На майдані... Отак стояти і стояти тут. Думати і наяву бачити всю історію, що прогримкотіла чумацькими возами, безтарками, гарматами, танками, пролунала людським розпачем і радісною піснею.

З-над Подолу — прохолодний вітерець. Лащиться до ніг хвильками трави. І куйовдить чуба, доносить сюди далекий клекіт трактора та дівочі голоси. Не чути слів — тільки мелодія. Якась рідна, хвилююча. Тут усе — рідне. І сувої буйного моріжка, що заткав крайки майдану, і шлейф сірого пилу, що встає одразу, як промчить автомашина...

Голубить сонце срібну постать жінки, що журно схилилася над братською могилою. Жінка — пам'ятник, символ матері-Вітчизни, якій вічно тужити за полеглими дочками й синами.

А квітам — своє. Палахкотять, вигойдують поцілунки дня, рожевіють. Бо крізь густе листя ошатних молодих лип — списи-промені: вони вигрівають землю, що забула тужіль, стогін, давно перетворила в небуття смертоносні осколки та кулі і повниться тепер людською добротою.

І все ж минуле непомітно проривається гарячою піснею дитинства, яке з віком набирає якоїсь незвичайної значимості. Пам'ятаю.

і війною, влітку, за селом неждано-негадано приземлився літак.

Миттю рознеслося: хто сміливий і дужий, може спробувати щастя — піднятись у небо, зробити коло над селом. І незабаром усі стежки-доріжки залопотіли в одному напрямі — на Попівку. Хоч нам, малечі, того дня, як то кажуть, удачею і не світило, ми були там перші.

Казковий птах-велет стояв посеред недавно скошеного поля, готовий кожної миті шугнути в чисту сонячну блакить. Пілоти, два молоденькі хлопці в комбінезонах, діловито походжали навколо своєї машини — чекали дорослих пасажирів. Аж ось і вони — розпашілі, вив'язані в білі святкові косинки жінки, статечні чоловіки, дідусі.

Хто найсміливіший? Хто найпершим зважиться?

Увесь день літак то стрімко здіймався в небо, звідки на землю висівалося лунке лопотіння мотора, то лелекою з розпростертими крилами сідав на поле, підкочував до людського, в захваті, гурту і завмирав. На одну лише мить. Бо наступної всі чули, як той, хто сходив із трапу на землю, сп'янілий чи то від побаченого, чи пережитого, казав:

— Оце краса!..

То таки справді цікаво: бачити в інших вимірах і себе, і свої дороги, і дерева, і ту землю, по якій щоденно ходиш, не маючи й гадки про те, якою незвичайною вона видається з пташиного польоту.

Пізніше, у мріях, коли все, навіть вічний двигун, можливе, я не раз дивився на батьківську землю, будив її вечірню притому, кликав за собою у високості... О, я зараз не дивуюся, що Іван Дмитрович Сидоренко, кандидат медичних наук, складає, детальну карту тодішнього, довоєнного, села, стежки якого вже давно позаростали. З літами все стає таким незабутнім і дорогам.

Піски...

Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом і горем освячена доля! Це ж скільки треба було людині докласти рук, щоб на них бідних піщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свій корінь у глибінь землі, де сховані її скарби! Піски... А звідки вони тут? Якось я дізнався від геолога-земляка про істину, котра мене зробила ще більшим патріотом свого села. Виявляється, тут, де зараз розкинулось воно, колись давно-давно знайшов свій кінець один із останніх льодовиків, що сунув із півночі. По дорозі із Скандинавії він розгубив свої кам'яні валуни, а сюди докотив лише піщані язики й сказав історії: більше не можу!

Ще із студентських літ мені хотілося написати хвилюючу розповідь про рідне село — про Його народження, змужніння і... смерть, з пазурів якої воно таки вирвалось на світ. Та велика нелегка історія лякала — чи посилію? Добре б знайти напарника, однодумця - І він знайшовся — Андрій Федорович Євенко, заслужений артист республіки. Його батько, Федір Іванович, був учасником революції в Петрограді, бачив Леніна на II Всеросійському з'їзді Рад... Андрій Федорович теж мріяв сказати правдиве слово про свою героїчну батьківщину. Обдумали розділи, початок і кінець майбутньої книжки, зібрали необхідний матеріал — треба братися за роботу. А може, парто порадитися ще з одним земляком?

І ось ми на квартирі Павла Григоровича Тичини. Дізнавшись про мету наших відвідин, він пожвавився, не знає, де посадити, згадує своє дитинство, юність, найрадісніші хвилини якої — и рідному селі.

— Треба, треба, друзі, розказати про велику долю наших Пісок.— Павло Григорович сідає до столу, підпирає долонею підборіддя, заплющує очі.— Ну, що ви придумали?

Андрій Федорович несміливо прокашлюється н починає розповідати, який початок матиме книга.

З першого дня війни Солдат був у діючій армії. Гіркоту відступів, втрату бойових побратимів, поранення, недоїдання — все пережив Солдат в ім'я Перемоги, яка вже крокувала по багатостраждальній його Чернігівщині. Тут же рідне його село, про яке він нічого не знав,— чи жива дружина, діти? І він відпрошується в свого командира лише на одну добу, щоб відвідати їх. Всю піч він іде пішки — полем та чагарями, а де й через болота. Не їде — летить на крилах додому. Десь лише на світанку, коли над обрієм випорснуло сонце, Солдат дійшов до села. Ген воно — облито вишневим цвітом, розлогі зелені верби, що поопускали над дорогою блідо-зелені подолки...

Поки про все це, нами придумано, розповідає Андрій Федорович, я повертаюсь у свій ранок, коли на столі запарувала зварена у печі картопля і її теплий заманливий дух покликав усіх до столу. Та враз рипнули двері — на порозі виросла розтривожена постать недалекого сусіда й товариша Василька. Він був розгублений, захеканий:

— Стріляють... Вбивають...

Не до сніданку. Мати у розпачі сплеснула руками, вихопила з колиски найменшого нашого братика:

— Ой, тікаймо, хто як може!

Устигаю щось накинути на себе — і вже на подвір'ї. За ним — горби, ріденький березнячок, глинища. Василько, мій шістнадцятирічний брат Андрій і я летимо поміж кущами колючої дикої нехворощі, все далі в гущину, подалі од лиха, що доганяє нас людським криком, розпачем, стріляниною. Ось і Зосимів яр — нашорошені стрімкі стовбури, тривожний шерхіт вершин. Ні, тут не сховатися, треба в старобасанські посадки. Туди! Вибігаємо з яру — по дорозі до озер, нажахані, як і ми, біжать люди. Позаду нас, все ближче, — кулеметне татакання, гурчання автомашини, якісь крики. Щось уторопати — нема часу.

Неглибокою долинкою, між здичавілого люпину, що боляче шмагає по обличчю, збиваючи об замерзлі конці майже босі ноги, біжимо від дороги до молоденького соснячка. Над головами вискають кулі. Я встигаю все ж оглянутись — ген чорна автомашина вже доганяє на дорозі гурт людей, що втікають до озер, а кулемет — аж захлинається.

Серце ледь не вискочить із грудей, та спинитися, щоб перепочити,— це смерть. Нарешті соснові гілки збивають із голови картузика, дошкульно б'ють по чолу, руках. Та що це у порівнянні з отим відчуттям — живий!

Тут — люди. Крізь плетиво холодної соснової зелені вони вдивляються туди, в напрямку села, над яким уже звилися чорнезні гриби пожеж... Усе життя будуть вони стояти у моїй пам'яті як символ найтрагічніших хвилин мого дитинства. І цвіт вишень, про який зараз розказує Андрій Федорович,— це таки ідилія...

— Нараз із цього білого марева цвіту на Солдата глянули чорні звалища печей...— стихає голос Андрія Федоровича.

Павло Григорович усе ще в тій позі, що й був раніше, тільки, здається, більше усамітнився. Великий палець лівої руки підняв на потилиці острішок сивенького чуба...

Поет мовчав. Можливо, під впливом розповіді Андрія Федоровича у котрий раз він переносився в той край, де стільки не був, але ніколи не поривав з ним душевного зв'язку. Через його долю він бачив долю цілого народу. Та на кінчику його пера завжди були найпекучіші душевні краплини, виповнені болем найближчих людей.

Ріки ллються в море, море, сонце сходить, аж кипить... А сирітка— горе! горе! — та іі не знає, де ступить.

Хіба в ці рядки не влилася жорстока звістка про трагічну долю його небоги Ольги Михайлівни з дітками — Тамарою та Ніною? Це ж вони, мов ті листочки, спалахнули у тім лютім пожарищі.

Певне, цієї миті у нього зблисла думка, яка через якийсь час ляже у щоденник такими рядками: «Далеке дитинство моє! Як пильно придивитись — ось і тепер мою дитячу пам'ять не затьмариш».

— Оце й усе?! — враз стрепенувся Павло Григорович. У його погляді, в усій поставі не стало й тіні втоми.

Ми з Андрієм Федоровичем аж подивувались — ще таким невдоволеним і категоричним він, здається, ніколи не був.

— Все, що я почув,— бризнув сталевими іскринами його погляд,— ніби не те... Та від першої й до останньої літери вашої розповіді має бути факт, правда, не прикрашена белетристикою. Треба розказувати устами десятків, сотень живих і мертвих свідків. Нехай для нащадків вони скажуть по єдиному правдивому реченню — от і сувора книга...— уже поблажливіше й доброзичливіше подивився на нас поет, і наші серця розтанули.

Андрій Федорович, ніби виправдовуючись, став пояснювати:

— Власне, щось подібне трапилося зі мною. І та ніч, коли з Києва я поспішав до села, і ті розквітлі вишні, з яких уперше на мене глянули димарі згорілих хат. Звичайно, про трагедію села я таки знав раніше.

У роки війни, коли Чернігівщина була під окупацією, А. Ф. Євенко працював у Москві на радіостанції «Радянська Україна» та на пересувній радіостанції «Дніпро». Тоді ж брат Мефодій надіслав таку довгождану вісточку, а в ній: «Коли палили село, фашистські карателі вбили батька й матір». І незабаром про трагедію рідного села він розказав у своїй черговій передачі: «Слухай, фронт, говорить Москва». І в тисячах сердець закипіла нова хвиля ненависті до ворога-супостата.

Павло Григорович повів мову про достовірність і правду в будь-якому художньому творі, а в документальному — тим більше.

— Чесного, мужнього опису болю і героїзму заслужили наші рідні Піски та найближчі сусіди — Новоселиця, Мочалище, Рокитне,
Бірки, Красне, Дідове...

О Україно, Україно,

Це ти в стражданнях там не спиш.

Це ти і мучишся, й гориш,

Пожежно-блиско-горобинно

Вся боротьбою гомониш.

Павло Тичина

Село Рокитне розташоване на відстані двох кілометрів од Мочалища. Тому знищення його новобасанська жандармерія на чолі з Гофманом призначила на один день. Цієї гіркої долі, як і Новоселиця, й Мочалище, Рокитне заслужило за зв'язки з «бандитами». Так фашисти іменували всіх противників окупаційного режиму, а найпаче — народних месників, що діяли в навколишніх лісах.

Неподалік Рокитного, в урочищі Криничне, було знищено машину з гітлерівськими штабними офіцерами, що їхали інспектувати комендатуру в Дідовому. Тоді партизани забрали радіоприймач, друкарську машинку. По селах району стали з'являтися листівки із закликом до боротьби. Потім месники «налетіли» на комору із зерном, «обстріляли» хату комірника Тимофія Лисенка, забрали мішки з хлібом нового врожаю, приготовлені для солдатів фюрера.

А восени минулого року (про це фашисти не знали) рокитнянці надали притулок і допомогу групі НКВС на чолі з Т. А. Строкачем, що з боями пробивалася з-під самого Києва. Вона переховувалася в хаті сільського активіста Гаврила Ілліча Стригуна.

Чекісти залишили рокитнянським підпільникам два автомати, пістолет, два маузери, проінструктували, як вони повинні діяти, організовуючи осередки опору. А підпільники, в свою чергу, підібрали для групи Строкача цивільний одяг, провідника. Ним став Архип Антонович Вишар, батько колишнього секретаря Новобасанського райвиконкому Омеляна Вишара. Дідусь вивів чекістів за Бобровицю до Макарівського переїзду і показав дорогу до Кобижчанського лісу.

Пізніше, перейшовши лінію фронту, Т. А. Строкач став начальником Українського штабу партизанського руху.

...Трагедія почалася рано на світанку. Згадує колишній партизан загону імені Щорса Микола Миколайович Євлаш:

— Мати послала мене порати худобу. На городі із стіжка я наскуб сіна і збирався вже йти до хліва. Десь неподалік залунали постріли. Оглянувся: з боку Мочалища цепом розкинулися карателі. Край села кричали люди. Смолоскипом спалахнули хати Тимохи Лисенка, Митра Євлаша, Грицька Стромка, Василя Єрепа.

Через город діда Костянтина я кинувся в ліс. Десь поруч прозвучало «хальт!». Мимо просвистіли кулі...

Карателі, мов скажені собаки, гасали по селу, пришивали кулями до землі ні в чому не повинних дітей, стариків. Горшша Литаш, уже літня жінка, кинулась тікати до лісу. Та її наздогнав здоровенний гестапівець, прикладом загнав у хату Миколи Турка. Сюди за коси притягнули двадцятилітню Улиту Юшкевич. Спалахнув під стріхою катівський факел. Обидві згоріли у вихорі вогню.

Пріська Лисенко, дружина секретаря сільради, з трьома дівчатками, матір'ю і свекром, зачувши біду, причаїлися в кінці городу в густих кущах верболозу. Але тут їх знайшли карателі. Пролунала автоматна черга.

Цього грудневого дня гітлерівці повністю сплюндрували село й знищили 197 жителів, з них 77 спалили в колгоспному хліві живцем.

А сімдесят восьма, двадцятиоднорічна Настя Фастовець, дивом урятувалася з того вогняного смерчу.

— Того ранку я побачила, як у Мочалищі горіла Гуленківщина — до сусідів через болото рукою подати,— згадує Настя Сергіївна.— Що робити? Кинулась до батька, якому тоді йшов восьмий десяток. «Забирай матір, сина і тікай. А я, як палитимуть, хоч худобу випущу»,— одновів мені.

Вихопила я з колиски-гойдалки первістка Іванка, підняла з постелі хвору матір — і з двору. На вулиці наздогнала Марусю Євлаш. Та несла меншеньку на руках, а старшенькі трос, ще сонні, бігли слідом.

Усі чомусь спішили до колгоспного двору, де був великий дерев'яний погріб. До війни тут узимку зберігали насінну картоплю, квашену капусту, огірки для дитячих ясел.

За молодицями й дітлахами хекав услід сивобородий дід. Це був Корній Жир.

— Чого їм з нами, немічними, возитися, вони з партизанами битимуться,— вголос розмірковував старий.— Як стрілятимуть, у погребі пересидимо. У них немає артилерії, а куля погріб не проб'є. Уляна Бережна по дорозі заскочила до сестри Марини і вже до погреба бігла з шестирічним небожем. З вузликом спішила за нею й Марина.

Звідусіль сюди тягнулися вервечки людей. З ціпками в руках шкандибали згорблені важкими роками діди та бабусі. Вчепившись за поділ спідниці, дріботіли вслід за матерями діти.

Всі шукали надійної схованки од смерті. Ніхто з людей і гадки не мав, що ця схованка ось тут — поруч, у лісі. Тільки ж як із старечими хворобами, грудними дітьми кидатись у зимовий холодний ліс?

Я з матір'ю і сином облюбувала місце поміж дубовими бочками. Тут була вся наша велика родина. Плакала на руках сестри Пала-геї дев'ятимісячна Оля, яку забавляв чотирирічний Костик. Принишкла у куточку невістка Мотря. Перед себе водила в темноті рукою — де б його присісти? — сестра Марія з маленьким Віктором, чотирирічним Миколою і семирічною Лідою. Невзабарі у дверях з'явився батько.

— Стріляють, гади, й палять. Ох, головорізи, звірина подоба,— важко видихнув він і опустився в погріб.

Мозок свердлила одна думка: «Що воно далі буде?» Та її обірвали чужі голоси. Рвучко розчинилися двері погреба. Есесівець голосно скомандував виходиш. Але в погребі всі затаїлися на одному диханні. Ніхто не хотів покидати схованку. Тоді кат вихопив із-за пояса гранату й жбурнув її в чорну горловину дверей. Після вибуху погріб відізвався передсмертним стогоном і неймовірним криком.

Того, хто вцілів, кати витягали по скривавлених східцях погреба й гнали до вівчарника. Настина сестра Палажка впала до ніг гестапівця:

Не вбивайте, пожалійте хоч діточок! Та її голос хтось обірвав:

Кого ти просиш, Палажко? Це ж звірі...

Всіх загнали до вівчарника й наказали лягати. Прогриміли автоматні черги — і все заніміло. А потім...

В темному кутку хліва стогнав, понівечений свинцем, старий Фастовець; просив перевернути горілиць заюшений кров'ю дід Корпій.

Все це чула Настя. Вона припала до землі, притиснула до грудей свої зранені руки. За стіною хліва ґелґотали карателі. Щоб добити поранених, вони кинули у хлів гранату. Гарячий осколок упився в тіло Насті.

— Я знепритомніла,— пригадує вона.— Опам'яталась, коли хлів гоготів вогнем. Скинула миттю пальто, що вже займалося полум'ям, прикрила ним мертвого сина. Хотіла було закричати: «Добийте мене!» — та з ясел, немов із могили, почувся голос небоги Ліди. На ній палахтіла одежа. Кинулася з дівчинкою до погреба, скаліченими руками на ходу збиваючи з її плечей полум'я. Та ні в мене, ні в небоги вже не було сил. На порозі погреба Ліда зойкнула і, згоряючи, по котилася вниз по сходах. Непритомною і я впала на дно погреба.

Як з туману, долинули до мене голоси. Я було зраділа. Та коли прислухалась — обірвалося серце: біля погреба вовтузились карателі, перекидали вузлики з людським одягом.

Один запроданець ступив було за трофеями й до погреба, але тут стояв такий сморід, що той хутко причинив за собою двері й негарно вилаявся.

В холодному підземеллі в одній кофтині просиділа Настя до самого вечора. Боялася навіть поворухнутись. А коли засутеніло, вийшла нагору — від пережитого і втрати крові ледве переставляла ноги. Вона йшла центральною вулицею села й очам своїм не вірила: всюди диміли одні головешки, стовбичили лише закіптюжені димарі. Десь сиротливо поскрипував на вітрі колодязний журавель, неначе виплакував свою тугу за всіма, кого не стало сьогодні...

Та на цьому чорна планида Насті Фастовець не закінчилась. Вона продовжувалась у пошуках хоч якогось прихистку, людського тепла, медичної допомоги. Тож незабаром жінка опиниться у Пісках, де місцева медсестра Марія Кучерявець перев'яже їй рани, врятує руку од зараження, а потім відправить до знайомого лікаря в Нову Басань. Ризикуючи власним життям, він зробить жінці складну операцію, поверне їй віру в себе, в людей. З Нової Басані вона піде в Лук'янівку Київської області, в незнайомої бабусі Ганни Паливоди дочекається приходу радянських військ, повернеться в рідні краї, щоб розказати всім страшну правду, щоб розпочати нове життя.

Сьогодні село Рокитне — це єдина піщана вулиця, обабіч якої стоять-чатують хати поспішної повоєнної забудови. В центрі села давно просяться стати музеєм стіни-розвалини колишнього сільського клубу, який спочатку правив за початкову школу, потім — за контору колгоспу... Жде не діждеться свого оновлення маленька крамничка, що притулилася у затінку дерев, мов хатинка на курячих ніжках...

Хоч давно зачерствіло людське горе, та мало коли в Рокитному почуєш веселу, скажімо, весільну пісню. Немає кому заспівати її. Геть зістарилося село, змінилося. Не змінилися хіба що сосни та крислаті верби (рокити) — свідки не лише того трагічного дня, а й довоєнних і повоєнних світанків, коли розквітала людська віра в майбутнє.

У цьому однотонному, притлумленому вишумі сивих верховіть, якщо захотіти, можна почути і пісню колгоспної кузні, де колись не випускав із рук молота колгоспний коваль Андрій Мусійович Галика; і дзвякіт сокир колгоспних теслів Герасима та Семена Стромків; і святковий дзенькіт орденів та медалей колишніх фронтовиків Миколи Євлаша, Івана Ковбаска, Івана Жира, Кузьми Шевченка. А також Гаврила Степановича Єрепа, який в 1953 році повернувся з евакуації, з Казахстану, маючи на грудях орден Леніна, яким Батьківщина відзначила його трудовий подвиг.

Хіба забути цим рокитам, як у повоєнному селі справляли перше новосілля солдатської вдови Ганни Юшкевич, як у День Перемоги над новою школою вивішували червоні переможні прапори?

На місці згорілого вівчарника тепер стоїть червонозоряний обеліск. Тут братська могила. Біля її чистої огорожі піднімаються молоді деревця, перемовляються з вітром, як із роками...

Село Піски, як відомо, зачиналося на піщаних горбах, де колись, у сиву давнину, востаннє зітхнув і поник могутній скандинавський льодовик. Його води збігли у видолинки, котрі згодом перетворились у своєрідні оазиси серед піщаного моря.

Минали роки, століття. Родина Маковія (як каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми — Подолу — з'являлися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся од решти сіром: город тягнеться до води, а на ньому — і жито, і картопля, і своя паша... Не випадково, що саме серед «подолян» пізніше піднялися свої дуки — вершителі сільської долі.

Від ранньої весни й до пізньої осені на Подолі буяло життя. Навіть у найзасушливіше літо в озері не пересихала вода. А є пода — значить, є й риба: прямо з човнів підсаками та саками рибалки ловили червоноперих і золотистих карасів, руками поміж ситняку — в'юнів та іншу річкову дрібноту. Густа стіна очеретів голосно відлунювала удари прачів — жінки прали білизну, мочили коноплі, вибілювали рушники. А неподалік на лузі змагалися між собою косарі.

Якось перед самою революцією додому на канікули приїхав і синок сільського дяка Григорія Тичини — Павло. Скинувши запилену студентську куртку, одразу подався на Поділ, де чоловіки якраз косили соковиту траву. Ось вони нагукали хлопця — як-не-як із самого Києва приїхав.

Що там, Павле, у світі діється? Чи скоро війні кінець? Що
воно там цар думає? — А самі косами весь час: ш-ш-ших, ш-ш-ших!

Та, мабуть, цар не дуже поспішає,— відказує землякам Павло— Бо, може, і сам скоро отак, як та трава,— ш-шах — і нема.

І незабаром «шахнуло». Сюди, до Подолу, із отого знаменитого, уже згадуваного майдану не раз долинали гарячі суперечки селян: як жити далі? І виходив наперед натовпу, ставав на саморобну трибуну колишній моряк — делегат II Всеросійського з'їзду Рад Федір Іванович Євенко — батько майбутнього артиста Андрія Євенка, розказував землякам про Леніна, про революцію, в якій він брав участь. Потім виступали голова по розподілу панської землі солдат-сапер Гнат Філон, майбутній голова комітету незаможних селян, перший комуніст у Пісках Павло Зінченко.

На майдані коло церкви

Революція іде...

Вона відбувалася й пізніше, коли затихли гармати та куркульські обрізи, коли мої земляки висівали мирне зерно в артільну землю, кохали її, леліяли. Від ранньої весни до пізньої осені на громадському подвір'ї села не стихала робота: виляскувало залізо, зривалися людські голоси, шуміли віялки, тиркотів трієр... Той трієр, який було куплено на поетів гонорар. Розказують, що гроші Павло Тичина переказав на купівлю книжок для сільської бібліотеки. («В день (п'ятирічного) ювілею газети «Вісті» замість привітання — увесь свій гонорар у розмірі 500 (п'ятсот) карбованців за повторне видання моїх книг «Сонячні кларнети» і «Плуг» передаю на культурні потреби с Піски Ніжинської округи»). А тодішнє керівництво села вирішило придбати за них технічну новинку — трієр. Спочатку це не сподобалося поетові, тільки згодом він навіть радів, що своїми коштами так прислужився землякам. Про це теж є свідчення в книзі «Із щоденникових записів».

У той день, як були спалені Рокитне й Мочалище, каральний загін заїхав і до Пісок. Мабуть, це була розвідка боєм, бо село одразу опинилося майже в облозі: всюди стояла техніка, посильні старостату та місцеві поліцаї ходили по хатах і всіх скликали на збори... «Ніхто, звичайно, не пішов па них. Надходила темна ніч, ось-ось мало засніжити,— згадує І. Д. Сидоренко.— Все принишкло в селі, тільки освітлені вікна школи, де карателі всю ніч справляли свій шабаш, тривожно й загрозливо нагадували: це так не минеться. І вже вранці по селу спалахнули перші хати партизанів, радянських активістів — К. А. Сидоренка, Д. В. Сидоренка, В. П. Водні, Т. І. Маковія, М. Д. Галики, О. її. Головка, Є. М. Кривця, М. Т. Євенка та інших. Упали й перші безневинні жертви. Але це було лише передгроззя».

І ось настало 28 грудня — понеділок. Над хатами піднялися ранкові стовбурці диму, заскрипіли двері, хвіртки — люди брались до роботи, ніхто нічого не підозрював. А в той час з боку Нової Басані одна за одною мчали вкриті чорним брезентом автомашини, натузовані озброєними карателями. Перед самим селом автомашини розділилися: одні — направо, другі — наліво, треті — прямо... За всіма правилами каральної стратегії. Та на майдані ще все німувало: церква на високому кам'яному цоколі, старезні липи, яким через якусь годину доведеться також шугонути вогнем у небо...

Згадує Василь Галина, якому тоді будо дванадцять років:

«Рано-вранці мене збудили — треба нарубати дров, бо нічим протопити в печі. Я швиденько одягнувся й вийшов на подвір'я. Було тихо, сонце лише виглядало на сході. Та раптом від школи почувся шум автомашин. Невже карателі!? Всі знали, що наше село, як партизанське, фашисти неодмінно спалять. Значить, це вони?! Я кидаю сокиру — і в хату. Мати тільки-но розпалила в печі. Що ж робити?

І за мить вони, моя сестра Галя іі я вже біжимо на сусідній куток — Боднівку. Та згадую: у поспіхах ми не замкнули хату. І я вертаюсь. На полу ще встигаю схопити стареньку ковдру й доганяю своїх.

Подвір'я Суликового Юхима. Господар на всі наші охи й ахи спокійно каже: «Я нічого німцям не заподіяв, вони мене не чіпатимуть — зі своєї хати нікуди не піду». І ми побігли далі. На подвір'ї Мундєрового Петра вже є люди. Всі вирішують ховатися в кам'яному погребі, що за хатою. А я не хочу, бо коли фашист кине туди гранату, ніхто ж не вціліє там...

Навколо вже горять хати, зриваються автоматні черги. Я біжу на город до ями, в якій повно жухлого листя. В нього й зариваюся з головою, щоб нічого не бачити й не чути. Та довго влежати там не можу — холодно. Здається, до мене йдуть фашисти... Натягнувши на голову ковдру, вискакую із засідки й біжу кудись у дим... Через Щолощину — за село. Услід мені — постріли: кулі шматують на голові ковдру. Черевички на моїх ногах геть розпались — босими ногами збиваю замерзле груддя. Десь під вечір я дістався до Ярославки. Мене розпитують люди, що там у селі. А я нічого не можу второпати — все плачу та сміюся...»

Це ж із тих пір Василь Сергійович страждав враженням судин ніг, яке й привело його до ранньої смерті.

...Поділ... Сакові верби... Овсієва сажалка... Тут чи не найперше заплескалися хвилі людського горя. Воно не могло стихнути в очеретах — кричма кричало дитячими й старечими голосами. Сюди бігли сховатися люди од того нещастя, що вже піднімалося над селом чорним вихором.

Згадує Віра Петрикій (Гламазденко), медсестра з Ворошиловградщини:

«...батько вхопив маленьку мою сестричку Галю на руки, а мати — трирічну Надійну, — і бігом із хати. Я і старший брат Василько — за ними. Прибігаємо на Поділ. А там видимо-невидимо людей — діти, бабусі, жінки. Ніде й примоститись. Ураз де не візьмись — карателі. Вони стали виганяти всіх з очеретів та лозняків. Розділили на кілька груп. Женуть, мов ту череду,— штрикають у спину дулами зброї, лаються. Одну групу погнали на подвір'я діда Овсія, а нас — повз церкву, яка ще німувала, через майдан на колгоспне подвір'я. Пригнали до Куксиної клуні, яка була на замку. Наказали всім лягти під стіною. Лягли. Вдарили черги з автоматів — стогін, крик. Враз нова команда — встати! Своїм дитячим розумом я по здогадалася, навіщо вставати, тому й піднялась на коліна... Лише на мить, та все ж встигла роздивитися навкруги. Фашисти, напевно, стріляли розривними кулями, бо неподалік був мій батько, весь забризканий кров'ю. Матері не побачила — вона була завалена трупами. На купі мертвих тіл, чомусь догори лицем, лежала сестричка Галя — чорна плямочка на чолі... Миттю я знову впала на землю, і добре, бо знову застрочили автомати. Один каратель стояв неподалік мене — гарячі гільзи падали мені на спину. Я лежала, здається, без пам'яті. Та ось відчула — карателі пішли...»

Віра втратила лік часу. Коли це хтось подав голос: «Ти жива?» Відказала — жива... «Ану подивись, чи їх нема?» — знову той же тоненький голосок. Віра слухняно подивилась і відказала — немає. До неї підповз Василько (це був він!), ухопив за руку, і незабаром діти опинилися в колгоспному льоднику. А потім (в льоднику було холодно й небезпечно) городами, поза кущами та бур'янищами, стали тікати на своє подвір'я, яке на той пас уже геть згоріло, побачили тітку Лукерію, яка н прихистила сиріт.

Лукерія Сергіївна Дейнеко, котра сама дивом залишилася живою в той день, стала матір'ю ще кільком дітям-сиротам, врятувала їх уже від холодної й голодної смерті. З ними на пожарищі звичайний погріб переробила на землянку: зліпили сяку-таку грубку, вставили збоку склянку-віконце — ото і все було житло. Віра пригадує, як до них інколи приходили партизани — давали їм цукор, сіль, хліб. Усі вижили, всі знайшли потім своє місце в житті. Лукерія Сергіївна більше 25 років очолювала в колгоспі городню бригаду, збирали високі врожаї огірків, помідорів, цукрових буряків. Про це й свідчить орден Леніна, яким відзначена її праця ще в 1966 році...

Не тільки Віра та Василько врятувалися того дня. Поминули смертельні кулі там, під клунею, ще кількох людей. Серед них і Федору Михайлівну Логвиненко:

— Через якийсь час я отямилась. Відчула щось тепле біля себе — кров... На мені тліла фуфайка, боліло все тіло. Зібравшись із силами, підвела голову: за п'ять-шість кроків од мене стогнала якась жінка, навколо вже горіли тіла.

Тетяна Харитонівна Басанко, яка була поранена в плече, допомогла мені загасити фуфайку. До самої темноти боялися навіть підняти голови — а що, як повернуться сюди іроди?

Та вони не повернулися: чи то були певні, що нікого не лишили в живих, чи інша розбійницька робота захопила їх...

З усього села карателі звозили до церкви людей, спійманих на городах, у лозняках.

Федосії Матвіївні Басанко тоді було 19 років. Бігла вона по селу, яке горіло, мов по натягнутій ниточці. Ступить необережний крок — і кінець. На вулиці її побачив німець: «Ком сюда». Втекла. А на другій вулиці знову: «Хальт!» Підвели до мотоцикла, та залишили її, бо порося ніяк не могли запхати у мішок. «Я знову втікати,— згадує Федосія Матвіївна,— у другому дворі, де було складене сухе гарбузиння, причаїлася. Поруч хата горить. Бачу, несе клятий катюга дитину за ногу, розмахнувся і вкинув її у вікно... Схопилася бігти. Як знову: «Хальт!» Завели мене до хати баби Корзинки. Повно тут людей. Дожидаємо свого. А на дворі гармошка грає. Танцюють, гади п'яні! Ґелґочуть! Дожидаємося. Аж ось заходить один, мабуть, із поліцаїв, бо сказав: «Ну, що, готові?» І почав стріляти. На мене впали люди, і це врятувало мені життя. Відчуваю, дим мене давить, пече вогонь. Не знаю вже й як, але видерлася через вікно. А далі впала на чиємусь городі біля паркана. Бачу — ідуть двоє. Стали біля мене — прикурюють. Лежу, не дихаю. Чую — говорить один: «...на моєму рахунку вже 73 чоловіка». Пішли, мабуть, думали, що я вбита. У той кривавий день не стало й мого брата Федося, сестер Вікторії, Варвари, Марини з маленьким хлопчиком...»

Хто не впав мертвим на городі чи не згорів у хаті, потрапив у пекло церкви. Якось в електричці «Ніжин — Київ» стрілась мені замлячка Галина Ісаєнко. їй тоді було 10 років. її та меншеньких братика і двох сестричок мати залишила в ямі на городі, а сама побігла дізнатися, «що там діється». Побігла, та вернутися вже не могла з Подолу. А діти тремтіли від страху та холоду в ямі під благенькою яточкою.

— Коли карателі палили нашу хату, підійшли й до яточки, побачили нас четвірко. Стали вголос радитись — чи кидати гранату. Ось один і сказав: «Самі подохнуть, мов цуценята». Та й пішли геть. Коли це підходить інший з факелом у руках. «Вилазьте грітися»,— сказав. Та в цю мить його хтось погукав, і він кинув до яточки свій палаючий факел, який не долетів до соломи й скоро загас...

— Поки палала церква,— продовжувала розповідь Галина Василівна,— поки палали навколо неї дерева й хати, нам було тепло в ямі. А настали вечір, ніч — ми, мов кроленята, притислись одне до одного, щоб не закоцюбнути. Три дні, холодні й голодні (у ямі, правда, було трохи зерна, капусти й картоплі — їли сире), чекали людської допомоги...

Нині Галина Василівна працює в господарстві по озелененню Києва — садить-висаджує на його чудових вулицях і бульварах молоді тополі, каштани, липи, прикрашає людям мирне життя.

Та я повертаюсь у той ранок, коли в полум'ї сільської церкви з наглухо забитими вікнами й дверима, облитої гасом, горіли живим смолоскипом більше 300 моїх односельців. Серед них були діти, жінки, чоловіки. Мені й зараз вчувається тривожне гудіння дзвонів, безпорадний стук сотень рук у міцні церковні брами, прокльони, розпач і молитва... Все це чулося далеко від цього страшного місця.

Навколо палаючої церкви чатували автомати й кулемети, щоб бодай хтось не вирвався з вогнища — земного пекла... Конвульсивно мовкли дзвони, тихли голоси, зливаючись в один-єдиний нелюдський стогін, який залишився в журавлиному курликанні, яке поглинула далина... Ось зрушились бані церкви, падають палаючі хрести, горять навколо 670 хат і дворів, гинуть од рук паліїв мої земляки, які не скорились фашистській сваволі, про яких ще в 1911 році молодий Павло Тичина сказав:

Єсть там люди — й зросли у степах,—

Що не люблять, не вміють ридати,

Що не можуть без пісні і нивки зорати!

За один день зникло красиве українське село, що мало такі широкі плеса озер, греблі і гатки, буйнолисті верби і тополі, мальви, шовкові трави, палісадники, повні любистку та півонів...

Галина Василівна Філон, учителька Старобасанської допоміжної школи-інтернату, теж згадує той день:

— Люди знали: трагедії сусідніх сіл Піскам не минути. Тому заздалегідь розтикували по закутках сякі-такі пожитки, одяг, а найнеобхідніші речі тримали в хаті напохваті. Тільки в останню мить все геть переплуталось.

Пам'ятаю, я схопила підручники для третього класу, вклала в них свій згорнутий червоний галстук... Моя перша вчителька Наталія Климівна Сидоренко, коли прощалася зі школою, сказала: «Збережіть, діти, книжечки, вони ще пригодяться вам». Ото я з книжечками під пахвою, а мати з меншенькою сестричкою Манею на руках побігли людськими городами. Куди? Всюди маячать темні постаті карателів, всюди — стрілянина, стелеться дим, котиться чадище. Добігли до хати нашої далекої родички Параски Сергіївни Філон. Тут уже багато людей, всі дивляться у вікна, гомонять: що, де, як. Бачили: німці ловлять по городах людей, женуть до центру села, а скот — у напрямку Нової Басані, звідки годину тому приїхали. Що робити, куди податися далі? А може, вдасться до вечора досидіти в хаті? Карателі все ще обминають її, ніби не бачать.

Нарешті дійшла черга й до подвір'я Параски Сергіївни — сіконуло по вікнах, посипалися шибки. Команда знадвору — виходить! Виходимо. Карателів — живий коридор, наставлені дула автоматів.

Мати шепнула мені: «Не дивись на бандитів!..» Крик. Плач. Знову команда — лягай! Люди впали одне на одного. Ще брутальніший наказ — лягати так, мовби для гри в довгу лозу. Лягли вдруге.

Перша черга — і мою ногу немов пришпилило до землі, а тіло матері неприродно розправилось. Другий залп — замовкла моя сестричка Маня, мені — запекло під лопаткою. Пізніше мені сказав лі кар: «Аби не книжки — було б гірше...» Третій зали — кольнуло іі голову, але не втратила свідомості... Карателі поперевертали горілиць жертви й пішли геть...

Та в живих тоді залишилися кілька жінок, в тому числі й Гали. Нею ніч, стікаючи кров'ю, вони пролежали на подвір'ї. А вранці поступного дня в селі знову з'явилися чорношинельники, щоб завершити розпочату вчора вогненну вакханалію. Зібравши останні сили, тяжкопоранені перебрались в окоп, що був неподалік. Німці підійшли до нього. «Хто живий — виходь!» — наказали згори. Та ніхто не вийшов. Карателі напхали в окоп соломи й підпалили її. Три жінки по витримали — полізли з окопу. Над ним пролунали три постріли. Останню автоматну чергу вони послали в окоп... Галя й на цей раз залишилася живою.

В окопі тим часом розгорілася солома, а на дівчині — одяг. Що б там не було, треба й самій вилазити звідси. З великими труднощами здолала тих кілька сходинок, щоб незабаром опинитися на снігу. Рани кровоточили, особливо та, що під лопаткою. Впала на ще теплі тіла трьох забитих жінок. На них і пролежала весь день. Кілька разів сюди навідувалися карателі — Галя лежала без будь-яких ознак життя...

Тільки наступної ночі її випадково знайшла сусідка Лукерія Сергіївна Дейнеко, Уляна Сергіївна та Іван Захарович Філони, перенесли у безпечне місце.

Та боротьба за життя дівчини тільки починалася. Чужі добрі люди в Старій Басані (Ганна Михайлівна Мельник), в Бобровиці та Новій Басані заради її життя ризикували власним. Тяжку операцію Галі зробив лікар Ігор Мартиновський, який, працюючи в новобасанській лікарні, таємно допомагав і мирному населенню, й партизанам. До речі, він виписав дівчину за кілька годин перед тим, як фашисти висадили лікарню в повітря. Та й після приходу наших військ ще довго довелося їй лікуватися. І знову допомагали чужі, але добрі люди...

Кожного ранку, як тільки Галина Василівна з'явиться біля школи, її, мов рідну матір, обліплять дівчатка й хлопчики — її учні. І для кожного з них вона знайде ласкаве повчальне слово, кожного підтримає хоч поглядом своїх на диво блакитних і веселих очей. У дітях пізнає себе, своїх дочок Ірину та Наталю, друзів та товаришів по Прилуцькому педучилищу... її роботу відзначено Похвальною грамотою Міністерства освіти УРСР. Та найбільша для неї подяка — це любов дітей, їхні чутливі душі...

Село уже палало. Чорний вал диму клався на городи, дороги, ятрив людські серця. З усіх перехресть летів гарячий свинець, шукаючи чергову жертву.

Дві жінки — мати й дочка — тікали від свого двору до лісу. Ось-ось мали перетнути дорогу. Раптом застрочив автомат. Молодша, та, що бігла попереду, неприродно спіткнулася. Упала. З її безсилих рук на замерзлі грудомахи дороги викотився згорток. Не згорток — дитинча, наспіх закутане в пелюшки. Враз воно закричало, забилось у нестямі. І бабуся заклякла. Вона забула про свій порятунок, про власне життя — заливалося криком її онучатко. Мале, беззахисне. Стара ойкнула, кинулась до нього. А тут уже й карателі — дула автоматів спрямовані на неї. Та бабуся ніби не бачила їх: підхопила дитину, пригорнула, зацитькала. Сиві коси вибилися в неї з-під сірої хустки, закрили півчола. Вона відкинула їх і суворо глянула на катів. В очах, повних відчаю й приреченості, блиснуло щось таке, від чого дула автоматів спустилися долу. На якийсь момент в оскалах цих бовванів з'явилася нерішучість, безсилля перед старою, котра тримала на руках маля.

— Стріляйте, гади!

Двоє у воронячих шинелях, з білими пов'язками на рукавах мовчали. Якщо мить тому вони хотіли вихопити дитину й швиргонути її у вогненну пащу хати, то зараз ніби завагалися. Один навіть знітився. Може, ще був новачком у цьому кривавому ділі. Вовчкувато зиркнув на свого поплічника — що робитимемо? Перевів погляд на щойно вбиту молодицю: з-під її щоки спливав червоний струмок.

Іди геть, бабо! — буркнув старший, і обидва попленталися до
палаючої хати.

Куди ж мені тепер? — заголосила стара.— Добийте...

І так сконаєш, без куль,— озирнувся задній.

Пішла Ромашчиха через канави й кущі — у горе і сльози. Дійшла до сусіднього села — Старої Басані, встигла віддати людям дівчинку, і та вижила... Так, як вижила Марія Василівна Ісаєнко. техпрацівниця Шековської середньої школи імені П. Г. Тичини, день народження якої — 28 грудня 1942 року.

Ольга Василівна Головко. її вже немає в живих, та голос її — у мені. Так сумовито, так запечалено вміла вона співати, що світ здавався відкритою раною, яку ніколи не згоїти:

Попереду дві корогви

Розхиляються.

Стоїть батько, стоїть мати —

Побиваються!

Про неї не хочеться говорити в минулому часі. Нехай і її слова посвідчать про той чорний ранок:

— Коли я прибігла на Поділ, там лежали вже побиті люди. Карателі й мене погнали в село. Ось наша група звернула на подвір'я діда Овсія. Тут подали команду: «Лягайте, партизани!» Я встигла розстебнути кожушанку й лягла на неї зі своїм маленьким Колею. Подивилась на того, хто крикнув,— червона ряшка, білясті брови. А його три напарники — молокососи... Автомати понаставляли. Застрочили. Я відчула, як на долоню, на якій лежала голівка сина, потекла кров. Хлопчик востаннє напружився і стих... Коли й удруге як жахне — на мене хтось упав важкий-важкий. Я підсунула Колю під себе... Знаю, що жива, але така печаль взяла: навіщо я живою залишилася?

Незабаром карателі привели ще людей — поклали новий ряд. І так до самого смерочку. Я вже не збиралася жити, та хтось із людей підняв мене, відібрав мертвого Колю... Поховали його на городі, де була невеличка ямка... Там тепер жито росте... Та таке буйне... Ой, якби ж його не косив ніхто... Ганна Миколаївна Волошин:

— Коли іроди вигнали людей із Подолу, я таки втекла до свого двору, принишкла біля вербички. Бачу — вже горить церква, звідти чути людський крик. Аж німо стало. Церква горіла багряним полум'ям, а вгорі — високо-високо,— чорні, мов піч, клуби диму. І крутяться, крутяться. Так страшно зробилося.

А по дворах ходять карателі, вибивають прикладами вікна в хатах, розчиняють хліви, сарайчики — випускають худобу.

Мене таки побачив німець — погнав у хату до людського гурту. Там уже були батько з меншою моєю сестричкою Дунею, сусіди — Одарка Базик, Уляна Волошин, інші. Ось каратель заніс до хати меншенького мого братика Івана, посадив на полу. «Не змерз? — запитав.— Зараз буде жарко». І став на порозі. Всі заголосили в хаті:

— Не вбивай хоч діточок! Чим вони завинили?

Болить, аж німіє серце. Ніби й зараз чую цей крик немічних жінок і дітей. Увесь свій вік бачу того вандала у чорній масці. Інколи й зараз жахаюся того видива... Ось він піднімає зброю, наводить па передніх — тра-та-та-та!.. А потім ядучий дим виїдає мені очі, а в голові — шум, вогняна тріскотня і маленька іскра надії: невже жива?

Вогонь тягнеться на стелю хати, падає листям папороті па долівку, де німують людські тіла. Мені в голову ніби дзвоном ударило — горю... Коли це хтось заворушився. Значить, є живі. Треба тікати. І втекли: я, Уляна Волошчиха, Василь Маковій.

Скільки переконливих свідчень можуть сьогодні навести Надія Антонівна Волошин, Марія Йосипівна Мазур, Марія Денисівна Лащинська, Ганна Дмитрівна Бондар, Василь Дмитрович Дейнеко, Іван Гнатович Дорошенко, Андрій Васильович Рябко, Дмитро Олексійович Паливода, Микола Михайлович Олешко — всі, кому сьогодні за сорок, чиє дитинство обпалив той всепожираючий вогонь.

Згадуються слова письменника Володимира Дарди про те, як він, фронтовик, якому тоді було вісімнадцять, у 1943 році проїжджав повз спалені і знищені Піски, батьківщину П. Г. Тичини. «Ми зійшли з машини,— розповідає він,— пройшли по селу, а там скрізь бур'яни, попелища, ніде немає людей. Тяжке залишилося враження».

Але не дали мої односельці загинути Піскам. Як тільки передові військові частини, звільнивши Новобасанщину, пішли далі, пісківчани приступили до відбудови. Які не були нестатки — першою новобудовою була школа, а на території тодішнього колгоспу «Краще життя» згодом з'явилася контора, де в одній з кімнаток розміщалася сільська бібліотека. Село розросталося, споруджувалося все більше чепурних будинків, магазинів, музей історії села, меморіальна хата П. Г. Тичини, Будинок культури, де не раз виступали столичні артисти, яких часто сюди привозив земляк, заслужений артист республіки, диктор Українського радіо Андрій Євенко.

Сьогодні Піски — сучасне село, а колгосп імені Жданова має потужну технічну базу. Та славиться воно своїми людьми — тваринниками, хліборобами. І серед них орденоносці Андрій Васильович Рябко, Василь Андрійович Іванко, інші трудівники, чиї матері і батьки, брати і сестри загинули у те воєнне лихоліття. Нині Піски впевнено дивляться у завтра, бо воно — в надійних молодих руках. Недавно до керівництва села прийшли молоді кадри: голова колгоспу Анатолій Андрійович Дробот, голова сільради депутат Верховної Ради УРСР Марія Андріївна Бодня...

Біля майдану височить, бронзовіє на чистому тлі неба жіноча постать. А неподалік — уже буйні осокори, липи, клени. Вони виросли на корінні спалених тоді дерев. Ласкаве сонце кладе своє проміння на густі віти, на пам'ятник, ніби хоче розвіяти вічний смуток Матері.