Ранок. Щедре проміння весняного сонця заливає безлюдні вулиці міста. Ні вночі, ні вранці — жодного пострілу. Зрадливе тимчасове затишшя. Після вчорашнього бомбування у вітринах жодної шибки. У міському парку гітлерівці ще в перші дні свого хазяйнування зруйнували пам'ятник Володимирові Іллічу Леніну.

Розвідники, що були біля макшевицького порома, повідомили, що ворожі частини зайняли оборону на переправі. Вбитий наш розвідник. Отже, паніка після клевенської операції у противника минула. Фашисти вживають заходів, щоб вигнати партизанів з Путивля. Треба чекати, що скоро почнеться наступ з Бурині.

Партизани поспішали роздати населенню все продовольство. Склади з зерном, сіллю були відкриті. Безперервними потоками йшли люди з мішками зерна й солі, розвантажуючи продовольчі склади. Бійцеві комендантського взводу Суравицькому було доручено стежити за порядком біля складів.

Могутні вибухи свідчили про те, що мости біля сеймських млинів летіли у повітря. Кулеметна стрілянина на посту в районі міської лікарні продовжувалась хвилин п'ятнадцять. Від командира застави

надійшло донесення: легкова машина, яка їхала з Рильська в Путивль, наскочила на нашу заставу. Видно, гітлерівці не знали, що в Путивлі партизани. Бійці застави пропустили машину до лікарні, де її обстріляв партизанський пост. Три фашисти вбиті, а один, поранений, взятий у полон. Гітлерівський офіцер розказав, що вони — інженери, їхали до макшевицького мосту, який збиралися відремонтувати.

О 10-й годині із Ворголя в Путивль прибули Ковпак і Руднєв. Звістка про їхній приїзд швидко облетіла все місто. Біля штабу зібрався натовп людей. Вони хотіли побачити своїх земляків, розповісти їм про звірства, які чинили фашисти над мирним населенням.

Руднев був особливо радий нашим успіхам, він говорив:

27 травня 1942 року ми завжди пам'ятатимемо. Ця подія викличе серед населення на тимчасово окупованій території велике морально-політичне піднесення.

Таку нагоду, Григорію Яковичу, щоб звітувати перед виборцями про нашу діяльність, важко знайти,— говорив Ковпак.— Накажи зібрати путивлян біля штабу, проведемо мітинг.

Вдень, Сидоре Артемовичу, цього робити не можна. Ворожа авіація може з'явитися. Зберемо людей увечері,— радили ми командирові. Ковпак погодився.

Не раз в тяжкі хвилини бойового життя Семен Васильович говорив: «Буде і на нашій вулиці свято. Пройдемо і проїдемо ще рідним Путивлем». Це свято відбулося 27 травня 1942 року.

Через наших розвідників на хуторі Сонців надійшли тривожні відомості: колона ворожих машин рухається по шосе па Путивль. Для підсилення оборони в місто з села Яцине терміново було переправлено 45-міліметрову гармату. Командування з'єднання вирішило на заставах Пятишкіна і Бардашенка розмістити кулеметні точки так, щоб жодна машина з фашистами не прорвалася у місто, примусити окупантів розгорнутися. Ми не знали, що гітлерівці на поромах переправили через Сейм танки і рушили на Путивль. У групах Пятишкіна і Бардашевка разом на заставі було близько десяти станкових і ручних кулеметів. Для невеликої колони ворога на автомашинах наша оборона являла реальну силу.

Від штабу разом з розвідником Архиповим ми на конях мчали вулицею Кірова на околицю міста. Назустріч біжать люди. Близько попереду чули кулеметну стрільбу. За рогом вулиці я помітив башту танка з гарматою. Кулі свистіли над головами. Миттю звертаємо у двір Будинку вчителя. Танки прогуркотіли мимо. Залишивши коня, садами, перебігаючи безлюдними вулицями, вибралися за місто до хутора Кубер. Там зустрів групу Замули і четверту групу, які відійшли з застав і маскувалися в яристій місцевості.

Непокоїла думка: що сталося з товаришами, чи встигли вони вибратися з міста? Розібратись в обстановці, що створилася, допоміг боєць комендантського взводу, що прибіг на заставу.

— Коли танки увірвалися в місто,— розповідав він,— я саме був на головній вулиці. Я побіг до штабу, а танки, не повертаючи на вулицю, де знаходився штаб, просто рушили на захід, до банку. Ковпак і Руднєв на конях з групою кіннотників поскакали з міста. Нас, чоловік десять бійців, щодуху побігли в тому напрямку, куди поїхали командир і комісар. Вибігли в чисте поле. Танки стріляли по нас. Мої товариші побігли прямо, а я завернув на хутір...

Значить, товариші врятувалися. Це сталося лише тому, що танки поспішали до західного передмістя, щоб відрізати вихід партизанам у Спадщанський ліс. Для партизанів лишився тільки вихід з північного боку міста. Місцевість, якою виходили партизани з міста, була пересіченою, зручною для пересування.

Біля хутора Борошнева, за п'ять кілометрів від міста, ми вийшли на рівну місцевість і взяли напрямок на Спадщанський ліс.

Розвідники доповідали, що три фашистські танки годину тому, переслідуючи партизанів, наблизились до Нової Шарпівки, за селом повернули, обстріляли ліс і поїхали назад.

Радісною була зустріч з товаришами у Спадщанському лісі.

Легко ми вирвалися сьогодні із фашистських лап,— говорив Руднєв.

Коли б у фашистів був менший апетит і вони звернули на вулицю Радянську, де розташувався наш штаб, скрутно довелося б нам. Ворог розраховував захопити у місті весь загін,— висловив свої думки я.

Так, так. Але фашисти не знали, що в місті перебувала тільки четверта частина загону, без обозу. За неповними даними, всі наші люди прорвалися з Путивля.

Олексію Іллічу, розкажи, як твої артилеристи підбили танк? — запитав комісар.

Танк підбити не вдалося, товаришу комісар. Ми всією групою трохи самі до фашистів у Путивль не приїхали. Із Яциного ми поспішали в місто. Біля хутора Ляхів нас зупинив командир кінної розвідки Миша Федоренко і повідомив, що в Путивлі партизанів уже немає. Ми повернули на хутір Зезюлін. Там був убитий боєць Костя Логуткін. Партизанська група з гарматою замаскувалася на узліссі Спадщанського лісу. По дорозі па Нову Шарпівку повільно рухались три ворожих танки і стріляли по нас.

«Заряджай! Вогонь!» — скомандував Москаленко. Але снаряд пролетів мимо цілі.

«Заряджай бронебійними!» —знову кричить Москаленко.

Зарядили гармату, але вистрілити не вдалося, відмовила гармата. Фашисти вистрілили по нас кілька разів і пішли в Нову Шарпівку.

Партизани, які не встигли вийти з Путивля разом з своїми групами, пересиділи в місті до ночі, а вранці благополучно прибули в Спадщанський ліс.

Лісова дорога, що вела від Нової Шарпівки до галявини, де стояла згоріла хата лісника, заповнена нашими обозами. Дві години тому вони зайшли в ліс і сховались від обстрілу танків, які підходили сюди з Путивля. Бочки вершкового масла, мішки борошна, ящики солі, яєць, махорки стояли на галявині. Ці трофеї були доставлені сюди з Путивля ще вдень. Старшини груп вантажили продукти на підводи і відвозили у свої підрозділи.

Спадщанський ліс в руках партизанів. Партизани контролюють усі північні райони Сумської області. Перед командуванням постало складне завдання: за будь-яку ціну втримати свою базу — Спадщанський ліс.

Партизани в першу ніч вогнищ не запалювали. Хмари комарів і мошкари кружляли над людьми і кіньми, засипали очі, заповзали під одяг. Коні падали, качались по землі. Неможливо було ні працювати, ні відпочити, ні попоїсти.

Штаб з комендантським взводом розташувався на піч у Старій Шарпівці, де перебував Кролевецький загін.

— Завтра буде жаркий день,— говорив Руднев.— Недаром фашисти кинули проти нас десять танків. Шкода, що у нас немає бронебійної гармати, а то б згоріли ці танки у Спадщанському лісі.

Було вже дві години ночі. Досі з Путивля не повернувся тільки Радик. Семен Васильович хвилювався. «Все може трапитися, адже його в Путивлі всі знають». Панін і Войцехович спали на соломі посеред хати. Ковпак приліг на ліжку. Я теж заснув біля столу. Не спав у цю ніч тільки Руднєв. Тривога за сина мучила його. Всю ніч він ходив по вулицях села. Зупиняв зв'язкових, які прибували до штабу, розпитував.

О 7-й годині ранку повернувся Радій. Він розповів, як вибрався з міста. Радій добре знав місто і знайомими вулицями, непомічений, вийшов з нього. Вночі прибув на заставу в Нову Шарпівку.

Вранці 28 травня з 8 танками, 4 бронемашинами і піхотою на машинах фашисти увірвалися в село Нову Шарпівку. Наші дев'ята і десята оперативні групи не прийняли бою і відійшли в ліс. Розгортаючи наступ, гітлерівці з п'ятьма танками кинулись до Старої Шарпівки, де оборону тримав Кролевецький загін, перебував штаб з'єднання і частина обозів. По дорозі від Нової до Старої Шарпівки два фашистських танки наскочили на партизанські міни. Ворог на деякий час затримався. Коли ж ворожі танки вдерлися у Стару Шарпівку, наш штаб і обози встигли відійти в ліс, а Кролевецький загін зайняв оборону на узліссі.

Розлючені фашисти підпалили з усіх боків село. Танки помчали до лісу, але, боячись партизанських мін, повернули назад. За ними відійшла і ворожа піхота. Основна увага фашистів була зосереджена на північно-східному узліссі, біля Нової Шарпівки. Оборону тримала в цьому селі дев'ята і десята групи. Малодосвідчоні командири Бардашенко і Лисенко злякались танків, і їхні групи відійшли в глиб лісу. Саме тоді сюди прибули Руднєв і Ковпак і навели порядок у бойових групах. Відбулася сутичка з ворогом, під час якої був легко поранений в руку комісар.

— Сміливо діють фашисти в нашому лісі,— говорить Ковпак.— Це нам невигідно. Треба зняти четверту і п'яту групи і послати до Нової Шарпівки, щоб зайти ворогові з тилу. А ми будемо їх тут водити за носа.

Я поспішив виконати наказ командира. По дорозі в Нову Шарпівку зустрів командира комендантського взводу Курочкіна.

Що нового, Тихоне Миколайовичу?

Від комісара записку несу,— відповів той.

Руднєв писав: «Ковпакові і Базимі. Маєвська зробила мені перев'язку. Рана незначна. Перекиньте четверту і п'яту групи до Нової Шарпівки, щоб завдати удару з тилу... Руднєв».

— Вези записку командирові. Він за галявиною біля молодого сосняка.

Я з групами поспішив до Нової Шарпівки. Бою вже не чутно. Тільки десь далеко попереду і біля виходу з лісу гуркотять танки. Ліс наповнився їдким, задушливим димом. Окупанти підпалили Нову Шарпівку. Там не залишилось жодної хати. Обстрілявши ліс з гармат, мінометів і кулеметів, загарбники відступили до Путивля. 28 травня фашисти втратили два танки і 30 солдатів та офіцерів.

Так закінчився ще один партизанський день. Стомлені, але задоволені успіхами, ковпаківці займали місця в оборот. Штаб і обози розташувались на галявині у західній частині лісу, біля річки Звань. Обстановка вимагала розосередити наші сили в п'ятьох районах. Путивльський загін зайняв Спадщанський ліс. За Клевенню у лісі Довжик перебував Глухівський загін. Шалигииський загін - у лісі Мариця, Кролевецький — у лісі Глибокому, Конотопський загін займав ліс Займище, в долині Сейму.

Загальне керівництво бойовою і політичною діяльністю здійснював штаб Путивльського об'єднаного загону. Обози лишались при своїх загонах. Підводи з пораненими були зосереджені в санітарній частині в лісі Борок, в районі села Литвиновичі, що розкинулось на правому березі Клевені. Воно було для нашого з'єднання проміжною базою. Там знаходилась група Павловського.

Новий наступ гітлерівці почали 4 червня. Основного удару завдали на розташування штабу і обозів, з боку Старої Шарпівки. Цього разу фашисти пустили в хід артилерію. Дві батареї 122-міліметрових гармат вели вогонь з височини біля хутора Кутирі. Ліс, певно, обстрілювали по карті. Ллє снаряди лягали в одному місці, перетворивши цю ділянку лісу на тріски.

Гнилий лісовий струмок пересік танкам шлях до лісу. Спробували обійти — один танк засмоктало болото.

Обстріл лісу з 122-міліметрових гармат теж не дав наслідків. Тоді фашисти спрямували вогонь по селу Литвиновичі і лісу Борок. Але й там відчутної шкоди партизанам не завдали.

Бойові групи Путивльського загону па той час були розкидані в багатьох ділянках лісу, і зібрати їх за короткий час в один кулак, до місця наступу ворога, було неможливо.

Лісову дорогу, по якій наступала ворожа піхота з танками, обороняла група Пятишкіна. Під натиском переважаючих сил ворога, відстрілюючись, група відходила в район розташування штабу. На допомогу четвертій групі були кинуті бійці всіх служб. Обози перебазували до болота Жилень. Обстановка склалася напружена. На допомогу загонів, що розташувались за Клевонню, нічого було розраховувати.

На другу годину дня фашистські автоматники дійшли до нашою «стратегічного» мосту через Звань і почали його руйнувати.

Раптом у лісі настала тиша. В штаб надійшло донесення: фашисти відходять до Старої Шарпівки. Через кілька хвилин нове донесення: 7 танків, 4 бронемашини, а за ними й піхота на машинах поспішно рушили на Путивль.

Нас зацікавив маневр ворога. Доручили розвідці з'ясувати, чи справді в Путивлі перебуває військова частина, яка 4 червня наступала на Спадщанський ліс. Виявилось, що всі частини з Путивля виїхали на фронт. Ці події співпали якраз з ударами Червоної Армії під Харковом.

Наступ гітлерівців 4 червня послужив для нас уроком. Оборона в Спадщанському лісі була перебудована так, щоб у першу хвилину наші групи могли подати одна одній допомогу або щоб їх можна було відкликати на іншу ділянку оборони.

Настало затишшя у Спадщанському лісі. Партизани відпочивали, набиралися сил для майбутніх боїв і походів. Молодь влаштовувала на трофейних машинах велогонки.

Із Путивля надходили повідомлення, що знову ворожий гарнізон поповнився за рахунок угорських військ. Через кілька днів ворог знову розпочав боротьбу з партизанами. Щоденно рівно о 10-й годині ранку наші дозори доповідали:

— До лісу підходить каральний загін з Путивля.

Партизани готові зустрінути ворога. Спостерігаємо. Чекаємо. Мадяри зупиняються далеко від лісу. Встановлюють на позиції міномети, кулемети, окопуються і починають з перервами обстрілювати Спадщанський ліс. Ми, звичайно, не відповідаємо, чекаємо, що ж буде далі. Перед заходом сонця мадяри знімають з позицій міномети і кулемети, встановлюють їх на підводи — і в Путивль на відпочинок. І так протягом днів десяти. Були у нас з мадярами і незначні сутички.

Наші підривники добре вивчили дорогу до залізниці Конотоп — Ворожба, до якої від Спадщанського лісу було кілометрів 15. 4 червня на перегоні Грузьке — Буринь партизани пустили під укіс ешелон з танками.

В ніч з 6 на 7 червня силами Кролевецького і Конотопського загонів було зруйновано мутинський міст через Сейм.

Продовольством об'єднаний загін у Спадщанському лісі був забезпечений. Кожна оперативна група харчувалася самостійно. У селі Литвиновичі на млині мололи борошно, а колгоспниці пекли для загону хліб.

Якось під час обіду Сидір Артемович почав розмову про те, що час уже поповнювати загін людьми з свого району:

— Адже в цих районах чимало людей, які чекають нашого сигналу. Чи не пора нам зв'язатися з цими людьми? Ось і Чечоткін турбується про своїх комсомольців. Я йому ще у березні обіцяв, що за
беремо всіх у загін.

Вирішили вже завтра ж послати у східні села району людей, які добре знають цю місцевість, щоб вони привели у Спадщанський ліс всіх, хто бажає бути партизаном.

— Пошлемо за старшого Федора Феоктистовича Биваліна. Він сам з Бивалиного, з ним піде Суравицький, який добре знає людей, і секретар Бунякинської комсомольської організації Олексій Чечоткін.

Днів через п'ять 80 добровольців, переважно молодь, прийшли у Спадщанський ліс.

— От і добре,— радів Ковпак,— буде тепер у нас і дев'ята оперативна група. Командиром призначимо Биваліна. Політруком рекомендую призначити Суравицького. Розвідникові Чечоткіну оголошую подяку. Сподіваюсь, що комсомольці-бунякинці будуть гідними
патріотами нашої Батьківщини.

Через кілька днів у загін вночі з села Бивалиного прибіг брат Федора Феоктистовича і приніс тривожні вісті: з тьоткінською поліцією прибуло в села Бунякине, Бруски, Бивалине близько тридцяти есесівців. Вони з кожної партизанської сім'ї взяли заложників. Зібрали їх всіх у Новослобідській школі, погрожують розстріляти.

— Знищити зрадників, щоб іншим не було повадно,— обурювався комісар.

На другу ніч три оперативні групи поспішили у Нову Слободу. Вдосвіта школа, де перебували заложники і поліцаї, що їх охороняли, була оточена партизанами. У цій операції загинув наш бойовий товариш Тихон Миколайович Козаченок.

Групи, повертаючись у Спадщанський ліс, очистили від поліцаїв і старост кілька селищ у східній частині району.

Через кілька днів наші підривники висадили в повітря залізничний міст на лінії Конотоп — Москва. Біля станції Грузьке на залізниці Конотоп — Ворожба мінери пустили під укіс ворожий ешелон. Три тижні перебувало з'єднання на території своїх районів. І три тижні не припинялася жорстока боротьба з каральними загонами і військами противника. Військові ешелони летіли під укіс, рух поїздів па схід затримувався. Далі події стали розвиватися швидко й грізно.

З 19 червня фашисти кинули проти партизанів значні сили. Вони розпочали наступ на Спадщанський ліс з трьох напрямків: з Путивля, Кролевця і Глухова з тим, щоб відрізати нас з півночі і притиснути до річки Клевені.

Путивльський загін з своїми невеликими обозами опинився в скрутному становищі. Щоб вирватись з пастки, треба було форсувати Звань і Клевень.

В ніч на 20 червня надійшло повідомлення, що Кролевецький загін під натиском ворога відійшов з Морозівки і Каменя до Литвиновичів і зайняв там оборону. Командирові восьмої групи Павловському було наказано за всяку ціну вдержати село і прикривати вихід загону з Спадщанського лісу.

Вранці фашисти повели наступ па Литвиновпчі. На допомогу Павловському був кинутий Конотопський загін. Тривожні вісті надходили від Кульбаки.

«Глухівський і Шалигинский загони ведуть жорстокі бої на підступах до лісу Довжик»,— повідомляв він.

У штаб надходили звідусюди тривожні вісті. Канонада ворожих скорострільних гармат в напрямку Литвиновичів не припинялася. Від запалювальних снарядів горіло село. Але партизани разом з жителями героїчно відбивали атаки ворога. Жінки й діти підносили до окопів патрони і їжу. Бій тривав до вечора. Село залишилося в наших руках.

Павловський керував цією операцією ще з ранами на ногах, які не встигли загоїтись після веселівського бою, але бойове завдання його група викопала блискуче.

З допомогою колгоспників ще вдень були заново збудовані мости через Звань і Клевень. У темряві групи Путивльського загону та обози вийшли з Спадщанського лісу і зупинились на північній околиці Литвиновичів.

Вранці 21 червня фашисти знову почали наступ. Партизанам важко доводилося стримувати атаки ворожих сил, щоб дати можливість обозам і санітарній частині відійти в село Ворголь. Годину на 10-ту ранку партизани залишили село. Разом з нами пішло багато колгоспників.

До війни колгосп у Литвиновичах славився на всю область високими врожаями конопель. Колгоспники жили багато. Окупантів вони зустріли з лютою ненавистю. У загін Ковпака прийшла група воргольських і литвиновицьких колгоспників, переважно комсомольці і молодь.

Колгоспниця Федосія Максимівна Ломако прийшла до партизанів з усією сім'єю: старим батьком Максимом Захаровичем, донькою-комсомолкою Галею і сестрою Марією. Не довелось Федосії Максимівні повернутися в рідне село. Славна патріотка загинула в карпатських боях.

Згадую сміливу комсомолку Таню Викову з Литвиновичів. Йшов жорстокий бій за село. На пожежній вишці на посту стояла Таня. її поранило в живіт, але комсомолка не залишила пост до закінчення бою.

Олена Іванівна Калачевська прибула в загін разом зі своїми доньками: комсомолкою Катею і піонеркою Марусею.

— Приймай, Михайле Івановичу, у загін усіх трьох. Маруся теж буде помічницею. Вона в мене моторна,— просила Олена Іванівна командира групи Павловського,— залишити її вдома не можна. Повісять фашистські звірі.

Після того як ми залишили Литвиновичі, всі наші загони зосередились у селі Ворголь. Ворог підтягував сюди свої резерви, намагаючись підрізати партизанам вихід на північ. Але ми вирішили перейти у східну частину Путивльського району, у лісові масиви, і продовжувати боротьбу.

Весь день біля села Ворголя точився жорстокий бій. Основний удар ворог скерував на західну частину села. Але безрезультатно. Обхід з боку села Зазирки ворогові теж не вдався, і до ночі село лишилося в руках партизанів.

Обстановка в районі села Ворголя вимагала спішних дій. Нам треба було одірватися від ворога і вийти в Новослобідський ліс. Вихідним пунктом маршу був ліс Мариця.

Коли посутеніло, бій затих на всіх ділянках. До лісу Мариця підходили наші бойові групи й загони. Вирушати мали о дев'ятій годині вечора.

— Ще не прийшла кролевецька група? — запитав мене Руднєв.
Командир Кролевецького загону Кудрявський запевняв, що група обов'язково прийде.

— Там підібрались бойові, ініціативні хлопці, добре озброєні. Вони обов'язково вирвуться і вночі доженуть нас.

Але не так вийшло з кролевецькою грудою, як ми думали. У Литвиновичах після того, як вирушили всі загони, група кролевецьких партизанів, близько 40 бійців, з помічником командира загону Бардашенком була відрізана і оточена. Гітлерівці будь-що намагалися захопити партизанів живими. Загинув у бою комісар загону Іванько. Від нервового напруження і потрясінь збожеволів Вардашенко. Обов'язки командира групи були покладені на Борисова, політруком призначено Кизю. Група, зазнавши великих втрат, пробилася до болота і до ночі маскувалась у чагарниках. Потрапити на слід відступу з'єднання групі не вдалося, і вона почала самостійно виходити у Брянські ліси. На стоянці у Славутських лісах помер Бардашенко. У Брянських лісах група зв'язалась з загоном Сабурова. Трохи згодом льотчика Борисова відкликано в Москву. Політрук Кизя перейшов у Середино-Будський загін Федорова комісаром загону. Решта партизанів приєдналися після прибуття з'єднання в Брянські ліси до свого загону. Комісаром Кролевецького загону був призначений Іван Ігнатович Токар.

В ніч на 22 червня з'єднання вийшло з лісу Мариця, відірвавшись від наступаючих гітлерівців. Вранці партизани зайняли хутір Окіп і ліс Петропавлівської Слободи. Тут зупинились на день. Для оборони місцевість була дуже невигідна. Попереду — Клевень з глибоким річищем і грузькими берегами без мостів; позаду за два кілометри шлях Путивль — Глухів.

У хуторі Окіп ми зупинялися уже два рази взимку. Але тоді на санях за одну ніч ми робили переходи по області до 50—60 кілометрів. А тепер? Пройшли 16 кілометрів, і вже розвиднялося. Партизани не встигали відпочити. Всі бойові групи займали лінію оборони, готові в першу-ліпшу хвилину вступити в бій.

Із застави 5-ї групи командир Кириленко привів у штаб п'ять комсомолок із села Ворголя, де він до війни був головою колгоспу.

Приймайте, товаришу начальник штабу, моїх земляків. Вночі прийшли до мене і просять зарахувати їх партизанами.

Чому ж ви раніше не приходили? — запитую.

— Ми ходили в Литвиновичі до Михайла Івановича,— говорила старша Ліза Бородач,— але він нам сказав, що в загін без гвинтівок нічого приходити, а в нас їх немає...

У дівчат на очах сльози.

— Нам тепер не можна повернутися в село, повісять фашисти, — говорила Маруся Медвідь.— Я закінчила курси медсестер і працюватиму санітаркою. Лікар Маєвська мене добре знає, вона працювала и нашому селі.

Дівчат зарахували в загін. В той же день прийшли вчителька Яцинської школи Анастасія Федорівна Хована і комсомолка з того ж села Катя Приходько.

А як у вас, Федоте Даниловичу, справи з поповненням? — запитав Руднєв комісара Шалигинського загону Матющенка.

Не скаржуся, Семене Васильовичу. Тільки до нас більше хлопці йдуть.

Це дуже добре, що до вас ідуть хлопці, а до нас — дівчата, сміявся Ковпак, а потім додав: — Ти, Матющенко, не ображай жінок, вони дуже потрібні в загоні.

Час тягнувся нестерпно повільно. Розвідники вивчали берег Клевені, шукаючи брід для форсування. Ковпак і Руднєв чекали результатів. В цей час до штабу ввійшла лікар Маєвська і сказала:

— Щоб врятувати життя пораненого, у якого почалася гангрена, треба негайно ампутувати ногу, але у мене нема ніяких інструментів, щоб зробити цю складну операцію. Спробую вжити звичайну лучкову пилку.

Операція проходила без наркозу. Мужньо переніс біль партизан. Життя його було врятовано.

Нарешті наша розвідка знайшла брід. Але на лівому березі фашисти вже виставили заслони. В шість годин вечора з боку села Берюх фашистська батарея відкрила вогонь по загону, але снаряди не долітали до цілі. Треба було будь-що виграти час. Ще до заходу сонця все було підготовлено до маршу. Коні запряжені. Ударна група в складі Шалигинського загону вийшла вперед. Вона мала непомітно перейти вбрід річку і зайти в тил ворога, що засів у берюхінськнх каменоломнях. На той час інші загони повинні підійти до річки і чекати сигналу.

Обози тихо ввійшли у село Холзівку і попід будинками рушили до річки. Село причаїлося. Ні вогника. Наші зв'язкові — колгоспники Єгор Родіоновпч Дементьев, Дементьев Михайло, Кущенко Максим, що жили на околиці,— і група бійців тягнули ліси від дворів до переправи.

— Голубчики, тихше, обережніше,— схвильовано говорила якась жінка, що стояла біля хати.— Вчора фашисти стріляли з кулемета і того берега.

Напружена тиша продовжувалась хвилин тридцять. Раптом дві кулеметні черги трасуючих куль пролетіли над нашим берегом. Це було ніби сигналом для шалигинців. Кулеметні і автоматні черги продовжувались ще хвилин 10—15, потім кілька дружних «ура!», і знову тихо.

— Відмінна робота! — радів Сидір Артемович.— Уперед, вперед, швидше! Вперед, богатирі! — Командир на коні перший вбрід форсував Клевень.

Переправа була важкою. Сильна течія змивала вантажі з підвід. Бійці по груди у воді витягали вози і коней на берег. З боку села Вегірівки вдарили ворожі міномети.

Займалася ранкова заграва. А переправа ще тривала. Голова колони через села Берюх і Мойсіївку потягнулася на Свинну дорогу. Йдучи селом, я побачив Семена Васильовича в оточенні місцевих жителів. Звертаючись до них, він говорив:

— Я радий за вас, мої земляки, пишаюся вами. Ви завжди підтримували партизанів. Ви зберегли і мою сім'ю. До скорого побачення, рідні! Недовго ворог топтатиме нашу землю!

Під'їхавши до мене, Руднєв сказав:

— Хороші люди в нашому селі. Жодного комуніста не видали! Ех! Ось воно, рідне село! Тридцять років минуло з тих пір, як я пішов з дому. Нас було чотирнадцять дітей у батьків, а землі — ні клаптика. Батько гнув спину на поміщика, а ми, малі, допомагали
йому. Хліба вволю не їли. Батько й мати померли рано. На хазяйстві залишився молодший брат Костянтин. Я радий, що він прийшов
до нас у загін.

Ми на конях переїхали через неглибокий кам'янистий струмок, де йшла переправа обозів, і по крутому схилу піднялись на широке колгоспне поле.

Ось вона, осиротіла наша земля, неорана, незасіяна...— з сумом промовив Руднєв.

Вона чекає своїх хазяїв, Семене Васильовичу.

Як ми не поспішали до сходу сонця досягти Казенного лісу, але переправа і бій затримали загін. Сонце вже піднялось високо, а загін лише відірвався од Мойсіївки і розтягнувся кілометрів на п'ять по дорозі на відкритій місцевості.

Об'їжджаючи зі сходу село Бруски, обози швидше хотіли сховатися в Казенному лісі. Бойові групи на узліссі займали кругову оборону.

За розробленим планом Глухівський, Шалигинський, Кролевецький і Конотопський загони були залишені в районі Казенного лісу. Путивльський загін, як найбільший, мав перебазуватися ближче до залізниці і зайняти Новослобідській ліс. У наказі особливо наголошувалось на тому, щоб усім загонам підтримувати між собою зв'язок. І в разі необхідності допомагати один одному. Така розстановка сил мала вирішальне значення для результату новослобідського бою.

Відстань від Казенного лісу до Новослобідського по дорозі через село Нова Слобода — сім кілометрів. На світанку 27 червня Путивльський загін зайняв оборону в Новослобідському лісі. Дев'ять бойових груп зайняли оборону із завданням не пропустити противника в ліс. Штаб і обози розмістилися в лісі, на захід від Городка — колишнього Софронівського монастиря. Після революції у монастирських корпусах була організована колонія для безпритульних дітей. Під час війни приміщення залишилося порожнім.

Масив Новослобідського лісу був партизанам добре знайомий. Не було сумнівів, що фашисти під час наступу на ліс перш за все обстріляють з артилерії Городок. Не було гарантії, що ворог не спробує бомбити його. Саме тому ми і не займали його.

Перехід нашого загону в Новослобідський ліс викликав паніку в фашистському гарнізоні Путивля. Всі ворожі частини, які переслідували партизанів, були відкликані в Путивль: фашисти побоювались удару по місту з східної околиці.

Противник перегруповував свої сили, підтягував резерви. Минуло сім днів. За цей тиждень партизани висадили в повітря мости і пороми на Сеймі від села Кориж, Курської області, до Путивля. Вдень і вночі не припинялись диверсії на залізничній лінії Конотоп — Ворожба.

В цей же час партизанські загони з'єднання поповнювались за рахунок кращих людей сіл Сумської і Курської областей. На священну боротьбу проти окупантів ставала колгоспна молодь, очолювана комсомольцями, 15 комсомольців-бунякинців у червні 1042 року були зараховані до Путивльського загону.

Найбільше добровольців було з трьох сіл східної частини Путивльського району: Брусків, Бивалиного і Бунякиного.

Наша розвідка доповіла про звірячу розправу берюхівськнх поліцаїв над нашими помічниками — колгоспниками села Хол:йвки: Єгором Родіоновичем Дементьєвим, Михайлом Дементьевим і Максимом Михайловичем Кущенком, які на другий день після переходу партизанів через Клевень були схоплені і повішені.

— Жорстокість і нахабність ворога — це ознака його слабкості,— канав Руднєв.— А нам, народним месникам, треба подесятерити свої удари по окупантах і зрадниках Батьківщини.

Радіус дій з'єднання розширювався з кожним днем. Глухівський і Шалигинський загони за добу пройшли близько п'ятдесяти кілометрів у районі Шалигинських лісів і на шляху Глухів — Крупець блокували просування військових частин противника.

Сміливі дії партизанів примусили німецько-фашистське командування кинути проти партизанів значні сили. Надвечір 5 липня великі сили гітлерівців оточили Новослобідський ліс. Але оточений був тільки один Путивльський загін, а чотири загони стояли в районі Казенного лісу, готові в будь-яку хвилину прийти йому на допомогу. Про це фашисти не знали.

День 5 липня видався тихий й жаркий. Надвечір подув свіжий західний вітер. Над лісом нависли грозові хмари і линув дощ. Ліс шумів, тріщав.

У штабному наметі над картою схилилися Ковпак і Руднєв. Біля входу стояв розвідник Микола Бардаков, якого терміново викликали до штабу.

Необхідно,— казав йому Ковпак,— будь-що пробитися в Казенний ліс і вручити наказ командирові Конотопського загону Кочемазову. Коли щось трапиться, наказ знищити; він не повинен потрапити до рук ворога. Передаси Кочемазову, що наш загін оточений великими силами противника. Всі шляхи відрізано. Наказую негайно зв'язатись з Кролевецьким, Шалигинським і Глухівським загонами і вдарити з тилу по фашистах. Конотопський і Кролевецький загони наносять удар по Першому селищу торфорозробок; Шалигинський загін — по хутору Свобода, Глухівський — по селу Нова Слобода. Зрозумів Миколо, завдання? — спитав командир.

Так точно, товаришу командир! — І Бардаков зник у темряві непогожої ночі.

Обстановка склалась невесела,— закурюючи, промовив Руднєв.— Доведеться завтра приймати нерівний бій. Ворог кинув проти нас не менш дивізії з танками і артилерією. Вийти загонові з лісу у відкритий бій, пробити собі дорогу неможливо. Скоротити лінію оборони — значить, без бою впустити фашистів у ліс. Це нам невигідно.

Коли б не було поранених і такого великого обозу, то й думати нічого. Ніч — наша помічниця, прорвалися б, а от з обозами справа складніша. Ми повинні бути готові до всього.

Вітер стих, але дощ не припинявся. В розташуванні табору, де зосередились обози, санітарна частина, резервні групи, було тихо. Усі підрозділи на ближніх і далеких підступах цієї непогожої ночі пильно стежили, чекаючи світанку.

Комісар пішов у свій курінь. Сидір Артемович теж ліг відпочити.

Перевіряючи пости біля штабу, зв'язкових, які від дощу тулились у нашвидку зроблених під деревами куренях, я побачив ледь помітний вогник у розташуванні групи мінерів. Наштовхуючись у темряві на дерева, вози, я попрямував на вогник. У великому курені, вкритому гілками і свіжою травою, жевріло вогнище. Вхід прикрито палаткою. Навколо вогнища у різних позах сидять розвідники і мінери, уважно слухають старшого мінера Віктора Островського. Ховаючись від дощу, я притулився до товстого дерева, прислухався.

— У першу ніч ми нічого не встигли зробити, спізнились. Довелося день ховатися у житі поблизу залізничних колій. Цілий день через кожні 10 хвилин із Бурині на Ворожбу йшли поїзди з танками, гарматами, живою силою. А ми сидимо, як дурні, дивимося. Руки сверблять. Нам би хвилин п'ятнадцять, щоб міну поставити. Змучились за день. Надвечір менше поїздів. Замаскувались ми в лісонасадженнях. Пропустили порожняк із Ворожби — і швидко до рель-сів. Місце зручне, під укіс. Зовсім стемніло. Чекаємо. Олег Фірсов тремтить, а Мізерний вухом припав до землі. «Іде»,— шепоче. «Ну, зараз буде діло»,— думаю. Місце — кращого й не треба. Коли б тільки міна не підвела. Заряд шість кілограмів. Пронизливий свисток, і поїзд зупинився біля Клепальського поста, за два кілометри від нашої стоянки. Захвилювались хлопці. Фірсов пропонує одійти далі від лінії. Я наказав чекати в лісонасадженнях. Паровоз дав свисток—відходить. Відблиски вечірньої заграви ще не згасли. Бачимо— паровоз, а потім довгий состав платформи з танками. Під укіс паровоз, а потім довгий состав платформ з танками. Під укіс паровоз набирав швидкість. У мене серце завмерло. А потім... сильний вибух. Ну й такий розгардіяш: тріск, скрегіт сталі й заліза, галас, вибухи, постріли.

Ну й молодці, хлопці! А там «тигри» були? — спитав командир групи мінерів Юхновець.

Марки не видно було. Танки великі, на всю платформу, близько тридцяти налічили.

Я більше не витримав, відкинув палатку і зайшов до куреня.

— А тепер скажи, Островський, коли ви прийшли? Чому не доповіли? Де група Васильєва? — спитав я.— Ми затримались на добу усім загоном, чекаючи вашого повернення.

Тільки тепер я помітив, що підривники сиділи босі, напіводягнені, а їхній одяг сохнув над вогнищем.

Так в чому ж річ? — вже примирливим тоном продовжував я.— Чому група затрималась на добу?

Я збирався йти доповісти, та ось хлопці попросили розказати і трохи забарився,— виправдувався Островський.

Він розказав, що, повертаючись у загін, диверсійна група наткнулась на ворожу заставу, довелося відсиджуватись під дощем у болоті.

— Відпочивайте, товариші, а завтра вранці доповісте командирові і комісару.

Я вийшов із куреня. Крізь густе гілля дерев виднілися яскраві зірки. Ліс після дощу притих, причаївся. Від вітерця ледь погойдувалися верхівки дерев, і важкі краплини спадали з гілок. Липнева ніч коротка. Наближався світанок. Я йшов стежкою до Городка, де оборону тримала група Замули. Це була найближча до штабу ділянка оборони.

Раптом різкий оклик: «Шість!» — примусив мене зупинитись. Він нагадав, що я наблизився до Городка.

— Чотири! — машинально вирвалось у мене.

На блідому обрії вимальовувались корпуси монастирських напівзруйнованих споруд. Над корпусами здіймались бані церков і висока дзвіниця. Стіни навколо монастиря товсті, високі. «Якщо сьогодні нам буде скрутно,— подумав я,— битимемось за товстими стінами монастиря».

Час минав швидко. Я поспішав до штабу. В обозах уже помітно пожвавлення. їздові поспішали нагодувати коней. В яру розкладали вогнища, там готували їжу для бійців.

Командира в штабній палатці не було.

Біля похідної тачанки, прилаштувавши дзеркальце на суку, голився комісар.

— Григорію Яковичу, Бардаков повернувся?

Я відповів не відразу, дивився на комісара. Спокійний. Підкручував чорні вуса, заглядав у дзеркальце. Мою увагу привернула зношена, але чиста гімнастерка з білосніжним комірцем, чисто поголене обличчя, туго підтягнутий ремінь. Я подумав:

«25 років служби в Червоній Армії позначились: наш комісар у всьому вимогливий до себе».

Ти був у Городку?

Бардаков не повернувся. Оборона на ділянці Городка в повному порядку,— відповів я.

Наш штаб завжди розташовувався в центрі табору, але рішення про наступні операції, крім командування, знало тільки вузьке коло перевірених людей. В перші дні боротьби мали право брати участь у вирішенні бойових операцій всі партизани, тоді такі питання вирішувались колективно, тепер цими питаннями займалося командування. Ось і сьогодні для всіх бійців і командирів було ясно, що без бою загонові з лісу не вийти, але ніхто не питав, що вирішило командування.

Старі партизани кожного а нас добре вивчили. Від їхньої уваги не приховати свого настрою ні командирові, ні комісару, ні начальникові штабу. Прийде, бувало, в штаб такий боєць, як Андрій Требесов, ніби сірників попросить, закурить. Подивиться й піде. Пізніше мені Требесов розповідав, що він завжди дізнавався про обстановку по настрою комісара і начальника штабу. Якщо вони веселі, значить, справи йдуть добре.

Ти знайомий з даними групи мінерів Островського? — складаючи бритву, спитав Руднєв.

Я говорив з Островським. Тебе не хотів будити. По-моєму, фашисти підкинули війська не тільки з Путивля, а й зі станції Буринь.

В шість годин ранку, знемагаючи від втоми, повернувся Микола Бардаков і доповів:

Повертаючись, трохи затримався біля гітлерівської застави. Помітили, зняли тривогу. Я через дорогу — в кущі, та й був такий. Гітлерівці почали стрілянину, а я, як миша, по болоту.

Ти скажи, кому вручив наказ? — запитав Ковпак.

Я, товаришу командир, потрапив прямо в штаб. Коли Кочемазов прочитав наказ, увесь загін підняв на ноги. Навіть поранені вимагали дати їм зброю, щоб йти нам на виручку. Кочемазов сказав, що наказ буде виконано.

Сонце високо піднялося над лісом. День обіцяв бути жарким. Квітучі липи нагадували партизанам мирні часи, коли вони у своїх колгоспах косили траву, готувались до збирання врожаю.

На траві, біля штабного куреня, командир і комісар закінчували снідати.

— Товаришу командир, Архипов прийшов! Ви тільки погляньте на нього! — ледве стримуючи сміх, говорив Федоренко.

Бачимо, до штабу прямує група бійців, а серед них у порваному сіряку, в шапці, з мішком за спиною розвідник Архипов, педагог за професією.

Все убито! — весело гукає він. «Все убито» — означало, що завдання ним виконано блискуче.

Що трапилось, розповідай! — квапить Архипова комісар.

Все убито, товаришу комісар! Ну й дурні! Годину тому був у руках фашистів,— захлинаючись від сміху, розказував розвідник.

Та розкажи до ладу! — наказав командир.

Вчора увечері моя група поверталася з розвідки. Підходимо до Нової Слободи, а там повно фашистів. Сховались в яру. Вночі піднявся вітер, пішов дощ. Гітлерівці поховались по хатах. Ми через дорогу, до вітряка. Мої хлопці пішли в ліс, а я залишився перечекати дощ, відпочити. На млині багато мішків, хазяїна немає. Приліг на мішки і заснув. Вранці мене розбудив дідусь-мірошник і розповів, що в селі багато гітлерівців. Вони до вітряка тягнуть гармати. «Попався,— думаю,— як миша в мишоловку». До лісу чисте поле. Старий дивиться на мене, теж хвилюється. «Скидай,— каже,— свій сіряк, шапку, засипай збіжжя і крути». І за хвилину я перетворився на мірошника.

Слухаючи Архипова, дивлячись на його одяг і особливо на шапку, ніхто не звернув уваги на мішок, який лежав під кущем.

Ваню, та ти ж справжній мірошник, і борошна приніс, показуючи па мішка, реготав Панін.

От з ним я мав халепу, Якове Григоровичу,— дістаючи з мішка одяг і автомат, промовив Архипов.

Усі притихли — дивились па відважного розвідника.

Залишити зброю ворогові партизан не має права. Коли я клав у мішок свій одяг і автомат, а мірошник обсипав мене борошном, гітлерівці уже встановлювали біля вітряка гармати. «Ну, тепер я піду»,— кажу старому. Закинув мішка за плечі і попрямував до села. Фашисти, зайняті своїм ділом, на мене і уваги не звернули. У селі тривога. Гітлерівці із двора в двір ходять, худобу виганяють, поспішають нашим добром поживитись. Пробираюсь на околицю села. Чую стривожений жіночий голос: «Повертай сюди, у двір». Молода жінка, ховаючись за хатою, показує мені рукою, щоб я швидше йшов з вулиці. Тільки-но я вскочив у двір, близько 30 гітлерівців промчали вулицею, щоб стати заставою недалеко від лісу.

А тобі знайома ця жінка? — спитав Панін.

Ні, бачив її вперше. Потім вона вивела мене на город і сказала: «Через сад, чагарниками, вийдеш до лісу і там розшукаєш своїх. Передай командирові, що фашистів наїхало повне село, готуються сьогодні наступати на вас».

Чекати наступу ворога довго не довелось. Новослобідський бій розгорівся вранці 6 липня. Основний удар фашисти завдавали з боку села Линового. Одночасно з боку Нової Слободи і Першого селища батареї скорострільних гармат вели вогонь по Городку. Окупанти хотіли вибити наші групи на західному узліссі, ввірватися в ліс, притиснути загін до Городка, а там оточити партизанів і знищити.

Фашистам вдалося відтіснити третю, п'яту і сьому групи з узлісся. До чотирьох годин тривав жорстокий бій. Незважаючи на втрати, ворог увесь час атакував, підтягуючи нові й нові резерви. Становище загону погіршало. Вже велика частина лісу була в руках гітлерівців. Фашисти підпалили дзвіницю старого монастиря.

Наші обози відійшли за стіни монастиря. Тяжкопоранених і дітей сховали в підвалах. На захист Городка стали всі, хто міг тримати в руках зброю. Разом з бійцями билися жінки, поранені і підлітки. Керували обороною Павловський і Панін.

Ворог напосідав з усіх боків. Фашисти наблизились до штабу, де оборону тримали четверта група Пятишкіна, комендантський взвод Курочкіна, мінери і розвідники.

У відповідь на вигуки гітлерівців «Здавайся, партизан!» з-за дерев і кущів ударив шквал кулеметного і автоматного вогню, який примусив фашистів відступити назад.

Біля самого болота узліссям до Городка наближалась колона гітлерівських солдатів з обозами. Там у засаді стояла друга група За-мули. Підпустивши колону на близьку відстань, партизани почали з двох станкових кулеметів кинджальним вогнем розстрілювати гітлерівців. Решта розбіглася по болоту. Багато хто з них потрапив у топкі місця і там загинув. Партизани захопили трофеї. Ворог зазнав значних втрат убитими і пораненими.

Цілковитий розгром ворожого угруповання, що наступало з боку села Линового, вирішив результат всю на нашу користь. Але чому мовчать сусідні загони? Це непокоїло всіх.

Можливо, вони також оточені і ведуть бій, як і наш загін,—
казав Руднєв.

Мені здається, що Кульбака і Сагангок після операції в Шалигинському районі ще не встигли підійти до Казенного лісу. Щодо Кочемазова і Канавця, то вони себе швидко покажуть,— висловив я припущення.

Наближався вечір. По ходу бою відчувалося, що фашисти нервують, поспішають до ночі закінчити з партизанами. Ворожі батареї посилили вогонь по Городку. Три фашистські танки курсували по яристому узліссі. Противник відтіснив наші групи до Городка, щоб з'єднатися з частинами південного угруповання. Але ні її запізнився — південного угруповання вже не існувало.

Чую з боку лісу, де розташувався штаб, поодинокі гвинтівкові постріли. Я знав, що Ковпак у штабі, поспішаю до нього. Назустріч свистять кулі. В чому справа? Фашисти проникнути сюди по могли.

Заклавши руки за спину, неквапливою ходою командир міряв спустілу площадку біля штабу. Опустів і табір. Усі партизани на лінії оборони, а обози в Городку. Але командир з двома підлітками-партизанами був на своєму місці, там, куди надходили донесения, звідки йшли накази бойовим групам, розкиданим у великому лісі.

Я доповів Сидорові Артемовичу про становище на своїй ділянці оборони і групи Замули.

Як ти думаєш, начштабу, чому мовчать сусідні загони? — спитав Ковпак.

Думаю, що чекати довго не доведеться. Кочемазов і Канадець наказ одержали. В Казенному лісі бою не чути. Мабуть, маневрують командири, щоб не виявити себе і несподівано вдарити по фашистах з тилу.

Гітлерівці і сьогодні прорахувались зі своїми планами,— глянув на мене, посміхаючись, Ковпак.

Гей, вояки, припиніть стрілянину! — гукнув він Шубіну і Черняку, які уже стріляли в бік болота.— Там і без вас обійдуться!

Було сім годин вечора. Всі спроби фашистів увірватись в ліс на ділянці восьмої і дев'ятої груп успіху не мали. Наше становище в районі Городка було стійким. Ми розуміли, що розгром ворога в лісі — це лише половина діла. Щоб з'єднатися з братніми загонами, необхідно знищити ворожий гарнізон, який засів з батареєю у Першому селищі. В ці вирішальні хвилини на допомогу прийшли сусідні загони.

«Ура, ура!» — прокотилося по Городку. Радісні голоси сповнили Новослобідський ліс.

— Братні загони пробивають нам вихід!

Конотопці і кролевчани цілий день пробирались по лісах і болоту. Ввечері вони підійшли до Першого селища і кинулись у навальну атаку.

Одночасно по селу Нова Слобода і хутору Свобода завдавали удару глухівчани і шалигинці.

Бій затих. Біля стіни Городка витягнулись обози, підходили з позицій стомлені бійці. Догоряла башта високої дзвіниці, освітлюючи похмурі напівзруйновані корпуси і групу партизанів, які схилили непокриті голови над свіжими могилами заглиблих товаришів.

Говорив Рудиєв:

— Товариші! Сьогодні ми здобули велику перемогу над окупантами. Кільце оточення прорвано. В бою ми втратили вірного бойового товариша Георгія Замулу. Він загинув смертю хоробрих у рукопашному бою. Поклянемось же над його могилою помститись фашистам. Вічна слава тобі, дорогий товаришу!

Тяжко було у всіх на серці. Четверта могила виросла під стінами Городка. Тут поховані бійці Василь Рижков, Таня Викова, Тихін Козаченок.

Вночі загін вийшов із Новослобідського лісу через Перше селище, Ровенський ліс, село Бунякине і на ранок прибув до Казенного лісу, де зосередилось все з'єднання.

Після того, як партизани пішли, окупанти знищили шістсот дітей, жінок і стариків у селі Нова Слобода. Два дні бійці нашої санітарної частини підбирали і перев'язували поранених колгоспників, які сховались від фашистських катів на городах і в льохах. Медсестра комсомолка Галя Борисенко, відважна, смілива партизанка, повернувшись з села, розповідала:

Звірі, кати, що вони зробили з людьми! Скільки крові пролито! Я не можу,— затуляючи обличчя руками, плакала вона.

Візьми себе в руки, Галю,— заспокоював її Руднєв.— Наша відповідь загарбникам одна: «Кров за кров! Смерть за смерть!»

Ми перев'язували поранених з Мотею Бобиною,— втираючи сльози, продовжувала Галя.— Переважно жінки і діти. Рани штикові — в груди, в живіт. Заходимо в будинок — шибки вибиті. А там...
товаришу комісар, я не могла. Купи розтерзаних жіночих і дитячих тіл. Стіни забризкані кров'ю. Раптом чуємо дитячий голосок: «Мамо, мамо!..»

Галя, ридаючи, відійшла вбік. Семен Васильович нервово крутив вус, мовчав. Сльоза котилась по його щоці. Сидір Артемович хмурився, дивився кудись удалину. Намагаючись бути спокійним, я ходив біля куреня. Спазми стискали горло... Крізь сльози Галя розповідала далі:

Відтягнули понівечений труп молодої жінки... Весь у крові
хлопчик років трьох з відірваною рукою... Не врятували, помер у мене на руках...

Скільки було в хаті трупів?

Чоловік двадцять, товаришу командир. Таких будинків багато, а то живцем згоріли.

Усі мовчали. У кожного серце переповнювалось ненавистю до загарбників, які прийшли на нашу землю.

Історичні дослідження зараховують Суми до міст «подвійного призначення»: тут ховались утікачі від польсько-литовського гноблення та був пункт захисту південних і південно-західних кордонів Русі.

У літописах Філарета подана легенда про появу назви міста. За цими давніми записами, «біля річки Суми було знайдено три мисливські суми, та через них і названо місцевість із її річками». Дослідники уточнюють, що згідно з цим переказом можна пояснювати назву річок, але не самого міста. Мовляв, у давні часи воно називалося Суміним, тобто тим, що стоїть біля р. Суми. Хай там як, але славнозвісні три мисливські суми й сьогодні прикрашають герб міста.

За часів Київської Русі на землях сучасної Сумщини розташовувалося місто русичів, яке ототожнюють із літописним містом Линецьком. 1283 р. населення краю повстало проти татарських завойовників, але було розбите, після чого ця територія майже на чотири століття знелюдніла.

За літописами XVIII—XIX ст., м. Суми засновано 1652— 1653 рр. Архівний документ 1655 р. повідомляє, що 100 вихідців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим дістали дозвіл оселитися на берегах р. Псел. У Сумах протягом 1652— 1658 рр. було створено Сумський козацький полк, який зажив собі слави в боях із турками в 1677—1678 рр. Тутешня фортеця вважалась однією з найміцніших на Слобожанщині. Відомо, що з 80-х рр. XVII ст. у Сумах відливали гармати.

На межі XVIII—XIX ст. внаслідок ліквідації козацтва Сума козацький полк було перетворено на гусарський, який знову прославився, тепер уже у війні 1812 р.

Сучасні Суми є промисловим та культурним містом.

Дзвіниця Воскресенської церкви, 1906 р: пл. Незалежності, 19

Має два яруси, нижчий — тепла, «зимова» церква. Належить до визначних пам'яток архітектури Слобожанщини, виконаних у стилі бароко. Сучасного вигляду собор набув після реставрації в 70-ті рр. XX ст. На його території розташовано відділ декоративно-ужиткового мистецтва художнього музею.

Спасо-Преображенський собор,
1776— 1788 рр.: вул. Соборна, 31. Собор було зведено на місці, де колись стояла дерев'яна церква. Його капітальна реконструкція відбувалася протягом 1882—1892 рр. Головна деталь архітектурної композиції —дзвіниця 56 м заввишки. Прикрасою собору є іконостас, виготовлений з малахіту та білого мармуру.

Ільїнська церква, 1836—1851 рр.: вул. Червоногвардійська, 10.

Зведена на штучному пагорбі. Була закладена 1836 р., але після пожежі 1839 р. будівництво припинялося на тривалий час.

Троїцький собор, 1901 —1914 рр.: вул. Троїцька, 34.

Збудований у стилі класицизму з елементами бароко. Сьогодні приміщення собору використовують як зал органної й камерної музики обласної філармонії та як музей скульптури.

Пантелеймонівська церква, 1915 р.: вул. Роменська.

Збудована за проектом архітектора О. Шусева в стилі псковсько-новгородської архітектури XII—ХШ ст.

Альтанка, сер. XIX ст.: Театральна площа.

Невелика дерев'яна споруда — один із сучасних символів міста, її діаметр становить 6 м, висота — 10 м. .Альтанка зведена без жодного цвяха.

Садиба Асмолова, друга пол. XIX ст.: пл. Свердлова. 14.

Добре зберігся головний будинок садиби з дендропарком навколо.

Ансамбль будівель Кадетського корпусу. 1902 р.: вул. Кірова, 149.

До нього входять головний навчальний корпус, котельня, лазарет, будинок начальника корпусу, стайня, житлові корпуси тощо.

Музеї:

Сумський художній музей ім. Н. Онацького: пл. Червона, 1 тел. (0542)22-04-81.

Режим роботи: 10:00—17:00, вихідний — п'ятниця. Плата за вхц дітям — 1 грн., для дорослих — 2 грн.; екскурсія: для дітей — 2 грн. для дорослих — 4 грн.

Створено 1920 р. з експонатів із приватних колекцій О. Гансена та інших мешканців міста й Сумщини. Будівля, де розміщено музей! зводилася на початку XX ст. архітектором Г. Шольцем як головний корпус Державного банку. Сьогодні в музеї зберігаються унікальні витвори живопису та декоративно-ужиткового мистецтва українських, російських і східноєвропейських майстрів.

Музей декоративно-ужиткового мистецтва: пл. Червона, 1; тел. (0542)22-03-78.

Режим роботи: 10:00—16:00, вихідний — п'ятниця. Плата за вхід дітям — 1 грн., для дорослих — 2 грн.; екскурсія: для дітей — 2 грн., для дорослих — 4 грн.

Музей історії Сумського полку Слобідського козацтва: вул. Воскресенська, 2.

Серед експонатів музею — деревина з укріплень Сумської фортеці середини XVII ст., фрагменти зброї, листи, копії документів Сумського полку, речі козацького побуту тощо.

Сумський обласний краєзнавчий музей: вул. Кірова, 2; тел. (0542) 22-16-59.

Режим роботи: 10:00—17:00. Вихідний понеділок. Плата за вхід: дітям — 1,5 грн., для дорослих — 3 грн.; екскурсія: для дітей З грн., для дорослих — 6 грн.

Споруда, де розміщено музей, зведена 1886 р. як будинок Зем. управи.

Будинок-музей А. Чехова: вул. Цехова. 79: тел. (0542125-1 і

Музей розташовано в приміщенні колишньої садиби Линтварьових, будівництво якої розпочалося наприкінці XVIII ст. й було завершено 1820 р. Від величного маєтку з головним палацом, кількома флігелями та господарчими будівлями до нашого часу збереглися лише головний будинок та східний і західний флігелі. 1960 р на 6удинку з'явилася меморіальна табличка з написом «У цьому будинку протягом 1888—1894 рр. жив і працював великий російський письменник А. 11. Чехов», того ж таки року в західному флігелі було відкрито Будинок-музей письменника.

Дістати повне уявлення про велич маєтку досить важко, бо в другій половині XX ст. йото територію було поділено навпіл вулицею Чехова.

Геологічний музей «Самоцвіти України»: вул. Фрунзе, 12; тол. (0542)22-31-16.

«Хімік» («Інтурист»): вул. Псельська, 14; тел. (0542)22-45-00, 22-00-93.

«Суми», пл. Незалежності. 1; тел. (0542)21-83-68. 21-82-02.

«Україна», вул. Фрунзе. 1; тел. (0542)22-25-20.

«Хімік»: вул. Харківська. 30/1; тел. (0542) 36-20-43.21 21-68-81.