«Смерека» Любомира Якима – «Шлягер XX століття»

20.05.2011

 «Пісня і праця – великі дві сили» – писав наш геніальний краянин Іван Франко, маючи насамперед на увазі народну пісню. Адже саме у пісні найповніше, найяскравіше проявляється сутність народу. Жодні промови, філософські трактати неспроможні так легко і швидко проникнути до глибин серця, як це робить пісня. Про це добре знають наші недоброзичливці, які під різними приводами цинічно витіснили нашу пісню з радіо і телебачення, придумавши для цього незрозуміле слово – «неформат».

Та попри все українська пісня жива і побутує на окремих острівцях національного океану. Взяти хоча б Трускавець. З радянських часів і дотепер тут біля бювету збираються відпочивальники з усіх-усюд, щоб захоплено, натхненно і щиро поспівати і послухати українських пісень. Треба бачити їхні очі, відчути вібрацію їхніх сердець і стане зрозуміло – у людей пробуджуються гени, оживає предківська пам ять, вони, хоча й часто не вміють (чи не хочуть) розмовляти рідною мовою, проте все-таки у далеких глибинах відчувають себе українцями і не цураються цього.

Найчастіше біля бювету в Трускавці лунає славнозвісна «Смерека», бо ж гори, вкриті смереками, поруч, до них, як мовиться, можна рукою досягнути. І думають відпочивальники з різних теренів України, що «Смерека» – давня народна пісня. Зрештою, і серед наших бойків багато так вважають, а це, погодьтеся, найбільше визнання для пісні – бути народною. Та насправді «Смерека» має автора, слова і музику написав наш краянин Любомир Яким, котрий мешкає у селищі Підбуж Дрогобицького району, і котрий, на жаль, не дуже відомий для широкого загалу.

Як згадує Любомир Антонович, свою «Смереку» він написав 42 роки тому. Сталося це так. Вчителі Підбузької школи, де він викладав музику, зібралися на педраду, щоб обговорити питання підготовки і проведення заходів до Першотравня і Дня Перемоги. Тоді все це відбулося під жорстким контролем райкому КПРС і райвиконкому. Які вже там заходи вони планували, Любомир Антонович не пам’ятає, але, що після педради випили по чарчині – це точно.

І вийшов молодий учитель музики Любомир Яким зі школи – і весна захопила його очі, полонила його душу і серце.

Щось невідоме заклекотало, зануртувало у ньому, слова самі зривалися з губ і спліталися у закінчені речення. Іскринки мелодії перед очима займалися гарячим полум’ям. І все це просилося до самовираження. Писалося легко: – край села стоїть хатина – зримі образи лягали на папір; – на горі росте смерека – і так мазок за мазком вимальовувалася картина: в тій хатині є дівчина, та до неї так далеко – і нарешті вдалося все з’єднати до купи: зримі образи та іскринки мелодії злилися у єдиний акорд: – ой смереко, чом ти так ростеш далеко?..

Звичайно, вдома все це належним чином шліфувалося, мірялося і перемірялося. Творчий матеріал повинен, як кажуть, відстоятися і відлежатися, в вже потім його можна виносити на люди.

У той же час Любомир Антонович був засновником і керівником ансамблю «Троїсті музики», а трохи згодом ще й дитячого ансамблю «Підбужчанка», які, до речі, стали народними. То ж першим виконавцем «Смереки» став соліст «Троїстих музик» Степан Тимчишак, водій за фахом. Пісня сподобалася слухачам у Підбужі, в Дрогобичі та в інших містах, де виступали. А через рік на республіканському конкурсі в Києві Степан Тимчишак став лауреатом і був нагороджений медаллю. У 1972 р. таку ж медаль і звання лауреата отримав увесь ансамбль. У 1973 р. «Троїсті музики» були вже учасниками всесоюзних конкурсів «Молоді голоси» і , «Ало, ми шукаємо таланти» і єдина на весь СРСР фірма грамзапису «Мелодія», випустила платівку. Таким чином «Смерека» Любомира Якима з Підбужа отримала всесоюзні крила і розлетілася по світах. Її співали на офіційних концертах, на весіллях і просто на вулиці. Та навіть найпопулярніші шлягери з часом тьмяніють, гаснуть, стираються з людської пам’яті. Проте «Смерека» не забулася і знову зазвучала у 90-х роках минулого століття. Другого дихання їй надав народний артист України Микола Гнатюк. «Смерека» знову зазвучала на радіо і на телебаченні, хоча про автора майже ніхто і ніколи не згадував. Правда, у 2000 р. за сприяння того ж Миколи Гнатюка Любомиру Якиму таки вручили диплом, як авторові «Шлягера ХХ століття». Оце й усі відзнаки нашого краянина, котрий, до речі, дотепер живе у Підбужі, перебуваючи на заслуженому відпочинку. Але й сьогодні пан Любомир невтомно працює. Не так давно, у 2007 р. у видавництві «Посвіт» вийшов збірник його пісень для дітей, про який схвально відгукнулися музичні світила. На цих піснях можна й потрібно було б виховувати підростаючі покоління українців, проте ті, від кого це залежить, радше воліють вирощувати бездуховних манкуртів. І як скромному митцеві з Підбужа достукатися до високих столичних чиновників, коли й місцеві керманичі про нього і про його творчість, мабуть, і не здогадуються.

Цього року пан Любомир відзначатиме два ювілеї – 75-річчя від дня народження і золоте весілля. То ж побажаємо творцю народного шлягера і його дружині Іванні Йосипівні міцного здоров’я, щастя, творчих успіхів. Разом вони виростили двох дітей, мають трьох онуків. Як сказав наш пророк Тарас Шевченко – «наша дума, наша пісня не вмре, не загине», і нам особливо приємно, що одну з цих пісень, яка не загине, написав наш краянин Любомир Яким.

Богдан БРИТАН  Фото з АРХІВУ

Джерело: http://www.kamenyary...>http://www.kamenyary...

Пленери (інтерв'ю-враження)

ПІДБУЖ

Пленер у Підбужі проведено за підтримки управління освіти Львівської обласної держадміністрації та
БФ “Львівська Дитяча Галерея”.

Другий тур пленеру Третього Міжнардного фестивалю дитячого пленерного малюнка “Юні таланти під покровом Короля Данила” у Підбужі, організований Головою виконавчого комітету фестивалю та начальником управління освіти Львівської обласної адміністрації Павлом Кузьмовичем Хобзеєм та заступником начальника управління Богданою Михайлівною Біляк спільно з дирекцією Малої Академії, став справжнім святом творчості і чудовим відпочинком для юних художників.

ІНТЕРВ’Ю-ВРАЖЕННЯ

Мялковська Тетяна – член Національної спілки художників України, спеціалізація – текстиль; керівник дитячої художньої студії “П’ятерня” у місті Луцьку Волинської області.

Журналіст: Ваше враження від пленеру у Підбужі.

Мялковська Тетяна: Дуже гарна база. Сподобався мені будинок, ландшафт, мальовнича місцевість. Наступного року планую привезти у літній табір своїх дітей зі студії “П’ятерня”. Організатори підібрали вдале місце для проведення таких пленерів. 

У Підбужі розкішна місцевість, яка стимулює до праці: поряд річка, на березі якої можна проводити майстер-клас “розпис по камінню”. Чудова трава, яка особливо підходить для проведення майстер-класу “скульптури з сіна”; гарні квіти, рослини, які добре засушуються, не втрачаючи свого кольору. Із трави виходять чудові букети.

Проводили майстер-клас “малювання писанок”. У Підбужі дуже вдале поєднання дикої природи з цивілізованими умовами: вчасне і смачне харчування, чисті кімнати, душ – усе адаптовано для дітей, для їх нормального проживання.

Сьогодні маємо дуже велику проблему: діти у школах зовсім не отримують повного комплексу знань і умінь з образотворчого мистецтва. Вчителі у нас не грамотні та непідготовлені. Методики взагалі немає. А зошити з образотворчого мистецтва, з яких діти копіюють, треба винести і спалити, як неліцензовані диски.

Такі майстер-класи, пленери – це не тільки підготовка до майбутнього продовження навчання у художніх закладах, але й виховний момент: це культура людини, розвиток гармонійної особистості. На базі таких закладів також добре проводити семінари для викладачів і вчителів малювання.

Насамперед треба вчити батьків, а потім уже і діти зможуть отримати кваліфіковані знання. На сьогодні маємо дуже низький рівень навчання. Коли вже вчителі про ручний папір питають, що це таке, то про що говорити... Чи про той самий текстиль. І ще питають: “Куди можна це все причепити і застосувати?”. Тобто немає гармонійного, естетичного і духовного сприйняття об’єкту, а йде матеріалізоване й утилітарне використання творчого об’єкту. У нас образотворче мистецтво сприймається на рівні сувенірщини: як подарувати комусь і як прикрасити своє помешкання. І причому прикрасити своє помешкання – це в кращому випадку. Дуже низький, міщанський підхід до мистецтва. Це свідчить про те, що у країні дуже низький рівень культури. Ніколи не буде розвинуте суспільство, якщо немає культури. Яка може бути економіка без культури? Як бізнесмен буде знати, куди ті гроші вкладати? Колись був Радивил, який вкладав гроші у дорогі картини, меблі. Завдяки йому сьогодні ми маємо палаци. Маємо на Волині, у Луцьку безцінну галерею, яка відома у всьому світі. Але ми маємо це тільки завдяки тому, що був такий багатий Радивил, який захоплювався мистецтвом, зібрав колекцію, і вона у майбутньому потрапила до Національного музею.

Журналіст: Що Ви особисто отримали від пленеру в Карпатах?

Мялковська Тетяна: Я отримала гарний настрій, здоров’я, заряд позитивних емоцій, нові знайомства, провела майстер-класи і набула досвіду. Побачила, над чим треба попрацювати, які є варіанти, що можна допустити. Під час роботи виникали певні непередбачувані ситуації. Тепер я вже знаю, як у майбутньому уникнути певних негативів і пауз.

На території Підбужу ми об’єднали цілу Україну. То були Керч, Сєвєродонецьк, Луганськ, Миколаїв, Київ, Івано-Франківськ, Львів, Волинь. Зібралися мами, які є математиками, бухгалтерами, медиками. Люди, які не мають нічого спільного з образотворчим мистецтвом. Батьки на майстер-класах працювали повноцінно зі своїми дітьми: розвивали, виховували себе. Були також викладачі, художники, які не тільки творчо працювали, але й обмінювалися досвідом. Був дуже гарний діалог із представниками різних професій, вікових груп, які зібралися з різних куточків України. Завідувач сєвєродонецької школи вперше у життівзяв яйце і почав писати писанку. Перший раз хтось почав робити ручний папір, скульптуру з сіна. Підбуж став справжньою віддушиною, аро­ма­те­рапією, особливо для дітей із великих міст, які живуть на асфальті, дихають брудним повітрям. Діти своїми руками виготовляли чудові сувеніри: писанки, тварин із сіна, ручні папери, роз­ма­льовані камінці.

“Пленер” перекладається із французької мови як “малювання на повітрі”. Діти, малюючи на повітрі, отримували по­вітряні ванни, тобто оздо­ровлю­валися. Наприклад, діти із Луганська і Сє­вє­родонецька в один голос ди­вувалися: “У вас таке повітря, що голова декілька днів болить, крутиться від кисневого отруєння!”. Пленер у Карпатах – це, в першу чергу, творчий процес із оздоровчими процедурами.

Діти, чи сподобалося Вам у Карпатах? Що сподобалося, а що ні?

Безносенко Наталя (м. Київ): Сподобалися гори, як ми палили ватру, дуже гарні гори, річка. Тут у мене з’явилося багато друзів. Сподобалися пісні, вечори. Я сподівалася побачити інші гори, бо я їх по-іншому уявляла. Раніше я їх малювала гострими, а вони виявилися округлими, м’якими. Я вже знаю, як їх малювати. Єдине, що не дуже пощастило з погодою, бо часом падав дощ і фарби розтікалися. 

Устина Босович (м. Львів): Ми малювали, ходили до джерела. У Підбужі набагато чистіше повітря, ніж у Львові. Звичайні табори для мене не цікаві. А такі пленери дають можливість дітям розвивати свої здібності. До цієї поїздки я малювала трішки по-іншому, а тепер набагато краще. Також я знайшла тут багато друзів, особливо зі Східної України. Поки не знали один одного, то по чутках складали не завжди гарні враження про дітей з інших регіонів. А тепер ми будемо навіть листуватися.

Мойсеєнко Ірина (м. Керч):Мені там дуже сподобалося. Хотілось би ще раз поїхати. Сподобався ліс, гори. Особливо спо­добалося гостинне населення.

Дуже гарно зустрічали. Я дізналася багато нового, здружилася з дітьми із інших міст. Дізналася про місцевість, яка до того була для мене невідомою – це все відобразиться у моїх малюнках.

Поліна (м. Сєвєродонецьк): Сподобалися гори. А особливо мені запам’яталися лелеки, які мешкали поруч з нашим будинком. Через велике вікно помешкання відкривався гарний пейзаж, який я намалювала. Також ми ходили до лісу, збирали гриби. Подружилися з дітьми. Тепер у нас будуть друзі зі Львова, Миколаєва – ми навіть плакали, коли від’їжджали. Хочеться довше залишатися на таких пленерах. Я перший раз там малювала тушщю. Наприклад, я там виправила дуже зіпсований малюнок: поставила спочатку велику кляксу, а потім ми її перетворили на гарне дерево. І цей малюнок піде на виставку.

Сім’я Чаплигіних (Миколаїв): Гарна природа, чисте повітря, багато лелек, дуже приємна аура. Місцеве населення – неповторні, такі щирі, привітні люди. Ніхто не говорить; “Чому ти російською мовою розмовляєш?”, навіть самі для зручності переходять на російську, – дуже толерантний народ. Єдине, що з погодою не дуже пощастило, – падав дощ. Ходили до лісу, Тимур там знайшов два великих гриби, які потім намалював. Гарне харчування. Навчилися малювати писанки, зробили іграшки з сіна. Дітям сподобалася висока ватра. Задоволення – море. Але головне, що це було поєднання приємного з корисним.

Єлена Пажелева (викладач Сєвєродонецької школи, 20 років стажу): Були дуже гарні, ексклюзивні майстер-класи. Писанкарство від Чепурко Віри. Місцеве населення – приємні, відкриті люди. Дуже щирі та не скупі на похвали – все, що вони робили, йшло від щирого серця. Хотілось би краще познайомитися з селянами, створити їхній образ. У Підбужі з людьми навіть не треба знайомитися – вони настільки відкриті та легко йдуть на спілкування, що відразу хочеться їх намалювати. Думаю, що цей портрет би ожив. Сподобалося, як ми робили скульптуру зі соломи. Це те, що можна створити із матеріалу, який під ногами. У Підбужі дуже пахуча трава, гарний клімат. Я у своєї учениці питаю: “Ти уявляєш, якщо би це все відбулося, але без нас”. Вона мене вислухала і каже: “Це все би відбулося, але без нас... Який жах!”   

Джерело: http://www.artclass....

Підбуж робить ставку на туризм

22.03.2012  

Підбуж зустрів ініціативну групу з розробки стратегії розвитку краю чудовою погодою. На сонці стовпчик термометра піднімався ледь не до 20 градусів. Природа змінювала декорації, й люди, котрі зібралися в Народному домі, теж чекали змін. Підбужани, схоже, найоптимістичніші в районі. Вони вірять, що добрі зміни обов’язково настануть. 60 відсотків із жителів переконані, що селище під керівництвом їхнього голови Степана Кугівчака, розвивається в правильному напрямку. Цікаво, що так само 60 відсотків із опитаних погоджуються зі своїм головою в тому, що пріоритетним напрямком має стати розвиток туризму. При цьому 71 відсоток вважає, що виходом із нинішньої скрутної ситуації є відновлення зруйнованого виробництва. Тож постає питання, що все-таки має стати найголовнішим: туризм чи виробництво?

На думку ініціатора розробки стратегії розвитку краю Ігоря Куруса, визначатися з пріоритетами треба якнайшвидше, позаяк в умовах безгрішшя розпилюватися не можна. За простою аналогією, якщо в людини є багато грошей, то вона може водночас купити, наприклад, будинок, автомобіль та гараж. Та коли грошей бракує, то економлять на всьому, щоб придбати щось одне. Тому, якщо, скажімо, Підбуж зробить ставку на розвитку туризму, то всі зусилля, за словами Ігоря Куруса, треба буде спрямувати на ремонт доріг та підготовку інвестиційних майданчиків. Усе інше інвестори зроблять самі.

Для ілюстрації пан Курус навів приклад залучення інвестицій для розвитку курортно-рекреаційної сфери грузинського міста Батумі. Влада розробила інвестиційні майданчики під будівництво готелів, підвела газ, світло, воду, зробила дорогу й запросила інвесторів приблизно так: «Такий майданчик коштує всього одну лару. Але ви зобов’язуєтесь за два роки збудувати тут п’ятизірковий готель». Неважко здогадатися, що гроші, які могли б приплисти до Трускавця, Східниці чи Підбужа, попливли на Кавказ. Бо ж у нас мало того, що заплатиш за землю, та ще й місяцями будеш оформлювати документи. Тому готові інвестиційні майданчики – це спосіб заманити інвесторів. А будуть інвестори – з’являться гроші на вирішення інших проблем селища. Однією із таких проблем є відсутність дитячого садка. Між тим, у Підбужі та Стороні зараз є майже 250 дошкільнят. За словами селищного голови Степана Кугівчака, деякі із жителів Сторони готові були б працювати в Підбужі, та не мають де залишити своїх дітей. Цікаво, що цього ж дня в Народному домі селища звітував про свою діяльність у ранзі депутата обласної ради голова райспоживспілки Михайло Задорожний. Він не забув нагадати про свій патріотизм, настирливість та сміливість у відстоюванні інтересів жителів району загалом та Підбужа зокрема. Та коли селищний голова запропонував віддати одне із приміщень райспоживспілки під дитячий садок, пан Задорожний зробив пропозицію, щоб селище його викупило. Натомість пан Курус порадив підбужанам скористатися досвідом Попелів, створити в школі НВК, а зекономлені кошти використати, наприклад, на підготовку інвестиційних майданчиків. Слухання щодо стратегії розвитку краю у Підбужі проходили активно, люди ставили чимало запитань і вносили свої пропозиції.

Вони вже зрозуміли, що селище повинно само навчитися заробляти на себе, бо в іншому випадку ті проблеми, що накопичувалися роками, не вирішиш. Добре, що той же обласний депутат Михайло Задорожний допоміг викроїти з обласної казни гроші на перекриття Народного дому, та це разова допомога, яка вирішального впливу на ситуацію не має. Бо ж, наприклад, менше 100 метрів від Народного дому вже майже висять на березі річки Бистриця господарські споруди Василя Стецяка, Івана Рожила, Руслани Кирик та Марії Ставило. Ще після повені 2008 року річка змінила своє русло й почала підбиратися до обійсть цих людей. Кажуть, нібито й гроші на ліквідацію біди тоді були виділені згідно з державною програмою, та їх ніхто не бачив. Чим селище може допомогти цим людям, якщо грошей у казні бракує? Або ж на приміщенні колишнього ПТУ, яке перейшло у володіння Дрогобицького педуніверситету, валиться дах. Селищу пропонують взяти його на свій баланс, та чи зможе воно осилити таку важку ношу. Ці факти тільки підтверджують, що стратегія розвитку краю конче потрібна.

Дмитро ФЕДАН

Джерело: http://kamenyary.inf...

Зразковий ансамбль пісні і танцю 'ПІДБУЖАНКА' (смт Підбуж Дрогобицького р-ну)

У 1977 році три гуртки: танцювальний, хоровий та оркестр народних інструментів об'єднались і почали працювати спільно над однією програмою. Так створився ансамбль пісні і танцю 'Підбужанка'. Завдяки повсякденній праці тодішніх керівників Любомира Якима та Софії Пікунець, колектив досяг високої майстерності виконання і став лауреатом обласного огляду хореографічних колективів Львівської області. З цього часу успіх став постійним супутником у творчій біографії колективу. А в свою біографію 'Підбужанка' вписала десятки концертів для жителів міст і сіл, участь в багатьох оглядах, фестивалях, конкурсах, участь майже в усіх масових заходах області, району, села.

У 1980 році колектив виступав на заключному концерті переможців декади народного танцю 'В сім'ї єдиній, радянській', брав участь у республіканському телевізійному фестивалі піонерської пісні. Двічі транслювало виступ ансамблю республіканське телебачення. В 1985 році ансамблю було присвоєно почесне звання 'Народний'.

Керівниками ансамблю були балетмейстер Роман Нитик та музичний керівник Наталя Пшенична, які продовжували почату роботу. В репертуарі колективу авторські та українські народні пісні, українські народні танці. У 2005 році в м.Сокалі на обласному огляді-конкурсі 'Свитазівські притупи' колектив показав фольклорно-етнічну постановку танцю 'Старі бойки' за що і був відзначений.

Джерело: http://together.lviv...=839