|
Шевченково (укр. Шевченкове) — cело, центр сельского совета Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Кириловка (укр. Кирилівка) Тарасовской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Шевченковскому сельскому совету подченены села Демково и Кононово-Ивасев. История Первое упоминание о Кереловке встречается в документах середины XVII ст. На карте Киевского воеводства, составленной французским инженером Гийомом Левасером де Бопланом, между Ольшаной и Лысянкой находился «Керелов лес». Неподалеку, с юго-востока на северо-запад, проходил Черный шлях. Согласно польским историческим источникам, поселения керелов в верховье реки Ольшанки упоминается еще раньше, в 1618 г. (люди, проживавшие возле леса, занимались изготовлением керелов (деревянных ковшей для просеивания зерна). Село разделено на районы. Большинство названий происходило от ремесла, которым занимались мастера, а также фамилий людей и их семей. Не территории села с давних времен существуют пруды: Тупчеев, Громадский, Ковбин, Панский. В описании Смилянского деканата 1741-1746 годов упоминалось, что в 1736 году в Кереливке была построена вторая Свято-Богословская церковь. Священником был Даниил Пахомиевич, посвященный 15 июля 1722 г. в Переяславе. В 80-ые гг. XIX в. в приходе церкви числилось 1573 мужчины и 1609 женщин. В конце второй половины XIX в. на территории села построили еще одну церковь, освященную в честь Рождества Пресвятой Богородицы. Обе церкви были разрушены. В 1911 г. существовало две школы – двухклассная и четырехклассная. В четырехклассной школе учились только дети попов и зажиточных крестьян. Хата родителей Т.Г. Шевченка В 1918 г. на базе двухклассной школы была открытая учительская семинария, которая со временем была переименована в Кирилловскую педагогическую школу. При школе действовал физкабинет и библиотека, в которой насчитывалось 1280 книг. В школе был клуб, развивались хоровой и драматический коллективы. Некоторое время хором руководил заведующий школой С.Ф. Тележинский. В 1921 г. обе школы были объединены в единое учебное заведение. В 1917-1918 гг. на средства, собранные кирилловцами, была открыта гимназия. Среди учителей кирилловских школ было немало талантливых людей, которые впоследствии стали известными учеными. А именно – Андрей Иванович Емченко, доктор биологических наук, член-корреспондент АН УССР; Сергей Федорович Тележинский – дирижер, музыковед и композитор; художник Федор Петрович Ризниченко. Скульптура «Тарас путешествует» Музей Т.Г. Шевченка В 1920 г. был создан уездный земельный отдел. С 1921 г. Кирилловка является волостным центром. В 1922 г. на хуторе Демков основали «Первую Демковскую артель», а в Кирилловке – «Колосок». В 1923-1925 гг. на Украине проводилась территориальная реформа. Кирилловка была присоединена к Ольшанскому району и позже включена в Шевченковский округ, первоначальным центром являлся Корсунь, а позже центром стали Черкассы. В 1929 г. по поводу празднования годовщины Т.Г. Шевченко в село прибыл глава ВУЦИК Г.И. Петровский. На торжественном собрании было принято переименовать село Кирилловка в село Шевченково. В 1929 г. на Пасху в центре села решили разбить парк (высаживали тополя, ясени, клены). Вишневый сад возле хаты родителей Шевченка Могила метери Т.Г. Шевченка 1 июня 1930 г. началось строительство корпуса сельскохозяйственного техникума. В этот же день в центре села был открыт памятник Т.Г. Шевченко. В 1935 г. впервые начала действовать десятилетняя школа, началось строительство музея на территории родительской усадьбе Шевченко. В 1939 г. к 125-летию со дня рождения Тараса Шевченко состоялось торжественное открытие музея. В 1965 г. в селе открывают обелиск Славы. На нем золотыми буквами вычеканены имена около четырехсот жителей, которые погибли, защищая родную землю. Одним из выдающихся воинов шевченковского края был Григорий Михайлович Скляр, награжденный Золотой Звездой Героя, двумя орденами Ленина и Красного Флага, Красной Звезды, орденом Суворова и многими другими медалями. Памятник Т.Г. Шевченко возле клуба В селе действует Шевченковский учебно-воспитательный комплекс, в состав которого входят ООШ I-III степени и дошкольное учреждение «Тарасик», Шевченковская специализированная школа-интернат с углубленным изучением предметов гуманитарно-естетического профиля Черкасского областного совета и Шевченковский колледж Уманского государственного университета, Дом культуры, (художественные самодеятельные коллективы носят почетное звание народных). Участковая больница, которая в 1900 гг. была земской, работает и ныне. Старожилы-Шевченковцы помнят то время, когда больница процветала под руководством Писько Алексея Тимофеевича, берегут память о враче Скалько Петре Самойловиче. Обелиск Славы Шевченковский сельскохозяйственный колледж Музей Т.Г. Шевченко построен на родительской усадьбе Кобзаря, где он жил с 1815 г. по 1829 г. Здесь восстановлен дом родителей Тараса, сохранилась могила матери поэта. В центре села, на бывшем кладбище, – могила Григория Шевченко – отца Тараса. Недалеко от музея находится дом дьяка Богорского, именно там учился грамоте маленький Тарас (здание построено в 1782). Над ним в 1961 г. было возведено защитное сооружение. В Шевченково проживает около 30 родственников Т.Г. Шевченко по линии его братьев и сестер. В музее Т.Г. Шевченко много лет работал внук Шевченко — Т.Т. Шевченко. Его дело продолжила дочка — В.Т. Шевченко, которая на протяжении 30 лет возглавляла музей. В 1992 г. музей получил статус государственного историко-культурного заповедника «Родина Тараса Шевченко», объединившего три села детства Кобзаря — Моринцы, Будище, Кереливку. С 1995 г. должность директора заповедника занимает заслуженный работник культуры Украины Л. М. Шевченко. Родственики Т.Г. Шевчека. Кириловка 1914 г. Родственники и односельчане Шевченка. Садящий в середине старик племянник поэта. Указом Президента Украины № 74/2006 от 26 января 2006 г. Заповеднику был присвоен статус национального. Гордостью села является крестьянско-фермерское хозяйство «Яблоневый сад», которое возглавляет мастер своего дела М.С. Олейник. Это хозяйство является базой для проведения семинаров по садоводству в Украине и за рубежом. Шевченковцы никогда не стояли и не стоят в стороне от общественной жизни края и страны. С.О. Пасько был представителем нашего избирательного округа в Верховной Раде Украины, ныне является Чрезвычайным и Полномочным Послом Украины в ОАЕ (а также, по совместительству, в Катаре и Бахрейне); А.Т. Пилипенко – член-корреспондент АН УССР, доктор химических наук; О.О. Билан – доктор технических наук; И.А. Шевченко — заслуженный учитель Украины; Г.П. Шевченко — заслуженный учитель Украины; М.П. Сокирко – композитор, хоровой дирижер (сельский хор под его руководством известен во всей Украине); Б.К. Ищенко – учитель, народовед; М.И. Садова – заслуженный учитель Украины, кандидат педагогических наук; В.И. Засидатель – поэт, композитор; Л.Д. Терещенко – директор Шевченковской общеобразовательной школы-интерната. заслуженный учитель Украины; С. М. Ткаченко – поэт, член Национального союза писателей Украины; В.П. Пономаренко – композитор, певец; А.О. Савченко – поэт, художник, народный учитель; Т.В. Гулак – режиссер, певица, возглавляла драматический кружок, работала директором музея Т.Г. Шевченко; А.А. Резник – певец; М.М. Дойнеко – народный умелец, работы которого известны далеко за пределами Украины. Село Шевченково посещают люди со всех уголков нашей планеты. Приезжают они поклониться земле, которая взрастила поэта, художника, академика гравюры, духовного отца, учителя, пророка Т.Г. Шевченко. Вернуться к содержанию ? Наиболее распространенные фамилии по с. Кириловка на конец ХІХ –начало ХХ ст.Б В Г Бардадым Биленко Бойко Бондаренко Бондур Власенко Гладский Гнатенко Голубь Гончаренко Грицай Д Ж З Дацько Демченко Дяченко Жорновой Жорновый Завалий Заграничный Задорожний К Л М Карбовничий Кириченко Клименко Коваленко Ковтун Кумпаненко Ласкучарев Маламуж Миргородский О П Р Олейник Потебенко Присыч Резник Резныченко С Т Ф Скрипник Слободяник Сокирка Сокур Степаненко Тарануха Ткаченко Филиппенко Х Ш Хименко Шевченко Шолох Вернуться к содержанию ? Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Кириловка, село в 2-х верстах от Пединовки и в 6-ти от местечка Олышаны. Принадлежит ротмистру Валериану Эразмовичу Флиорковскому (лат. испов.), по покупке от Энгельгардга. В 1741 году Кириловка принадлежала к Лысянскому ключу и в ней считалось 130 дворов и до 900 душ обоего пола. Земли в имении в настоящее время 5560 десятин, в том числе крестьянской 1600; остальная с 125 десятинами строевого леса, принадлежит владельцу. Жителей обоего пола 2180; да в особых деревнях Боровиках и Кононове и Дымкове 437; из этих деревень Боровики лежит в 4-х верстах, на перекрестье дорог из Кириловки в село Казацкое и из местечка Ольшаной в село Тарасовку. Жителей обоего пола 322. Отстоит от села Кириловки в 4-х верстах. Дымков, при реке Олышане, в 3-х верстах от Кириловки. Жителей обоего пола 123. Кононов и Ивасев хутора ниже деревни Дымкова, в коих живет до 92 душ. В Кириловке находится каменный винокуренный завод, силой в 250 пуд суточного затора, с каменным же подвалом и воловней. Дом владельца деревянный с большим садом. В селе Кириловке в 1814 году родился известный Малороссийский поэт-художник Тарас Григорьевич Шевченко, выкупленный из крепостного состояния за 2500 рублей ассигнациями поэтом Жуковским. Брат и сестра Шевченки, оставаясь крепостными до 19-го февраля, и до сего времени не выкупили своих усадеб и полевых наделов по своей бедности, и по ложному направлению общественной признательности к талантам великого поэта, данному современными его поклонниками. Приходская церковь деревянная, Богословская, построена в 1792 году; по штатам состоит в 3-м классе; земли имеет 49 десятин. Предшествовавшая церковь, как значится в визитах Смелянскаго деканата за 1741 и 1746 годы, была построена в 1736 году на место еще древнейшей. Во время визиты священником при ней был Даниил Пахомиевич, посвященный 15-го июля 1722 года в Переяславле. Вернуться к содержанию ? Метрические книги по селу Кириловка находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Ново-Іоанно-Богословська церква, с.Кирилівка Звенигородського повіту Тарасівської волості хут.Боровиковий, Івасев, Таранухів Народження: 1805-1810: ф.152, оп.36, спр.1; 1823-1834: ф.152, оп.36, спр.2; 1835-1842: ф.152, оп.36, спр.3; 1864-04.1882: ф.931, оп.1, спр.41; 1875: ф.931, оп.1, спр.125; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.175; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.223; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.271; 1882-1895: ф.931, оп.1, спр.291; 1884: ф.931, оп.1, спр.125; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.340; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.425; 1893: ф.931, оп.1, спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.669; 12.1903-02.1913: ф.931, оп.1, спр.678; 1905-1906: ф.931, оп.1, спр.704; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 03.1911-1912; ф.931, оп.1, спр.825; 1913-1916: ф.931, оп.1, спр.125; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.905; 1917: ф.931, оп.1, спр.917 Шлюб: 1805-1812: ф.152, оп.36, спр.1; 1823-1834: ф.152, оп.36, спр.2; 1835-1842: ф.152, оп.36, спр.3; 1875: ф.931, оп.1, спр.125; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.175; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.223; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.271; 1884: ф.931, оп.1, спр.125; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.340; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.425; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.669; 1905-1906: ф.931, оп.1, спр.704; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 1911; ф.931, оп.1, спр.825; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1914: ф.931, оп.1, спр.125; 1915: ф.931, оп.1, спр.905; 1917: ф.931, оп.1, спр.917; 1918: ф.931, оп.1, спр.125; 1919: Р-5899, оп.1, спр.155 (1 запис); 1920-1921: Р-5899,оп.1, спр.155; 1922, 1924-1927: Р-5899,оп.1,спр.156; 1925-1926: Р-5899,оп.1,спр.1000 Смерть: 1805-1812: ф.152, оп.36, спр.1; 1823-1834: ф.152, оп.36, спр.2; 1835-1842: ф.152, оп.36, спр.3; 1875: ф.931, оп.1, спр.125; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.175; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.223; 1881: ф.931, оп.1, спр.125; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.271; 1884: ф.931, оп.1, спр.125; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.340; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.425; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.669; 1905-1906: ф.931, оп.1, спр.704; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 1911; ф.931, оп.1, спр.825; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1914-1916: ф.931, оп.1, спр.125; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.905; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.917 Київська губернія Київська єпархія Різдво-Богородицька, (Старо-Іоанно-Богословська) церква, с.Кирилівка Звенигородського повіту Тарасівської волості хут.Боровиковий, Івасев, Таранухів Народження: 05.1891-10.1916: ф.931, оп.1, спр.446а; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.669; 1905-1906: ф.931, оп.1, спр.704; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 1911: ф.931, оп.1, спр.825; 1912: ф.931, оп.1, спр.598; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.905; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.917 Шлюб: 1892-1893: ф.931, оп.1,спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903: ф.931, оп.1, спр.669; 01.-07.1905: ф.931, оп.1, спр.704; 1906: ф.931, оп.1, спр.704; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 1911: ф.931, оп.1, спр.825; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1915: ф.931, оп.1, спр.905; 01.1917: ф.931, оп.1, спр.917; 1918: ф.931, оп.1, спр.917; 1919 (1запис)-1920,1921: Р-5899,оп.1,спр.155; 1922, 1924-1927: Р-5899,оп.1, спр.156; 1925,1926: Р-5899,оп.1, спр.1000 Смерть: 1892-1893: ф.931, оп.1,спр.468; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.506; 1896: ф.931, оп.1, спр.544; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.560; 1899-1900: ф.931, оп.1, спр.590; 1901-1902: ф.931, оп.1, спр.632; 1903: ф.931, оп.1, спр.669; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.737; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.777; 1911: ф.931, оп.1, спр.825; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.875; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.905; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.917 |
8 липня 2013
|
фото: Ігор Чорновол Розмова з Олесем Федоруком, кандидатом літературознавства Найперспективніший шевченкознавець наших днів, хоч працює у провідному київському інституті, мешкає у Львові. Напередодні уродин Великого Кобзаря розмовляємо з Олесем Федоруком, старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Наступного року відзначатимемо 200-річний ювілей Тараса Шевченка. У такому контексті дослідження в галузі шевченкознавства актуалізуються, чи не так? — Ювілей матиме помпезний, навіть міждержавний формат — за участю президента Росії. Очевидно, з’явиться чимало добрих видань, але показухи не уникнути. Наприклад, в Україні реставрували Шевченків музей у Каневі за скандальним проектом Лариси Скорик. Робили поспіхом, без належного обговорення. Цей стиль роботи позначиться і на інших проектах. Мають завершити видання повного зібрання творів Тараса Шевченка. Перші 6 томів — літературна спадщина, наступні 6 — мистецька. Літературну спадщину вже видали, а мистецької — лише один том (сьомий). Фахівців немає. Єдиний знавець малярства й графіки Тараса Григоровича Володимир Яцюк помер у розквіті сил навесні минулого року. Трохи раніше не стало Валентини Судак та Ірини Вериківської. Тож установа, яка курирує видання мистецької спадщини Шевченка, — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України — нині не має такого фахівця. До того ж 99% мистецької спадщини поета-художника є у Національному музеї Тараса Шевченка. А неможливо бути добрим фахівцем з малярства Шевченка без постійної роботи з оригіналами творів. Звісно, кошти виділять, освоять, а от який буде результат… Мій інститут готує до видання шеститомну Шевченківську енциклопедію. Робота тягнеться з 1990-х. Перші два томи вже вийшли з друку. Активізувалося також Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Америці, яке з ініціативи його керівника, професора Григорія Грабовича започаткувало двотомний видавничий проект «Шевченко в критиці». — Яка тема Твоєї дисертації? — Пантелеймон Куліш і літературний процес у Західній Україні 60-х — початку 70-х років ХІХ ст. — А зараз Ти відійшов від П. Куліша і перейшов до Т. Шевченка? — Ні. Не можна так казати, що ти вивчаєш або Куліша, або Шевченка, або Костомарова. Бо, досліджуючи когось одного, водночас вивчаєш період, середовище, оточення. Люди існували в тривимірному просторі. — Скільки є наукових біографій Шевченка? — Найдосконалішою вважають академічну біографію 1984 р. колективу авторів, які здебільшого працювали в Інституті літератури. Ця книжка акцентує на біографії. А якщо біографія плюс творчість, то найкращою є праця Івана Дзюби 2005 р. (друге видання — 2008-го). А взагалі, починаючи з біографій, що їх написали Михайло Чалий 1882 року й Олександр Кониський у 1890-х, вийшло до десяти таких синтетичних праць. — Отже, десять синтетичних праць, а також добротний «Шевченківський словник» у двох томах і незавершена Шевченківська енциклопедія. То, може, Шевченка уже вивчили? Що тоді досліджуєш Ти? — Вивчили лише на перший погляд. Наприклад, за радянської влади не можна було досліджувати середовище Тараса Григоровича, об’єктивно говорити про П. Куліша й інших. Тобто в цьому плані шевченкознавство є дуже вразливим. До того ж у світлі нових постмодерних методів такі сфери, як джерелознавство й текстологія, втрачають свою дослідницьку привабливість. Текстологів узагалі обмаль. А текстологів-шевченкознавців — якщо говорити про моє покоління, не кажу вже про молодше — взагалі немає. Хоча без знання першоджерел і текстологічного аналізу — нікуди. — Що таке текстологія? — Це наука, яка вивчає тексти письменників і намагається адекватно їх передати. А саме: історію написання, автографи й списки, прижиттєві та посмертні видання. Тексти мають свою історію. Нерідко існує кілька версій і навіть редакцій одного й того самого твору. Іноді письменник працював над текстом не одне десятиліття. Публіковані твори могла виправити цензура. А могла бути й автоцензура. Якщо збереглися рукописи, то проблема прояснюється. А якщо ні, то треба досліджувати, аналізувати, залучати розмаїті джерела. Творчість Шевченка у цьому плані дуже цікава. Наприклад, перший «Кобзар» 1840 р. існує у двох варіантах: спочатку вийшла повна версія, а потім цензор Петро Корсаков, який був прихильний до української літератури, наполіг на вилученні фрагмента з поеми «Тарасова ніч». Тому примірники того самого видання «Кобзаря» мають різну кількість сторінок — 114 і 115. Так само було з Кулішевими «Записками о Южной Руси»: є повна версія, а є без одного тексту («Баллада из времен Унии»), який міг викликати роздратування духовної цензури і який Куліш усунув після того, як книжку було надруковано. Чому текстологічний підхід нині актуальний? Річ у тім, що основна частина видань творів української класики — радянські, з усіма притаманними тій добі недоліками. Трапляються й істотні купюри, як, наприклад, у 50-томнику Івана Франка, і слава Богу, з’явився окремий том купюр, що частково заповнює недоліки того видання. Це дуже серйозна проблема, без розв’язання якої українське літературознавство не матиме майбутнього. Адже ж не можна досліджувати, продукувати глибокі дисертації тощо, маючи перед собою далеко не бездоганні видання класиків. Для розв’язання цієї проблеми потрібне передусім її усвідомлення і цілеспрямоване скоординоване зусилля Інституту літератури та провідних університетських центрів. Бо, наприклад, щоб підготувати один том творів Івана Франка академічного формату, треба залучити кількох висококваліфікованих фахівців на рік або й більше. От тоді буде якісна продукція. Пригадуєш указ президента Ющенка про видання 100 томів Франка впродовж 2007 — 2013 рр.? Можна витратити мільйони, але якщо немає фахівців, то результату не буде. — Повернімося до Шевченка… — На перший погляд, із Шевченком усе добре: всю його літературну спадщину видано. Але якщо зануритися глибше… Мій колега, Олександр Боронь, звернув увагу на оголошення 1844 року про альбом офортів «Мальовнича Україна» в газеті «Северная пчела». Вважали, що це — текст Шевченка, і його опубліковано в повному зібранні творів поета. А О. Боронь довів, що автор — не Тарас Григорович. Або інший приклад. Разом з професором Грабовичем готуємо до друку факсимільне видання «Гайдамаків» 1841 р. із супровідними інтерпретаціями. І це інший текст, ніж той, що в академічному виданні. Річ у тім, що в повному зібранні творів опубліковано версію останнього прижиттєвого видання 1860-го. Шевченко тоді повернувся із заслання, набув значного життєвого досвіду й сам відредагував текст «Гайдамаків», який написав у молодому віці. Тому тексти 1841-го й 1860 років істотно відрізняються. Який з них кращий чи гірший — не можу сказати; вони просто інші, у виданні 1860-го немає чимало з того, що було у виданні 1841 р. — Яке Твоє найбільше відкриття? — Пригадуєш, як розпочинається поема? «Сини мої, гайдамаки…» У текстології нерідко трапляється, що якась помилка переходить з одного видання в інше і поступово стає магічною частиною традиції. Так само і з цією фразою. У Кобзаря слово «гайдамаки» написано з великої літери і без лапок. Тоді писали Гайдамаки з великої літери, як і Поляки, Русини тощо. А оскільки тепер гайдамаки, поляки, русини пишемо з малої, то текстологи замінили в публікаціях велику літеру на малу. Насправді ж Тарас Шевченко звертався до своєї поеми, а не до гайдамаків як таких. Бо далі йдеться про книжку, а не про воїнів («Сини мої! орли мої! Летіть в Україну! Хоч і лихо зострінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут... а тут... тяжко, діти! Коли пустять в хату, То, зострівши, насміються […] Поглузують, покепкують, Та й кинуть під лаву»). Не вважаю це за відкриття, але це нюанс, що змінює акцент цілого фрагменту тексту. — Плануєш стажуватися в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Що там досліджуватимеш? — Передовсім західну практику видання класичних творів літератури на засаді editio princeps. У нас утвердилася традиція видання творів класиків за так званою останньою волею письменника. Останнє видання вважають досконалим. Іншими словами, хронологічно найпізніший варіант вважають за канонічний і саме його готують до друку. Натомість на Заході перевидають не лише найпізнішу версію, а й перші. Бо перші видання нерідко були дуже цікаві, й часто саме вони формували літературний процес. «Кобзар» упродовж двох десятиліть існував у версії 1840 року, тому в такій формі він впливав на читачів. А за винятком діаспорного шевченкознавця Леоніда Білецького, який у 1950-х перевидав Шевченкові твори на засаді першодруків і перших рукописних редакцій та варіантів, ніхто з текстологів на такий підхід уваги не звертав. Треба також врахувати й персону самого Тараса Григоровича. Це був представник мистецької богеми, який не мислив схемами, як науковець, він просто писав. Тому насправді канонічного Шевченка не існує. Ті самі його твори відрізняються у версіях сорокових і п’ятдесятих, він вживає й іншу лексику, підключає ratio, починає аналізувати, виправляти. Треба сказати, що, крім Котляревського й Гулака-Артемовського, Шевченко — єдиний український письменник нової літератури, якого наше літературознавство відзначило повним зібранням творів академічного формату. У російській літературі таких письменників десятки. Щоправда, далеко не кожний письменник заслуговує на повне зібрання. А академічні видання Котляревського й Гулака-Артемовського існують передовсім тому, що вони написали небагато. |
4 липня 2013
|
З нагоди дня перепоховання поета, художника, славного сина українського народу Тараса Шевченка, згідно з планом заходів із підготовки до святкування 200–річчя з дня його народження в Шевченківській спеціалізованій школі–інтернаті Черкаської обласної ради (с. Шевченкове Звенигородського району) відбулося урочисте відкриття світлиці Т.Г. Шевченка. На гостину завітали працівники Національного заповідника 'Батьківщина Тараса Шевченка', родичі Кобзаря, працівники та учні школи–інтернату. Для гостей прозвучало Шевченкове слово від юного вихованця школи–інтернату, лауреата (III місце) Всеукраїнського мистецького фестивалю–конкурсу 'Шлях до Тараса', учня 2 класу Тараса Олійника, ніжна мелодія, пісня 'Садок вишневий коло хати' у виконанні зразкового художнього колективу – ансамблю бандуристів 'Срібні струни', пісня про Україну у виконанні учня 7 класу Максима Титаренка. Після урочистого перерізання традиційної стрічки перші відвідувачі зайшли до світлиці, в якій екскурсоводи розповіли про дитинство, юність та долю поета. Стенди 'Пам’ятники Т.Г. Шевченку', 'Лауреати Національної премії ім. Т.Г. Шевченка', 'Вони носять ім’я поета', 'Нащадки роду Кобзаря', 'Учні школи–інтернату – переможці конкурсів, фестивалів ім. Т.Г. Шевченка' переконують слухачів у тому, що й через століття в нашій країні пам’ятають, люблять та шанують поета. В світлиці є й цінні експонати, які передали школі працівники Національного заповідника (репродукції картин, скульптура 'Молодий Т.Г. Шевченко'). Також тут є картини учнів школи–інтернату, подарунковий матеріал. Милує очі тематичний натюрморт 'Кобзарева пісня'. Чекають на зустріч із відвідувачами світлиці матеріали, зібрані в окремі папки, як от 'Вони нагороджені медаллю 'Батьківщина Тараса Шевченка', 'Люди Шевченкового краю' (про шевченківців, які відзначились своїми успіхами в праці), 'Лауреати Національної премії ім. Т.Г. Шевченка', 'Нащадки роду Тараса Григоровича' й ін. Світлиця сьогодні зробила перший крок, а попереду – цікаве, багате життя. Це не буде музейна кімната. Тут проходитимуть круглі столи, читацькі конференції, інші цікаві дійства. Попереду цікава, захоплююча робота педагогів та учнів школи, результати якої підтверджують, що в Україні, ніхто не забуде поета, адже слова Тараса Григоровича '…не забудьте пом’янути незлим, тихим словом' є ідеєю створення світлиці. Підготував: Сергій ДАНИЛОВ Джерело: Черкаська ОДА |
28 травня 2013
|
Як відомо геніальний український Кобзар Тарас Шевченко був сином кріпаків - найбільш пригнобленого в царській російській імперії прошарку населення. Це й дало привід спочатку народницьким публіцистам, а згодом апологетам тоталітарної комуністичної доби і, на жаль, окремим дослідникам творчості Тараса Шевченка вже в часи незалежної України вважати його людиною невеликої і досить непостійної освіти, а музу Тараса Шевченка 'музою геніального мужика з мужицькими інтересами'. Подібний образ насаджували протягом понад сімдесят років комуністичного режиму. Проте, інший геніальний українець, основоположник українського націоналізму Дмитро Донцов у своїй брошурі 'Незримі скрижалі Кобзаря' дав зовсім іншу характеристику українському поету. Дмитро Донцов змалював Тараса Шевченка не солодкаво-ніжним страждальником за долю 'сірого люду', ачи людиною 'з журбою про селянські інтереси', а пророком, який прийшов, щоб роздмухати 'іскру вогню великого, яка ще тліла, не вгасала'. Дмитро Донцов зазначає, що Тарас Шевченко прийшов, щоб своїм вогненним словом громовим збудити приспану Україну. 'Щоб вогнем тим випалити в душах дядьків 'отєчєства чужого' дух рабів, чи плебеїв-гречкосіїв, лакеїв'. 'Щоб ... воскресити старий дух слави козацької, який нове лицарство виведе з могил і виборе нову, не хліборобську, не плебейську, не 'прогресивну' країну розбрату й розпусти, а Україну козацького народу'. Тарас Шевченко є автором багатьох епічних творів і окремих віршів про минуле України. І це минуле подано не з ракурсу такого собі співця знедоленого українського закріпаченого селянства. Навпаки, українська минувшина постає в творах великого Кобзаря глибоко драматичною й героїчною. А відомі історичні постаті, зокрема Іван Гонта, Іван Підкова, Тарас Трясило, Северин Наливайко не лише борцями проти панського гноблення, а передусім борцями за волю й незалежність України, яка терпить не лише соціальне, а й національне гноблення. Про яскраву націоналістичну спрямованість світогляду Тараса Шевченка свідчать такі його рядки: 'Якби-то ти, Богдане п'яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на Замчище подививсь! Упився б! здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім. Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже... Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще упивсь... То не купав би я в калюжі Тебе преславного. Амінь.' Вірш цей написаний 18 серпня 1859 року у Переяславі-Хмельницькому. Тож цілком зрозуміло, що йдеться в ньому про горезвісну Переяславську раду 1654 року. І саме так сказати про славного козацького ватажка Богдана Хмельницького могла лише людина з чітко сформованим націоналістичним світоглядом, яка змогла дати цілком правильну оцінку історичним подіям та історичним особам України. У 'Незримих скрижалях Кобзаря' Дмитро Донцов пише, що Тарас Шевченко вважав занепад самого козацького духу в козацькій старшині причиною того, що 'Україна заснула, а народна маса, тіло нації, обернулася в рабів, плебеїв гречкосіїв, в мільйони свинопасів'. 'Україна бур'яном укрилась', - цитує Дмитро Донцов у своїй брошурі рядки Тараса Шевченка і трактує цей бур'ян не лише як соціальне явище, а як національне, як втрату Україною своєї національної еліти. Саме Тарас Шевченко та його поезії вплинули на автора одного із перших творів української політичної думки 'Книги буття українського народу' Миколу Костомарова. 'Книга буття ...' стала програмним документом Кирило-Мефодіївського братства, розгромленого навесні 1847 року. Слід зазначити, що спочатку діяльність братства не викликала особливого занепокоєння у жандармів. Однак після арешту Тараса Шевченка, коли в нього було знайдено рукописну книгу 'Три літа', де в поемах 'Сон', 'Кавказ', 'Посланіє...' викривалося самодержавство у всіх аспектах – державному, політичному, соціальному, національному, морально-етичному, ставлення царату до Кирило-Мефодіївського братства різко змінилося. То ж чи варто піддавати сумніву той факт, що геніальний український поет був свідомим українцем, виразником націоналістичних поглядів і пророком майбутньої незалежної України? Володимир Манько |
17 квітня 2013
|
НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ Український поет Степан Бен (насправді — Степан Федорович Бендюженко) (* 16 жовтня (29 жовтня за новим стилем) 1900, село Лозуватка, нині Шполянського району Черкаської області — † 1 листопада 1937, Черкаси) — український поет. Жертва сталінських репресій. Закінчив учительську семінарію в Кирилівці. У 1930–х роках навчався в Черкаському інституті соціального виховання та Київському інституті народної освіти. У 1920—1930–х роках учителював. Був членом Спілки селянських письменників 'Плуг' (1924). 1929 року був заарештований НКВД в Черкасах за міфічні зв'язки з міфічною 'Спілкою визволення України', чи за агітацію проти колективізації. Впродовж трьох років відбув заслання десь на Крайній Півночі. Повернувшись додому, вчителював в Лозоватці, а потім у с. Княжа на тій же Звенигородщині. Вдруге заарештовано Степана Бена 1937 року і у жовтні 1937 року засуджено до розстрілу. Розстріляли Бена в Черкасах 1 листопада 1937 року, а його дружині звично повідомили, що її чоловік засуджений на 10 років без права листування. Коли 10 років минули, їй видали свідоцтво про смерть в'язня 14 грудня 1943 року від бронхопневмонії. Посмертно реабілітований 1958 року. |
7 квітня 2013
|
Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук. Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу. У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами... Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод [1]. Анатолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук. З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт. Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри. У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР. А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води. У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів. |
6 квітня 2013
|
Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко (1914 - 1993) – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук. Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу. У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами. Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод.
З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт. Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків-аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А. Т. Пилипенко став професором цієї кафедри. У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР. З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР. А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води. У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів. Професор А. Пилипенко був людиною суворою і вимогливою, недосяжним прикладом працелюбності і працездатності: помер учений, працюючи над монографією. У наведеній нижче літературі можна більш докладно прочитати про наукову роботу талановитого ученого, про його участь у вітчизняних та зарубіжних організаціях.
За матеріалами: Дяченко Н. Життєвий і творчий шлях А. Пилипенка / Н. Дяченко, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 2. Зуй О. Анатолій Терентійович Пилипенко (1914-1993) / О. Зуй, О. Каретникова // Хімія. Біологія.– 2004.– № 27.– С. 1. 3. А. Пилипенко – учений, педагог, керівник (1914-1993) // Хімія. Біологія.– 1999.– № 17.– С. 1.
|
Анатолій
Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в
с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району Черкаської
області в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний
факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р.
почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три
роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук.5 квітня 2013
|
З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ 25 БЕРЕЗНЯ 2013 РОКУ - 45 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЮДМИЛИ МИХАЙЛІВНИ ШЕВЧЕНКО, ЗАСЛУЖЕНОГО ПРАЦІВНИКА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ (1999 Р.), УРОДЖЕНКИ С. ШЕВЧЕНКОВЕ Освіта: вища (Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, 1990 р., Київський державний університет культури і мистецтв, 1995 р.). Трудова діяльність: 1990-1992 рр. - молодший, старший науковий співробітник музею-заповідника ''Батьківщина Т.Г. Шевченка'', 1992-1995 рр. - заступник директора заповідника. 1995 р. - директор музею-заповідника. Депутат районної ради (1998-2002 рр.). Сприяла виданню путівників, буклетів про заповідник. |
2 березня 2013
| Ip: 92.112.114.49
с. Шевченкове (Звенигородський р-н) Музеї: Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»: тел. (04740) 5-23-62. Створений 1992 р. Площа — 27 га. Під охороною заповідника перебувають пам'ятки, пов'язані з життям і творчою діяльністю Т. Г. Шевченка, зокрема могили батьків поета, хата дяка, садиба Енгельгардта в с. Будите та ін. У складі заповідника діють два музеї, зокрема літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченковому. Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка |
9 березня 2008
| Ip: 92.112.114.49
с. Шевченкове (Звенигородський р-н) Музеї: Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»: тел. (04740) 5-23-62. Створений 1992 р. Площа — 27 га. Під охороною заповідника перебувають пам'ятки, пов'язані з життям і творчою діяльністю Т. Г. Шевченка, зокрема могили батьків поета, хата дяка, садиба Енгельгардта в с. Будите та ін. У складі заповідника діють два музеї, зокрема літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченковому. Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка |
9 березня 2008
|
| Закрити |
