Це друге село, після Горбачів, де ми взяли в оренду велику кількість землі. Воно виникло в 1940 році внаслідок зселення степових хутірських господарств в один населений пункт. Розташоване село на широкій рівнині, що є складовою частиною Придніпровської низовинної рівнини. Ґрунти місцевості чорноземні. Добре виражені ознаки лісостепу.

Навколишня місцевість заболочена. Відсутні ліси, річки і озера. До ХVII століття тут не було ніяких поселень, великі простори відводилися для випасу худоби. Вони були також свідками великих битв, в тому числі між українськими котками і шляхтичами. На західній околиці села с залишки двох стародавніх могил, насипаних козаками.

Першими оселилися в степу козацькі сім'ї з Носівки. У X1X столітті основна кількість землі належала великим землевласникам: графу Мусіну-Пушкіну, поміщикам Карабіновичу, Тарасовичу, Глуздовському, Нумеровському, Наливайку. Після скасування в 1861 році кріпосного права році поміщики відпустили частину своїх дворових, наділивши їх землею. Одержали довгоочікувану землю колишні кріпосні селяни. В результаті утворювалися нові хутори. До жовтневих подій 1917 року у степу було близько 200 хуторів, в яких проживало більше як 600 осіб. Останнім великим поштовхом у розвитку хутірського сільського господарства стала Столипінська реформа. Багато селян з навколишніх сіл взяли відруби і оселилися в степу. Найбільш ініціативні і працьовиті сім'ї стали заможними селянами, яких більшовики назвали куркулями. Відомі з них сім'ї Руденків, Федченків, Сябрів, Гребенюків.

У 1895 році в найбільшому хуторі, який після жовтневого перевороту став центром сільради, розпочали будівництво церкви. Землю для забудови виділив поміщик Поповший, цеглою забезпечили Глуздовський і Ляшенко. Допомагали будувати всі прихожани. Якщо в навколишніх селах будували дерев'яні церкви, то в Степових Хуторах спорудили з цегли і великих розмірів. Завершили будівництво в 1904 році, але відкрили не відразу. Розгорнулися революційні події. Найбільш агресивні бідні хуторяни вбили безневинну дочку поміщика Поповшого. Для розправи з місцевими бунтарями з Носівки прибув загін стражників. Протягом трьох днів велося розслідування цього дикого вбивства, але конкретних винуватців так і не встановили. Тоді стражники забрали із собою кожного десятого хуторянина. Через декілька днів сімох активних революціонерів стратили, а решту заручників відпустили додому. Звісно, в таких умовах було не до відкриття церкви. Царська влада наводила порядок після масових революційних безпорядків.

Освятили церкву в 1906 році. При ній відкрили трикласну школу для хутірської дітвори. Проте не всі батьки поспішали відправляти по науку своїх дітей. У ті роки бурхливо розвивалося сільське господарство, у селянських родинах на вагу золота були кожні руки, в тому числі дитячі. Крім цього, з найбільш віддалених хуторів далеко було добиратися до школи. Незважаючи на ці проблеми, церковна школа працювала, вона дала первинну освіту багатьом сільським дітям.

Жовтневі події 1917 року докотилися і до Степових Хуторів. Одним з ініціаторів заворушень селянської бідноти був колишній моряк Балтійського флоту Макар Галета. Йому допомагали Іван Сябер. Андрій Кондрашовський, Роман Веременко. Пізніше вони створили загін, який вів боротьбу проти німецьких і білогвардійських військ. Багато селян поклали свої голови в цій безглуздій боротьбі. Революційні більшовицькі активісти обіцяли їм золоті гори, а що вони насправді одержали, добре видно з наведених конкретних прикладів, взятих з реального життя тих трагічних років.

За переписом 1920 року в розкиданих Степових Хуторах проживало 2423 осіб, в тому числі 1383 чоловіки і 1540 жінок. Ретельно було проведено облік сімей, кількість у них робочих рук. Згідно з цим переписом радянська влада вперше провела перерозподіл земель. Сім'ї з двох-трьох душ виділяли 4,5 десятин, сім'я з п'яти душ одержувала шість, з дев'яти - дев'ять десятин. Далі - на кожну душу добавляли по 25 соток.

Новий перерозподіл землі провели в 1923 році. На одного працюючого виділили по 1,25 десятини. Для спільного обробітку цих наділів хуторяни створили комітет бідноти, який очолив Іван Роговий. Його заступником обрали Перта Кота. До комітету входили ще шість членів з числа незаможних селян. У ті роки комітети бідняків відігравали велику роль в житті селян. В окремих випадках, в тому числі на виборах, їм довіряли більше, ніж членам більшовицької партії. Активістів бідняцьких комітетів залучали до загонів червоної міліції, їх обирали до споживчих кооперацій, різних товариств.

У наступні роки окремі хутори приєднали до інших сільських рад. У 1925 році Степові Хутори входили до Коломійцівської сільської ради Носівського району. В них налічувалося 168 дворів, в яких проживало 862 особи. Були Степові Хутори і в Горбачівській сільській раді. Вони об'єднували 88 дворів з населенням 510 осіб. На той час самостійні сільські ради утворювалися у населених пунктах, де проживало не менше однієї тисячі людей, але в окремих випадках допускались винятки, при яких населення повинно складати не менше як 500 осіб.

20 січня 1927 року одинадцять невеличких населення пунктів Степових Хуторів взяли участь у перших масових виборах до місцевих рад. У розкиданих хуторах створили дві виборчі дільниці. Всього проживало тут 1526 осіб, в тому числі 791 виборець, з яких 50 - позбавлені виборчого права. У голосуванні взяли участь 405 виборців. Така активність виборців вважалася високою. У багатьох сусідніх населених пунктах у голосуванні брали участь менше половини виборців, але згідно з чинним на той час законодавством результати виборів зараховувалися.

У 1925 році відбувся останній перерозподіл землі, впорядковувались присадибні ділянки. Проте селяни не довго раділи своїй землі. З 1929 року розпочалася масова колективізація. Багато селянських господарств міцно стали на ноги, але сталінський режим нищівно їх підкосив.

У 1930 році в Степових Хуторах організували перший колгосп під назвою 'Шлях селу'. Головою правління обрали Павла Степановича Наливайка. Господарство колгоспу розмістили в садибі розкуркуленого Руденка, працьовитого селянина. Через два роки район рекомендував нового голову правління - Григорія Івановича Сеника. Поміняли і назву колгоспу - тепер він називався 'Ударник'.

У 1929-1930 роках у селі побудували приміщення семирічної школи на п'ять класних кімнат. Це була перша соціальна будівля післяреволюційного періоду на всю велику округу. Після закінчення семирічки перед сільськими дітьми відкривалися двері навчальних закладів вищого рівня.

До 1939 року Степові Хутори жили за хутірною системою. Найбільший хутір укрупнився поступово. До нього переселялися молоді сім'ї, в яких були діти шкільного віку. Масове переселення хутірських господарств у один населений пункт відбулося в 1939-1940 роках. За вказівкою Сталіна повсюдно знищували хутори, які не вписувалися у колгоспну систему.

У вересні 1941 року село окупували фашистські загарбники. В ході їхнього наступу багато будівель було зруйновано. Пізніше назвали суму збитків - 60 тисяч карбованців. Ця цифра зазначена у відповідних офіційних документах.

Окупанти з перших днів взялися за наведення своїх порядків. Замість колгоспних ланок і бригад створили десятихатки для обробітку землі. На потреби фронту забирали зерно, худобу, птицю. На полях не було жодного трактора, всі роботи виконували вручну, головною тягловою силою були коні й корови. Втім, окупаційні порядки в Степових Хуторах майже нічим не відрізнялися від встановлених окупантами порядків в інших населених пунктах. Кілька разів змінювали старосту. Протягом трьох місяців цю посаду обіймав колишній голова колгоспу Григорій Іванович Сеник. Після війни односельці по-різному оцінять його службу на окупаційну владу.

Село степове, але окремі його жителі знайшли дорогу до партизанів, які діяли в навколишніх лісах. У загоні 'За Батьківщину' воювали Федір Супрун, Федір Мархай, вчителі Сергій Іванович Басистий і Борис Михайлович Богуславський. Після війни, в 1950-1960 роках Сергій Іванович працював директором початкової школи в сусідньому селі Горбачі Бобровицького району.

Більше чотирьохсот жителів села воювали на фронтах і в партизанських загонах Великої Вітчизняної війни з них майже двісті загинули. їхні імена висічено на гранітних плитах У центрі села, на їхню честь споруджений обеліск Слави.

Після війни на території Степових Хуторів відновили свою діяльність три колгоспи: імені Ворошилова, 'Ударник' і 'Більшовик'. Господарство під назвою 'Ударник' очолив ще довоєнний голова Григорій Іванович Сеник, але не надовго. На початку листопада 1943 року він провів загальні збори колгоспників, на яких прийняли рішення про завершення збирання зернових до 21 листопада. За день до завершення цього терміну колгоспники збиралися на нові збори, які виявилися останніми для Сеника як керівника.

Протокол зборів від 20 листопада 1943 року засвідчує, що Григорію Івановичу довелося звітувати перед односельцями про свою діяльність в роки окупації і перші місяці після звільнення. Дві жінки заявили, що Сеник, працюючи старостою, ходив по хатах і відбирав у людей вузлики із зерном і навіть цибулею. У Ганни Козел відібрав корову.

Сеник пояснив, що старостою був лише три місяці, а потім його посадили до в'язниці. Корову відібрав і поставив на ферму, бо Ганна пригнала її з Козар, де брат-поліцай допоміг роздобути у нещасних людей.

Таке пояснення підтримали присутні на зборах, кілька авторитетних односельців виступили на захист Сеника щодо його окупаційної діяльності, але серйозні претензії були висловлені за двомісячну робот у звільненому колгоспі. Люди обурювалися, що безконтрольно розкрадалися цукрові буряки, погано організований обмолот зернових, низька дисципліна серед колгоспників, не налагоджено облік у коморі. Загальні збори звільнили Григорія Івановича Сеника з посади голови правління і обрали нового керівника - Федора Петровича Михайленка.

Наступні збори відбулися 2 грудня. На них називали и самі недоліки, що й на попередніх зборах: не завершено обмолот, коні не зведено в одне приміщення, колгоспники погано ходять на роботу, не проводиться контрактація телят та інше. Тобто, новому голові не вдалося за перші дні переломити ситуацію на краще. Наталія Сеник і Кулина Вовкогон висловили згоду піти на курси трактористів. З'явилася надія, що незабаром на поля виїде техніка.

У перші післявоєнні роки у Степових Хуторах найкраще розвивався колгосп імені Ворошилова, який очолював Федір Артемович Тунік. Орали й сіяли в основному коровами. У переможному 1945 році вчасно зібрали зернові й цукрові буряки, підготували ферми до зимівлі. Про це говорили на звітних зборах 29 лютого 1946 року. Позитивно відгукнувся про діяльність правління колгоспу і його керівника представник райкому партії, але водночас заявив, що бюро райкому вимагає переобрати голову колгоспу.

Таку пропозицію підтримали і окремі виступаючі. Голова ревкомісії Петро Кіт говорив про низьку дисципліну керівника господарства, що негативно впливає на інших працівників. Врожай зібрали, але майже нічого не видали колгоспникам на трудодень. Він запропонував оцінити роботу правління колгоспу незадовільно. Його підтримали Ганна Самойленко і Микола Галушка, але збори поставили Федору Артемовичу задовільну оцінку. Хоча це не врятувало його від звільнення. Новим головою колгоспу обрали Романа Костянтиновича Герасименка, який рішуче взявся за зміцнення дисципліни, запровадив щомісячні колгоспні збори.

Селяни збиралися, щоб обговорити підготовку до сівби і роботу споживчого товариства, схвалити звернення ЦК ВКП(б) і договір на соціалістичне змагання між Носівським і Ніжинським районами. Цікавими були збори від 5 квітня 1946 року. На них затвердили розпорядок роботи. Для колгоспників робочий день розпочинався о шостій ранку і закінчувався о восьмій вечора. Для корів колгоспників початок роботи - сьома година ранку. За невиконання цього розпорядку передбачалося суворе стягнення. Голова сільської ради М.А.Грабовська запропонувала, що в разі невиходу колгоспників з коровами на роботу або невиконання денної норми відбирати в господарів корови і ставити їх на ферму до завершення посівної чи іншої польової кампанії. У голодні післявоєнні роки, коли майже нічого не платили за роботу, корова була головною годувальницею, особливо в сім'ї, де росли діти. Вилучення її з господарства навіть на декілька днів означало приречення дітей на голодну смерть. Але для більшовицьких активістів головним було виконання вказівок партії, навіть ціною людського життя. Мільйони людей знищили заради втілення в життя злочинних ідей психічно неврівноважених керівників партії і держави.

Для колгоспу імені Воровського пам'ятним можна назвати 1948 рік, особливо щодо розвитку тваринництва. Поголів'я великої рогатої худоби, свиней і овець подвоїлося і становило відповідно 125, 42 і 43 голови. Якщо свиней і овець добавилося за рахунок одержання приплоду, то молодняк великої рогатої худоби забирали в колгоспників. Бо в колективному господарстві було лише три корови, за рік добавили ще одну.

У кінці 1949 року колгосп очолив Микола Степанович Мархай, а колишнього керівника Романа Костянтиновича Герасименка затвердили заступником. За три роки роботи він немало зробив для відбудови господарства. У 1949 році добилися підвищення врожайності. У рільничих ланках Катерини Кулініч і Ольги Мороз вона становила 20 центнерів. Перевиконали план розвитку тваринництва. Тобто, були підстави залишити Романа Костянтиновича на посаді голови колгоспу, але райком партії вимагав, щоб приходили нові керівні кадри. В окремих випадках це давало бажані результати.

Відбувалася ротація і заступників голови колгоспу. Костянтин Романович недовго працював на цій посаді. Його замінив Сава Якович Сірик, якого згодом обрали головою сільської ради. На посаду заступника голови правління затвердили Миколу Товстуху. Майже відразу його направили на навчання, але після його закінчення він так і не піднявся вище посади заступника голови колгоспу.

У 1950 році три колгоспи у Степових Хуторах об'єднали в один під назвою імені Ворошилова. Проте в об'єднаному господарстві не відразу справи пішли на краще. У 1951 році багато худоби загинуло, незадовільно проходила підготовка до жнив і сінозаготівлі. Райком партії ініціював заміну керівника. Головою колгоспу обрали Миколу Степановича Омельяненка.

Село поступово відроджувалось. Про високі здобутки в рослинництві яскраво свідчить той факт, що ланкова Анастасія Марківна Михайленко одержала найвищий орден в Радянському Союзі - орден Леніна. Ще одну трудівницю, Парасковію Семенівну Литвиненко, нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. У післявоєнні роки мало в якому колгоспі були такі орденоноски. Розвивалося село і в соціальному напрямку. Воєнне покоління дітей досягло дорослого віку, створювалися молоді сім'ї. У 1953 році семирічну школу реорганізували в середню. Ще через три роки відбувся перший випуск 29 учнів середньої школи.

Микола Степанович Омельяненко недовго головував, його замінив Володимир Кирилович Вовкогон. У лютому 1955 року заступником до нього прийшов Микола Іванович Товстуха, якому пророкували посаду голови колгоспу. На той час до Вовкогона колгоспники висували багато претензій. Він полюбляв перехилити зайву чарчину. На звітних зборах 6 лютого 1955 року його запитували, чому придбав легкову автомашину без погодження загальних зборів, за які кошти придбали мотоцикл, чому пропала вівсяна солома тощо. Колишній голова колгоспу Микола Степанович Мархай у своєму виступі зазначив, що урожайність зернових упала до восьми центнерів, коли планували одержати на круг по 19 центнерів. Цукрових буряків накопали менше ста центнерів з гектара. Надій на корову склав лише 817 літрів при плані 1300.

На зборах називали й інші недоліки в роботі правління колгоспу, яке в кінцевому результаті одержало незадовільну оцінку. Секретар райкому партії Іван Цимбаліст запропонував обрати головою колгоспу Макара Степановича Тютюнника, який працював директором заготзерна. Але на зборах прозвучали пропозиції залишити на посаді голови правління Вовкогона. Висунули також ще одну кандидатуру - Товстуху, хоча сам він агітував за Тютюнника. Вирішили провести голосування по трьох кандидатах. Найбільше голосів (315) набрав Вовкогон. За Товстуху проголосувало 80 колгоспників, за Тютюнника - 43. Головою колгоспу залишився Володимир Кирилович, але не надовго. 24 липня 1955 року на загальних зборах знову порушили питання про переобрання голови правління. На той час обов'язки його виконував Микола Іванович Товстуха, а Вовкогон був усунутий від керівництва господарством. На зборах секретар райкому партії Цимбаліст наводив факти, коли у травні Вовкогон пиячив і не організував людей на проривку буряків. У результаті вони заросли бур'янами, на значній площі довелося їх пересівати. Партійний секретар наводив інші приклади безгосподарності. Колгоспники погодилися з ним. На посаду голови колгоспу керівник району запропонував Андрія Івановича Кулика, жителя Києва.

У середині 50-х років партія направила з великих міст активних працівників для розбудови сільського господарства. Тоді в розпалі було запровадження хрущовських ідей, які важко сприймалися селянами. На допомогу їм партія прислала кілька тисяч своїх уповноважених з числа найбільш свідомих представників міської інтелігенції і робітничого класу. У Степові Хутори приїхав Андрій Іванович Кулик, якого і обрали головою колгоспу.

Усього три роки він очолював господарство, але всип чимало зробити для села. Насамперед навів порядок на всіх виробничих підрозділах. Підвищив оплату на трудодень, а крадіжки суворо заборонив. Новий голова організував місцевих жителів на спорудження із саману приміщень для механічною млина і олійниці. З усієї округи з'їжджалися в Степові Хутори, щоб помолоти пшеницю на борошно високого гатунку. Створив Андрій Іванович інші допоміжні промисли, що значно поліпшувало життєвий рівень.

З дешевих будівельних матеріалів зводили тваринницькі та інші виробничі приміщення. Комуніст Кулик чітко виконував постанову бюро Носівського райкому партії від 9 лютого 1955 року, якою заборонялося використовувати дерево для спорудження стін і рекомендувалося широко використовувати саман, глину, шлак та інші дешеві матеріали. Фундаменти повинні бути щебеневі або цегляні. З цегли викладали стовпи в приміщеннях.

Застосування такої технології будівництва контролювали з району. Спеціальним рішенням райком партії і райвиконком зобов'язували колгоспи будувати напільні печі і пересувні траншеї для випалювання цегли. У трьох селах побудували міжколгоспні цегляні заводи. Організували в районі виробництво черепиці з цементу і піску.

У Степових Хуторах Андрій Іванович Кулик організував виконання програми будівництва. На другий рік його головування поміняли назву колгоспу - з імені Ворошилова на 'Дружбу'. У наступні роки при нових керівниках вона вже не змінювалась.

Новий голова колгоспу відчував труднощі з виконанням програми партії на різке розширення посівних площ кукурудзи. Він відразу відчув, яка це затратна справа. Треба було закуповувати квадратно-гніздові тракторні і ручні саджалки, тракторні і ручні маркери. Багато клопотів було з тим квадратно-гніздовим способом посадки кукурудзи. У колгоспі не було належного сушильного обладнання. У звітах ставили високу цифру збору зерна кукурудзи, а насправді його мали значно менше. Для справного звіту обліковували зелені качани кукурудзи, які закладали у силосні ями і траншеї.

Така практика виконання кукурудзяної програми застосовувалася повсюдно. В результаті держава мала високу цифру збору зерна, а в магазинах збільшувалися черги за хлібом. Андрій Іванович відчував, до яких небажаних наслідків може призвести бездумне захоплення кукурудзою, але рішення партії треба було виконувати. Він находив шляхи пом'якшення ситуації. У 1956 році колгосп імені Ворошилова посіяв 490 гектарів цукрових буряків. Більша площа була лише в колгоспі імені Кірова - 510 гектарів. Під урожай 1956 року посіяли 910 гектарів озимини. Обидві культури вродили добре, що допомогло голові колгоспу добитися в районі зменшення плану посіву кукурудзи.

У перший рік головування Андрію Івановичу доводилося відповідати за чужі і свої промахи в роботі. Прокурор району Ткаченко виявив грубе порушення фінансової дисципліни головним бухгалтером колгоспу. Він протягом певного часу особисто одержував гроші в банку, коли для цього був касир, а також невчасно повертав їх у колгоспну касу. На час перевірки 500 карбованців взагалі не було повернуто. Новий голова не був причетний до цього порушення, але і він поніс відповідальність.

У вересні 1955 року райвиконком прийняв рішення про незадовільну заготівлю кормів у колгоспі імені Ворошилова і суворо попередив головного зоотехніка Коршок і голову колгоспу Кулика. Останній попрацював на цій посаді менше двох місяців. Контролював усунення недоліків директор Носівської МТС Корольов.

Велику увагу приділяв посланець із столиці роботі з людьми. Очевидці розповідали, що він по декілька разів на день навідувався до ланок у полі, до механізаторів. Особисто перевіряв, чи забезпечені люди водою, чи не ображають їх бригадири. Кулик був корінним жителем Києва, але швидко прижився в селі, глибоко вникнув у проблеми селян. Шкода, що через три роки його знову відкликали в місто. За слові місцевих жителів, він був чуйним і талановитим керівником. На заміну Андрія Івановича райком партії прислав Носівки нового керівника на прізвище Штепа. Колгоспники підтримали кандидатуру з району і обрали його головою колгоспу. Він теж, як і його попередник, протягом трьох років керував господарством. Але, як стверджують люди, нічого особливого для села не зробив.

Новим головою колгоспу став Михайло Миколайович Нечес. теж рекомендований райкомом партії. Протягом перших трьох років селяни не відчували особливих перемін. Вони відбулися в селі, коли в господарство прийшли працювати молоді фахівці - агроном Дмитро Петрович Матвійчик і зоотехнік Микола Васильович Рудь. Останній очолив тваринницьку галузь, у перший рік роботи відродив свиноферму, запровадив матеріальний стимул для свинарок у вигляді додаткової оплати живими поросятами. їх одержували тваринниці, які забезпечували повне збереження молодняку і високі прирости на відгодівлі. Ферма великої рогатої худоби теж стала однією ч кращих у районі. Особливо відзначалися степовохутірські доярки. У 1969 році талановитою фахівця і організатора виробництва райком партії забрав на пищу керівну роботу. Протягом трьох років Микола Васильович очолював колгосп у Софіївці, потім повернувся у Степові Хутори, щоб продовжити почату добру справу щодо розвитку тваринництва, а також інших галузей виробництва. У 1973 році Рудя обрали головою колгоспу. За роки його відсутності в колгоспі 'Дружба' погіршилися справи в тваринництві. По виробництву молока і надоях його на корову господарство посідало середню сходинку в районному зведенні.

Новий звернув на цю галузь особливу увагу. 7 лютого 1974 року районна газета опублікувала соціалістичні зобов'язання колгоспу 'Дружба'. Намічені в них виробничі рубежі вважалися одними з кращих у Носівському районі. У м'ясовиробництві перевагу віддавали свинарству. Зобов'язувалися одержати за рік в середньому 1,8 опороса, або по 16-18 поросят на основну свиноматку. Продуктивність корів намітили підвищити на 20 відсотків. Ці та інші зобов'язання у тваринництві успішно виконали.

У рослинництві колгосп продовжував тримати рівень вищий, ніж в середньому по району. У 1974 році добилися ще вищих успіхів. Особливо наростили урожайність картоплі. Цю культуру відсунули були на задній план. 3 приходом у колгосп Миколи Васильовича під картоплю внесли по 50 тонн гною на кожен гектар. Завезли якісний посівний матеріал перспективних сортів. Зібрали осінню по 160 центнерів бульб з гектара, що значно більше, ніж у попередньому році.

Протягом десяти років Микола Васильович беззмінно обирався на цю посаду. Він забезпечив найбільший розвиток господарства і села. Перша його новобудова - двоповерхового приміщення середньої школи. Потім були інші, в тому числі іі житлові будинки. У 1983 році талановитого керівника призначили начальником районного управління сільського господарства. У Степові Хутори на його заміну прийшов Григорій Іванович Руднік, який теж майже десять років керував 'Дружбою'.

На той час велика увага приділялася соціалістичному змаганню між колгоспами, в тому числі з Бобровицького району. Господарство із Степових Хуторів змагалося з колгоспом 'Перемога' свого району і колгоспом 'Победа' сусіднього району. На тлі суперників 'Дружба' вигляділа краще. Гак, у 1984 році виробили 370 центнерів молока з розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь, тоді як суперники відповідно 311 і 301 центнер. Випередження забезпечувалося вищою продуктивністю корів і більшим поголів'ям. Але найбільший відрив у змаганні показували буряківники. У цьому ж році вони зібрали по 367 центнерів солодких коренів з гектара, що на 120-135 центнерів більше, ніж у 'Перемозі' і 'Победе'. У Степових Хуторах краще вміли вирощувати картоплю, мали інші вищі показники. На тлі району колгосп 'Дружба не значився у передовиках. План продажу молока в 1984 році було виконано лише на 85 відсотків, а м'яса - на 70. Допустили значне зниження продуктивності худоби. По денних надоях молока на корову господарство займало останні місця у районному зведенні.

Справи в тваринництві неодноразово розглядалися на засіданні правління колгоспу. Шостого лютого 1985 року районна газета опублікувала звіт про засідання бюро економічного аналізу колгоспу 'Дружба' під заголовком 'Заради галочки'. Неважко здогадатися, що автор публікації під критичним кутом розглядав те засідання, де намагалися з'ясувати причини відставання у тваринництві. Говорили відверто, але ефективність від тієї розмови зводилася до нуля.

Зоотехнік Галина Михайлівна Клименко зазначала, що на фермі не ведеться племінна робота, не оновлюється якісним молодняком дійне стадо. Завідувач фермою Петро Михайлович Сидорко скаржився на низьку трудову дисципліну тваринників і невчасне видалення гною з приміщень. Головний зоотехнік Пономаренко і ветеринарний фельдшер Стеценко обмінялися претензіями.

Бюро економічного аналізу рекомендувало правлінню колгоспу притягнути до відповідальності головного зоотехніка, ветеринарного фельдшера і механіка по трудомістких процесах. На перший погляд, проведено дієве засідання, але яка від нього користь? Протягом наступного року господарство продовжувало пасти задніх у районі по тваринництву. Особливо низькою була продуктивність корів. Лише на свинофермі добивалися певних успіхів, бо там трудилися сумлінні свинарки. Серед них виділялася Надія Миколаївна Калюжна. Про її високі досягнення неодноразово розповідала районна газета. Молоду свинарку прийняли були в члени КПРС. Майже через 20 років відтоді у Степових Хуторах почало господарювати наше підприємство 'Агропрогрес', дирекція якого доручила Надії Миколаївні відновлювати свиноферму.

Знамениті сталінські слова про те, що кадри вирішують все, яскраво підтверджуються і на прикладах колгоспу 'Дружба'. Свого часу прийшов у відстале господарство завзятий головний зоотехнік Микола Васильович Рудь і підняв галузь на високий рівень, особливо свинарство. Без нього тваринництво почало занепадати, але на свинофермі залишилися досвідчені, старанні трудівниці. Вони вміло забезпечували високі показники навіть при загальному погіршенні стану справ у колгоспі.

Ще один приклад. У середині 80-х років колгосп 'Дружба' відставала у зерновиробництві. Господарство піддавалося критиці з боку керівництва району. На колгоспних зборах говорили про низьку культуру землеробства, недостатню кількість мінеральних і органічних добрив. Разом з тим по вирощуванню цукрових буряків колгосп гримів на увесь район. У Степових Хуторах був особливий колектив механізаторів, який уміло займався цією культурою. Очолював його прославлений буряківник, кавалер найвищих нагород колишнього СРСР - орденів Леніна, Жовтневої Революції і 'Знак пошани' Віктор Антонович Скрипиць. Його високо цінували не лише в районі, айв області, обирали членом обкому партії. У ті роки так вшановували лише справжніх трудівників. Віктор Антонович через районну газету заявив, що очолюваний ним колектив механізаторів забезпечить 450-центнерний урожай цукрових буряків. Високе зобов'язання було виконано.

На звітні колгоспні збори в 1986 році приїздила перший секретар Носівського райкому партії Віра Григорівна Сотниченко. У своєму виступі вона зазначила, що в колгоспі помітні деякі зрушення, у порівнянні з попереднім роком, однак для господарства, яке не так давно вважалося одним з найкращих у районі, цього недостатньо. Керівниця району вказала на зниження рентабельності виробництва, невиконання державних планів по продажу рослинницької і тваринницької продукції, непорядки на тракторному стані, згортання житлового будівництва. Згідно з програмою соціально-економічного розвитку району у Степових Хуторах треба було щороку будувати п'ять - сім квартир, а в 1985 році жодної не побудували.

У наступні роки в тваринництві поступово нарощували обсяги виробництва, по денних надоях молока на корову колгосп 'Дружба' час від часу піднімався на перші місця у районному зведенні, а в питаннях будівництва картина майже не змінювалася. Недаремно на зборах партійно-радянського активу в грудні 1987 року пролунала критика на адресу голови правління Рудника за невиконання програми будівництва і погану організацію ремонту техніки.

На щастя, в Степових Хуторах жило немало міцних господарів, які самотужки зводили житло для себе і своїх дітей. Одну таку сім'ю хочу назвати. Михайло Іванович Падун працював водієм, а потім, коли здоров'я погіршилося, став листоношею. Його дружина, Ганна Павлівна, трудилася у рільничій ланці. Вони виростили двох синів - Івана і Павла, які обрали батьківську стежину, вивчилися на шоферів і пішли працювати в рідний колгосп. Одружилися в своєму селі і з допомогою батьків звели окремі оселі. Прикро говорити, але один з них трагічно загинув.

У господарстві склалося декілька трудових династій, вони становили кістяк трудового колективу, а от правління колгоспу недостатню увагу приділяло підтримці молодих сімей, організації дозвілля молоді. Про це відверто написано в статті секретаря парткому колгоспу Н.Авраменко, опублікованій у районній газеті від 7 лютого 1989 року. Автор посилається на критичний виступ молодого члена партії Надії Калюжної на комсомольських зборах. Передова свинарка розкритикувала правління колгоспу, партком і комсомольську організацію за роботу з молоддю. Для молодих сімей не будували житло, їм доводилось розраховувати лише на себе і своїх батьків. У селі був клуб, але художня самодіяльність не працювала, до свят з концертами виступали в основному учні місцевої школи.

Така самокритика секретаря парторганізації на сторінках газети викликана була хвилею демократичних перемін, які беруть початок від оголошеної Горбачовим перебудови. У 1989 році могутній Радянський Союз вперше провів вибори народних депутатів на альтернативній основі. У бюлетені внесли прізвища двох кандидатів у депутати, чого раніше ніколи не було. Носівський район входив до Ніжинського виборчого округу. В депутати балотувалися ланковий буряківників з Ніжинського району Олександр Іванович Калініченко і директор школи з Ніжина Світлана Василівна Смирнова. Інші райони, які входили до Ніжинського округу, своїх кандидатів не висували, бо їм не надходила відповідна вказівка зверху. Перші альтернативні вибори були суворо регламентовані партійними і радянськими органами. А от критика на сторінках газет і в ефірі набувала справжньої свободи. Хоча не всі керівники сприймали це належним чином.

Правління колгоспу 'Дружба' було за що критикувати Тваринництво знову почало занепадати. Одного дня на ферму приїхала рейдова бригада у складі працівників районного управління сільського господарства і районної газети. Голова колгоспу Григорій Іванович Руднік дуже обурився, не хотів давати пояснення, але небажані гості швидко виявили цілий ряд недоліків: раціон не збалансований, коровам не вистачало навіть звичайної соломи, у годівницях відсутня сіль, контроль за доїнням формальний тощо. Матеріали рейдової бригади опублікували в районній газеті. Керівник господарства гнівно вибухнув від такої критики. Потім його поведінку розглядали на засіданні бюро райкому партії. За непартійне реагування на виступи газети, затискування критики, неконкретну роботу щодо усунення виявлених недоліків у зимівлі худоби бюро райкому партії оголосило сувору догану із занесенням до облікової картки члену партії, голові колгоспу 'Дружба' Г.І.Рудніку. За необ'єктивну оцінку становища суворо вказали секретарю парткому Н.І.Авраменко.

Чи зробив відповідні висновки Григорій Іванович? Очевидці розповідали, що після партійної догани він почав краще ставитися до людей, належним чином реагував на критику, але справи в господарстві поліпшувалися дуже повільно. Недостатньо велась підготовка до газифікації села. Колись передовий колгосп ходив у середняках, а з окремих позицій скочувався ще нижче. Помітних успіхів добивалися лише на бурякових полях. Згодом призупинився спад у виробництві молока, а 1990 рік став навіть рекордним: у порівнянні з показником попереднього року на 20 відсотків збільшили продаж молока, а його виробництво на 100 гектарів угідь сягнуло 405 центнерів. Більше не було за всю історію колективного господарства.

Широкого розвитку набувало тваринництво у приватному секторі. Перебудова вимела з магазинів усі продукти. Селяни харчувалися в основному з власних господарств. Рештки продукції здавали кооперативним заготівельникам, накопичували свої заощадження, які потім повністю знецінилися.

Тим часом Україна готувалася до перших виборів у республіканську Верховну Раду на альтернативній основі. По Носівському виборчому округу висунули п'ять кандидатів у депутати, в тому числі ланкового механізованої ланки буряківників колгоспу 'Дружба' Віктора Антоновича Скрипця. Решта кандидатів - з керівного складу: голова Носівського райвиконкому Віктор Андрійович Приходько, перший секретар Бобровицького райкому партії Борис Іванович Гора, директор Ніжинського лісгоспу Григорій Миколайович Берізка і голова колгоспу імені Леніна Бобровицького району Микола Трохимович Зубець. Незадовго до дня виборів механізатор вирішив не заважати керівникам у боротьбі за депутатський мандат і зняв свою кандидатуру. Депутатом Верховної Ради, яка в 1991 році проголосила незалежність України», був обраний голова Носівського райвиконкому Віктор Андрійович Приходько.

Колгосп 'Дружба' продовжував здавати свої позиції. Назріла потреба у заміні керівника. На початку пам'ятних дев'яностих років господарство в Степових Хуторах очолив молодий керівник Сергій Петрович Горбатенко. досвідчений фахівець сільськогосподарського виробництва. На його керівну долю випали тяжкі роки випробування.

Як відомо, в 1991 році у могутній імперії - СРСР була спроба державного перевороту, що призвело до розвалу могутнього Союзу. Бурхливо розвивалися події і в Носівці. відбулась революція місцевого значення. Головним організатором і натхненником її став колишній секретар райкому партії Микола Серг

Ольга Яківна Куровська (Коломієць) народилася в селі Коломійцівка Носівського району Чернігівської області.

Навчалася в Коломійцівській восьмирічній школі і Степовохутірській середній школі, яку закінчила зі срібною медаллю. Улюбленими предметами були історія і література.

Після школи продовжила навчання у Київському педагогічному інституті на історичному факультеті.

Працювала вчителем історії, заступником директора школи.

У 1986 році закінчила юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Обиралася народним суддею Деснянського районного суду міста Києва.

Нариси історії рідного краю 'Тут коріння мого роду' - перша книга Ольги Куровської. Джерелами написання стали архівні фонди, спогади очевидців і публікації у Носівській районній газеті. Автор показує не прикрашену чи заполітизовану, а достовірну історію рідного краю.