Віктор Безверхній

ВАМ БУДЕ ЦІКАВО ЗНАТИ:

Потоки — село в Україні, у Жмеринському районі Вінницької області.

Серед поточан ще й досі живе легенда про те, що під час одного з татарських набігів люди з селища на пагорбі кинулися в ліс, до болота і тут заснували невеличке поселення. Було це в XIII столітті, коли землі Київської Русі плюндрували татари. Тільки страх перед неволею, як вважають краєзнавці, змушував людей будувати житла тут, біля малярійних боліт, і лише тому, що татарське іго не було скороминучим, це тимчасове поселення стало постійним. В книзі «Історія села Потоки» краєзнавець Олександр Овксентійович Іванишин зазначає, що назву свою село отримало через наявність тут сильних джерел - підземних потоків, хоча існує й інша версія: ця несприятлива земля була місцем заслання непокірних кріпаків з маєтку графа Потоцького. Поточани вважають першу версію більш життєвою, адже первинна назва села не Потоки, а Потік. В розповідях старожилів можна почути вислови «У нас на Потоці», або ж «У нас в Потоці'. Корінний поточанин ніколи не запитає іншого: 'Ви — Потоцький?», а тільки так: «Ви - Потіцький?'. Назви урочищ — Судаків Яр, Безодня, свідчить про те, що в незапам'ятні часи тут протікала велика й повноводна річка, від якої нині залишився 'невеличкий рівчак» — вузенька річечка, що має дві назви — Батіжок або Жовтяк. Про походження села розповідає книга «Приходы и церкви Подольской Епархии» під редакцією Юхима Сецінського, що вийшла в 1901 році. Нині її примірник зберігається у Вінницькому краєзнавчому музеї. В середині XV століття, коли Поділля опинилось під владою литовських князів Коріатовичів, великих змін в цьому поселенні хутірного типу не сталося, зате в часи Речі Посполитої крім корінного населення поселилися ще й поляки: Жураковський, Отвіновські, Зюбровські, Заміховські. Пережило село і турецьку експансію. В часи миру між Польщею і Туреччиною, коли землі Поділля опинились під владою останньої, виникло нове поселення — хутір Канцерівка. О. О. Іванишин описує словами народної легенди походження цього населеного пункту: «І оселилися турки н цій землі. Непокірних поточан вони тримали в спеціальних погребах «канцерах» (карцерах)». Тут же описано й іншу версію назви: «Турецького воєводу називали Канцером. Коли козаки гнали турків з Поділля, загубив Канцер шапку з голови. Кинувся, щоб підняти її, але, побачивши, що це неможливо, пригрозив шаблею й пообіцяв повернутися за нею. Ця погроза не здійснилася, бо й сам турок навіки залишився в цій землі.» В селі ще й досі є поодинокі могили, які тут називають «турецькими», хоча на них - низенькі камяні хрести, що означає: поховані тут не турки, а християни, тільки в добу турецького правління. В часи визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького околиці села стали ареною жорстоких битв. Розповідають, що в урочищі Хмелянка схристилися шаблі козаків Данила Нечая з поляками. Старожили свідчать, що під час грози в цьому місці 'горіла» земля від наявності в ній великої кількості металу. Саме тут було знайдено козацькі шаблі, що зберігалися в музеї (до їх викрадення невідомими зловмисниками). Поряд, в Браїлові, стояли загони Максима Кривоноса. В історії села сказано, що першим виникло село Потік, а згодом, на другому березі річки з'явилася Слобода Потіцька (Потоцька). На початку XX століття Старо-Потік і Слободо-Потік було об'єднано в одне село Потоки. Переяславський договір, що мав принести омріяне звільнення, породив нову кабалу: крім поляків тут стали господарювати ще й московські поміщики, які з ласки царя обертали вільних людей на кріпаків. Більшість поточан була особистою власністю вельможної пані Бальтазари Тржецецької, про що свідчать документи. «Потоки — сліз патьоки» — так увіковічили в приказці селяни своє буття в часи кріпацтва. Тільки в 1862 році становище селян змінила реформа — з кріпаків вони перетворилися на «тимчасово зобов'яаних', але, з рештою, вільних людей. Всі найродючищі земельні площі в Потоках належали поміщикам Шимановському, Крижанівському, Ополонському, Пограбі, Василевському, Трембулицькому. Красномовний свідок багатьох подій — будинок Потоцької загальноосвітньої школи — колишній маєток маловідомого пана Америпка (чи то Маринка), що згодом став власністю сутиського поміщика — графа Гейдена. Останній планував використати будинок під залізничний вокзал (саме будували залізничне сполучення Вінниця — Балта), але інший землевласник не дозволив використати свої землі, тому залізниця зробила петлю і «пройшла' через Жмеринку. Будинок, де знаходиться школа розташовано в найвищій точці села. Мальовнича двоповерхова споруда серед високих тополь вабила очі всіх, хто приїздив до села. Тут було розміщено вчительську семінарію, яка проіснувала лише один рік, але поточани пишаються тим, що ця семінарія була одним з витоків нинішнього Вінницької державного педагогічного університету. Будинок цей використовувався по-різному: була тут і двокласова школа й госпіталь, й сільськогосподарсько училище, і нарешті, середня школа, перший випуск якої було здійснено в 1939 році. Потоки зберігають пам'ять про «Мирового суддю' Миколу Івановича Пирогова — відомого лікаря, якому було доручено уладнати «земельну тяжбу' між селянами та поміщиком. Мова велася про пасовища, які після приїзду Пирогова залишилися за селянами. До поміщика Сеульського часто приїздив М. Коцюбинський, тут також проживала відома на Поділля актриса XIX століття Є. Боярська — Богемська. Після революційних подій, що потрясли Російську імперію в 1905 році, в селі діяла група марксистів очолювана Г. С. Семенишиним. Перша світова війна, бандитські погроми, німці, денікінці, поляки — все зійшло, мов сніг з поля, і село почало не тільки відбудовуватися, але й більшати. В період колективізації тут нараховува- лось пять колгоспів, в тому числі один єврейський з назвою «Деройтер вег», що в перекладі означає 'Червоний шлях». Незабаром на полях колгоспу 'Першотравень» з'явився перший трактор — американський «Фордзон», який поточани отримали в дарунок до свята 1-го Травня. В 1922 році перед осередком компартії стяло завдання: ліквідувати розруху, активно протидіяти опору незадоволених. Руйнувались церкви, кінофікувався сільський клуб, віддкривалися школи та пункти ліквідації неписемності — лікнепи. Але боліло серце селянське за тією обіцяною волею, за омріяною землею, за всім надбаним, що доводилося віддавати в колгосп. І селяни протестували. «Бабськими бунтами» називали радянські історики такі протести, адже пер- шими не витримували жінки — йшли до колгоспного двору й забирали свою худобу, не маючи чим прогодувати родину. На такі протести уряд відповідав безжалісно: в селі було конфісковано майно 41-го «куркульського» господарства, а непокірних позбавлено житла й вислано до Сибіру та в степи Дніпропетровщини, де їх, висланих, оголосили ворогами народу й змусили працювати в колгоспах. Сава Могир, не містила в собі ніяких відомостей про умови перебування в'язня. Найосвіченіша людина в Потоках він не знав чому і хто назвав його ворогом народу. А найбільше було таких, хто й читати не вмів, а був звинувачений у шпигунстві, диверсіях та саботажі. Історія цих часів — біла пляма в історії село, адже тією самою залізною рукою на цю тему було поставлено «табу». Слідопити школи збирають все по крупиці і нині імена репресованих і померлих від голоду — в музеї на стенді поряд з портретом Сава Могира, що став символом закатованих поточан. Поряд — плакат, на якому зображено жінку, розп'яту на хресті: «Ось вона, Мати — Україна, на велетенськім хресті розіп'ята...» Коли бачиш це, у свідомості лунають слова Катерини Мотрич з «Молитви за убієнних голодом»: «...І чується сивий голос сивої від горя землі. Марії, Уляни, Тарасихи, Івани, Васильчихи, куди ж ви? Як же я без вас?» Вистояли. Пережили. Залікували рани. Тільки б жити, а тут — війна. У липні 1941 року в село на мотоциклах в'їхали німці, а згодом село окупували румуни, оскільки на території Жмеринщини проходила лінія розмежування сфер впливу Німеччини й Румунії. Майже три роки в селі господарювали фашисти. У цей час у селі діяла підпільна група відомого розвідника Івана Добровольського. Ця група стала справжньою організацією, що охопила своєю діяльністю навколишні села Жмеринського і сосіднього Тиврівського районів. 17 березня 1944 року в село вступили частини Радянської Армії. Але цьому передував жорстокий бій, після цього виросли на обох сільських цвинтарі дві братські могили. Згодом останки воїнів перепоховали у Жмеринці, а в селі залишилась одинока могила медсестри Марії Заєць, що померла від ран у школі, яка тоді була госпіталем. На її могилу приїздили фронтові подруги. Розповіли, що в бою за Потоки Марію було поранено в руку, але вона, орудуючи однією рукою, продовжувала відтягувати поранених з-під ворожого вогню. Осколками снарядів її було поранено в обидві ноги, відірвало раніше поранену руку. У Потоках на честь загиблих відкрито пам'ятник, до якого приїздять (все рідше) товариші загиблих — колишні бійці 237 Пирятинської дивізії, та 151 Жмеринсько — Будапештської дивізії. Музей зберігає переписку з ветеранами, листи, фото, вирізки з газет, особисті речі воїнів, зразки зброї.Пишається школа своїми випускниками, серед яких генерал Мельник В. К., науковці та державні діячі — брати Саблуки Петро та Василь, депутат Кірімов Іван (житель Рижавки, відоміший як Все це було зібрано колишнім директором школи (нині покійним) О. О. Іванишиним, та вчителем географії Ф. І. Дорошкевичем. Музей функцінує з 1953 року, але 15 років тому його було реконструйовано згідно з сучасними вимогами, систематизовано й впорядковано директором школи О. Г. Дворчин. Пишається школа своїми випускниками, серед яких генерал Мельник В. К., науковці та державні діячі — брати Саблуки Петро та Василь, депутат Кірімов Іван (житель Рижавки, відоміший як поет), та й інші — лікарі, вчені, правозахисники. А поряд з ними — фото скромних трудівників - незнаних у світі, проте найвідоміших тут, у селі, бо саме вони творили в творчть історію Села Потоки - маленької часточки України

(http://library.kiwix...Потоки%20(Жмеринський%20район).html)

Віктор Безверхній

Поток,с., (принадлеж .   І. Н. Кучеру и т-ву крестьян). Дворов 511. Жителей 2.376 д. об. п. Состоит в 1 стане, 5 урядн. уч., 1 уч. мирового посредника, 1 уч. судеб. мирового округа и 5 уч. судебнаго следователя. Разстояніе от уезднаго города – 36 вер. и местонахожденія волостного правленія – 14 вер.; ближайшая почтовая станція (куда адресуется кореспонденція)- г. Жмеринка (8 вер.), ближайшая земская станція – г. Жмеринка (8 -вер.), ближайшая железнодорожная станція – ,,Жмеринка‘‘ (8 вер.)

В означенном селеніи находятся: 2 првославныя церкви две  церковно-прходскія школы; 1 водяная  мельница.

(Вибрано з видання ,,Населенныя места Подольской губерніи’’  А. Крылов 1905 р., орфографія оригіналу).