Учора скопали грядку. Земля суха.
Грудки. Ії порозбивали і все заскородили. Зранку приступив до посадки.
Висадив часник, двох сортів цибулю. Висіяв в зиму і насіння сіянки цибулі.
Привіз трішки і дров, це було вчора. Розпиляли. Їх не так багата привожу
велосипедом, але бджоли носять по малій кількості. Відкладають і разом виходе
чимало.
Отож і я не мушу сидіти. Оті
розпиляні дрова склав, щоб зимою легше брати з під снігу.
Льорд Байрон
МАЗЕПА
поема
VII
Кохав я і коханим був…
Та ви ще слабість цю солодку
Не відчували – так я чув…
Ну що ж! То я й скінчу коротку
Свою поему мук і втіх.
Безглуздим ви назвали б їх!
На трон родитись – не для всіх,
Щоб стати вище від природи,
Перемогти себе й народи!
Я князь… чи то я був такий…
Міг кидать тисячами в бій
На певну смерть… А над собою
Я завши тратив силу й волю.
Та доведу вже до кінця…
Хоч і щаслива доля ця.
А все ж кінець її – страждання.
Ми потай бачились… Той час,
Як ми зустрілись перший раз,
Був повен туги і чекання.
Не пам`ятаю днів, ночей,
Нічого – тільки час оцей
Повік не зможу я забуть.
Я всю віддав би Україну,
Щоб пережить таку хвилинеу
І знову тільки пажем буть –
Отим щасливим паничем
Із ніжним серцем та з мечем,
Без скарбу – крім дарів природи:
Здоров`я, юности та вроди…
Ми нишком бачились. Це здасться
Для декого потрійним щастям –
Не знаю… Я б життя віддав,
Щоб перед небом і землею
Я міг назвать її моєю…
Я так тужив і сумував,
Що тільки змогу мав
Десь нишком бачитися з нею.
VIII
На світі
стільки є очей,
Що люблять стежити ночами
У слід закоханих людей…
Так само це було і з нами.
В таких випадках чорт – і цей
Хоч трохи, а повівся б чемно.
Боюсь, що я його даремно
Отудив… Може, то святець,
Що, втративши нудний терпець,
Дав вихід святобливій жовчі…
І нас двох одної ночі
Схопила зграя шпигунів…
Від гніву граф оскаженів –
А я голіруч – як на сміх!
Та тут – один супроти всіх –
Нічого б я, мабуть, не зміг
І в зброї з голови до ніг
Було це саме на світанку
Поблизу графового замку…
Підмоги з міста я не ждав,
Бо й не гадав дожить до ранку.
Марію-Діву я благав
І двох чи трьох святих… а там
Скорився долі… І юрба
Мене у двір поволочила.
Яка Терезина судьба,
Не скажу вам – не знаю й сам.
Отак нас доля розлучила!
Але ж і лютий був, аж страх,
Прегордий воєвода-граф!
На це він досить мав причин,
Найбільш розлючений був тим,
Що наслідки цього випадку
Могли відбитись на нащадку…
Не менше вражений ще й тим,
Що герб його дістав цю шкоду
В той час, як він був паном роду…
Він сам для себе був святий
І думав, що в очах народу,
Як і в моїх, він теж такий…
Ах, чорт візьми! Коли б отут
Застав він пана короля,
То примирився б ще, мабуть,-
Але ж це паж!... Сьогодні я
Злість графа добре розумію,
Та описати – не зумію.
IX
«Коня сюди!» - Коня ввели…
Це справді був шляхетний кінь –
Ка Україні виріс він.
Прудкі, мов ті думки, були
У нього ноги…Дикий звір,
Мов серна лісових уз гір,
Не знав вуздечки, ні стремен,
В неволі був один лиш день;
Він їжив гриву, і хропів,
І рвавсь, і сапавсь мов саженний –
Дарма! Годованця степів
Ведуть спітнілого до мене.
Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутв
Тугим ремінням – і пустив…
Свисток, батіг.. і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
X
Вперед,
вперед! Скаженний рух,-
Куди – не бачив я нічого…
Від бігу дикого, прудкого
У мене в грудях сперло дух…
Помалу никли ночі тіні,
А кінь летів, увесь у піні.
Останній звук із вуст людських,
Як я помчав від ворогів,
Був дикий, невгамовний сміх
З юрби зухвалих гайдуків,
Що з вітром долетів крізь темінь,
Я рвучко голову підвів –
На кінській шиї тріснув ремінь,
Що горло зв`язував мені –
Я обернувся на коні
І їм прокляття прохрипів…
Але ж за тупотом копит
Мій крик до них не долетів.
Досадно, прикро!.. Я ж хотів
За глум той глумом відплатить!
Від брами замку я й цеглинки,
Ні камінця не залишив,
З містка також ні деревинки,
А в квітнику ні стебелинки,
В покою, де стояв камін.
Окрім трави на рештці стін,
І ви, йдучи повз тих руїн,
Фортеці б навіть не вгадали…
Ті башти весело палали!
Із тріскотом зубчастих стін,
Що проти помсти не вціліли,
З дахів. Що вуглям обгоріли,
Мабуть, не снилось там нікому,
Спливав свинця гарячий плин.
Коли від них лихого дня
Помчав я швидше блиску, грому,
На згубу пущений в поля,-
Що прийде день і я вернусь
З десятком тисяч верхових
І за ганьбу свою помщусь,
І дяку графові складу
На тих зухвалих дворових –
За негостинну ту їзду.
Вони пекельний жарт зо мною
Собі заграли того дня,
Як віддали мене на волю
Палкого, дикого коня,
Прип`явши туго ремінцями
До вкритих піною боків…
Та потім я і хм тим самим
Пекельним жартом відповів.
За все приходить час відплати,-
Зумій лиш час підстерегти!
Ніхто не зможе утікати,
Як серце месника завзяте
Шукає засобів до мсти.
XI
Вперед, вперед! – мій кінь і я
Помчали, мов на крилах вітру.
Міста, і села, і поля…
Неначе в ніч морозну світлу
На небі метеор між зір,
Так ми чекаємо простір…
А на шляху ні міст. Ні сіл –
Крім степу. Дикої країни
У чорнім обводі лісів.
Лиш де-не-де зубчасті стіни
Фортець, збудованих колись
Проти татарської орди.
Безлюдно, скільки не дивись!
За рік проходило сюди
Турецьке військо…Всюди, де
Ступали спагів тих копита,
Там кров`ю вся земля полита,
І зелень довго не росте.
Похмуре небо, сірувате,
Покрите млою…Вітру лет
На мене набігав з риданням,-
Я б відповів йому зідханням,
Та швидко мчали ми вперед,
Що ні зідхати, ні благати…
По кінській гриві пелехатій
Поллявся мій холодний піт,
Немов дощу краплиста злива,
А він скаженно, полохливо
Сопе і мчить далеко в світ.
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло.
Що зв`язане на нім висіло,
Для диких сил було мов пух.
І кожний мій болючий рух,
Звільнити ноги, спину, руки,
Напухлі від страшної муки,
Будили жах його і гнів,
Мов гострий дотик острогів.
Я зваживсь крикнуть – кволо й глухо
Звучав оцей безсилий крик –
Мій кінь здригнувсь від того звуку,
Як від удару – мчить щодуху,-
Неначе вчув фанфари рик,
Прсякнув кров`ю вже ремінь,
Бо кров з натертих ран текла;
І спрагу вже почув язик,
Що як вогонь його пекла.
XII
Вже ось
до ліса ми добрались…
Це був безкраїй, дикий праліс
Кремезних вікових дерев,
Що вже не гнув їх вітру рев,
Лиш хмиз обламував з дубів,
З сибірських вибігши степів,
Старі дуби росли там рідко,
Та буйно слався серед них
Густий, зелений чагарник,
І листом він пишався влітку,
Аж доки ув осінній млі
Те листя ляже не землі,
В криваво-жовтих багрянцях,
Мов кров присохла на мерцях,
Що полягли на полі бою,-
І жовті голови зимою
Так і лежать без похорон,
Такі обмерзлі, задубілі,
Що зграя круків і ворон
Уже й клювати їх не в силі.
Була це дика площина,
Хащем покрита рівнина,
Там де-не-де росла ліщина,
Могутній дуб, міцна сосна.
Але ж росли вони не в купі,
На щастя! бо коли би ні –
Не те судилось би мені!
Тонкі сучки й гілляки грубі
Не завдавали тілу ран,
Бо перед ними розхилялись…
І жити я ще силу мав.
В вечірній холод і туман
Помалу рани затягались,
А впасти – ремінь не давав.
Крізь листя вітром кінь летів,
Лишав далеко за собою
Кущі, дерева і вовків,
Що ззаду гналися юрбою…
Вночі на тропах лісових
Я чув я довге плиг та плиг,
Що злість собак перемагає
І влучні вистріли стрільців,-
Куди б мій кінь не полетів,
За ним по п`ятах вовчі зграї,
Що їх і сонце не злякає!
Я вранці з близька бачив їх,
Не дальше, ніж отой сучок,
Вночі ж я чув іх шурхіт-біг,
Злодійський обережний крок
Невтомних,невідступних ніг.
Як прагнув я списа, меча!
Коли судилось помирати
В цій вовчій зграї, то хоча
Чимало й їх порозтинати!
Як дуже я раніш бажав,
Щоби ослаб саженний біг,
Тепер тремтів, як лист дрижав.
Що дикий кінь звалиться з ніг.
Даремний страх! Чимало сил
Дістав від предків він своїх!
Не швидше лине сніжний пил,
Що сліпить очі, валить з ніг,
Заносить снігом селянина,
І хоч він бачить свій поріг,
Таки від хуги там загине.-
Так нісся кінь мій по лісах,
Невтомно, дико, без упину,
(5|1)
C
Життя й
пориви великого гетьмана
Київ
Видавництво СП «Свенас»
1991
Льорд Байрон
МАЗЕПА
поема
I
В жахливий
день біля Полтави
Від шведів
щастя утекло,
Навкруг
порубане, криваве
Все військо
Карлове лягло.
Військова
міць, воєнна слава,
Така ж . як
ми , її раби, -
Майнула до
царя, лукава,
І врятувала
мур Москви, -
До того
пам`ятного ранку,
До ще
жахливішого дня,
Що на ганьбу
й різню жорстоку
Ще більше
виставив їм`я,
Ще більше
військо дав на злім, -
Одному грім,
а блиск усім.
II
Такий від долі жереб впав ;
В Карло день
і ніч тікав
Через поля,
річки, діброви
В чужих і
власних краплях крови,
За нього ж
тисячі лягло,
А й слова
скарги не було
На
честолюбця в день заглади,
Як правда не
боїться влади,
А як загинув
кінь його,
Убитий кулею на полі,
Гієта дав
йому свого
І вмер в
російському полоні,
Та й цей
скакун звалився з ніг,
Як чвалом
кілька миль пробіг,
І в пущі, в
темній глушині,
Де навкруги
ворожі чати
Вже розвели
свої вогні,
Прийшлося
Карлу ночувати,
Чи ж це ті
лаври, той вінок,
Воєнної
потуги й слави,
Що забирав
останній сок,
З народів
шведської держави?
Мов неживого
під сосну
Поклали
короля до сну,
Тягуча ніч,
холодний іней,
Гарячка ран,
непевна путь
Йму заснути
не дають –
Затерпло
тіло, рани сині…
Та мужньо
зносить володар
Від долі
посланий удар, -
Бо підкорив
нестерпні болі
Своїй
твердій і впертій волі,
Що перед нею
всі пригоди
Німіють, як
колись народи.
III
Юрба вождів –
яка ж мала! –
За день ще
більше поріділа;
Ця ж рештка
лицарів була
Хоробра й
вірна вже – сиділа,
Німа. Понура
і сумна,
Круг короля
й його коня,
Бо ж у
нещасті, наче тінь,
Людини не
покине кінь.
А поруч, в
лицарській юрбі,
Де звісив
дуб гілля дебеле,
Мазепа стомлений собі
З трави
тверду постелю стеле.
Гетьман –
похмурий і старий
І сам, як
дуб той віковий.
Та спершу,
хоч стомивсь за дня,
Козацький
князь обтер коня,
Розгладив
гриву, ноги й хвіст,
Розпутав,
розгнуздав, обчистив,
Поклав йому
трави та листу
І тішився,
що карий їсть,
А то журився
довгий час;
Що змучений
скакун не пас
В нічній
росі траву-отаву…
Цей кінь
терплячий був на славу,
На їжу й
ложе не зважав,
А все робив,
як пан бажав.
Кудлатий і
кремезний зріст,
Палкий,
прудкий неначе біс,
Він пана
по-татарськи ніс.
На клич його
бігцем приходив,
Хоча б там
тисячі, чи тьма,
Чи ніч
беззоряна, німа,
Усюди пана
він знаходив –
Цей кінь від
смерку аж до дня
За паном
біг, мов козеня.
IV
Із цим упоравшись , гетьман
На землю
розіслав жупан,
Списа до
дерева припер
І взявсь
оглянути тепер
Рушницю, чи
вона як слід
Перенесла
важкий похід,
Чи часом
порох не промок,
Чи в кремінь
потрапля курок,
Оглянув
піхву, ще й ефес,
Чи вже не
перетерся десь
Його міцний ремінний
пояс,
Аж потім славний
ватажок
Добув
торбинку й боклажок,
Увесь убогий
свій припас,-
І з Карлом і
всіма з початку
Гостинно
поділився він
З такою
гідністю достоту,
Як на
бенкеті дворянин,
Король з
усмішкою гіркою
Свою мізерну
пайку взяв
І,
приховавши приступ болю,
Бадьоро,
голосно сказав:
«У всіх із
нашого гуртка
Відважний
дух, тверда рука,
Та хай в цей
час маршів, боїв
Балакав
менше й більш зробив,
Ніж ти,
Мазепо? На землі
Від
Олександрових часів
Такої пари
не знайти,
Як твій
Буцефалос і ти
Бо й
скитську славу топчеш ти
На ріках і
просторах степу»
«О я прокляв,-
сказав Мазепа,-
Ту школу, де
я вчивсь їзди».
«Чому ж це
так, старий гетьмане?
Чей добра
школа ж то була?»
«На жаль, це
повість не мала,
А стільки миль ще перед нами
Та сутичок
із ворогами,
Що дужчі в десять раз від нас…
Залишим це
на кращий час.
Аж доки за
руслом Дніпра
Ми зможем
коней попасти,
Вам, пане,
спати вже пора.-
Відрік
король,- щоб ти сказав
Свою історію,
ачей
Під цю
гутірку галасливу
Я відпочину
і засну
Бо сон тепер
не йме очей».
«Для цього я
вернутись рад
Так років з
п`ятьдесят назад,
Мені
двадцятий рік минав…
Ще Казимір
королював,
Ян Казимір…Шість
років я
Був паж у
того короля,
Це був
король! Учений сам –
Він зовсім
був не пара Вам,
Бо й не
збирався воювати,
Щоб набувать
чужих країн,
А потім знов їх утрачати.
Тож
супокійно правив він
І, крім
гризні на зборах сейму,
Так мирно
жив, аж непристойно.
Були йому
турботи й там!
Він муз
любив і гарних дам.
Дошкулять
іноді й вони
Не менш від
лютої війни.
Як тільки
гнів його минав,
Він книжку й жінку знов міняв
І впоряджав
бенкет на слау.
Що дивував
усю Варшаву,
Зглядались
діти і старі
На блеск і
велич при дворі.
Він звався «польський
Соломон»
У всіх
поетів, крім одного
Що втратив
віру в пансіон
І склав сатиру
був на нього.
Там був
безжурний двір забав.
Де майже
кожний був піїт…
Колись і я
там віршу склав
І підписав –
«сумний Терсит».
Я знав там
графа-воєводу,
Славетного,
старого роду;
Мов рудня
він багатий був,
А гордий, що
й казать не треба,
І на своє
шляхетство дув,
Немов зійшов
на землю з неба.
Багатством,
родом та ім.` ям
Рівнявся
тільки королям,
Пишався,
чванився, гордів,
А врешті,
наче в п`янім сні,
Він славу та
діла дідів
Попросту
видав за свої.
Інакше
думала жона…
Молодша щось
за тридцять літ.
Все важче
зносила вона
Свою нудьгу
і графів гніт.
Після
безплідного бажання,
Дурману
снів, вагань і мрій –
Вона послала
на прощання
Сльозу
невинності своїй –
І міряти
очима стала
Варшавськук
молодь, танці, спів –
Та часу сушного
чекала,
Щоб холод
серця хтось зогрів,
Щоб графа,
увінчать новим
Титулом, що
веде до неба…
Навряд чи
хтось пишався б ним,
Хоч заслужив
його. Як треба.
V
Красунь-юнак я був тоді…
Тепер, коли
вже сімдесятий
Мені минув,
не гріх сказати,
Що в дні
юнацтва золоті,
Бувало,
кожного вельможу,
З мужів, чи
хлопців, переможу
У всій
привабній марноті.
Я ж був
веселий і стрункий –
І вигляд мій
не був такий
Поморщений,
як ось тепер,-
То час війни
й турботи стер
З обличчя
душу, що негодні б
Мене вже й
родичі пізнать,
Коли б могли
моє сьогодні
З моїми
учора порівнять.
Але ж
колишніх рис моїх
Іще раніше я
позбувся,
Аніж суровий
вік торкнувся
Рукою
старості до їх.
Літа, як
бачите, не вгасли
В мені ні
мужності, ні сили,
А то вночі
з-під цих гілок,
Під чорним
небом без зірок
Я б не
розказував казок…
Та далі вже…Терези
стан –
Він наче й
тут передо мною,
Біжить до
мене під каштан…-
Я бачу
скрізь її живою,
А все-таки я
не знайду
Ні барв, ні
образів, ні слів,
Щоб
змалювати ним оту,
Яку так
палко я любив.
В її очах
був східний жар –
Сусідство турків
та татар
Змішало
польску кров… Ті очі
Були чорніш
цієї ночі.
Ще й з
променем таким прекрасним,
Мов ніжний блиск молодика,-
Глибокі й
вогкі як ріка –
Мов очі
мучениці-жертви,
Що дивиться
на блиск в раю
І бачить
радощі і в смерті.
Погідне і
ясне чоло,
Мов літнє
озеро, було,
Що в ньому
навіть сонце з неба
Милується
само на себе.
А щічки й
рот… Та шкода й мови!..
Кохав колись
– і нині теж –
Вогонь
подібної любови
В добрі і в
злі не знає меж.
Бо що для
неї злість і гнів?
А мрія
серця, нам на зло,
Не гасне й до старечих днів,
Як це з
Мазепою було…
VI
Ми бачились… Ми зустрічались
А я дивився –
і зідхав –
Вона й
слівцем не обізвалась,
Та відповідь
її я мав.
Є тисячі
таких знаків –
Ми й описати
їх не можем
Рядками
зрозумілих слів,
Хоч їх і
чув, і бачив кожен –
Вони таємно
з серця йдуть,
Хвилюють
радощами грудь,
І з
обопільного стремління
Росте німе
порозуміння,
Що з іскор –
проблисків думок –
Вогнистий
зв`язує шнурок;
Це несвідоме
поєднання –
І ми ніколи
не збагнем,
Як раптом
іскорка кохання
Шаленно
вибухне вогнем.
За нею
стежив я здаля,
Зітхав,
дививсь, і плакав я,
Аж доки нас
удвох звели,-
І відтоді
здибалися ми
Без
підозріння…Я мовчав,
Я тільки млів. Не признавався,
Язик
тремтливо замирав
І голос на
вуста зривався,
Аж доки не
прийшла пора!..
Є
беззмістовна, глупа гра.
Що то за нею
завше внас
Лінивий
коротали час
В цю гру –
забув, як звать її,-
Якось-то
довелось мені
Заграти з
нею… Та не знав я,
Чи вигравав,
чи програвав я,
Бо я вже й
тим щасливий був,
Що близько
бачив, близько чув
Істоту, що
її кохав я…
Так ревно я
її беріг
(Коли б так
нас цієї ночі!)
Аж поки враз
не спостеріг
Задумою
сповиті очі –
Ні щастя, ні
невдача в грі
Вже не
цікавила її…
Вона же
грала без кінця,
Немов
прибита до стільця,
Хоч довго не
щастило їй,
І щось
такого було в ній,
Від чого
зрозумів я враз,
Що тут не
слід губить надій,
І в мене мова полилась,
Якась
непевна й без прикрас,
А слухала
вона мене…
Хіба ж те
серце крижане?
Доволі й
цього вже мені!
Хто слухав
раз подібну мову,
Послуха
знову…Перше «ні»
Що не
говорить про відмову.
/poltava/forum/ua/0/0
114
644
Розробка вебсайтів/мобільних додатків +Реклама, питання по сайту +380935941984 (Viber, WhatsApp, Telegram)