Як тільки-но старогутянські хати

облетіла чорна звістка про те, що невдовзі тут будуть фашисти, всі заметушилися, піднялися на ноги. Мешканці вирішили знайти прихисток серед рідних лісів. А діди не квапились, не складали свої пожитки у вузлики: мовляв, кому ми потрібні, старі і немічні?

...Окупанти зігнали всіх, хто залишився в селі, до гурту, тицьнули в руки лопати. Один із пришельців надряпав штиком на пересохлому грунті чималий прямокутник, щось гаркнув по-своєму. Лише з його жестів люди зрозуміли: треба копати. Копали і копали, а пісок сипався з блискучого металу, мов прожиті літа. Глибокими зморшками, мов покрученими рівчаками, стікав по обличчях солоний піт і скапував на дно ями. Дідам ще й досі не йнялося віри, що копаютъ собі могилу. А навкруг стояли з гвинтівками звірі в людській подобі і шкірили зуби. Навпригинці снували поміж них посіпаки поліцаї, тягали від узлісся свіжозрубані колоди.

Фашисти, регочучи, стали жбурляти колоди дідам на голови. Потім зверху посипалася земля, навіки закривши і рідний ліс, і голубе небо, і яскраве сонце...

Довго на цьому місці здригалася і тихо стогнала земля.

Розповідаючи про ті жахливі часи, баба Платониха — Ольга Павлівна Пукало — завжди плаче.

— Дітоньки мої! — говорить вона крізь сльози.— Те, що пережили тоді, ні описати, ні словами розказати. Коли в наше село ввійшли фашисти, а було це 9 жовтня 1941 року, почалося для нас справжнє пекло. Майже всі чоловіки, як і мій хазяїн, Платон Кузьмич, пішли в ліси. Після лютої чорної зими завітали до нас ковпаківці. Ми полегшено зітхнули. Невимовно раді були. Знову стали йти, як і до війни. Над сільрадою знову червоний прапор, як сонце, світив. Голова сільради Іван Васильович Певнєв, повернувшись із лісу, приступив до роботи.

Стара Гута стала партизанською столицею. З 23 березня по 15 травня партизани утримували село, поповнюючи свої запаси, зміцнюючи сили.

Сидір Артемович Ковпак, командир об'єднаного загону, у своїй книзі «Бід Путивля до Карпат» писав:

«Біля південного узлісся Брянських лісів знаходиться Стара Гута. Багато Гут, і Старих, і Нових, пройшли ми па своєму партизанському шляху по Україні, але це лісове село всюди згадували з якимось особливим теплим почуттям. Партизанська столиця — так називали цю Стару Гуту її жителі. Місцеві люди були винятково сміливі, жили, як при Радянській владі, окупантів мали за ніщо. Старо-гутянці прямо сказали нам, як тільки прийшли до них:

— Одна у нас доля з вами, товариші партизани, боятися нам нічого. В разі чого — в ліс підемо, а в ньому не пропадемо: ми — лісовики».

Першого травня 1942 року в селі відбувся мітинг партизанів і населення. На майдані зібралися і старі, і малі — близько 500 жителів села та навколишніх хуторів. Партизани одержали довгождану радіостанцію, друкували і розповсюджували зведення Радінформбюро. З великим піднесенням, як пригадував начальник штабу партизанського об'єднаного загону Григорій Якович Базима в книзі «Слідами великого рейду», партизани і жителі Старої Гути підписалися па першу державну позику оборони, протягом одного дня внесли готівкою 400 тисяч карбованців, які були відправлені па Велику землю.

15 травня старогутянці проводжали партизанів у літній похід. Вони знали, що ворог не прощає допомоги народним месникам. Ще 8 травня три фашистських бомбардувальники скинули па Стару Гуту десятки бомб. Згоріло вісім хат. І тому всі, крім стариків, подалися до лісу. Тоді й відбулася та звіряча розправа з найстарішими жителями села.

«В с Стара Гута Середино-Будського району виявлено 20 трупів (радянських людей), які закатовані гітлерівськими мерзотниками і напівживими закопані в землю». Таке повідомлення надіслало командування Орловського партизанського загону на Велику землю в червні 1942 року.

— Я тоді ще босоногим хлопчаком бігав лісовими стежками,— пригадує ветеран праці Старогутянського лісництва Григорій Федорович Шевцов,— багато що з роками стерлося з пам'яті. Але оте жахливе видовище, як відкопували живцем прикиданих землею стариків, і зараз перед очима. Таке не забувається.

Незважаючи ні на які залякування, старогутянці, хто лише міг, йшли в партизани, ставали на боротьбу з ворогом. З ініціативи партійної організації при першому Середино-Будському партизанському загоні в десяти сільрадах були створені загони місцевої самооборони. В Старій Гуті до нього записалося 200 чоловік. Серед них — і юні Володимир Беляев та Павло Захарченко, котрі просилися до ковпаківців, але їм відмовили,— мовляв, малі ще.

Коли в селі перебували партизани, знову ожила старогутянська лісопильня. Місцеві жителі майстрували і ремонтували тоді вози, адже месники приїхали сюди саньми. Бригада теслярів-старогутянців споруджувала «пересувний» міст, необхідний для переправи обозів через невеликі річки.

Партизанська столиця була зайнята фашистським мадярським полком, який відзначався особливою жорстокістю до мирних жителів. На совісті загарбників була смерть старожилів села. 22 чоловіки вони вивезли в Кривоносівку і там закатували. Велике горе пережив Андрій Євгенович Базарний. Карателі розстріляли його дружину з двома малолітніми дітьми, матір і сестру з дитиною. Багатьох відправили у фашистські концтабори смерті у Середину-Буду, в Чернігів. До їх рук потрапили й Володя Беляев та Павло Захарченко. Вони пішли до лісопильні, щоб забрати там кількох залишених партизанами заслаблих коней.

Юнаків привели до колишньої колгоспної кузні. Розпеченим металом випікали на грудях зірки, ламали руки, розпинали, а потім обох повісили. Патріоти нічого не сказали фашистам про партизанів...

У липні 1942 року Стара Гута знову стала партизанською столицею. Колишній партизан, письменник Олексій Палажченко у книзі «Батьки заповідали мужність» писав: «План операції звільнення Старої Гути розробив Семен Васильович Руднев. Він же в ніч з 27 на 28 липня й повів партизанські підрозділи в наступ».

Село заросло бур'янами, ніде — ні душі. Та коли жителі дізналися, що повернулися партизани, з худобою і збіжжям виходили з лісових нетрів. Ожило село: гуртом косили сіно, збирали хліб...

Недалеко від партизанського табору приземлився літак, який доставив медикаменти. На майдані радисти встановили Стара Гута почула Москву.

В ніч на 26 жовтня 1942 року село проводжало партизанське з'єднання.

Фашисти шаленіли ще більше: вони одержали наказ стерти Стару Гуту з лиця землі за допомогу народним месникам. Багато членів загону самооборони влилися в загін Сабурова. Отже, карателі хапали кожного, хто не встиг заховатися в лісі. Бабуся Платониха пригадувала, як дивом вдалося їй вирватися з середино-будського концтабору, та ще й з двома малими дітьми на руках. Данило Васильович Петраченко був депутатом сільради. Його закатували в Чернігові. А дочку, Ольгу Данилівну Калашник, мордували в середино-будському концтаборі.

Колишній партизан із загону Сабурова Володимир Іванович Лукавий розповідає:

— Матір мою Уляну Луківну німці розстріляли. З нею ще були дві жінки — Наталія Семенівна Ворона і Лукава (імені, по батькові не пам'ятаю). Обидві з маленькими дітьми. Сестра Марія була відправлена в Німеччину...

Хати горіли, мов свічки. Після «хазяйнування» окупантів їх уціліло лише одинадцять. 162 чоловіки загинуло на фронтах, 86 — у партизанських загонах, 63 — спалені в концтаборах, 134 жителі вбито, розстріляно, повішено, закопано в землю живцем, закатовано фашистами.

Олександр Миколайович Козлов партизанив у загоні «За Батьківщину». Нагороджений орденом Червоної Зірки, багатьма медалями. Працював багато років лісотехніком. З гіркотою в голосі він пригадує:

— До війни ми жили по вулиці Базарній. Коли я повернувся до дому, то не лише хати, а й вулиці не знайшов. Одні згарища.

Василь Якович Воскобойник, учитель, який немало зробив для створення Старогутянського музею на громадських засадах, додає:

— Повернувся я з армії в 1946 році. «Де ж село?» — питаю.
«Оце ж і село»,— відповідають мені. Бур'яни — в зріст людини, а серед них — землянки.

Нині в будиночку на майдані, де в 1942 році відбувався Першотравневий мітинг,— музей. Тут молодь знайомиться з діяльністю партизанського з'єднання С. А. Ковпака та С. В. Руднева, інших партизанських загонів, що боролися з ворогом у північних районах нашої області. Поблизу музею — меморіал тим, хто загинув у боях за село, землякам, котрі не повернулися з війни. Імена сотень людей, яким вклоняються старогутянці...

Село не вмерло. Виросли нові будинки — вікнами до сонця, розквітли молоді весни Старої Гути. її жителі працюють у лісництві, місцевому колгоспі «Заповіти Ілліча». Молоде покоління колишньої партизанської столиці свято береже і примножує славні традиції дідів і батьків.

За активну участь у партизанському русі в період Великої Вітчизняної війни, мужність і героїзм, проявлений жителями села в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, досягнення в господарському та соціально-культурному будівництві Стара Гута нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

(Указ Президії Верховної Ради УРСР від 3 січня 1986 р.).

Наприкінці лютого на Поліссі завжди влягаються завірюхи, м'якшають вітри, світлішають бори й переліски, поволі сповнюючись бентежним березневим каламутом. Але того пам'ятного сорок другого року на півночі Сумщини, куди в другій половині березня прибуло наше партизанське з'єднання, ще лежали глибокі сніги, видзвонювали на морозі обледенілою хвоєю сосни і ялини, завивала хуртовина.

Партизани зупинились у південному виступі Брянського лісу, в селі Стара Гута, щоб поповнити боєприпаси, перепочити, підлікувати поранених.

У великому мальовничому селі, яке люди згодом прозвали партизанською столицею, було досить дворів і просторих хат, щоб розмістити всі підрозділи з'єднання, господарську і санітарну частини.

...Вдень і вночі працював штаб, підбиваючи підсумки двомісячного рейду по тилах ворога і намічаючи нові удари. Пильно несли варту партизанські дозорці на постах та віддалених заставах. Із Старої Гути в усіх напрямках щоденно вирушали на завдання розвідувальні і диверсійні групи. А вільні від бойової служби партизани вивчали трофейну зброю, обговорювали на заняттях минулі бойові операції, мились у лазнях, відпочивали.

Вечорами в сільському клубі влаштовувались бесіди про події на фронті, лунали пісні.

У просторій хаті Насті Єгорівни Романівської розташувався похідний госпіталь, у якому лікарі на чолі з начальником санітарної частини Надією Казимирівною Маєвською лікували по лише бійців, а й подавали допомогу селянам навколишніх сіл і хуторів.

Та відпочинок партизанів виявився недовгим. До штабу під розвідників почали надходити тривожні вісті: з півдня в напрямку Старої Гути рухаються численні загони окупантів.

Оскаженілі фашисти, кількісно переважаючи партизанів, вибили нашу заставу з села Велика Берізка, розташованого за кілька кілометрів від Старої Гути на узліссі столітнього бору. Почалася жорстока розправа з мирним, ні в чому не повинним населениям — одна із численних страшних трагедій, яких зазнали сотні сіл і міст па окупованій, але не скореній ворогом радянській землі.

На допомогу взводові, що прийняв нерівний бій, Ковпак і Руднев виділили ще батальйон. Фашисти відступили, але встигли зробити свою чорну, криваву справу. Від села не лишилось нічого. Де нещодавно під розлогими соснами біліли хати з розмальованими віконницями, тепер скорботно диміли згарища, серед яких сумно височіли димарі. А в льохах і ямах, на вулицях і городах лежали десятки трупів розтерзаних фашистами стариків, жінок, дітей...

Партизанський госпіталь у Старій Гуті був переповнений. Разом з партизанами сюди прибували поранені селяни, яких пощастило врятувати під час фашистського погрому.

Заклопотані лікарі не помітили, як під вікнами госпіталю три розвідники раптом зупинили сірого, в чорних яблуках, розгарячілого рисака.

А де ж вія? — спитала Маєвська.

У дворі на санях.— І розвідники, розгорнувши запашне сіно, обережно дістали з волохатого кожуха щось схоже на згорток.

Ось... у Великій Берізці на руках у забитої молодиці знайшли.

Усі працівники госпіталю й поранені, що могли рухатись, зціпивши зуби, дивились на безпомічне дитятко, над яким заклопотано схилилась Надія Казимирівна. Обережно розгорнула закривавлене ганчір'я. Тендітне тільце маляти ледь помітно здригалось.

— Ой, яке ж манюсіньке! — сплеснула руками старша медсестра Галя Борисенко.— Ще й півроку, мабуть, нема...

Очі в немовляти були заплющені. На чорнявій голівці запікся кривавий струп. Ворожа куля, ковзнувши по чолу дитини, смертельно впилася в груди матері, яка і в останню хвилину не випустила доньки з рук.

Дівчинку обмили, перев'язали, напоїли теплим молоком із соски. В маленькому тілі, як тремтливий вогник, зажевріло життя.

Дізнавшись про надзвичайну новину, назавтра до госпіталю завітали командир з'єднання і комісар. Подивившись на дівчинку, що солодко спала у сплетеній з лози кошулі для білизни, Сидір Артемович замислився на якусь мить, а потім мовив розгнівано:

— Гади! І в немовлят стріляють...— І тремтячими руками почав крутити величезну цигарку.— Бережіть її, ростіть, партизанською донькою буде,— кивнув на дівчинку і вийшов з хати.

Минали дні, тижні. Дівчинка видужувала, набиралась сил. Кожного дня до госпіталю на якусь хвилину забігали один по одному бійці і командири, приносили дівчинці то цукерки, то печиво, промовляли до неї, низько схилившись над ліжком. І вона дивилася на кожного кругленькими, як тернини, темними оченятами, обдаровуючи всіх ніжною посмішкою, і радісно мотала пухленькими рученятами.

А коли за високими соснами ховалось сонце і голубі весняні сутінки скрадалися до вікон, над дівчинкою в глибокій замрії схилялась медсестра-волжанка — двадцятирічна красуня Ніна Ляпіна — і приємним грудним голосом наспівувала їй колискових пісень...

Зійшли сніги. Підсохли дороги. Пташиним щебетом наповнились травневі гаї. Партизани стали збиратись у похід.

— А як же з дитиною? — зайшла до штабу схвильована Надія Казимирівна.— Дорога далека, небезпечна, а воно ще ж маленьке, все може трапитись...

Порадившись, вирішили залишити дівчинку в надійних людей. І такі люди швидко знайшлись. Вони самі прийшли до штабу і попросили, щоб їм віддали дитину.

Ясного травневого дня партизани вручили дівчинку бездітному подружжю Воскобойників.

Будемо берегти її і любити як рідну,— схвильовано говорила селянка, беручи з рук Надії Казимирівни шестимісячне маля.

Нехай же, товариші,— мовив розчулено Сидір Артемович,— цей світлий день буде днем народження нашої партизанської доньки! — Пильним прощальним поглядом подивився на дівчинку й додав: — А ось залишати її без імені негоже.

Назвемо її. Сидоре Артемовичу, Вірою! — піднесено мовив комісар Руднєв.— Вірою в нашу Перемогу!

Правильно. Семене Васильовичу, чудове ім'я! — схвально обізвались партизани.— Віра в нашу Перемогу!

Гриміли бої. По всій окупованій ворогом Україні земля палала під ногами фашистських загарбників.

Багато славних походів по тилах ворога зробили партизани під командуванням Ковпака й Руднєва. Але як би далеко вони не були від своїх рідних місць, всі часто з глибоким хвилюванням згадували Стару Гуту і свою партизанську доньку Віру.

А на Сумщині, під Брянським лісом, невелика дружна родини Воскобойників, зазнаючи злигоднів і поневірянь за окупаційного режиму, виховувала, берегла маленьку Віру-партизанку. Не один раз і Воскобойникам доводилось разом з односельчанами тікати в глибину лісу від гітлерівців, змінюючи затишні, обжиті домівки на темні, сирі землянки, блукати від села до села, шукаючи захисту й притулку.

І всюди, куди вони приходили, люди запрошували їх до господи, годували, доглядали дівчинку.

Закінчилась війна. Дорогою ціною здобув радянський народ перемогу над німецько-фашистськими ордами. Сотні тисяч його кращих синів і дочок на фронтах, в партизанських загонах та в підпіллі заплатили за неї найдорожчим, що є в людини,— життям.

Відстрілюючись до останнього набою, поліг у нерівному бою зненацька оточений ворогами у хаті колгоспника над Прип'яттю розвідник Коля Гомозов, що знайшов Віру на грудях у забитої фашистами матері. Виносячи з бою тяжко пораненого командира и селі Голубівці на Сумщині, впала, пробита осколками ворожого снаряда, медсестра Ніна Ляпіна, яка так чудово співала колискових пісень дівчинці. З вірою в перемогу загинув смертю героя в Карпатах, повівши месників на прорив з оточення, полум'яний комісар Руднев, який дав таке хороше ім'я партизанській доньці. До останнього патрона захищаючи пораненого комісара, не вернулася і Галя Борисенко, яка старанно перев'язувала рану на маленькій дитячій голівці...

Але сотні партизанів, рядових і командирів, повернулись до мирної праці, свято зберігаючи у серці пам'ять про товаришів по зброї.

Колишній начальник партизанської санітарної частини, а тепер викладач Київського медичного інституту Маєвська в перші ж після-воєнні місяці почала розшукувати партизанську доньку Віру Воскобойник. Вона писала листи, їздила в Стару Гуту, розпитувала в місцевих старожилів, але дівчинка не знаходилась...

Подружжя Воскобойників ще під час війни кудись зникло з села, яке дощенту було спалене окупантами.

Минав час. Неодноразово в квартирі Маєвської лунав телефонний дзвінок, і знайомий голос колишнього партизанського командира стурбовано запитував:

Ну, як, Надіє Казимирівпо, не знайшлась наша Вірочка?

Ні, Сидоре Артемовичу,— зі смутком у голосі відповідала Маєвська,— не знаходиться.

— А ти в газету спробуй написати. Зараз усі так роблять.

Послухалася поради, написала... В тривожному чеканні минуло кілька тижнів. Нарешті з містечка Середина-Буда надійшов лист. Лікар Антонша Лихошаика, з якою Маєвська ще до війни вчилась разом у медичному інституті, повідомляла, що вона знає Віру-партизанку. Дівчинка жива-здорова. Росла вона в їхньому містечку, де оселилась після війни родина Воскобойників, закінчила тут десятирічку, а зараз вчиться в Київському технологічному інституті легкої промисловості.

Сповнена щасливої радості, з дорогим листом у руках, Надія Казимирівиа побігла до Ковпака. Сидір Артемович саме хворів, але, почувши перші слова, піднявся з ліжка, прочитав листа.

— Знайшлась таки наша Вірочка! — спалахнули теплі іскринки в очах старого.— Я так і відчував, що знайдеться. Зараз же їдь туди, Надіє Казимирівно, і зустрінь її як доньку. Це ж ти її разом зі своїми подругами від смерті врятувала...

І ось в одну з кімнат інституту, яку стрімким кроком міряла Маєвська, чекаючи, коли закінчиться лекція, зайшла середнього зросту жвава дівчина з розумними карими очима. У Надії Казимирівни несамовито застукотіло серце. Пильний погляд припав до високого чола студентки. Там, де починалось густе пасмо каштанового волосся, на все життя проліг помітний рубцюватий шрам.

Сумніву не було. «Так, це вона! — впевнилась Маєвська.— Це те чоло, до якого я колись доторкалась...»

Дівчина все зрозуміла. Вони поривно кинулись одна до одної і міцно обнялись, як донька з рідною матір'ю після довгої-довгої розлуки.