|
Випускник Імператорського університету св. Володимира (1901 р.), визначний літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч, академік УАН, віце-президент ВУАН С. О. Єфремов - перший український професійний публіцист, блискучий літературознавець, який відкрив літературні таланти Володимира Винниченка та Спиридона Черкасенка, один з лідерів провідних політичних українських партій початку XX ст. (Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів), врешті - Центральної ради, у котрій як спеціаліст з національного питання він став керівником (міністром) Секретаріату з національних справ України. С. Єфремов уперше вжив назву Українська Народна Республіка, тобто став 'хрещеним батьком' УНР. Народився 1876 р. у с. Пальчик (тепер Черкаська область) в родині священика. Справжнє прізвище С. Єфремова - Охріменко. Батьки Сергія Єфремова, звичайно, хотіли попровадити його своєю стежкою і дати йому духовну освіту, але він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. Можна собі уявити, якою була літературна освіта в колишньому Київському університеті, якщо змогла перемогти навіть традиційно сильну освіту юридичну. Коли С. Єфремов ще тільки закінчував навчання в університеті (1901), його ім'я вже ставало добре відомим у літературних колах України як упорядника літературної антології 'Вік', що містила в трьох томах кращі зразки нової української літератури. Ця тритомна антологія була своєрідною підготовчою роботою С. Єфремова до його головної наукової праці 'Історія українського письменства'. Опублікована вперше в 1911 р., вона потім лише за життя автора перевидавалася чотири рази - унікальний і єдиний випадок в історії українського літературознавства як давнішого, так і нового часу. Сергій Єфремов розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури. Багато років присвятив організації української преси, друкувався в наддніпрянських та галицьких часописах. Ідеологічний (неонародницький) метод дав змогу С. Єфремову визначити канон українського письменства, якого не було ні до С. Єфремова, ні після нього. Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від С. Єфремова як від націоналіста, тобто - вбачало в ньому найбільшого ревізіоніста марксизму. Він встановив 'хроматичний' ряд українських письменників (автор 'Слова о полку Ігоревім', І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце- президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі. І в монографічних працях, і в критичних оглядах, а головне - в 'Історії українського письменства' поруч з оцінкою власне художньої якості творів завжди виразно проглядає його оцінка з позицій національно-визвольної ідеї. А за списком наукових та публіцистичних праць, за обсягом написаного Сергія Єфремова можна порівняти з такими всесвітньо відомими геніями, як Франко, Толстой, Бальзак. Він вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження загальнолюдського через національне. Щирий українець і демократ, Сергій Єфремов органічно не сприймав ні московського колоніального режиму, ні марксизму, не кажучи вже про більшовицьку 'теорію та практику'. Він чи не найкраще серед лідерів українства усвідомлював трагічні наслідки поразки УНР, чи не найпершим розгледів чорні хмари, що насувалися на Україну зі сходу... Будучи віце-президентом ВУАН, Єфремов певний час міг віддавати свою енергію на благо народу, готував до друку безсмертні твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та ін., не звертаючи особливої уваги на дзявкотіння рептильної преси, відкидаючи щедрі обіцянки червоних комісарів, які пропонували йому перейти на службу антиукраїнському режиму. Однак, коли у 1925 р. в Україну прибув сталінський посланець Лазар Каганович, суспільно-політичний клімат почав різко погіршуватися, і скоро Єфремова стали відверто цькувати. На спеціально організованих зборах його шельмували, чіпляли до його імені всілякі політичні ярлики. Коли розпочалася кампанія знищення національно свідомої інтелігенції, Сергій Олександрович став 'ідеальною' кандидатурою для політичного процесу як керівник 'контрреволюційної організації', т. зв. 'Спілки визволення України' (СВУ). Сфабриковані звинувачення визначили подальшу його долю. 21 липня 1929 р. Єфремов був заарештований вп'яте і востаннє (два рази його заарештовували в царській Російській імперії, тричі - в комуністичній). Навесні 1930 р. по 'нотах' ГПУ було поставлено 'оперу' СВУ. Цей ганебний сфальсифікований процес став сигналом для початку жахливих репресій з боку Москви проти українського народу, фактично - геноциду... Чільне місце на процесі СВУ було відведено українському 'фашисту' Сергію Єфремову, котрого засудили на 10 років ув'язнення. Разом з ним на процесі СВУ було засуджено рідного брата Петра Єфремова, котрий працював професором Дніпропетровського інституту народної освіти; його племінника, студента Миколу Павлушкова, вчительку Любов Біднову (Жигмайло), дружину відомого українського історика, священика Василя Біднова та ін. Сім років С. Єфремов відсидів у Ярославському політізоляторі, потім його перевели до в'язниці у Володимирі. За деякими даними, 31 березня 1939 р. Єфремов помер у одному з таборів ГУЛАГу, його творча спадщина нищилась або ж була надійно закрита у спецфондах. |
Єфремов Сергій Олександрович (1876 -1937 р.) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім.. Т. Шевченка у Львові. Народився в с. Пальчику, тепер Катеринопільський район. 26.06.1917 р. - Генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР. Був віце- президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН. У липні 1929 Єфремова арештували і звинуватили в організації і керівництві «Спілки визволення України». У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Відбував ув'язнення в Ярославському політізоляторі й Володимирській тюрмі. Помер 31 березня 1939 р., за три місяці до закінчення строку ув'язнення. Пленум Верховного суду УРСР 11 вересня 1898 р. скасував вирок по справі, припинивши її за відсутністю складу злочину. Івашкевич Яків Іванович народився 12 вересня 1926 році в с. Пальчик Катеринопільського району Черкаської області в бідній селянській родині. Після закінчення восьми класів розпочалася війна, тому навчання не вдалося продовжити. Був в окупації. Після звільнення рідногнот села від окупантів пішов на фронт. Воював на Першому Українському фронті. Форсував річки Вісла і Одер. В 1945 році, незадовго до перемоги, був важко поранений в м. Бреслау, у Польщі. Після перемоги повернувся додому інвалідом II групи. Після війни продовжив навчання в Петраківській середній школі, потім на філологічному факультеті Черкаського педагогічного інституту. Здобув фах філолога, якому віддав 40 років свого життя. Працював учителем української мови та літератури у місті Ватутіне, в рідному селі Пальчику та Катеринопільській загальноосвітній школі №2. Яків Іванович - відмінник народної освіти, ветеран педагогічної праці. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Педагогічну працю поєднував з літературною та журналістською. Літературну діяльність розпочав ще в шкільні роки, друкуючи свої вірші в піонерських газетах та журналах, в альманахах та окремих збірках. В 2005 році Яків Іванович став лауреатом премії ім.. Олекси Гірника. Поет є автором окремих книг: «Вічності моя» (1998), «Іскрою викрешусь» (2002), «На перехресті доріг» (2006), «На крилах мужності і любові» (2006). |
Пальчик (укр. Пальчик)— cело, центр сельского совета Катеринопольского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Петриковской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Пальчиковскому сельскому совету подчинено село Луковка. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Пальчик, село на левой стороне Гнилого Тикича, в 4-х верстах ниже сел: Бродецкого и Гуляйполя. Жителей обоего пола 960. В селе находится волостное управление, к коему причислены следующие деревни: Песчана, Ямполь, Петриковка, Стоиков и Лисича Балка. Земли всех родов 9208 десятин, да спорной с Г.Лопухиным 1324. При самом же селе Пальчике 1664 десятины удобной земли На полях к деревне Гончарихе замечательны древние могилы, из коих три исследованы в 1845 году. Во всех найдены, на глубине 2-х аршин от основания могил, человеческие остовы, на восток лежавшие между двух сотлевших дерев. Замечательно, что в одной из могил остов бьи в железных латах совершенно испортившихся от времени, а в другой с угольем между зубами. Кроме простых могил, на поле находится насыпь, называемая Жужелицей Она тянется продолговато, в разных косвенных направлениях, имея в окружности около 200 саженей. Эта особенная форма могилы и нахождение в ней пережженной на подобие кирпича земли, до какой-то массы в роде железной окалины в огромных кусках, дают повод предполагать, что здесь некогда существовал какой-нибудь завод. Впрочем железной или медной руды в этих местах нет. Между окалиной найдена была небольшая стрела. Из этого заключают, что здесь в древности ковалось оружие из привозного металла. Упомянутая масса, называемая по здешнему жужелицей, находится не только в насыпях, но и в круге их. Обоз, могил Фундуклея, стран 14. Отдельная часть села Пальчика, лежащая на низменности при самой реке, называется Луковкой (от слова лука — луг). Жителей в ней обоего пола 380; земли 718 десятин. Церковь во имя великомученицы Варвары, на место обветшавшей построена на счет казны в 1855 году. Предположено было построить ее из кирпича, и начаты были самые работы, но по непрочности материалов строительных и по недостатку искусства в строителях, первоначальное предположение оставлено и церковь устроена деревянная и притом без колокольни. Приход по штатам причислен к 5-му классу. Церковной земли 58 десятин. Наиболее распространенные фамилии по селу Пальчик на конец ХІХ –начало ХХ ст. Бардашевский Бондаренко Буйный Вечеровский Гармидер Гончаренко Гордиенко Гриневич Джуменко Диденко Жуковский Заболотний Ивашкевич Калниболчук Карбовский Качуренко Киниченко Козяровский Кориненко Коровченко Кравченко Круковский Куриненко Куценко Латанский Лысенко Лютый Мацюш Меженный Могильницкий Моклюк Моцюк Мщецкий Надолинский Панченко Пасешник Пономаренко Пугачевский Радецкий Ратушный Рипалов Роскидной Рослик Рослык Рыбчинский Синченко Слизченко Солодун Солодуненко Ткаченко Христенко Царенко Шаповал Шевченко Шипка Шияненко Щуренко Юнга Юхневич Метрические книги по селу Пальчик находящиеся на хранении в ГАЧО 1. Київська губернія 2. Київська єпархія 3. Варваринська церква (Різдво-Богородицька) церква, с. Пальчик Звенигородського повіту Петриківської волості 4. с.Луківка 5. Народження: 1803: ф.152, оп.59, спр.1; 1864-07.1887: ф.931, оп.1, спр.40; 08.1887-1904: ф.931, оп.1, спр.368; 1905-1908: ф.931, оп.1, спр.709; 1909-1911: ф.931, оп.1, спр.783; 1912-1914: ф.931, оп.1, спр.855; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.914; 1918-01.1922: ф.931, оп.1, спр.924 6. Шлюб: 1803: ф.152, оп.59, спр.1; 08.1887-1904: ф.931, оп.1, спр.369; 1905-1908: ф.931, оп.1, спр.709; 1909-1911: ф.931, оп.1, спр.783; 1912-1914: ф.931, оп.1, спр.855; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.914; 1918-1920: ф.931, оп.1, спр.369; 1918: ф.931, оп.1, спр.924; 01.-02.1921: ф.931, оп.1, спр.924 8. Смерть: 1803: ф.152, оп.59, спр.1; 08.1887-1904: ф.931, оп.1, спр.372; 1905-1908: ф.931, оп.1, спр.709; 1909-1911: ф.931, оп.1, спр.783; 1912-1914: ф.931, оп.1, спр.855; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.914; 1918: ф.931, оп.1, спр.924; 1919-03.1921: ф.931, оп.1, спр.372 |
Івашкевич Я.І. (*12.09.1926) - поет. Премія ім. О. Гірника (2005). Учасник 2-ї світ. війни. Бойові нагороди. Орден ''За мужність'' (1999). Закін. Черкас. пед. ін-т (1952). Учителював 1952-90. Друкувався у альманахах ''Дніпрові зорі'' (Чк., 1957), ''Плуг'' (Звенигородка, 2002, № 1), колект. зб. ''Мрія кличе'' (Чк., 1961). Автор зб. ''Вічносте моя'' (К., 1998), ''Іскрою викрешусь'' (2002), ''На перехрестях доріг'', ''На крилах мудрості і любові : вибрані твори'' (обидві - 2006; усі - Черкаси). У його творчості - любов до батьківщини, земляків, школи. Пише також для дітей. ДЕТАЛЬНІШЕ : * Енциклопедія Сучасної України. - К., 2011. - Т. 11. - С. 165. * Бурій В. Щедре жниво Якова Івашкевича / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2007. - 26 січ. - С. 4. * Бурій В. Лист у вічність (про збірку поезій Якова Івашкевича ) // Івашкевич Я.І. На крилах мужності і любові. - Черкаси, 2006. - С. 278 - 280. * Бурій В. Доленосна книга Якова Івашкевича / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2006. - 10 лют. - С. 4. * Бурій В. Поетичні іскри Якова Івашкевича // Місто робітниче. - 2002. - 24 трав. - С. 6. * Те саме // Катеринопільський вісник. - 2002. - 29 березня. * Бурій В. Якову Івашкевичу - 75. / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2001. - 15 верес. - С. 4. * Бурій В. Славна віха на життєвому шляху (Я.І. Івашкевича) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2001. - 12 верес. - С. 3. * Бурій В. Лист у вічність / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1999. - 6 трав. - С. 4. * Бурій В. Ватутіне літературне : Яків Івашкевич / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 1998. - С. 4. * Бурій В. Призабуті імена : Яків Івашкевич / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1998. -10 черв. - С. 3. Валерій Бурій: З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ ШТРИХИ ДО ІСТОРІЇ ПАЛЬЧИКА 1864 р. Лаврентій Похилевич повідомляв наступне: населення складало 960 осіб. У селі знаходилося волосне управління до складу якого входили села : Піщана, Ямпіль, Петраківка, Стійкове і моя рідна Лисича Балка. Землі - 1664 десятини, що оброблялася. У селі Варваринська церква 5 класу, дерев'яна, побудована у 1885 році. Їй належало 58 десятин землі. 1882 р. За церковними даними Варваринська дерев'яна церква 5 класу була побудована у 1861 році. Парафіян налічувалось : чоловіків - 963, жінок - 970. Священиком служив О.О. Єфремов. Церкві належало 36 десятин землі. До парафії були приписані православні віруючі з Луківки. 1913 р. У селі вже була церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці, дерев'яна, побудована у 1908 році в котрій знаходилась копія чудотворної ікони Божої матері Сухокалигірської. Парафіян: чоловіків - 1300, жінок - 1305. Церковної землі - 48 десятин. При церкві була 1-класна парафіяльна школа і школа грамоти. Церкві підпорядковувалась Івано-Богословська церква с. Луківки. Настоятелем церкви був Іван Дмитрович Березовський. 1926 р. Дворів - 536; жителів -2317. Голодомор 1932-33 рр. забрав за неповними даними понад 300 осіб. А скільки репресовано і розстріляно у 1937-38 рр. ??? У роки Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 300 осіб, не повернулося - 173. Відзначені урядовими нагородами - 82. Біля села виявлено 12 древніх могил. Населення (2001) - 494 мешканці. Вікіпедія у 2012 р. давала дані - 411 жителів. Відомими уродженцями села є : І.Ф. Вечеровський - доктор медичних наук. Т.Ф. Івашкевич - Герой соцпраці. М.Ф. Коваленко - поет, фольклорист. Я.І. Івашкевич - педагог, літератор. С.О. Єфремов - літературознавець, академік. П.О. Єфремов - критик, літературознавець. Ф.О. Єфремов - громадський діяч, педагог. |
Життя і смерть професора Петра Єфремова У ґрунтовній для свого часу розвідці “Розгром українського літературознавства 1917–1937 рр.” Богдан Кравців склав “Реєстр знищених і репресованих” літературознавців. Під четвертим номером після імен Володимира Науменка, Сергія Єфремова і Андрія Ніковського фігурує ім’я нашого земляка, професора Дніпропетровського інституту народної освіти (університету) Петра Олександровича Єфремова. Зробивши побіжний огляд зробленого Петром Єфремовим у науці, Богдан Кравців зазначив: “Зацікавлення творчістю Кащенка й байдужість проф. П. Єфремова до офіційних настанов у літературознавстві так і стали, мабуть, причиною його ув’язнення і поставлення під суд у процесі СВУ. Після процесу в 1930 р. був засланий і про дальшу долю його теж невідомо” [1]. Звісно, нині ми більше знаємо про долю Петра Єфремова. І хоча наша перша стаття про вченого з’явилася ще п’ятнадцять років тому [2] і вже після неї вийшла стаття покійного Р.С. Міщука в “Українській літературній енциклопедії” [3], а потім з’явилися численні наші розвiдки як у Дніпропетровську, так і в Києві, Запоріжжі, Алма-Ати, Львові [4], проте не можна сказати, що біографія Петра Єфремова цілком позбавилася “білих плям”. Народився Петро Єфремов 1883 року в селі Пальчик на Київщинi (нинi – Черкащина). У нього було чимало спільного з старшим на сiм рокiв братом Сергiєм, знаним українським публіцистом, політиком, академіком, дiячем Центральної Ради, вiце-президентом Всеукраїнської Академiї наук. Їхнiм батьком був священик. Чи не тому Петро навчався спочатку в духовному училищi, потiм – у Київськiй духовнiй семiнарiї, але, як i брат, з церквою своєї долi не поєднав. (До речi, спогади С. Єфремова нинi друкуються в альманасi “Молода нацiя”.). Звичайно, насамперед брат – яскрава, обдарована особистiсть – справив значний духовний вплив на Петра Єфремова-гiмназиста. Але була ще одна людина, якій судилося стати володарем дум юнака. Мова йде про Якова Миколайовича Шульгина (1851–1911). У гiмназії вiн читав їм курс історії російської літератури. Шульгин був людиною незвичайної долі. Ще замолоду став свідомим українським громадським діячем. Щиро перейнявшись політичними поглядами Михайла Драгоманова, Шульгин без вагання віддає на допомогу “Громаді” й іншим українським женевським виданням майже всі свої кошти – мало не дванадцять тисяч карбованців. Тюрма, заслання, заборона займатися педагогiчною працею – через усе це пройшов учитель Петра Єфремова. Тiльки 1899 року Шульгин нарештi одержує посаду вчителя. У першiй київськiй державнiй гiмназiї П.Єфремов i був учнем колишнього засланця. Не мiг не розповiдати Шульгин своїм учням про Михайла Драгоманова i його справу, про вiдданiсть демократичним засадам суспiльного устрою. А через пару десяткiв рокiв молодий професор Єфремов так же захоплено розповiдатиме вже своїм учням у Катеринославi про свiтогляд Драгоманова, систему його поглядiв. Так простягнеться в часi жива духовна сув’язь поколiнь української iнтелiгенцiї. До речi, на смерть Якова Шульгина, талановитого iсторика, вiдгукнулися некрологами Михайло Грушевський i Петро Єфремов... І ще один учень лишив спогад про Шульгина – Костянтин Паустовський. Довелося докладно зупинитися на Шульгинi, бо без нього годi судити про логiку духовної i життєвої бiографiї Петра Єфремова. У даному разi у всьому своєму трагiзмi виявилася iстина про те, що учителi повторються в своїх учнях. І Єфремову судилися заборона займатися педагогiчною дiяльнiстю, а перед тим – арешт, тюрма, заслання... Його доля була ще, можливо, трагiчнiша за долю Шульгина – той помер у своєму лiжку, а де могила Єфремова – не знаємо. Духовними наставниками юних рокiв Петра Єфремова було також подружжя Грiнченкiв. У нацiональнiй науковiй бiблiотецi iм. Вернадського в Києвi зберiгається два десятки листiв i листiвочок П. Єфремова до Бориса Дмитровича i Марiї Миколаївни Грiнченкiв, якi свiдчать про близькi духовнi взаємини цих людей. Вiтаючи Грiнченкiв з Новим 1908 роком, П. Єфремов вiд усiєї душi бажав, “щоб вiн не був вже роком “тяжкого шляху, як попереднi”. Але i той рiк, як вiдомо, виявився трагiчним для Грiнченкiв – помирає їхня єдина донька Настя. Єфремов шле батькам листа: “Приймiть моє щире i глибоке спiвчуття з приводу тої великої втрати, яку зазнали Ви, поховавши Настасiю Борисовну”. У своїй автобiографiї Борис Грiнченко писав: “Хочу ще сказати про книжки народопросвiтнi. Величезну потребу в їх я, звiсно, не тiльки бачив, але почував щодня в своїй роботi на селi та й пiсля села”. Петро Єфремов пропонував Грiнченковi свої послуги в цiй царинi. У листi, датованому 24 жовтня 1908 р., вiн пише: “Маю тепер багато вiльного часу для того, щоб перекладати В. Лункевича, бо менi видали “свидетельство о неблагонадежности” i до унiверситету не прийняли”. 25-рiчний П.Єфремов радиться з Грiнченком, яка лiтература нинi потрiбна народовi, якi варто перекласти книжки росiйського популяризатора й iсторика природознавства Валер’яна Лункевича (1866–1941). “За останнi часи я так мало стежив за популярною нашою лiтературою, – писав вiн Грiнченковi, – що зовсiм не знаю, якi у нас дiри вже забито, а якi поки що свiтять. Не маючи змоги в лiсах лебединських на це питання одержати вiдповiдь, осмiлююся турбовати Вас прохати допомогти менi в цiй справi своєю порадою”. Грiнченко, який у цей час займався виданням “народопросвiтницьких” книжок на доручення київської “Просвiти”, не залишив без уваги листа молодого Єфремова. Через пару рокiв Петру Єфремову вдається все ж вступити до Київського унiверситету. Того року помирає Борис Грiнченко, а його вдова Марiя Миколаївна дозволяє студенту Єфремову оселитися в їхнiй київськiй хатi (свою роль, напевне, тут вiдiграли i дружнi взаємини з Грiченками старшого Єфремова – Сергiя). Петро Олександрович користувався гостиннiстю Марiї Миколаївни протягом кiлькох рокiв свого навчання в унiверситетi. “Дуже дякую Вам за ласкаву Вашу згоду i на сей рiк прийняти мене в свою хату”, – пише П. Єфремов М. Грiнченко 23 серпня 1912 р. І наступного року – про те ж: “Буду дуже прохати Вас сповiстити мене, чи дозволите менi i на цей рiк оселитися у Вас i чи можна з вокзала прямувати просто до Вас”. Гостинна Марiя Миколаївна не вiдмовляла. У цi роки Петро Єфремов займається студiями над “Словом про Ігорiв похiд”, його дописи з’являються в “Свiтлi”, “Радi” – першiй українськiй газетi, заснованiй Чикаленком i в якiй остаточно сформувався талановитий публiцист Сергiй Єфремов. На сторiнках “Ради” “виписувався на критика” i його молодший брат Петро. Хоча здоров’я i не балує його. 1915 року закiнчуються студiї в Київському унiверситетi i того року Петро Єфремов разом з евакуйованим вузом опиняється в Саратовi. “Знайшов собi пристойне досить помешкання, – пише вiн Марiї Грiнченко 9 жовтня 1915 р. – i живу помаленьку i спокiйно. Так, в Саратовi ще можна спокiйно жити”. В наступному листi – радiсть вiд того, що складено останнi iспити: “Шановна Марiя Миколаєвна! От я уже i “дiпломований пан”. Але що од цього “дiпломованого пана” лишилось, один смiх: кiстки та шкура. Не знаю, на що такий матерiял i придатний... Дуже багато взяли у мене iспити здоров’я, а його у мене трохи й було...” (лист вiд 19 листопада 1915 р.). Вiдiрваний вiд України, Петро Єфремов цiкавиться: “Що нового у Київi? Дiйшла до мене якась непевна чутка, що нiбито в Київi дозволено одкрити приватну українську гiмназiю, а також нiбито функцiонує там український “дитячий садок”... Чи вiрити цьому?” Так, думками молодий педагог на Українi, i довго залишатися поза її межами не може. 1917 рiк застає його вже в Катеринославi. Тут жив третiй з братiв Єфремових – Федiр, викладач мiсцевих гiмназiй i директор першої української гiмназiї в Катеринославi, що вiдкрилася восени 1917 року. У катеринославських i київських виданнях з’являються статтi, пiдписанi псевдонiмом В. Юноша, пiд яким виступає П.Єфремов. Ще один його псевдонiм – П.Є.Тромов. Цi пiдписи можна було зустрiти пiд статтями, друкованими в катеринославських “Народньому життi”, “Республiканцi”, “Споживачi”, київському “Книгарi” тощо. Як лiтературного критика його цiкавить iсторична белетристика Андрiана Кащенка, згодом вiн пiдготує шеститомник Кащенкових творiв. Серед його катеринославських знайомих – професор Дмитро Яворницький, поет Трохим Романченко, представники молодшої генерацiї лiтераторiв – Валер’ян Пiдмогильний, Валер’ян Полiщук, Олесь Досвiтнiй, Василь Чапля, Дмитро Лисиченко, Василь Сокiл... Петро Єфремов читає лекцiї на вчительських й iнструкторських курсах, викладає у вiдкритiй внаслiдок нацiонально-визвольних змагань першiй українськiй гiмназiї, а також у соцiально-економiчному полiтехнiкумi. 1918 року в Катеринославi вiдкривається свiй унiверситет, який згодом перейменують в iнститут народної освiти. Петро Єфремов згодом стає його професором. “В Катеринославi заснувався лiтературно-науковий гурток, який випускає щомiсячник “Сiч”, – повiдомляла 6 вересня 1919 року київська газета “Рада”. Інiцiатором видавання “Сiчi” став Петро Єфремов. Вийшло лише два числа цього “лiтературно-наукового й педагогiчного збiрника”. Але ми можемо бути вдячними йому вже за те, що на сторiнках “Сiчi” дебютував 18-рiчний Валер’ян Пiдмогильний. До спiвробiтництва П. Єфремов запросив Грицька Чупринку, невдовзi розстрiляного, Трохима Романченка, Дмитра Чернявського, Валер’яна Полiщука та iнших авторiв. Як критик Петро Єфремов виступає за европеїзацiю української лiтератури, обстоює високi iдеали добра, краси, гармонiї. Якщо згадати, що то були часи громадянської вiйни, що скрiзь лилася кров i брат йшов на брата, то стане очевидним гуманiстичне спрямування його писань. Професор також багато сил вiддає перекладацтву – прагнучи ознаймити рiдною мовою з творами Мережковського, Сенкевича, Домбровської. Багато часу забирає викладацтво. В Катеринославському ІНО професор Єфремов читає курси з української фiлологiї – письменства, рiдної мови, дiалектологiї. А оскiльки пiдручникiв у сутужному 1920 роцi з цих дисциплiн тодi не було, вiн охоче дiлиться з студентами лiтературою з власної книгозбiрнi. 1921 року в Катеринославi виходить лiтературно-мистецький збiрник “Вир революцiї”, виданий завдяки зусиллям В. Полiщука, В. Пiдмогильного i П. Єфремова. Тут вмiщено й кiлька критичних розвiдок вченого-лiтературознавця. Одна з них називалась “Поет чарiв ночi” i присвячувалася Пiдмогильному. Єфремов анiтрохи не сумнiвався, що молодий прозаїк стане окрасою рiдної лiтератури. Передбачення вченого блискуче справдилися. У цi роки Єфремов дослiджує творчiсть Шевченка, Лесi Українки, Хвильового. Його також зацiкавлює письменницький доробок Дмитра Яворницького. У статтi “Молитва Боговi невiдомому” (“Споживач. 1920, №12) Петро Єфремов ставить художню творчiсть Яворницького в контекст лiтератури всiєї Надднiпрянщини. Степова Україна, зазначав критик, пiзнiше за iншi куточки нашої землi дала своїх представникiв рiдному письменству. Називаючи iм’я Яворницького поряд з письменниками Дм.Марковичем, А.Кащенком, М.Чернявським, С.Черкасенком, В.Винниченком, О.Олесем, В.Пiдмогильним, критик пише про своєрiднi настрої, якi принесли цi письменники в рiдну лiтературу: “Це прокинулась наша степова Україна й посвiдчила, що степ широкий, край веселий не пощастило занапастити, сплюндрувати й на вiки вiчнi сном неволi приспати. Це вона прокинулась, подала озаки життя не тiльки хижими Калитками й Пузирями, а й вартостями культурно-нацiональними, й на наших очах робить могутнi, дiйсно таки титанiчнi заслуги, простуючи своїми “степовими шляхами... чумацькими” до краси, цiєї сили вiчної, якої нiхто й нiщо не вичерпав...”. До 70-рiччя з дня народження Дмитра Яворницького Петро Єфремов написав статтю “Белетристичнi писання Д. І. Яворницького”, опублiковану в груднi 1925 року на сторiнках катеринославського часопису “Зоря” (нижче цитуватиметься ця розвiдка). 1927 року в “Записках iсторико-фiлологiчного вiддiлу УАН” (кн. ХІІІ–ХІV) з’явиться розлогiше дослiдження Єфремова на цю ж тему “Письменник-кольорист”. “Ми – археологи-поети”, ми – iсторики-художники” – так любить характеризувати Дмитро Іванович Яворницький близьких йому по духу, напряму й манерi наукових дiячiв, вкладаючи в цi слова й дещо з самохарактеристики”, – так почав свою статтю про Яворницького Петро Єфремов. Вiдчувається, що i Яворницький, i Єфремов були в приятельських взаєминах, у всякому разi – “близькими по духу науковими дiячами”. Є й уснi твердження, якi засвiдчують це. Критик слушно вiдзначає, що чимало сторiнок iсторичних монографiй Яворницького написано рукою безперечного художника, досвiдченого митця. З цiєю стороною наукових праць вченого органiчно пов’язанi його белетристичнi твори, повiстi й оповiдання “За чужий грiх”, “Наша доля”, “Де люди – там i лихо”, малюнки “Помiж панами”, збiрка “По следам запорожцев” тощо. Петро Єфремов спостерiг цiкаву особливiсть художньої творчостi Яворницького. Бувши визначним iсториком Запорiжжя, справляючи значний влив на вiтчизняну iсторичну белетристику i малярство, сам Д. Яворницький в своїх повiстях нiби цурається iсторичних сюжетiв. Прозаїк веде читача не на iсторичне Запорiжжя, не у вир бурхливого i мальовничого життя ХVІ-ХVІІ столiть, а лише нiби слiдами запорожцiв ступає. Вiн спостерiгає й малює далекий вiдгомiн того життя в умовах ХІХ столiття. “Вiн нiби свiдомо прокладає виразну межу мiж своєю науковою й письменницькою працею окремим, кожнiй властивим матерiялом, темою й формою”. У 1920-х рр. Петро Єфремов, якого у нас ще донедавна називали “буржуазно-естетським публiцистом i критиком” [6, с. 95], продовжував самовiддано працювати на освiтянськiй нивi, викладаючи в Днiпропетровському iнститутi народної освiти. Одним з його тодiшнiхстудентiв був майбутнiй професор Михайло Жовтобрюх. Вiн згадує: “Я слухав лекцiї професора Єфремова Петра Олександровича ще в 1926–27 навчальному роцi. Читав вiн нам курс української лiтератури дев’ятнадцятого й початку двадцятого столiття. У вузi тодi радянська лiтература не читалась. Читав П. О. спокiйно, глибоко аналiзуючи твори письменникiв, але, пам’ятаю, без зовнiшньої емоцiональностi. Тому його поважали тi студенти, що хотiли знати лiтературу, й не ходили на лекцiї тi (а тодi було вiльне вiдвiдування), хто вiд лекцiй чекав естетичну насолоду. ...Пам’ятаю, що П. О. завжди виступав розважливо. У мене була повага до нього” [7]. На значний лiтературознавчий доробок Петра Єфремова, зокрема, звертає увагу Богдан Кравцiв у своїй грунтовнiй розвiдцi “Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр.” [8]. У критика – великi творчi плани. Але у серпнi-вереснi 1929 р. у Днiпропетровську здiйснено масовi арешти української iнтелiгенцiї. Готувався процес “Спiлки визволення України”. Серед заарештованих були, зокрема, професор Петро Єфремов i молодий викладач Василь Чапля (Чапленко). Останнiй згодом згадуватиме: “Одного разу, вдень, слiдчий показав менi в вiкно, як вели через дворик Петра Олекасандровича, – показав i сказав: – Ото ваш отаман! Це я вже востаннє бачив свого вчителя. На дальших допитах вiд мене вимагали, щоб я написав щось на нього доганне, та я все намагався говорити про нього тiльки “позитивне” з погляду тодiшньої дiйсностi (наприклад, те, що Петро Олександрович був колись – вiн менi так оповiдав – членом соцiал-демократичного гуртка). Взагалi ж я ввесь час уважав, що нiякої СВУ не було, що це все вигадка ГПУ” [5]. Просидiвши у в’язницi сiм мiсяцiв, Василь Чапленко змiг вийти на волю лише перед самим судом над СВУ, навеснi 1930 року. В газетах вiн тодi прочитав, що Петро Єфремов у своїх зiзнаннях сказав, що молодь за ним не пiшла. “Я зрозумiв це як слова, сказанi на мою оборону, – напише згодом В. Чапленко, – бо насправдi молодь за ним “дуже йшла”, i зокрема, коли б вiн мене “вербував”, мабуть, не вiдмовився б вступити до СВУ – з огляду, головним чином, на велику його, Петра Олександровича, авторитетнiсть для мене” [5]. А в березнi-квiтнi 1930 року проходив гучний процес у справi “Спiлки визволення України”, на якому масово засуджено стару українську iнтелiгенцiю. Дiстали свої строки i брати Сергiй та Петро Єфремови. Сергiєвi так i не пощастило вирватися iз сталiнських лабет, а Петра Єфремова пiсля вiдбуття термiну зустрiчали в рiзних мiсцях. Проте iнформацiї дуже суперечливi. Згадуваний вже Василь Чапля (Чапленко) у листi до академiка Яворницького вiд 19 лютого 1938 року обережно запитував: “Чи не знаєте Ви адреси П. Ол.?” [9]. Невiдомо, що вiдповiв Яворницький. Напевне, i вiн на той час втратив Єфремова з поля свого зору. Нинi ми знаємо, що завдяки друговi В.Пiдмогильного Борисовi Антоненку-Давидовичу Петро Єфремов дiстав роботу коректора у видавництвi в Алма-Атi. Про це можна прочитати у спогадах Антоненка-Давидовича, якого заарештували в 1935-му. А як склалася доля П.Єфремова – все ще невiдомо. Напевне, вiн загинув у часи єжовщини. У виданiй на Заходi “Енциклопедiї українознавства” вмiщено коротеньку статтю про Петра Єфремова. Пiсля фрази “засуджений у процесi СВУ” зазначено “дальша доля невiдома”. Умовне поховання обох братiв Єфремових – у їхньому рiдному селi Пальчик на Черкащинi.
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ: 1.Кравцiв Богдан. Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр. // Записки нукового товариства iм. Шевченка. – Т. CLХХІІІ. – Париж–Чiкаго, 1962. 2.Чабан Микола. “Коли краса завжди на покутi буде”. Про це мрiяв репресований професор, брат Сергiя Єфремова // Прапор юності. – Днiпропетровськ, 1989, – 28 грудня. 3.Мiщук Р. С. Єфремов Петро Олександрович // Українська лiтературна енциклопедія. – Т. 2. – К., 1990. – С. 190. 4.Див., зокрема, статтi М. Чабана про Петра Єфремова у “Вiтчизнi” (1992. – №2-3), “Початковiй школi” (1993. – №1), “Словi i час” (1993. №10), “Старожитностях” (1993. – ч. 9–10), щорiчнику “Українська журналiстика в iменах” (вип. ІV, Львiв. – 1997). 5.Чапленко В. Мій учитель П.О.Єфремов. – Український самостійник. – Мюнхен, 1968. 6.Пiвтораднi В. І. Українська лiтература перших рокiв революцiї (1917-1923 рр.). – К.: “Радянська школа”, 1968. 7.Лист М. А. Жовтобрюха до автора вiд 7 червня 1992 р. 8.Записки НТШ, т. 173, Париж-Чiкаго, 1962. 9.Днiпропетровський iсторичний музей, КП-88105/Арх.-21688. |
(18.10.1876 – 31.03.1939) громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук Народився в с. Пальчику Катеринопільського району в сім’ї священника. Навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету. У 1905 – 1907 рр. перебував в Українській радикальній партії, пізніше став одним із ініціаторів створення Товариства українських поступовців. З квітня 1917 р – заступник голови УЦР і Малої Ради. Був віце-президентом (1922 – 1928 рр.) і головою Управи (1924 – 1928 рр.) УАН. С. Єфремов – автор праці «Історія українського письменства», монографії про творчість Т. Шевченка, І. Франка. У липні 1928 р. Єфремова заарештували і звинуватили в організації і керівництві «Спілки Визволення України» та засудили до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 31 березня 1939 року. Реабілітований за відсутністю складу злочину 11 серпня 1989 року. У с. Пальчику при Будинку культури створено музейну кімнату С.Єфремова. Література Єфремов Сергій Олександрович [Текст] //Українські бібліографи. Бібліографічні відомості. Професійна діяльність. Бібліографія. – К., 2008. – Вип. 1. – С. 126 – 127. Зубкова, Н.М. Документи С.О. Єфремова в фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського [Текст] /Н.М. Зубкова //Рукописна спадщина України. – К., 2007. – Вип. 11. – С. 90 – 98. Матеріали четвертих Всеукраїнських Єфремовських читань [Текст] /ЧНУ ім. Б. Хмельницького [та ін.]; [ред.. В.Т. Поліщук та ін.]. – Черкаси: Брама – Україна, 2007. – 172 с. Зеров, М. До 25-літнього ювілею С.О. Єфремова [Текст] /М. Зеров //Зеров, М. Українське письменство /упоряд. М. Сулима. – К., 2002. – С. 314 – 317. Поліщук, В.Т. Зі студій над спадщиною Сергія Єфремова [Текст] /В.Т. Поліщук //Поліщук, В.Т. Зі студій над класиками. – Черкаси, 2001. – С. 141 – 160. Пахаренко, В. Лицар слова [Текст]: С. Єфремов – публіцист /В. Пахаренко //Холод. Яр. – 1997. - №6. – С. 47 – 50. |
З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ Сергі?й Олекса?ндрович Єфре?мов (колишнє прізвище предків — Охрі?менко[1]; 6 (18) жовтня 1876, с. Пальчик, тепер Катеринопільського району Черкаської області — 10 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. |
Сергій Єфремов Він народився у селі Пальчик Катеринопільського району, на березі тихоплинного Тікича, оспіваного Тарасом Шевченком (приміром, у поемі «Гайдамаки»). Колись тут опальчувався (стояв) полк російських солдатів, звідси й чудернацька назва. Cаме тут, у сім’ї тутешнього священика, і народився Сергій Єфремов. Справжнє прізвище Сергія Єфремова - Охріменко. Саме з таким прізвищем було не одне покоління його предків у селі Пальчику. Коли в другій половині XIX століття почали діяти валуєвські та емські циркуляри проти всього українського, діда Сергієвого, який був студентом духовної семінарії, змусили стати Єфремовим: негоже, мовляв, ганьбити поважний заклад мужицьким малоросійським прізвищем Охріменко. Іменем «Сергія Єфремова» вчений змушений був підписувати усі свої твори. Батьки Сергія Єфремова хотіли дати синові духовну освіту, однак він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. З тих понад трьох тисяч публікацій близько тисячі були літературознавчими, і саме вони створили, як тепер мовиться, його імідж. На останньому курсі навчання в університеті (1901 рік) молодий вчений став упорядником тритомної антології «Вік», що містила кращі зразки нової української літератури і була своєрідною підготовкою до головної наукової праці «Історія українського письменства», яка за життя автора витримала чотири видання (1911 - 1924 рр.) - унікальний і єдиний випадок як у давнішому, так і сучасному українському літературознавстві. Після смерті С. Єфремова його «Історія» видавалась ще чотири рази - тричі заходами української діаспори і один раз 1996 року в незалежній Україні. За ініціативою Сергія Єфремова 1910 року в Пальчику споруджено найкращу на весь Звенигородський повіт церкву на кошти земства і Київського синоду. Цей храм, у якому правив батько вченого, дивував своєю незрівнянною красою. Невідомо тільки й досі, де могила отця Олександра, як і його синів. Мабуть, за тодішнім звичаєм, батько похований на подвір’ї церкви. Її вже давно немає. В тридцяті роки комсомольські активісти зрізали всі куполи зі священної споруди, зняли позолочені хрести, переобладнали церкву на клуб. Збереглася в сільраді лише давня світлина храму. Згодом, коли побудували будинок культури, місцеві владці зрівняли бульдозерами навіть те місце, де колись церква сяяла куполами на всю округу. Добре, що у великих людей, як правило, є вдячні нащадки, і сьогодні ми не лише читаємо твори видатного вченого (вони, на щастя, майже всі видані), а й вшановуємо його пам’ять. Єфремова називали «совістю української нації». Він мав важкий, проте незалежний твердий характер. Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон’юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота. За царату Єфремова заарештовували двічі. Та скроєний він був з міцного матеріалу. Тримався гідно. Його репресували разом з Петром Олександровичем Єфремовим, молодшим братом Сергія, теж знаного на той час ученого і мудрого педагога, доктора філології, професора Катеринославського інституту народної освіти (нині Дніпропетровський університет), за вигаданою сталінськими опричниками легендою, згідно з якою обидва брати нібито входили до неіснуючої «Спілки визволення України». Минуть десятиліття, доки ця організація буде визнана чекістським фальсифікатом, і разом з тисячами знищених представників української інтелігенції реабілітують і братів Єфремових. Повертаються його дух, його духовна сила і патріотична звитяга. В 1996 році, коли відзначалось 120-річчя від дня народження Сергія Єфремова, за рішенням Національної академії наук України та Катеринопільської держадміністрації, в центрі села Пальчика на честь братів Єфремових поставлено Пам’ятний знак. На ньому викарбувані їхні імена та портрети. Тоді ж відкрито кімнату-музей братів Єфремових, де можна побачити світлини і книги вчених, етнографічні матеріали з навколишніх сіл. Місцева середня школа нині носить ім’я Сергія Єфремова. За джерелами: Білецький, Ф. Повернення Сергія Єфремова / Ф. Білецький // Черкаський край. – 2006. – 24 серп. – С.16. Єфремов Сергій Олександрович // Провідники духовності в Україні : Державні і громадські діячі; Церковні діячі; Письменники, публіцисти і видавці; Діячі науки і освіти; Митці і дослідники мистецтва: Довідник / За ред. І.Ф.Кураса. - К. , 2003. – С.409-410 Латанський В. Він з нами і словом, і духом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //http://www.svitlytsi... Марченко, В. Він не став на коліна, не розкаявся й не піддався навіть на особисті вмовляння Сталіна : Наш земляк Сергій Єфремов залишився до кінця життя вірним своїй рідній Україні / В. Марченко// Нова Доба. - 2001.- 16 жовт. - С.4-5. Наєнко, М. Сергій Єфремов як історична і літературна постать / М. Наєнко // Літературна Україна. – 2001. – 8 лист. – С.4. Наєнко, Михайло. Сергій Єфремов: академік, державник, патріот : До 130-річчя від дня народження / Наєнко Михайло // Урядовий кур'єр. - 2006.- 6 жовт. - С.8-9.; Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lrc.org.u...– Назва з екрану.Повернення Сергія Єфремова до рідного села // Черкаський край. - 2006.- 15 листоп. - С.3. Поліщук В.Т. Шевченкініана земляків Кобзаря / В. Т. Поліщук // Педагогічний вісник. - 2009. - №1. - С.22-23. |
|
Закрыть |