Форум Шевченкового

Теми для публікацій та розмов

Шукаю родовід Демченків-Дядченків з Керелівки

19 жовтня 2011

Федір Демидюк

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

Валерій Бурій СЕРГІЙ ТКАЧЕНКО

Валерій Бурій ЮВІЛЯРИ - НАШІ ЗЕМЛЯКИ

ПИЛИПЕНКО АНАТОЛІЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ

Пилипенко Анатолій Терентійович (*3 травня 1914 — †20 червня 1993) — український хімік-аналітик, академік АН УРСР, доктор хімічних наук, завідувач кафедри хімії і аналізу рідкісних елементів (1961—1975), декан хімічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

http://www.chl.kiev.... mce_src='http://www.chl.kiev.... alt='' align='left' style='border: 0px; margin: 0px; padding: 0px; outline: 0px; background-color: transparent;'>Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук.

Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу.

У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами... Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод [1].

Анатолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук.

З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт.

Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри.

У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР.

А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води.

У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів.

Валерій Бурій

ШКОЛА, ДЕ ДИРЕКТОР — ЗА МАТІР

Ліну Денисівну Терещенко – директора Шевченківської спеціалізованої школи-інтернату її вихованці і люди старшого віку називають: «Наша мама»...

У ній є все: глибока життєва мудрість, організаторські здібності, бездонна енергія й цілеспрямованість, щирість і відвертість, жіночність і материнське тепло.

Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат знана далеко за межами області. Цей заклад з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю є справжнім осердям культури і духовності землі Кобзаревої. За свою недовгу історію школа стала прихистком для талановитих дітей з найвіддаленіших куточків України. Нині тут навчаються 207 обдарованих дітей з Черкаської, Кіровоградської, Київської областей. Залежно від своїх творчих уподобань і талантів, окрім здобуття повної загальної середньої освіти, вони опановують основи музичного, образотворчого й хореографічного мистецтва. Вихованці цього унікального закладу отримують міцні знання, які дають їм 12 вчителів вищої категорії, 18 - першої, 4 - другої, 18 спеціалістів, 4 викладачі зі званням «старший вчитель», 4 відмінники народної освіти й один заслужений працівник освіти України.

Школа пишається своїми учнями, бо ж лише за останніх шість років вони принесли 15 перемог у міжнародних_конкурсах, 108 - увсеукраїнських, 516 –у обласних та 303 -у районних.

Творчі колективи –ансамбльбандуристок «Срібні струни», хор учнів «Надія», хореографічний колектив «Зорепад», носять почесне звання зразкових художніх колективів.

Щороку випускники стають студентами престижних вузів України, про кожного з них надходять схвальні відгуки.

Та не лише перемогами і здобутками приваблює ця школа: приємно вражає вонавишуканим дизайном, домашнім затишком, шкільним подвір’ям з різнобарв’ям клумб, ігровими майданчиками, зелен-садом і сонячного кольору будівлею, де живе велика шкільна родина.

А за всім цим -копітка щоденна праця директора школи.

Усе з нуля…

- Ставши у 1981 році директором допоміжної школи-інтернату, -розповідає Ліна Денисівна Терещенко, -одразу розпочала зі створення належних умов для навчання й проживання в гуртожитку дітей. Держава коштів тоді не виділяла, тож самотужки за 2-3 роки заасфальтували шкільну територію, перефарбували у приміщенні все в білий і ніжно-голубий колір, зробили капітальний ремонт гуртожитку: із величезних спальних кімнат на 15 - 20 осіб перебудували на 3 – 4 місні, поміняли всі вікна. Не гаючи часу, провели капітальний ремонт опалювальної системи школи, побудували водонапірну башту, діставши воду з артезіанського колодязя, добудували шкільну майстерню.

- Взявся за гуж, не говори, що не дуж, -продовжує розмову директорка. -Довелось крутитися на всі 360 градусів в пошуках будівельних матеріалів і терміново перекривати дах гуртожитку, а там -і школи, зводити теплий перехід із школи в гуртожиток.Згодом, коли школа-інтернат перейшла на обласне фінансування, з'явилася змога привести все до божого вигляду, скінчилися поневіряння... Тоді ж переконала педагогічний колектив у тому, щоб реорганізувати допоміжну школу у школу мистецького спрямування. Документально створити -то одне, а забезпечити необхідною матеріальною базою -то інша справа. Як до школи надходили з різних куточків України музичні інструменти, одяг, -це десятки недоспанихночей, кумедні історії й роль матері 200 бідних дітей, у яких на всіх один старий баян, нема чого їсти й у що насипати. Це тепер у школі є телевізори, мультимедійні центри, фотоапарати, відеокамери, усі необхідні музичні інструменти, транспорт і вся побутова техніка. І це не з державної кишені. Та щоб все це мати, необхідно було їздити і добиватися, оббивати пороги міністерств й усіляких фондів.

На виділені кошти з області цьогоріч розпочали робити капітальний ремонт майстерні, нині будівельники оновлюють школу, а в недобудованому будиночку, що більше десятка років бовванів пусткою на території закладу, теж кипить робота. Врешті здійсниться давня мрія Ліни Денисівни. Тут обладнають спортивнузалуйкласи мистецького факультету.

У долі дитячій - красиве й корисне

Школа живе багатим, змістовним життям. Завдяки тому, що учні - активні учасники різноманітних конкурсів, олімпіад, фестивалів, вони мають добрих друзів за кордоном. Кожного року вихованці школи-інтернату відпочивають в Німеччині, Швеції, Італії, Греції, Чехії, а цього літа побували у Польщі. Добре організоване оздоровлення й у пришкільному таборі. А скільки вражень від екскурсій рідним краєм, приїздів до школи відомих, цікавих людей. Чи часто сільському школяреві, та й міському теж, вдається побачити артистів, співаків Володимира Гришка, Ніну Матвієнко, Раїсу Недашківську, Руслану Лижичко, Ігоря Завадського?..

-Наші досягнення і перемоги -не лише моя заслуга, а всього педагогічного колективу, -зворушено підсумовує Ліна Денисівна, -без підтримки й сумлінної праці якого я би, мабуть, не змогла до ладу довести цей заклад, а ще величезне бажання наших вихованців жити у комфорті й чистоті, завжди прагнути ліпшого, вищого, неординарного...

Алла Коновал

8 вересня 2011 року

Валерій Бурій

Горіх - допоможе від усіх бід

А чи знаєте ви, що лише 7% поверхні Землі придатні для вирощування грецьких горіхів? Саме Черкащина має такі благодатні землі. Народне господарство і медицина використовують усі частини рослини - від деревини до перетинок у середині плоду...

Про все це та багато іншого учні Черкаської ЗОШ №22 дізналися від письменника і фермера Сергія Ткаченка 6 грудня на черговому засіданні Екологічних студій.

http://www.symonenko... class='highslide ' style='margin: 0px; padding: 0px; outline: none; text-decoration: none; color: rgb(127, 21, 21);'>

Валерій Бурій

На Черкащини відбувся творчий вечір Сергія Ткаченка

20 Лис 2012

Прокоментуй!

http://ualit.org/wp-... rel='lightbox[5200]' style='color: rgb(127, 105, 62); text-decoration: none;'> Сергій Ткаченко http://ualit.org/wp-... alt='' width='300' height='216' style='border: none; float: left; margin: 0px 14px 10px; padding: 0px; display: inline;'>Черкаська обласна юнацька бібліотека імені Василя Симоненка зібрала шанувальників творчості письменника Черкащини Сергія Миколайовича Ткаченка.

Гість розповів історію створення колективної збірки «Слово про слово», зокрема відзначивши, що липневі події 2012 року стали поштовхом до виникнення ідеї. Упорядкувати і зібрати твори молодих та маститих авторів (а це 135 авторів) справді зміг би справжній захисник української мови, українофіл.

Видавець Олександр Третяков позитивно відгукнувся про реалізацію задуму та видання книги «Слово про слово»: «Книга видана накладом чотири тисячі примірників». У збірці вміщені твори про мову, що розміщені блоками…»

Вдало організована виставка із промовистою назвою «На вірі й пісні заповівся» спонукала до роздумів.

Власна ж поетична збірка видана у 1991 році. Про творчість Сергія Ткаченка, а також дружні стосунки висловив думку доктор філологічних наук, професор Черкаського національного університету Володимир Трохимович Поліщук: «Ми дуже давно знайомі, з 1975 року жили в одній кімнаті у гуртожитку. Сергій насправді оригінальний у висловлюванні, дуже своєрідно у поезії стримує себе. Надзвичайно непосидючий…»

Здається, що двоє ведучих Катерина Вербівська та вельмишановний гість. Письменник презентував свою творчість, читав ті вірші, які ніде не друкувалися, уважаючи, що поезія це «рефлексія на стан душі». Можливо, автор і має рацію.

http://ualit.org/wp-... rel='lightbox[5200]' style='color: rgb(127, 105, 62); text-decoration: none;'> Сергій Ткаченко1 http://ualit.org/wp-... alt='' width='300' height='225' style='border: none; float: right; margin: 0px 14px 10px; padding: 0px; display: inline;'>Улюбленими письменниками для Сергія Миколайовича стали А. Дімаров, Оксана Забужко, Г. Тютюнник, Б. Олійник, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Захарченко. Із теплотою герой вечора відгукується саме про останнього.

Подарунком вечора стала пісня у виконанні Таміли Чупак на вірш Валерія Кикотя.

Непомітно пролетів час, адже творчий діалог не закінчується, а сподіваємось продовжиться.

Оксана Галаєва,

член літературного об’єднання

ім. В. Симоненка при Черкаській організації НСПУ

Валерій Бурій

СЕРГІЙ ТКАЧЕНКО

Валерій Бурій

СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ТКАЧЕНКО

Народився 24 січня 1957 року в с. Надточаївці на Шполянщині. Роки дитинства і ранньої юності С. Ткаченко провів у рідному Кобзаревому селі (нині с. Шевченкове Звенигородського р-ну), що, безумовно, вплинуло на формування і поетичного таланту, і характеру. Після закінчення середньої школи навчався у Черкаському педагогічному інституті.

Віршувальницький 'клопіт' у С. Ткаченка з’явився ще в шкільному віці, бо у студентському гурті за ним міцно закріпилося наймення 'поет'. Він швидко став помітною особистістю, активно друкувався в інститутській літературній газеті 'Веселка Дніпрова', виступав її упорядником, а згодом і керував літстудією за мудрої опіки доцента М. К. Бутенка. На філологічному факультеті разом з Ткаченком навчалися Володимир Гаптар, Сергій Левченко, Любов Яковлева, які згодом стали відомими літераторами. У їх колі Сергій Миколайович виступав послідовним і авторитетним репрезентантом Шевченкового краю – Звенигородщини і самої Керелівки (Шевченкового).

Після закінчення вузу вчителював. З 1984 р. був науковцем у музеї Кобзаря в рідному селі. У 90-х –фермер…

Постать Сергія Ткаченка багато в чому ледь не унікальна. Хтозна чи є ще в Україні поет, котрий водночас був би і цілком професійним фермером, саме професійним, а не аматором. Можна сказати й інакше: чи є в Україні фермер, котрий водночас був би поетом, членом Національної спілки письменників України. При цьому, в обох іпостасях С. Ткаченко прагне ґрунтовності й новаторства, прагне 'пером і плугом змінювати світ'. І в поезії, і в фермерстві прагне будь-що тримати українську патріотичну ноту. Так у ньому озиваються й бунтують давні родинні гени – хлібороба і митця.

Безсумнівно, центральною темою поетичної творчості С. Ткаченка є тема України, її народу, осмислювана митцем віддавна в різних площинах – суспільних, історичних, особистісних. В одній із перших (якщо не першій) солідних публікацій – колективному збірнику 'Провесінь' (1978) читаємо:

До рідної землі – врочистості високої,

Де милі і дощі, і тишина,

Таке знайоме почуття неспокою

Зрина й зорить: вона ж у всіх одна.

З роками згадане почуття неспокою в поета поглиблювалось і ширилось, ставши, без перебільшення, темою болю. У громадянській ліриці С. Ткаченка крім болю є немало і теплого ліричного почуття, й тонкого гумору, і це, зрештою, сукупно творить образ привабливого ліричного героя – гармонійну особистість, яка різко противиться не тільки національному нігілізмові, безпам’ятству, але й таким поняттям, як жорстокість, егоїзм, байдужість до всього і вся.

У доробку поета є кілька поезій, які кладуть на портрет авторового ідеалу людини дуже важливі штрихи. Йдеться про написані в різні роки вірші 'Зрубали тополю – посічене древо…', 'Пес', 'Загнали вовка у терновий крутояр…', у котрих за зовні видимою темою екології природи виразно прочитується ще важливіша тема-проблема – екологія людської душі.

Громадянський темперамент поета виражається і в тих поезіях, де він розмірковує про долю й роль слова, рідної мови для людини і народу.

Надзвичайно актуальна сьогодні і видана в 1991 році перша збірка поезій 'Керелівка', яка аж кричить проти отої довготривалої русифікації, що породила, на жаль, національний нігілізм і навіть зневіру в спроможність нашої мови до подальшого саморозвитку та її міжнародну престижність.

Сергій Ткаченко, як і Ігор Калинець, Василь Герасим’юк, Дмитро Кремінь, Василь Осадчий та інші, яких можна назвати восьмидесятниками, вдало розширює мовний діапазон, кличе в наше сьогодення давні, дивовижно запашні слова – і як же голоснішає, якою милозвучною стає поезія, яке розмаїття чуємо і бачимо! Майстерність автора 'Керелівки' в поетичному оновленні слова, в його барвистості й соковитості. Кожен вірш у збірочці – як відгранована перлина. Захоплюють його слово твори, дивовижна здібність знаходити і оновлювати древні слова. Поет повертає до життя первородні слова свого народу, органічно вводить їх у полотно віршів і тим самим наче підказує нам з яких ниток і словесної пряжі маємо ткати національні рушники поезій.

Кожен твір насичений несподіваними образами, тематично виправданими, індуалізованими, ткаченківськими. Палітра і дух 'Керелівки' говорять про напругу бурхливого сьогоднішнього життя.

В особі С. Ткаченка маємо цікавого й талановитого митця – патріота й тонкого лірика, який прагне виявити власне бачення проблеми і по-своєму виразити його.

Поезія С. Ткаченка спонукає до роздумів і приваблює багатством почуттів. Цікава сторінка його творчого доробку – пейзажна й інтимна лірика.

Самі ці якості роблять С. Ткаченка бажаним автором. Його твори друкувалися в колективних збірках 'Провесінь' (1979), 'Вітрила-80', 'Холодний Яр', у журналах 'Дніпро', 'Київ', 'Україна', газеті 'Літературна Україна' та місцевих періодичних виданнях.

До пропонованого списку, побудованого в зворотній хронології, включені поезії Сергія Ткаченка, а також публікації про його життя і творчість з фондів обласної бібліотеки для юнацтва ім. В. Симоненка.

* * *

Слово про Слово / упоряд. С. Ткаченко. – Черкаси : Брама-Україна, 2012. – 176 с.

Ткаченко С. Збережемо мову – врятуємо Україну! / С. Ткаченко // Слово про Слово. – Черкаси, 2012. – С. 8-9.

Ткаченко С. 'Ох, – це пісня звучить…' : вірш / С. Ткаченко // Слово про Слово. – Черкаси, 2012. – С. 152.

Ткаченко С. Постане храм, бо думка воскреса : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Письменники Черкащини : вибр. твори. – Черкаси, 2007. – Кн. 2. – С. 410-430.

Ткаченко С. 'Ще трохи маю радости в життю…': [добірка віршів] / С. Ткаченко // Холод. Яр. – 2004. – №1. – С. 119-123.

Ткаченко С. В алькові дум і пристрастей, і діянь : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Холод. Яр. – 2003. – №1. – С. 205-213.

Ткаченко С. Постають на хаті; А втім футбол не лиш любов; Кучугуро хмар, огроме грому!; Прелагідна, ще раз мені звучи!; Кіт-воркіт; Садок; Хуртовина за вікном; Чоловічку, чоловічку, скресла зіронька у нічку!; Над синім небом чаєня : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Гілочка / В. Поліщук – Черкаси, 2002. – С. 276-282.

Ткаченко С. Корсунські Моринці : [вірш] / С. Ткаченко // Літ. Україна. – 1998. – 2 квіт. (№14). – С. 6.

Ткаченко С. Найрідніше – невловне : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Холод. Яр. – 1997. – №7. – С. 31-32.

Ткаченко С. 'Ми коротко стояли в цім долу...'; Сердедівка-1926; 'В пів ста років городжено паркан…' : [вірші] / С. Ткаченко // Черкаські поети-90. – Черкаси, 1990. – С. 9-11.

Ткаченко С. Керелівка : [поезії] / С. Ткаченко – К.: Молодь, 1991. – 40 с. – (Перша книга поета).

Ткаченко С. Будище; 'Загнали вовка у терновий крутояр…'; 'Слова у проукраїнському санскриті…' : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Поезія-91. – К., 1991. – С. 97-98.

Ткаченко С. 'Ми коротко стояли в цім долу…'; Дід мій; 'Наш часе, часе невбережений…'; Сердедівка-1926; 'І промина завіса забуттів…'; 'Крізь нагніт згарищ – пагінець і слід…'; 'Гей, кобзарю, звуків наскубеш…'; 'Часе, часе, гальмуй саморух!...'; 'Отак і відживаєм…'; 'Загнали вовка у терновий крутояр…' : [добірка поезій] / С. Ткаченко // Толока. – Черкаси, 1991. – С. 139-149.

Ткаченко С. Сердедівка-1926 : [вірш] / С. Ткаченко // Молодь Черкащини. – 1991. – 11-17 берез. (№11). – С. 4. – Дод. 'Дніпряни'.

Ткаченко С. 'Ми коротко стояли в цім долу…' : [вірш] / С. Ткаченко // Молодь Черкащини. – 1990. – 22-28 жовт. (№43). – С. 3. – Дод. 'Дніпряни'.

Ткаченко С. 'Розклубочився шлях…' : [вірш] / С. Ткаченко // Черкас. правда. – 1990. – 19 трав. – С. 3.

Ткаченко С. З любов’ю і повагою : [про створення первин. осередку Т-ва укр. мови ім. Т. Шевченка у с. Шевченкове Звенигород. р-ну] / С. Ткаченко // Черкас. правда. – 1990. – 3 січ. – С. 4.

Ткаченко С. 'Веди загінку, плуже…'; 'Всолоджуйте, слова, як добрий келих меду!..'; 'Кучугуро хмар! Огроме грому!..'; 'Зрубали тополю – посічене древо…'; 'Роки?..'; 'Поважчали слова…' : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Київ. – 1988. – №7. – С. 4-6.

Ткаченко С. 'Хай літа копитами в брук…'; 'Уже й подаленіло все немовби…' : [вірші] / С. Ткаченко // Молодь Черкащини. – 1988. – 10 берез. (№30). – С. 4.

Ткаченко С. 'А нам би душу більшу за весь світ…'; 'Ніч шалена, спрага на вустах…'; 'Жито, жито, жито…'; 'Запамятати б дні…'; 'Всміхнулась вранішня роса…'; 'Закучерявили вогні…'; 'Ніч вляглася на покоси…' : [добірка віршів] / С. Ткаченко // Вітрила-80. – К., 1980. – С. 130-132.

* * *

Валерій Михайлович Бурій : біобібліогр. покажчик : тексти. - Черкаси : Вертикаль, 2013. - С. 90; 190.

Бурій В. Сергій Ткаченко презентував антологію 'Слово про Слово' / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2012. - 26 січ. - С. 8.

Бурій В. Сергієві Ткаченку - 45 : штрихи до портрета ровесника / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2002. - 12 квіт. - С. 4.

Ткаченко С. [Автобіографія] // Письменники Черкащини : вибр. твори. – Черкаси, 2007. – Кн. 2. – С. 407-409 : фото.

Сергій Ткаченко : [корот. біогр. довідка] // Програма спецкурсу 'Сучасний літературний процес на Черкащині'. – Черкаси, 2005. – С. 24-25.

Сергій Ткаченко (нар. 24.01.1957 р.) : [про автора] // Гілочка / В. Поліщук – Черкаси, 2002. – С. 274-275.

Поліщук В. Та ми неминущі усе ж : (поезія Сергія Ткаченка) / В. Поліщук // Під прапором неба / В. Поліщук. – Черкаси, 2000. – С. 80-86.

Дергач В. Шукач мовних скарбів : [про зб. поезій С. Ткаченка 'Керелівка'] / В. Дергач // Київ. – 1994. – №2. – С. 117.

Поліщук В. Та ми неминущі усе ж : [про зб. поезій С. Ткаченка 'Керелівка'] / В. Поліщук // Черкас. край. – 1993. – 23 лют. – С. 5.

* * *

Ткаченко Сергій Миколайович [Електронний ресурс] / сайт Обласної бібліотеки для юнацтва ім. В. Симоненка. – Текст. дані. – Черкаси, 2010 – . – Режим доступу : http://www.symonenko... /index.php?option=com_content&view=article&id=64&Itemid=21 (дата звернення : 13.11.2012). – Назва з екрана.

Валерій Бурій

Валерій Бурій #43 за 25.10.2013
БЕЗСМЕРТНИЙ ШЕВЧЕНКО
Янка СІПАКОВ

Шевченкіана

Сильний і щасливий народ, який має такого поета, що кожним своїм словом все життя був разом з ним, що так глибоко висловлював його думки, його надії й сподівання. Але сильний і щасливий також і поет, який має такий народ, що шанує кожне його слово, що його, поета, плоть від плоті своєї, кров від крові своєї, здійняв на таку почесно-недосяжну висоту.
Здається, Тарас Шевченко не міг народитися ніде, опріч як тільки на своїй любій Україні. Але, народившися на рідній Україні, ставши виразником найзаповітніших бажань свого народу, ставши його голосом і слухом, він став близьким і рідним, став своїм для усіх народів землі. Він став і нашим, білоруським, також. Вже зараз не можна уявити білоруса, який не знає, наприклад, «Садок вишневий коло хати» чи «Як умру, то поховайте», чи «Реве та стогне Дніпр широкий», чи інших видатних, хрестоматійних для усіх народів рядків і віршів Кобзаря.
У кожного нині на слуху ці такі прості на перший погляд і такі глибокі та складні на серйозний підхід і серйозне прочитання твори, які звучать і по-білоруськи в перекладах Янки Купали та інших наших славних майстрів художнього слова. Білоруси знають їх так само, як і ті щемливі вірші, які поет писав далеко від рідного краю, в Оренбурзі, в Орській фортеці, на Кос-Аралі, в самотині вигнання (до речі, дуже вражає, що більшість віршів поета створено поза межами України); знають ті, відкриті, як серце, і болючі, як саме поетове життя, рядки, що народжувалися на самоті у вразливій і делікатній душі кріпака і вигнанця — під час білих ночей Санкт-Петербурга чи серед пісків закаспійської пустелі.
Вірші Тараса Шевченка, здається, створені не одним поетом, обраним для цієї почесної місії, а всім українським народом. І, створені народом, вони знову верталися до народу. І не тільки до свого. Багато білорусів знайомилися з творчістю генія з вуст свого народу, а згодом уже довідувалися з книг, кому належать ці рядки. Навіть наш незабутній Янка Купала, який ще в дитинстві запам’ятав шевченківську пісню «Від села до села», у зрілому віці вже відкрив, що вона має такого знаного, такого славного автора.
Ось так, будучи глибоко національним поетом, Тарас Григорович Шевченко став для всього світу таким інтернаціональним. Як тут не згадати його мрію про «сім’ю вольну, нову», яка згадає його колись незлим, тихим словом.
І ми, ця вольна і нова міжнародна сім’я, з вдячністю згадуємо його нині і будемо згадувати завжди найшанованішим словом поваги й любові. Він був інтернаціоналістом, бо до самозабуття любив свою Україну і поважав усі інші народи світу.
Він був пророком, бо вірив у краще і бажав усім людям землі процвітання і щастя.
І як пророче, як упевнено і по-сучасному переконано звучать у тривожні для українського і білоруського народів чорнобильські роки його схвильовані слова про незнищенність життя, про його вічність і невмирущість, незважаючи на всі біди, незгоди і печалі:
…буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі!
Тож спасибі вам, Тарасе Григоровичу, за цю вашу упевненість!
Підіймаючись ще від заледенілого Дніпра на найвищу і найшанованішу гору України — на Чернечу гору в Каневі, яка прийняла назавжди Тараса Григоровича Шевченка, — я міркував, як це добре, що шлях до близької могили не короткий, не миттєвий, а ось такий уповільнено-роздумний, з трьомастами шістдесятьма чотирма сходинками — саме стількома, скільки днів було в тому році, коли Кобзар народився, за винятком одного, того чорного і гіркого дня, коли він помер. Так ось на цих сходинках, в стишеному гурті гостей поетичного свята і його господарів, добре думалося і хороше згадувалося.
Згадувалося про перший виїзд хлопчака Тараса — козачка, служки штаб-ротмістра лейб-гвардії уланського полку Павла Енгельгардта, якого Карл Брюллов називав «свинею у торжковських туфлях», — пан восени 1828 року їхав на похорон свого батька, дійсного таємного радника. І, звичайно ж, захопив із собою і челядь, серед якої, безсумнівно, був і козачок Тарас. Нам, білорусам, це відкриття цікаве вдвічі, бо та сувора і тривала подорож була першим знайомством Тараса Шевченка з Білоруссю. Шлях до маєтку поміщика пролягав через Чернігів, Гомель, Оршу, Смоленськ. І ще була згодом подорож до Вільно — через Смоленськ, Оршу, Борисов, Мінськ, Молодечно.
Перша в житті подорож… Звичайно ж, вона вразила козачка Тараса, він, хоч і дивився на білоруську землю очима кріпака і безправного хлопчака, усе ж назавжди, гадаємо, запам’ятав білоруський тракт, бо не раз потім вертався до нього у своїх повістях.
Що бачив він тоді? Про що думав? Якою видалася йому тієї осені наша рідна, теж згорьована в кріпосницькій неволі, але така співчутлива одвіку земля? Як хочеться нам, людям іншого століття, дізнатися про це щонайбільше.
І ще на тих уповільнених сходинках пригадувалися поетові рядки, думалося про його нескорену мужність. Його кривдять царські сатрапи, з нього знущаються, його ображають, а він тримається свого:
Караюсь, мучусь,
але не каюсь…
Не тільки сам не здається, але й інших упевнено закликає:
…учи неложними устами
сказати правду.
Сам він у цих стосунках чистий. Його ніхто і ні в чому не може дорікнути:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли;
У нас нема
Зерна неправди за собою.
Подумалося: так це ж афоризми, які непідвладні часу! Як і ті визначні рядки про матір і дитя — теж афоризм:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Пригадалося, що ось тут, на Тарасовій горі, 7 травня 1939 року Янка Купала, який приїхав на святкування 125-річчя Кобзаря, читав «Заповіт» у своєму перекладі білоруською мовою.
І ще на тих засніжених сходинках пригадалася мимоволі ще одна незвичайна постать — художниця Катерина Білокур, така ж одержима і така ж непокірлива, як і сам Шевченко.
«Буду художником!» — сказала собі і усім ця жінка-селянка. Її не розуміють, з неї сміються, з неї глузують, а вона — своє:
«Буду художником!»
Мати сварить, батько б’є, односельці сміються, їй забороняють малювати, а вона не відступається: «Буду художником!»
Коханий пропонує їй руку і серце, а вона ставить йому єдину умову: «Я вийду за вас заміж, якщо ви дозволите мені малювати».
Людей багато, а тих, хто б її зрозумів, — нема. Тоді вона збирається до Канева: «Поїду я до Тараса. Той мене зрозуміє».
У Каневі припадає до дорогої могили і виплакує Шевченкові усе своє горе, усі свої кривди й образи. І вертається додому заспокоєна і переконана у своїй правді.
Вдома від батька «перепало добряче, але проти людей, то ще й нічого: ще мене й жаліли», — усміхається вона в своїх листах.
І вже на самісінькій горі, перед самісінькою могилою подумалося: так це ж здорово, що до Шевченка, як до живого, і сьогодні можна ось так запросто приїхати, можна спитати в нього поради, можна розказати йому про свої негаразди з великою вірою і надією, що він, славний син України, тебе зрозуміє, підтримає, заспокоїть і обнадіє.
Отже, Кобзар живе й після своєї смерті, отже, він — безсмертний, отже, у цьому своєму другому житті, на яке вже не здатний впливати ні час, ні простір, він — захисник усіх одержимих і скривджених, порадник усім, хто потребує його підтримки.

(Журнал «Маладосць», № 8, 1989 р.).

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Валерій Бурій ЯДВІГА ГУСИКОВСЬКА

До 200-річчя Кобзаря
Оточення Шевченка

Гусиковська Ядвіга (р. н. н., Варшава — р. с. н.) — швачка польського походження. Тарас Шевченко познайомився з дівчиною у Вільно 1830 року й закохався, коли був козачком у ад’ютанта Віленського військового губернатора Павла Енгельгардта. У спілкуванні з Ядвігою поет удосконалив своє знання польської мови, через дівчину познайомився з вільнодумною молоддю.
5 вересня 1857 року Тарас Шевченко занотовує до «Журналу»: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чорнобровую Гусиковскую» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 92). Хто ж вона — «милая и чорнобровая» — дівчина, яка полонила Тарасове серце, що й на засланні, через двадцять сім років її не забув? Відомо з наявних джерел, що Дзюня (Дуня, Ядвіга) — полька, походила з Варшави, але після смерті батьків жила в заможної тітки, міщанки у Вільно. Це була молоденька швачка, двома роками старша від Тараса, яка працювала в кравецькій майстерні й обслуговувала клієнток з аристократії, поміж іншими й пані Енгельгардт — Софію Григорівну. Дівчина вміла писати й читати, мріяла вступити до Віленського університету, була знайома з багатьма студентами й цікавилася їхнім культурно-політичним життям, а це були роки литовсько-польського національного відродження.
У Вільно Тарас Шевченко як козачок родини барона Енгельгардта рисування, теорії і техніки малюнка навчався в майстерні Яна Рустема, в якого вчився Франек Гусиковський, який і познайомив Тараса з сестрою Ядвігою. Тарас закохався в струнку, чорнобриву, з типово українською зовнішністю панну, хлопця полонило звичайне людське почуття, на яке має право кожна особистість і яке є одним із найприродніших. У своїй книзі «Тарас Шевченко» російська письменниця і літературознавець Марієтта Шагінян (1888-1982) резонно запитує: «Хіба кохання не випадковість, не суб’єктивний момент у всякій об’єктивній справі, залишеній генієм для людства? І хіба не мають рації люди, що кажуть: «Яке кому діло до того, хто кого кохав? Це особиста власність покійних». Ні, — пише письменниця, — ці люди не мають рації, і кохання — не особиста «власність», а дослідження кохання великих людей-творців — величезне, важливе завдання, яке безмежно збагачує. У тому, кого і як кохає велика та й усяка людина, розкривається суспільство, історія цілого покоління... Особливо це вірно стосовно Тараса Шевченка» (Шагінян М. Тарас Шевченко. — К., 1970. — С. 54).
Це молода полячка збудила в серці поета почуття кохання, це вона під іменем Ядвіги записана в книзі життя Шевченка. Що це трапилося саме у Вільно — Михайло Чалий не розповідає, але український письменник Олександр Кониський свідчить: «Добродій К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшав’янка, але жила вона у Вільні» (Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 68).
Вільнодумний характер Ядвіги, відданість батьківщині, переживання за її долю — почуття, які так були знайомі й зрозумілі Шевченкові, ймовірно, й поріднили Тараса і Ядвігу. «Я тоді вперше прийшов до думки, — так згодом, уже в Санкт-Петербурзі розповідав Тарас Григорович товаришеві, маляру й педагогу Іванові Сошенкові (1807-1876), — чому й нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як й інші свобідні верстви». Михайло Чалий так оцінював стосунки Гусиковської й Шевченка: «…вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце» (Там само. — С. 69).
Уже на засланні поет у сні бачив Вільно. Тарас, хоч і подумки, знову милувався граціозними лініями костьолу святої Анни, біля входу якого стояла кохана Ядвіга. Цей Шевченків сон оспівав народний поет Литви Антанас Венцлова (1906-1971):

І, пливучи із заслання
по Волзі,
Він знову бачив
готику костьолу
Святої Анни
й дівчину кохану,
Яка молилась,
ставши на коліна...
А може, то стояла не вона,
А люд, що під хрестом
страждань схилився,
Бентежний,
хоч затурканий і вбогий.
(Венцлова А. Вінок великому Кобзареві. — К.,1961. — С. 24).

До речі, Венцлові належать і переклади творів Тараса Шевченка: поеми «Кавказ», «Сон», «Катерина»; вірші «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі», «О люди! люди небораки!». Ці твори згодом увійшли до литовських видань Кобзаря: «Поезії» (1951), «Вірші» (1955), «Кобзар» (1961). Антанас Венцлова також автор статей про Шевченка: «Безсмертя поета», «Тарас Шевченко у Вільнюсі» (1953) і «Тарас Шевченко» (1964).
…Головною вимогою листопадового повстання 1830 року польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених частин. Ядвіга була серед тих молодих людей, які штурмували Ратушу й страйкували в аудиторіях університету — Вільно на той час пережило повстанську ейфорію. Членів товариства «філоматів і філаретів» арештовували й вивозили за межі Литви, до Сибіру. Можливо, така ж доля спіткала й Гусиковську?
Юний Шевченко за переказами був у Варшаві й бачив перебіг окремих подій тих національно-визвольних років. Деякі шевченкознавці заперечували факт перебування молодого Тараса в польській столиці, мовляв, нічого поет про Варшаву не написав. Але найближчі поетові друзі Микола Костомаров (1817-1885) та Микола Білозерський (1833-1896) у спогадах пишуть про те, що Тарас оповідав їм про своє перебування у Варшаві як у час польського повстання 1830 року, так і опісля. Зокрема, М. Костомаров у «Споминках про Шевченка» стверджує, що Шевченко «…розповідав, як він був у Варшаві під час повстання 1830 року і як революційний уряд випровадив його з іншими росіянами, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями; проте з якого приводу він потрапив до Варшави — цього не говорив» (Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 145).
Фольклорист та етнограф Микола Білозерський у статті «Тарас Григорович Шевченко» за спогадами різних осіб у розділі «Про Шевченка у Варшаві» пише: «Шевченко в 40-х роках розповідав малоруському поетові 30-х і 40-х років Вікторові Миколайовичу Забілі (який жив на хуторі біля Борзни, пом. 1869 p.), що коли його як дворового кріпака вели взимку етапом з Варшави до Петербурга, то в нього порвався один чобіт, так що відпадала підошва, і Шевченко, щоб не відморозити ноги, змушений був міняти чоботи, взуваючи на якийсь час цілий чобіт на ногу, що мерзла в драному чоботі; ці зупинки набридли етапним солдатам, і один з них ударив Шевченка по шиї. Це може відноситись до 1831 року, коли Тарас Шевченко був у Варшаві і його випровадили разом з іншими росіянами за розпорядженням польського революційного уряду» (Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 163).
Дослідивши літературу й архіви, є очевидним, що Тарас Шевченко, мешкаючи у Вільно, їздив із Ядвігою і в Польщу. Тільки людина, що бачила Варшаву та Москву приблизно в один час ХIХ століття, могла характеризувати польську й російську столиці так, як це зробив Шевченко, називаючи українських гетьманів «варшавським сміттям» і «гряззю Москви». Відчувається відмінність між цими містами, у Варшаві вже були дерев’яні тротуари, а в Москві їх ще не було. Не може бути сумніву в тому, що кріпак Енгельгардта «козачок» Тарас був у Варшаві, можливо, навіть брав уроки малювання в художника-француза Лямпі, бачив бої повсталих поляків з царськими драгунами — палац Енгельгардта досі стоїть у Варшаві.
Ядвіга Гусиковська першою могла ознайомити Тараса і з ранньою творчістю польського поета Адама Міцкевича (1798-1855), з нею Шевченко міг побачити Варшаву з історично-мистецького погляду: місця зустрічей патріотів-учасників революційного руху того часу, побувати в якомусь костьолі, де збиралася молодь. Вперше в житті хлопець почув слова: «За нашу і вашу свободу». Почув ім’я польського історика та політичного діяча-демократа, одного з організаторів польського листопадового повстання Йоахима Лелевеля (1786-1861). Від Ядвіги дістав також книжечку, видану у Вільно, яка називалася «Про угоди поміщиків із селянами». Автор закликав поміщиків дати кріпакам волю і особисту власність. Ядвіга пояснила Тарасові, що царські власті заборонили книжечку і кожному, хто її переховує, загрожує сувора кара. Тарас почував себе так, ніби й він став змовником.
Ймовірно, Тарас і Ядвіга відвідували передмістя Варшави, бачили кам’яниці й мости над Віслою, які межували з Широким Дунаєм. Маршалківська вежа, краєвиди й кам’яні сходи, замки давнього міста, будинки в архітектурному стилі готики — за цими враженнями й відчуттями Шевченко усвідомлював історію й мистецтво стародавньої Польщі. Перед ним відкривалися зразки архітектурно-мистецьких стилів, пам’ятки історії народу, культури попередніх століть: храм Святого Яна ХІІІ-ХІV століття, костьол св. Анни, заснований княгинею Анною Мазовецькою 1454 року, комплекс забудови Королівського замку початку ХVІІІ століття; Колона Зигмунда ІІІ, палац Радзивіллів, пам’ятник князю Юзефу Понятовському (1763-1813) скульптора датчанина Бертеля Торвальдсена (1770-1844), представника датського класицизму, автора пам’ятника Дж. Байрону для Кембриджа (1830–1831).
Юний Тарас уперше побачить зразки західноєвропейського мистецтва й усвідомить їхній історико-культурний контекст, тільки навчаючись в Академії мистецтв Санкт-Петербурга. Неспроста в повісті «Художник» у перших рядках твору Т. Шевченко згадає долю скульптора Торвальдсена як типовий приклад драматичного шляху персонажа повісті й своїх страждань на засланні незалежного поета-живописця: «Великий Торвальдсен начал свое блестящее артистическое поприще вырезанием орнаментов и тритонов с рыбьими хвостами для тупоносных копенгагенских кораблей» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 120). У мистецькому класі художника Карла Брюллова (1799-1852) Шевченко, зрозуміло, від першого імпульсу вражень 1830–1831 років перед палацом Радзивіллів проникав за доступними йому зразками скульптури Б. Торвальдсена («Три грації» — 1817-1819; «Амур і Психея» — 1807; «Жіночий портрет») у своєрідність класичної скульптури.
Неспроста в засланні, в умовах заборони поезії й малярства, Тарас Шевченко звертався до скульптури, найкращі європейські зразки якої бачив у Литві й Польщі. Можливо, саме від першого захоплення як художника перед костьолом св. Анни у Вільно й палацом Радзивіллів у Варшаві, Тарас Шевченко не лише пригадав Торвальдсена в повісті «Художник», а й супутницю Ядвігу, в товаристві якої оглядав литовську й польську столиці. Під час перебування у Вільно в науці маляра Рустема Шевченко-козачок, як стверджував Іван Франко, разом із Павлом Енгельгардтом їздив «звичайно по ярмарках та контрактах», ось чому так Тарас Шевченко любив бувати на Київських контрактах!
…1 грудня 1830 року наказом імператора Миколи І впроваджено воєнний стан у Віленській та інших суміжних з Польським королівством губерніях, й імператор у листі від 24 грудня 1830 року, адресованому губернаторові Олександрові Римському-Корсакову (1753-1840), писав: «Сучасне становище губерній, суміжних з Королівством Польським, покладає на тих, хто начальствує в них, дуже складні обов’язки, пов’язані з частими
роз’їздами та особливими зусиллями... побоюючись, щоб надмірні зусилля при роках ваших не мали несприятливого впливу на ваше здоров’я, я визнав за благо призначити вам коло дій не таке обтяжливе...
У цьому переконанні, увільнивши вас від посади Литовського військового губернатора й призначивши членом Державної ради, я цілковито впевнений, що ви в цьому новому званні принесете всю ту користь, якої я чекаю» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. — К., 1985. — С. 204). Римського-Корсакова, який не зміг передбачити наслідки повстання й допустив його, було усунуто від посади, закінчилася й кар’єра Павла Енгельгардта, а значить — вирішена доля Тараса Шевченка.
Перше кохання Тарасове — Ядвіга Гусиковська була причиною його роздумів про свободу взагалі та про його особисту волю, що особливо проявилося, коли переїхав до Санкт-Петербурга та тричі приїздив у закріпачену Україну. Тарас Шевченко читав Адама Міцкевича, товаришував із Броніславом Залеським й запалювався від їхніх творів думкою свободи нації й свободи окремої людини. Шевченко впізнав у бунтівній Ядвізі споріднену небайдужу душу, яка хоче волі своєму народу, і про це Тарас Шевченко описав у поемі «Гайдамаки», де горить ненависть лише до магнатів, а не до народу гнобителів, а в післямові до твору сказав: «Серце болить, а оповідати треба, хай сини й внуки бачать, що їхні батьки помилялися, хай знову братаються зі своїми ворогами». Шевченко знав, чому нам, українцям, брататися треба з литовцями і поляками. Звертаючись до українських гетьманів, художник писав: «А чванитесь, що ви Польщу колись завалили! Правда ваша: Польща впала і вас роздавила». Отже, Шевченко перший сформулював істину, на якій стоїть свобода! Пам’ятаймо — Тарас Григорович ніби звертається до нас — ваша перемога над братом буде вашою поразкою, а смерть брата — вашою смертю!
Тарас Григорович Шевченко знову повернувся до Варшави, але… цього вже не бачила «чорноброва» Ядвіга, перше Тарасове кохання. 13 березня 2002 року польське товариство відкрило пам’ятник Т. Шевченку як символ справжнього братерства між нашими народами. Певну роль відіграв тут бронзовий напис на пам’ятнику, чотири рядки з Шевченкового вірша «Полякам»:

Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Ці слова несуть у собі жагу оновлення взаємин між українцями, литовцями й поляками на засадах злагоди, довіри й моральної чистоти. Це волання з кривавої минувшини, але воно позбавлене ненависті, повне віри й любові, піднімається як заклик Всевишнього до нових поколінь наших народів…
На завершення доцільно навести слова Михайла Чалого (1816-1907), автора книжки «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882), який розповідає, що в 1830 році Т. Шевченко у Вільно: «…познайомився з однією гарненькою кравчинею. І вперше усвідомив і глибоко відчув свою людську гідність. Любов до цієї польки, яка належала до іншого кола, з незалежним складом думок, мала великий вплив на його забиту, загнану, але дуже вразливу натуру. Ця перша прихильність, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. «Я в первый раз пришел тогда к мысли, — розповідав він Сошенку, — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» (Спогади про Тараса Шевченка. —К., 1982. — С. 51).
...Незаперечним залишається факт у Шевченковій долі: кохання до Ядвіги розбудило в ньому хлоп’ячу гордість, піднесло його у власних очах, підбадьорило, сповнило радістю його шістнадцятирічне серце.

Віктор ЖАДЬКО,
письменник і публіцист, номінант на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка

Закрити