село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Снові, за 19 км від районного центру. Населення — 1819 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Загребельна Слобода та Коровне.

На околицях Нових Боровичів виявлено городище й курганний могильник періоду Київської Русі.

Назва походить, певно, від соснового бору, що сьогодні оточує його Нові Боровичі відомі з другої половини XVII ст. коли вони належали чернігівському полковнику Ц. Корейському. В той час тут налічувалось, близько 50 дворів з населенням 253 чоловіка. Селяни займалися хліборобством - сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, розводили овець, ткали полотно, рядна, шили кожухи та шапки із шкір забитих звірів та овець, плели з лика постоли.

О. Милорадович у 1849 році побудував цукровий завод, на якому працювали кріпаки й вільнонаймані робітники. Щорічні прибутки заводу становили 3 тис. крб. Великі бариші одержував поміщик також від водяних млинів, два з яких виготовляли повстяні вироби, а п\'ять мололи зерно.

У 1782 році Нові Боровичі стали волосним центром Городішнського повіту. У зв\'язку з збільшенням кількості населення в першій половині XIX ст. і Розду­ванням на поштовому тракті в центрі малих сіл та хуторів, у 1804 році село пере­ведено до вищого розряду поселень - містечок². Тут розвивалися кустарні промисли. чинбарство, чоботарство, шорництво, виготовляли вози та діжки. і  продавалися переважно па місцевих базарах. Чотири рази на рік ярмарки, на які купці привозили рибу, сіль, хутра

На ярмарках торгували та­кож зерном, борошном, кіньми, рогатою худобою, свиньми, виробами місцевих ку­старів, завезеними промисловими товарами та горілкою. У місточку була пара­фіяльна школа й шпиталь.

Становище кріпаків з кожним роком погіршувалося. Селяни користувалися невеличкими ділянками малородючої землі, та й ці клаптики вони не мали змоги як слід обробити, бо панщина досягала п\'яти днів на тиждень, тому й врожаї були дуже низькі. Хліба ніколи не вистачало до нового врожаю. Жили кріпак» в напів­темних злиденних хатинах. Все це викликало протест з боку селян. Вони підпилю­вали панський хліб, псували машини на ґуральні та цукровому заводі, виводили з ладу млини. Одним із виявів протесту проти панської сваволі були втечі. Селяни тікали на південь країни, в Подністров\'я.

У 1801 році царський уряд змушений був скасувати кріпосне право. Селяни відтоді стали особисто вільними, але економічне становище їх не поліпшилось. Кращі землі, всі ліси, сіножаті, пасовиська лишилися в поміщика Милорадовича. Крім того, він відрізав частину землі, яка до реформи була в користуванні селян. Якщо до 1861 року вони мали 1013 десятин землі, то за уставною грамотою одержали тільки 775 десятин. Середній розмір наділу дорівнював З десятини За таких умов селяни не могли вести самостійно господарство. До зубожіння  крім великих викупних платежів, також непосильні податки. Основна маса селян розорялась, продавала свої наділи і знову потрапляла в кабалу до помітика чи куркулів. Поденним робітникам поміщики платили 20—40 коп. за день а жінкам і дітям а таку ж роботу — ще менше.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

Селянам заборонялося користуватись лісом, випасати худобу на колишніх громадських луках, ловити у ставку рибу тощо. Так, наприкінці XIX ст. ново-боровицькі селяни А. Полуб\'яи, Д. Мартиненко, ї. Мойсеєнко і С. Антоненко роз­чистили частину пустиря, що заріс кущами, зробили його придатним для сінокосу. Поміщик передав справу до суду. Суд став на його захист. Селян-порушників засу­дили до ув\'язнення строком на місяць, хоч згодом з\'ясувалося, що цей пустир ніколи не належав поміщикові, а був споконвічно в громадському користуванні. Про те, що свавілля поміщика та царської адміністрації не мали меж, свідчить і такий факт: поміщикові сподобалася мальовнича місцевість на схилі річки Снові, де проходила одна з вулиць містечка. З відома властей селян, які жили тут, пере­селили на малородючі землі, а на розчищеній території посадили розкішний сад для поміщика. Даремно люди протестували, зверталися до суду.  Ніхто ^їхньої скарги не взяв до уваги.

Не легшими були умови праці й життя робітників ґуральні та цукрового заводу. Вони працювали у дві зміни, по 13—14 годин на добу. На підприємствах широко використовувалася жіноча й дитяча праця, яка оплачувалася набагато нижче, ніж чоловіча. Якщо дорослий робітник одержував 13—18 крб. на місяць, то жінки й підлітки — лише 6—8 крб. Низька платня, штрафи, тривалий робочий день, погані житлові умови викликали незадоволення робітників, і вони піднімалися на боротьбу, щоб відстояти свої права. Під час революції 1905—1907 рр. робітники підприємств та економії відмовлялися працювати, збиралися на мітинги й демон­страції. Власті заарештували 18 жителів Нових Боровичів і заслали їх до Архан­гельської губернії строком на 3 роки. Частина засланців від тяжких умов життя й праці загинула там.

Після столипінської реформи розшарування селян посилилося. Куркульська верхівка за безцінь скуповувала землі бідноти. Урожайність зернових була низь­кою. Так, у 1911 році з однієї десятини збирали жита 32 пуди, вівса — 64,\'гргчки-2.) . Щоб якось прогодуватись і заплатити податки, частіша селян

на боротьбу, щоб відстояти свої права. Під час революції 1У0і>—1УІ)7 рр. робітники підприємств та економії відмовлялися працювати, збиралися на мітинги й демон­страції. Власті заарештували 18 жителів Нових Боровичів і заслали їх до Архан­гельської губернії строком на 3 роки. Частина засланців від тяжких умов життя й праці загинула там.

Після столипінської реформи розшарування селян посилилося. Куркульська верхівка за безцінь скуповувала землі бідноти. Урожайність зернових була низь­кою. Так, у 1911 році з однієї десятини збирали жита 32 пуди, вівса — 64, гречки— 25^і. Щоб якось прогодуватись і заплатити податки, частина селян і ремісників, що розорилися, шукала заробітку в промислових центрах. Багато селян спроду­вали хати, землю, майно і їхали шукати вільні землі й кращу долю. Протягом 1906—1911 рр. з Новоборовицької волості переселилися до Тобольської, Томської та інших губерній Сибіру 99 чоловік (46 господарств).

Місцеві власті мало дбали про охорону здоров\'я й освіту населення. Тільки на початку XX ст. створено фельдшерську дільницю та ветеринарний пункт. У 1907 році відкрито земську лікарню, в якій працювали лікар і фельдшер. Лікарня обслуговувала населення всієї волості. На початку XX ст. в містечку були дві цер­ковнопарафіяльні школи, де викладали два вчителі. Звичайно, вони не могли охо­пити навчанням усіх дітей шкільного віку. До того ж, багато селянських дітей мусили змалку працювати в господарстві батьків або йти в найми. Тому переважна більшість населення лишалась неписьменною. Дуже великий процент неписьмен­них був серед жінок. Так, у 1900 році з 58 учнів було тільки 10 дівчат³.

Про повалення самодержавства в містечку стало відомо на початку березня 1917 року. Тут відбулася демонстрація й мітинг, на якому виступали робітники и солдати, що повернулися додому. Потім учасники демонстрації попрямували до ґуральні. Там на мітингу було прийнято рішення, що для робітників на підприєм­ствах та в економії встановлюється 8-годинний робочий день і скасовуються всякі штрафи. Однак, ці рішення не були здійснені через опір місцевих властей Тимча­сового уряду. У квітні 1917 року знову виступили робітники економії і підприємств.