Валерій Бурій

Життя і смерть професора Петра Єфремова

У ґрунтовній для свого часу розвідці “Розгром українського літературознавства 1917–1937 рр.” Богдан Кравців склав “Реєстр знищених і репресованих” літературознавців. Під четвертим номером після імен Володимира Науменка, Сергія Єфремова і Андрія Ніковського фігурує ім’я нашого земляка, професора Дніпропетровського інституту народної освіти (університету) Петра Олександровича Єфремова.

Зробивши побіжний огляд зробленого Петром Єфремовим у науці, Богдан Кравців зазначив: “Зацікавлення творчістю Кащенка й байдужість проф. П. Єфремова до офіційних настанов у літературознавстві так і стали, мабуть, причиною його ув’язнення і поставлення під суд у процесі СВУ. Після процесу в 1930 р. був засланий і про дальшу долю його теж невідомо” [1].

Звісно, нині ми більше знаємо про долю Петра Єфремова. І хоча наша перша стаття про вченого з’явилася ще п’ятнадцять років тому [2] і вже після неї вийшла стаття покійного Р.С. Міщука в “Українській літературній енциклопедії” [3], а потім з’явилися численні наші розвiдки як у Дніпропетровську, так і в Києві, Запоріжжі, Алма-Ати, Львові [4], проте не можна сказати, що біографія Петра Єфремова цілком позбавилася “білих плям”.

Народився Петро Єфремов 1883 року в селі Пальчик на Київщинi (нинi – Черкащина). У нього було чимало спільного з старшим на сiм рокiв братом Сергiєм, знаним українським публіцистом, політиком, академіком, дiячем Центральної Ради, вiце-президентом Всеукраїнської Академiї наук. Їхнiм батьком був священик. Чи не тому Петро навчався спочатку в духовному училищi, потiм – у Київськiй духовнiй семiнарiї, але, як i брат, з церквою своєї долi не поєднав. (До речi, спогади С. Єфремова нинi друкуються в альманасi “Молода нацiя”.).

Звичайно, насамперед брат – яскрава, обдарована особистiсть – справив значний духовний вплив на Петра Єфремова-гiмназиста. Але була ще одна людина, якій судилося стати володарем дум юнака. Мова йде про Якова Миколайовича Шульгина (1851–1911). У гiмназії вiн читав їм курс історії російської літератури. Шульгин був людиною незвичайної долі. Ще замолоду став свідомим українським громадським діячем. Щиро перейнявшись політичними поглядами Михайла Драгоманова, Шульгин без вагання віддає на допомогу “Громаді” й іншим українським женевським виданням майже всі свої кошти – мало не дванадцять тисяч карбованців. Тюрма, заслання, заборона займатися педагогiчною працею – через усе це пройшов учитель Петра Єфремова. Тiльки 1899 року Шульгин нарештi одержує посаду вчителя. У першiй київськiй державнiй гiмназiї П.Єфремов i був учнем колишнього засланця.

Не мiг не розповiдати Шульгин своїм учням про Михайла Драгоманова i його справу, про вiдданiсть демократичним засадам суспiльного устрою. А через пару десяткiв рокiв молодий професор Єфремов так же захоплено розповiдатиме вже своїм учням у Катеринославi про свiтогляд Драгоманова, систему його поглядiв. Так простягнеться в часi жива духовна сув’язь поколiнь української iнтелiгенцiї. До речi, на смерть Якова Шульгина, талановитого iсторика, вiдгукнулися некрологами Михайло Грушевський i Петро Єфремов... І ще один учень лишив спогад про Шульгина – Костянтин Паустовський.

Довелося докладно зупинитися на Шульгинi, бо без нього годi судити про логiку духовної i життєвої бiографiї Петра Єфремова. У даному разi у всьому своєму трагiзмi виявилася iстина про те, що учителi повторються в своїх учнях. І Єфремову судилися заборона займатися педагогiчною дiяльнiстю, а перед тим – арешт, тюрма, заслання... Його доля була ще, можливо, трагiчнiша за долю Шульгина – той помер у своєму лiжку, а де могила Єфремова – не знаємо.

Духовними наставниками юних рокiв Петра Єфремова було також подружжя Грiнченкiв. У нацiональнiй науковiй бiблiотецi iм. Вернадського в Києвi зберiгається два десятки листiв i листiвочок П. Єфремова до Бориса Дмитровича i Марiї Миколаївни Грiнченкiв, якi свiдчать про близькi духовнi взаємини цих людей. Вiтаючи Грiнченкiв з Новим 1908 роком, П. Єфремов вiд усiєї душi бажав, “щоб вiн не був вже роком “тяжкого шляху, як попереднi”. Але i той рiк, як вiдомо, виявився трагiчним для Грiнченкiв – помирає їхня єдина донька Настя. Єфремов шле батькам листа: “Приймiть моє щире i глибоке спiвчуття з приводу тої великої втрати, яку зазнали Ви, поховавши Настасiю Борисовну”.

У своїй автобiографiї Борис Грiнченко писав: “Хочу ще сказати про книжки народопросвiтнi. Величезну потребу в їх я, звiсно, не тiльки бачив, але почував щодня в своїй роботi на селi та й пiсля села”. Петро Єфремов пропонував Грiнченковi свої послуги в цiй царинi. У листi, датованому 24 жовтня 1908 р., вiн пише: “Маю тепер багато вiльного часу для того, щоб перекладати В. Лункевича, бо менi видали “свидетельство о неблагонадежности” i до унiверситету не прийняли”.

25-рiчний П.Єфремов радиться з Грiнченком, яка лiтература нинi потрiбна народовi, якi варто перекласти книжки росiйського популяризатора й iсторика природознавства Валер’яна Лункевича (1866–1941). “За останнi часи я так мало стежив за популярною нашою лiтературою, – писав вiн Грiнченковi, – що зовсiм не знаю, якi у нас дiри вже забито, а якi поки що свiтять. Не маючи змоги в лiсах лебединських на це питання одержати вiдповiдь, осмiлююся турбовати Вас прохати допомогти менi в цiй справi своєю порадою”. Грiнченко, який у цей час займався виданням “народопросвiтницьких” книжок на доручення київської “Просвiти”, не залишив без уваги листа молодого Єфремова.

Через пару рокiв Петру Єфремову вдається все ж вступити до Київського унiверситету. Того року помирає Борис Грiнченко, а його вдова Марiя Миколаївна дозволяє студенту Єфремову оселитися в їхнiй київськiй хатi (свою роль, напевне, тут вiдiграли i дружнi взаємини з Грiченками старшого Єфремова – Сергiя). Петро Олександрович користувався гостиннiстю Марiї Миколаївни протягом кiлькох рокiв свого навчання в унiверситетi. “Дуже дякую Вам за ласкаву Вашу згоду i на сей рiк прийняти мене в свою хату”, – пише П. Єфремов М. Грiнченко 23 серпня 1912 р. І наступного року – про те ж: “Буду дуже прохати Вас сповiстити мене, чи дозволите менi i на цей рiк оселитися у Вас i чи можна з вокзала прямувати просто до Вас”. Гостинна Марiя Миколаївна не вiдмовляла.

У цi роки Петро Єфремов займається студiями над “Словом про Ігорiв похiд”, його дописи з’являються в “Свiтлi”, “Радi” – першiй українськiй газетi, заснованiй Чикаленком i в якiй остаточно сформувався талановитий публiцист Сергiй Єфремов. На сторiнках “Ради” “виписувався на критика” i його молодший брат Петро. Хоча здоров’я i не балує його. 1915 року закiнчуються студiї в Київському унiверситетi i того року Петро Єфремов разом з евакуйованим вузом опиняється в Саратовi. “Знайшов собi пристойне досить помешкання, – пише вiн Марiї Грiнченко 9 жовтня 1915 р. – i живу помаленьку i спокiйно. Так, в Саратовi ще можна спокiйно жити”. В наступному листi – радiсть вiд того, що складено останнi iспити: “Шановна Марiя Миколаєвна! От я уже i “дiпломований пан”. Але що од цього “дiпломованого пана” лишилось, один смiх: кiстки та шкура. Не знаю, на що такий матерiял i придатний... Дуже багато взяли у мене iспити здоров’я, а його у мене трохи й було...” (лист вiд 19 листопада 1915 р.). Вiдiрваний вiд України, Петро Єфремов цiкавиться: “Що нового у Київi? Дiйшла до мене якась непевна чутка, що нiбито в Київi дозволено одкрити приватну українську гiмназiю, а також нiбито функцiонує там український “дитячий садок”... Чи вiрити цьому?”

Так, думками молодий педагог на Українi, i довго залишатися поза її межами не може. 1917 рiк застає його вже в Катеринославi. Тут жив третiй з братiв Єфремових – Федiр, викладач мiсцевих гiмназiй i директор першої української гiмназiї в Катеринославi, що вiдкрилася восени 1917 року.

У катеринославських i київських виданнях з’являються статтi, пiдписанi псевдонiмом В. Юноша, пiд яким виступає П.Єфремов. Ще один його псевдонiм – П.Є.Тромов. Цi пiдписи можна було зустрiти пiд статтями, друкованими в катеринославських “Народньому життi”, “Республiканцi”, “Споживачi”, київському “Книгарi” тощо. Як лiтературного критика його цiкавить iсторична белетристика Андрiана Кащенка, згодом вiн пiдготує шеститомник Кащенкових творiв. Серед його катеринославських знайомих – професор Дмитро Яворницький, поет Трохим Романченко, представники молодшої генерацiї лiтераторiв – Валер’ян Пiдмогильний, Валер’ян Полiщук, Олесь Досвiтнiй, Василь Чапля, Дмитро Лисиченко, Василь Сокiл...

Петро Єфремов читає лекцiї на вчительських й iнструкторських курсах, викладає у вiдкритiй внаслiдок нацiонально-визвольних змагань першiй українськiй гiмназiї, а також у соцiально-економiчному полiтехнiкумi. 1918 року в Катеринославi вiдкривається свiй унiверситет, який згодом перейменують в iнститут народної освiти. Петро Єфремов згодом стає його професором.

“В Катеринославi заснувався лiтературно-науковий гурток, який випускає щомiсячник “Сiч”, – повiдомляла 6 вересня 1919 року київська газета “Рада”. Інiцiатором видавання “Сiчi” став Петро Єфремов. Вийшло лише два числа цього “лiтературно-наукового й педагогiчного збiрника”. Але ми можемо бути вдячними йому вже за те, що на сторiнках “Сiчi” дебютував 18-рiчний Валер’ян Пiдмогильний. До спiвробiтництва П. Єфремов запросив Грицька Чупринку, невдовзi розстрiляного, Трохима Романченка, Дмитра Чернявського, Валер’яна Полiщука та iнших авторiв. Як критик Петро Єфремов виступає за европеїзацiю української лiтератури, обстоює високi iдеали добра, краси, гармонiї. Якщо згадати, що то були часи громадянської вiйни, що скрiзь лилася кров i брат йшов на брата, то стане очевидним гуманiстичне спрямування його писань. Професор також багато сил вiддає перекладацтву – прагнучи ознаймити рiдною мовою з творами Мережковського, Сенкевича, Домбровської.

Багато часу забирає викладацтво. В Катеринославському ІНО професор Єфремов читає курси з української фiлологiї – письменства, рiдної мови, дiалектологiї. А оскiльки пiдручникiв у сутужному 1920 роцi з цих дисциплiн тодi не було, вiн охоче дiлиться з студентами лiтературою з власної книгозбiрнi.

1921 року в Катеринославi виходить лiтературно-мистецький збiрник “Вир революцiї”, виданий завдяки зусиллям В. Полiщука, В. Пiдмогильного i П. Єфремова. Тут вмiщено й кiлька критичних розвiдок вченого-лiтературознавця. Одна з них називалась “Поет чарiв ночi” i присвячувалася Пiдмогильному. Єфремов анiтрохи не сумнiвався, що молодий прозаїк стане окрасою рiдної лiтератури. Передбачення вченого блискуче справдилися.

У цi роки Єфремов дослiджує творчiсть Шевченка, Лесi Українки, Хвильового. Його також зацiкавлює письменницький доробок Дмитра Яворницького. У статтi “Молитва Боговi невiдомому” (“Споживач. 1920, №12) Петро Єфремов ставить художню творчiсть Яворницького в контекст лiтератури всiєї Надднiпрянщини. Степова Україна, зазначав критик, пiзнiше за iншi куточки нашої землi дала своїх представникiв рiдному письменству. Називаючи iм’я Яворницького поряд з письменниками Дм.Марковичем, А.Кащенком, М.Чернявським, С.Черкасенком, В.Винниченком, О.Олесем, В.Пiдмогильним, критик пише про своєрiднi настрої, якi принесли цi письменники в рiдну лiтературу: “Це прокинулась наша степова Україна й посвiдчила, що степ широкий, край веселий не пощастило занапастити, сплюндрувати й на вiки вiчнi сном неволi приспати. Це вона прокинулась, подала озаки життя не тiльки хижими Калитками й Пузирями, а й вартостями культурно-нацiональними, й на наших очах робить могутнi, дiйсно таки титанiчнi заслуги, простуючи своїми “степовими шляхами... чумацькими” до краси, цiєї сили вiчної, якої нiхто й нiщо не вичерпав...”.

До 70-рiччя з дня народження Дмитра Яворницького Петро Єфремов написав статтю “Белетристичнi писання Д. І. Яворницького”, опублiковану в груднi 1925 року на сторiнках катеринославського часопису “Зоря” (нижче цитуватиметься ця розвiдка). 1927 року в “Записках iсторико-фiлологiчного вiддiлу УАН” (кн. ХІІІ–ХІV) з’явиться розлогiше дослiдження Єфремова на цю ж тему “Письменник-кольорист”.

“Ми – археологи-поети”, ми – iсторики-художники” – так любить характеризувати Дмитро Іванович Яворницький близьких йому по духу, напряму й манерi наукових дiячiв, вкладаючи в цi слова й дещо з самохарактеристики”, – так почав свою статтю про Яворницького Петро Єфремов. Вiдчувається, що i Яворницький, i Єфремов були в приятельських взаєминах, у всякому разi – “близькими по духу науковими дiячами”. Є й уснi твердження, якi засвiдчують це.

Критик слушно вiдзначає, що чимало сторiнок iсторичних монографiй Яворницького написано рукою безперечного художника, досвiдченого митця. З цiєю стороною наукових праць вченого органiчно пов’язанi його белетристичнi твори, повiстi й оповiдання “За чужий грiх”, “Наша доля”, “Де люди – там i лихо”, малюнки “Помiж панами”, збiрка “По следам запорожцев” тощо.

Петро Єфремов спостерiг цiкаву особливiсть художньої творчостi Яворницького. Бувши визначним iсториком Запорiжжя, справляючи значний влив на вiтчизняну iсторичну белетристику i малярство, сам Д. Яворницький в своїх повiстях нiби цурається iсторичних сюжетiв. Прозаїк веде читача не на iсторичне Запорiжжя, не у вир бурхливого i мальовничого життя ХVІ­-ХVІІ столiть, а лише нiби слiдами запорожцiв ступає. Вiн спостерiгає й малює далекий вiдгомiн того життя в умовах ХІХ столiття. “Вiн нiби свiдомо прокладає виразну межу мiж своєю науковою й письменницькою працею окремим, кожнiй властивим матерiялом, темою й формою”.

У 1920-х рр. Петро Єфремов, якого у нас ще донедавна називали “буржуазно-естетським публiцистом i критиком” [6, с. 95], продовжував самовiддано працювати на освiтянськiй нивi, викладаючи в Днiпропетровському iнститутi народної освiти. Одним з його тодiшнiхстудентiв був майбутнiй професор Михайло Жовтобрюх. Вiн згадує:

“Я слухав лекцiї професора Єфремова Петра Олександровича ще в 1926–27 навчальному роцi. Читав вiн нам курс української лiтератури дев’ятнадцятого й початку двадцятого столiття. У вузi тодi радянська лiтература не читалась. Читав П. О. спокiйно, глибоко аналiзуючи твори письменникiв, але, пам’ятаю, без зовнiшньої емоцiональностi. Тому його поважали тi студенти, що хотiли знати лiтературу, й не ходили на лекцiї тi (а тодi було вiльне вiдвiдування), хто вiд лекцiй чекав естетичну насолоду. ...Пам’ятаю, що П. О. завжди виступав розважливо. У мене була повага до нього” [7].

На значний лiтературознавчий доробок Петра Єфремова, зокрема, звертає увагу Богдан Кравцiв у своїй грунтовнiй розвiдцi “Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр.” [8]. У критика – великi творчi плани. Але у серпнi-вереснi 1929 р. у Днiпропетровську здiйснено масовi арешти української iнтелiгенцiї. Готувався процес “Спiлки визволення України”. Серед заарештованих були, зокрема, професор Петро Єфремов i молодий викладач Василь Чапля (Чапленко). Останнiй згодом згадуватиме:

“Одного разу, вдень, слiдчий показав менi в вiкно, як вели через дворик Петра Олекасандровича, – показав i сказав:

– Ото ваш отаман!

Це я вже востаннє бачив свого вчителя. На дальших допитах вiд мене вимагали, щоб я написав щось на нього доганне, та я все намагався говорити про нього тiльки “позитивне” з погляду тодiшньої дiйсностi (наприклад, те, що Петро Олександрович був колись – вiн менi так оповiдав – членом соцiал-демократичного гуртка).

Взагалi ж я ввесь час уважав, що нiякої СВУ не було, що це все вигадка ГПУ” [5].

Просидiвши у в’язницi сiм мiсяцiв, Василь Чапленко змiг вийти на волю лише перед самим судом над СВУ, навеснi 1930 року. В газетах вiн тодi прочитав, що Петро Єфремов у своїх зiзнаннях сказав, що молодь за ним не пiшла. “Я зрозумiв це як слова, сказанi на мою оборону, – напише згодом В. Чапленко, – бо насправдi молодь за ним “дуже йшла”, i зокрема, коли б вiн мене “вербував”, мабуть, не вiдмовився б вступити до СВУ – з огляду, головним чином, на велику його, Петра Олександровича, авторитетнiсть для мене” [5].

А в березнi-квiтнi 1930 року проходив гучний процес у справi “Спiлки визволення України”, на якому масово засуджено стару українську iнтелiгенцiю. Дiстали свої строки i брати Сергiй та Петро Єфремови. Сергiєвi так i не пощастило вирватися iз сталiнських лабет, а Петра Єфремова пiсля вiдбуття термiну зустрiчали в рiзних мiсцях. Проте iнформацiї дуже суперечливi. Згадуваний вже Василь Чапля (Чапленко) у листi до академiка Яворницького вiд 19 лютого 1938 року обережно запитував: “Чи не знаєте Ви адреси П. Ол.?” [9]. Невiдомо, що вiдповiв Яворницький. Напевне, i вiн на той час втратив Єфремова з поля свого зору. Нинi ми знаємо, що завдяки друговi В.Пiдмогильного Борисовi Антоненку-Давидовичу Петро Єфремов дiстав роботу коректора у видавництвi в Алма-Атi. Про це можна прочитати у спогадах Антоненка-Давидовича, якого заарештували в 1935-му. А як склалася доля П.Єфремова – все ще невiдомо. Напевне, вiн загинув у часи єжовщини.

У виданiй на Заходi “Енциклопедiї українознавства” вмiщено коротеньку статтю про Петра Єфремова. Пiсля фрази “засуджений у процесi СВУ” зазначено “дальша доля невiдома”. Умовне поховання обох братiв Єфремових – у їхньому рiдному селi Пальчик на Черкащинi.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

1.Кравцiв Богдан. Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр. // Записки нукового товариства iм. Шевченка. – Т. CLХХІІІ. – Париж–Чiкаго, 1962.

2.Чабан Микола. “Коли краса завжди на покутi буде”. Про це мрiяв репресований професор, брат Сергiя Єфремова // Прапор юності. – Днiпропетровськ, 1989, – 28 грудня.

3.Мiщук Р. С. Єфремов Петро Олександрович // Українська лiтературна енциклопедія. – Т. 2. – К., 1990. – С. 190.

4.Див., зокрема, статтi М. Чабана про Петра Єфремова у “Вiтчизнi” (1992. – №2-3), “Початковiй школi” (1993. – №1), “Словi i час” (1993. №10), “Старожитностях” (1993. – ч. 9–10), щорiчнику “Українська журналiстика в iменах” (вип. ІV, Львiв. – 1997).

5.Чапленко В. Мій учитель П.О.Єфремов. – Український самостійник. – Мюнхен, 1968.

6.Пiвтораднi В. І. Українська лiтература перших рокiв революцiї (1917-1923 рр.). – К.: “Радянська школа”, 1968.

7.Лист М. А. Жовтобрюха до автора вiд 7 червня 1992 р.

8.Записки НТШ, т. 173, Париж-Чiкаго, 1962.

9.Днiпропетровський iсторичний музей, КП-88105/Арх.-21688.

Валерій Бурій

З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

Сергі?й Олекса?ндрович Єфре?мов (колишнє прізвище предків — Охрі?менко[1]; 6 (18) жовтня 1876, с. Пальчик, тепер Катеринопільського району Черкаської області — 10 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.

Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та ін.

Незаконно репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою так званого «процесу Спілки визволення України». Реабілітований 1989 року.Зміст [показати]


Біографія

Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області, України) у родині священика. У 1891–1896 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира.


Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. У кінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась із Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив Селянський Союз. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895–1918 — один із засновників видавництва «Вік».

Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв'язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, О. І. Купріним, З. Н. Гіппіус, Д.C.Мережковським, О.Блоком, Максимом Горьким, Ф.Сологубом, Л.Андрєєвим, Вячеславом Івановим та ін). Загалом, С. Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — Оленою Пчілкою, М. Міхновським, Д. Донцовим та ін.

Єфремов засуджує українофобів[2], критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни[3].

За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російською владою. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не обіймав.


Меморіальна дошка Сергію Єфремову на фасаді Інституту філології КНУ

Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші.

У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви.

Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова), В. Плющ та ін.)[4], в 1920–1928 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією. 21 липня 1929 в Києві Єфремова було заарештовано й звинувачено в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Загинув 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу[5].

Літературна діяльність

Сергій Єфремов. Середина 20-х років.

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:
«Марко Вовчок» (1907),
«Тарас Шевченко» (1914),
«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),
«Михайло Коцюбинський» (1922),
«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
«Панас Мирний» (1928) та ін.

Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927–1928) — томів ІІІ і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911).

Пам'ять

За часів незалежності в Україні видано лише п'ять книжок Сергія Єфремова, а київські адреси вченого ніяк не позначені на сучасній карті столиці. Барельєф Єфремова міститься у вестибюлі Педагогічного музею (у колективній композиції, присвяченій діячам УНР) та персональна меморіальна дошка на жовтому корпусі Національного університету імені Шевченка.

? Кримський А. Життєпис і літературна діяльність С. О. Єфремова // Записки історико-філологічного факультету відділу ВУАН. Книги ІІ-ІІІ (1920–1922). Частина офіційна — Київ, 1923, стор. 42
? Єфремов Сергій «Українське життя 1912-го» Перевірено 10.04.2011
? Сергій Єфремов (1876–1939) історик української літератури, письменник, публіцист, політик
? І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
? Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Література


Єфремов С. «Вони не просять…»: Лицарі педагогічної ниви // Рідна школа. — 1994. — № 5. — С.19-21.
Єфремов С. О. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688с.
Єфремов С. О. Фрагменти з щоденника / Передмова та публікація В. Шмельова // Київська старовина. — 1992. — № 1. — С.38-51.
Єрмашов Т. В. Сергій Єфремов (1876–1939): Біобібліографічний покажчик // Молода нація. — 2007. — № 2 (43). — С. 206–256; 2008. — № 1 (46). — С. 106–115.
Єрмашов Т. В. Вплив публіцистичної творчості С. О. Єфремова на розвиток суспільних процесів у Російській імперії та Україні // Збірник праць П'ятих Єфремовських читань; 5-6 жовтня 2011 р., м. Черкаси [До 135-ї річниці з дня народження Сергія Єфремова та 120-річчя з дня народження Павла Филиповича]. — Черкаси: Вид. Ю. Чабаненко, 2012. — 188 с. — С. 106–111.

Єрмашов Т. В. Покажчик Сергія Єфремова «Українознавство» та його значення для розвитку української національної освіти // Українознавство [науковий громадсько-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський, педагогічний журнал]. — К., 2007. — № 1. — С. 169–171.
Апостол українства: До 125-річчя від дня народження С. О. Єфремова // Календар знаменних і пам'ятних дат. — 2001. — IV кв. — С.24-29.

Валерій Бурій

Сергій Єфремов

Він народився у селі Пальчик Катеринопільського району, на березі тихоплинного Тікича, оспіваного Тарасом Шевченком (приміром, у поемі «Гайдамаки»). Колись тут опальчувався (стояв) полк російських солдатів, звідси й чудернацька назва. Cаме тут, у сім’ї тутешнього священика, і народився Сергій Єфремов. Справжнє прізвище Сергія Єфремова - Охріменко. Саме з таким прізвищем було не одне покоління його предків у селі Пальчику. Коли в другій половині XIX століття почали діяти валуєвські та емські циркуляри проти всього українського, діда Сергієвого, який був студентом духовної семінарії, змусили стати Єфремовим: негоже, мовляв, ганьбити поважний заклад мужицьким малоросійським прізвищем Охріменко. Іменем «Сергія Єфремова» вчений змушений був підписувати усі свої твори.

А залишив їх нам у спадщину понад три тисячі (лише в часи національно-визвольних змагань 1917 - 1919 років оприлюднив у різних періодичних виданнях понад 900 статей і нотаток!). За обсягом написаного його можна порівняти хіба що з такими всесвітньо відомими геніями, як І. Франко, Л. Толстой, О. Бальзак. Вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження національного через загальнолюдське. Ще за його життя про нього склалося уявлення як про «сумління нації».

Батьки Сергія Єфремова хотіли дати синові духовну освіту, однак він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. З тих понад трьох тисяч публікацій близько тисячі були літературознавчими, і саме вони створили, як тепер мовиться, його імідж. На останньому курсі навчання в університеті (1901 рік) молодий вчений став упорядником тритомної антології «Вік», що містила кращі зразки нової української літератури і була своєрідною підготовкою до головної наукової праці «Історія українського письменства», яка за життя автора витримала чотири видання (1911 - 1924 рр.) - унікальний і єдиний випадок як у давнішому, так і сучасному українському літературознавстві. Після смерті С. Єфремова його «Історія» видавалась ще чотири рази - тричі заходами української діаспори і один раз 1996 року в незалежній Україні. 

За ініціативою Сергія Єфремова 1910 року в Пальчику споруджено найкращу на весь Звенигородський повіт церкву на кошти земства і Київського синоду. Цей храм, у якому правив батько вченого, дивував своєю незрівнянною красою. Невідомо тільки й досі, де могила отця Олександра, як і його синів. Мабуть, за тодішнім звичаєм, батько похований на подвір’ї церкви. Її вже давно немає. В тридцяті роки комсомольські активісти зрізали всі куполи зі священної споруди, зняли позолочені хрести, переобладнали церкву на клуб. Збереглася в сільраді лише давня світлина храму. Згодом, коли побудували будинок культури, місцеві владці зрівняли бульдозерами навіть те місце, де колись церква сяяла куполами на всю округу.

 Добре, що у великих людей, як правило, є вдячні нащадки, і сьогодні ми не лише читаємо твори видатного вченого (вони, на щастя, майже всі видані), а й вшановуємо його пам’ять.

Єфремова називали «совістю української нації». Він мав важкий, проте незалежний твердий характер. Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон’юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота.

За царату Єфремова заарештовували двічі. Та скроєний він був з міцного матеріалу. Тримався гідно. Його репресували разом з Петром Олександровичем Єфремовим, молодшим братом Сергія, теж знаного на той час ученого і мудрого педагога, доктора філології, професора Катеринославського інституту народної освіти (нині Дніпропетровський університет), за вигаданою сталінськими опричниками легендою, згідно з якою обидва брати нібито входили до неіснуючої «Спілки визволення України».

Минуть десятиліття, доки ця організація буде визнана чекістським фальсифікатом, і разом з тисячами знищених представників української інтелігенції реабілітують і братів Єфремових. Повертаються його дух, його духовна сила і патріотична звитяга. В 1996 році, коли відзначалось 120-річчя від дня народження Сергія Єфремова, за рішенням Національної академії наук України та Катеринопільської держадміністрації, в центрі села Пальчика на честь братів Єфремових поставлено Пам’ятний знак. На ньому викарбувані їхні імена та портрети. Тоді ж відкрито кімнату-музей братів Єфремових, де можна побачити світлини і книги вчених, етнографічні матеріали з навколишніх сіл. Місцева середня школа нині носить ім’я Сергія Єфремова.

За джерелами:

 Білецький, Ф.   Повернення Сергія Єфремова / Ф. Білецький // Черкаський край. – 2006. – 24 серп. – С.16.

Єфремов Сергій Олександрович // Провідники духовності в Україні : Державні і громадські діячі; Церковні діячі; Письменники, публіцисти і видавці; Діячі науки і освіти; Митці і дослідники мистецтва: Довідник / За ред. І.Ф.Кураса. - К. , 2003. – С.409-410

Латанський В. Він з нами і словом, і духом [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  //http://www.svitlytsi...

Марченко, В.   Він не став на коліна, не розкаявся й не піддався навіть на особисті вмовляння Сталіна : Наш земляк Сергій Єфремов залишився до кінця життя вірним своїй рідній Україні / В. Марченко// Нова Доба. - 2001.- 16 жовт. - С.4-5.

Наєнко, М.   Сергій Єфремов як історична і літературна постать / М. Наєнко // Літературна Україна. – 2001. – 8 лист. – С.4.

Наєнко, Михайло.   Сергій Єфремов: академік, державник, патріот : До 130-річчя від дня народження /

Наєнко Михайло // Урядовий кур'єр. - 2006.- 6 жовт. - С.8-9.;

Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя  кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.lrc.org.u...­–  Назва з екрану.

Повернення Сергія Єфремова до рідного села // Черкаський край. - 2006.- 15 листоп. - С.3.

Поліщук В.Т.    Шевченкініана земляків Кобзаря / В. Т. Поліщук // Педагогічний вісник. - 2009. - №1. - С.22-23.