Іван Мартинюк

ХРОНІКА СЕЛА ЦЕНЕВА

До більших та кращих сіл Бережанського повіту, можна зарахувати і село Ценів розташоване на північний схід від Бережан. Звідки пішла назва - не відомо. До села належало 4.700 моргів землі, з яких 1200 - були власністю так зв. 'скарбу'. Колись до села належали 170 моргів громадського лісу, що його громада продала 'скарбові' . На краю села, на горбку, видніла стара дерев'яна церковця, збудована ще в 17 століттю, нижче неї стояло приходство. До парохії Ценів належало ще й село Олесин. Статистичні дані подають, що село Ценів у 1900 р. нараховувало 1.769 осіб, з того греко-католиків 1.513, римо-католиків 200, жидів 56. У 1939 р. населення зросло до 2.080 осіб, з того було українців 1.985, поляків 35, польських колоністів 60. До першої світової війни жили в Ценеві 6 жидівських родин, які займались головно торгівлею, а дехто й сільським господарством.

У 1912 р. заходами пароха о. Григорія Кончевича були засновані читальня 'Просвіти' і споживча крамниця. Головою читальні став отець парох, членами управи були: Михайло Вальорний, Микола Смик, Тома Бесага, Яків Кравець. Барато праці докладав і син о. пароха, Роман Кончевич. Крамниця містилась спочатку в домі Якова Кравця, а читальня - в домі Миколи Зазульки. В тому часі було засноване і пожежно-гімнастичне т-во 'Січ' - кошовим був Прокіп Воробець. У селі була ще й християнська приватна крамниця Панаса Безушка.

До першої світової війни, в селі працювала двоклясна українська школа, якої управителем був учитель Григорій Кісь, помічником Петро Савчук Школа мала власний будинок під солом'яною стріхою. Згодом будинок став замалим для всіх дітей у шкільному віці, тому громада вирішила в 1913 р. збудувати нову, більшу школу і поставила двоповерховий будинок критий бляхою, в якому можна було примістити й сім кляс. У 1914 р. будова була майже закінчена, але світова війна перешкодила дальшій праці, зокрема ініціяторів будови, членів шкільної ради і будівельного комітету покликано до австрійського війська.

Влітку 1914 р. село зайняли москалі. Відступаючи з Галичини в 1915 р. вони вивезли о. пароха Гр. Кончевича та двох селян - Панаса Безушка і Гарасима Прийдуна. Наступного року, московські війська стали фронтовою лінією над річкою Ценінкою. Були захоплені села: Конюхи. Бишки, Потік, Куропагники, Баранівка, Шибалин, і Жовнівка з горою Лисонею. Село Ценів опинилось по московській стороні. Тоді московські війська розібрали будинок новозбудованої школи і використали матеріял на будову окопів.

По відступі московських військ з-над Цєнівки в 1917 р., село почало наново громадську працю, і вже в 1918 р. діяла громадська школа, приміщена в селянській хаті Дмитра Попика. В той час повернувся давній управитель школи Григорій Кісь і почав у ній працювати, танедовго, бо восени 1918 р. вступив до лав української армії і школу знову закрили. Після невдалої українсько-польської війни, коли Галичину захопила польська армія, поляки покликали всіх учасників Визвольних Змагань до громадської канцелярії і там Їх карали побиттям. Били Їх до непритомности. Тоді потерпіли: Василь Чорноус, Микола Стасюк, Микола Лопатка, Онуфрій Кобасовський, Іван Ковадло, Іван Ребій, Іван Чорноус та багато більше, Їхні прізвища - забулись. Перед цею безправною екзекуцією, таки втекли кілька колишніх вояків, ховаючись увесь рік між родиною та свояками, але вкінці Їх зловили. Вони також не минули злочинного польського варварства, до того ж Їх ще засудили на рік в'язниці, це були - Гнат Кравець і Микола Вальорний.

Згодом ценівська громада почала відновлювати культурно-господарське та національно-політичне життя. В 1919 р. повернувся з московської неволі о. Гр. Кончевич, однак з надірваним здоров'ям, та й літа вже не дозволяли йому так працювати як передше. В 1922 р. почалася парцеляція 'скарбових' земель і тоді до села прибули із заходу колоністи-мазури, яким уряд продавав по низькій ціні землю; крім того, вони діставали ще й державну позику на 'відбудову'. Прибуло їх 16 родин і свою колонію назвали 'Ценівкою'. В той час у громаді почали відбуватися певні зміни у різних ділянках. З війни, полону та польських тюрем, поверталися давні, старі будівничі громадського життя. У 1921 р. помер батько нашого громадського життя бл. п. о. Григорій Кончевич. Після його смерти, коротко завідував парохією о. Ратич, потім став парохом о. Степан Комар гідний наслідник о. Кончевича, справжній патріот та невсипущий працівник на громадській ниві. За його почином,закипіла праця і в парохії і в громадському житті. Отець парох разом з Петром Савчуком, управителем школи в Ценеві, відновив у 1923 р. споживчу кооперативу 'Єдність' та читальню 'Просвіти'. Головою читальні став о. Ст. Комар, головою кооперативи - Петро Савчук.

Читальня містилася тоді в селянській хаті Василя Купчака, а кооператива у хаті Петра Франка. 1925 року засновано організацію молоді 'Луг', кошовим якої був Нестор Лещук, О. Степан Комар був ініціятором і активним членом згаданих організацій, його праця увінчалася непересічними успіхами.

1928 року збудували в селі новий дім читальні, в якому мала приміщення і кооператива. Фінансово помогли довершити це діло українські поселенці в Америці, односельчани - Ценівці, між ними Іван Ухман (живе в Четгем, ЗСА) Лука Стандрет, Василь Осецький (тепер у Гановер, Н. Дж.) та багато інших.

У 1929 р. за ініціятивою о. Ст. Комара та гуртка свідомих селян, створено в селі духову оркестру з 16-ти музик. Їх інструктором був Лаврій Шмідт зі Львова.

Тридцяті роки принесли .лтацифікацію' та арешти серед українського населення. Тоді заарештовано за приналежність до УВО - ОУН: о. Степана Комара, Марійку Палажій, Івана Атаманчука, Дмитра Корніцького, Дмитра Білоуса, Миколу Барана, Миколу Микитюка. Були засуджені за приналежність до УВО польським судом У Бережанах: Іван Атаманчук на 7 років тюрми, , Микола Баран на 5 років, Дмитро Білоус на 3 роки, Дмитро Корніцький та Микола Микитюк - на два роки кожний. У висліді польського розгулу-пацифікації, читальня та кооператива зазнали великої матеріяльної втрати. Але громадська праця не вгавала, з'являються нові, повні енергії і завзяття працівники.

Політичний провід перебрав член ОУН - Михайло Пайончківський. При читальні створено аматорський театральний гурток. Оркестра перейшла в руки Осипа Корніцького, Михайла Корніцького та Андрія Мандзія. Читальня побільшила свою бібліотеку до одної тисячі томів. Тоді ж засновано 'Самоосвітній гурток' під керівництвом Осипа Пайончківського та такий же гурток для дівчат під кєрівництвом Євдокії Кужди. Створено і гурток 'Рідної Школи' під проводом Івана Мартинюка, та гурток 'Сільського Господаря', яким керував Антін Пайончківський. Була і спортивна футбольна дружина.

1933 року заарештовують та засуджують на три роки тюрми Андрія Мандзія під закидом участи у шкільних саботажах, чого йому на суді не доказали.

Від 1918 до 1921 рр. село Денів не мало школи. Навчання відновилось, коли вернувся до села Петро Савчук Він став управителем школи, а помічною силою вчителька Марія Дичківна. Школа містилась у сільських хатах Миколи Зазульки та Теодора Левицького. Аж у 1924 р. збудовано нову школу на старому фундаменті. У ній містилися дві кляси та помешкання для управителя. Згодом шкільна влада перевела в інше місце учительку Марію Дичківну, на її місце прибув учитель-поляк Брах, швидко й другий вчитель також поляк Флис. Управителем школи залишився лишень до 1937 р. Петро Савчук, бо від того ж року, управителем школи був призначений поляк Брах, помічною силою поляк Флис в чисто українському селі Ценеві. Польські колоністи збудували для себе окрему школу на своїй колонії, там вчили польські вчителі і лишень по польськи.

З приходом большевиків управителькою була Марія Дина, однак через кілька місяців те місце влада передала учительці Наталі Пайончківській - родом з Ценева, допоміжною силою була Софія Смачило, а згодом на її місце прибули учительки з Наддніпрянщини – Марія Динько та Ольга Гавриленко. Після відступу большєвиків, вже за німецької окупації школою керували Станислав Сендецький, а допоміжні сили мінялися тоді майже щомісяця як: Іван Гнойовий, Роман Прийма, Микола Хоманчук, та Михайло Новицький. У 1942 р. на місце проф. Сенделького прибула Євгенія Булівна, якій допомагали - Ярослав Івашків та Осип Пайончківський. Такий стан у ценівському шкільництві тривав до 1944 року.

Кооперативне життя в Ценеві

До пацифікації кооператива, що нараховувала 80 членів, розвивалася досить повільно. Управу її очолювали тоді вже старші віком громадяни, о. Ст. Комар, управитель школи Петро Савчук, Тома Басага, Антін Пайончківський, Микола Смик, Михайло Вальорний, Яків Кравець, Іван Ковадло та Роман Нирка. У селі було п'ять жидівських крамниць, себто - велика конкуренція. Коли ж прийшла 'славна' пацифікація здавалося, що прийшов кінець для кооперативи. По пацифікації керівництво кооперативою взяли молодші громадяни, повні запалу й посвяти для народньої справи і кооператива почала поволі оживати. Провід її перебрали: Василь Ребій, Іван Зазулька, Юрій Лопатка, Михайло Корніцький, Микола Коваль.

1932 року кооператива 'Єдність' відчинила свою філію на другому кінці села. Рівночасно в частині села 'Підліс', відкрито другу кооперативу - 'Самопоміч'. Та швидко показалося. що ні філія ані нова кооператива не розвиваються. В 1933 р. наступила зміна управи кооперативи. До нової управи увійшли: Іван Мартинюк, Василь Пайончкінський, Іван Ребій, Іван Зазулька та ін. Кооператива 'Єдність' об'єдналася з кооп, 'Самопоміч' і засновано три філії нової кооперативи. В тому часі вибралися з села жидівські родини. Кооператива не маючи тепер конкуренції, розгорнула свою діяльність і дійшла до майна в сумі вісім тисяч злотих. 1937 року засновано також кредитову кооперативу 'Надія', що до приходу большевиків мала вже власного майна дві тисячі зл. У селі крім кооперативи і філії, діяли ще три приватні крамниці, а саме: Григорія Фарійона. Івана Сути та Миколи Осецького.

У 1933 р. в селі побудували паровий млин. Власниками-спільниками були: о. Степан Комар, Палажій, Іван Попик та Юрій Рура. В 1934р. поставлено в селі другий паровий млин власність Володимира Дидика, Степана Юзьківа, Осипа Попика. Обидва млини мали електричний струм, покищо лише на приходстві було електричне освітлення. Розпочалися заходи, щоби читальня, кооператива і церква мали також електричне освітлення, але війна перешкодила цей плян здійснити.

3 приходом большевиків восени 1939 р., село Ценів як зрештою і всі села та містечка, були змушені зайняти нову позицію супроти нового окупанта. Спочатку була 'ніби' передишка: поширювано поголоски, що большевицька влада змінилася, пішла більше 'направо' - відчувався брак орієнтації. Але вже через кілька тижнів почалися зміни. Життя в читальні занепадало, з'явились там одиниці, котрі до того часу ніколи не навідувались до читальні. Бібліотеки читальні і гуртка 'Рідної Школи' майже повністю були сконфісковані новими .визволителями'. З духової оркестри залишилися самі інструменти, а музиканти розбіглись по світу. Життя в кооперативі попливло іншим руслом. Іван Мартинюк покинув працю - залишились Василь Пайончківський та Іван Ребій. 24 грудня нова московсько-большєвицька влада показала свої правдиві пазурі і зуби заарештовуючи: Василя Пайончківсьного, Миколу Коваля, Степана Орлевича, Дмитра і Михайла Корніцьких. Останні з тюрми не повернулись. У кооперативі залишився сам Іван Ребій. До управи в кооперативі потрапили комунізуючі 'пройдисвіти'. Вони в першу чергу, зліквідували філії, створили одну крамницю, в якій, крім портретів 'вождів', гнилих оселедців та голілки - не було жадних товарів.

У селі розпочалися арешти і вивози на Сибір. 12 лютого 1940 р. вивезли всіх польських колоністів. Кілька з них ще перед початком війни продали свої поля й забудування селянам з Рогатинського повіту - Теодорові Канафоцькому, Теодорові Доскочинському і Степанові Держилі - українцям, однак і їх усіх з родинами стрінула доля колоністів. З ценівських громадян вивезли: Миколу Вальорного, Теодора Корніцького, Дмитра Ціжевського, На весну 1941 р. були призначені до вивозу родини - Гната Юзькова, Варвари Миськів, Марії Чак. Перші дві родини встигли скритися (майно забрали в колгосп), а Марію Чак з двома дітьми - таки вивезли ...

Незабаром, бо вже влітку 1941 р. на зміну московсько - большевицькій прийшла німецько-гестапівська окупація. Скільки то було надій, пов'язаних з приходом німців! .. Всі надіялись на остаточний розгром комунізму. Села зворушені приходом німців, були готові вітати їх хлібом-сіллю ... Радість тривала дуже коротко. Вже у вересні 1941 р. новий окупант заарештував кількох людей, тут і там побили наших селян, а на села - накладено примусові контингенти натурою (збіжжя, м'ясо, товщі, яйця). Потім виганяли людей до Німеччини на тяжкі роботи. В селі - метушня, крик, плачі ... Гестапо б'є, не дивлячись кого - старих, молодих і дітвору - б'ють без розбору! Зрештою, чого ж церемонитись? Це східні народи призначені на загибіль, може частина залишиться до послуг німецьким 'юберменшам' ... Так написав . 'геніяльний німецький вождь' у своєму творі 'Майн кампф' ще перед війною ...Небагато людей про те знали, тому й ті рожеві надії. .. Українське село реагувало на це на свій лад. Спочатку люди втікали в поля й ліси, згодом почали організовувати самооборону, найбільше з кругів націоналістичної молоді, які також не жаліли германської крови ані шкури як лиш де попали! ..

У 1943 р. в районі Бережанщини організувалась Українська Повстанська Армія - УПА. Молодь Ценева йде в її лави, а зверхники громади повідомляють німецьку владу, що такі-то люди ... виїхали на роботу до Німеччини. Німецька влада швидко відчула силу УПА - У селі майже не з'являються німці. Однак, коли східній фронт підкотився аж до річки Стрипи У 1944 р., німці 9 травня того ж року, таки вивезли примусово 105 селян із Ценева на працю до Райху, а інших примушували копати фронтові окопи. Не обійшлось без жертв: мабуть за спротив на праці загинув тоді Степан Сута, а кількох скалічили. 14 червня 1944 р. німці вночі заарештували 30 громадян, між ними й мене. Частина заарештованих, щоб якось рятуватися, вирішила йти до дивізії 'Галичина'. дехто думав там навчитися військового діла, щоб згодом служити Україні ! ..

Надії на німецьку 'допомогу' виявились наскрізь фальшивими-безпідставними. А тимчасом зі. сходу поверталися попередні 'визволителі' - московські окупанти ...