|
ВАСИЛЬ ШПІЦЕР
ВСТУП
Любов до матері, до батька, до братів і сестер притаманна кожній людині. Бо саме у сім’ї людина почуває себе певно, спокійно, надійно, затишно. Сім’я захищає, допомагає, забезпечує найнеобхідніші потреби в добрі і в лихі часи. Далі ця любов поширюється на родину, на свій народ, на Батьківщину. Разом з тим не тільки любов, але й глибока повага, шана, вдячність властива людині у відношенні до своїх предків. І чим глибше чоловік відає про свої корені, тим він є повноціннішим, людянішим, моральним. Ці знання гріють душу у щоденному житті, підтримують у важкі хвилини, допомагають знайти вихід у найскрутніших ситуаціях. Недаром геніальний Фрідріх Ніцше сказав: 'Воскресають лише там, де є могили'. А ще йому належать і такі слова: 'Пам’ять потолочі сягає не далі діда, – а на дідові уривається час'. Отож для себе, для свого сина Юрія, для всіх моїх дорогих родичів постараюся наскільки можливо глибоко написати про родовід Шпіцерів. Маю надію, що цю працю продовжать наступні покоління нашого роду.
НИЖНЯ ЛУКАВИЦЯ
Вільна енциклопедія інформує, що село Нижня Лукавиця розташоване у Стрийському районі Львівської області. Населення у 2000 році становило 383 особи. Середня висота над рівнем моря 326 м, протікає річка Жижава. Дещо більше можна дізнатися про село із книги-двотомника 'Стрийщина', виданої Науковим товариством ім. Т. Шевченка у Нью-Йорку 1990 року: 'Статистичні дані: Загальна поверхня 657 га, орної землі 300.72 га, з того двірська (панська) власність 113.12 га, сільська – 187.60 га. Число домів: 1921 р. – 93, 1931 р. – 119. Населення: 1880 р. – 374 греко-католики, 30 латинян; 1921 р. – 546 греко-католиків, 61 латинянин, 5 мойс., 4 інші; 1924 р. – 600 греко-католиків, 28 латинян, 5 мойс.; 1931 р. – 670 мешканців; 1935 р. – 675 греко-католиків, 20 латинян, 10 мойс. Лукавиця Нижня лежить над потоком Жижавою, допливом ріки Стрия, у віддалі 10 км на південний захід від Стрия. Школа в 1914 р. – з одним учителем, з українською мовою навчання, 142 українських дітей; 1924 р. – дітей греко-католиків 92, латинян 4, мойс. 2; 1935 р. – утраквістична, 110 дітей. Церква Введення в Храм Пречистої Діви Марії, мурована, збудована в 1810 р. Парох в 1909 р. о. Юстин Ільницький, в 1924 р. – о. Петро Ґедз, в 1935 р. – о. Юліян Тарантюк. Патронат: Володимир і Евстахій Баранські. Товариства: 1935 рік – Братство Апостольства Молитви – 35 чоловік, з 1909 року читальня 'Просвіти' – 55 чоловік (75 книг), позичкова каса, громадська крамниця. В давнину були в селі ґуральня і млин. Староство, суд, пошта, телеграф, телефон і залізнична станція в Стрию, 11 км'. Там же професор Лев Шанковський пише: 'Коли ж саме виникло м. Стрий і що воно собою уявляло впродовж історії? Найстарші документи, в яких є згадка про м. Стрий (фактично: Стриґ чи Стриг – Stryg), походять з 1396 р., тобто зладжено їх 9 років після остаточного приєднання Галичини до Польщі в 1387 р. Документи ці згадують про місто Стрий (oppidum Stryg), Стрийський повіт (districtus Strygensis), а навіть про місцевий римо-католицький костьол і парафію. Коли ж в 1396 р. існувало вже місто Стрий, Стрийський повіт і місцевий костьол, то ясно, що місто мусіло вже давно існувати, може навіть за княжих часів. Це саме відноситься й до найстарших сіл Стрийщини, якими є Дашава, Дуліби, Жулин, Кавсько, Лисовичі, Лисятичі, Лукавиця Нижня, Семигинів, Сихів, Станків, Стинава Вижня та Яблунівка.' Село Нижня Лукавиця зручно вмостилося на берегах річки Жижава. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв?ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили у підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу. Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти та інших припасів для столу. На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду там можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня – милуватися вкритими снігом вершинами. У центрі села вабить зір світла споруда двохсотлітньої мурованої церкви, обгородженої чепуристими липами. З північної сторони посеред парку розташувався палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом. Неподалік стояли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 га орної землі, якою володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню. Про дідичів Баранських мої родичі говорили з симпатією і згадували про них тільки добре. Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих в суботу пополудні пригощували чарчиною. Хоча були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема допомагали сільській греко-католицькій церкві Введення в Храм Пречистої Діви Марії, будівництво якої розпочалося в 1810 році і яка справно служить греко-католикам донині. Під їхнім патронатом були також греко-католицькі церкви в селах Верхня Лукавиця, Семигинів, Жулин, Братківці, Розгірче. На Різдвяні свята приймали сільських колядників, частували їх і робили щедрі внески на церкву. З 1876 по 1939 роки патронами лукавицької греко-католицької церкви послідовно були Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські. Гірко згадувати, але їхню родину знищили більшовики. Сорокалітнього Володимира Баранського стратили в Катині разом з польськими офіцерами, а місцевий капезеушник після окупації села більшовиками розтрощив сімейну гробницю Баранських та розкидав їхні кості по всьому цвинтареві. У Центральному державному історичному архіві у Львові (ЦДІА) збереглися деякі дані про село Нижня Лукавиця. На плані за 1850 рік видно, що вже тоді більша частина села улаштувалася вздовж річки Жижава на західному її березі, а решта – за річкою. Відповідно село поділялося на горішню частину (селяни називали її 'горі') – від будинку №1 до будинку парохії під № 21, долішню частину ('долі') і за рікою ('заріка'). Список мешканців села за 1760 рік показує, що Шпіцерів у Нижній Лукавиці тоді ще не було. У будинку № 2 проживав Палюк Гриць, № 13 – Стефанів Іван, № 23 – Франчишин Яць. Перепис мешканців, зроблений австрійським урядом у 1788 році, показав, що в селі проживали (подаю номер будинку і прізвище власника господарки): буд.1 – Палюк Андрій, буд.2 – ШПІЦЕР Андрій, буд.12 – Дячишин Василь, буд.13 – ШПІЦЕР Василь, буд.14 – Стефанів Петро, буд.15 – Потоха Гаврило, буд.16 – Михайлишин Стефан, буд.18 – Мельник Михайло, буд.20 – Пахольчишин Василь, буд.21 – парох Костів Гринь, буд.22 – Палюк Іван, буд.23 – ШПІЦЕР Яць, буд.24 – Петрик Іван, буд.27 – Мудрий Михайло, буд.41 – Коваль Петро, буд.42 – Ройко Іван, буд.43 – Потоха Антон, буд.44 – Божик Іван, буд.45 – Дячишин Олекса. Крім того 'на хатках' (панський будинок для прислуги барачного типу) проживали Одинак Микола, Каращак Кость, Олійник Гринь. Отже можемо константувати, що три Шпіцери – Андрій, Василь і Яць – появилися в Нижній Лукавиці після першого поділу Польщі. Наступний перепис відбувся у 1799 році. Він показав, що за минулих одинадцять років відбулося заселення нових будинків, а Нижня Лукавиця поповнилася новими мешканцями: буд.4 – Палюк Михайло, буд.7 – Стефанів Андрій, буд.8 – Савків Іван, буд.9 – Ткачик Василь, буд.11 – Палюк Іван, буд.17 – Стефанів Оніфро, буд.19 – Палюк Петро, буд.20 – Попович Гринь, буд.25 – Мазур Шимко, буд.26 – Пахольчишин Василь, буд.32 – Байтала Яць, буд.34 – Коваль Андрій, буд.36 – Потоха Данило, буд.39 – Мельник Микола, буд.41 – Попович Василь, буд.42 – Шимків Михайло, буд.45 – Мазурик Андрій, буд.47 – Мельник Федір. Як бачимо, за Австрії крім Шпіцерів у селі появилися мешканці з новими прізвищами – Байтала, Мазур, Олійник, Попович, Шимків. Інші архівні матеріали дозволяють встановити приблизні роки поселень у Нижній Лукавиці людей з новими відомими сьогодні прізвищами: Вінтонів Андрій – буд.15, 1820р.; Вінчерський Стефан – буд.45, 1843р.; Одинак Петро – буд.2, 1843р.; Сулик Стефан – буд.27, 1843р.; Янів Теодор – буд.3, 1843р.; Микитин Дмитро – буд.8, 1844р.; Кайдан Григорій – буд.42, 1853р.; Шиманський Матій – буд.42, 1856р.; Гречинський Іван – буд.66, 1860р.; Ципук Максим – буд.48, 1860р.; Гошовський Микола – буд.7, після 1871р. Селяни Нижньої Лукавиці володіли достатньою кількістю родючих орних земель, сіножатями, мали кришталево чисту воду, яку приносила річка Жижава з недалеко розташованих Карпат, що дозволяло робити ставки і вирощувати рибу. Сусідній лісок забезпечував селян дровами, грибами, лісовими горіхами, малиною, ожиною. Тому люди жили тут достатньо заможно, про що свідчить факт побудови на початку ХІХ століття добротної мурованої церкви, яка успішно служить віруючим дотепер. Поруч з церквою був побудований великий – на чотири кімнати – парохіальний будинок і господарські споруди. Парохами села були: 1788р. – Гринь Костів, 1869р. – Ян Ковальський, 1876р. – Іван Лозинський, 1886р. – Роман Шепарович, 1895р. – Володимир Чепіль, 1904р. – Іван Головкевич, 1907р. – Петро Процик, 1910р. – Сидоній Юліан Левицький, 1914р. – Петро Ґедз, 1928р. – Юстин Ільницький, 1932р. – Юліан Тарантюк, 1938р. – Петро Кішка. Сотні літ тривало спокійне, достатньо забезпечене життя селян. Звичайно, не оминали Нижню Лукавицю і характерні на ті часи біди: стихійні лиха, татарські та розбійницькі наскоки, неврожаї, епідемії. Але в пам’яті селян здебільшого збереглися приємні спогади. В дитинстві, слухаючи бесіди древніх мешканців села, що розповідали давні історії, які дійшли до них від їхніх дідусів та бабусь, я ніколи не чув особливих нарікань на важке життя. Оповідали звичайно веселі історії, що траплялися з селянами. Під час Першої світової війни на горі між Лукавицею і Нинівом (тепер с. Долішнє) відбувся жорстокий бій австрійських та російських військ. Як пам’ять про цю трагічну подію під лісом над потічком ще у 1950-і роки розташовувався цвинтар австрійських вояків з ідеально насипаними горбиками могил. Після відміни панщини у селі появилися товариства та громадські організації, що сприяло активізації національно-патріотичного життя його мешканців. Активно діяла 'Просвіта', молодь спромоглася збудувати сільський клуб-читальню. Село домоглося також виділення коштів на будівництво школи. Між іншим, коли почалося будівництво, заступник сільського війта заховався неподалік і стежив за дотриманням необхідного співвідношення матеріалів, які йшли на фундамент. Виявилося, що цементу будівельники недодають. Він поскаржився стрийському начальству, була проведена експертиза, яка підтвердила факти зі скарги, і будівельників примусили залити фундамент наново. Цей будинок твердо стоїть і понині. Чітко виконувалося гасло 'Свій до свого по своє', селяни голосували тільки за своїх представників до місцевого уряду, молодь строго дотримувалася тверезого способу життя. Коли один парубок мав необережність трохи випити перед танцями, йому привселюдно 'всипали буків'. Про цей випадок пам’ятали довгі роки і молодь більше не порушувала принципів тверезості. Багато лукавицьких хлопців і дівчат стали членами Організації Українських Націоналістів (ОУН). Професор Лев Шанковський пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині. Члени ОУН фактично керували громадським, культурним і політичним життям села, брали активну участь у виборах та антипольських акціях. Про це свідчить документ, що зберігся в архівах КГБ: “Розповсюдження листівок ОУНв церкві в Лукавиці Нижній Рапорт Внаслідок отримання достовірної інформації про розкидання листівок ОУН в часі служби Божої в церкві 7 січня 1934 року в Лукавиці Нижній я провів попереднє розслідування і переконався, що: Дня 7. 01. 1934 невідомий виконавець розкинув з хорів коло 7-ої години під час служби Божої в церкві значну кількість листівок ОУН, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку Біласа і Дмитра Данилишина, одночасно взиваючи до боротьби проти поляків. Виконавець кинув ці листівки з хорів на людей в кількості біля 30 штук, котрі люди, а переважно жінки, позбирали і взяли з собою. В ході розслідування я з’ясував, що на хорах в цей час перебувало біля 40 осіб, а між ними був дяк Павло Гошовський, його товариш Шпіцер Василь і Іван Янів – всі з Лукавиці Нижньої, і щодо них я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок. На підставі цієї інформації проведено у них і їх родин дня 11. 01. 1934 р. обшук домашній і особистий, під час якого не знайдено ані достатніх доказів, ані листівок. В одного з підозрюваних Павла Гошовського знайдено в шухляді його столика 1 примірник під назвою “Загальний нарис історії України – вступ”, який походив з читальні “Просвіти” в Конюхові. Підозрюваний Павло Гошовський народився 1. 3. 1912 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Романа і Рузі, з дому Янів, 1 кляса загальної школи і курс диригентів співу, виконує в церкві функції дяка, без маєтку, при родичах, не суджений. Про обставини розкидування листівок повідомив: – в хвилі, коли листівки скинуто з хорів, він підіймався на хори, де вже було біля 40 осіб молоді й дітей, і нічого не бачив. Він не знав, що листівки були розкидані, аж поки не вийшов з церкви. Змісту листівок не знає, оскільки не бачив їх і не читав, сам же своєї участі у розповсюдженні листівок не визнає. Підозрюваний Василь Шпіцер народився 25. 11. 1908 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Олекси і Рузі, з дому Одинак, парубок, кравець, при родичах, греко-католик, 2 класи загальної школи, не суджений. Повідомив, що в критичному часі був на хорах з іншими хлопцями, але не бачив і не знає, хто з хорів скинув листівки. Він же до чину не признається і твердить, що про розкидані листівки дізнався лише після того, як вийшов з церкви, від інших хлопців. Змісту листівок не знає, оскільки їх не читав. Підозрюваний Іван Янів, син Стефана і Настуні, народився 1912 року в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, греко-католик, 1 кляса загальної школи, парубок, рільник, не суджений, без маєтку, при родичах. Повідомив, що в часі, коли були кинуті листівки, був на хорах, однак, хто їх кинув, не бачив, сам до чину не признається, листівок не читав і змісту їхнього не знає. Вище названих за браком доказів вини з-під арешту звільнено. Листівок, що були розкидані, я не зміг знайти, бо люди, як я дійсно переконався, після принесення додому і ознайомлення зі змістом, їх знищили. В ході слідства не вдалося встановити виконавця цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН. Жулин, дня 11. 1. 1934 Комендант постерунку поліції польської Новак Якуб” Справжнє горе почалося після окупації Галичини більшовиками. 'Перші москалі' націоналізували маєток дідичів Баранських і дали його на розграбування селянам. Вперше за всю свою історію селянин здобув сумнівні матеріальні блага не за рахунок власної праці, а крадіжками і пограбуваннями. Так почалося зародження 'нової радянської людини'. 'Другі москалі' націоналізували парохіальний будинок і віддали його під семирічну радянську школу, а господарські споруди священичої садиби передали колгоспним вівцям. Церкву ж закрили і священик, ясна річ, виїхав із села. Місцевий директор школи у 1960-і роки знищив історичну будівлю, що довгі літа належала сільській парохії. А далі пішло: звірства енкаведистів; націоналізація землі, коней і реманенту на користь колгоспу 'Зоря Комунізму' (спочатку називали іменем Михайла Будьонного); каторжна праця на колгоспних нивах без права покинути село, бо колгоспникам не видавали паспортів, а без паспорта влаштуватися на роботу було неможливо; напівголодне існування і втягування селян у безпробудне пияцтво. Страшна подія трапилася 25 лютого 1945 року. Ось як описує її Левко Барабаш у книзі 'Літопис Нескореної України': 'З приходом більшовиків у 1944 р. штаб УПА дав вказівку створити в Карпатах ідеологічно-політичну школу. Нас зібрали 26 чоловік. Мав у той час сімнадцять років. Решта хлопців були ненабагато старшими. Одне слово, юнаки… На околиці села Нижня Лукавиця ми розмістили свій табір і почали заняття. Люди з села дуже прихильно ставилися до нас, всім, чим могли допомагали. 25 лютого, на третій день нашого навчання, стійкові попередили, що до села наближається ворог. Щоб не постраждали селяни, ми вирішили відступити в ліс. З усіх сторін нас оточили і почали косити перехресним прицільним кулеметним вогнем. Наші хлопці відстрілювалися до останнього патрона. Після цієї бойні вороги збирали трофеї і добивали поранених. Кількох хлопців ще жило, та капітан наказав добити поранених. Кагебісти штиками пробивали кожне тіло наскрізь. Мене поранили в голову й ногу. Капітан підійшов до мене і сказав: 'Такой молодой, а уже бандера', – і дав вказівку не чіпати мене. – Будет хороший язык для генерала Сабурова, – сказав він'. Лукавичани поховали загиблих 25 українських хлопців у братській могилі на сільському цвинтарі, а на місці трагічного бою насипали пам’ятну могилу. Не дивно, що селяни раділи, коли почалося відродження Незалежної України. Знайшовся навіть давній синьо-жовтий прапор, який котрась добра душа заховала на церковному горищі. Цікаво, що на ньому лінія поділу між кольорами проходить по діагоналі. Віруючі зірвали радянський замок з дверей старовинної церкви і вирішили стати греко-католицькою парохією, як це було у їхніх предків понад останні триста п’ятдесят років. На жаль, частина села вже стала 'новими радянськими людьми' і побудувала собі за рекордно короткий термін, за невідомо чиї гроші православну церкву. Починали будувати, коли Київського Патріархату ще не було, а була тільки Російська православна церква. Найбільше старалися колишні комуністи та приліпутенти. Це привело до розколу громади. Тепер греко-католики вшановують померлих предків у Провідну неділю, як це робилося сотні літ до московського рабства, а православні – на сам Великдень. Полеглих воїнів УПА греко-католики вшановують на місці їхньої загибелі, а православні – на братській могилі. Добре, що хоч вшановують.
ЕТИМОЛОГІЯ ПРІЗВИЩА ШПІЦЕР
В офіційних документах австрійської імперії прізвище отця Семена Шпіцера, який під час Першої світової війни служив на фронті капеланом у чині майора австрійської армії писали 'SPITZER'. У великому німецько-українському словнику це слово означає 'стругач', 'ніж для загострення олівців'. Походить воно від слова 'spitz', що означає гострий, гостроверхий, колючий, ущипливий. У німецькій мові є вирази 'spitzer Turm' (гостроверха вежа) чи 'spitzer Winkel' (гострий кут). Інтернет показує, що людей з таким прізвищем є доволі багато, причому у різних країнах і різної національності. І в архівах, і в літературних творах минулих століть згадуються люди з прізвищем ШПІЦЕР. У Львівському державному архіві знаходиться такий документ: '07.11.1812 Доповідний лист Галицького губернатора Поліцейському придворному управлінню у Відні про клопотання контрольоза (значення цього слова мені не відоме – В.Ш.) Жовківської окружної каси Шпіцера й з пропозицією занести його в почесну книгу видатних і заслужених осіб за його відданість державним інтересам як в 1809 році так і в теперішній час та за особливі заслуги'. Ще один архівний документ: 'вересень 1833 р. м. Жешув Про характеристику службовця Карного суду у Жешуві Шпіцера Хоми. Донесення окружного староства у Жешуві Галицькому губернаторству від 4 жовтня 1833р. (оригінал) Повідомлення Галицького губернаторства Президії Апеляційного суду у Львові від 9 жовтня 1833р. (чернетка) '
Український письменник Богдан Лепкий у своїх спогадах 'Мої вчителі' у розділі 'Професор' пише: 'Згадую бережанських професорів і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії. Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. За моїх часів були: Нойбург, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші – римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях – німецької, а Шпіцер історії та географії. На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували на бляшку, як у Бережанах казалося. Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також'. У розділі 'Катехит' Богдан Лепкий пише: 'Катехит Соневицький по своїй природі був не прокуратор, лиш оборонець. Не тільки він і директор, але й їхні родини жили з собою у щирій приязні. З деякими професорами наш катехит дружив, з іншими жив у добрій злагоді. Не пригадую собі, щоби з ким ворогував. Тому-то, як просив за котрогось із своїх учеників, то мало хто йому відмовляв. Був тільки один, а саме професор Шпіцер, котрого навіть Соневицький, мабуть, ніколи не просив, а директор також ні. Знали, що він того не любить і що ніяка просьба не поможе, лиш скорше зашкодить. Був це 'кам'яний професор'. Учив знаменито, вимагав багато, не всміхнувся ніколи, хіба іронічно.' У статті Валентина Стецюка 'Німецька колонізація і діяльність в Придністров’ї' читаємо: 'У 1772 році Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. Австрія намагалася проводити германізацію краю, сприяла переселенню німецьких колоністів, для чого спеціальними цісарськими указами створювала для них різні пільги. Крім безкоштовного наділу землі, переселенці на певний час звільнялися від податків і військової служби… Оскільки серед українців Наддністрянщини тепер часом можна зустріти німецькі прізвища – Шпіцер, Райтер, Фішер, Гут, Глязер і т.д., то можна припускати, що між українцями і німцями мішані шлюби були, а діти в таких родинах вже ставали українцями. Захер Мазох писав про взаємини німців та слов'ян Галичини так: 'Спільним для всіх (німців) є німецька серйозність, німецький хід думок, поміркованість і працьовитість. Вони подобаються місцевим слов'янам, та їхній характер, яким би добрим він не був, не дуже делікатний, а їхні манери нерідко вражають грубістю. І далі: 'Онімеченою Галичина не буде ніколи. Польський елемент надто сильний і освічений, а русинський довів свою незламну впертість відтоді, як йому було надано рівні права, і розвивається він швидко і потужно'… Із свого боку, проживання німців в українському середовищі викликало в них інтерес до вивчення історії та культури Галичини і Буковини, зробили німці також певний внесок в розвиток української літератури і культури. Ймовірно німецького роду був Йоган Пінзель, визначний скульптор 18-го ст., роботи якого прикрасили Собор Святого Юра у Львові, костел у Монастириську, ратушу у Бучачі. Теодор Ґартнер, професор Чернівецького університету разом із Степаном Смаль-Стоцьким склав українську шкільну і наукову граматику, брав участь в упорядкуванні українського правопису. Бальтазар Гакет, професор Львівського університету, подорожуючи по Українських Карпатах, написав наукову працю про природу і населення Карпат. Так само численні українознавчі твори, зокрема про Буковину і побут гуцулів, написав професор Чернівецького університету Раймунд Фрідріх Кайндль (1866-1930). В галузі красного письменства до згаданого вже Захер Мазоха (1836-1895) можна також додати Уляну Кравченко (1860-1947, справжнє ім'я Юлія Шнайдер), відому українську поетесу німецького роду, народжену у Дрогобичі. Вона писала виключно на українські теми, зокрема для дітей та юнацтва. Також і німецький письменник та літературознавець Карл-Еміль Францоз (1848-1904) писав поезії, оповідання і повісті переважно з життя українських селян Буковини, він же дав загальний огляд української літератури, високо оцінивши творчість Тараса Шевченка. Німці Галичини в час повстання Західно-Української Народної Республіки у своїй більшості поставилися із симпатією до українського визвольного руху. Вони мали представника від німецького населення Галичини в Українській Національній Раді, а багато військових з числа німців пристали до Української Галицької Армії, розділивши з українцями і радість перемог, і гіркоту поразок. При цій нагоді слід згадати найбільш провідних старшин УГА німецького роду. Василь Вишиваний, справжнє ім'я Вільгельм Габсбург-Льотрінген (1895-1951), австрійський ерцгерцог, полковник УСС. За Директорії працював у Міністерстві Військових справ. Один час розглядався як можливий претендент на український престол. У Львові є площа його імені. Антін Кравс (1871-1945), генерал-чотар УГА. Спочатку командант Самбірської бригади, далі 3-го Галицького корпусу. У поході на Київ командував центральною групою, яка 30 серпня здобула Київ. Якийсь час командував бригадою у складі Армії УНР, але після союзу Петлюри з Пілсудським з рештками УГА з боями прорвався до Чехословаччини. Автор спогадів 'За українську справу'. Альфред Бізанц (1890-?), підполковник УГА і Армії УНР, родом з Галичини, командант Львівської бригади. Один з організаторів і виконавців знаменитої 'Чортківської офензиви' – наступу УГА з 'трикутника смерті' між Дністром і Збручем через Чортків на Бережани в українсько-польській війні 1918-1919 років. В той час командував пробоєвою групою під Бережанами. Трохи пізніше відзначився під час походу на Київ. Під час другої світової війни – референт в українських справах в Галицькому дистрикті, голова Військової Управи дивізії СС 'Галичина'. Ганс Кох (1894-1959), німецький історик і теолог, родом зі Львова, професор кількох німецьких університетів, директор інститутів Східної Європи в Бреслау і Мюнхені, дійсний член НТШ. Брав участь в українських визвольних змаганнях як сотник Генерального Штабу УГА. Написав цілу низку наукових і літературних праць з української проблематики'.
МОЇ ШПІЦЕРИ
Як бачимо, слово 'Spitzer' є німецького походження і, відповідно, про людей з таким найменням кажуть, що вони мають німецьке прізвище. Але чому українці носять такі прізвища? У поданому вище архівному документі від вересня 1833 р. йдеться про характеристику службовця Карного суду у Жешуві Шпіцера Хоми, ім’я якого безумовно вказує на його українськість. У поданому вище матеріалі Валентин Стецюк пише: 'можна припускати, що між українцями і німцями мішані шлюби були, а діти в таких родинах вже ставали українцями (з німецькими прізвищами, якщо батько був німцем – В.Ш.)'. Але я хочу запропонувати свою |
29 березня 2012
|
МОЇ ПРЕДКИ
У Василя Шпіцера з будинку № 13, про котрого є згадка у переписі 1788 року, народився син, названий також Василем. Метричні книги села Нижня Лукавиця Стрийського повіту у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові, які охоплюють період від 1835 до 1865 рр., мають такі записи: Василь Шпіцер. Метрика смерті. Помер 18, похований 20 березня 1848 р. № будинку 13. Католик. Чол. Голова родини, селянин з Лукавиці Нижньої. 52 роки (отже, рік народження – 1796). Причина смерті тиф. Джерело: Ф.201, оп.4а, од.зб.3109, арк.70. Марія Шпіцер. Метрика смерті. Померла 5, похована 7 травня 1855 р. № будинку 13. Католичка. Жін. Дружина Василя Шпіцера. Причина смерті – звичайна. Прокіп Шпіцер. Метрика шлюбу. 4 лютого 1838 р. № будинку 13. Наречений Прокіп, син Василя Шпіцера. Селянин. Католик. 18 років. Наречена – Євдокія, донька Андрія Потохи, селянина. Католичка. Свідки – Василь Ткачик, Петро Одинак. Селяни. У Прокопа і Євдокії народилося 12 дітей. Найперша дитина народилася у 1841 році, а остання – у 1861 році, коли наша прапрабабця Євдокія мала 45 років. Вижило тільки троє дітей – син Андрій Шпіцер, 1845р.н., від котрого пішли 'млодзьові', син Степан Шпіцер 1847р.н., що став нашим праотцем ('прокопових') та дочка Анастасія 1861р.н., яка вийшла заміж за Потоху. Решта дітей – Анна 1841р.н., Пелагія 1843р.н., Катерина 1849р.н., Максим 1851р.н., Михайло1853р.н., Василь 1856р.н., Марія 1858р.н., близнята Параскевія і Теодозія 1860р.н. померли в ранньому дитинстві. Прокіп помер 1870 року, залишивши спадок молодшому синові Степану. Мій прадід Степан одружився з Катериною Шмігельською. 21 грудня 1882 вони купили землю у Данила Байтали, де побудували будинок під номером 31 (зараз там мешкає Ольга Лесишин – дочка Семена Шпіцера). Степан з Катериною народили чотирьох синів – Прокопа, Микиту-Григорія, Василя і Семена. Прокіп і Микита залишилися на господарці. Семен закінчив Стрийську гімназію та Львівську духовну семінарію і став священиком, отримав крилошанські відзнаки, а потім митрополит Андрей Шептицький призначив його Долинським деканом. Василь виїхав у Канаду в Едмонтон, одружився там з українкою Катериною, вони мали чотирьох синів. За більшовицького режиму зв’язок з ними був утрачений. Але інтернет показує, що сьогодні в Едмонтоні проживає багато Шпіцерів і можна припустити, що дехто з них є нащадками нашого Василя Шпіцера та його чотирьох синів. Предків та нащадків Степана і Катерини Шпіцерів можна побачити на укладених мною родоводах.
Андрій Шпіцер залишився на батьківській господарці (будинок № 13), мав сина Володимира, який став засновником великої родини цього коліна Шпіцерів. * * * В Метричних книгах ЦДІА України збереглися записи про Шпіцерів, які подаю за роками: 1838 р. – Прокіп і Євдокія одружилися-буд.13; 1841 р. – Андрій, Марія, Василь-буд.2, Якуб-буд.2, Прокіп і Євдокія народили Анну-буд.13; 1843 р. – Іван-буд.23, Микола-буд.23, Пракседа, Андрій, Анастасія, Прокіп і Євдокія народили Пелагію-буд.13, Василь; 1844 р. – Анастасія і Андрій, Василь, Катерина і Іван, Євдокія і Олекса; 1845 р. – Микола, Олекса, Марія, Іван та Катерина-буд.11, Прокіп і Євдокія народили Андрія-буд.13; 1847 р. – Прокіп і Євдокія народили Степана-буд.13, Орпина, Микола, Параскевія; 1848 р. – Микола, Василь і Параскевія народили Василя-буд.2, Анастасія, Андрій; 1849 р. – Андрій, Марія, Микола, Прокіп і Євдокія народили Катерину-буд.13, Микола і Агрипіна народили Параскевію-буд.23; 1853 р. – Марія і Василь, Прокіп, Микола, Прокіп і Євдокія народили Михайла-буд.13, Василь і Ксенія, Іван; 1855 р. – Андрій, Василь, Микола і Орпина народили Марію-буд.23; 1856 р. – Андрій, Прокіп і Євдокія народили Василя; 1859 р. – Євдокія і Прокіп-буд.23, Василь і Теодозія народили Параскевію-буд.35, Степан і Параскевія-буд.35; 1860 р. – Прокіп і Євдокія народили Параскевію і Теодозію-буд.13, Василь і Марія-буд.13, Андрій, Василь і Теодозія народили Андрія-буд.35, Стефан і Параскевія-буд.35; 1861 р. – Микола, Прокіп і Євдокія народили Анастасію-буд.13, Василь і Теодозія народили Анастасію-буд.35, Степан-буд.35. Тоді в селі проживали Шпіцери з такими іменами: Агрипіна, Анастасія, Андрій, Анна, Василь, Євдокія, Іван, Катерина, Ксенія, Марія, Микола, Михайло, Олекса, Орпина, Параскевія, Пелагія, Пракседа, Прокіп, Степан, Теодозія, Якуб. Можна зробити висновок, що Шпіцери у той період дуже активно 'вирішували' демографічні питання – і народжували своїх дітей, і ставали хресними батьками чужої дітвори. Прокіп Шпіцер з Євдокією не тільки народили дванадцятеро власних дітей, але й стільки ж разів ставали хресними батьками (Прокіп – 9, Євдокія – 3). * * * Архівні документи показують, що Шпіцери ('прокопові') були далеко не бідними людьми. Це якраз і засвідчують довідки, видані Голові Львівської міської ради Василю Шпіцеру директором Львівського ЦДІА про кількість землі, що належала Шпіцерам у 1876-1893 рр. Вони показують, що Степану Шпіцеру належало 5 моргів і 22 769 сажнів землі. Якщо врахувати, що 1 морг дорівнює 0,6 гектара, а 1 сажень становить 3,6 квадратних метрів, то загальна площа земель становить: (5 х 0,6) га + (22769 х 3,6) кв.м. = 3 га + 82000 кв.м. = 3 га + 8,2 га = 11,2 га.
Андрієві Шпіцеру (з 'прокопових') згідно з архівною довідкою належало приблизно 10 гектарів земельних угідь. Нащадки двох інших Шціцерів – Андрія і Яця – на той час мали менші площі: Яць із будинку № 35 мав 8,1 гектара землі, а Олекса із будинку № 23 – 1,75 гектара.
РОДИННІ АРХІВИ
У сім’ї Микити-Григорія Шпіцера частково збереглися родинні архіви, які з ласкавої згоди його внука Івана Васильовича Шпіцера я переклав і подаю у цій книзі: 1. Найдавніший документ належить до 1859 року і стосується побудови нового будинку Прокопом Шпіцером. Писаний старонімецькою мовою, тому його не могли перекласти у Львові. Переклад на сучасну німецьку мову було зроблено у Німеччині. Подаю його зміст:
11 червня 1859 Шановна К.К**. Районна Рада! Землевласник з Лукавиці Нижньої під № 13, що підписався нижче, має намір замість старого будинку побудувати новий, а саме розмірами 6 клафтерів* в довжину і 3 клафтери* в ширину, відповідно до поданого Голові громади сертифікату. Голова громади має намір виступити проти цієї будови. Тому той, що нижче підписався, просить уклінно шановну К.К. Районну раду ласкаво дозволити йому згадане будівництво. Лукавиця Нижня, 11 червня 1859 року Прокіп Шпіцер
*клафтер -
міра довжини, що відповідає довжині витягнутих в обидві сторони рук
12 червня 1859 року 4243 для шановної К.К.** Районної Ради в Стрию
Прокіп Шпіцер Землевласник з Лукавиці Нижньої просить про ласкаву згоду на побудову нового будинку № 13
Рішення Районної ради: 4243
Місцевим органом самоврядування надається прохачу згода на будову нового будинку на власній території під №13 в Нижній Лукавиці згідно з листом від 11 червня 1859 року (???), якщо будинок буде збудований на відстані 10 клафтерів* від найближчої будівлі, забезпечений вогнебезпечним каміном, який виводиться через дах, і нижня частина даху буде оббита дошками або ґонтом. Голові громади буде між іншим доручено спостерігати за будовою. У випадку недотримання умов ...( не видно тексту ) і повідомити про правопорушення.
К.К. Районна рада Стрий, 14 червня 1859 року Андреас Гоффер
До Прокопа Шпіцера, Землевласника в Лукавиці Нижній
Вражає, що таке за сьогоднішніми мірками непросте питання було вирішене всього за три дні.
2. Контракт купівлі-продажу від 2 квітня 1866 року:
2 квітня 1866
КОНТРАКТ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ
Який між Михайлом Ткачиком, господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної і Прокопом Шпіцером, теж господарем з Нижньої Лукавиці яко покупцем з другої сторони, укладений в наступний спосіб: Пункт 1. Михайло Ткачик, власник успадкованої по своїм батьку Іванові Ткачику ґрунту під №-ом дому 29, а ґрунту 43 в Нижній Лукавиці, продає частину того ґрунту, тобто половину сіножаті на Мочарах, званої PN 1834 Прокопу Шпіцерові за між собою добровільно умовлену ціну в сумі 12 (словами Дванадцять) золотих ринських австрійською валютою (а.в.). Пункт 2. (Важко перекласти дослівно. Зміст такий): Одержавши суму 12 рин. а.в., власник цим контрактом розписується, що передає у фактичну власність покупцеві вказану парцелю, дозволяє її переписати, не залишаючи ані собі, ані своїм спадкоємцям жодних претензій до покупця. Пункт 3. Доки Прокіп Шпіцер одержить всі документи на володіння, монархічний податок в сумі 15 крейцерів а.в. платитиме Михайло Ткачик. Пункт 4. Витрати за переоформлення земельної ділянки несе покупець. Що обидві сторони, добре зрозумівши, і будучи при здоровім розумі, при запрошених свідках і земському уряді, власноручно знаком святого Хреста підписують
Нижня Лукавиця дня 2 квітня 1866 Свідки + Сень Сулик, війт + Михайло Ткачик, продавець +Михайло Палюк + Прокіп Шпіцер, покупець + Сень Мазурик per me Яворський, земський писар
Золотий ринський – австрійська грошова одиниця у 1772 – 1896 рр. Потім в обіг увійшли корони. При обміні за 1 золотий ринський давали 100 корон.
3. Контракт купівлі-продажу від 28 квітня 1868 року:
28 квітня 1868 року
КОНТРАКТ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ
Юрком Поповичем – господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної, а Прокопом Шпіцером яко покупцем з другої сторони нижчевказаного дня був укладений наступним способом: Юрко 1. 2. Цю суму покупець сплачує продавцеві готівкою відразу після підписання контракту. 3. Фізичне володіння і використання цих парцель покупець отримує після підписання цього контракту. 4. Покупець Прокіп Шпіцер сам повинен постаратися, щоб земський уряд переоформив право власності на ці парцелі. 5. (не видно тексту) 6. Податки і повинності сплачує Прокіп Шпіцер. 7. Обидві сторони зобов’язуються не оскаржувати цей контракт, інакше будуть оштрафовані більше ніж на половину суми цього контракту. 8. (не видно тексту) Лукавиця Нижня дня 26 квітня 1868 року Яко свідок продавець + Юрко Попович + Сень Мазурик покупець + Прокіп Шпіцер За цим контрактом Прокіп Шпіцер купив майже 1,5 гектара орної землі.
4. Контракт купівлі-продажу від 27 січня 1869 року:
Записано … в Стрию 27 січня 1869 |
29 березня 2012
|
КОНТРАКТ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ
Який між Матвієм Дячишиним – господарем з Нижньої Лукавиці яко продавцем з одної, а Прокопом Шпіцером – господарем з Нижньої Лукавиці з другої сторони уклали цього дня наступним способом: 1. Матвій Дячишин, будучи власником рустикального ґрунту (орної землі – В.Ш.) під … № 16 … , розташованого в Нижній Лукавиці, продає з цього ґрунту, а саме: парцелю під старим топ. № 720 (новий 756) 'Гірка велика' площею 598 ? квадратних сажнів так як її зараз сам використовував і мав право використовувати на вічні часи Прокопові Шпіцеру, він же купує за добровільно погодженою ціною 50 зол. вал. австр. – мовою П’ятдесят золотих валютою австрійською. 2. Ця сума виплачується продавцеві до рук готівкою. 3. Продавець віддає у фізичне володіння покупцеві парцелю відразу після підписання цього контракту. 4. Продавець беззастережно дозволяє, щоб покупець при впорядкуванні земельних книг для Нижньої Лукавиці яко власник цієї щойно купленої парцелі був заінтабульованим (внесеним у земельні книги – В. Ш.) 5. Монархічні земельні податки, як також данини і громадські повинності оплачує з сьогоднішнього дня Прокіп Шпіцер. 6. Обидві сторони зрікаються права оскарження проти цього контракту, інакше будуть покарані над половиною вартості, сплаченої покупцем. Цей контракт обидві сторони підписують в присутності свідків. Лукавиця дня 27-го січня 1869 Яко свідок Продавець + Матвій Дячишин + Юрко Попович Покупець +Сень Мазурик, війт +Прокіп Шпіцер
Неписьменних підписав писар земський /підпис/
5. Контракт купівлі-продажу від 28 листопада 1877 року:
28 листопада 1877 КОНТРАКТ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ
Яким нижче вказаного дня між Данилом Ковалем яко продавцем з одної і Степаном Шпіцером – землеробом з Нижньої Лукавиці яко покупцем з другої сторони уклали наступні умови: 1. Данило Коваль, будучи законним власником … ґрунту під № … 33 представлений також під № … 34 в Нижній Лукавиці, розташованій у Стрийському повіті, продає і відступає дві парцелі орного поля від свого імені як і від імені своїх спадкоємців, які входять в склад того господарства, а то одна ціла парцеля з-під № … 34 і другої півпарцелі з-під № … 33, званих 'Прийма' № топ. … означених в об’ємі … квадратних сажнів, обмежена з одної сторони дорогою до Ниніва Долішнього ведучою, з другої сторони з другою частиною проданої півпарцелі Семка Одинака, одним кінцем дотикає до потоку званого Жижава, другим кінцем дотикає до польової дороги, ідучої по кінець парцель, званих Лани, на вічну і необмежену власність Степанові Шпіцерові за ціну купівлі між собою добровільно умовлену /120 зол./ словами Сто двадцять золотих Австрійською Валютою. 2. Степан Шпіцер купує лише описані парцелі від Данила Коваля, складає тому ціну купівлі 120 зол. а.в. готівкою до рук, одержання якої нинішнім підписує і предмет продажу покупцеві через підпис контракту цього віддає у фізичне володіння і використання на сьогоднішній день. 3. Степан Шпіцер від сьогоднішнього дня зобов’язаний за куплені парцелі сам сплачувати належні урядові податки і земські данини та повинності. 4. Продавець Данило Коваль віддає покупцеві ті продані парцелі цілком чисті, безборгові, зі всіма правами і обов’язками так як сам посідав і використовував, в його фізичну власність, а в разі виникнення майнового спору той же продавець ручається покупцеві Степанові Шпіцеру за спокійне і … володіння і використання їх всім своїм рухомим і нерухомим майном, де тільки таке знайдеться і на майбутнє може і буде піддаватися дії юрисдикції цісарсько-королівського повітового суду в Стрию. 5. Продавець Данило Коваль безумовно дозволяє покупцеві Степанові Шпіцеру, щоб Степан Шпіцер, яко необмежений власник куплених парцель, описаних у першому розділі, був записаний у відповідних земельних книгах … Нижньої Лукавиці. 6. Обидві сторони зрікаються права відміни цього контракту з будь-якої підстави, інакше будуть покарані штрафом понад половину вартості контракту і підписують його з їх волі зроблений, в нічому не змінений ані відкликаний, отже правомірний, при свідомості запрошених свідків. Нижня Лукавиця, дня 28 листопада 1877 Яко свідок Даніель Коваль Василь Гаврилів Яко свідок Андреас (прізвище важко прочитати) Як бачимо, після смерті Прокопа Шпіцера його син Степан продовжує придбавати землю.
6. Контракт купівлі-продажу від 21 грудня 1882 року: 21 грудня 1882
Контракт купівлі-продажу
Укладений між Данилом Байталом у Нижній Лукавиці, як продавцем, з одного боку, і Степаном Шпіцером, також в Нижній Лукавиці, як покупцем, з іншого боку, нижче вказаного дня, укладений таким чином. 1). Данило Байтала, будучи правним власником і посідачем частини рустикального (селянського) ґрунту в силу декрету про спадщину з дня 10 грудня 1880 р. ч. 16928, а також відповідно до фасцикулу 1 (справи 1 – В.Ш.) іпотечної книги 2 під конскрипційним номером 32, розташованого в Нижній Лукавиці Стрийського повіту, цим продає частину городу, так зване Дворище під кадастровим номером 1436 (номер викреслений олівцем – В.Ш.) площею 360 квадратних сажнів між межами з одного боку, з півдня до тої ж назви покупця, а з другого боку від … частини спадкоємців по світлої пам’яті Антонові Байталові, одним кінцем від сходу дорога, що йде через село Лукавицю, другим кінцем до польової дороги, у тих же межах і границях, як їх він сам посідає і має право посідати, продає на вічну й необмежену власність Степанові Шпіцерові. А той же Степан Шпіцер купує у свою власність за узгоджену між ними попередньо ціну купівлі-продажу в сумі 52 злоті ринські (словами П’ятдесят два зл. р.) австрійської валюти. 2). Вищевказану ціну купівлі-продажу покупець виплачує до рук продавцеві готівкою відразу ж при підписі цього контракту, про що продавець цілковито квитує цим контрактом. 3). Фізичне посідання й використання продавець негайно передає покупцеві при підписі і після обходу границь купленої парцелі. 4). Покупцеві з 1 січня 1883 р. слід сплачувати монархічні податки, як і виконувати громадські повинності, що випливають з посідання згаданої ґрунтової парцелі, і сам покупець зобов’язується оплачувати правну належність від укладення цієї угоди. 5). Продавець виразно дозволяє цим, щоб покупець Степан Шпіцер, як правний власник цієї придбаної ґрунтової парцелі під конскрипційним № 32, розташованої в Нижній Лукавиці своїм коштом і стараннями заінтабулював її у відповідних ґрунтових книгах для села Нижня Лукавиця. 6). Обидві сторони зрікаються з права порушення чинності цього контракту під [загрозою сплати] половини вартості, чи будь-чого іншого. Цей контракт обидві сторони приймають і підписують у присутності запрошених свідків. Нижня Лукавиця, дня 21 грудня 1882 р.
Як свідок + Сень Мазурик, війт + Данило Байтала як продавець + Семко Одинак + Степан Шпіцер як покупець Василь Гаврилів Підписав як свідок Дмитро Борис
Саме на цій ділянці землі площею 13 арів Степан Шпіцер побудував будинок № 31, у якому народилися його чотири сини, внуки і правнуки. Простояв дім до 1960-х років.
7. Нотаріальний акт від 27 квітня 1885 року: Licz. rep. 12133 27.4.1885
ГОЛОВНА ВИПИСКА
НОТАРІАЛЬНИЙ АКТ
Дня двадцять третього квітня тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року (23 квітня 1885) в місті Стрию стали переді мною, Володимиром Криницьким, помічником цісарсько-королівського (ц.к.) нотаріуса в Стрию п. Артура Малевського, призначеного ухвалою ц.к. окружного Суду в Перемишлі з дня 19 січня 1885 р. …431, Стефан Шпіцер і його сестра Настуня Шпіцер, заміжня Потоха, селяни з Нижньої Лукавиці і уклали переді мною в присутності відомих мені особисто, дієздатних, в кінці цього акту названих свідків, котрі одночасно підтвердили мені тотожність їхніх осіб, наступне______ Угоду: 1. Померлий в 1870 році у Нижній Лукавиці Прокіп Шпіцер залишив у спадщину майно, що належить двору 31 і постановив згідно з останньою волею, що його син Стефан Шпіцер обіймає спадщину у власність, натомість своїй сестрі Настуні, зараз заміжній Потосі, має сплатити спадкову частку в сумі триста (300) золотих готівкою в австрійській валюті. При складанні земельних книг для села Нижньої Лукавиці встановлено в іпотечнім переліку – 79 право власності на майно двору 31 на користь Стефана Шпіцера. Оскільки Настуня Шпіцер, заміжня Потоха, вже досягла фізичного повноліття, то Стефан Шпіцер має сплатити належну їй частку спадку по світлої пам’яті Прокопі Шпіцеру в наступний спосіб:__________________________________________________________ 2. Стефан Шпіцер відступає з свого маєтку двору 31, розташованого у Нижній Лукавиці, парцелю ґрунту 1423, звану 'Дворище', зі всіма приналежностями і правами на необмежену власність своїй сестрі Настуні Потосі в прийнятній обопільно вартості сто п’ятдесять (150) золотих австрійської валюти, а Настуня Потоха приймає цю парцелю вартістю 150 зол. а. в. замість сплати такої ж частки зі спадщини св. п. Прокопа Шпіцера готівкою. Крім того, Стефан Шпіцер сплачує своїй сестрі Настуні Потосі при підписанні цього акту готівкою сто (100) золотих австрійською валютою на дальше погашення її спадкової частки по св. п. Прокопі Шпіцеру, а Настуня Потоха розписується в отриманні цієї частки. Врешті відступає Стефан Шпіцер своїй сестрі Настуні Потосі у власність трирічну червону корову з білими плямами із телятком в прийнятій обопільно вартості п’ятдесят (50) золотих і зобов’язується віддати цю корову з телятком Настуні Потосі зараз дня сьогоднішнього по прибуттю на місце володіння ____________________ 3. Настуня Шпіцер, прийнявши готівку, корову з телятком і парцелю ґрунту 1423 як повну компенсацію своєї спадщини від св. п. Прокопа Шпіцера засвідчує, що більше жадних претензій до Стефана Шпіцера збільшувати не має права._______________________________ 4. У фізичне володіння відступленої сьогоднішньою угодою парцелі ґрунту 1423 Стефан Шпіцер віддає Настуні Потосі вже через підписання цього акту, дозволяючи, щоб Настуня Потоха без подальшого звернення до нього відразу почала використовувати це володіння в довільний спосіб.__________________________________________________________ 5. Настуня Потоха зобов’язується, починаючи від сьогоднішнього дня, сама сплачувати всі податки, борги, а також сплатити державі за переоформлення власності._________________________ 6. Стефан Шпіцер дозволяє виокремити земельну парцелю 1423 зі списку власності двору 31, яка записана в земельній книзі іпотечною відомістю 79, і утворити з неї окреме іпотечне тіло з внесенням права власності на ім’я Настуні Потохи________________________________ 7. Обидві сторони зрікаються права вимагати відміни цього контракту…___________________ Так я прочитав виписаний нотаріальний акт в присутності свідків: Дмитра Бориса – селянина з Братковець і Тимка Гошка – селянина з Дашави, після чого вони визнали акт відповідним до своєї волі і переді мною разом зі свідками підписали; а сторони, оскільки не вміють писати, власноручно накреслили знаки. (Далі йдуть підписи і знаки, вказана плата за складання і підписання акту – разом 2зол. 80ст.). Ця виписка видається Настуні Шпіцеровій-Потосі з засвідченням дослівної відповідності оригіналу написаного, розташованого в актах нотаріуса п. Артура Малевського, …, який одночасно надав копію ц.к. податковому уряду в Стрию… В Стрию дня двадцять сьомого квітня, тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року.
Печатка, штамп, підпис
У заповіті Прокопа Шпіцера було сказано, що його спадкоємець – син Степан повинен сплатити своїй сестрі Настуні 300 золотих австрійською валютою (а.в.) як та досягне повноліття. Як бачимо, коли Настуня вийшла заміж, Степан передав їй парцелю землі вартістю 150 золотих а.в. (приблизно 40 арів), 100 золотих а.в. готівкою, а також трирічну червону корову з білими плямами і телятко – вартістю 50 золотих а.в. Отже, віно Анастасії умовно складало шість трирічних корів і шість телят – тобто 12 голів великої рогатої худоби. Можна оцінити віно Настуні Шпіцер й по-іншому. У статті ?Моя подорож до Риму 1902? (?Український Родовід?, Львів, ?Українські технології?, 2001, стор. 144) Володимир Пясецький пише: ?Заїхалисьмо до готелю ?Англо-Американо?, Вія Фраліна ч. 128, где нас кождого утриманнє разом з станцією і віктом коштувало на добу 4 золоті ринські або 8 лір, а другі до поблизького готелю ?Лємана? на тій самій улиці, где їх коштувало тілько 2 з.р. або 4 ліри на добу.? Виходить, що за своє віно Настуня могла жити і харчуватися у Римі в готелі ?Лємана? майже півроку.
8. Контракт купівлі-продажу від 3 грудня 1904 року: L. rep. 8296 3 грудня 1904
Засвідчую, що Степан Шпіцер, землероб в Нижній Лукавиці, ідентичність котрого підтвердили знані мені особи свідки Миколай Мельник – землероб в Братківцях і Дмитро Базюк – землероб в Добрянах, сьогоднішній контракт купівлі і продажу в моїй присутності власноручно підписав, а саме знаком руки, при котрому ім’я і назву свідок Миколай Мельник дописав. В Стрию дня третього грудня року тисяча дев’ятсот четвертого (1904)
Nal. leg. 1 k. zol. zapl. Підпис Ст. Матковського
10/12 – 1904 L.2328 КОНТРАКТ КУПІВЛІ – ПРОДАЖУ
І. Підписаний Степан Шпіцер, землероб з Нижньої Лукавиці продає своєму синові Микиті Шпіцерові, землеробові з Лукавиці на його повну власність зі складу володіння по списку 79 земельної книги села Нижня Лукавиця, а до нього і до того + (плюс) сина Микити Шпіцера по 1/4 частині своєї власної одної четвертої невиділеної частини парцелі ґрунту L. kat. 1391 званої Дожиська площею 1236 квадратних сажнів і дозволяє, щоб право власності щодо належної до нього одної четвертої частини парцелі 1391 після виписки її з hip. 79 земельної книги села Нижня Лукавиця у власність покупця Микити Шпіцера було заінтабульовано. ІІ. Ціна покупки встановлена в розмірі двісті (200) корон. ІІІ. Продавець підтверджує виплату покупцем повної ціни в розмірі двісті корон і зобов’язується передати покупцеві землю негайно у власність і запевняє покупця, що вона є вільною від всіляких боргів та іпотечних зобов’язань. ІV. Належні податки і громадські повинності від проданої частки парцелі має нести покупець від дня вступу у володіння. V. Вартість виписування і інтабуляції цього контракту та інші витрати має нести покупець. VI. Обидві сторони зрікаються права ставити під сумнів дію цього контракту, в іншому випадку понесуть втрати понад половину його вартості.
Стрий дня 3 грудня 1904
Свідки: Микола Мельник + Степан Шпіцер Дмитро Базюк + Микита Шпіцер
9. Виписка із контракту купівлі-продажу від 29 лютого 1936 року: L.dz. hip. 816/37 20 грудня 1937
В И П И С К А
Реєстраційний № 627/36.
Переді мною, Мечиславом Грабовським, нотаріусом у Стрию, 13 листопада 1936 року стоїть в моїй урядовій канцелярії особисто мені знайомий Микита Шпіцер, землероб з Нижньої Лукавиці і визнає у присутності особисто мені знайомих свідків Дмитра Цесліва і Олеськи Николишин, що проживають у Добрянах, як свідків акту таке:____________________________________________________ ____________________З А Я В А ______________________
І. Контрактом купівлі – продажу від 29 лютого 1936 року з міста Едмонтон, Альберта, Канада, легалізованим через Консульство Республіки Польщі у Вінніпегу 7 березня 1936 року до №688 Василь Шпіцер продав свою одну шістнадцяту (1/16) частину власності, вказаної в іпотечному списку 79 сільського кадастру Нижньої Лукавиці зі всіма правами своєму братові Микиті Шпіцеру на його виключну і необмежену власність за домовлену ціну купівлі-продажу в сумі п’ятдесят (50) доларів, яку покупець мав виплатити продавцеві після пересилання того контракту від продавця до рук покупця. ІІ. Підписаний Микита Шпіцер засвідчує сьогоднішнім, що вищеназваний контракт отримав від брата Василя Шпіцера і що продану йому 1/16 частину нерухомості Василя Шпіцера, вказану в списку 79, купує у власність за домовленою ціною 50 доларів або, рахуючи за курсом 5 золотих 40 ґрошів за один долар, – всього 270 золотих. Цю суму покупець вислав на адресу продавця через поштовий уряд у Стрию 10 червня 1936 року під №6/ІІІ – ІІІ. Покупець набуває 1/16 частину вищевказаної власності вільної від всяких боргів і повинностей і засвідчує, що ця частина вищевказаної нерухомості вже є в його фактичному володінні. IV. Обов’язок плати податків та інших громадських повинностей, пов’язаних з володінням предметом договору, переходять на покупця з першого січня поточного року. V. За оформлення цього акту, гербову і комунальну оплати покупець зобов’язується здійснити з власних коштів. VI. Дозволено видавати урядові витяги з цього акту зацікавленим сторонам. За оформлення цього акту оплачено: гербовий збір – 1 зол. 40 ґр. + 10% (14 ґр.), комунальна оплата – 70 ґр. Всього – 2 зол. 24 ґр. Сплата за складання цього акту згідно з §§ 8.14 і 20 приписів про винагороду нотаріусів в сумі 23 золотих здійснена. – Микита Шпіцер. Підписав яко свідок Цеслів Дмитро, яко свідок Олеська Николишин, нотаріус М. Грабовецький. Цей Витяг, що дослівно відповідає оригіналові, який зберігається в моїх нотаріальних актах до реєстраційного номера 627/36, – видаю для Микити Шпіцера.
Стрий 20 грудня 1937 року.
Мечислав Грабовецький
Штамп
Отже, Василь Шпіцер, який перебував у Канаді, продав своєму братові Микиті 1/16 частину свого нерухомого майна за 50 доларів, що складало 270 польських золотих (п.з.). Мабуть, ціна була занижена, оскільки, перебуваючи в Канаді, Василь не мав змоги користуватися своєю власністю безпосередньо. Тому бажав отримати хоч якусь компенсацію. Між іншим, добре зробив, що продав, бо через декілька років решту 15/16 Василевого майна забрали більшовики, не заплативши жодної копійки. Слід відмітити, що в ті часи корова коштувала 100 п.з., пшениця – 23 п.з. за 100 кг, у панському дворі за день можна було заробити 0,5-1 п.з. Тобто, майно Василя Шпіцера у 1936 році, яке оцінювалося у 270х16 = 4 320 п.з., відповідало вартості 43 корів або 18 тонн пшениці. На панському дворі селянину треба було працювати без вихідних 12 років, щоб заробити 4 320 п.з.
10. Посвідка від 26 липня 1910 року: Посвідка Бл. п. Стефан Шпіцер полишив довгу до каси церковной – 37 кор. 40 сот. Єго син Микита на похорон свого вітця мав слідуючі видатки: ОТЕЦЬ СЕМЕН Одним з найбільш відомих у нашій родині став наймолодший
син Степана Шпіцера – Семен, про якого у журналі ?Дзвін? №1 за 2006 рік була
надрукована стаття ?Душпастирські стежки?. Подаю скорочений виклад цієї статті:
ДУШПАСТИРСЬКІ СТЕЖКИ Значну, чи не вирішальну роль
у збереженні українства на Галичині відігравали греко-католицькі священики.
Саме вони сотні літ працювали серед народу, несли до галичан та зберігали
українське слово і у молитві, і в буденному житті; були для русинів-українців
просвітителями, вчителями, захисниками, справедливими суддями, покровителями.
Тільки через них українська мова линула до Бога. Адже російська православна
церква, яка діяла на решті українських земель, завжди і понині веліла українцям
молитися російською. Галицькі міста в часи
австро-польського панування були далеко не українськими, що наочно
проілюстровано у книзі “Шематизм греко-католицького духовенства
Львівської Архієпархії на рік 1932/33”: Болехів – 2257 душ гр.-кат.,
1246 лат., 3655 жид.; Броди – відповідно 1078, 2128, 8415; Буськ – 1650, 3450,
4600; Долина – 3200, 3400, 2800; Калуш – 3507, 4023, 3987; Львів, ц. св.
Миколая – 1000, 5000, 25000;
Перемишль – 890, 1500, 3000,
Радехів – 1634, 800, 1900; Сколе – 1835, 1700, 2400; Стрий – 5582, 9502, 10613. Очевидно, що нечисельне
міське українське населення було неспроможне надавати духовну та інтелектуальну
допомогу селянам. Цю функцію взяла на себе Українська Греко-Католицька Церква.
В Галичині сформувався прошарок священичої інтелігенції – як оберіг душі нашого народу. Особливої ваги діяльність
греко-католицьких священиків набрала в першій половині ХХ-го століття, коли
геній митрополита Андрея Шептицького підніс авторитет церкви до небувалих
висот. В цей період посилився український
національно-визвольний рух, наслідком чого стало проголошення
Західно-Української Народної Республіки, а відтак привело до організованої
українськими націоналістами боротьби за незалежність України. Доля греко-католицького священика Семена Шпіцера, Долинського декана,
доросле життя якого припадає на першу половину ХХ-го століття, є характерною
для галицьких священичих родин і буде цікавою та пізнавальною для читача. Семен народився 1879 року у селі Нижня Лукавиця, що на Стрийщині.
Успішно закінчив початкову сільську школу і восени 1892 року батьки
віддали його до Стрийської ґімназії, яка
вже тоді була осередком українства. До речі, він став першим учнем Стрийської
ґімназії із села Нижня Лукавиця. Після закінчення ґімназії він вступив до Львівської Руської католицької
духовної семінарії. З ним в одній групі вчився Андрій Бандера – батько Степана
Бандери. Потім діти оо. Семена та Андрія навчалися разом у Стрийській
ґімназії. В 1933-1936 рр. вони були
парохами сусідніх сіл: о. Семен у с. Солукові, а о. Андрій у с.с. Воля
Задеревецька та Тростянець Долинського деканату. Напевно, що близькі стосунки
цих українських патріотів позитивно впливали на формування світогляду їхніх
дітей. Серйозний, здібний, активний семінарист Семен Шпіцер швидко здобув
загальну повагу і довіру серед нових товаришів та викладачів. Йому доручили
розпоряджатися коштами, які надходили до читальні українських богословів і він
відповідально виконував цю роботу з 25 жовтня 1902 року до 3 липня 1904 року,
про що свідчать записи контрольної комісії у дивом збереженому рукописному
примірнику “Книги доходів і росходів читальні українських богословів”, де
зафіксовані надходження і витрати кожної корони, кожного сотика. У 1904 році накладом
Товариства “Власна поміч” вийшов перший випуск нового річника “Католицький
Всхід” – друкованого органу руської католицької богословської молоді. В цій
книзі можна прочитати віршовану молитву, укладену майбутнім священиком Семеном
Шпіцером: О Маріє Пресвятая, О Пречиста Мати, Ти всіх грішних огортаєш В свої білі шати. В Тобі знайде охорону І богач, і бідний, А до Твого має трону Приступ і негідний. І той, що сплямивсь гріхами, У трону клякає, Та із стоном, із слезами Спасеня благає. Непорочная Маріє, Ти всіх пригортаєш! І до серця луч надії Грішникам зсилаєш! Ми Тя молим, Божа Мати, Зглянь ся милим зором, Зішли росу благодати, Вкрий нас омофором! Львів, 26. V. 1903 У “Католицькому Всході” за
1906 рік також надруковано його вірш “Вже сонце сходило”. Цього ж
року він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою отця крилошанина Дмитра Ксьонжека
– багатолітнього пароха с. Кокошинець Грималівського деканату на Тернопільщині
і був висвячений на душпастиря. Призначався парохом у села
Буцики Грималівського деканату, Гумниська Буського деканату, Манаїв
Зборівського повіту, Солуків Долинського деканату, Долинським деканом.
Манаївський період був найкращим, найспокійнішим, найсвітлішим у житті цих
добрих людей. А потім почалася Перша
світова війна. Фронт наближався, довкруг точилися щораз жорстокіші бої і о.
Семен з сім?єю перебрався до Перемишля. Доля ж села Манаєва була гіркою. В “Шематизмі Львівської Архієпархії на рік 1918”
читаємо: “8. Манаїв. Парох: о.
Семен Шпіцер, р.1879, о.1906, ж., перебуває як курат при Feldsuperiorat-ї в Празі. Прим.: Село цілком
знищене, що знаку з нього нема”. Недовго довелося їм втішатися
мирним життям і в Перемишлі. На початку
травня 1916 року немолодого уже священика мобілізували на військову службу і
він змушений був покинути дружину та малолітніх дітей. Подібна доля спіткала і
його старшого брата Прокопа, котрий також покинув дружину Ганну і дітей –
Розалію, Семена й Івана – та пішов захищати Австрійську імперію. Семену Шпіцеру
видали під розписку полкове майно – надруковане старослов?янською мовою
Євангеліє, видане 1788 року, і відправили до піхотного полку №55 (тут воювали
українські січові стрільці) душпастирем греко-католицьких воїнів. Родина сина
Мирона Шпіцера зберегла це Євангеліє і, глянувши на нього сьогодні, можна
тільки здогадуватися, скільки разів о. Семен розгортав святу книгу, скільки
молитов прочитав на фронті, як часто звертався до Бога, бо середня частина
зовнішнього краю кожної сторінки від частого перегортання витерта його
пальчиками на глибину до одного сантиметра. На обкладинці Євангелія
бачимо такі написи німецькою мовою, що перекладається: а) у лівому верхньому куті: ?Військова духовна опіка
цісарсько-королівського полку № 55 Сем. Шпіцер Польовий священик
піхотного полку 55?. б) у правому нижньому куті – автограф о. Семена.
Понад
рік Семен Шпіцер мужньо і сумлінно виконував на фронті обов?язки духівника
українських жовнірів, за що йому присвоїли військове звання майора та
нагородили державними відзнаками: 1)
Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами – за
доблесні вчинки 2)
Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл. 3)
Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах більше трьох
місяців 4)
Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста 5)
Медаллю ранених 6)
Ювілейним хрестом з 1908 року, я.в. Наприкінці
1917 року він отримав важке поранення у груди та ще й надихався отруйних газів,
що почали застосовуватися в ході бойових дій. Лише висока фаховість фронтових
лікарів, які зробили надзвичайно складну операцію на легенях, врятувала йому
життя. Коли рана трохи зажила і здоров?я почало поправлятися, його відіслали в
Прагу до центру вищого військового духівництва. Після розвалу Австро-Угорської
імперії о. Семен повернувся на Батьківщину. Оскільки село Манаїв, де він працював
до війни, було стерте з лиця землі, його призначили парохом села Солукова, що
біля Долини. Невдовзі після приїзду до Солукова він одержав крилошанські
відзнаки, став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом. В
Солукові сім?я прожила вісімнадцять років. Йому доводилося багато працювати не
тільки на духовній, але й на громадській ниві, про що згадує місцевий історик
Микола Крайник: “Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер,
не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і
січових стрільців, і вояків УПА. Справа в тому, що хитрим промосковським
агітаторам вдалось частину населення цих сіл перетягнути у москвофільську
читальню імені Качковського. Москвофіли існували на гроші російського царизму,
щоб приєднати Галичину до Росії. Такі села дісталися пароху о. Семену Шпіцеру,
де він проводив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його
праці в наших селах організувалася українська “Просвіта” і підпільна
ОУН. Свого будинку товариство “Просвіта” не мало, в селі були лише три єврейські корчми. За
ініціативою і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у
1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців. Він був
шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної Ради Повітової.
В роки штучного голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні
отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації. У
Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися служби Божі за
голодуючих і вмираючих наших братів українців, виголошувались промови з
інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим.” Проте все частіше нагадувало про себе фронтове поранення. Восени
здоров?я різко погіршилося і 27 грудня 1936 року його не стало. Солуківчани
поховали свого душпастиря на місцевому кладовищі і щороку на Великдень, коли
процесією приходять на цвинтар помолитися за душі померлих, першу спільну
молитву складають на могилі Долинського декана отця крилошанина Семена Шпіцера. * * * За життя о. Семена його старші діти Орест, Дарія та Мирон вчилися у
Стрийській ґімназії. Їхніми однокласниками і друзями були такі визначні діячі
ОУН як Степан Бандера, Лев Ребет, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Осип Грицак.
Стрийська ґімназія в цей період міцно утвердилася як осередок молодіжного
націоналістичного руху. Тут створювалися національні спортивні гуртки,
товариства, організації. Ґімназисти займалися самоосвітою, проводили вишколи,
табори і багато інших культурних, освітніх, політичних та спортивних акцій з
метою підняття національної свідомості українців. Діти о. Семена були активними пластунами, а Орест став одним із
засновників 2-го окремого куреня УСПП (Улад Українських Старших Пластунів) у
Стрию, що засвідчено в історично-мемуарному збірнику “Стрийщина”. По закінченні
Стрийської гімназії Орест Шпіцер вступив до гірничої академії у Кракові.
Одержавши диплом гірничого інженера, залишився працювати у Польщі, бо в
Галичині отримати відповідну посаду українцеві було практично неможливо. Не
могло бути мови про повернення пластуна “Орисі” додому і після приходу на Західно-Українські землі більшовиків. Наймолодший син Юрко став членом підпільної
української організації, а восени 1943 року попрощався з мамою, братами,
сестрами і пішов в УПА. Про долю Юрія Шпіцера відомо небагато. Мешканець с.
Солуків п. Михайло, його одноліток і друг дитинства, оповідав, що Юрчик
появився в селі на початку 50-х років. Він діяв в складі партизанського загону
з п?яти чоловік і мав псевдо “Ромко”. Спочатку
п. Михайло його не впізнав, а Юрчик не признавався. Якось “Ромко” попросив позначити могилу о. Семена Шпіцера.
Михайло обмотав хрест білим папером, а сам сховався в кущах. Вночі партизан прийшов на могилу і дуже молився, аж тоді стало зрозуміло, що то Юрій
Шпіцер на могилі свого батька. 14 січня 1953 року під Болеховом відбувся бій, в
якому загинули чотири побратими “Ромка”. Після
цього його бачили у Скольому, а потому Юрій Шпіцер пропав безвісти. Коли стало очевидно, що друга більшовицька
окупація неминуча, сім?я, в якій старший син увійшов в історію Пласту, а
наймолодший став вояком УПА, постановила покинути Україну. Орест допоміг
матері, братам та сестрі перебратися до Польщі. Там вони прожили решту життя,
народили дітей, дочекалися внуків. Саме в Польщі зараз найбільше нащадків о.
Семена, які носять прізвище Шпіцер. Ось така сумна історія ще однієї галицької родини.
Українці були беззахисними перед польською владою і більшовицькою бандою, бо не
мали своєї держави. Сьогодні, в Незалежній Україні, слід згадати і вшанувати пам?ять усіх наших предків за те, що вони жили, боролись,
вистояли і зберегли українське слово та українську національну ідею (кінець статті). Лицарський хрест
ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами належав до високих нагород
Австро-Угорської імперії. Першим українцем
– кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став Ярослав Окуневський –
адмірал, головний лікар, начальник Головної медичної служби імператорського й
королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Удостоївся цієї
високої нагороди й Іван Павлович Пулюй – український фізик і електротехнік,
винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач. Кавалером
лицарського хреста Франца-Йосифа став і Володимир Залозецький – перший головний
хірург Буковини, учасник російсько-турецької війни 1776-1778 рр. Як бачимо, з цією нагородою о. Семен Шпіцер
належить до грона дуже навіть визначних українців. Слід відзначити, що в
Шематизмах греко-католицького духовенства
Львівської архієпархії у післявоєнний період вказували нагороди тільки о.
Семена Шпіцера, решта духовенства таких високих заслуг не мала. Мабуть, о. Семен Шпіцер мав хист до писання і час
від часу друкувався у церковних виданнях. Мені вдалося натрапити на його
статтю, надруковану у часописі ?Нива? за 1926 рік, ч. 1-4, стор. 100-101: В ювилейнім році в честь св. сщм. Йосафата відбулася 8-дневна місія в Мізуні старім, Долинського
деканату, в днях від 5 — 12 липня 1924. заходом Всесв о. Д-ра Д.
Дорожинського місцевого завідателя, під проводом
Всч о. Зенона Каленюка, засідателя Яхторова. Головним
проповідником був Всч. о. Йосиф Яворський, парох Ляшкова, Лопатинського
деканату. Його проповіди вельми популярні, притягали вірних зі всіх дооколичних
сіл до церкви так, що церква і обширний
майдан церковний щодня були повні народу, котрий не зважаючи на пильні полеві
роботи, спішив до Мізуня, щоби бути учасником місії. У відправі богослужень і
св. Сповіди помагали о. Миколай Білецький,
парох Пацикова, о. Іполит Погорецький, парох
Велдіжа, о. Антін Лукомський, завідатель Лолина, о. Теофіль Костишин,
парох Росточок і о. Семен Шпіцер, парох Солукова. Денно приступало 250—300
людий до св. Причастія. Величаво виглядав похід з місійним хрестом в день храму
св. Ап. Петра і Павла під яким всі,
взносячи до Всевишнього свої
горячі молитви, зі сльозами в очах прирікали
іти в Дальшім житю тим путем, який
вказав їм у своїх науках краснорічивий проповідник. В днях від 3—8 жовтня 1925. відбулася в гр.-кат. парохії
в Долині заходом Всч о. Евгена Лопатинського, місцевого сотрудника, а коштом
долинських міщан, давно ожидана духовна місія. Дня 3. жовтня 1925. о год. 31/2 по
полудни приїхали оо. місіонарі Василіяни: о. ігумен Дякович з Гошева, о.
Котович з Дрогобича і о. Василь Манько з Кристинополя, котрих торжественно з
процесією повитано при входовій брамі
церкви. Товпи народу, так долинських як і зі сусідних сіл з биттєм серця очікували
початку місії, яка зачалася молебнем до Пр. Д. Марії, почім наступила перша
наука. Проповідий голошено 4 денно — проповідали на
переміну висше згадані оо. місіонарі. Всі науки були о правдах віри.
Коли один з місіонарів проповідав, два другі сповідали масово, приступаючих до
сповіди вірних. Денно сповідалося і причащалося около 300 вірних, а посліднього
дня місії т. є. 8 жовтня приступило до св. Причастія около 1 500 людий.
Сповідалися зі сокрушеним серцем навіть такі, котрі від 15 літ не сповідалися.
Місія зробила величезне вражіння на присутних вірних, а коли вкопано величезний, цвітами замаєний дубовий,
місійний хрест, з тисячий грудий знісся до неба могучий голос “3 нами Бог”. Мимоходом тут належить
зазначити, що дуба на місійний хрест безкорисно жертвував один міщанин. В часі місії дижурували: Всч. оо. Евген Лопатинський,
місц. сотр., Теодор Величковський, місц парох, Г. Семків, парох Ракова, Іван
Тимків, сотр. з Рахині. Св. Сповіди слухали: о. Семен Шпіцер, парох Солукова і
завідатель деканату, о. Николай Білецький, парох Пацикова, о. Іполит
Погорецький, парох Велдіжа. о. Антін Лукомський, завідатель Лолина, о. Микола
Дерлиця, парох Тростянця і о. Микола Пиндзин, завідатель Ілемя. Посліднього дня прибуло
також під проводом о. дек. Петра Патрила чотирох священиків з Перегінського
деканату, котрі рівно ж помагали сповідати і станули до хресного походу, який
під проводом завідателя деканату о. С. Шпіцера мимо непогоди був імпозантний.
Подякою завідателя деканату о. С. Шпіцера оо. місіонарям і вірним закінчилася
місія. Піднесені на дусі вірні розходилися і з тугою прощали відїжджаючих
місіонарів. о.
С. Шпіцер. Зберігся в ЦДІА лист о. Семена Шпіцера до митрополита Андрея
Шепцицького: Христос наша сила! Високопреосвященний архієрею!
Ваша екселенціє! Дуже перепрошую Вашу
Екселенцію, що з моєю просьбою не приходжу особисто, але роблю це більше з
матеріяльних зглядів, щоби не видавати гроші на залізницю. Тому нині удаюся до Вашої
Екселенції, письменно з такою просьбою: Зачуваю,
що парохію Студінка в Войнилівськім деканаті має дістати о. Теодор Чапикс,
душпастир з Надієва, Долинського деканату, коли проте о.
Чапикс дійсно того удостоївся, в такім случаю Надіїв лишається порожній і я
прошу дуже Вашу Екселенцію зарезервувати Надіїв для мого зятя о. Володимира
Коваля, завідателя парохії в Медині, Войнилівського деканату, котрого бажав би
мати у своїм деканаті під боком, де міг би йому часом у дечім помогти. Надіюся, що Ваша Екселенція
не схочуть моїй просьбі відмовити, дякую вже наперід сердечно. Я поручаючися
побожним молитвам Вашій Екселенції остаю найнишчим у Христі слугою. О. Семен Шпіцер Парох і декан Долинський Солуків
22/4/1934 Оскільки в цьому листі є згадка про о. Володимира Коваля,
який поріднився зі Шпіцерами, вважаю за потрібне подати статтю, написану до
десятої річниці його смерті: У ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СМЕРТИ О.
КРИЛОШАНИНА В. КОВАЛЯ Дня 7-го лютого 1986 року минуло десять років
під хвилини, коли після важкої операції не стало між живими визначного
українського католицького священика, щирого патріота та надхненного
проповідника бл. п. о. крилошанина Володимира Коваля. Покійний був добрим
товаришем мого брата о. Романа Лопатинського й часто
відвідував дім мого батька, о. каноніка Лопатинського в Прошовій, де я мав
нагоду, як і пізніше на чужині, ближче пізнати о. Володимира. Св. п. о.
крилошанин Володимир був передовсім людиною великої скромности, благородности,
тактовности і вирозумілости. Напримір, хоч вже за чотири роки душпастирювання у
селах Медині-Перевозці-Слобідці дістав за добрі діла в 1935 році крилошанські
відзначення з рук Митрополита Андрея Шептицького о. Володимир ніколи цим не
чванився, бо навіть через ціле своє життя цього заслуженого титулу не вживав.
Покійний не любив слави, не просився за перший стіл, був завжди
скромним і солідним працівником у Христовім винограднику. Наш нарід це
відчував і саме тому так до нього горнувся, як до рідного батька – за порадою
та розрадою. Син заможного господаря з Бойківщини Іллі Коваля та матері Катерини
Комар, о. Володимир народився І9-го жовтня 1902 року в селі Цінева, Долинського
повіту в Україні. Батько його був ковалем, мав велику пасіку, був власником
молочарні й займався різним промислом та торгівлею. Дідо покійного був
каменярем-скульптором, називався Жижкевич. Відтак у метриках писалося ,,Коваль вель Жижкевич', а потому лишилося
саме Коваль. Початкову школу о. Володимир закінчив у рідному селі Ціневі. Після
закінчення нищих кляс Долинської гімназії і відтак академічної гімназії у Львові
з відзначенням, мав фінансову можливість вибрати собі студії і майбутню
світську професію до вподоби. Але молодий Володимир пішов за покликанням
Божим, щоб вповні посвятити себе службі Богові, церкві та українському
народові. Ставши священиком, він оправдав надії свого батька, який цінив свій
„ковальський рід' і в синові Володимирові бачив гідного продовжувача.
Вступ на теологію був перерваний на деякий час через арешт польською владою.
Відбуваючи теологічні студії у Львівській духовній семінарії (пізніше
Богословській академії), о. Володимир був примірним студентом і питомцем,
знаходив признання у своїх наставників та здобував легко високі оцінки.
Єрейські свячення одержав у червні 1930 року
з рук єпископа Івана Бучка. Бл. п. о.
Володимир одружився 19-го листопада 1929 року з Дарією, дочкою Долинського декана, пароха села Солукова та
полевого куратора о. крилошанина Симеона 29 березня 2012 |
