Поле біле, чорне насіння… 

— Мати викладала історію, і багато чим я завдячую їй, — пригадує витоки сьогоднішнього свого професійного інтересу Володимир Трохимович. — Читання книжок у нас в сім’ї було в пошані, хоч батько був простим сільським столяром. Мати любила історичну художню літературу. Мені до душі була воєнна проза, література про історичні події, про природу. І в сільській бібліотеці, і потім у бібліотеці військової частини я був першим читачем у списку... Від цього воно й пішло — від відчуття слова. Втішно, що моє улюблене заняття стало моєю професією. 
Хоч були й інші серйозні захоплення — як от спорт. Вибір професії, каже Володимир Трохимович, людині зробити непросто. У дошкільному дитинстві любив коней — хотів стати конюхом. Не оминуло і його, як усіх однолітків, бажання стати космонавтом. 
— Мене мати все допитувалася: ким же ти хочеш бути? І вселяла мені віру, що я можу здобути вищу освіту. Врешті, вирішив стати істориком. Але кинувся поступати на історичний — захворів під час екзаменів. Тому закінчив ПТУ, вивчившись на слюсаря-електромонтера третього розряду. В інститут, на філологічний факультет Черкаського педінституту прийшов уже через рік після армії, попрацювавши на заводі. Та все мені хотілося бути істориком. Навіть уже попрацювавши за направленням рік на Звенигородщині, ми  з моїм однокурсником їздили в Полтаву — заочно вступати на історичний факультет. Але там розумні люди, спасибі, підказали: хлопці, нащо вам солити ці дипломи? Філологія й історія — це близькі дисципліни.

«Ви таки літератор»

П’ять років Володимир Поліщук пропрацював директором Рижанівської середньої школи. Тоді ж почав писати заміточки — про шкільне життя, про спорт (сам був капітаном шкільної футбольної команди). Написав і одну публіцистичну річ — «Не вийде, пане президенте», у якій полемізував із Рональдом Рейганом, спираючись на деякі літературні тексти, зокрема Степана Олійника. Була публікація в журналі «Українська література в школі».
— Ганна Романівна Передрій, завідувачка кафедри української мови в педінституті, мене агітувала залишити роботу в школі й переходити на роботу до них, на кафедру українського мовознавства, асистентом. Я все зважив, і хоч втрачав у зарплаті, поїхав із дружиною на Черкаси. Працював на кафедрі мови, але був великий потяг до літератури. Й коли з’явилася вакансія на кафедрі української літератури, я почав проситися в Ганни Романівни. Звісно, вона на мене розсердилася, бо я її підвів. І тільки пізніше вона сказала: «Ні, ви таки справді літератор, і добре, що так трапилося». Я їй довічно вдячний.
Була аспірантура в Інституті літератури, захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська воєнна повість 1941-1970 років: до проблеми художнього конфлікту». Докторську — вибір теми було зроблено після вечора у Кліщинцях, що на Чорнобаївщині, де відбувся вечір Михайла Старицького. У виступі на вечорі я  зауважив, що про цього письменника ще далеко не все сказано. А коли звідти їхали морозної грудневої ночі засніженою дорогою, я подумав: а чого б мені самому не попрацювати над темою творчої спадщини Михайла Старицького? Це було Боже провидіння, я й далі вивчаю цього письменника. У планах є велика робота — Михайло Старицький і Тарас Шевченко. Я почав над цим працювати.
— Яке місце у ваших наукових дослідженнях посідає творчість Тараса Шевченка? 
— Я науковець, який займається і творчістю Шевченка у тім числі, але є колеги, яких справді можна назвати шевченкознавцями — як от Василь Пахаренко. У мене є багато статей про Тараса Григоровича, зрештою, я очолюю науковий центр шевченко­знавчих досліджень у нашому університеті, який діє під егідою Академії наук України, організував уже сім шевченківських наукових конференцій — всеукраїнських і міжнародних. Проте на шевченківську тему виходжу, швидше, досліджуючи інших письменників. Наприклад, у мене з 2008 року триває захоплення Василем Доманицьким (народився 1877 року в селі Колодисте, нині Тальнівського району). Ото шевченкознавець! А його спадщина була відсунута, забута. А він же у 27 років першим уклав, науково впорядкувавши, Шевченків «Кобзар» (1907 року). А перед тим написав фундаментальну працю майже на 400 сторінок «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка». Виходжу на шевченківську тематику, досліджуючи Сергія Єфремова (уродженець села Пальчик Катеринопільського району), Павла Филиповича (родом із села Кайтанівка цього ж району). Є кілька і власних досліджень, зокрема про повісті Тараса Шевченка. 
— Ви публікуєте дослідження про талановитих письменників-земляків. Скількох вдалося повернути з забуття?
— Понад три десятки, щоб так серйозно про них було написано й поновлено їхні імена. А якщо їхні твори не були видані, або видані давно, то стараюся укласти якусь збірочку їхніх віршів чи прози. Так на Черкащині з’явилася перша збірочка віршів Тодося Осьмачки, творів Андрія Чужого, Дмитра Мая-Дніпровича, Олександра Лана, Дмитра Борзяка, Олени Журливої, Юхима Гедзя… й інших. Завдання, яке я перед собою ставлю, — звертати увагу насамперед на письменників-земляків так званої другої хвилі, не першорядних. Хоч, скажімо, Павло Филипович чи Михайло Драй-Хмара — з першої хвилі. У моєму тритомнику, який днями виходить друком, один том має назву «Розстріляні таланти», з підзаголовком «Репресовані письменники Черкащини». Розпочав я цю роботу, як я вже казав, 1989 року зі Степана Бена.
— Ви працюєте як історик і як детектив, вишукуючи факти минувшини. Як знаходите твори, документи, людей-очевидців?
— Знаєте, а на ловця й звір біжить. Якщо цілеспрямовано працювати над темою, в якийсь момент матеріал починає сам до тебе йти. Скажімо, я зацікавився поетесою з Умані Раїсою Троянкер. Коли у 2008 році їй виповнювалось 100 років, почав збирати матеріали. В архівах Юрія Смолича знайшовся спогад про неї. Він не включив його до своїх книг. У Лозуватці  познайомився з Іваном Турчаком. Він краєзнавець, у нього була стаття в журналі «Радуга» про Троянкер. Він мені тоді передав багато своїх архівних речей про 20-ті роки. У мене вже були передруковані дві україномовні збірки поетеси, а щоб знайти  збірку Троянкер, видрукувану в Росії 1942 року, я звернувся до мера Мурманська (Раїса Львівна там жила й працювала в газеті). І мені, дякувати, відшукали й відкопіювали її збірку, і низку статей Троянкер із газети «Полярная правда». Тоді розшукали її дочку, яка живе в Москві, — це відома актриса й фотохудожниця Олександра Турган. Знайшовся ще один дослідник з Києва, нині житель Нью-Йорка, Йоханан Петровський-Штерн, який досліджує такий феномен, як україномовна творчість єврейських жінок у 1920-1930-их роках. Я з ним контактував, і він не пожалів і надіслав мені шматок тексту ще до опублікування своєї монографії. Врешті у 2008 році мені вдалося видати в Уманському педуніверситеті книжку, до якої я написав передмову на 60 сторінок і вмістив усі три збірки, плюс твори, знайдені поза збірками.
— За які кошти видаєте ці книги?
— Перші були частково своїм коштом, і влада допомагала. Зараз, скажімо, Василя Доманицького кілька книжок видав коштом обласного бюджету. 
— А про сучасників пишете? В обласній організації Національної спілки письменників уже до півсотні черкащан.
— Про багатьох писав, та відчуваю навіть провину — про багатьох не писав, а хотілось би. Катастрофічно часу не вистачає. У моєму тритомнику третій том — «Під прапором неба» — якраз статті про сучасних письменників.
— А якої ви думки про літературну критику? Її зараз немає!
— Це загальноукраїнська проблема. Якось пробує її вирішувати галузева періодика, але не зрівняти з періодикою 20-их років! Цілеспрямованої роботи немає. Зараз величезний масив літератури, порушена видавнича система: того, що видається в Черкасах, не бачать в інших областях. Як книги поширити? Як  оцінити? Зорієнтувати читача? Щоб критикові щось об’єктивне написати, треба бути в контексті процесу — порівняти з іншими авторами, чи з тим, чи сказав він щось нове в літературі, чи є в нього творчий ріст…
— А сам ви художні твори пишете?
— Ні. Я думаю, що знаю, що таке справжня художня література, тому не хочу…
— Як відмовляєте графоманам? Думаю, багатьом хочеться мати передмову чи рецензію від Поліщука!
— До мене приходять зі своїми творами, і наче ж і гарні люди, то я намагаюся людину не образити. Тому обтічно, але кажу правду, не беру гріха на душу... 
— З вами їдеш по селах, і вас любо слухати: в цьому селі жив колись такий талановитий чоловік, а в цьому писав вірші такий… А коли про всіх письменників Черкащини, про кожне село й місто можна буде в одній книжці прочитати?
— Це зараз у мене головне завдання — написати літературну енциклопедію Черкащини. Ще в середині 80-их років мені потрапила до рук робота Миколи Пшеничного — про населені пункти Черкащини, де і хто з відомих літераторів народився. З того пішов імпульс, і я почав збирати матеріали для ідеї, яка у мене виникла: створити музей літератури Черкащини. Я 15 років збирав цей матеріал, і музей в університеті був створений. У нас є спецкурс в університеті — «Література рідного краю». Під нього я написав однойменний підручник. Є й список письменників по районах. Але це тільки початок роботи.

У Лозуватці перед вечором пам’яті сільського поета Степана Бена до Володимира Поліщука підійшли чотири немолоді сільські жіночки у кухвайках, виморені роботою.
— Це ви про наших батьків досліджуєте?
Це були дочки розстріляних 1937-го року тридцяти трьох лозуватських жителів. Як і Степану Бену (Бендюженку) їм «шили» участь у націоналістичній шпигунській повстанській організації, яка нібито готувала «збройне повстання, повалення радянської влади й реставрацію капіталізму в СРСР». Володимир Поліщук досі пригадує у зворушливих подробицях ту зустріч на організованому ним вечорі пам’яті Бена, що відбулася більш ніж чверть століття тому:
— Одна з тих жіночок каже: «Я вчора своє радіо цілувала». — А напередодні я виступив по радіо, розповів про цю лозуватську трагедію й уперше озвучив прізвища всіх розстріляних людей. — «Бо вперше про мого батька було сказане правдиве слово». І сльози як горох котяться.
Жіночки розказали дорогому гостю з Черкас, як їхніх матерів вислали в Кустанай, а їх, дітей, відібрали й помістили у шполянський дитбудинок. Як у війну евакуювали, а коли повернулися в Лозуватку, місцева влада постійно дорікала: «Й тебе треба туди, де батько й мати!». Приходили попросити соломи, щоб протопити в хаті, а з них насміхалися «Снігом топи!».
— І тоді я зрозумів, яка це потрібна справа — повертати забуті імена наших талановитих земляків, — зізнається Володимир Поліщук. — Із Степана Бена все й почалося.

Бесіду вела 
Лариса СОКОЛОВСЬКА