Форум села Старий Олексинець Тернопільської області: новини

Ярослав Карнаух Староолексинецька середня школа І-ІП ступенів пишається своїми випускниками, висококваліфікованими фахівцями в усіх сферах життя. Серед них досвідчений хірург Михайло Волянюк, кандидати наук Микола Штогрин, Раїса Цінкевич, Ольга Савчук, Богдан Заблоцький, викладач Львівського університету ім.. І.Я.Франка Ярослав Пастирський, кандидат технічних наук, депутат Верховної Ради другого скликання (1994-1998рр.) Петро Швидкий. Випускник школи Василь Гук став професором, докторм економічних наук. Михайло Бойчук став великим майстром книжкової графіки -- офорту, Борис Бульчак - військовим пілотом, а Олександр Усік - інженером космічної техніки. Цей перелік можна продовжувати й далі, і він свідчить про добрі традиції школи та її творчий потенціал.

Ярослав Карнаух

З історії навчального закладу

Ще з давніх часів село Старий Олексинець було важливим осередком економічного і духовного життя на півдні Кременеччини.
Це зумовлено тим, що село розташоване на торговому шляху між східною Волинню та західними землями Галичини. Ця територія входила в оборонний пояс замкових укріплень, тож поряд із Кременецьким, Вишнівецьким, Збаразьким, Залозецьким і Зборівським у XVI столітті був збудований і Староолексинецький замок. Це перетворило село у містечко і стало поштовхом до розвитку освіти.
У 1756р. біля замку князем Чорторийським було збудовано великий костьол, при якому згодом відкрито церковно-приходську школу. У цій школі було три класи, працювали двоє вчителів. Приміщення, розташоване поблизу церкви, було невеличке, скидалося на просту селянську хату. Головна увага приділялася вивченню церковних книг.
На базі церковно-приходської школи у 1815р. було засноване єдине в усій окрузі однокласне фундушеве училище, у якому навчалися переважно діти шляхти і заможних селян. У Старому Олексинці вчителював 1834 року відомий в усій окрузі член Державної Думи священик Іоан Буйницький. У 1834р. училище стало дворянським приходським училищем, а з кінця 1870р. воно стало народним, що дало право утримувати його на кошти держави.
В 1901-1902рр. князь Кудашев, якому належало у той час село, продавав свої землі та маєтки, чим скористався директор училища Тоцький. і купив велике приміщення складу для школи. Кошти для його купівлі були зібрані у жителів села. Складське приміщення було відремонтоване й переобладнане під школу.
У 1902р. училище реорганізувалося у двокласне фундушеве. Навчання тривало 5 років, тут навчалися діти з усієї округи. У цьому навчальному закладі викладали історію Російської імперії, географію, природознавство, математику, граматику, слов'янську мову, релігію, співи. Викладання велося російською мовою. Навчалися в основному діти заможних селян. Бідність та злидні переважної маси населення не давали змоги навчатися дітям селян.
У 1912 році в училищі навчалися 150 учнів (130 хлопців і 20 дівчат). Вчилася тут у цей час і Оксана Лятуринська, яка згодом стала відомою поетесою. Двокласне фундушеве училище існувало до 1917 року. У 1921 році землі Західної України, до яких входило село Старий Олексинець, відійшли до Польщі. Село стає районним центром, ґміна (управа) об'єднує 15 навколишніх сіл. В цей час у селі було відкрито семикласну школу з польською мовою навчання, українська мова викладалася як окремий предмет. У школі навчалося 450 учнів із сіл, які належали до ґміни. Тут працювали 10 вчителів, переважно поляків.
У березні 1944 року село було звільнене від німецько-фашистських загарбників і відновила роботу семирічна школа, її директором став Осадчий Феодосій Микитович. Тут навчалися близько 90 учнів, працювали 7 учителів. У 1949 році відбувся перший випуск семирічки. Першим директором десятирічної середньої школи, яку було відкрито в Старому Олексинці у 1950 році, став Зозуля Іван Андрійович. У цей час в школі навчалося близько 250 учнів. Директори часто змінювалися, поки у школу не прийшов 1964 року молодий енергійний педагог Савчук Михайло Федорович, який керував школою 21 рік. Під його безпосереднім керівництвом у 1967 році на території колишнього замку було побудовано нове приміщення школи. Споруду старої школи переобладнали під гуртожиток для учнів з інших сіл.
Молодий вимогливий директор Михайло Федорович Савчук ретельно підбирає кадри для нової школи. Біля 1970 року до навчального закладу прибуває молоде поповнення вчителів. Нова Староолексинецька середня школа починає працювати за кабінетною системою. Кабінети оснащуються технічними засобами навчання, новими меблями. На цей час школа стає однією з кращих десятирічок в районі, її учні завойовують призові місця на предметних олімпіадах та у спортивних змаганнях.
У школі впроваджується автомобільна та швейна справа. Вже у 1980 році 25 випускників одержали права водія, а 25 дівчат-випускниць - - посвідчення швеї. Працювала тут і група продовженого дня, в якій тоді навчалося 135 учнів.
Впродовж 20 років, 1985 до 2005 року, директором школи була Марія Олексіївна Падик. У цей час школа поповнюється молодими педагогами.

Ярослав Карнаух

http://rudomil.at.ua... width='210' border='0' style='width: 194px; height: 200px; '>

У верхів’ях Ікви серед гаїв і садів розкинулось село Ридомиль – центр сільської Ради Кременецькогорайону Тернопільської області . Від Кременця – райцентру, розташоване на віддалі 35 км , від Тернополя 64 км .

Хлібороби з діда – прадіда, жителі села століттями порались на землі, потом і кров’ю здобуваючи шматок черствого хліба . І досі час від час ридомильська земля дарує людям знаряддя праці предків: кам’яні сокири, поржавілі серпи, скребки, зернотертки. Це свідчить про те, що землеробство було основним заняттям населення. Ліси, які переважно вкривали територію, були спалені першими поселенцями і використані, як добриво.Будь – яких письмових джерел про походження назви села до наших днів не дійшло. Але в народі і до нині ходять різні легенди. В одній із них розповідається , що першим поселенцем Ридомля був Ринда Залужний, який, рятуючись від татар, втік на багна, у лозину, куди не проникнути завойовникам. Тут, де тепер криниця Залужниця, він і жив. Це було за кілька миль від його спустошеного рідного села. Від сполучення слів Ринда і „ миль ” і виникла назва поселення Ридомиль .В іншій легенді розповідається, що на захід від теперішнього Ридомля було поселення Михнин, яке в XIII ст. коли орди Батия, просуваючись з Кременця на захід, його спалили, а жителів, якіхоробро оборонялися, стратили. Ті, кому вдалося врятуватись, оселилися на новому місці, але довго ще оплакували своїх рідних. Від слова „ ридати ” і пішла назва села.

http://rudomil.at.ua... align='left' border='0'>

Як відгомін тих подій, досі одна з частин села ( північно – західна ) називається Батівкою, а західна околиця – Михнин. Згадані легенди, можливо, і не мають реальної основи, проте і до наших днів доносяться у формі народних переказів згадки про людські страждання, що їх чинили татарські орди. Вперше про Ридомиль згадується в історичних документах першої половини XV ст. як про власність Івана Мукосієвича, даровану йому литовським князем Свидригайлом. У жалуваній грамоті від 30 березня 1430 р. писалося: „ Видев и знаменав службу нам верную, и никогда не упущенную нашего слуги, пана Ивана Мукосеева, мы подумав с нашими князи и с паны и с нашою верною радою дали есьмо и записали села на има: …, а в Кременецком повете: Борщовка, Ридомь, Устье Велика, Ожоговица, зо все, что к тым селам с века з давна слушало и тыси рази слушает, ничего на нас не выменяя, и с приселки, и с нивами, и с дубровами, и з бортными землями, и с гаи, и с пасеками… и дали есмотому предписанному пану Ивану Мукосеевичу верхуменованые места вечно и непорушно, ему и его детям, и его внучатам, и его ближним ”.У наступні століття Ридомиль багато разів переходив від одного власника до іншого . В 1545р він згадується в описі Кременецького замку, як маєток Семена Цати: „и в числе городень коего значится городня Симена Цаты с имений его Рыдомля и Борщовки ”.

В ХVІІ ст. село належало княгині Беаті Соломарецькій, яка подарувала його магнатам Чаторийським.

Згодом воно перейшло у володіння князів Ржишевських, у власності яких було аж до Жовтневої соціалістичної революції. Селяни Ридомля вели боротьбу проти нападів татарських орд, іноземних загарбників. Ще в ХV ст. для захисту від татар вони спорудили оборонний замок. Через два століття на цьому місці князь Чарторийський звів новий мурований замок. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648 – 1654 р. він послужив селянам, як фортеця. Згодом втратив своє оборонне значення і прийшов в запустіння .

Тяжким було життя ридомильських селян. Не принесло їм щастя і скасування кріпосного права. Одержавши волю, селяни позбулися кращих наділів, які перейшли у власність поміщика, підпали ще в більшу кабалу до нього. Селяни довгі роки вели тяжбу з поміщиком за власність на деякі угіддя. Але опір з поміщиком бажаних наслідків не приніс. Злидні і темрява були одвічним супутником селян. Лише 1869 р. тут відкрилась церковно – парафіяльна школа, яку в кінці 80 – х років перетворено на міністерську з трирічним строком навчання. Школу відвідувало два – три десятка хлопців. Великого значення для піднесення освіти вона не мала, основна маса населення як була, так і залишилась неписьменною.

Чимало лиха жителям Ридомля принесла перша світова війна. Перебуваючи довгий час у фронтовій смузі село дуже потерпіло від воєнних дій, було знищено багато посівів, побито худоби. Радо зустріли селяни звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. З великим піднесенням вони сприйняли перші декрети Радянської влади про те, що всі поміщицькі і приватновласницькі землі, а також удільні церковні повинні негайно перейти до народу без всякого викупу. За прикладом російських і українських селян тих місцевостей, де Радянська влада була встановлена раніше, ридомильські селяни – бідняки у березні 1918 р. розгромили поміщицький маєток, поділили між собою землю і почали порубку лісу.

Але поміщик на свавілля селян, звернувся за допомогою до Кременецької повітової земельної управи, подавши на селян скаргу. Цього дня, 11 березня 1918 р. Кременецька повітова земельна управа надсилає розпорядження Староолексинецькій земляні управі з поміткою „Терміново” і вимогою „негайно” прийняти заходи для припинення свавілля з боку селян, повернення власнику Бончковському матеріалів, ліса, повернення дворових на їх попередні місця… Подати список селян для передачі їх до карної відповідальності карному судові.

Під натиском сили селяни повернули поміщикові землю, майно, але не скорилися. Коли передові загони дивізії легендарного полководця Миколи Щорса досягли Ридомля, з новою силою спалахнув вогонь боротьби проти поміщицької сваволі, за встановлення Радянської влади.

В селі було створено революційний комітет, який діяв під керівництвом Кременецького повітового ревкому. Головою Ридомильського революційного комітету став селянин Юрій Сильвестрович Сорока .

В перші дні діяльності перед комітетом постали складні завдання. Необхідно було негайно взятися за наведення революційного порядку на селі і організувати самооборону від військ білополяків, що перейшли в наступ. Рішення про самооборону було прийнято на сході селян у травні 1919 року.

З цією метою Ридомиль було поділено на п’ять частин, в кожній з яких організовано загони добровольців в кількості 40 – 50 чол. На чолі всіх загонів став місцевий селянин Степан Йосипович Якимчук, колишній підпоручик царської армії, який здобув офіцерський чин за особисті здібності і відвагу у боротьбі з німцями під час першої світової війни. Озброєні загони Ридомля і сусідніх сіл - Горянки, Старого Олексинця та інших з травня до кінця липня 1919 року героїчно боролися з регулярними частинами білополяків.

Велика сутичка між загонами самооборони ридомильських селян з білополяками відбулося з половини червня 1919 р. Ось що з цього приводу писалося в рапорті командування 5 – ї Львівської піхотної дивізії Польського війська від 22 червня 1919 року: „ 12 червня. Патруль групи легіонерів з одним офіцером і 20 солдатами натрапив на сильний загін селян під Ридомлем. Після короткої боротьби група відступила – 8 убитих . На основі розвідки ця група доносить про сильні більшовицькі загони в Лосятині, Ридомлі і Вишнівці.

Незважаючи на перевагу сил білополяків, селяни Ридомля і сусідніх сіл мужньо і стійко захищали молоду Радянську владу. У бойовому щоденнику групи польського генерала Енджеевського 27 липня 1919 року було записано: … офіцерський патруль 39 – го піхотного полку провів розвідку в напрямку Олексинця, де дізнався від населення, що в Старому Олексинці селяни – більшовики організовані і озброєні, мають кулемети на 50 патронів, крім того організовані і озброєні такі села: Свинюхи, Ридомиль, Бакоти, Хотовиця, Млинівці. Там панує ворожий настрій до поляків. Розрізнені, погано озброєні і ненавчені загони самооборони, безумовно, не могли довго протистояти регулярним частинам військ білополяків. 28 серпня 1919 р. великий каральний загін оточив Ридомиль і вчинив дику розправу над беззахисними селянами. Все населення, дорослі і діти, старики і жінки, були зігнані на майдан біля церкви. Жорстоко катували карателі напівроздягнутих людей. Селяни мужньо тримались, не видавали ворогові ні членів ревкому, ні командира ридомильського загону С. Й. Якимчука.

Ярослав Карнаух http://uamaps.com/te...>http://uamaps.com/te...

Ярослав Карнаух

Бігус М. До археологічної карти...

252

Матеріали і дослідження

з археології Прикарпаття і Волині.

Вип. 10. 2006. С. 252-258.

Михайло БІГУС

ДО АРХЕОЛОГІЧНОЇ КАРТИ ТЕРНОПІЛЛЯ:

НОВІ ПАМ’ЯТКИ НА ВОЛИНО-ПОДІЛЬСЬКОМУ ПОРУБІЖЖІ

Донедавна значна частина Волино-Подільського порубіжжя в археологічному плані була

слабо вивчена. Особливо це стосується верхніх течій таких річок, як Стрипа, Серет, Горинь та

їх численних приток.

Розвідки 2005 р., проведені Волино-Подільською археологічною експедицією ДП “ОАСУ

“Подільська археологія” у складі Михайла Бігуса та Василя Ільчишина суттєво поповнити

каталог археологічних пам’яток зазначеного регіону, а також дали нову інформацію про

поширення різних культур ранньозалізного віку на території Волино-Подільського порубіжжя

(рис. 1).

Дослідження проводились у верхній течії р. Іванка – правої притоки р. Горинь – в

околицях сіл Старий Олексинець та Івання Кременецького району. Археологічні розвідки

дозволили виявити 8 нових різночасових пам’яток та обстежити три вже відомих. Обстежений

басейн верхів’їв р. Серет, зокрема, верхня течія р. Правий Серет від її витоку до с. Манаїв

Зборівського району, околиці с. Ратищі та смт. Залізці. Виявлено 15 нових пам’яток, обстежено

4 відомих. Проводилися розвідки і у басейні р. Стрипа у її верхній течії. Тут обстежено околиці

сіл Озерна, Перепельники Зборівського району. Виявлено 11 пам’яток.

До цього переліку слід додати виявлені два окремі багатошарові поселення в с. Лідихів

Кременецького району (басейн р. Стир) та Мильно Зборівського району (район Товтр;

знаходиться на березі невеликого потічка, що впадає в притоку р. Серет)

Обстеження верхньої течії р. Іванка

Старий Олексинець І – стоянка мезолітичного часу. Знаходиться в західній частині села,

на високому правому березі р. Іванка, на південь від автобусної зупинки біля повороту до

с. Базуки. На городах зібрано невелику колекцію крем’яних виробів доби мезоліту. Орієнтовна

площа пам’ятки – 0,2 га.

Старий Олексинець ІІ – поселення ранньозалізного часу. Розташоване на першій

надзаплавній терасі лівого берега р. Іванка, на південний-схід від центру села, за 150 м на захід

від моста через річку. У відслоненнях культурного шару біля дороги, що йде через село,

зібрано невелику колекцію кераміки ранньозалізного віку, глиняну обмазку жител, крем’яний

відбійник. Точну площу поселення встановити не вдалося.

Старий Олексинець ІІІ – двошарове поселення ранньозалізного віку та давньоруського

(ХІІ-ХІІІ ст.) періоду. Розташоване в південно-східній околиці села, на першій надзаплавній

терасі правого берега р. Іванка, на північ від цегельного заводу. Зібрано колекцію кераміки,

крем’яних відщепів. Поселення значно зруйноване водною ерозією та дорогою. Площа – 0,5 га.

Старий Олексинець ІV – двошарове поселення. Розташоване в ур. Андрушкова гора в

південно-західних околицях села, на високому правому березі р. Добринь – притоки р. Іванка.

Зібрано кераміку давньоруської культури (Х ст.) та кілька крем’яних відщепів енеоліту-бронзи.

Поселення зруйноване стародавнім цвинтарем, від якого збереглися 2 кам’яні хрести, водною

ерозією та будівництвом дороги, під час якого майже весь культурний шар був зсунутий в

долину річки.

Околиці с. Івання в 1959 р. обстежувала М. Тиханова, яка виявила тут три черняхівські

поселення з гончарною та ліпною керамікою “пшеворського типу” [Тиханова, 1962, с. 46-50].

Експедицією було обстежено 2 з них (їм присвоєно номера Івання ІІІ та Івання ІV), що

дозволило встановити їх багатошаровість, а також відкрито ряд нових пам’яток. Бігус М. До археологічної карти...

253

Івання І – двошарове поселення. Відкрите В. Савичем в 1987 р. (в літературі – як Старий

Олексинець, на захід від хутору Івання), який зібрав тут велику колекцію кераміки [Савич,

1987, с. 37]. Розташоване в ур. Безодня, за 100 м на захід від крайньої хати села, на правому

березі р. Іванка. Орієнтовна площа – 2,5 га. На сьогодні вся територія поселення засаджена

молодим сосновим лісом. В результаті обстеження виявлено лише кілька фрагментів кераміки

ранньозалізного віку та давньоруської культури ХІІ-ХІІІ ст., глиняну обмазку жител. За

інформацією місцевих жителів в західній частині поселення був курган, який розорали.

Івання ІІ – багатошарове поселення. Розташоване в північних околицях села, на першій та

другій надзаплавних терасах лівого берега р. Іванка, на пологому мисі, утвореному річкою та

правим бортом балки, на північний захід від повороту річки Іванка зі сходу на південь. Зібрано

велику колекцію кераміки, яка датується ранньозалізним віком, черняхівською та

давньоруською (ХІІ-ХІІІ ст.) культурами. Площа поселення – 3 га.

Рис. 1. Нововиявлені пам’ятки у верхів’ях Серету, Стрипи та Горині: 1 – Старий

Олексинець І; 2 – Старий Олексинець ІІ; 3 – Старий Олексинець ІІІ; 4 – Старий

Олексинець ІV; 5 – Івання І; 6 – Івання ІI; 7 – Івання ІII; 8 – Івання ІV; 9 – Івання V; 10 –

Івання VІ; 11 – Івання VIІ; 12 – Гарбузів І; 13 – Гарбузів ІI; 14 – Гарбузів IIІ; 15 – Гарбузів ІV;

16 – Гарбузів V; 17 – Гарбузів VІ; 18 – Гарбузів VIІ; 19 – Гарбузів VIIІ; 20 – Манаїв І; 21 –

Манаїв ІI; 22 – Манаїв ІII; 23 – Манаїв ІV; 24 – Манаїв V; 25 – Ратищі; 26 – Ратищі; 27 –

Ратищі; 28 – Залізці ІІ; 29 – Залізці ІІІ; 30 – Залізці IV; 31 – Перепільники І; 32 – Перепільники

ІІ; 33 – Озерна І; 34 – Озерна ІІ; 35 – Озерна ІІІ; 36 – Озерна ІV; 37 – Озерна V; 38 –

Озерна VI; 39 – Озерна VIІ; 40 – Озерна VIIІ; 41 – Озерна IX; 42 – Мильно І

Fig. 1. Discovered sites in basin of upper Seret, Strypa and Horyn’: 1 – Staryj Oleksynets’ І; 2 –

Staryj Oleksynets’ ІІ; 3 – Staryj Oleksynets’ ІІІ; 4 – Staryj Oleksynets’ ІV; 5 – Ivannja І; 6 – Ivannja

ІI; 7 – Ivannja ІII; 8 – Ivannja ІV; 9 – Ivannja V; 10 – Ivannja VІ; 11 – Ivannja VIІ; 12 – Harbuziv І;

13 – Harbuziv ІI; 14 – Harbuziv IIІ; 15 – Harbuziv ІV; 16 – Harbuziv V; 17 – Harbuziv VІ; 18 –

Harbuziv VIІ; 19 – Harbuziv VIIІ; 20 – Manajiv І; 21 – Manajiv ІI; 22 – Manajiv ІII; 23 – Manajiv

ІV; 24 – Manajiv V; 25 – Ratyschi; 26 – Ratyschi; 27 – Ratyschi; 28 – Zaliztsi ІІ; 29 – Zaliztsi ІІІ;

30 – Zaliztsi IV; 31 – Perepil’nyky І; 32 – Perepil’nyky ІІ; 33 – Ozerna І; 34 – Ozerna ІІ; 35 –

Ozerna ІІІ; 36 – Ozerna ІV; 37 – Ozerna V; 38 – Ozerna VI; 39 – Ozerna VIІ; 40 – Ozerna VIIІ; 41

– Ozerna IX; 42 – Myl’no І Бігус М. До археологічної карти...

254

Івання ІІІ – багатошарове поселення. Розташоване в північно-західній околиці села, на

першій та другій надзаплавних терасах лівого берега р. Іванка, на підтрикутному мисі,

утвореному річкою та правим бортом балки, за 0,5 км від повороту р. Іванка зі сходу на

південь. Кераміка датується ранньозалізним віком, черняхівською та давньоруською (ХІ, ХІІ-

ХІІІ ст.) культурами. Площа – 4 га.

Івання ІV – багатошарове поселення. Розташоване 1 км на захід від крайньої хати села, на

підтрикутному мисі, утвореному двома балками (по південній тече потічок), біля витоків

р. Іванка. Зібрані матеріали (кераміка та крем’яні вироби, залізний шлак) ранньозалізного віку,

черняхівської культур, культури Лука-Райковецька, давньоруської культури (ХІ, ХІІ-ХІІІ ст.).

Площа – 2 га. За інформацією місцевих жителів на захід від поселення були 2 кургани, на

сьогодні розорані.

Івання V – багатошарове поселення. Розташоване в північній частині села на правому

березі р. Іванка, в північній частині великого мису, утвореного поворотом р. Іванка зі сходу на

південь, навпроти поселення Івання ІІ. Зібрана велика колекція кераміки, яка датується

ранньозалізним віком, черняхівською та давньоруською (ХІІ-ХІІІ ст.) культурами. Поселення

тягнеться широкою смугою довжиною до 500 м та шириною до 200 м (від річки аж до вершини

пагорба). Давньоруська кераміка трапляється на всій території поселення, черняхівська – на

першій та другій надзаплавних терасах, решта культур – лише на першій терасі. За

інформацією місцевих жителів на території поселення неодноразово знаходили римські монети,

глиняні фігурки тварин.

Івання VІ – поселення висоцької культури. Розташоване в центральній частині села, на

мисі, утвореному правим берегом р. Іванка та лівим берегом її притоки, в місці їх злиття.

Площа поселення – 2 га. Зібрано колекцію кераміки та крем’яні відщепи.

Івання VІІ – стоянка пізнього палеоліту. Розташована за 200 м на захід від південної

околиці села, на межі другої і третьої терас лівого борту балки, по якій нижче тече струмок –

права притока р. Іванка. На задернованій поверхні знайдено скребло та три великі крем’яні

відщепи. Всі вироби вкриті білою, місцями сивою, патиною. Орієнтовна площа – до 0,5 га

Ярослав Карнаух

“А світ увесь, як писанка, яскравий...”

http://2.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: none; color: rgb(136, 136, 136); clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; '>

http://2.bp.blogspot... width='138' style='border: 1px solid rgb(221, 215, 215); position: relative; padding: 5px; background-color: transparent; -webkit-box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial; '>

Нема отчизни? – Іншої не треба!

Ніколи не вросте у серце чужина.

Хай ще і ще нас Бог карає з неба, -

Отчизна в світі є лише одна!

“Нема отчизни?'

Оксана Лятуринська

1 лютого 2012 року виповнилося 110 років від дня народження української http://poetry.uazone... style='text-decoration: none; color: rgb(136, 136, 136); '>письменниці, живописця, скульптора, писанкарки, перекладача Оксани Лятуринської.

Її доля багато в чому нагадує долю Лесі Українки. Обом випало народитись на Волині, змагатись з важкою недугою, до обох прийшло визнання: до Лесі Українки ще за життя, Оксани Лятуринської на рідній землі лише після смерті.

Оксана Михайлівна Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліс неподалік Старого Олексинця Кременецького повіту. Тепер кілька садиб цього хутора увійшли до села Хоми, підпорядкованого Гніздичинській сільській раді, що на Збаражчині. Звідси і псевдонім Роксана Вишневецька, а ще свої твори авторка підписувала як Оксана Печеніг, або просто криптонімом О. Л.

Оксана – дочка Михайла й Анни Лятуринських, походила з одного зі старих родів Волині. 'Вона мала в собі щось від гострого галльського розуму французів, темпераменту і запальчивості поляків, щось від німецьких романтиків', - зауважувала біограф письменниці Галина Лащенко.

Початкову освіту здобула у волосному центрі Старий Олексинець, потім навчалася в Острозькій жіночій гімназії графині Блудової. У 1918-1920 роках - у Кременецькій українській державній гімназії.

Коли їй було 19-років – померла мати. Батько примусив дочку вийти заміж за нелюба. Невдовзі після весілля Оксана утекла з дому, виїхала до Німеччини, пізніше до http://virchi.narod.... style='text-decoration: none; color: rgb(136, 136, 136); '>Праги.

Там успішно закінчила філософський факультет Карлового університету, Вищу промислово-художню школу, займалася скульптурою, брала участь у виставках, які влаштовувалися у Лондоні, Парижі, Берліні.

http://3.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: none; color: rgb(136, 136, 136); clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em; '>

http://3.bp.blogspot... width='155' style='border: 1px solid rgb(221, 215, 215); position: relative; padding: 5px; background-color: transparent; -webkit-box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial; '>Вона так і не знайде собі судженого, а в рідних місцях, де 'мов молитва у відчаї, угору зноситься Почаїв', побуває лише двічі. Востаннє – під час фашистської окупації.

І, як відмічає Володимир Витвицький на сторінках газети 'Голос України' у статті 'Жар-птиця високо таланту', 'Образ ченця Єронима (поема 'Єроним', 1947) — це образ нашого краянина... Усі біди і нещастя, які пізнав на своєму шляху Єроним — то і хресний шлях самої авторки', яка з початку 50-х років поселяється в Міннеаполісі (США).

Тут ще деякий час вона відтворює в керамічних малюнках на взірцях посуду й оздоб численні пам’ятки скіфських і княжих часів. Одночасно малює і пише. У цей час бере активну участь у роботі Об’єднання українських письменників, працює кореспондентом збірника «Слово»…

Жила Оксана Лятуринська самотньо і скромно. Поки дозволяло здоров’я, займалася улюбленою скульптурою, писала пейзажі і писанки. Та дедалі частіше хворіла: майже втратила зір, мала проблеми зі слухом, що ще більше усамітнювало її життя на схилі літ.

У творчому доробку Оксани Лятуринської - портрети Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Олександра Олеся… Згодом з-під її руки виходять портрети українських князів (Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, Данило Галицький), гетьманів (П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик), поетів (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, О. Ольжич), політичних діячів (М. Грушевський, А. Мельник).

Чимало її робіт розкидано по музеях Європи і в приватних колекціях.

«Ця жінка не знала у своєму житті звичайного людського щастя, хоча й була надзвичайно обдарованою особистістю – її ім’я як художниці навічно вписано в історію українського мистецтва. Однак усупереч життєвим перипетіям, якими вимощений творчий шлях Оксани Лятуринської, вона не зреклася свого, Богом подарованого таланту, зумівши реалізувати себе і в малярстві, і в скульптурі, і в кераміці, і в писанкарстві, і в поетичній творчості», - чи не найточніше окреслював мистецький світ Оксани Лятуринської дослідник її творчості П. Лопата.

Померла поетеса 13 червня 1970 року у м. Міннеаполісі, похована на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку. Тепер про неї нагадує скромний пам’ятник-хрест, зведений на могилі за кошти місцевої української громади.

У 1983 році в Торонто, побачили світ «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. Залишились її книжки – “Материнка” (1946),поетичні збірки “Княжа емаль” (1941, 1955), “Веселка” (1956), дитячі вірші “Бедрик” (1956).

Повертається Оксана Лятуринська і на рідну Кременеччину. Підбірка матеріалів про письменницю експонується в Кременецькому краєзнавчому музеї, зокрема її книги, в тому числі перші дві збірки 'Гусла', і 'Княжа емаль'; десять писанок, ряд фотопортретів поетеси, знімок пам’ятника на її могилі.

Про взаємини Оксани Лятуринської з Ол. Неприцьким-Грановським та Уласом Самчуком розповідають матеріали експозицій літературно-меморіальних музеїв У. Самчука у Тилявці, Ол. Неприцького-Грановського у Великих Бережцях.
Її ім'я носить одна з вулиць Кременця, а на будинку колишньої української гімназії, де вона вчилася, встановлена меморіальна дошка.

http://4.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: none; color: rgb(136, 136, 136); clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; '>

http://4.bp.blogspot... width='138' style='border: 1px solid rgb(221, 215, 215); position: relative; padding: 5px; background-color: transparent; -webkit-box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.0980392) 1px 1px 5px; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial; '>
А ось '... Від колишньої гарно упорядкованої садиби Михайла Лятуринського збереглося лише кілька дуплявих яблунь та добротний льох, що витримав усі випробування суспільних бур і потрясінь ХХ віку. Послухали скупі оповіді нащадків про родину, зробили кілька знімків на згадку і з сумом залишили хутір. Подумалось: тут нічого не залишилось, що свідчило б про славну дочку України...', - згадують Гаврило і Валентина Чернихівські на сторінках найґрунтовнішої монографії 'ОКСАНА ЛЯТУРИНСЬКА. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ', що побачила світ у Кременці 2002 року.

В основі цього багатопланового дослідження - архівні документи й матеріали з Архіву Української Вільної Академії Наук (Нью-Йорк), фонд Оксани Лятуринської та архіви Центру Досліджень Історії Імміграції при Міннесотському університеті, фонд професора О. Грановського, документи державного архіву Тернопільської області, музею Українського мистецтва (Нью-Йорк), Митрополичої бібліотеки у Бавнд-Бруку (США), публікації, дослідження, спогади.

Відомий дослідник-краєзнавець Гаврило Іванович Чернихівський доклав багато зусиль для повернення імені Оксани Лятуринської на Тернопільщину. Окрім цієї монографії, у його творчому доробку - стаття 'Терниста зоря Оксани Лятуринської' на сторінках авторських 'Портретів пером' (2001), публікації у періодичних виданнях.

Ярослав Карнаух

СТАРИЙ ОЛЕКСИНЕЦЬ – село за 50 км.від райцентру, 1107 жителів. Відоме з 1430 р. У 1463 р. належало Солтанові Збаразькому.

У 17-18 ст. тут було зведено палац, який не зберігся, та костьол. В палаці жив генерал – командуючий царськими прикордонними військами.

Ярослав Карнаух

СТАРИЙ ОЛЕКСИНЕЦЬ.

Стари?й Оле?ксинець — село в Кременецькому районі, Тернопільської області. Населення складало 942 особи в 2007 році. Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки ранньозалізної доби та давньоруської культури. Перша писемна згадка про поселення відноситься до 1430 року. Наприкінці ХІХ століття (під час російської окупації) Старий Олексинець був центром волості. В 1920—1939роках ( під час повернення польської окупаційної влади) містечко було центром Староолексинецької ґміни Кременецького повіту.

Закрити