|
Коріння Віктора Зелінського знаходимо в часах славної Хмельниччини серед 28 козацьких полковників, двоє з яких рідні брати Андрій та Михайло Зелінські. Найбільш завзятим був брацлавський полковник Михайло, який відзначився і під Жовтими Водами, і під Корсунем та Конотопом. І Хмельницький, і Виговський високо цінували волелюбного козарлюгу, а враховуючи його світлий розум та високу європейську освіту, відряджали послом до сусідніх, “стратегічних”, держав: Польщі, Туреччини та Московії. За часів гетьманування Дорошенка серед його прибічників згадуються брати-полковники. Онук Андрія Зелінського – Дмитро – був лубенським полковником. Саме він отримав 1702 року родовий герб Зелінських. Продовжуючи славні сімейні традиції, полковник Зелінський підтримав гетьмана Мазепу у його прагненні здобути волю рідній землі, за що 1709 року за наказом Петра І був ув’язнений та відправлений до Сибіру. Нащадки Михайла Зелінського переселилися на Запоріжжя. Чоловіки славного роду відбували військову службу, продовжуючи справу династії. Підпоручиком інженерних військ був і батько Віктора Зелінського Петро. Віктор Петрович Зелінський народився 13 грудня 1864 (за іншими даними 1867) року. Родина Зелінських на той час жила зубожіло, доведена до такого стану імперською владою. Та не зважаючи на матеріальну скруту, козацький дух пращурів зламати не вдалося. Віктор Зелінський з юних літ знав історію козаччини, боротьби за права і вольності, був свідомий того, що є нащадком прадідів великих. З вибором професії питань не виникало, але не маючи змоги навчатися платно, козацький нащадок за державний кошт вступає до Псковського кадетського корпусу, по закінченню якого навчається у Другому військовому Констянтинівському училищі (1885 р.). Закінчивши Михайлівське артилерійське училище, здобуває фах артилериста. Далі потяглися нудні будні служби у провінційних містечках Росії. На заваді яскравого мажорного життя у столиці, або ж великих містах, як завжди, стояли матеріальні проблеми. Така невиразна буденність життя була перервана Російсько-японською війною 1904-05 років. Капітан Зелінський у 1904 році виїхав на фронт, де очолив батарею 3-ї Східно-Сибірської артилерійської бригади. Брав участь у боях, зокрема за Мукден та Ляоян. Під час бойових дій був поранений та контужений. Враховуючи його бойові заслуги, керівництво армії надало йому позачергове звання підполковника та полковника й нагородило Георгієвською зброєю, найвищою військовою відзнакою – офіцерським хрестом Святого Георгія 4-го ступеня та всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою. Після війни запорожець залишився в Сибіру. Тут отримав чин генерал-майора (17.06.1911) й командував 6-ю Сибірською стрілецькою артилерійською бригадою, яка розміщувалася в Хабаровську та Микільську-Усурійському. На цій посаді Зелінський залишався до початку Першої світової війни. На початку світової війни Сибірська стрілецька дивізії була відправлена на захід. Шоста гарматна бригада Зелінського у складі 5-го Сибірського корпусу прибула до Польщі, де втягнулася у затяжні бої з німецькими військами. У лютому 1915 року сибіряки опинилися в оточенні, з якого проривалися вже під командуванням Зелінського, який від листопада 1914 року виконував обов’язки начальника 6-ї сибірської стрілецької дивізії. Німецьке кільце стискалося щораз сильніше й в одному з боїв 24 листопада 1915 року під м. Березини командуючий був важко контужений і потрапив до німецького полону. Перебував у офіцерському таборі Гонноверіш-Мюнден, звідки одразу ж по одужанню втік. Був спійманий і відправлений до табору Бішовсверда, де утримували осіб, схильних до втечі. У цьому таборі генерал пробув два роки. І лише нові бурхливі події доби революції дозволили йому вийти на волю. Бурхливого 1917 року у таборі військовополонених з’явився діяч Союзу Визволення України О. Скоропис-Йолтуховський, який “завантажив” Зелінського книжками з історії України, чим сприяв пробудженню в генерала січового коріння. На початку 1918 року Володимир Зелінський повернувся до старшинського табору у Ганновері, де очолив раду офіцерів-українців, які перебували у німецьких таборах військовополонених. Після підписання 9 лютого 1918 року Берестейського мирного договору, німці дозволили створити одну дивізію із полонених українців. Начальником новоствореної 1-ї Української козацької дивізії Синьожупанників з 8-го лютого 1918 року було призначено генерала Зелінського. Синьожупанна дивізія, прибувши до Києва, опинилася між двох вогнів: з одного боку вона муляла очі пацифістськи налаштованим соціалістам із Центральної Ради, з іншого – “хресні” 1-ї дивізії, німці, злякалися сили, яку являла українська військова частина. Ще один уродженець Запорожжя, О. Вишнівський, у одній з своїх праць вказував, що німецьке командування, готуючись до перевороту проти Центральної Ради, запропонувало Зелінському очолити пронімецький уряд. Будучи військовиком, а не політиком, останній пропозицію відкинув, тим самим втративши опінію нових союзників. Бурхливі події встановлення гетьманської влади в Україні зачепили і Зелінського. За місяць до перевороту його було звільнено з посади начальника дивізії й приділено до Військового Міністерства УЦР. Не бажаючи залишати власноруч створену формацію, генерал відмовився і залишився на своїй посаді. 27 квітня, коли Синьожупанну дивізію було роззброєно німецькими військами, Зелінський обійняв посаду голови ліквідаційної комісії 1-ї Української козацької дивізії. За часів Гетьманату Скоропадського Віктор Зелінський не залишає службу у армії: виконував обов’язки гарматного інспектора 6-го кадрового корпусу, штаб якого розміщувався у Полтаві. Наприкінці 1918 року, під час антигетьманського повстання, колишній начальник Синьожупанників зголошується до вищої команди Армії УНР. З першого січня 1919 року він начальник запілля та постачання Лівобережного фронту Дієвої армії УНР, а з 11 лютого – інспектор артилерії 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР, отаманом якого був призначений 18 березня того ж року. На початку квітня 1919 року становище на фронтах української армії було дуже важким. Південна група, до складу якої входив і Кіш Зелінського, перебувала на межі анархії й більшовизації. Керуючий групою О. Волох мав намір перейти на сторону Червоної армії. За таких обставин Віктор Зелінський, як голова військової місії від Південно-Східного фронту Дієвої армії (від 13.04.) виїжджає до Бухареста, де укладає угоду з румунським урядом про перехід через Румунію усієї Південної групи на Волинь та Галичину. Перехід вдався і був дуже доречним, бо війська одразу ж вклинилися у бойові дії на півночі. Подальша діяльність бойового старшини була пов’язана здебільшого з адміністративною й дипломатичною роботою. Певний час він залишався у Румунії, де виконував державні доручення. 15 серпня був скерований до Військового міністерства УНР, а з листопада 1919 року Зелінський був головою комісії з організації армії при Військовому міністерстві. Наприкінці того ж року його було підвищено до ступеня генерал-поручника. 1920 рік приніс нові дипломатичні турботи. Від 8-го лютого Зелінський був головою військової секції при Дипломатичній місії УНР та інспектором українських військових формувань у Польщі. Маючи повноваження від уряду УНР, Зелінський провів переговори з урядом Італії, внаслідок чого з італійських таборів для військовополонених було випущено всіх українців старої австрійської армії, які перебували тут ще з часів Першої світової війни. У Варшаві генерал вів переговори із польським генеральним штабом, які однак не призвели до обіцяних наслідків: поляки не поспішали озброювати союзну на той час їм українську армію. Подальше життя Зелінського вже не було насиченим гарматними сальвами, наступами й військовими перемогами. У листопаді 1920 року він очолив військову секцію ліквідаційної комісії української дипломатичної місії у Варшаві. Менше ніж через рік, 20-го жовтня 1921 року, у зв’язку з тиском Радянської Росії на польський уряд, був змушений залишити Польщу і за наказом голови Директорії УНР Симона Петлюри відряджений до Німеччини для вивчення історії Першої світової війни. У Німеччині, в м. Берлін, 1938 року вийшли друком спогади Зелінського під назвою “Синьожупанники”. Екзильним урядом УНР Віктор Зелінський був підвищений до ранги генерал-полковника. Немолодий вже старшина жив самотньо. Полюбляв солодощі, довгі розмови про козацькі часи, про рідну Петраківку. Останні роки провів у м. Цоппот (Сопот) під Данцигом (Гданськом), де і помер 14 грудня 1940 року. |
4 листопада 2013
|
Опубліковано 01/08/2013 у Всі новини, Суспільство, Топ-тема · 1 коментарів Золото ІХ Всесвітніх ігор з неолімпійських видів спорту, які до 4 серпня триватимуть у Калі (Колумбія) і мають статус другої Олімпіади, здобув сумоїст Олександр Гордієнко. Чемпіоном у середній вазі 22-річний спортсмен став уже першого дня престижних змагань. “Це дуже важлива медаль в моєму житті. Думаю, їх буде тільки прибавлятися”, – з оптимізмом прокоментував свій результат Олександр. Він навчається в Одеській юридичній академії, тому його спортивні здобутки співввідносять із цією областю. Втім, сумоїст родом із Петраківки Катеринопільського району Черкащини. Гордієнко – не лише триразовий чемпіон Європи і дворазовий України. Він ще й майбутній прокурор. До Олександра увага була прикута ще від квітневого чемпіонату Європи серед молоді і дорослих у Варшаві, де його виступ фахівці назвали найвищим класом любительського сумо. Тоді 22-річний уродженець Черкащини у фіналі змагань в абсолютній категорії сенсаційно переміг семиразового чемпіона світу Алана Караєва з Росії. “Фішка” в тому, що Караєв більш ніж удвічі важчий за Гордієнка – 240 кілограмів проти 118-ти. Варвара Горова |
2 листопада 2013
|
УРОДЖЕНЕЦЬ ПЕТРАКІВКИ ПІБ : Олександр Гордієнко Вагова категорія/вид програми : до 115 кг, абсолютна Дата та місце народження : 21.01.1989 р. Коли почав(ла) займатися спортом : 2009 р Клуб/організація які представляє спортсмен (спортивні команди та/або ФСТ) : ФСТ 'Динамо' Тренер(и) : Коробко С.В. МСМК - сумо Чемпіон Європи 2010, 2011, 2012 Призер Чемпіонату світу 2012 |
2 листопада 2013
|
07/08/2013, 15:06 @Sport.ru по мере своих возможностей следил за Универсиадой в Казани, которая завершилась грандиозным успехом российских молодых спортсменов. Но не только российских. К вашему вниманию эксклюзивная беседа нашего обозревателя с серебряным призёром игр в Казани по борьбе на поясах, чемпионом Европы по сумо и обладателем множества других наград украинцем Александром Гордиенко… Александру Гордиенко в январе нынешнего года исполнилось 22. Высокий, факутрный, мускулистый молодой человек. Как-то не сразу представишь в его облике опытного сумоиста. Александр стремительно ворвался в число сильнейших молодых борцов, выигрывая разного уровня соревнования по сумо, борьбе на поясах, самбо и дзюдо. Уникальность спортсмена состояла в том, что спортивными единоборствами он начал заниматься…в 17 лет. Закончив школу в родной Черкасской области, Саша поступил в Одесскую юридическую академию, где сразу же попал в руки опытнейшего наставника, заслуженного тренера Украины Иван Ивановича Чертова. Человек, давший дорогу в жизнь целой россыпи мастеров спорта международного класса, воспитавший не одно поколение чемпионов Советского Союза по самбо и дзюдо, заприметил мощного паренька на первом курсе учёбы. И принялся из него делать настоящего многостаночника. Мы встречаемся с Александром и его тренером в Одессе, куда борец только-только прилетел из колумбийского Кали, где выиграл всемирные игры по неолимпийским видам спорта. Игры эти, кстати, проводятся раз в четыре года. - Александр, в Колумбию ты отправился сразу после выступления на первой Универсиаде для себя. Три перелёта, акклиматизация не стали преградой на твоём пути – очередная награда завоёвана! Каков залог успеха при столь непростых обстоятельствах? - Было очень непросто. Сонное состояние от смены часовых поясов. Прилетел, сразу спать захотелось. Особенно тяжело было в первый день – вроде бы и надо тренироваться, а вроде сил нет. Пропустил несколько тренировок, лёг отоспался. Большое значение имело и изменение вида спорта – в Казани я ведь принимал участие в борьбе на поясах, а здесь нужно было соревноваться в борьбе сумо. Виды спорта не очень-то и похожи между собой – техника другая, правила серьёзно отличаются. Нужно было очень быстро переориентироваться. - Какой из поединков, которые ты провёл в Кали, был для тебя наиболее сложным? - На турнир отбирались сильнейшие, в каждом весе было по 16 человек. Нужно было провести четыре встречи, чтобы выиграть турнир. В своей весовой категории – до 115 килограммов – самый трудный поединок пришёлся, естественно, на финал. Я столкнулся с борцом из Венгрии, которого и одолел. - Закрывая тему борьбы сумо, не могу не вспомнить о твоём весеннем успехе на чемпионате Европы в Польше. Ты долго шёл к этому успеху – сначала было золото молодёжного европейского чемпионата. Теперь же – ты абсолютный чемпион Европы. Причём если посмотреть на твоего соперника в финале… -…7-кратный чемпион мира и 10-кратный чемпиона Европы россиянин Алан Караев! За счёт техники и скорости удалось победить. Это была очень яркая и амбициозная победа, которая войдёт в историю, о ней можно будет долго рассказывать и её всегда можно будет вспоминать. Но я хочу сказать, что на Всемирных играх соперники были не проще. В первом бою я сошёлся с титулованным японцем, трёхкратным абсолютным чемпионом мира. Просто немного вес подогнал, выступал до 115 килограммов. Так что, было на что посмотреть! - И всё же главный старт 2013-го года для тебя был в Казани, где ты участвовал в борьбе на поясах. Это была первая твоя Универсиада. Удавалось наблюдать за твоей подготовкой, за работой твоего тренера, и сомнений в том, что ты привезёшь золото, не было. Серебряная медаль – это, кстати, тоже огромное достижение, для страны, города, твоего вуза, но всё же жаль, что первое место ушло! (Александр Гордиенко проиграл представителю Монголии Сугарджаргалу Болдпуреву в категории свыше 100 кг – прим.автора) - В последнем бою встреча действительно была тяжелая. Выигрывал по ходу поединка два бала, вёл 2:0, но потом захотелось выиграть очень быстро и красиво. Наверно из-за того, что мало опыта в выступлениях. Нужно было отстоять встречу (бой 4 минуты длится) и не рисковать. Я рискнул. Противник было немного большего веса, а я тренировался с ребятами своего веса, а парень весил на 70 килограммов больше. Он, выполняя приём, накрылся и дали ему чистую победу решением судьи. - Со стороны Универсиада в Казани произвела благоприятное зрелище. Церемония открытия, организационные вопросы – всё визуально было на высшем уровне. Видно, что Россия рассматривала Казань сквозь призму сочинской Олимпиады. Ты никаких организационных трудностей не испытал? - Я пробыл в Казани с 6 по 12 июля. Организация игр была на высочайшем уровне. Прекрасная была церемония открытия, было приятно смотреть. На церемонии показали всю историю России – достижения страны не только в спорте, но и в науке, технике, во всех других отраслях. Россия достойно организовала открытие игр. Мы жили в огромной олимпийской деревне, это 18 огромнейших общежитий, проблем с жильём не было. Отметил бы очень сильную кухню – был 6 разных национальных видов кухни, а для американских спортсменов как любителей отдельного направления, функционировал Макдональдс. Куда ж они без него? Всё было в порядке, никто не голодал. Отметил бы и ту дружескую атмосферу, которая царила на играх. Не было препятствий в общении со спортсменами из других стран. Особо приятное впечатление произвели в общении девочки-дзюдоистки из Японии, в общем, поддерживали контакт со всеми, кто жил рядом - Эстония, Узбекистан. С местными жителями тепло общались, когда ходили на экскурсии. Очень много узнал об истории Казани. Свою первую Универсиаду запомню на всю жизнь. - Те виды единоборств, в которых с лучшей стороны проявил себя в 2013-ом году, в олимпийскую программу не входят. Хотя борьба на поясах имеет все шансы там оказаться. Тем не менее, нет ли желания уделить больше внимание борьбе дзюдо? Уверенность в силах есть, что сможешь отобраться в Рио-де-Жанейро? - Мы с Иваном Ивановичем Чертовым поговорили и решили, что нужно защищать честь страны на Олимпиаде. Хотим переориентироваться, выступать в дзюдо. С сентября месяца начинаем подготовку, сначала примем участие в чемпионате Украины, потом поедем на сборы. Думаю, за 3 года отберёмся на Олимпиаду. Даст Бог, возьмём медаль. - Самый разгар лета – есть ли в планах, а главное в графике, нормальных, полноценный отдых. Может на неделю-две забыть о спорте, побыть вне шумной цивилизации? Море, горы, лес? - Через дней десять я уеду на родину, в Черкасскую область. Побуду с родными, там и отдохну. Буду питаться натуральной, здоровой пищей. А после вернусь в Одессу. Самый лучших для спортсмена, для меня так точно – это здесь, на спортивном ковре! Сегодня на Александра Гордиенко возлагаются обоснованные надежды – своё мастерство он стабильно демонстрирует из года в год. Для того, чтобы выстрелить на Олимпиаде у Саши есть всё. Тренер Иван Чертов среди своих воспитанников имеет уже бронзового призёра Олимпийских игр. В Сиднее медаль выиграл Руслан Машуренко. Иван Иванович вспоминает, что стало одной из причин успеха украинца: в преддверии наставник повёз своего дзюдоиста в Карпаты, где составил ему индивидуальный график подготовительно-восстановительных управлений. Климатическая и природная зона были подобраны идеально, на играх Руслан проявил себя с лучшей стороны. Почему мы об этом подробно пишем? Да потому что на последних играх традиционно сильная сборная Украины полностью провалилась в соревнованиях борцов. Абсолютно во всех видах: вольная борьба, греко-римская борьба, дзюдо…Функционеры сделали ставку, откровенно говоря, на тренеров дилетантов. В Лондон в итоге приехали не спортсмены, претендующие на медали, а какие-то загнанные лошади, покидавшие турнир сразу после первого поединка. Сама схема отбора была далека от прозрачной. В общем, что Гордиенко пробился на игры своей мечты, он должен быть сильнее своих соперников на три головы. И тогда не какая бюрократическая машина, никакое кумовство в органах спортивной власти не помешают талантливому спортсмену показать своё мастерство на самом высоком уровне. Виталий Хемий, @Sport.ru из Одессы |
2 листопада 2013
|
|
4 серпня 2013
|
|
4 серпня 2013
|
Петраковка (укр. Петраківка) — cело, центр сельского совета Катеринопольского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Петраковской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Петриковка, село при безымянном ручье, или Лисичей-балке, впадающей в реку Высь. Жителей обоего пола вместе с Стойковой — южной частью села, ближайшей к реке Выси, православных 1217, римских католиков 47, евреев 13; земли удобной 2630 десятин. Церковь Троицкая, каменная, построена 1817 года, священником Григорием Бордычевским, но колокольни при ней нет. Прежде существовала деревянная церковь, о времени построения коей не собрано сведений. По штатам приход состоит в 4-м классе; земли имеет 36 десятин. Деревни: Лисина Балка, в 5-ти верстах на восток от Петриковки, недалеко от реки Выси Жителей обоего пола 626; земли удобной 1062 десятины. Ямполь, на запад от Петриковки в 7-ми верстах, при самой реке Выси Жителей обоего пола 412; земли удобной 1543 десятины. Наиболее распространенные фамилии по с. Петраковка на конец ХІХ –начало ХХ ст. Бачинский Бондаренко Витвицкий Витрянский Вороневич Гончаренко Гордиенко Гранковский Гринивец Грушинский Диденко Домницкий Евфименко Жуковец Зайченко Здебский Зелинский Каминский Козиенко Колодий Коноваленко Коровченко Кругляченко Круценко Кулаковский Кучеренко Кушниренко Ладович Лизогуб Лозинский Лубяный Мацкевич Науменко Небесный Нестеревич Нужный Пасменко Пересунько Погорецкий Прохоренко Рудковский Свистун Сиваченко Сикорский Сиротенко Скрипник Слободяник Сокуренко Сусский Татарчук Ткаченко Чумаченко Шевченко Яворский Ялковский Янковский Ясинский Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Петраковка (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.) Гордієнко Семен, 1933 р., від голоду. Діденко Надія Василівна, 1933 р., від голоду. Діденко Наталія, 1933 р., від голоду. Діденко Федось, 1933 р., від голоду. Зелінська Одарка, 1933 р., від голоду. Коровченко Ілько, 1933 р., від голоду. Нестеренко Іван, 1933 р., від голоду. Свистун Яків, 1933 р., від голоду. Сім’я Павловських, 1933 р., від голоду. Метрические книги по селу Петраковка находящиеся на хранении в ГАЧО 1. Київська губернія 2. Київська єпархія 3. Троїцька церква, с. Петраківка Звенигородського повіту Петриківської волості 4. села Лисича Балка (Лисяча Балка) та Стійкове 5. Народження: 1873-1878: ф.931, оп.1, спр.76; 1879-05.1884: ф.931, оп.1, спр.218; 05.1884-1889: ф.931, оп.1, спр.316; 1890-1896: ф.931, оп.1, спр.414; 1904-1907: ф.931, оп.1, спр.690; 1908-1910: ф.931, оп.1, спр.763; 1911-1913: ф.931, оп.1, спр.836; 1914-1916: ф.931, оп.1, спр.892; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.918; 1919: ф.931, оп.1, спр.690 6. Шлюб: 1904-1907: ф.931, оп.1, спр.690; 1908-1910: ф.931, оп.1, спр.763; 1911-1913: ф.931, оп.1, спр.836; 1914-1916: ф.931, оп.1, спр.892; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.918; 1919: ф.931, оп.1, спр.690 8. Смерть: 1897-1903: ф.931, оп.1, спр.552; 1904-1907: ф.931, оп.1, спр.690; 1908-1910: ф.931, оп.1, спр.763; 1911-1913: ф.931, оп.1, спр.836; 1914-1916: ф.931, оп.1, спр.892; 1915: ф.931, оп.1, спр.907; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.918; 1919: ф.931, оп.1, спр.690 |
8 липня 2013
|
З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ ШТРИХИ ДО ІСТОРІЇ ПЕТРАКІВКИ 1864 рік. Лаврентій Похилевич повідомляв про те, що жителів разом із Стойково - південною частиною села: православних - 1217, римо-католиків - 47, євреїв - 13. Землі - 2630 десятин. Церква Троїцька, кам'яна, побудована1817 року священиком Григорієм Бордичевським, але дзвіниці при ній не було. Раніше в селі була дерев'яна церква. За штатами парафія належала до 4-го класу. Церкві належало 36 десятин землі. 1882 рік. Священиком у храмі служив Р.С. Кутєпов. Парафіян: чоловіків - 1876, жінок - 1892. У селі проживало 37 католиків, 49 євреїв. Церкві належало 49 десятин землі. Церковно-парафіяльну школу відвідували 80 хлопчиків і 12 дівчаток. Парафіянами церкви були приписані віруючі з сіл Стойкове, Лисича Балка та Ямпіль, де не було церков. 1900 рік. Село Петраківка Звенигородського повіту (казенне). У ньому дворів - 397, жителів - 2311: чоловіків - 1188, жінок - 1113. Селяни займалися переважно землеробством. Деякі з них відправлялися на заробітки у Катеринославську, Тавричеську і Херсонську губернії. У селі числилось 2090,63 десятини землі: церкві належало 43,50 десятини, колишнім державним селянам - 2040, 07 десятин, іншим станам - 7,6 десятини. Господарство велося за трипільною системою. В селі була православна церква, церковно-парафіяльна школа, фельдшер, чайна, казенна винна лавка, пивна лавка, 2 хлібних магазини. Пожежна частина складалася з одного насоса. 1913 рік. Троїцька кам'яна церква очеведно була перебудована, чи відреставрована у 1892 році. Парафіян: чоловіків - 2003, жінок - 2078. У селі проживало 9 католиків і 1 сектант. Церкві належало 45 десятин землі. Шкіл в парафії: одна 2-класна церковно-парафіяльна, одна 1-класна жіноча, дві 1-класні церковно-парафіяльні змішані і 2-класне училище. Парафії підпорядковувалось село Лисича Балка з Різдво-Богородичною церквою, село Стойково з Івано-Богословською каплцею. У селі був млин. Священиком служив Петро Іванович Фоміцький. 1926 рік. Дворів у селі - 828, жителів - 3372 осби. За неповними даними від голодомору 1932-1933 рр. померло понад 170 осіб. А скільох краян безпідставно репресовано і розстріляно у 1937-1938 рр.?.. На фронти Великої Вітчизняної війни з села призвано 300 сільчан, загинуло - 183. 2001 рік: населення: 858 осіб. 2012 рік: населення 677 осіб (за даними Вікіпедії) . За даними Катеринопільської райдержадміністрації (2012) у селі зареєстровано парафію Пресвятої Богородиці Укаїнської Автокефальної православної Церкви (УАПЦ). Священик - Юрків Іван Степанович. ПЕРСОНАЛІЇ: * М.П. Цісельський, Герой радянського союзу. * Г.І. Шевченко, Герой радянського союзу. * В.П. Зелінський, генерал-полковник армії УНР. |
24 березня 2013
|
ВІКТОР ЗЕЛІНСЬКИЙ - ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИК АРМІЇ УНР Нарешті, у авторитетному виданні ЕНЦИКЛОПЕДІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ ми маємо можливість пересвідчитись, що В.П. Зелінський наш земляк... Уродженцем яких тільки Петраківок його не вважали... А я в Звенигородському сільгосптехнікумі навчався з Василем Зелінським, уродженцем Петраківки на Катеринопільщині... У плеяді славних уродженців Черкащини гідне місце посідає військовик, генерал-полковник армії Української Народної Республіки Віктор Зелінський. Народився Віктор Петрович 13 грудня 1864 року в с. Петраківка, нині Катеринопільського району. Навчався у Псковському кадетському корпусі, Константинівському артилерійському училищі, офіцерській артилерійській школі. Під час Першої світової війни Віктор Зелінський командував артилерійською бригадою шостої стрілецької Сибірської дивізії Південно-Західного фронту. Від 1915 року - у званні генерал-лейтенанта. Потрапив у німецький полон, і на початку 1918 року з ініціативи Союзу визволення України у таборах для військовополонених сформував 1-у Українську стрілецьку дивізію (так званих синьожупанників), яка у квітні 1918 року прибула до Києва, однак за підтримки Української Центральної Ради була роззброєна німецькими військами. Від жовтня 1918 року генерал Зелінський - начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу військ Української держави, в 1919 році - начальник постачання Української військової місії в Румунії, а у 1920 році - голова військової місії УНР у Варшаві. Від 1921 року Віктор Зелінський жив у м. Данциг (нині Гданськ, Польща), брав активну участь в українських військових товариствах і об'єднаннях. Написав серію публікацій з історії визвольних змагань 1917-1921 років, залишив також книжку спогадів ''Синьожупанники''. Помер 14 грудня 1940 року в м. Сопот (Польща). |
18 січня 2013
|
Читайте про нашого видатного земляка з Петраківки мою статтю: Бурій В. Віктор Зелінський - генерал-полковник армії УНР / Валерій Бурій // ПРЕС-ЦЕНТР. - 2012. - 17 ЖОВТНЯ. Можна ознайомитись з текстом в інтернеті на сайті видання Прес-Центр. |
22 жовтня 2012
|
| Закрити |
