|
Ip: 176.115.97.158 - Возле больницы и школы
1 july 2022
Ip: 176.115.97.158 - Да
1 july 2022
Покалів – село Овруцького району Житомирської області, центр сільської ради. Розташоване за 17 км на захід від районного центру. Населення становить 591осіб. Площа – 1.6 км?. Густота населення 369,38 осіб/км?. Географічні координати - 51°21?35? пн. ш. 28°35?29?сх. д.? / ?51.359722° пн. ш. 28.591389°сх. д. На високому пагорбі, де тепер урочище «Селище» жив кремезний поселянин Левко. Маючи неабияку силу, він завжди захищав односельчан, і, певне тому ті говорили: «Поки Лев буде жить, не бойтеся нікого». Від перших слів цієї фрази і пішла назва села Покалів (Покилев). Микола Брицун-Ходак у книзі «Велика Древія» зазначає,що в назві села Покальов донині живе доба прадавнього ловецтва, адже найголовніше заняття – лови, мисливство-ловецтво на звіра дикого. Для добування сторожкого звіра треба було загнати його на здвижі-калі, на болотини. Дослідник називає Лева Льов-мисливець і зазначає, що під селом, на Калях-Болотах ,був острівець оточений болотами з трьох сторін – місце древніх ловів, куди прямує дичина на водопої. Цей острівець був власністю багатого чоловіка, звіролова Льова-мисливця. На островину можна пробратися лише однією дорогою через мисливське Селище, тобто Покальов, володарем якого виступає Лев. Інші мисливці теж хотіли полювати на Калях прибережних, але Лев не допускав їх до острова, одного разу сердитий Лев вигукнув «Поки Лев живий до острова ніхто не пройде» . Якщо прослідкувати за аналогією, наприклад с.Полохачів – це місцина, де полохали птахів, то у назві Покальов твердиться про загінне Ловецтво на Здвижах «По Калях-Болотинах гонять Ловичі звірадикого», що скоротилося як «По Калях Ловичі», а згодом в Покальов. Під такою назвою село згадується в скарзі дворянина Федора Камінського від 1734р. Тодішній Покалів невеличкий хутір, в якому жили кріпаки. Тяжкою була їх доля. Багато хто ходив на відхожі промисли: рубати ліс, гнати дьоготь, виплавляти залізо зболотної руди. |
16 september 2015
|
Зростало село дуже повільно. Після реформи 1861 року, коли було скасовано кріпосне право , в с. Покалів налічувалось 33 наділи землі. По кількості грунтів можна було встановити, що в селі існувало 33 двори: Ткачев (Ткач),Шеленов (Костюк),Шутов(Ільюк), Ковальчуков(Ковальчук), Можаров(Можар), Павков(Алексейчук),Никиєв(…), Семенишин(Климович), Габрель(Бондарчук), Микитовський (Вознюк),Бамешин(…), Григоровський (Стрелковетський), Денисов (Бондарчук), Шостаков(Трохнюк), Остапов (Горбченко), Гулінних (Каменчук), Захаров (Корсун),Зайцев(Заяц), Шешков (Корсун), Кухаров (Кравчук), Трохнюков (Трохнюк),Калеников(…), Тихонов(Яковец), Балебрухов (Корсун), Купрень(Старовойт),Ляшов(Старовойт), Нелепов (Нелеп), Демидов (Трохнюк), Ільяновский(Климович),Палєйов(Полійчук), Савчуковский(Климович). Крім них був іще двір єврея Голуба, який займався торгівлею ( в той час євреям землі не давали).У селі проживали заможні поміщицькі сім’ї : Барнатовичів, Субоцьких. У документах Державного реєстру Управління усправах релігій обласної державної адміністрації значиться , щоПокалівська церква Пресвятої Богородицізбудована в 1729 р., а в архівних даних Житомирської єпархії повідомляється, що Покалівська церква Різдва Богородиці збудована в 1871р.прихожанами з допомогою скарбниці. Цілком ймовірно, що ця церква була збудована на місці попередньої ,зведеної ще у 18 ст. До неї були приписані села: Коптівщина з Трійцяною церквою ( ця церква була збудована в 1762р. заклопотанням поміщиці Ізабелли Трипольської), Полохачів, Гаєвичі, Дівошин, Монархи, Сараї, Заболоть, Ясенець, Вовча Слобода, Нижня, Середня і Верхня Рудні. Прихожан було: 1383- чоловіки, 1423-жінки. Церква мала 22 десятини землі. 1862 році у селі заснували школу, а вже у 1873р. в Покалеві було збудоване однокласне народне училище. Кращих учнів якого нагороджували іменними Євангеліями. З радістю зустріли покалівці звістку про революцію. На мітингу біля волосної управи було обране нове самоврядування – селянську Раду. Тоді ж знищили пам’ятник Олександру ??. У квітні 1917 року в село з фронту повертається комуніст односельчанин Сила Корсун, який очолив боротьбу селян проти «гайдамаків» Гетьмана П.Скоропадського. 5 грудня 1917 року в Покальові створили підпільний революційний комітет з підготовки збройного повстання, в який увійшли Корсун С.П., Старовойт У.В, Трохнюк С.І.. Очолив ревком С.Корсун. В ніч на 1 грудня 1918 року три партизанські загони під керівництвом С.Корсуна, С, Трохнюка і С.Старовойта вирушили з села Покалів на Овруч і завдали смертельного удару гетьманським військам та встановили радянську владу на Овруччині. В бою за м.Народичі загинув перший голова ревкому Сила Петрович Корсун. Його могила в Покальові свято оберігається вдячними земляками. Влітку 1920 року бандити живцем спалили на вогнищі біля села Девошин першого голову Покалівської волосної революційної ради Сергія ІвановичаТрохнюк |
16 september 2015
|
У 1919 році уселі була утворена більшовицька організація і Покалівський комітет незаможніх селян (комнезам), який очолив Старовойт Устим Васильович. Березень1930 року – 12 бідняцьких господарств об’єдналися в артіль «Червоний партизан». Згодом в артіль вступило ще 120 господарств. Артіль мала: 380га орної землі, 270га сіножатей, ліс та чагарники. Перший бригадир – Яковець Григорій Степанович, перший голова колгоспу – Демідчук Тимофій. Через рік на колгоспній фермі було 80 корів, 150 коней,вівці. Страшний голод 32- 33го року довелося пережити іжителям Покалівської сільської ради. Багато хто з них не вижив у ті страшніроки: Вознюк Архип, Вознюк Хома Андрійович, Дивак Килина, Дивак Пріська, ДивакСтепан Тихонович, Дивак Тихон, Овадчук Зот, Овадчук Роман. Протягом1930х років було репресовано багато жителів села. Серед них: Бондарчук А.І, Бородкевич Г.Д., Валенюк О.І, Гоцалюк А.С, Даниленко О.Ф, Демянчук С.О, Каменчук Ф.П., Климович В.У, Климович Г.В, Климович І.Х., Климович К.О, Климович М.Ф, Климович С.І, Климович Ю.У., Корсун М.І. та інші. У 1935 р. над сільською церкою нависла загроза : її хотіли зруйнувати. Але покалівці, зокрема громадський актив, проявили мудрість, заявивши, що приміщення буде використано підзерносклад. 1940р – на ВДНГв Москві колгосп «Червоний партизан» представляли кращі їздові: Костюк Д.А, Корсун Г.І. Восени 1943 рокув селі перебував штаб партизанського з’єднання О.М. Сабурова. На фронті і в партизанському загоні в роки ВВВ билося проти гітлерівців 400 чоловік з Покалева. 200 чоловік відзначено орденами і медалями, 82 загинуло смертю хоробрих. |
16 september 2015
|
|
16 september 2015
|
Наші предки берегли млини, складали про них пісні , прислів’я, легенди. Для молодих та закоханих цебуло місце романтичних зустрічей, нерідко тут зароджувалося і нове життя.Вітряк на селі після церкви був культурно – етнічною спорудою, предметом народної архітектури і побуту, свідчив про статки. Тож і не дивно, що село Покалів славилось заможними хазяями, бо мало аж п’ять млинів, що височіли зісходу села. У роки революційних потрясінь чи воєн млини ставали об’єктами боротьби за хліб і воду, вони були надією на спасіння голодних людей. Отож, як бачимо, млин – це своєрідна пам’ять народу, його історія. Неподалік села Полохачів, на видному і мальовничому місціі сьогодні стоїть вітряний млин. Це один з тих п’яти , що були на початку минулого століття в Покалеві, і якого в 30 – ті роки перенесли на це місце. Час, вітри ісонце зробили свою справу. Останнім часом все активніше почали говорити про розвиток у районі такоїнової галузі як туризм. Вітряк міг бутиодним із об’єктів,до якого можна було б привернути увагу туристів. На жаль, навесні 2012 року вінзгорів. Прикрасою села є двоповерхова школа , яка була збудована лише за один рік. З 1981 року діти з села Покалів та навколишніх сіл мають можливість навчатися в цьому закладі. Покалівська ЗОШ ?-??? ст. пишається своїми випускниками. Поряд зі школою розміщене приміщення дитячого садка та амбулаторії, збудоване в 1989 році. В селі є будинок культури на 450 місць та бібліотека. |
16 september 2015
|
|
16 september 2015
| Валентин Нелеп
Продовжуємо згадувати наше село... Поселення з коренем Покалів у світі
Прізвища з коренем Покалів
Школа, навчання
В 1863 році в моєму селі відкривається однокласне народне училище, де навчалося 17 хлопчиків. Вчителі, в ті роки, жили, напевне, в шкільному приміщенні. Ще на початку 60-тих в старій школі жив з сім’єю директор школи Климович Микола Васильович. В 1914 році в селі була однокласна земська школа. 3 роки навчання. Це, напевне, коли в одному приміщенні один учитель одночасно навчає три класи. Щось подібне і я застав в старій школі. Правда, тоді в одному приміщенні займалось лише два класи: перший та третій, а в другому - другий та четвертий. А старші класи навчались окремо. Ця школа стоїть ще й зараз, тепер там розміщений магазин. Потім так званим народним методом в 1950 році була збудована нова. В школу ходили діти з-понад 20 сіл. Діти з далеких сіл жили в інтернаті. І нарешті в 1983 році серед колгоспного саду збудували школу, в якій зараз навчаються онуки та правнуки тих, хто колись відвідував народне училище, земську школу. А 2 червня 2013 року покалівці святкували 150-річчя заснування першого шкільного закладу в селі - odnoklassniki.ru/group/52017390223486. До 1960 року учні виконували уроки при світлі восьми- чи дванадцятилінійних лампах - в селі не електрики. Лише невеличкий дизельний генератор освітлював ферму, контору колгоспу, сільраду, лікарню та клуб. І це незважаючи на те, що через наші поля пролягала високовольтна лінія з Білорусії до кар’єру Хайч-Норин, що належав Білорусії. До речі, випускники 1964 року. Хотілося б зустрітись з вами, друзі мої, в останню суботу червня 2015 року. Нам (страшно сказати) - буде 50 + 1! Я не знаю, на жаль, імен та прізвищ тих перших вчителів, носіїв добра та освіти нашим односельчанам. Але з теплотою в серці згадую про мою першу вчительку - Ганну Олексіївну Березовську. Щодня долала вона далеку дорогу з Коптівщини. З материнським теплом і добротою вчила нас не тільки читати-писати, а й людяності, чесності, порядності. Тоді ж початкові класи навчали Валя Гаврилівна і Ганна Гнатівна. Теплі згадки у випускників 1964 року залишились про Раїсу Федорівну Костюченко (Райку, як ми її називали). Її уроки німецької, перемішані з розповідями про її студентське життя, КВНи, театральні спектаклі, яких ми, сільські діти, не могли бачити – це ми зберегли на все життя. Вищу освіту мої односельчани отримували переважно в Житомирському сільськогосподарському інституті, Вінницькому медінституті, Нархозі, КПІ, Університеті імені Т.Шевченка.
Клуб, будинок культури, бібліотека Клуб – центр культурного життя села. Життя не завмирало ні літом, ні зимою. Бувало, відразу ж після танців в клубі ми йшли на роботу в комору. За теплої погоди в неділю (єдиний вихідний день в ті часи) танцювали на моріжку біля клубу. Щоб не знімалась курява від запальної польки на два боки, підлогу клубу збризкували водою (в кутку стояв бачок з якого зачерпували воду) та посипали тирсою. Клуб, це хата Ґабреля, Бондарчука Дмитра Васильовича, діда Петра Фірова. Хату реквізували, бо вона була найбільша в селі та ще й крита ґонтою. Добре ще що діда Ґабреля з сім’єю не виселили. Завклубом в різні часи були Костя Бондарчук, Женя Камінчук, Саша Червінський. Цікава подальша історія Ґабрелевої хати. В 1986 році її викупив Яковець Сергій, онук старого Ґабреля. Розібрав (хороше дерево було) і побудував собі хату біля шлях буду. Ось так, незважаючи на соціальні перипетії в країні, хата повернулася в Ґабрелів рід, від діда до онука. Будинок культури побудували на початку 60-х. Камінь-ракушняк возили з Сак, Крим. А в старому клубі відкрили шкільну майстерню, де командували Петро Якович Камінчук та Іван Ткач (Таранчик). В цій же Ґабрелевій хаті довгий час перебувала бібліотека, якою керувала Ганна Полікарпівна Дурандіна. Тисячі томів, підшивки газет і журналів. Перша в житті прочитана мною книжка це була «Курочка ряба». Бібліотекар не видавала нам, дітям, нової книги, поки ми не переказували зміст прочитаної. В кінці 50-х та на початку 60-х існувала в селі така система залучення людей до читання. Село розбивали на десятки. Кожну десятку хат обслуговували, як тепер модно казати, волонтери: школяри, вчителі, інтелігенція. Ми брали лляну торбу книг і ходили по своїй ділянці, пропонуючи їх людям. Всі були дуже вдячні Дурандіній та нам, волонтерам, за таку ініціативу. В мене був один такий абонент – Віра Заєць, моя сусідка. Казала: - Валік, у мене щось слабі очі, прочитай мені. Читав, розказував. Старі, порвані книги списували і повинні були знищувати. Але в кого ж підніметься рука спалити книгу? Це ж не газета «Правда» на самокрутку. А пошарпані, зачитані, як кажуть, до дир книги самі цікаві. Я отримував від Ганни Полікарпівни десятки таких книг. Думаю інші читачі теж. |
11 october 2014
Валентин Нелеп Марія Жук - Алешкевич
Покалів, село нашого дитинства 50–ті -60– ті роки минулого тисячоліття
Епіграф
Лежить на горбинні Покалів-село Як яблуні нині воно розцвіло. Дозріва на нивах гарний урожай, Співають дівчата про наш славний край -
ось так оспівували в шістдесятих роках минулого століття покалівські дівчата наше прекрасне село
Зміст
Вступ Покалів Школа, навчання Клуб, будинок культури, бібліотека Лікарня, амбулаторія Вірування Вулиці та кутки нашого села Урочища, околиці Грунти Роди Прізвиська Поміщики Вивезені в Німеччину, остарбайтери Чим жили мої односельці Партизани Нації в Покалеві Приїжджі в Покалеві Ігри, розваги Слова, вирази, говірки, пісні, притаманні покалівцям Післяслово Додатки Джерела
Вступ
В самому серці Полісся, серед предковічної Древлянської землі, на височині Словечансько-Овруцького кряжу, непорушно стоїть село Покалів. Це не просто точка на географічній карті України. Це наше життя. Ми сприймаємо своє село як особливе середовище, у якому процвітали свої неповторні традиції, звичаї, культура і дух поліщуків. Тут, серед унікальної природи жили люди небайдужі, з чуйним серцем, щирою душею, роботящими руками, сильні духом, вірою і правдою. Вони вміли любити і берегти свою землю і свій рід. Уміли налагоджувати побут, були чудовими майстрами, передавали своє ремесло і вміння з покоління в покоління. Покалівці були чесними, порядними людьми. Коли господар десь виходив з обійстя, двері не замикав. Просто накидав клямку на двері і жодна людини, за моєї пам’яті, не заходила до хати, коли там не було господарів.
На жаль, мало хто в селі дотепер зберіг предмети давнього побуту, знаряддя праці, одяг, взуття, рукоділля та фольклорне багатство – загадки, прислів’я, приказки, легенди, пісні. Ця книга – спроба донести до нащадків почуте, побачене і пережите в нашому селі за роки ХХ століття. Для того, щоб і наші нащадки любили свій край, знали культуру своїх краян, доторкнулись до глибоких коренів мудрості своїх предків, не дали замулитись джерелам історії, щоб і серцем і душею прийняли це і передали наступним поколінням.
На превеликий жаль пам’ять людська має здатність забувати. Немає вже багатьох з тих, хто міг би допомогти прокласти стежку від пра- пра- родича до пра- пра- внучків. … А хтось і не повірить, що таким колись було дороге і любиме нам село.
Вдячний за допомогу в зборі фактів братові Віталію, однокласникам Олексію Камінчуку, Людмилі Ракші-Смоляр, землякам Петру Фірову та Костянтину Бондарчуку. Особливо вдячний Марії Жук-Алешкевич, яка крім суттєвих зауважень до тексту, допомогла в літературному оформленні моїх матеріалів. При написанні книги я користувався інформаційними та статистичними даними, приведеними Сергієм Бондаренком у його книгах.
Велике прохання, якщо хтось помітить неточності, вибачте, будь ласка, автора та пришліть доповнення і зауваження. Буду вдячний. Моя адреса: nelepv@gmail.com. Давайте разом писати історію нашого села. Розміщуйте матеріали та фото на Всеукраїнському сайті села Покалів 1ua.com.ua/fc21200. В тексті я вживав слова так як вимовляли їх мої односельчани, як вимовляв я. В інституті мене дражнили «колі-булі-вельмі». Догадуєтесь чому?
Покалів В Покалеві я прожив до 18 років, там закопана моя пуповина. Моє село вперше в історичних джерелах згадується 26 липня 1734 року. Зберігся в архівах Акт, де один із Жителів на прізвище Камінський позивається до свого брата. Проте, я думаю, моє село має значно глибше коріння. Дітьми ми знаходили в різних місцях села та околиць безліч виробів та шматки виробів з червоного шиферу, по-науковому - пірофіліт, рожевого мякого каменю. Це так звані пряслиця - тягарці, які насаджували на http://uk.wikipedia.... title='Веретено'>веретено, щоб надати йому сталості і рівномірності обертання. Михайло Брайчевський датує появу пряслиць із пірофілітового сланцю VII-VIII століттями. Дуже поширені пряслиця були в часи Київської Русі. Наявність великої кількості уламків на Ризітіному городі (Петро Фіров) та біля Матвійовичів (Костянтин Бондарчук), свідчить про те, що тут , де стоїть моє село, було поселення та майстерня із виготовлення пряслиць. На думку деяких учених у безмонетний період (поч.12 – кінець 14 ст) шиферні пряслиці тривалий час слугували на ринках грошовим еквівалентом і розмінною одиницею. В травні 1982 року Костянтин Бондарчук, тоді головний економіст колгоспу, залюблений в наше село, інтелігентна, освічена людина, показав мені місце, де прямо на поверхні, після великого дощу, лежать пірофілітові уламки пряслиць. Зібрав декілька десятків. Костянтин також подарував мені камяне знаряддя для обробітку шкіри, яке йому передали люди з Дівошина (а це вже часи палеоліту).
Отже рік заснування села Покалів можна перенести десь років на 1300 а то й далі.
Щодо назви села є декілька версій. Серед перших поселенців жив у селі дужий чоловік на ймення Левко, Лев, який завжди захищав поселення від ворогів. Отож люди говорили - Пока Лев буде жити - нічого селу не загрожує. Ця версія відображена в Історії міст і сіл Житомирської області, 1973 рік. Ще одна версія, яку відстоює краєзнавець М.І.Брицун. Назва Покалів походить від древлянського (а ми ж бо древляни!) слова Каль – грязь. Селище дійсно стояло при величезному болоті, нині це Поплав. Хочу запропонувати ще одну версію. Назва Покалів співзвучна з німецьким словом POKAL (бокал). Звідки прийшло це слово? Якби піднятись над селом на висоту пташиного польоту, то воно нагадує бокал: Соше – підставка бокалу, далі дві вулиці, які розходяться, піднімаючись створюють симпатичний обрис бокалу. Ну як? Можливо хтось з освічених наших пращурів таким же чином і помітив схожість обрисів села з бокалом? А чому Покал – Бокал? А скажіть мені звідки в Покалеві слово МУРМА? Це ж бо шовко?ви?ця. Покалівський поміщик Барнатович, до речі, дуже освічена людина, посадив в своєму розкішному саду шовковицю, екзотичне тутове дерево, на латині Morus- морва. А мої покалівці трансформували його в мурму.
В статті з Інтернета про скло Софії Київської я знайшов таку фразу “сей покал (бокал) принадлежит…”
Тлумачний словник Володимира Даля визначає: ПОКАЛ - бокал, высокий кубок, высокая рюмка. стопка
А в Німеччині молоді футболісти змагаються за Великий кубок DFB-pokal.
Ще одна версія назви села. Слово Покал, імовірно походить від прикметника “покалений”, в сенсі замулений, непридатний до судноплавства. Можливо, колись річка, яка текла сучасним Поплавом була судноплавна. А потім замулилась.
Орфографічний словник української мови слово Покал пояснює як заводь, з приміткою (діалект).
На одному з сайтів в Інтернеті я натрапив на вірш про моє село, про мій Покалів. Повіяло родинним теплом. З усіх доріг, лісів, полів Бринить веснянка березнева. Я завітав у Покалів І не поїду з Покалева. Все тут знайоме навкруги… Стрічають друзі, як годиться. І подарує всім снаги Жива Матвіївська криниця. |
28 september 2014
|
| Close |
