Надія Зятик-Сапеляк Піднімає із-за небокраю
Свої крила сонце золоте.
Білий промінь душі обіймає.
За вікном блищить все і цвіте.
І,хоча й оголені дерева
Та не зеленіє вже трава,
Наче птиця,затремтіло серце
І весна - ти вічна і жива.
Зажадав любити і творити
Від того що сонце бачу я.
І нехай дзвенить по всьому світу
Щебетлива пісня солов'я.
І нехай морознеє повітря
Мою душу більш не холодить.
Сонце в ясносинім небосхилі
Як живий вогонь творця горить.
Надія Зятик-Сапеляк Я вчора бачила, як сонце заходило!
Так опустилося близенько до землі.
Червоне золото із глека щедро лило.
Поки не зникло за ланами вдалині.
Очей від нього відірвати я не сміла.
Немов в середину золочену вросла.
Сховалось сонечко, і думка зажевріла:
- Це ж справжнє чудо фільмувала зором я!
Теплом і світлом людям цілий день годило.
Тепер котилось за молочний небокрай.
Блакить небесну опівкругом червонило.
Пускало вечір в прикарпатський рідний край