На околиці зеленошатого села Вакалівщини Сумського району є прадавня криничка. Весело пульсує з глибинних джерел землі незвичайної прозорості вода. Вже у наші дні вчені дослідили її мінеральні властивості. Та у мешканців села, що притулилося до мальовничого лісового пагорба, з давніх-давен зберігається у пам'яті легенда про цілющу силу цієї води.

Джерело було завжди німим свідком щастя і горя Вакалівщини, болю і радості його господарів. Як і за далеких часів, так і тепер криниця наснажує людей любов'ю до рідного краю, до неповторної краси навколишньої природи.

Люблять приходити до лісового джерельця ветерани праці Онисія Данилівна Кохана, Мотрона Миколаївна Кравченко, Єфросинія Полікарпівна Вакулішина. Тут, у цих краях, протікало все їхнє життя. Є що згадати і повідати молоді.

До війни Ониська Ярова (за дівочим прізвищем) була активісткою колгоспного руху, п'ятисотенницею. Комсомолка боролася за високі врожаї цукрових буряків. Землі тутешні були родючі, бо лежали в заплаві тихого Псла. Міцнів колгосп: хлібороби пізнали радість вільної праці. У Вакалівщипі відкрилась школа, клуб, магазин, виросли добротні будинки.

...Завирувала вода в криниці, коли більше як сто чоловіків зачерпнули з неї води перед далекою і невідомою дорогою на фронт. 81 з них так і не повернувся до рідної оселі...

Провела на фронт свого чоловіка і Онисія Данилівна. Воював з ворогом і її брат Павло, а другий брат, Іван, був підпільником. По три-чотири солдати, було, виряджала на фронт одна сім'я. Наприклад, Марія Федорівна Заведенська проводжала на війну чоловіка Антона Федоровича і трьох синів. Дочекалась лише чоловіка, а хлопці Микола, Сашко та Іван загинули. Теж троє синів воювали разом з батьком Василем Івановичем Твердохлібом.

У складі 167-ї стрілецької дивізії боролася з ворогом автоматниця Ганна Карпівна Ігнатенко.

Після мобілізації чоловіків на фронт у селі залишились лише жінки, діти й старики. Ті, хто здатний був тримати в руках зброю, організувались у партизанський загін. Оскільки Вакалівщина примикає до великих Нікольських лісів, фашисти довго не наважувались сюди з'являтися. Та глибокої осені таки зачастили. Приїдуть з сусідньої Бітиці, позганяють жінок на майдан і вчинять допит:

Хто пішов у партизани?

Де переховуються?

А далі починали глумитися над людьми — били нагайками, катували. І, звісно, грабували село...

Та люди не скорилися фашистам, саботували їхні розпорядження. Віру в перемогу надавали сміливі дії партизанів, які громили ворожі гарнізони, зривали мости, лінії зв'язку. В селі добре знали, що в області діє грізне партизанське з'єднання Сидора Ковпака. А на початку лютого 1943 року переможно прокотилися рейдом по Сумщині кіннотники Михайла Наумова. Населення дізнавалося правду про перемогу наших військ під Сталінградом, про становище на інших фронтах.

З Хінельських лісів народні месники здійснили 150-кілометровий ривок на південь. Вони визволили села Олексіївну, Нову Січ, Кияницю, Барилівку, Сінне, Вакалівщину, Бітицю.

Жителям було роздано награбоване окупантами зерно. На Стецьківському шляху наумівці знищили німецьку колону, а в Нікольському вивели з ладу лісопильний завод.

Партизани з боями наблизились на 18 кілометрів до обласного центру, де був великий гарнізон фашистів. Зупинились у Бітиці. Згодом М. І. Наумов писав у своїй книзі «Степовий рейд»: «Тиха Бітиця, котра немовби загубилася посеред лісів і балок, швидко перетворилась у центр, куди збирались люди і надходили важливі відомості майже з усього півдня області».

Багато юнаків з навколишніх сіл влилися в партизанське з'єднання. Серед них був і вакалівець Купріян Іванович Кравченко. Населення допомагало партизанам продовольством, одягом, взуттям, повідомляло про пересування ворожих угруповань, передавало знайдену зброю.

Якось наприкінці лютого 1943 року партизани довідались про те, що з Кияниці до Бітиці має прослідувати німецький обоз з важливою поштою і майном. Вирішили зробити засідку у Вакалівщині і захопити його.

Група розвідників у складі С. П. Антоненка, А. І. Крамаренка, В. А. Ткаченка, А. І. Сороки, О. Ф. Кузнецова замаскувалася на подвір'ї Онисії Данилівни Коханої для рантового нападу на охорону обозу. Хата стояла посеред села. І ось опівдні з лісу виїхав обоз. Попереду — сани з кулеметом, за ними — дві підводи з вантажем.

Пролунали постріли, зчинилась метушня. Партизанам вдалося ліквідувати охорону, захопити підводи. А через день із Сум з'явились карателі.

— Кров холоне у жилах, коли згадуєш лютневу трагедію Вакалівщини,— говорить О. Д. Кохана.

Зранку 28 лютого 1943 року близько сотні фашистів у маскувальних халатах оточили село. Вони відкрили стрілянину по оселях. Запалали стріхи — в селі почалася пожежа. Перелякані люди вибігали на вулицю. Навіть без теплого одягу.

Чоловіків карателі розстрілювали на порозі. А жінок і дітлахів зігнали на замерзлий став обіч села. Встановивши на пагорбі три кулемети, кати пильно чатували невинних людей — роздягнених і босих, які, щоб не так страшно було вмирати, взялися за руки.

...Того дня гітлерівці вбили трьох братів Хомовських — Петра, Грицька і Павла, що саме повернулися з лісу за завданням месників, а матір партизана Івана Єременка Уляну Євлампіївну кинули у вогонь. Від рук фашистів загинули Гнат Іванович Стригунов, Пилип Микитович Новак, Іван Андрійович Твердохліб, Петро Андрійович Дубовченко, шістнадцятилітній Сашко Мужицький...

Сніг перемішався з людською кров'ю і попелом...

Перекладач карателів вигукнув:

— Партизанова жона Ганна Вакулішина з двома дітьми — виходь наперед! Так... Ниніла Ярова і дочки твої Онисія і Марфа — теж. Ви переховували партизанів, чи не так? Вас належить розстріляти. Та наша влада великодушна: ми відшмагаємо вас нагайками — по голому тілі, на морозі — перед цим натовпом!

І почалися тортури...

Все навкруги палало. Жодної хати не минули палії. Де був дім під бляхою — лили бензин. Не вгамувавшись, карателі поїхали до Нікольського і Зеленого Гаю. Там теж спалахнули пожежі.

Зранені, змучені, голодні і обморожені жінки з дітьми на руках попрямували полем — до сусіднього села Рибці. Снігу було вище колін. Не витримала мук і поневіряння, замерзла на смерть Марія Хо-мовська — сестра трьох страчених братів-патріотів.

— Давайте завертати у ліс,— запропонувала Онисія Кохана.— До нашої рідної криниці.

Так і зробили.

Біля вогнища стали зігрівати дітей.

— Ото в лісі, біля криниці, холодні і голодні, ми й зустріли перший день весни 1943 року,— журно говорить Онисія Данилівна.—
Черпали воду з криниці, тамували біль свою...

Два тижні жили люди у хащах. Перебивались як могли: пекли картоплю, шукали старі жолуді. Сміливці ходили вночі у село — до своїх погребів, де збереглися деякі продукти.

А потім, коли наблизилась лінія фронту, перейшли в села Кияницю, Юнаківку, Миропілля, Пепянки, Плехове Курської області. Добрі радянські люди різних національностей дали всім притулок, підтримали у лиху годину. Жили як одна сім'я, одна рідня.

Квартирували по кілька сімей в одній хаті. Наприклад, у лісниковій оселі мешкало аж 50 чоловік. Та, як мовиться, хоч і в тісноті, але в злагоді. Дітям слали у хаті, а дорослим — на горищі і в сараї. Вже відчувався подих весни. Народ жив надією на визволення.

У березні 1943 року війська 167-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту, яким командував М. Ф. Ватутін, вибили ворога з Вакалівщини. Тут на п’ять місяців пролягла лінія фронту. 1 коли в серпні 1943 року розпочався завершальний етап Курської битви, радянські воїни остаточно очистили Сумщину від фашистських загарбників.

...Повернулися вакалівці до рідного села і знову жахнулися. Нічого не можна було впізнати. Погорілі двори позаростали бур'янами, печі порозвалювались. Стали жити у льохах, землянках. Розкопували у лісі бліндажі, возили з них балки і зводили хати.

Матеріалів та інструментів не було. Доводилось у лісі шукати дріт, рубати його на цвяхи. Таким чином збивали і скріплювали дошки.

У неймовірно важких умовах відроджувалось колгоспне господарство. Не вистачало техніки, робочих рук. Із Ульяновської, Саратовської, Тамбовської областей до артільної комори надійшов посівний матеріал, на фермах з'явилася худоба, свині, вівці, коні. З Кіровської області прибули будівельні матеріали, різне обладнання, інструменти.

Відчутною була підтримка курян. У роки лихоліття в селах російського краю знайшли притулок десятки українських сімей—біженців із спаленої Бітиці. Для сусідів російські брати із своїх невеликих запасів виділили зерно, щоб засіяти ниви.

Радянська Армія продовжувала громити ворога, трудівники Сумщини посилювали допомогу фронту. Хлібороби колгоспу взяли активну участь у будівництві танкової колони «Колгоспник Сумщини», на яку з області надійшло 35 мільйонів карбованців.

Поступово, крок за кроком, налагоджувалося мирне життя. Споруджувалися нові житлові будинки, об'єкти соціально-культурного призначення. Як депутат сільської Ради, О. Д. Кохана багато дбала про благоустрій села, добробут його людей. Поліпшувались умови прані у тваринництві і рослинництві.

Тепер тут утворено другу бригаду великого колгоспу імені Орджонікідзе. Господарство спеціалізується на виробництві зернових і зернобобових культур, цукрових буряків. Збудовано сучасний тваринницький комплекс, діє потужна меліоративна система.

Угіддя колгоспу розкинулись майже на шести тисячах гектарів. Більше половини площі займає орна земля. З кожним роком зміцнюється економіка артілі, а життя трудівників стає все заможнішим.

Другу молодість пережили і села Зелений Гай та Нікольське. в якому, до речі, утворено одне із найкрупніших лісництв області. Тут діють лісопереробні цехи, маслобійня, пилорама, млин. Є восьмирічна школа, амбулаторія, аптека, відділення зв'язку, швейна майстерня, ощадна каса, дитячий комбінат «Сонечко».

Славне село своїми працьовитими людьми. Як і в бою, так і в груді на передньому краї — колишні фронтовики, кавалер орденів Червоної Зірки і Слави третього ступеня Дмитро Федорович Безпалий, орденів Червоної Зірки і Вітчизняної війни другого ступеня Антон Михайлович Єременко, орденів Червоної Зірки і Червоного Прапора Павло Кирилович Єременко, орденів Червоної Зірки і Вітчизняної війни другого ступеня Купріян Іванович Кравченко.

...На центральній садибі колгоспу споруджено меморіальний комплекс на честь земляків, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, і радянських бійців, полеглих при визволенні місцевих населених пунктів. Тут викарбувано і прізвища Героїв Радянського Союзу Марка Степановича Майдана, Олександра Романовича Лазенка, Василя Лукича Новака, Івана Онисимовича Єременка.

Липневої ночі 1944 року група бійців форсувала Німан і закріпилась на невеличкому плацдармі. Десять контратак фашистів відбили сміливці, серед яких був і Марко Майдан. Поранений автоматник не полишив полю бою, знищив 25 гітлерівців. Відважні солдати забезпечили швидке просування наших військ.

Олександр Лазенко пішов на фронт уже після визволення рідного села. 29 вересня 1943 року відділення сержанта Лазенка прикривало переправу свого батальйону через Десну. Фашисти раз у раз кидалися в контратаки. Але їхній шалений натиск стримували мужні радянські воїни. У цьому бою відважний командир загинув, до кінця виконавши свій обов'язок перед Вітчизною.

У 1939 році був призваний до Червоної Армії Іван Єременко. З перших днів війни він брав участь у боях проти гітлерівських загарбників. Битва під Москвою, визволення Білорусії, Литви... Саме на литовській землі гармата старшого сержанта Єременка протистояла основному ударові 30 ворожих танків. Артилеристи не покинули поля бою і зупинили ворога.

Вакалівець Василь Лукич Новак у складі дпвізії, що визволяла село, пройшов фронтовими дорогами через Суми, Ромни, Київ. Під Білою Церквою ворогові вдалося створити міцні оборонні рубежі. В нічній темряві розвідники, серед яких був і Новак, швидко проникли у розташування фашистів. Василь беззвучно зняв вартового, підкрався до штабу. Метнувши гранати, підпалив будинок. На ранок група, виявивши оборонну систему противника і не втративши жодного бійця, повернулась у свій полк.

Серед загиблих і брат Онисії Данилівни. Всіх поіменно пам'ятає село.

...Не заростає стежина до славнозвісної криниці. Обласне бюро подорожей та екскурсій організовує сюди екскурсії, і молодь дізнається про те, що пережила Вакалівщина в роки війни.

Студенти біологічного факультету Сумського державного педагогічного інституту імені Макаренка облюбували собі місце для наукової лабораторії саме тут, у вакалівському лісі, побіля криниці. Обладнано будиночки, влітку з'являється наметове містечко.

Полюбились тутешні краєвиди й робітникам Сумського машинобудівного науково-виробничого об'єднання імені Фрунзе. На березі Псла вони звели пансіонат здоров'я «Сонячна галявина». Під Зеленим Гаєм працівники компресорного виробництва цього ж об'єднання спорудили свою стаціонарну базу відпочинку.

Струмує чисте джерело. Викликає спогади про трагічне минуле. І про тих, хто віддав своє життя за світлий день над цією землею.