. Обурені хуторяни неодноразово зверталися в різні інстанції, однак за всі роки проблема так і не зрушила з мертвої точки. Місцеві песимісти взагалі схильні вважати, що швидше стрімка Лімниця, на березі якої розкинувся хутір, потече з низин у гори, ніж вони дочекаються справедливості.

За двома параметрами — висота над рівнем моря 435 метрів та крутизна схилів понад 12 градусів — Ловаги цілком вписуються в категорію поселень зі статусом гірських, проте туди не пускають обсяги землеволодінь. На кожного мешканця хутора, за офіційною статистикою, припадає 56 арів угідь, що вдвічі перевищує гірську норму. «Усі ці розмови про надлишок землі — байки, — написав у листі до редакції пан Вацко, — бо значна частина нібито наших полів належить мешканцям сіл, які мають статус гірських, і вони її обробляють». А далі наш дописувач разом із шістнадцятьма земляками, що поставили підписи під петицією, резонно запитують: «Невже державі не соромно від того, що залишила наодинці зі своїми проблемами ізольованих від світу жителів хутора? Хіба держбюджет України не витримає мізерних видатків для доплати 20 відсотків до пенсії 22 ловагівським пенсіонерам?».

Земля — як пудові гирі, що тягнуть на дно

Із 51 населеного пункту Рожнятівського району, над більшою частиною території якого височать Горгани, 41 отримав статус гірського. Його надавали не всім одразу, а порціями, здебільшого перед виборами, мабуть, аби задобрити електорат. Чому ж обділили хутір, який і так набідувався в післявоєнні радянські часи — за підтримку УПА усіх його мешканців повиганяли з рідних домівок, багатьох завезли аж у Сибір?

— Коли давали статус, то нас ніхто нічого не запитував, — стверджує землевпорядник Небилівської сільради, до якої належать Ловаги, Леся Фединяк. — Тоді управління земельних ресурсів посилалося на складені ще за колгоспів мапи. За основу брали не кількість землекористувачів, а поділили всю територію, закріплену за Ловагами, на кількість мешканців хутора, хоча наділи там справді мають і небилівці. Тепер, аби допомогти Ловагам отримати належний їм статус, треба змінювати межі хутора. Та як це зробити, аби не порушити закон? Після земельної реформи там, чергуючись із хутірськими, з’явилися наділи небилівців, і їх неможливо виокремити чи кудись перемістити.

Отже, нездоланна казуїстика заганяє ловагівську проблему у ще глухіший кут: загальна площа угідь залишається незмінною, а кількість мешканців поселення скорочується. Таким чином, невблаганний час «наділяє» кожного хуторянина додатковими віртуальними арами землі. Ось тобі й давня латинська сентенція: dura lex, sed lex — суворий закон, та все ж закон.

Наразі найоптимальніший вихід із юридично–бюрократичної плутанини — надання Ловагам статусу гірського населеного пункту як виняток із правил. Хоча цей варіант потребує впливового супроводу. Щоправда, слабкий промінчик надії засвітився і з печерських пагорбів. Як розповів «УМ» адміністратор Рожнятівського дозвільного центру Михайло Вагилевич, у березні цього року райдержадміністрація надіслала «у верхи» інформацію із розрахунками щорічної потреби в коштах у зв’язку з підготовкою Кабміном законопроекту про надання пільг цілим районам, 75 відсотків населених пунктів яких уже мають статус гірських. Проте, зважаючи на продуктивність законодавчої праці Верховної Ради, ця кабмінівська ініціатива теж може поповнити вітчизняну скарбницю благих намірів...

Бонус у вигляді смачних із сиром пирогів

Ловаги зустріли нас буйною зеленню садків і жовтогарячими розсипами кульбабиного цвіту на густому, як персидський килим, трав’яному смарагді. За кілька десятків метрів від хутора позашляховик небилівського голови Романа Федорчака, достроково обраного на посаду лише місяць тому, обігнав бабусю з костуром, що поверталася додому із сусіднього села.

«Сьогодні не працюю, бо на Юрія не можна, — ніби виправдовувала свої походеньки в рідкісну для цьогорічної весни погожу днину Ольга Владика. — Живу тут відколи сі вродила. І батьки мої звідси — он у тій хаті жили, що тепер порожня стоїть на березі. У нас усе добре, тільки челяді мало: молодь тікає, одні старі лишаються. Мені вчора 75 минуло». — «Як святкували? — запитую. — Хоч сусідів покликали до святкового столу?» — «Та де там — бульбу справляла (сапала. — Авт.). Посадила три тижні тому, бо як рано вкинеш у землю, то воно щось і вродить. Бульба в нас — незмінна страва».

Щодо картопляної одноманітності місцевого меню, то бабуся з впливовим церковно–ієрархічним прізвищем дещо прибіднилася. Коли ми навмання зупинилися біля одного з обійсть, то, підтверджуючи високе реноме гостинності, нас одразу запросила до світлиці теж 75–річна Анна Дмитришак. Не знати звідки — наш приїзд був великою несподіванкою для хуторян — на столі запарували дуже смачні пироги з сиром та сметаною, приправлені дрібно порізаними шкварками. На моє запитання, чи могла б вона приймати туристів, господиня без вагання відповіла: «А чого б і ні — місця в хаті вистачить. Скоро доспіють лісові ягоди, з’являться грибочки. Можу пригостити пирогами із сиром, тертюхами (це в нас так деруни називаються), борщем з грибами. Шкода, що вже меду немає. Коли жив мій чоловік, то ми всіх пригощали. Такого меду не було ніде, бо наші бджоли збирали нектар з 58 видів трав, дерев і кущів. У нас тут під боком ще й природний заповідник «Турова дача». А попробували б ви мед з ялиці — темнуватого кольору, густющий і дуже пахучий».

Плюс цвинтар, мінус школа і крамничка

Окрім природних чудес, ми почули й розповіді про страшні випробування, що випали на долю мешканців хутора в післявоєнні роки. І не могли надивуватися, як цим людям після всього пережитого вдалося зберегти доброту, щирість і мало не дитячу довірливість. У Ловагах і дотепер оселі зазвичай не замикають. Якщо біля дверей знадвору стоїть паличка, то всім і так зрозуміло, що в хаті нікого немає.

Найстаріша мешканка хутора Євдокія Дмитришак, котрій пішов 87–й рік, теж мешкає сама. «Донька кличе до себе в Небилів, але я не хочу, бо деревину на цю хату сама на плечах носила, коли повернулася з тюрми, де десять років відбула за зв’язки з нашими партизанами, — бідкається старенька. — Кілько я пережила! Цілий рік була під слідством, а потім аж на Колимі опинилася. Врятувало те, що виглядала, як малолітня. Інакше б цієї землі вже не топтала. Коли повернулася, то побачила руїни спаленої більшовиками хати і мамину могилу — не витримала енкаведистських побоїв».

У 1953–му, після смерті Сталіна, ловагівці почали потихеньку повертатися додому. Оселі стояли пустками — без вікон, без дверей, печі розвалені, але хуторян, пригадує Іван Вацко, дуже тягнуло до рідних місць, бо ніде не було так добре, як тут. «Я прийшов з армії, — каже він, — і самовільно побудував хату, бо радянська влада не давала планів на будівництво. Нам й електрику не хотіли проводити. Казали, що ми — «бандери». Приїжджало з району начальство, аби мене забрати до криміналу, а «незаконну» хату розібрати. Але я не дався».

За незалежної України, яку в Ловагах вітали особливо радісно, тут також мало що змінилося на краще. Хіба що дозволили збудувати власними силами церковицю та відкрити цвинтар, бо раніше небіжчиків носили хоронити аж за п’ять кілометрів. Зате закрилися початкова школа й крамничка, ніби глузливо натякаючи хуторянам на їхні цвинтарні перспективи. Хоча, ні. «Мій чоловік–небіжчик казав так: колесо в різні сторони обертається. Я думаю, — робить свій прогноз Анна Дмитришак, — що і наш хутір не зникне. Ось почитають люди в газеті про нашу красу і захочуть подивитися. Хтось, може, й побудується. Бо де ще знайдеш такий чарівний куточок». І з доброзичливою лукавинкою додає: «До нас і райські птахи залітають».

Василь Костюк

КАЗКА  З  НЕБИЛОВА

Була собі бідна дівчина Марічка, яка осталася сиротою і росла в своєї тітки. Потім пішла вона в найми. Служила і в попа, і в дяка, і в м'ясника, а потім і в мельника. Робила, догоджала всім. Роботящу дівчину всі любили. І так вона робила, поки не стала дорослою. А потім пішла від тітки жити до священика. І служила в него вже дорослою дівчиною. Подобалася вона людям, і задивлялися на неї парубки. Та казали: - Яка красуня!

Задивився на неї і бідний наймит Іванко, який служив у ксьондза фірманом. Одного разу підійшов він до неї та й каже:

- Марічко, я бідний і ти бідна, може б ми поженилися? Та жили би своїм життям.

Марічка зраділа, але подумала: 'Як же я можу виходити заміж, як у мене нічого нема?' Але сказала Іванкови, що піде за нього. Та пішла до свої тіточки і сказала:

- Тето, я буду виходити заміж.

- За кого, дочко, ти виходиш?

- За фірмана Іванка.

- Та він же тоже сирота бідний. Як же ви жити будете?

- Якось будем жити. Коби вже зійшлася з ним та й повінчалася. І сказала вона священикови, що хоче вийти заміж за Іванка. Ну а священикови Марічка тоже подобалася. Хотів він хоч поговорити з нею та пожартувати, а ще хотів зустрітися з нею наодинці. Але не наважувався про це говорити, бо вона - молода дівчина. Не випадало йому вести такі розмови з молодою дівчиною. Але таки наважився. Одного разу говорить:

- Знаєш що, Марічко, піду я на леваду відпочивати, а ти мені винесеш обід, щоб я трохи підкріпився на свіжому повітрі. Та, - каже, - накупаюся в річці, а ти спину мені помиєш.

Ну що Марічці зоставалося робити? Треба йти. Винесла для свого господаря їду, посиділа. Покупався священик, помила йому спинку і почала з ним розмову про весілля з Іванком. А що міг священик сказати?

- Добре, дочко, виходь заміж. А як же ти жити будеш? - запитав він. - Ви ж дуже бідні.

- Та коби Іванко здоровий та й я, то якось воно буде.

Як задумали, так і зробили. Поженилися. Зробили маленьке весілля. Мали небагато грошенят, то всі на весілля розтратили. А тут хату поремонтувати треба, зробити якісь порядки в господарстві. А грошей нема.

Наблизилися свята, Паска. А Іванко не був таким простим - був малярем, малював ікони. От і говорить Іванко до Марічки:

- Марічко, намалюю я ікон і піду продавати. Може, трохи грошенят зароблю.

- То добре, бо мусимо якось відправити свято. Треба й паски спекти.

- Але з роботи мене не відпускають, щоб я зайнявся своїми справами. Хіба якось відпрошуся.

- Добре, Іванку. Не журися, все буде добре, коби ти був здоровий та й я.

А тут уже й паску пекти треба, та нема муки ні стебла. Немає нічого, навіть і курки вони не держали. А Марічка каже:

- Не журись, Іванку, все буде добре. Коби ти був здоровий та й я, все буде.

Пішла Марічка в село, думає: 'Зайду я до мельника, попрошу, щоб він мені продав муки. Як Іванко продасть ікони, гроші будуть. Може, щось тут собі роздобуду.' Як надумала, так і зробила. Іде дорогою, а млин меле. Дивиться - на подвір'ї мельник стоїть. Привіталася чемно, поздоровкалася і каже:

- Як ви тепер поживаєте? Як вам ведеться, пане мельнику? А він говорить:

- Та нічого, а ти як?

- Та погано. Тільки що справили весілля. Які були гроші, розтратили, а свята йдуть і нічого нема. Чоловік сьогодні десь хоче йти з іконами. Попродасть та й будуть гроші, але паска повинна вже пектися, бо, - каже, - свято на темени.

А тоді каже:

- Знаєте що? Продайте мені пару кілограмів муки в довг. Якщо не за гроші, то я вам відроблю - поможу вашій жінці в городі щось поробити. Тільки щоб мала я на паску муки.

- Добре, все буде. Тільки от що, Марічко. Я б до тебе прийшов. Яка ти гарна стала! Хотів би з тобою зустрітися.

- Добре, пане мельнику.

- То я до тебе прийду, а мука буде, ти не турбуйся.

- То прийдете о сьомій годині вечора, ми й зустрінемося.

Така Марічка рада. Пішла далі, не пішла, а побігла. А на подвір'ї кола ковбасного цеху стоїть майстер. Вона привіталася чемно, поздоровкалася і каже:

- Як ви поживаєте, як у вас робота, пане майстер?

А майстер подивився на неї, подивився і подумав: 'Яка гарна стала Марічка. А таке дівчисько було, як служила в мене'. Та й каже:

- Все добре в мене. А як ти, Марічко, живеш?

- А, не питайте, пане майстер, тяжко. Ото побралися, свята йдуть, а нічого не маємо. Іванко хоче йти продати ікони, то гроші будуть, але то вже треба гроші, бо йде свято. Та й не маєм нічого - ні м'яса, ні ковбаски. Хоч би трошечки, а треба. Може би ви мені продали в довг, а ні, то я би помогла щось вашій жінці в городі. Якось уже буде, але хоч би трошечки того м'яса. Та щоб ковбаски трошки.

- Та добре, Марічко, все буде. Але ти знаєш що? Ти дуже мені подобаєшся. Ти така гарна. Я би хотів знати, як ти живеш. Хотів би прийти в твою хату, ти така гарна молодиця.

- Ойой, що ви будете до мене йти!

- Я б прийшов. Ти знаєш, просто прийшов би, погомоніли би-смо, поговорили.

- Як так, то приходьте десь о пів восьмої години вечора. Я вас зустріну.

- Добре, Марічко. А за сало-м'ясо не турбуйся. Воно буде. Тобі принесе хлопець, мій слуга.

Втішилась Марічка, вклонилась і побігла далі. Іде й думає: 'Добре, вже буде й мука, і сало й м'ясо, і ковбаска. Але треба ще десь яєць добути'. Дивиться, а на подвір'ї - дяк. Щіпки рубає жінці, щоб пекла паски. Дрова рубає. Марічка поздоровкалась:

- Слава Ісусу Христу!

Він відповів, протер своє чоло, дивиться на Марічку, і зрадувалася стареча душа, як побачив таку молоду та гарну, питає:

- Куди, Марічко, біжиш?

- Йой, - каже, - та не питайте, йду, може би-м де роздобула в селі яєць. А може, у вас є? Усі жінки в селі складають для священика. Може би-сте продали мені хоть пару штук в довг? А ні, то відроблю вашій жінці на городі. Ви ж знаєте, що я молода і до роботи бистра.

- Добре, Марічко, добре. Я тобі то зроблю. Ти біжи, а я тобі яйця приготую. У тих кущах бузку будуть стояти в кошику, і ти їх візьмеш.

- Добре, пане дяче, добре, дуже вам дякую.

- Але я би до тебе, Марічко, прийшов.

- О-о-ой, та де в таку далечінь будете йти! Та це ж трудна дорога, а то така спека.

- Нічого, Марічко, я зайду до тебе.

- Та приходьте.

- А коли б я до тебе зайшов?

- Та десь так о восьмій, по восьмій. Приходьте.

- Добре, прийду.

І знов рада Марічка: вже й яйця є. Тепер треба йти в церкву. Треба йти до священика сповідатися. Іде Марічка. Прийшла в церкву, а там священик сповідає лиш старих та старих. А з молодих рідко хто з'явиться в церкві. Аж тут підходить Марічка. Як побачив священик красуню Марічку, то аж ахнув. Підійшла Марічка сповідатися, а він не про гріхи питає, а як Марічка проживає.

- Слухай, Марічко, як ти живеш? Давно не бачив тебе. Ти стала така гарна. А як твій чоловік?

Марічка відповіла, що чоловік збирається йти ікони продавати, бо нема грошей, а треба і сиру, і масла, треба всього, щоб спекти паску. Священик каже:

- Не турбуйся, Марічко, піди до мене, та й старша служниця дасть тобі і сиру, і масла грудочку. Але ти знаєш що, Марічко? Я б до тебе прийшов. Хочу подивитися, як ти живеш, хоч ти й не родина мені.

А Марічка каже:

- Йой, та де ви так далеко будете йти! Та ви після такої дороги стомитеся - я так далеко живу.

- Нічого, Марічко, я дійду до тебе.

- Та коли би ви прийшли?

- Прийшов би пізно, коли вже люди полягають. Щоб ніхто не бачив, - скажуть, що священик ходить по околицях.

- Ну то прийдете десь коло дев'ятої.

- Добре, Марічко, добре, прийду в дев'ятій. Може, трохи після роботи розвіюся.

Пішла Марічка додому і розказала все своєму чоловікови.

- Не турбуйся, Іванку, коби ти здоров та й я, то все у нас буде. От каже вона Іванови:

- Ти йди і лягай у комірчині спати, щоб тебе ніхто не бачив. А десь коло десятої, коло одинадцятої години, постукаєш, погрюкаєш і будеш кричати, шуміти, а далі не питай, що буде.

Послухався Іванко Марічки і так зробив. А після полуденку почалося. Несе хлопець мельника муку, а від м'ясника несуть ковбаси та сало в кошику. Марічка лиш посміхається сама до себе, а Іванко в коморі сидить. Настав вечір, сема година. Марічка порається в хаті, трудиться, прибирає. Перекладає з місця на місце свої миски та перетирає їх. По декілька разів їх витирає. Повинна вона зараз бути чиста.

Аж тут стук у двері.

- Зараз, зараз іду відкривати!

Відкриває вона двері, і заходить пан мельник.

- Добрий вечір, Марічко! Красунечко, я ледве до тебе доплентався.

- Я вам дуже рада, пане мельнику. Роззувайтеся і роздягайтеся. І почала помагати мельникови роздягатися. Вішає його одежу на вішалку та й заходиться приготовляти стіл на гостину. Мельник виймає з кишені пляшку оковитої, а Марічка зі свого креденсу тоже виймає четвертушку якогось напитку. Поставила яєшню, підсмажену ковбаску і все повторює:

- Частуйтеся, пане мельнику, я вас дуже прошу, частуйтеся, бо ви змучені з дороги.

А сама порається по шафах та по шухлядах. Мельник каже:

- Марічко, моя душа радується, коли я дивлюся, яка ти гарна стала. Сядь біля мене.

Марічка нібито підходить до нього, а сама на годинника очі лупить, дивиться, котра вже година. Тут доходить до пів восьмої. Тільки хотіла сідати за стіл, а в двері 'стук-стук'. Вона каже:

- Йой, пане мельнику! Ховайтеся, бо, мабуть, мій чоловік прийшов. Бійтеся Бога, ховайтеся, ідіть до другої хати за ширму. Там стоять ікони, - ховайтеся за них.

Пішов пан мельник за ікони та лише дрижить: 'О-ой-ой-ой...О-би-би-би...' - так перелякався, що аж губи трусяться. А Марічка зібрала все зі стола, поставила на кухню, а горівку в шафу. Поховала все і пішла відкривати двері.

- Зараз-зараз відкриваю! Зараз! Відкриває двері, заходить м'ясник.

- Добрий вечір, Марічко! Добре я потрапив до твого дому. Як ти поживаєш?

А вона:

- Та роздівайтеся, пане майстер. Скоренько роздівайтеся та сідайте відпочиньте.

А сама помагає пану майстру роздіватися і вішає одежу на свою вішалку. Повішала одежу і готує гостину для пана майстра. Поставила пляшечку-четвертушку оковитої, яєшню й ковбаску смажену. Все ставить перед майстром, а сама поглядає на годинника та все шукає щось по мисниках, а пан майстер так поглядає на красуню Марічку. І думає: 'Треба пригорнутися до її молодого серця'.

- Марічко, сядь коло мене та відпочинь трохи.

- Ой пане майстер, та ще стільки роботи. Мій чоловік поїхав з тими іконами і нема його, а я все сама мушу поробити.

Та й поглядає вона на годинника, щоб скоріше ті стрілки дійшли до восьмої. Пан майстер почав відкривати пляшечку, а тут у двері 'стук-стук'.

- Ой, пане майстер! Ховайтеся де-небудь, бо це, мабуть, мій чоловік прийшов. Ох, що мені буде! Ховайтеся скоренько, ідіть до другої хати.

Схопився пан майстер і аж засіпався. Та й скоренько за ікони заховався, я там уже сидить пан мельник та все 'би-би-би'. Майстер став коло нього. А Марічка раз-два прибрала все зі стола, сховала горілочку і пішла відкривати двері. А там - пан дяк. Та такий захеканий, такий змучений, що ледве з ноги на ногу пересувається. Зайшов у хату:

- Слава Ісусу Христу, дорога Марічко! Як ти поживаєш? Ледве-ледве до тебе доплентався. Ой, який я вже немічний.

- Роздягайтеся, пане дяче, роззувайтеся, відпочивайте трохи в моїй хаті. Сідайте до стола.

І почала допомагати дякови роздягатися. Повішала його одежу на свою вішалку, ширмою закрила, засунула то все подалі і заходиться коло столу. Вийняла оту свою пляшечку. Ставить на стіл жарене й парене, курча печене витягла з печі. Вже має пригощати пана дяка. Та й порається в тому миснику без міри, без часу, поглядає на годинник і припрошує дяка:

- Пригощайтеся, пригощайтеся, пане дяче. Чим хата багата, тим і рада.

А він говорить:

- Ох, дорога Марічко! Як я хочу, щоб ти рядом зі мною сіла, та випила чарочку, та згадав би я свою молодість.

І виймає дяк пляшку шампанського. А вона:

- Ой так, так! Вип'ємо, пане дяче. А тут нараз стук у двері.

- Ой, пане дяче, ховайтеся десь, бо, мабуть, мій чоловік прийшов! Невдача йому якась вийшла.

І почала випроваджати дяка за двері, за ті ікони. Іде дяк і зубами дзвенить. А м'ясник як побачив, що їх є вже три, то мало зо сміху не лопнув. Але мовчать вони всі, бо страх мають.

Марічка знову збирає все зі стола, прибирає горілочку й вино, кладе все в шафу. А яєшню й ковбасу знов на кухню кладе - хай гріється. Та й пішла відкривати. Відкриває - іх-х! Священик прийшов, і солодкі слова говорить:

- Мир і благодать у твоїм домі, Марічко! Хай тебе Бог благословить! Дуже я стомився, поки до тебе дійшов.

- Заходьте, отченьку, заходьте, сідайте, роздівайтеся.

І допомагає священику роздіватися. Пороздівала ризи, патрахіль і то все повісила за ширму на вішак та й заходилася вгощати священика: поставила горілку, шампанське і ту свою пляшечку оковитої - все, що мала, поставила. Хай радіє душа старого священика.

Священик не п'є, а все поглядає на Марічку.

- Ходи, Марічко, та сядь коло мене, бо ти вже так замучилася з тою роботою. Відпочинь трохи від того. Ще наробишся, ти ще молода.

Тільки хотіла Марічка сісти, як священикова рука вже обхопила її талію. Присіла вона, а священик хотів відкривати пляшечку вина, яку приніс із собою, того церковного, що ним причащаються, як почув, що знадвору хтось кричить:

- Марічко, відкривай, а то велика біда мені скоїлася! Марічка говорить до священика:

- Йой, отченьку! Ховайтеся, бо вернувся мій дурний Іванко. Ховайтеся скоренько, бо біда буде.

І раз-два відкриває двері до другої кімнати, де стояли ікони, які намалював Іванко.

- Ховайтеся за ширму, за ті ікони.

Там були ікони більші й менші. Священик заліз за одну ікону. А вона не збирала з стола, як перше, а зразу побігла відкривати своєму Іванкови. Відкрила, а Іванко кричить:

- Марічко, ану скоро грій воду та будемо біду парити!

- Що ти, Іванку, таке говориш?!

- Знаєш, Марічко, я йшов дорогою, а мене зустріла чарівниця і каже мені: 'Ти, молодче, вертайся додому, бо в тебе скоїлась велика біда. Якщо ти не повернешся, то свої жінки мати не будеш'. Я подумав і повернувся. Бери, Марічко, грій окріп. Будемо кип'ятити воду. Ти підпалюй, а я йду по воду.

І гріли її, поки не закипіла.

Наносив Іванко великі ночви води. Тоді каже:

- Тепер будемо парити біду. Але загаси світло, бо як упаде вода на циліндра, то циліндер трісне, а де ми його візьмемо через свято?

Загасили лямпу, і тільки місячне світло в хаті світилося. Все було готове для покроплення хати. Набрали повні відра окропу, взяли каструльки, банячки, черпали той окріп і почали кропити ним 'біду'. Покропили трохи у цій хаті, а тоді пішли в другу. Іванко каже:

- Ще поза ікони добре кропну!

Як бризне туди водою! А ті попеклися та й: 'Ой-йо-йой! Го-го-гой! Го-го-гой!' Та й почали з-за ікон тікати. А вони й двері повідкривали, аби 'біда' тікала з хати. Спочатку вискочив пан мельник. Іванко взяв велику каструльку окропу та як лине на нього, а він: 'Ай-я-яяй!' Та й побіг, А за ним вибіг м'ясник. Так само й м'ясника покропили. Марічка тільки хльоп та хльоп, але не ллє їм на голови, бо в неї рука не піднімається. А Іванко так їх пік, що неможливо було витерпіти.

Нарешті дійшло до священика, бо той був крайній. Іванко як бризне на нього з відра окропом, а він посковзнувся, упав і почав стогнати: 'Ой, йой, йой, йой'. Іванко підняв його, ще раз на нього бризнув і виштовхнув його надвір - всі гості розбрелися хто куди.

На другий день устали Іванко та й Марічка, і сказала вона:

- Так, Іванку, все в нас є: мука, сало, м'ясо й ковбаса, яйця, сир та масло, і пити є що на свято. Та ще маєш одежі, що можеш перебиратися щодня цілий тиждень. Маєш у чім у церкву йти паску святити.

А сама подумала: 'Піду я в село, послухаю, що там за мене говорять'. Іде вона, дивиться, коло млина стоїть мельник. Сів на лавку та все стогне, та охає, та на опіки подуває. Підійшла вона, здоровкається та й каже:

- Ну то як, пане мельнику?

- Ой не питай, Марічко. Але я тебе буду просити, може би ти мені повернула костюма. А то не буде в чому до церкви піти, я з тобою розрахуюся.

- Не питайте, пане мельнику, - каже Марічка. - Той мій дурний узяв обляпав той ваш костюм та ще й потоптав його. Я ниньки цілий ранок прала його та й прала, - каже, - щоб він був чистенький, і постараюся принести вам його. Як висохне, я його таким зроблю, як був. Випрасую і буде як новий.

Пішла далі та й сміється, що вони такі дурні. Іде - пан майстер на подвір'ї. Тоже хукає, дихає на свої попечені руки.

- Добрий день, пане майстер! Як життя-буття?

- Ой, Марійко, не питай. Та ти знаєш, твій дурний так мене обілляв окропом, що я просто не можу. Але то байка, може би ти мені одяг мій віддала, бо завтра не буде в чім до церкви піти.

- Йой, пане майстер! Ви знаєте, той мій дурний Іван все вбрання перетоптав, перем'яв, і я не знаю, що з того буде. Я то сьогодні цілий поранок прала. Та висушу, та вже й попрасую. Воно буде, як новеньке. Коби він лише де з тому пішов, то я принесу.

- Марічко, я тобі то задурно не захочу.

Всунув, руку в кишеню і Марічці грошенят у фартух всипав. Побігла Марічка далі. Дивиться, а дяк сидить на свойому дровітнику та й тоже охкає-гохкає. Поздоровкалась Марічка і каже:

- Ну як ви там, пане дяче?

- А щоб ти здохла, Марічко, яка ти є! Але я б тебе просив, щоб ти мені костюма мого принесла. А то в мене він один, не буде в чому до церкви піти. Марічко, я тебе прошу, я задурно не захочу.

- Йой, пане дяче, якби ви знали! Той мій дурний у калюжі його потоптав та ще й на нього... Він таке з ним зробив, не знаю, що з нього буде. Але я постараюсь. Я нині його цілий поранок жмакала, прала.

Випрасую і вам принесу, коли його дома не буде.

- Добре, Марічко, добре.

Пішла вона до церкви. Стала, молиться і думає йти до причастя. На хорах співають 'Господи, помилуй', а священик кричить на неї з амвону:

- А щоб тебе побило!

Люди співають: 'Господи, помилуй', а той кричить: 'А щоб тебе побило!'

Помолилася Марічка та й хоче підходити до причастя. А священик і каже до неї:

- Марічко, щоб ти осталась, бо причасника не стало. Вона подумала і каже:

- Добре, остануся.

Усі порозходилися, а він покликав до себе Марічку і каже:

- Марічко, я нічого не хочу, тільки щоб ти принесла мені мою одежу, а то ні в чому буде паску святити. Ні патрахіля нема, ні киптаря. Принеси, будь добра, все. А я за це тобі в обиді не стану.

Марічка сказала, що все принесе. А сама пі

Василь Костюк

Продовжую тему коментаря до фото - про вчителів. У Небилові, як хтось хоче показати себе мудрим, але не є таким, то кажуть: Чолій по книжці козу годував, і коза здохла. Я думав, що це така приказка. Виявляється, що дійсно працював такий у селі вчителем за Польщі ( а тоді ще й після війни трохи - не то в Небилові, не то в Перегінську). Про це трохи розповідала Винник Ольга Михайлівна, і про нього у своєму щоденнику згадує поет із Перегінська Осип Мошура.