|
Із сумної новини розпочався 3 вересня робочий день Одеського обласного державного радіо. Вранці, у віці 59 років, після тяжкої хвороби, пішов із життя заступник генерального директора ОДТРК з питань радіомовлення, багаторічний власний кореспондент Українського радіо, член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України Володимир Ілліч Невмитий. Колектив державної телерадіокомпанії, радіослухачі Одещини та України, інтелігенція нашого регіону зазнали тяжкої втрати. Володимир Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівці Звенигородського району Черкаської області у сім’ї сільського вчителя. У 1976-у закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював кореспондентом, відповідальним секретарем багатотиражної газети «Іллічівський судноремонтник», кореспондентом газети «Земля і люди». Співпрацював з журналами «Україна», «Президент», тижневиками «Президентський вісник», «Влада і політика». У штаті Одеського обласного державного радіо, починаючи з травня 1982 року, Володимир Ілліч пройшов шлях від редактора економічних і морських програм до керівника. Весь свій досвід, письменницький та журналістський талант він упродовж шести з половиною років реалізовував в одеському радіоефірі як директор радіо. З червня 1995-го й до останнього часу — власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області. Передачі Володимира Невмитого звучали на Українському радіо, в ефірі Москви, Мінська, Кишинева, Таллінна, Баку, Владивостока, Варни, Браїли... Володимир Невмитий — автор книжок «Tabula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце», «Втіхи на воді», редактор збірників «Радіо і... решта життя», «Прийшов сказати», першого видання українською мовою повісті Костянтина Паустовського «Чорне море»... Лауреат премій імені Памви Беринди, Міжнародної асоціації працівників культури і мистецтв імені Валентина Михайлюка, фестивалів «Калинові острови», «Україна — єдина», «Українська мова — мова єднання», «Перемогли разом», професійних конкурсів «Золоте перо» та «Твої імена, Одесо». Найближчі друзі, колеги, громадські діячі й політики національного та регіонального рівнів запам’ятають Володимира Ілліча Невмитого як завжди усміхнену, добру і порядну людину, яка завжди поспішала на допомогу іншим. Честь професії для нього була фарватером у житті. Колектив Одеської обласної державної телерадіокомпанії висловлює співчуття родині й усім, хто любив нашого незабутнього директора. Здавалося б, нема в нинішній нашій журналістиці загалом, а особливо — в радіожурналістиці, сфери, в якій Володимир Ілліч Невмитий не залишив би доброї і славної пам’яті про себе. Кореспондент Українського радіо та керівник його одеського бюро, заступник генерального директора Одеської облтелерадіокомпанії — голова обласного радіо; член редакційної колегії спеціалізованого фахового журналу «Журналіст України». Його обирали членом правління Національної спілки журналістів України та заступником голови правління Одеської регіональної організації НСЖУ. Один з ініціаторів зародження і подальшого становлення нині солідного й авторитетного загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання», він стояв біля витоків створення Причорноморської академії мовних технологій та комунікацій етносів. Багато з тих, хто прийшов у журналістику і підкорив її висоти, з повною підставою і вдячністю вважали і вважають Володимира Ілліча своїм учителем і наставником. А ті, хто вмів і вміє цінувати слово як діамант прози і поезії, з незмінним інтересом чекали нових його, Невмитого, оповідань, віршів і виходу його нової книги «П’ятдесят п’ята пора року», в передмові до якої сказано: «Усе що вимиває річка Часу не щезає а постає калиновими острівцями П’ятдесят п’ятої пори року в електронному кошику Андромеди». Як боляче, прикро, гірко і несправедливо те, що сьогодні, згадуючи про все це, доводиться говорити в минулому часі... Важка хвороба не розбирає, кого вона косить. Журналістові Володимиру Іллічу Невмитому не було ще й шістдесяти. І він не думав ні про пенсію, ні про ювілей. Він думав про справу свого життя. А життя виявилося таким коротким. І все ж... Залишилися ми — його колеги та друзі. Так, біль втрати, гіркота непоправної втрати ятрить душу, ранить серце — це правда, і нікуди від цього не дітися. Але залишилися його передачі — і тому голос Володимира Невмитого ще прозвучить в ефірі. Залишилися його справи — і тому ім’я його ще не раз будуть називати з щирим теплом. Світла, чиста й вічна пам’ять журналісту, поету, другові. Від імені журналістів України та Одещини Національна спілка журналістів України висловлює щирі співчуття родині, рідним і близьким нашого колеги і друга. Йому виповнилось допіру лише 59 — лічені дні… «… зозуля / затята й така прискіплива / лічить літа невпинно / з досвітку і до смерку». Ох, та й не треба ж було її слухать, Володечку, не треба ж було й рахувать. Ще стільки могло би вродитися і таких, і кращих, і різних метафор та образів, і думок, і книжок… Поети не покидають нас. Вони цілковито не можуть собі цього дозволити — бо як же без них житиме світ, «бо хто ж вам розкаже / про враження саду / і душу розкуту / замружену руту / і хто ж одрізнить вам / сльозину в дощі…» Ці рядки присвятив поетові і другу Василеві Сагайдаку, й то була нікому не обіцяна обіцянка — лиш самому собі та перед пам’яттю товариша обов’язок — видати ту посмертну його книжку. І він зробив те, що сьогодні, у наш не просвітлений книгами час, потребує зусиль. Таким був у всьому. Його присутність у цьому житті обов’язково мала бути виправдана його власним життям. Прийшовши керівником на обласне радіо в Одесі, він своєю національною поставою, особистим прикладом, непоступливою вимогливістю до слова, своєю фаховістю, і честю, і чесністю журналістською — велика сьогодні рідкість! — поступово зробив його справді українським у цій інтернаціональній ступі. Вже не один рік ми слухаємо це ще наше державне радіо, знаємо його молоді голоси та радіємо їх творчому мужнінню, чуючи в цьому барви і його таланту. А його власних репортажів, що завше були на вістрі часу та вмикали заіржавілі механізми думання українців, більш не почуємо… А поза тим, чи попереду всього — бо це таки сутність, а може, й разом з усім іншим — поет. Майстер Слова, що творив свій власний неповторний світ, маючи це уміння од Бога. Бо «так мало статись», що колись прокинувся у його душі поет, аби щоразу відкривати нам очі на світ, на незнане в собі самих. І в ньому — так само. Так мало статись… Це сказав колись, мовби напророчивши собі самому. Поети мають дар прозірливості. Це неймовірно важко. Чи не тому так раптово спиняється часто у своїм рахунку зозуля? «Все починаєм буцімто ще раз / але без декого з нас…» Обіцяючи пам’ятати — там, де «до раю вхід квітками замело», не забуваймо так само важливого: берегти один одного. Одеська організація Національної спілки письменників України. Перш ніж зродитися книжками, багато віршів Володимира Невмитого лягали на шпальти «Чорноморських новин». «Tabula rasa», «Озонна зона», «Втіхи на воді»... Читачі нашої газети, серед яких є справжні поціновувачі поетичного слова, одними з перших насолоджувалися взірцями глибоко-філософської і високо-естетичної лірики Володимира Ілліча, Володі… От і зовсім недавно, 11 липня, «ЧН» надрукували добірку нових віршів Володимира Невмитого — із циклу «У криниці серця». Тринадцять поезій, об’єднаних назвою «я правкраїнський явір», — як тринадцять сповідей Поета перед Богом, перед світом-людьми, перед собою. Кожен рядок — немов прощання… Володя мужньо боровся з підступною і невблаганною хворобою. Він покинув цей світ «в / сорочці / із туману». Покинув людиною правдивою і праведною. Земля тобі, друже, пухом нехай буде. Скорбота від непоправної втрати назавжди залишиться шрамом на серцях усіх, хто тебе знав, а пам’ять про тебе буде вічною. Колектив «Чорноморських новин» глибоко сумує з приводу передчасної смерті Володимира Невмитого і висловлює щирі співчуття його осиротілій родині, всій громаді нашого вкраїнського краю, який втратив вірного сина. минулі дні на сни перетворились а виповнивши підсвідомість вщерть розпорошили пружну свою силу на куцу відстань підпустили смерть у склянці чай з бурштину обліпихи і обмаль часу на один політ заледве в досвіт соловейки втихли зозуля долічила кілька літ (Володимир Невмитий. «Чорноморські новини». 11 липня 2013 р.) Друзі поета. |
17 вересня 2013
|
14:29 4 вересня 2013 року Після тяжкої виснажливої хвороби перестало битися серце знаного українського поета і журналіста Володимира Ілліча Невмитого. Володимир Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівка Чорнобаївського району Черкаської області. Закінчив Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка та Київську Вищу партійну школу. Доля пов’язала його з Одесою, де він жив, працював, творив. Тривалий час Володимир Невмитий був власним кореспондентом в Одеській області Національної радіокомпанії України, очолював одеське радіо. Велику роботу Володимир Ілліч проводив як один з очільників міжнародного фестивалю «Українська мова – мова єднання». Володимир Невмитий – автор поетичних збірок «Tabula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце» та інших видань. Лауреат премії імені Памви Беринди, нагороджений особливими відзнаками за заслуги. Світлим метеором згоріло життя талановитого митця, невтомного серйозного журналіста, вимогливого і водночас доброзичливого керівника, залишивши яскравий слід у серцях усіх, хто його знав і мав щастя спілкуватися як з товариським порадником, уважним співрозмовником, патріотом України, як з делікатною, шляхетною особистістю. Істинний інтелігент, людина високої культури й виняткового обдарування, він, не зважаючи на свою постійну зайнятість, тонко відчував життя і багато встиг про нього сказати. Ерудит широкого діапазону, знавець душі сучасника Володимир Ілліч завше користувався глибокою повагою читачів, радіослухачів і колег. У своїй творчості він відкривав незвідані береги, створене ним назавше залишиться в пам’яті справжніх поціновувачів високого мистецтва рідного слова. Життєвий шлях, пройдений Володимиром Іллічем Невмитим, є яскравим прикладом беззавітного служіння Батьківщині, відданості ідеалам честі, добра і справедливості. Розділяючи безмірне горе, висловлюємо глибоке співчуття родині в її непоправній втраті. Рада Одеської обласної організації НСПУ, колеги. УЛГ * Допущено помилку - не Чорнобаївського, а Звенигородського району (В,Б.) |
17 вересня 2013
|
У віці 59-ти років, після тяжкої хвороби, пішов із життя заступник генерального директора з питань радіомовлення Одеського обласного державного радіо, багаторічний власний кореспондент Українського радіо, член Національної спілки журналістів та Спілки письменників України Володимир Невмитий. Про це повідомляють його колеги. Володимир Ілліч Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівка Звенигородського району Черкаської області у сім'ї сільського вчителя. У 1976 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював кореспондентом, відповідальним секретарем багатотиражної газети «Іллічівський судноремонтник», кореспондентом газети «Земля і люди». Співпрацював з журналами «Україна», «Президент», тижневиками «Президентський вісник», «Влада і політика». Другу вищу журналістську освіту отримав у Вищій партійній школі в Києві. У штаті Одеського обласного державного радіо, починаючи з травня 1982 року, Володимир Ілліч пройшов шлях від редактора економічних і морських програм до керівника. Весь свій досвід, письменницький та журналістський талант він протягом шести з половиною років реалізовував в одеському радіоефірі як директор радіо. З червня 1995 р. й до останнього часу він - власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області. Передачі Володимира Невмитого звучали на Українському радіо, в ефірі Москви, Мінська, Кишинева, Таллінна, Баку, Владивостока, Варни, Браїли... Володимир Невмитий - автор книжок Tabula rasa, «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце», «Втіхи на воді», редактор збірників: «Радіо і... решта життя», «Прийшов сказати», першого видання українською мовою повісті Костянтина Паустовського «Чорне море». Лауреат премій імені Памви Беринди, Міжнародної асоціації працівників культури і мистецтв імені Валентина Михайлюка, фестивалів «Калинові острови», «Україна - єдина», «Українська мова - мова єднання», «Перемогли разом», професійних конкурсів «Золоте перо» та «Твої імена, Одесо». |
17 вересня 2013
|
Із сумної новини розпочався вчора робочий день Одеського обласного державного радіо. Вранці, 4 вересня, у віці 59–ти років, після тяжкої хвороби, пішов із життя заступник генерального директора з питань радіомовлення, багаторічний власний кореспондент Українського радіо, член Національної спілки журналістів та Спілки письменників України Володимир Ілліч Невмитий. Колектив державної телерадіокомпанії, радіослухачі Одещини та України, інтелігенція нашого регіону зазнали тяжкої втрати. Володимир Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівці Звенигородського району Черкаської області у сім'ї сільського вчителя. У 1976 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював кореспондентом, відповідальним секретарем багатотиражної газети 'Іллічівський судоремонтник', кореспондентом газети 'Земля і люди'. Співпрацював з журналами 'Україна' 'Президент', тижневиками 'Президентський вісник', 'Влада і політика'. Другу вищу журналістську освіту отримав у Вищій партійній школі в Києві. У штаті Одеського обласного державного радіо, починаючи з травня 1982 року, Володимир Ілліч пройшов шлях від редактора економічних і морських программ до керівника. Весь свій досвід, письменницький та журналістський талант він протягом шести з половиною років реалізовував в одеському радіоефірі як директор радіо. З червня 1995 року й до останнього часу він – власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області. Передачі Володимира Невмитого звучали на Українському радіо, в ефірі Москви, Мінська, Кишинева, Талліна, Баку, Владивостока, Варни, Браїли... Володимир Невмитий – автор книжок 'Tabula rasa', 'Озонна зона', 'Найясніше між усіма сонцями сонце', 'Втіхи на воді', редактор збірників: 'Радіо і... решта життя', 'Прийшов сказати', першого видання українською мовою повісті Костянтина Паустовського – 'Чорне море'... Лауреат премій імені Памви Беринди, Міжнародної асоціації працівників культури і мистецтв імені Валентина Михайлюка, фестивалів 'Калинові острови', 'Україна – єдина', 'Українська мова – мова єднання', 'Перемогли разом', професійних конкурсів 'Золоте перо' та 'Твої імена, Одесо'. Найближчі друзі, колеги, громадські діячи й політики національного та регіонального рівнів запам’ятають Володимира Ілліча Невмитого як завжди усміхнену, добру і порядну людину, яка завжди поспішала на допомогу іншим. Честь професії для нього була фарватером у житті. Колектив Одеської обласної державної телерадіокомпанії висловлює співчуття родині й всім, хто любив нашого незабутнього директора. |
10 вересня 2013
ПАЗИЧ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧВасиль Іванович Пазич, український оперний співак (бас), народився 25 жовтня 1925 року в с. Тарасівка, тепер Звенигородського району Черкаської області. Вокальну освіту здобув у Харківській консерваторії (1950-55 рр., клас П. Голубєва). У 1955-73 рр. – соліст Київського театру опери та балету, 1973-76 рр. – Центрального ансамблю групи радянських військ у Німеччині, 1976-82 рр. – Київської філармонії. У 1982-96 рр. – викладач Київського педагогічного інституту. Літ.: Лисенко І.М. Співаки України. Енциклопедичне видання / Іван Лисенко. – К. : Знання, 2012. – С. 421-422. |
30 серпня 2013
|
Церква Свято-Покровська. Зведена на честь Покрова Божої Матері. Коли була збудована перша церква в селі – невідомо, але можна судити, що в другій половині XVII століття вона вже була, бо в описах Смілянського деканату значиться, що в 1730 році поруч зі старою церквою збудовано нову. Тоді до парафії було приписано 80 дворів. Настоятелем церкви був Іоаков Гаврилевич, посвячений в Переяславі єпископом Іакінфом у 1727 році. Нову Свято-Покровську церкву було збудовано 1787 року. Була вона дерев’яна, належала до 4-го класу, землі мала 44 десятини. У 80-х роках XIX століття парафія церкви налічувала 1356 чоловіків, 1382 жінки. У церковнопарафіяльній школі навчалося 48 учнів. Землі церква на той час мала 50 десятин. Сюди, в Тарасівку, чотирнадцятирічним хлопцем приходив до місцевого дяка, прагнучи навчитися малярства, майбутній великий поет Тарас Шевченко. У 1877 році Покровський приход Тарасівського волосного центру прийняв священик Антоній Іванович Кошиць. Син його, Олександр, провів у Тарасівці свої дитячі та юнацькі роки. В своїх спогадах він згадує про сільську церкву: «Дзвіниця була окремо і далеко нижче від церкви. Всі дзвони були дуже старі. Тільки два були новіші – великий і постовий менший. Великий був баритон і дуже доброго звуку. Постовий (тенор) – прямо якесь чудо красоти за звуком. Був ще старий, розбитий, і в нього дзвонили тільки на ґвалт під час пожару. Голос справді мав хрипкий і тривожний». Уже в цьому фрагменті спогадів відчувається тонке розуміння звучання церковних дзвонів великим українським диригентом, композитором Олександром Антоновичем Кошицем. Однією з найвідоміших його обробок для хору є твір О. Кониського та М. Лисенка «Боже великий, єдиний» (Молитва за Україну). Цей твір визнано духовним гімном України. Принагідно згадаймо, Що і до збірника «Літургійні співи» (Київ, 1998), який був схвалений до друку Генеральним вікарієм Київсько-Житомирської дієцезії єпископом Станіславом Широкорадюком, твір «Боже великий, єдиний» включено як релігійний гімн богослужінь римо-католицької церкви. Принагідно нагадаємо, що саме єпископ Станіслав Широ-корадюк у 1999 році освятив приміщення відродженого костьолу в Звенигородці, і ще раз переконаємось, який тісний і взаємопов’язаний наш християнський світ. При Свято-Покровській церкві села Тарасівки діяв знаний у повіті церковний хор. Це село велике, одного храму було замало. Наприкінці ХГХ століття парафіяни приступили до будівництва нової церкви на честь Казанської ікони Божої Матері. Вона височіла в центрі села. Та обидві церкви не збереглися до наших днів. З ініціативи краєзнавця і історіографа села 1.1. Невмитого на тому місці, де провів дитячі та юнацькі роки Олександр Кошиць, куди приходив до дяка в науку Тарас Шевченко, встановлено пам’ятний знак. Тут «два сини великого народу починали нелегкий свій шлях». |
13 серпня 2013
|
Село розташоване за 12 км на північний схід від районного центру — міста Звенигородка та за 24 км від залізничної станції Богачеве.Зміст [показати] Історія[ред.] На території сучасної Тарасівки люди жили давно. Край села й донині височать скіфські кургани. А за 5 кілометрів від нього — рукотворна Звенигора, яку насипали й тарасівчани. Повз село проходив відомий Чорний шлях. Крім землеробства, поселенці ще й наглядати за шляхом, бо восени та навесні вода заливала балки. Рубали ліщину, в'язали фашини (тараси) і мостили ними дорогу в баговинні. Звідси й походить назва села Тарасівка. У XVII—XVIII століттях Тарасівка була у складі Корсунського полку. У 1768 році, під час Коліївщини, тарасівчани приєдналися до повстанського загону Семена Неживого, який ішов на Лисянку. Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської імперії Тарасівка потрапила у власність до генерал-губернатора В. В. Енгельгардта. Село мало 2 743 десятини орної землі. Проживало тут 938 кріпаків. Після скасування кріпацтва Тарасівку засіли магнати Браницькі. У 1900 році в селі мешкало 4 044 жителі, до церковнопарафіяльної школи ходило 32 учні. У роки Української революції в селі організовано курінь Вільного козацтва, жителі Тарасівки підтримали Звенигородсько-Таращанське повстання. Близько 600 тарасівців та 400 сміливців із сусідніх сіл під керівництвом А. Пшеничного вступили в бій з німецькими військами і загинули навесні 1918 року. У 1922 році частина села згуртувалася в ТСОЗ, в 1931 році утворилося два колгоспи. Голодомор 1932—1933 років «скосив» у селі 656 душ. За радянщини в Тарасівці зруйнували дві церкви: Покровську — напередодні війни та Казанську — в 1967 році. 437 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 236 з них загинули, 424 нагороджені орденами й медалями. Воїнам-односельцям, що загинули, встановлено пам'ятник та обеліск Слави. У 1951 році врожайність сільськогосподарських культур досягла показників довоєнного рівня. У 1957 році село електрифіковано. Коштом колгоспу «Дніпро» в 1967 році побудовано двоповерхову школу на 560 учнів. Колгосп мав 3,3 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2,7 тисячі га орної землі. Господарство спеціалізувалось на вирощуванні пшениці і цукрових буряків, було розвинуте тваринництво. Допоміжними галузями були рибництво і бджільництво, працювала пилорама. Також на той час працювали будинок культури, три бібліотеки з фондом 22,8 тисяч книг, два фельдшерсько-акушерських пункти, будинок побутового обслуговування. Сучасність[ред.] У 2007 році село газифіковане. Відновлено церкву Казанської Ікони Божої Матері. На території села діє СТОВ Корсунь «АгроРось». Основним напрямом виробництва господарств є вирощування зернових культур. Персоналії[ред.] У Тарасівці провів дитячі та юнацькі роки Кошиць Олександр Антонович — український диригент, композитор і етнограф. У 2000 році в селі споруджено, а 2010 році оновлено на сучасний вид пам'ятний знак на честь О. Кошиця. У 2005 році в загальноосвітній школі відкрито музей видатного земляка. В експозиції музею — портрети О. Кошиця, роботи його правнука Юрія Кошиця і самодіяльного художника Леоніда Бондаря, фотоматеріали з Вінніпезького архіву, книги О. Кошиця «Спогади» та «З піснею через світ» та картини художника А. Савченка «Тарасівка часів О. Кошиця». У селі народився Василь Ларіонович Пазич (1925—1997) — народний артист України, співак Національної опери, викладач теорії співу в Київському інституті імені Драгоманова. Вихідцями села є: Красюк Іван Прокопович — генерал-лейтенант міліції, начальник Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України, випускник Тарасівської середньої школи; Мудрагель Василь Данилович — майор-авіатор, удостоєний 14 урядових нагород; Невмитий Володимир Ілліч — журналіст, письменник; Невмитий Микола Лукич — кандидат економічних наук, доцент кафедри теоретичної та прикладної економіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У селі жив Невмитий Ілля Іванович — учасник бойових дій у радянсько-німецькій війні, вчитель, заступник голови колгоспу «Дніпро», директор Тарасівської середньої школи, голова сільської ради ветеранів війни і праці, краєзнавець. Джерела[ред.] Портал «Черкащина» Тарасівка у Вікісловнику? Посилання[ред.] ? http://maps.vlasenko...рос.) Література[ред.] Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР. Бурій В. Диригент і композитор Олександр Кошиць / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2005. - 9 верес. - С. 4. - (Постаті). Ресурси інтернету[ред.] who-is-who.com.ua |
9 липня 2013
|
Тарасовка (укр. Тарасівка) — cело, центр сельского совета Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Тарасовской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. История Вернуться к содержанию ? Археологические памятники с. Тарасовка Курганы-4 скифо-сарматская эпоха VIIст. До н.э.-IIIст. н.э. 1-3 км. на северовосток от села. Наиболее распространенные фамилии по с. Тарасовка на конец ХІХ –начало ХХ ст.А Б В Алексеенко Андриенко Афанасиенко Балан Бачинский Бойко Бондарь Бурмака Бухтало Ващенко Вовк Г Д Е Галушка Гарбуз Грабговский Гриненко Давиденко Данилюк Демченко Дорожан Дудник Емец Ж З И Женило Задорожний Задырака Заярный Ильченко Ищенко К Л М Кармазин Ковтун Кононенко Кравченко Крамаренко Лагода Лазоренко Лазыч Лысый Лыхно Лютый Ляшенко Моисеенко Мороз Мрыкот Н О П Назаренко Неумытый Нещадим Онуфриенко Острый Павлик Павлык Пазыч Пащенко Пидручний Плахотник Пухляр Пшеничный Р С Т Ропотило Рубань Рудан Рыбалка Скрипник Скрыпник Сывак Тертица Токовой У Х Ч Уманец Харченко Хатковой Хейлик Хивренко Чередник Черненко Черничка Ч Ш Щ Чуенко Шабало Щербина Я Яковенко Яцун Вернуться к содержанию ? Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Тарасовка, село между Олышаной и Звенигородкой, в 10-ти верстах от того и другого места. Прежде здесь были болотистые непроходимые места, для проезда по коим были вымощены длинные гати тарасом или фашинником. Отсюда и название села. Жителей обоего пола 2600. Церковь во имя Покрова Пресвятой Богородицы, деревянная, 4-го класса; земли имеет 44 десятины; построена 1787 года. Предшествовавшая была построена 1730 года около старой, как записано в визите Смелянскаго деканата за 1741 год. Дворов в приходе, во время визиты было 80, а священником Иаков Гаврылевич, в 1727 году посвященный в Переяславле епископом Иакинфом. Вернуться к содержанию ? Метрические книги по селу Тарасовка находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Покровська церква, с. Тарасівка Звенигородського повіту Тарасівської волості Народження: 1861-1862: ф. 931, оп. 1, спр. 27; 1867-1872: ф. 931, оп. 1, спр. 27; 1875-1878: ф. 931, оп. 1, спр. 162; 07.-8.1879: ф. 931, оп. 1, спр. 27; 11.1879-1887: ф. 931, оп. 1, спр. 225; 1879-1880: ф. 931. оп. 1, спр. 226; 1882-1884: ф. 931. оп. 1, спр. 226; 07.1887-07.1897: ф. 931, оп. 1, спр. 364; 1890-1893: ф. 931, оп. 1, спр. 437; 1894-1899: ф. 931. оп. 1, спр. 513; 1900-1903: ф. 931. оп. 1, спр. 620; 1904-1906: ф. 931, оп. 1, спр. 692; 1907: ф. 931. оп. 1, спр. 620; 1908: ф. 931. оп. 1, спр. 692; 1910: ф. 931, оп. 1, спр. 806; 1911-1912: ф. 931, оп. 1, спр. 842; 1913: ф. 931, оп. 1, спр. 806; 1917-918: ф. Р-5899, оп. 1, спр. 1 Шлюб: 1875-1878: ф. 931, оп. 1, спр. 162; 1879-1880: ф. 931, оп. 1, спр. 226; 1882-1884: ф. 931, оп. 1, спр. 226; 1885-1887: ф. 931, оп. 1, спр. 225; 1890-1893: ф. 931. оп. 1, спр. 437; 1894-1899: ф. 931. оп. 1, спр. 513; 1900-1903: ф. 931, оп. 1, спр. 620; 1904-1906: ф. 931. оп. 1, спр. 692; 1907: ф. 931, оп. 1, спр. 620; 1908: ф. 931. оп. 1, спр. 692; 1910: ф. 931. оп. 1, спр. 806; 1911-1912: ф. 931, оп. 1, спр. 842; 1913: ф. 931, оп. 1, спр. 806; 04.-11.1917: ф. Р-5899, оп. 1, спр. 151; 1918: ф. Р-5899, оп. 1, спр. 151 Смерть: 1875-1878: ф. 931, оп. 1, спр. 162; 1879-1880: ф. 931, оп. 1, спр. 226; 1882-1884: ф. 931, оп. 1, спр. 226; 1885-1887: ф. 931, оп. 1, спр. 225; 1890-1893: ф. 931. оп. 1, спр. 437; 1894-1899: ф. 931. оп. 1, спр. 513; 1900-1903: ф. 931, оп. 1, спр. 620; 1907: ф. 931, оп. 1, спр. 620; 1910: ф. 931. оп. 1, спр. 806; 1911-1912: ф. 931, оп. 1, спр. 842; 1913: ф. 931, оп. 1, спр. 806; 02.-12.1917: ф. Р-5899, оп. 1, спр. 151; 02.-12.1918: ф. Р-5899, оп. 1, спр. 151 Київська губернія Київська єпархія Свято-Казанська церква, с. Тарасівка Звенигородського повіту Тарасівської волості Народження: 06.-08.1912: ф. 931, оп. 1, спр. 842 Шлюб: 10.-11.1912, ф. 931, оп. 1, спр. 842 Смерть: 06.-12.1912: ф. 931, оп. 1, спр. 842 |
8 липня 2013
|
травня 26, 2013 Посівна кампанія весни 2013 року для Тарасівської філії “АгроРосі”, що у Звенигородському районі була на порядок легшою, незважаючи на погоду, за рахунок придбаного посівного комплексу “SOLA”. Його перевага в тому, що машина може одночасно вносити міндобрива і висівати насіння. За рахунок іспанської техніки набагато швидше проходить технологічний процес. Коштувало це задоволення недешево. За словами керівника Тарасівської філії агрофірми “АгроРось” Миколи Яцуна, подібним комплексом не може похвалитися жодна українська агрофірма. — Я рекомендував своєму керівництву придбати ще одну сівалку. Мене підтримали, але запропонували ось цей, вигідніший варіант, — розповідає керівник Тарасівської філії агрофірми “АгроРось” Микола Яцун. — Хоч комплекс і дорогий, проте затрати будуть виправдані. З його допомогою ми набагато швидше сіємо. В порівнянні із тією сівалкою, що ми маємо, ця справляється удвічі швидше з добовою нормою виробітку. В бункер комплексу вміщується посівного матеріалу на 16 гектарів і добрив до 6 тонн. З посівною Тарасівська філія “АгроРосі” вже впоралася. Як і минулого року, основну ставку зробили на кукурудзу, якої посіяли на площі в 750 гектарів. Озимої пшениці посіяно в рази менше — 300 гектарів. — Кукурудза наразі на ринку дуже ціниться, — запевняє керівник Микола Яцун. — Це високоврожайна культура і більшість господарств найбільше площ засівають саме нею. З новими технологіями і виведеними гібридами кукурудза дає 10-15 тонн з гектара, і на нашій території така цифра цілком реальна. Не менш популярною культурою є ріпак. Ще п’ять років тому господарство його не вирощувало. Тепер же це перспективна рослина, бо ціна на неї вигідна для аграріїв. А от вівсом і гречкою вже не займаються, через нерентабельність. — У нас господарство насіннєве, тому овес і гречку не сіємо, — пояснює Микола Пилипович. — Наші культури — озимі пшениця та ячмінь, ярий ячмінь, соя. Соняшник і кукурудза — це як проміжні культури між ними в сівозміні. Наразі філія агрофірми “АгроРось” вносить у землю мінеральні добрива, які підживлюватимуть і захищатимуть посіви, лагодить, за необхідності, техніку і скоро почне готуватися до збору урожаю. А це, впевнений Микола Яцун, вже не за горами. По-перше, скоро літо, а по-друге, з нинішньою спекотною погодою жнива не змусять себе чекати. Про це повідомляють у Звенигородській райдержадмінфістрації. |
27 травня 2013
|
НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ Кошиць Олександр Антонович |
9 квітня 2013
|
| Закрити |
