Віталій Гупалюк

Чисто випадково,а можливо і ні,знайшов в неті таке: Сагайдаківський Віталій , «Правди не втопити.Спогади з 50 –тиріччя пастирства 1927-1977,Канада,Торонто ,1977 ,зацікавило тому,що одна колєженка згадувала,що її родич був батюшкою у с.Симонів ,Гощанського району і це зацікавило

                                Уривок з книги В.Сагайдаківського «Правди не втопити»

Дитинство

Я син Волині. Народився в с. Коростятині, Рівенського пов., в хаті свого дідуня по матері Івана Івановича Тарнавського і бабуні Васси, 27 травня 1903 р.
У Тайні св. Хрещення о. Іларіон Боговський хотів назвати мене Ферапонтом, але моя мама якось його впросила, щоб назвав Віталієм у пам'ять св. мученика Віталія, що прославляється Церквою 28 квітня.
Консервативний о. Боговський при нареченні новонароджених майже ніколи не відступав від календарних церковних святців.
В Коростятині було багато рідкісних імен таких як: Пуд, Акакій, Юда, Арефа, Конкордія і т.п.
В часі, коли я прийшов на світ, мій батько Єпифаній Іванович Сагайдаківський відбував обов'язкову військову службу в м. Овручі. Мама Олена Іванівна жила у своїх батьків. Мої батьки побралися дуже молоді: батькові скінчилось 18, мамі 17. Пара була знаменита. Батько скінчив Клеванську Духовну Школу, мама – Корецьку Жіночу.
В кінці 1903 р. батько став дяком Симоновської парафії і книговодом Господарчого Кооперативного Банку.
Село Симонове, Остріжського повіту, сусідувало з м. Гощею, селами Горбаковом, Томаховом, Бугрином і іншими та положене при р. Горині. Від залізниці Оженін – 15 км., до м. Острога 22, до Рівного - 30 км.
Тут я виростав.
Домінувала над селом велика дерев'яна св. Димитрїївська Церква. Тут же, біля неї, парафіяльні доми, школа, кооператива, далі глибокий став і горальня, від якої постійно несло дріжджами та алкоголем.
За селом, у напрямі м. Гощі, стояло два десятки вітряків. Наскільки вони були живі й продуктивні, коли віяв вітер, настільки мертві й безрадні, - коли вітру не було.
Проти вітряків прикре вражіння робили голі пісчані кургани. Всю панораму розвеселювали: лісок, великі в цьому місці луки Гориня й чудові сіножаті на правому березі ріки (орфографію подаємо практично такою ж, як в оригіналі, - ред.).
Ми жили у простірній дяківській хаті. Пам'ятаю годинника на стіні з довгими тягарцями і з мелодійним ударом, рахівницю, на якій батько мигом обраховував якісь активи й пасиви, що їх я не розумів, самовар і лямпу з абажуром. В дитинстві всі речі я собі уявляв одуховленними. Лежу, бувало, в ліжку і все мені здається живе.
Про що думають дрова? Впаде на землю листок, - він для мене живий і мені його шкода, що він безпритульний, безрадний, гонимий вітром, кудись не по своїй волі несеться.
Уклад нашого життя був релігійний, патріархальний. Мої прадіди й діди були дяками. Дідунь, по батькові, пізніше став священиком.
У ранньому дитинстві напрямок мого розвитку зумовлювали два впливи: 1) релігійна віра й її церковно-побутові форми благочестя, 2) природа. Все довкола мене дихало релігійною вірою. Мати, побожна й віруюча душа, у простоті сердечній бачила смисл життя в Бозі і в родині. Після мене в неї ще було п'ятеро дітей.
Батько, обдарований дуже добрим голосом-басом – у дяківстві на крилосі, чи на хорах як диригент, - був у своїй улюбленій стихії. Книговодство практикував і заробляв на ньому більше, як давала господарка, до якої особливого ентузіязму в нього не було. Господарку вела мама. Зате в усьому повіті не було такого пристрасного риболова, як наш батько. Рибу ловили неводом, вломнями й ятерами. Наша хата була пропахнута рибою.

Школа