Форум міста Павлоград Дніпровської області

Валентин Щокін den baden
22:53

АНГЕЛАМ-УКРОПАМ

Обов'язково повернусь ! Не знаю як це буде, але з'явлюсь, з'явлюсь, з'явлюсь, мов явлення чи чудо.

Душа моя - повік жива, вона в серцях не згине. Ні в лютий холод, ні в жнива, домівку не покине.

Я тут, серця, посеред вас: усмішкою, сльозою, бажанням, тінью, кожен раз - як личиться герою - з'являюсь. Ні не на показ. Не оплесків бажаю. Мій вогник пам'яті не згас, за що, вас, поважаю.

СЛАВА У К Р А Ї Н І ! ! ! ?
Г Е Р О Я М СЛАВА ! ! !

Валентин Щокін

(0|0)

Валентин Щокін

(5|1)

Валентин Щокін

(0|0)

Валентин Щокін
«Автономізація» радянських республік. Прагнення працівників центрального партійно-державного апарату включити УСРР та ін. формально незалежні республіки до складу Російської Федерації на правах автономних. «Автономізація» республік означала юридичне закріплення тих реальних, але замовчуваних більшовицькою пропагандою процесів передачі владних повноважень з республік у московський центр, які тривали від початку їх радянізації.

28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ульянов-Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Раковський — з другого, підписали договір про військовий і господарський союз. У преамбулі документа підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати сили. З факту колишньої належності території України Російській імперії, вказувалося у ст.2, для УСРР не випливало жодних зобов'язань.

Проте зміст договору суперечив преамбулі. Оголошувалися об'єднаними 7 наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ і УРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці* шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Якщо взяти до уваги, що злиття наркоматів під час війни пояснювалося насамперед необхідністю зосередити максимум зусиль на відсічі ворогові, то закріплення цього у повоєнних умовах свідчило про те, що Ленін та ін. керівники партії і держави насправді ігнорували суверенітет формально незалежних республік. Перетворення органів державного управління Росії на загальнофедеративні означало на ділі фактичне включення республік у кордони Росії на правах автономних.

У цій ситуації в партійному керівництві сформувалися два підходи до визначення перспектив міжреспубліканських відносин. Бшьшість членів центрального керівництва вважала, що національні республіки мають бути юридично «автономізовані». Найпослідовнішим виразником централізаторської, тобто об'єктивно великодержавницької, лінії був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін. Навпаки, більшість керівних працівників республіканських органів вважала, що після війни є підстави зменшити рівень централізації управління, з тим щоб права республік повніше відповідали їхньому незалежному статусові.

У практичній роботі апаратні працівники російських центральних відомств мало зважали на юридичний статус України як незалежної держави. З ініціативи X. Раковського, якого турбувало таке «випаровування» суверенітету, ЦК КП(б)У звернувся у березні 1922 р. до більшовицького центру з пропозицією конкретизувати відносини РСФРР і УСРР. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік.

Політбюро ЦК РКП (б) 10 серпня визнало доцільним створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення відносин між республіками. Днем пізніше оргбюро ЦК затвердило персональний склад комісії, на чолі з В. Куйбишевим. Усі включені до неї члени ЦК РКП(б), за винятком Раковського, були прибічниками «автономізації» республік.

Розроблений Сталіним проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Росії на правах автономних. У другій пол. серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Ініціатива Раковського дала протилежний результат.

Ленін не брав участі в цій роботі через хворобу. Після ознайомлення з матеріалами комісії оргбюро, яка більшістю голосів прийняла ідею «автономізації», він написав листа з іншими пропозиціями: Російській і Закавказькій федераціям разом з Україною і Білорусією утворити на рівних правах нову федерацію. Жовтневий пленум ЦК РКП(б) погодився з ним.

Однак тенденція будувати державу на взірець державної партії виявилась уже під час роботи конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. Пятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій республік. Комісія висловилася за створення наркоматів трьох типів — злитих, об'єднаних і автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» мали діяти на всій території нової федерації, не розрізняючи республіканських кордонів. їх було п'ять, і вони діяли саме так з 1919 р. Ще п'ять наркоматів планувалося зробити об'єднаними. Вони відрізнялися від злитих лише тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Самостійність у республіках зберігали тільки 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропонувалася така схема державного управління, яка більшою мірою обмежувала права республік, ніж рішення про об'єднання найважливіших наркоматів, відоме під назвою «воєнно-політичний союз».

Далі події розвивалися за сценарієм, ретельно опрацьованим у ЦК РКП(б). 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Він схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення єдиної держави і запропонував скликати загальносоюзний з'їзд відразу після закінчення роботи X Всеросійського з'їзду Рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. В ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного форуму. І Всесоюзний з'їзд почав роботу ЗО грудня. Він затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Чужою нотою у цьому бездоганному в організаційному відношенні сценарії виявився лист Леніна «До питання про національності або про «автономізацію», написаний у день роботи І з'їзду Рад СРСР. У перших рядках цього документа він висловлював жаль, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Далі пропонувалося на наступному з'їзді Рад СРСР залишити союз тільки для двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність республік. Але Ленін запізнився. Йому не вдалося надрукувати лист «До питання про національності або про «автономізацію». Цей документ побачив світ тільки після XX з'їзду КПРС.

Валентин Щокін Концепція кооперування. Наприкінці 1922 р. В. Ленін покинув свій кремлівський кабінет. Як виявилося, назавжди. Підкошений тяжкою хворобою, він поспішив продиктувати стенографістці свою останню волю. Йшлося про те, якою дорогою треба просуватися до соціалізму.

У 1918—1920 pp. більшовики вважали, що відстань між соціалізмом і комунізмом невелика. Деякі гарячі голови, серед них і Троцький, навіть запевняли: кілька років, не більше. Після провалу комуністичного штурму й вимушеної необхідності рахуватися з ринком балачки про світле майбутнє наразі припинилися. Однак будувати соціалізм партія вважала своїм обов'язком. Вона розглядала неп як тимчасові уповільнення руху до нього, а непманів —-як корисних, але небезпечних попутників. Таке розуміння нової політики склалося під впливом численних виступів і статей самого Леніна. Закликаючи партію і робітничий клас навчитися торгувати й господарювати, щоб налагодити «змичку» з селянством, вождь більшовиків не робив таємниці з того, що кінцевою метою партії залишається її програма, тобто побудова комунізму. Ринкову «змичку» з селянами-власниками Ленін вважав тимчасовим явищем і ставив за мету змінити в ході колективізації індивідуальних господарств їхню соціальну природу, бо вона була б, на його думку, смертельно небезпечною для встановленого після Жовтневого перевороту політичного режиму. «Хто кого?» — так загострено ставилося питання.

У січні 1923 р. Ленін продиктував невелику статтю «Про кооперацію», що перекреслила більшість його попередніх праць. Незважаючи на уривчастість тексту, туманність ключових формулювань і звичні пропагандистські кліше, закладені у цій статті ідеї ревізували, по суті, економічні засади викладеного в партійній програмі вчення про комунізм.

Коли Ленін був ортодоксальним марксистом, він ототожнював торгівлю і ринок з капіталізмом, а тому розглядав кооперацію як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Наприклад, у праці «Про продовольчий податок», яка теоретично обґрунтовувала перехід до непу, він писав: «Політика кооперативна, в разі успіху, дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу в невизначений строк до великого виробництва на началах добровільного об'єднання». Отже, кооперування селянських господарств розглядалося як передумова об'єднання, тобто колективізації, причому «в невизначений строк».

Зовсім інший підхід — у статті «Про кооперацію». Спираючись на досвід непу, Ленін стверджував, що саме в кооперації знайдено ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, ту міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була «каменем спотикання» для марксистів. Життя показало їм, що обійтися без ринку і налагодити безгрошовий продуктообмін неможливо. Цей «камінь спотикання» пропонувалося оминути розвитком кооперативної форми власності. Формулювався фундаментальний висновок лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби виробництва — це є лад соціалізму. Тут же Ленін робив побіжну ремарку: «Ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм».

Ідеологічні бонзи правлячої партії десятиріччями визначали, котрі праці Леніна треба друкувати і як його друковане слово належить інтерпретувати. Коли ж партія зникла з політичної сцени, ленінська теоретична спадщина виявилася забутою всіма, за винятком небагатьох правовірних, хто не може поступитися принципами, але не здатний до критичного аналізу текстів своїх кумирів. Проте твори вождя партії більшовиків треба аналізувати. Тоталітарний характер створеного цією партією політичного режиму і відповідної йому системи господарювання тяжко позначився на долі українського народу.

Отже, у праці «Про кооперацію» Ленін заявив, що суспільна власність на засоби виробництва (висловлюючись точніше — контрольовані державною партією «командні висоти» економіки) у поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалістичне суспільство. Це був хоч замаскований, але цілком певний відхід від комуністичної доктрини. Адже кооператив на відміну від усіх форм колгоспу, що відрізняються одна від одної тільки ступенем відчуження власності (комуна, артіль, товариство спільного обробітку землі), не здатний існувати без ринку й товарно-грошових відносин. Колективістський ефект виявляється в кооперативі у позавиробничій сфері, наприклад під час спільної закупівлі сировини й матеріалів або продажу готової продукції. Товаровиробник-кооператор залишається власником і працює самостійно.

З усього цього для партії закономірно випливав кінцевий висновок колосальної політичної ваги: замість того щоб колективізувати селянина-власника, треба створювати умови для розгортання на селі кооперативного руху. Розв'язувалася ситуація з селянином, яка у програмі комуністичного будівництва була безвихідною: всі розуміли, що власники на колективізацію добровільно не підуть. Диктуючи стенографістці, Ленін попросив її підкреслити найголовніше: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш простим, легким і доступним для селянина».

Селянин-власник і комунізм були явищами не сумісними. Можна вважати, що допуском кооперованого селянина-власника в економічну систему, котру мала побудувати партія більшовиків. Ленін 1923 p. відмовився від комуністичної доктрини подібно до того, як він^1921 р. відмовився від комуністичної практики. Ототожнення «ладу цивілізованих кооператорів» з соціалізмом свідчило про те, що основоположник ленінізму на смертному одрі відмовився від раніше пропагованих і загальноприйнятих серед більшовиків уявлень про генетичний зв'язок між комунізмом і соціалізмом.

Пропонований партії курс не вимагав застосування революційного насильства. Існували всі підстави вважати, що селяни охоче співробітничали б з державою у творенні кооперативного ладу. Раніше Ленін не наважувався прогнозувати завершення процесу колективізації селянських господарств (згадаємо: «в невизначений строк»). Тепер же він твердив, що створення на селі кооперативного ладу триватиме одне або два десятиліття, тобто стільки ж, скільки виконання плану ГОЕЛРО.

Ми не знаємо і вже ніколи не дізнаємося, яким мав стати радянський кооперативний соціалізм. Ця альтернатива закладеній у партійну програму комуністичній доктрині не була реалізована. Як показали подальші події, нове керівництво державної партії знехтувало політичний заповіт Леніна.

Валентин Щокін
Неп у промисловості. З ліквідацією продрозкладки зникала фінансова база для виконання плану ГОЕЛРО. На перше місце виходили інтереси сільського господарства. Проте відмова від розгортання капітального будівництва в промисловості не означала неуважного ставлення правлячої партії до власних «командних висот». Навпаки, вона всерйоз була стурбована тим, щоб при збереженні «загальнонародної» власності на велику промисловість пристосувати управління нею до ринкових умов.

Нову концепцію управління промисловістю Ленін втілював обережно й поступово, після визначення напрямів розв'язання проблем, що стосувалися відносин держави і селянства. Принципи непу в галузі промисловості визначилися «Наказом Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики» від 9 серпня 1921 р. В руках держави передбачалося зосередити, як правило, великі підприємства. «Дрібнота» передавалася в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) або приватним особам, не виключаючи колишніх власників. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду.

Підпорядковані главкам підприємства не були живим організмом. Вони діставали наряди на виробництво, під них — сировину й матеріали, паливо й пайки для робітників. Так само безкоштовно здавали вони вироблену продукцію. З переходом до непу підприємства стали об'єднувати за галузевою, територіальною або мішаною ознаками у трести. Як метод господарювання госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств, під якою розуміли не тільки здатність повернути продажем своєї продукції на ринку витрати виробництва (беззбитковість), а й одержати додатковий продукт — прибуток.

Трести почали організовуватися з осені 1921 р. Переважну більшість великих шахт, де на початку 1923 р. працювало 94 тис. робітників, охопив трест «Донвугілля», 15 металургійних заводів, частина яких була законсервована, входили до тресту «Південсталь». Залізорудну промисловість об'єднав Південнорудний трест Підприємства хімічної промисловості розподілилися по 3-х трестах: «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол». Загальне керівництво ними лишалося за УРНГ. -

Майже відразу почали утворюватися синдикати — організації із закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. їхня діяльність поряд із влаштуванням оптових ярмарків і заснуванням товарних бірж формувала ринок засобів виробництва.

Валентин Щокін Голод 1921—1923 pp. Тяжке господарське становище радянських республік 1921 р ще більше погіршилося катастрофічною посухою. У Поволжі, на Північному Кавказі й на півдні України, тобто у зонах товарного землеробства, селяни не змогли після жнив повернути посіяного Задовольнити потреби суспільства у хлібі за рахунок районів, не охоплених посухою, виявилося неможливим Адже продрозкладка повсюдно викликала скорочення посівних площ і деградацію сільськогосподарського виробництва

У більшості місцевостей Лівобережжя і особливо Правобережжя урожай у 1921 р. видався більш-менш нормальним Хоч посіяно було менше, ніж звичайно, перерозподіл на користь південних губерній міг попередити голод в Україні Однак керівництво РКП(б) вимагало від українських більшовиків не припиняти постачання промислових центрів Росії У травні Раковський дістав догану по партійній лінії «за недостатньо енергійну продроботу» Леніна передовсім турбувало не становище в Поволжі, де голод уже починав лютувати, і тим більше не становище на півдні України, а перебої з постачанням Москви, Петрограда та ін. великих міст.

КП(б)У слухняно виконувала інструкції партійного центру. 11 червня 1921 p., коли вже стало ясно, що південні губернії України самостійно не зможуть проіснувати до наступного врожаю, політбюро ЦК КП(б)У поставило завдання повністю виконати розкладку, «даючи хліб не тільки для внутрішніх потреб, а й для вивозу на північ» Наркомпрод УСРР намагався стягнуги продрозкладку за борги минулих років навіть на півдні.

«Братерська допомога» хлібом сусідній державі виглядала б дивно, якби всі знали, що у південних українських губерніях селяни також голодують Тому довгий час голод тут огортали завісою мовчання Хто це робив? У грудні 1921 p. M. Скрипник під час обговорення звітної доповіді ЦК КП(б)У на черговій партконференції звинуватив у цьому, як того вимагала партійна дисципліна, найближчу інстанцію — ЦК КП(б)У

Однак відповідальність за інформаційну блокаду ніс не ЦК КП(б)У. Адже його керівництво поставило на цій конференції спеціальну доповідь Д Манушьського «Голод і посівна кампанія», в якій зазначалося, що на півдні люди вже починають гинути від голоду За тиждень в Одеській губ було зареєстровано до 100 смертей, а в Запорізькій — щонайменше 165. І все-таки годі дозволу від більшовицького центру зняти інформаційну блокаду з українського голоду ЦК КП(б)У не отримав. Лише 16 січня 1922 р , тобто через місяць з лишком, він дістав свободу дій і негайно вжив заходів, щоб у пресі з'явилося «побільше відомостей про голод на півдні України» Газета «Коммунист» зобов'язувалася також надіслати у цю місцевість спеціального кореспондента.

У липні 1921 р при ВУЦВК було створено Центральну комісію допомоги голодуючим (ЦК Допгол) Разом з відповідними комісіями при радах всіх ступенів вона організовувала збирання пожертвувань для Поволжя, а також, без розголосу в пресі, і селянам південноукраїнських губерній Комісії допомагали опікуватись і біженцями з Росії У 1921—1922 pp. в Україні знайшли притулок майже 439 тис. чол. з Поволжя, Уралу й Казах-стану

На початку 1922 р становище на півдні України стало трагічним. Про це свідчили численні випадки людоїдства Щоб забезпечити весняну посівну кампанію, Раковський поставив питання про термінову фінансову допомогу з боку центру для придбання насіння Москва виділила 100 млрд. крб радзнаками і 4 млн. крб. золотом (для оплати імпорту), але кошти було взято в самій Україні — шляхом конфіскації церковних цінностей

Певна допомога голодуючим надходила від зарубіжних організацій У серпні 1921 р в Берліні за участю Комінтерну створився міжнародний комітет допомоги голодуючим радянської Росії. Велику роботу по збиранню коштів та закупівлі продовольства розгорнув норвезький учений і громадський діяч Ф. Нансен. Починаючи із серпня 1921 р. в Росію пішли продовольчі вантажі Американської адміністрації допомоги (АРА) — неурядової організації, утвореної в США для сприяння потерпілим від світової війни європейським країнам. На відміну від обмежених у засобах і коштах благодійницьких організацій АРА використовувала величезні матеріальні ресурси, нагромаджені американцями в Європі з часів війни.

Однак ця допомога оминала Україну, яка вважалася благополучною у продовольчому відношенні. Як тільки з голоду на півдні республіки було знято інформаційну блокаду, Раковський уклав з АРА угоду. Після цього в Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Донецькій і Запорізькій губ. продовольство й медикаменти АРА врятували життя сотень тисяч людей

У лютому 1922 р. на пропозицію В.Леніна в Україну було відправлено агітаційно-інструкторський поїзд ЦК РКП(б) «Жовтнева революція» на чолі з головою ВЦВК і ЦК Допгол М. Калініним. Сприяти його роботі зобов'язувалися всі члени ВУЦВК й відповідальні працівники місцевого апарату. Голова ВУЦВК Г. Петровський взяв безпосередню участь у цьому заході. Поїзд відвідав поряд з урожайними місцевостями (Полтавщина й Правобережжя) дві голодуючі губернії — Одеську й Миколаївську. Здавалося б, у вищого партійного керівництва повинно було скластися об'єктивне уявлення про продовольче становище півдня УСРР. Але після повернення агітпоїзда до Москви, 27 лютого 1922 р., ЦК РКП(б) прийняв постанову «Про кампанію допомоги голодуючим». Хоч тяжке становище на півдні вже не замовчувалось, Україна мала допомагати неврожайним місцевостям РСФРР, вичерпуючи останні свої продовольчі ресурси. Лише у травні 1922 р. Петровський наважився звернутись у ВЦВК щодо припинення вивозу сільгосппродуктів з УСРР Прохання задовольнили влітку. Проте до нового врожаю не дожило щонайменше 235 тис. селян.

Валовий збір зернових 1922 р. перевищував урожай катастрофічного за наслідками попереднього року, але значно поступався дореволюційному рівню (понад мільярд пудів 1916 р ) Підірвані продрозкладкою і минулорічним голодом продуктивні сили сільського господарства погано справлялися з постачанням населення продовольством. Один з керівників українських профспілок — Ф. Угаров доповів на політбюро ЦК КП(б)У у травні 1922 p., що постачання робітників продовольством не може бути забезпечене з державних ресурсів: дефіцит хліба вимірювався цифрою 1,6 млн. пудів. Прагнучи знайти якийсь вихід, політбюро доручило заступникові голови Раднаркому М. Фрунзе (Раковський перебував у закордонному відрядженні) вжити заходів, щоб залишити в Україні 400 тис пудів хліба, призначеного для вивозу в Росію Однак переговори Фрунзе з наркомпродом РСФРР зайшли у глухий кут Не маючи змоги прогодувати міста, український уряд тим більше не міг надати достатньої допомоги сільській місцевості Голод у південних губерніях не припинявся.

У політиці, здійснюваній в Україні керівництвом РКП(б), нема нічого ірраціонального Більшовики визначали свою політику в кризових ситуаціях, виходячи з єдиного критерію — як би не послабити власної диктатури Перевага в продовольчому постачанні завжди надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості На шахтах Донбасу восени 1921 р. було утворено тримісячний запас хліба, тоді як у селах Донецької губ люди не дістали ні зернини Згуртовані й голодні робітничі колективи становили куди більшу загрозу, аніж розпорошені селяни Коли центральному урядові в Москві доводилося вибирати між селянами різних репонів, він також виходив з інтересів зміцнення своєї влади Тобто робив усе можливе для порятунку Поволжя і викачував зерно з голодуючого півдня України Причина була одна з осені 1920 р в УСРР ширився антибільшовицький повстанський рух, названий Леніним «куркульським бандитизмом» Це послаблювало диктатуру партії, тож верхівка РКП(б) небезпідставно вважала, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції

Восени 1922 р партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба 13,5 пудів українського зерна нового врожаю було продано за рубежем Одночасно з серпня 1922 по січень 1923 р в сусідні республіки з УСРР перевезли 9 млн. пудів хліба. Це невеликі обсяги, і в благополучніші роки їх навіть не помітили б Але саме в цей час, як свідчила статистика, на півдні голодувало близько 2 млн. дітей, з яких допомогу отримувала лише половина (943,5 тис. чол.) Принцип «недоїмо, але вивеземо», котрим керувалися царські міністри,, трансформувався в інший' «помремо, але вивеземо»

На 1923 р більшовицький центр вирішив розгорнути експорт зерна в солідних розмірах, було навіть створено комісію політбюро ЦК РКП(б) на чолі з Й Сталіним Останній зобов'язав Раковського «наглядати за безумовним виконанням радянськими органами України постанов комісії політбюро ЦК (РКП(б) — Авт) по експорту хліба»

У 2-й пол. 1923 р врожай виявився добрим, і голод ущух Хліба вистачило як державі, в тому числі на експорт, так і селянам Але недорід 1924 р знову поставив українських селян на межу голоду.

Валентин Щокін Нова економічна політика (неп). Тимчасовий, протягом 1921 — 1928 pp., відступ державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням Цю політику назвали «новою», щоб відрізнити її від старої, комуністичної. Перехід до непу відбувався досить болісно і лише під тиском очевидних реальностей господарського життя.

Ленін не мав певної, завчасно окресленої програми відступу й намагався зберегти максимум «здобутків» попередньої політики. Йшлося насамперед про державну власність на так звані «командні висоти» економіки Контроль над великою промисловістю, шляхами сполучення і фінансово-банківською системою вважався, як і раніше, найбільшим здобутком партії.

Неп розпочався із скасування продрозкладки. Вперше Ленін висловив цю пропозицію у тезах, написаних 8 лютого 1921 р X з'їзд РКП(б) 15 березня прийняв на його доповідь постанову «Про заміну розкладки натуральним податком» Виходячи з рішень з'їзду, надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір Продподаток мав стягуватися з врожаю 1921 р.

Розуміння безперспективності війни проти економічних законів приходило до більшовиків поступово На X з'їзді партії ніхто не виступив проти скасування продрозкладки. В постанові мовилося лише про надання селянам можливості використовувати товарні лишки продукції у місцевому господарському обороті, тобто продавати їх на сільських і містечкових базарах. До приватної торгівлі, що існувала підпільно, головним чином у формі мішечництва, власті ставилися з острахом.

У промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 p., де вперше було вжито словосполучення «нова економічна політика», Ленін уже змирився з можливістю торгівлі у масштабі всієї країни. Якщо раніше інфляція не бентежила власті, бо передбачалося цілковите відмирання грошей, то на цій нараді пролунали заклики відновити правильний грошовий обіг, створити державну торгівлю, насамперед оптову, навчитися регулювати приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

У квітні 1922 р. наркома продовольства УСРР М. Владимирова було відкликано до Москви на посаду заступника наркома фінансів РСФРР. Разом з Г. Сокольниковим і Л. Юровським він очолив роботу з грошової реформи, яка завершилася навесні 1924 р. Незабаром в обіг було випущено забезпечені золотом банківські білети — червінці.

Легалізація приватної торгівлі й зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність З'явилася т зв. нова буржуазія — орендарі, торговці-оптовики, промисловці, комісіонери, брокери. їх називали людьми непу — непманами Вони швидко вивели країну з економічного хаосу й розрухи. Але більшовики ставилися до непманів негативно, забуваючи, що їхня попередня політика завела суспільство у безвихідь

Ленін вважав, що неп — це вимушений і тимчасовий відступ від будівництва соціалізму. Заднім числом, навесні 1921 р , він запровадив поняття «воєнний комунізм» для означення економічної політики 1918—1920 рр. Продрозкладку та ін. непопулярні елементи цієї політики Ленін пов'язував з громадянською війною. Отже, не було б війни — не було б «воєнного комунізму». Однак історичні факти свідчать: незалежно від того, які причини викликали громадянську війну, вона безперервно «підживлювалася» об'єктивно не сумісною з інтересами селян-власників земельною і продовольчою політикою більшовиків. Легенда про «воєнний комунізм» потрібна була, щоб відокремити комуністичний ідеал, без котрого не могла існувати партія, від катастрофічної за своїми наслідками політики комуністичного штурму 1918—1920 рр.

Характеризуючи ставлення Леніна до непу, історики нерідко наводили слова, вживані ним неодноразово, коли заходила мова про тривалість цієї політики: «всерйоз і надовго». Це так, але прочитаємо наведені слова у контексті: «Цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої великої промисловості». Ясно, що в 1921 — 1922 pp. голова російського Раднаркому не вважав політику, що рахувалася з об'єктивною реальністю ринку, нормальною за всіх умов, для всіх урядів і часів. Про це свідчить також заключне слово останнього в житті вождя більшовиків публічного виступу 20 листопада 1922 p.: «З Росії непівської буде Росія соціалістична».

Валентин Щокін Економічна і політична криза 1921 р. Наслідок спроб більшовицької партії побудувати не сумісну з інтересами переважної більшості населення умоглядну економічну модель суспільства, позбавлену будь-яких «капіталістичних» рис і взагалі товарно-грошових відносин

Припинення воєнних дій восени 1920 р не послужило державній партії сигналом для заміни економічної політики, заснованої на комуністичній доктрині Навпаки, колосальну програму відбудови й розвитку промисловості, яка накреслювалася у плані ГОЕЛРО, передбачалося здійснювати за допомогою Продовольчої і посівної розкладок Ігнорування об'єктивно існуючих економічних законів виявилося також у прийнятті урядом Леніна напр.. 1920—на початку 1921 р низки декретів про безгрошовий відпуск продуктів по картках, безкоштовне надання палива, комунальних і поштово-телеграфних послуг Починалася підготовка до цілковитого скасування грошового обігу

Безоглядна політика насадження комунізму та воєнні дії, що майже безперервно точилися на території України протягом 7 років, завдали величезної шкоди народному господарству Було порушено економічні зв'язки між районами, підірвано грошовий обіг, зруйновано матеріально-технічну базу великої машинної індустрії Чисельність промислових робітників зменшилася наполовину Голод, епідемії косили десятки тисяч жителів міст

Селянство протестувало проти заборони торгівлі й примусового вилучення продовольства. Продрозкладка виконувалася з величезним напруженням А Ленін надсилав телеграми Раковському і Владимирову, вимагаючи для пролетарських центрів Росії ешелонів з сільгосппродуктами У відчаї ЦК КП(б)У запропонував військовому командуванню у травні 1921 р «надавати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки» Залучення армії замість робітничих загонів до кампанії по реквізиції селянського хліба свідчило про неймовірне загострення становища

Голодуючі робітники починали вдаватися до випробуваної зброї — страйків. Однак реакція на них нових властей виявилася набагато бурхливішою, ніж царських чиновників Коли припинили роботу Катеринославські залізничні майстерні, було оголошено про закриття підприємства і перереєстрацію всіх робітників та службовців. Тих, хто її не пройшов, виключали з профспілки з позбавленням карток на продовольство Органи держбезпеки організували «вилучення контрреволюційних елементів», тобто організаторів бунту Але страйк усе-таки перекинувся на ін. підприємства міста Тоді державні органи викликали армійські підрозділи Керівництво Харківського військового округу опротестувало ці дії перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил у боротьбі з робітниками «у корені неправильним»

Селянські виступи проти розкладки найчастіше набували форми партизанського руху, який власті видавали за «політичний бандитизм» Для його придушення застосовувались найбоєздатніші частини Червоної армії, очолювані уславленими героями громадянської війни — В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Кртовським, О. Пархоменком та ін. Але це становило смертельну загрозу для диктатури партії більшовиків і ставило під сумнів її попередні здобутки.

Громадянська війна розпочалася в Росії влітку 1918 р виступами селян проти земельної і продовольчої політики більшовиків У перші місяці 1921 р вони визріли для чергового раунду боротьби з «робітничо-селянською владою», яка не бажала відступати у своїй політиці від комуністичної доктрини Переважно селянська за складом армія вже ладна була підтримати «бандитів» Ленін відчув це, коли спалахнуло повстання у кронштадтському гарнізоні.

...

Закрити