Форум міста Павлоград Дніпровської області

Валентин Щокін Міжнародне становище УСРР. Після революції на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав 5 із них (країни Прибалтики, Польща і Фінляндія) були справді самостійними В усіх інших, включно з Україною, утвердилася радянська форма державності, офіційні інститути якої фактично залишилися безвладними структурами. За ними стояла централізована державна партія, що здійснювала диктатуру Хоч керівні комітети в КП(б)У та ін. партійних організаціях незалежних республік називалися центральними, вони мали не більше прав, ніж губкоми РКЩб) в Російській Федерації

Однак X. Раковський скористався формальною незалежністю України, щоб розвинути на міжнародній арені досить-таки активну діяльність. 14 лютого 1921 р представники УСРР Ф Кон і Ю. Коцюбинський підписали перший мирний договір УСРР з Литвою. 18 березня було укладено Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна налагодила дипломатичні стосунки з Латвією і Естонією.

Е. Квірінг, який разом з О. Шумським укладав від імені УСРР мирний договір з Польщею, висловив стурбованість тим, що інтереси України в ін. державах, на думку московських дипломатів, мали представляти тільки посли Росії «Таке розв'язання, питання,— писав він у доповідній записці в ЦК РКЩб) і ЦК КП(б)У, — не відповідатиме ні нашій політиці незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає у міжнародній політиці» Вважалося за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах і в країнах, де проживали українці Записка розглядалася в обох ЦК і не зустріла заперечень. Не останню роль тут відіграв вплив Раковського. Безпосереднім результатом демаршу українських більшовиків стало підписання на поч 1922 р договору про дружбу й братерство між Україною і Туреччиною Зміст його відповідав договорові, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р

Навесні 1923 р ускладнились радянсько-польські відносини. Це було пов'язане з рішенням Антанти віддати Польщі Східну Галичину Вказавши на те, що підписанням Ризького договору уряди Росії і України визнали тогочасні кордони, Раковський разом з тим заявив право вирішувати долю цієї території належить людям, котрі на ній проживають Поглинення Східної . Галичини Польщею він назвав актом насильства й додав жоден з них не буває довгочасним Справді, включення Східної Галичини послабило внутрішню цілісність Польської держави Разом з українською територією до Збруча, яка раніше перебувала у складі Росії, галицькі землі утворили новий географічний регіон — Західну Україну.

Навесні 1922 р у Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав для врегулювання економічних і фінансових проблем 3 радянських республік західні держави запросили тільки Росію Хоч конференція закінчилася безрезультатно, під час її роботи російській делегації (до неї входив і Раковський) вдалося укласти в Рапалло рівноправний договір з Німеччиною. У листопаді того ж року в Берліні було підписано угоду про поширення дії німецького договору на Україну та ін. республіки.

Валентин Щокін План ГОЕЛРО. Перший перспективний план відбудови й розвитку народного господарства Росії та інших радянських республік, розроблений за завданням державної партії. Внаслідок раптової і радикальної зміни економічної політики навесні 1921 р. він не набув значення директивного документа (подібно до пізніших п'ятирічних планів), але окремі його елементи, в тому числі програма будівництва електростанцій, використовувалися в подальшій практиці.

Майже відразу після поразки денікінських армій, у лютому 1920 р. було утворено Державну комісію з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Електрифікація означала технічну реконструкцію народного господарства на найпрогресивнішій енергетичній основі — за допомогою електрики. До розробки плану Ленін залучив найкваліфікованіших фахівців під керівництвом Г. Кржижановського. Створена ним група здійснила цю роботу в стислі строки. Уже в грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд рад розглянув і затвердив план ГОЕЛРО.

Передбачалося спорудити за одне чи два десятиріччя 30 теплових і гідравлічних електростанцій, кожна з яких мала б задовольнити потреби в електроенергії великих промислових вузлів. План не враховував кордонів республік. У Південному економічному районі (Україна й частина прилеглої території Росії) намічалося ввести потужності на 560 тис. кВт. Планувалося розгорнути будівництво державних районних електростанцій (скорочено — ДРЕС) у Штерівці, Лисичанську, Білій Калитві, Гришиному, а також Дніпровської ГЕС біля Олександрівська потужністю 200 тис. кВт (з можливим розширенням до 560 тис. кВт). На енергії Дніпрогесу мали постати заводи для виплавлювання якісних сталей і алюмінію.

В металургії України треба було відбудувати й розширити наявні заводи, у Донбасі — забезпечити 10-кратне порівняно з 1920 р. зростання видобутку вугілля. У машинобудуванні планувалося розвивати виробництво машин для паливної та металургійної промисловості, транспорту й сільського господарства. Отже, за винятком електроенергетики, в Україні передбачалося відтворити ту промислову структуру, що вже склалася до революції.

V Всеукраїнський з'їзд рад у лютому — березні 1921 р. також розглянув план ГОЕЛРО. Для узгодження заходів щодо електрифікації з російськими відомствами створили Комісію з електрифікації України (КЕУ). Вона розробила (виходячи з плану ГОЕЛРО) програми електрифікації в галузевому й територіальному розрізі.

Хоч план ГОЕЛРО було затверджено, проблема його фінансування залишалася нерозв'язаною. Розраховувати на капіталонагромадження в промисловості не доводилось: націоналізація підприємств різко послабила ефективність виробництва, а нехтування законів ринку зробило беззмістовним саме поняття промислового прибутку. Закордонні інвестиції стали неможливі після відмови більшовиків визнати царські борги. Не, міг допомогти й бюджет, бо інфляція перетворила податки на абстрактну величину Ленін заявив, що треба покладатися лише на продрозкладку Селяни ж, знаючи, що їхню продукцію однаково буде конфісковано, зменшували посівні площі.

Ухваливши план ГОЕЛРО, VIII з'їзд рад спробував зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва прийняттям закону про державні завдання на посів для кожного селянського господарства. Інакше кажучи, вводилася посівна розкладка Ленін, з ініціативи якого з'їзд прийняв цей документ, навіть не замислився, що повертає селянина до становища, яке існувало напередодні реформи 1861 р.

Валентин Щокін
Комітети незаможних селян (комнезами, КНС). Селянські організації в Україні, що існували у 1920—1933 pp. і перебували під цілковитим контролем державної партії, виконуючи всі її завдання, аж до прямої участі в організації голоду-геноциду 1932— 1933 pp. У радянській історіографії розглядалися як «опора партії на селі».

Щоб вплинути на чуже їй село, партія більшовиків проводила політику протиставлення менш заможних верств селянства заможнішим. Це давало їй змогу не лише глушити висловлювання селянами своїх класових інтересів (наприклад, вимог рівного з робітниками представництва у радах), а й висувати нібито від імені селян далекі від їхніх інтересів цілі та завдання (такі, як стягнення продрозкладки).

За прикладом Росії, де 1918 р. було з успіхом реалізовано ідею Леніна про створення комітетів бідноти, місцеві органи влади на початку 1920 р. вдалися подекуди до їх організації в Україні. Однак аграрна реформа швидко скоротила чисельність бідноти, й опиратися тільки на неї ставало безперспективним. Тому КП(б)У взяла курс на створення конкуруючих із сільрадами організацій, до яких входили як бідняки, так і середняки-незаможники з колишніх бідняків, що були вдячні більшовикам за набуте майно і землю.

Ідею створення комітетів незаможних селян (КНС) висунув X. Раковський. У травні 1920 р. вийшов відповідний закон про комнезами, що мали «сприяти сільським радам і волосним виконкомам у здійсненні заходів радянської влади». Фактично ж ішлося про контроль над місцевими радами, котрий партія більшовиків через свою малочисельність і відірваність від села не могла здійснювати власними силами.

У жовтні 1920 р. відбувся І Всеукраїнський з'їзд комнезамів. Його делегати представляли понад 10 тис. сільських, волосних, повітових і губернських організацій КНС.

Валентин Щокін Продрозкладка. Заготівля продовольства в Україні спочатку зосереджувалася в Особливій продовольчій комісії Південно-Західного фронту. Її очолював М. Владимиров, який після відновлення діяльності наркоматів став одночасно наркомом продовольства УСРР.

26 лютого 1920 р. Раднарком республіки прийняв закон про хлібну розкладку. Всі селянські двори з площею засіву понад З десятини зобов'язувалися здавати хліб державі. Встановлювалася колективна відповідальність за цю акцію. Якщо біднота сприяла розкладці, вона одержувала від 10 до 25 % зібраного врожаю. Таким чином державна влада прагнула забезпечити собі корисливу підтримку напівпролетарських елементів села.

Селяни противилися конфіскації хліба та ін. видів сільськогосподарської продукції (бо розкладка незабаром поширилася чи не на все те, що вироблялося на селянському подвір'ї). Під час заготівель доводилося застосовувати військову силу. Наркомпрод УСРР мав у своєму розпорядженні навіть кавалерійські частини для придушення опору і охорони продовольчих вантажів.

Декларований більшовиками союз із середнім селянством, яке стало більшістю в українському селі після зрівняльного поділу землі, залишився на папері. Забезпечена аграрною реформою підтримка радянської влади основною масою селянства, котра так переконливо виявилася під час радянсько-польської війни, швидко зникала.

У 1-й пол. 1920 p. продрозкладка майже провалилася, бо органи радянської влади, в тому числі каральні, перебували в стадії формування. У 2-й пол. року заготівлі вдалося істотно збільшити. Всього за рік держава зібрала в Україні 71,5 млн. пудів хліба проти 10,5 млн. пудів у 1919 р. Істотну допомогу у стягненні продрозкладки надавали комітети незаможних селян (комнезами).

Валентин Щокін
Мілітаризація української промисловості 1920 р. Неминучий наслідок включення радянської України в будовану більшовиками позаринкову економіку командного типу.

Спроби державної партії замінити ринковий механізм централізованим директивним управлінням призводили до надмірного розростання неповоротких і неефективних бюрократичних структур. Накладаючись на розруху, викликану багаторічною війною, комуністичний штурм наближав країну до господарської катастрофи.

1920 р. з 22 металургійних заводів України діяли лише 9, причому в обмежених масштабах. Різко упав видобуток палива, що тяжко позначилося на становищі міст, населення яких нерідко залишалося без світла, тепла й води. Робітники масово переходили з недіючих підприємств у сільську місцевість, де можна було знайти засоби до існування. Катастрофічний стан залізниць порушував ритм роботи промисловості й паралізував дії Реввійськради РСФРР щодо оперативного перебазування військ.

Вихід із становища Ленін і Троцький бачили лише в подальшій мілітаризації економіки. На початку 1920 р. запрацювали Українська трудова армія і орган управління нею — Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). Це був обласний орган Ради оборони РСФРР, з квітня 1920 p.— Ради праці й оборони (РПО). Укррадтрударм мав здійснювати контроль за заготівлею сировини і продовольства, видобутком палива, постачанням підприємств робочою силою.

Утворився Головний комітет загальної трудової повинності — один з найважливіших главків у системі управління націоналізованою промисловістю. В Донбасі запроваджувалася трудова повинність чоловічого населення віком від 18 до 45 років (для технічних спеціалістів — до 65-ти).

Одним із своїх перших декретів Всеукрревком створив Організаційне бюро відбудови промисловості України (Пром-бюро) на правах територіального філіалу Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). Структура Промбюро, незабаром перейменованого в Українську Раду народного госпо-дарства (УРНГ), була майже тотожна ВРНГ. Напр. 1920 р. в ньому існувало 45 виробничих відділів, управлінь, главків і центрів. Вони керували діяльністю 10720 великих, середніх і дрібних підприємств.

Валентин Щокін Останні епізоди визвольних змагань: 1920 — 1921 pp. Коли війська Пілсудського залишили Київ і потім відійшли за Збруч, армія С. Петлюри близько місяця билася на Правобережжі з переважаючими силами Єгорова. ЇЇ опір значною мірою послабив наступальний потенціал військ Південно-Західного фронту на львівському напрямку. Вичерпавши усі ресурси оборони, Петлюра відступив за кордон.

Тим часом один з лідерів російських есерів — Б. Савінков формував у Польщі білогвардійську частину на допомогу Врангелю. Вона дістала назву 34 Руської армії (війська Врангеля складалися з 1-ї і 2-ї Руських армій), але її чисельність була незначною. Колишні вороги, білогвардійці й петлюрівці, об'єдналися. У вересні 1920 р. вони форсували Збруч і вирушили на схід. У Петлюри налічувалося до 23 тис. бійців, а в 3-й Руській армії, до якої приєдналися донські козаки, що опинилися в Польщі, — не більше 5 тис. Після 12 жовтня, коли припинилися бої між польськими й радянськими військами, стратегічне становище на Правобережжі для армії УНР та її білогвардійських союзників стало безнадійним. Однак Петлюра продовжував боротьбу.

У жорстокому бою під Катюжанами 2 петлюрівські дивізії були вщент розгромлені переважаючими силами Червоної армії. 18 листопада війська УНР залишили Проскурів і прикордонний Волочиськ. Розсіялися й білогвардійські загони під командуванням С. Булака-Балаховича.

Саме тоді в Україні розгорнувся очікуваний Петлюрою з весни 1920 р. антибільшовицький селянський рух, відомий у радянській історіографії під назвою «куркульський бандитизм». Обурені забороною торгівлі й нескінченними розкладками, за допомогою яких більшовики прагнули збудувати новий суспільний лад, селяни знову піднялися на збройну боротьбу. Але вона не мала централізованого керівництва, а отже, й шансів на успіх.

1921 р. С Петлюра все ще бився з більшовиками в Україні. Його загони здійснювали партизанські рейди на Правобережжя з території Польщі. Після протестів X. Раковського польський уряд припинив їх напр. 1921 p.

Валентин Щокін

Прагнучи налагодити зв'язки з Україною, Кубанська рада відрядила делегацію на чолі з М. Рябоволом до Києва. Залежачи у військовому відношенні від білогвардійців, вона мусила в цей час відмовитись від гасла об'єднання з Україною і не вживала офіційної назви держави, в якій відсвічувався статус народної республіки. Однак чорноморці залишались і українцями, і демократами.

У липні 1918 р. Денікін розгорнув наступ. Через декілька місяців Кубань, охоплену антикомуністичними повстаннями, повністю зайняли білогвардійці. Кубанський уряд організував нові вибори до Законодавчої ради. Виборні права новгородніх, яких козаки безпідставно звинувачували в організації червоного терору, було істотно обмежено.

Законодавча рада, де переважали козаки-чорноморці, виступила проти спроб Денійна поширити на Кубань диктаторський режим і зробити кубанських громадян «гарматним м'ясом» у запланованому ним поході на Москву. Після примусових мобілізацій напр. 1918 p. близько половини особового складу білогвардійських збройних сил уже становили кубанці.

Стосунки між козаками-чорноморцями й Денікіним дедалі загострювались. На зустрічі керівних діячів козацьких урядів Дону, Кубані й Тереку у червні 1919 р. більшість підтримала зміцнення союзу з білим рухом. Дисонансом пролунав виступ голови Кубанської Законодавчої ради Миколи Рябовола, який заявив, що Російської імперії більше не існує, а спроби її відновлення Денікіним приречені на провал. Завданням поточного моменту кубанський лідер вважав збереження демократії і об'єднання новоутворених незалежних держав у єдину федерацію.

Цей відвертий виступ дорого обійшовся Рябоволу: того самого дня денікінські агенти вбили його. Кубанці тяжко переживали смерть свого лідера. Поховали його з державними почестями перед будинком Кубанської Законодавчої ради у Катеринодарі.

Делегація Кубанської Народної Республіки поїхала на Версальську конференцію, яка обговорювала проблеми повоєнного устрою Європи. У Парижі вона заявила про бажання незалежної Кубані увійти до складу Ліги Націй на правах повноправного члена. Білогвардійці розцінили цей крок як виклик гаслові «єдиної і неділимої Росії». Проте Денікін довго зволікав з рішучими діями, побоюючись, що відкриється новий фронт у його тилу.

5 листопада 1919 р. білогвардійці оточили будинок кубанського парламенту в Катеринодарі. Членів Законодавчої ради, що обстоювали незалежність Кубані, було заарештовано. Одного з найвпливовіших політичних лідерів чорноморців, члена кубанської делегації на Версальській конференції священика А. Калабухова, тут же повісили біля могили М. Рябовола. По всій Кубані розгорнулося полювання на парламентаріїв-самостійників. їх без суду й слідства розстрілювали і вішали. Члени Законодавчої ради, котрі стояли на конформістських позиціях, затвердили головою уряду замість Л. Бича лінійця Ф. Сушкова.

Політику репресій Денікін намагався сполучати з поступками, які не мали принципового характеру. Кавказьку армію, що складалася з дивізій, сформованих на Кубані, в лютому 1920 р. перейменували на Кубанську і визнали самостійною. Однак декларативні заходи не мали успіху. Проти денікінської диктатури піднялася вся Кубань. Примусово мобілізовані до білогвардійських армій кубанці масами дезертирували. «Загони порядку» з донських козаків, надісланих на Кубань виловлювати дезертирів, винищувалися.

Проте Кубанська Народна Республіка доживала останні дні. Вона не могла існувати ні за білогвардійського, ні за більшовицького режимів. Обидві сторони в цій громадянській війні з однаковою люттю придушували спроби кубанців вибороти право на державне самовизначення. Поразка однієї із сторін не відкривала перед КНР жодних політичних перспектив.

Переслідуючи розгромлених денікінців, на Північний Кавказ і Україну посунули мільйонні війська Л. Троцького. На початку травня 1920 р. Кубанська армія, притиснута до грузинського кордону, капітулювала. На Кубані утвердилася радянська влада. Десятки тисяч кубанських козаків опинилися у вигнанні й розсіялися по всьому світу.

Валентин Щокін

(0|0)

Валентин Щокін Молодці ті,хто затримав сипариків!!!

Валентин Щокін

(0|0)

...

Закрити