ФОТОРЕПОРТАЖ

14 жовтня для жителів Василькова — особлива дата з потрійним значенням: у селі відзначається храмове свято, День села, а на теренах всієї держави — День захисника України та День українського козацтва. Цей святковий день став не тільки народорелігійним, а й національним. Тож на урочистості прийшли до Васильківського бу-динку культури від старого до малого.

Свято розпочалося віршованими рядками ведучих Ольги Руденко та Романа Дранченка: «Пісенний мій краю, любов моя вічна тут пам’ять козацька і слава батьків. Так хочеться довше дивитися в вікна, вдивлятися в очі своїх земляків». До присутніх звернулися з привітаннями сільський голова Іван Дубина, голова Шполянської райдержадміністрації Володимир Потапенко, директор місцевого НВК Наталія Мотрич.

Привітали найстарших ва-сильківчан: Надію Дранченко,1922 року народження, та Степана Шпицю, якому виповнилося 95 років, а також найменших. Ветеранів Другої світової війни лишилося у Василькові лише двоє: Степан Шпиця та Яків Нечипоренко. У цей день святкувала 80-ту річницю і жителька села Раїса Іванівна Литус. Усі вони отримали цінні подарунки.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='101 009' width='400' height='252' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>Не обминули увагою і наших багатодітних матерів, згадали всі колективи, які працюють на території села. На святі діяла виставка народно-прикладного мистецтва, розігрувалася безкоштовна лотерея, для дітей працювали батути з надувними гірками. Тут пригощали смачною юшкою, варениками, кашею.

Нині ми переживаємо дуже непростий час: триває неоголошена війна проти нашої незалежності та цілісності. Банди сепаратистів-зрадників, яким надає допомогу Російська Федерація, розв’язали кровопролитну війну проти української держави. Гинуть мирні люди, наші військові та добровольці-патріоти. У лавах Збройних сил України в зоні АТО несли службу і наші земляки: Василь Катриченко, Ярослав Михальчук, Святослав Боднар, Віктор Чайка, Сергій Васильченко, Віктор Сич, Віталій Різник, Олександр Геновський, Ігор Костогриз та, на жаль, нині покійний Валерій Фисун, який воював у зоні бойових дій і від отриманих ран помер уже вдома... Згадали тих, хто брав участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи, воїнів-інтернаціоналістів. Згадали всіх поіменно. Хвилиною мовчання вшанували пам'ять під звуки метронома, про тих, кого вже нема серед нас.

Свої пісенні вітання дарували учасники художньої самодіяльності Васильківського будинку культури, а також були запрошені народний аматорський гурт «Шанс» Шполянського міського будинку культури на чолі з керівником Юрієм Присяжним. Окрема подяка нашим спонсорам нашим орендарям: ТОВ «Шпола-Агро-Індустрі», Василю Тертичному, Василю Фуркалу, Ігору Мірошнику та Станіславу Совгирі.

Людмила ШПОНЬКА.

с. Васильків.

Напередодні дня вшанування пам?яті Героїв Небесної Сотні у Васильківському НВК учні 7 класу презентували книгу Анатолія Кравця «Генерал Момот: наш МІФ». Книга розповідає про нашого земляка Ігора Федоровича Момота, який народився 18 серпня 1965 року. Це український прикордонник генерал-майор, начальник Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України м. Черкаси, селище Оршанець, начальник мотоманевреної групи Державної прикордонної служби України, заступник начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Герой цієї книги був справжнім Героєм у житті, а «МІФом» його прозвали ще в дитинстві. Нарікаючи так, друзі закладали у прізвисько по-двійне значення: по-перше, «М.І.Ф.» — ініціали Момота Ігоря Федоровича, по-друге, він над усе любив історію, особливо ж історію битв, а ще — міфи Давньої Греції і Риму...

Всюди, де був, доля закидала Ігоря Момота не як мандрівника, а як Воїна. Він вижив у багатьох боях і сутичках далеко від рідної землі, а поліг 11 липня 2014 року в Луганській області під час обстрілу у установки «Град», захищаючи рубежі рідної держави. Любитель історії, легенд і міфів після загибелі сам став справжньою легендою Незалежної України...

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... height='400' width='318' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>На заході всі присутні вшанували пам?ять Ігоря Момота та загиблих Героїв Небесної Сотні хвилиною мовчання.

На годину спілкування було за прошено голову спілки прикордонників Шполи Василя Фуркала — активного громадського діяча, організатора загону юних друзів-прикордонників. Запрошений гість є випускником Васильківської школи, який зараз проживає та працює вчителем в Шполянській школі №2. На Мар?янівському масиві міста за ініціативи Василя Васильовича встановлено кам?яну стелу на честь загиблих воїнів-інтернаціоналістів Шполянщини. Василь Фуркало особисто знав Ігоря Момота. Його розповідь про знайомство з генералом із захопленням слухали присутні на заході учні та вчителі.

Герой — це той, хто творить життя всупереч смерті і залишається жити в душах тих, хто пам’ятає про нього.

Інна БАКАЛИНА. с. Васильків.

Мітинг-реквієм, присвячений 72-ій річниці визволення села Васильків від фашистських загарбників, відбувся 4-лютого біля пам’ятника «Воїнам, загиблим в роки Великої Вітчизняної війни».

Все далі і далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам’ять про всіх тих, хто не задумуючись, віддав своє життя в ім’я свободи. Ця пам’ять залишиться у наших серцях назавжди. Розпочали мітинг ведучі — працівники культури Ігор Кураш та автор цих рядків.

Біллю та горем, смертю та скаліченими долями відізвалася у душах Велика Вітчизняна війна. В перші ж дні війни на фронт пішли і наші жителі села. Всього ж на фронт за роки війни пішло близько 10000 наших земляків. З них — 6361 загинуло.

Німці кинули із Скотаревого і Василькова танкові частини на Шполу з метою прориву зовнішнього фронту оборони радянських військ.

На підступах до Верхньої Дар’ївки розгорілися жорстокі бої, в яких поряд з піхотинцями брали участь і танки 29-го танкового корпусу.

Визволення території Шполянщини тривало близько двох місяців — з кінця січня по кінець березня 1944 року. Це свідчить про запеклість боїв.

З вересня 1941-го до листопада 1942 року у нашому селі діяла підпільна організація на чолі з А.К.Різником. До її складу входило 20 осіб, в тому числі 2 жінки. У Великій Вітчизняній війні брали участь 627 наших односельчан, з них 260 нагороджені бойовими орденами і медалями. У пам’ять про 300 загиблих споруджено обеліски Слави.

23 особи розстріляли німецькі загарбники. Не оминули рабські роботи в Німеччині і наших односельчан — майже 200 осіб працювали на фабриках і заводах, фермах і полях.

Учитель місцевого НВК Олександр Діхтяренко у своєму виступі нагадав про визволителів села, які поклали голови за наше майбутнє.

Це були не тільки рядові, а й офіцери. Під звуки метронома вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання та покладанням вінка.

Ми є нащадками славного покоління наших предків, які завоювали нам мирне і щасливе сьогодення. І тому, в цей складний для нашої країни час, коли нашій державності та єдності існує загроза, наш святий обов’язок — бути гідними їхнього подвигу. Усіма своїми справами утверджувати мир, злагоду та суспільну гармонію на нашій рідній та вільній українській землі.

По закінченні всі присутні виконали Державний гімн України.

Людмила ШПОНЬКА, бібліотекар Васильківської сільської бібліотеки Шполянської централізованої бібліотечної системи.

Напередодні Дня Збройних сил України у Васильківському професійному ліцеї було проведено урок мужності на тему: «Захист Вітчизни — священний обов’язок кожного!», який підготували викладач предмету «Захист Вітчизни» Віктор Максимчук і майстер виробничого навчання Вадим Кучеренко.

— Наша Батьківщина — це не просто земля. Це та земля, якій у роках історії не було місця, якій довелося винести стільки страждань, стільки ганебних підлих зрад, зазнати стільки голодних років, що стає моторошно на душі. Щоби знову не повторилося страхіття минулих часів, треба піклуватися про власну Батьківщину, охороняти її спокій, берегти її поля і ліси. Без цього всього вона загине, а разом з тим і ми залишимося без Вітчизни, — так говорили учням ліцею.

— Хоч би що не сталося з Вітчизною, хоч би як ворог не хотів завоювати її свободу, усі ми повинні стати на її захист», — звучало в тематичних виступах учнів ліцею Ілони Мельниченко, Влада Кузьменка, Івана Кузіва та Ольги Кушнір. — Не потрібно відмовлятися від служби в армії, бо це не тільки підготовка справжніх бійців, а й чудова життєва підготовка, — твердили юнаки ліцею.
З учнями ліцею спілкувався військовий комісар Шполянського району, голова громадської організації воїнів АТО Черкаської області Олександр Тіхонов та старший офіцер відділу комплектування Шполянського районного військового комісаріату Анатолій Бойко. Вони розповіли про особисту участь в АТО, що всім людям на Землі вони бажають миру. Особливо увагу звернули на те, що юнаки віком 20 років служитимуть у Збройних силах України. Адже тільки тоді, коли Україна буде сильною державою, коли Збройні сили України будуть міцними, ніхто не зможе посягати на її територію.

У виконанні Альони Рукавець та Віталія Пантелеєнка під керівництвом керівника гуртка естрадної пісні «Viva» Олександра Фуркала прозвучали пісенні дарунки для гостей: «Мамо, не плач», «Кленова балада», «Офіцери» та «На варті». Всі разом переглянули фрагменти відеоматеріалів про Збройні сили України, про боротьбу воїнів АТО на сході України. Учні ліцею подякували гостям та подарували їм квіти.

Оксана МАТІКА, заступник директора Васильківського професійного ліцею

Ольга Петрівна ЧАЛА, 
1914 року народження:

— В 1933 році я була вагітною. Як же хотілося їсти! Ще й дитятко смоктало. Сапала буряки, а за це давали юшку, а якщо виробиш норму, то давали ще й 200 г хліба. Якось залишилась вдо­ма, сапати сили не було. Наїлася листя з вишень та так і досапувала. Чоловік привіз свій пайок поділилися удвох, крихти всі позбирали, та так і далі доробляю. Вдома сечевицю варили і туди додавали черепашки. Вижила й дітей на ноги по­ставила завдяки бабусиним гарним спідницям, кофтам, гарним чоботам. Такого великого і те­плого кожуха віддала на базарі за 20 склянок якоїсь крупи. А ще стала в нагоді швейна машин­ка (батько з війни привіз). Її віддала комірникові. І за це це він давав щодня по жмені крупів, борош­на, якогось зерна.

Страшно було в селі, люди ходили безсилі на роботу. Але йшли, бо там юшку давали. Несли свої горщики на поле, щоб і додому дітям прине­сти що-небудь. Якось подув сильний вітер, люди попадали, порозбивали горщики, сидять і пла­чуть... В однієї жінки сапало троє молодих дівчат. Несли з поля пайку-юшку з ячменю, сочевиці. Від знемоги попадали, розбили горщика. Кричать дівчата, збирають на землі зернятка, хапають до рота. Плачуть: «Ми ж хотіли і матері принести».

А було ще й таке. В одній сім'ї батьки помер­ли, залишився брат і дві сестри. Одна сестра поїхала десь на заробітки, щоб хоча б щось за­робити для сім'ї, а брат меншу сестру зварив і з'їв... Коли сестра приїхала з заробітків (а їй все розповіли), заходить до хати, а в хаті сморід. Гукає: «Де ти, братику?». А ж тут показується борода, страшне обличчя. Сестра дуже злякалася та й да­вай тікати. Отак люди звіріли від голоду...

Надія Михайлівна ЦВІРКУН, 
1923 року народження:

— Мені було 10 років. Добре пам'ятаю, як ходи­ли з братом Грицем і сестрою Марусею їсти квіти акації, як трусили це дерево. Брат діставав гіллячку і вона відчахнулась. Впав Гриць ледь не замертво. Ще з тиждень пожив, похарчав та й помер. Се­стричка теж дуже спухла від голоду. Я побігла в ясла й принесла додому їжі, але вже ніхто не міг їсти. То я сама все виїла. Побігла ще в ясла, а потім прибігаю додому, а брат і сестра вже й не дихають. А це мати приходить з роботи, а я й кажу: «Мамо, немає вже ні Гриші, ні Марусі», а мати в плач, самі голодні. В хаті лише водичка. Нікому й ями викопати. Впросили дядьків Не­стора та Тимка, так і поховали в городі.

Пізніше, вже після голодовки, приснило­ся матері, що хочуть діти їсти. Мати зварила вареників ячних з гарбузом і роздала діткам. То так потім і ввижалися їй Гриць і Маруся, що їдять вареники теж та дякують матері. Їли ли­стя акації, вишні, берестка. Липу дерли, суши­ли, млинці пекли, галушки з такого «борошна» варили. З гички млинці пекли теж. Я допома­гала мамі в полі на буряках, а дощі тоді були — страх! Сидимо якось, чекаємо, коли дощі пройдуть, щоб сапати, а це привезли дохлу ко­няку. Люди біжать з сокирами, ножами, щоб і собі відрубати м'яса. Матері було тітка Павли­на одрубає конячини, замотає в онучу, а вона до цього м'яса не навернеться. Було, батько кажуть: «Принеси, Палажко, м'яса, я сам при­готую, тільки принеси». А вона так і це викину­ла, заплющила очі і викинула онучу з м'ясом. «З голоду буду вмирать, дохлу конину їсти не буду...». Казали, була в Шполі тітка Гапка, яка заманювала чимось дітей до себе, варила з них холодець і продавала на базарі. У неї пона­ходили в лежанці голови, руки й ноги.

Головою був Вареник, він жалів людей, да­вав якісь крупи, чим міг допомагав.

Явдоха Прокопівна РУКАВЕЦЬ, 
1925 року народження:

— Мені було 7 років. Пам’ятаю, як мати із старшою сестрою ходили в ліс рвати квіти з акації. Люди падали прямо на ходу. Одна сім’я вимерла, то їх всіх вкинули в погріб (Слизьких). На кладовищі копали одну яму і кидали туди всіх.

Марфа Прокопівна БАКАЛИНА, 
1914 року народження:

— У нашої бабусі був золотий хрестик, його продали та купили зерна.Так і вижили. Я була ланковою. В моїй бригаді були крепкі дівчата, бо вдома була корова. Ми було їмо юшку із сочеви­цею та й молоком запиваємо. Так до осені й про­тягли. А потім завербувалася в Харків, там було трохи легше.

А тут — горе... Мелясу ставили на полі, щоб тоді комах ловити, які буряки їли. А люди бігали пити ту мелясу, та там і мерли. Текля було на­варить гарбузової каші, причепить собі горщик, сапає і їсть, їсть. Бо як же хотілося їсти… Люди хапали і собак дохлих, і котів на вулиці. Один чоловік ліз по шляху, їв бур’ян, так на моїх очах і помер. Їли бадилля кукурудзи оте, що всередині біле. Страшно було, дуже важко...

Ольга Назарівна МАРЧЕНКО, 
1923 року народження:

— Було 9 років тоді. Батькові давали хліб. У нас на квартирі був лікар, йому давали пайок, продукти, то він ділився з нами. Брат робив на кар’єрі, теж приносив хліб. Всі вижили, тільки батько помер...

Агафія Іванівна СУЄВА, 
1916 року народження:

— Голод — то муки, знущання над народом, велике страждання. Сапали в ланці разом зі своїми сестрами. Я не пухла була, а інші дівчата пухли і падали. Бригадир злився, що в однієї сапальниці ноги пухлі і вона не може переступа­ти через буряки, а топче їх. Два бандити із соба­ками ходили по хатах і виводили людей на поле. У людей вже не було сил, вони не могли ходити, не те що працювати. Одна молода дівчина впа­ла прямо серед шляху. Йшли дощі, то вода тек­ла прямо через неї. Ніхто її не підіймав, бо були також знесилені. Отак люди падали намертво, наскільки їх було багато, що й собаки вже не їли. А нам юшку із ячменю, жита давали. На полі була написана табличка смолою: «Хоч я і ледар, а їсти хочеться».

Одна мати скинула з дитини черевички, а саму з’їла. В Херсоні її впізнав свекор та й гукає: «Одарко!», а вона: «Тихо, я тут вже не Одарка!»...

Наша сім’я вижила, була корова, робили всі, виконували норму...

Іван Власович БАКАЛИНА, 
1925 року народження:

— Така в мене думка склалась, хто не хотів іти до колгоспу працювати, то їм робили, щоб голоду­вали. Дорогою ціною будувалося колгоспне життя. Всіх згонили на роботу примусово, а хто не хотів іти, відбирали все, що мали, і цим самим наражали на голодну смерть, хочеш вижити — іди працюй на колгосп, отримаєш черпак юшки.

В нас була корова, а ще батько приносив хліб. Але доводилося їсти і листя. Пам’ятаю, як всі діти збирали жуки на колгоспній картоплі і за це да­вали юшку. В одній сім’ї було восьмеро дітей, всі вони працювали на полі. Ввечері сіли всі до сто­лу, чекали, коли подадуть їсти, а мати все віддала батькові. Всі ці діти померли.

Був у селі такий чоловік Захарко. В нього була гарбарка, і він вивозив померлих людей на цвин­тар.За це йому давали хліб. Одна жінка напила­ся меляси і вже лежала ледь не мертва. Захарко підібрав і її на свою гарбарку, щоб вдруге не їхати, жінка проситься: «Не бери мене, може ж я ще ви­живу». Але він не послухав і вкинув її до мертвих та вивіз на кладовище. Пізніше йшов повз кладови­ще Михайло з роботи і почув голос, чує хтось його гукає: «Витягни мене!». Чоловік витяг з ями і дав їй хліба.Та жінка вижила... І одного разу зустріла За­харка, а він з переляку: «Це ти?!».

Петро Павлович КОВАЛЬ, 
1924 року народження:

— Велике горе було, знущання над людьми. Урожай був гарний, але все забирали. Приходили в хати й забирали все, що може хтось приховав, якусь склянку зерна. Витрушували з кожного закут­ка. Люди мерли…

Батько повіз у Воронеж кожушки (ми вівці три­мали). Було в нас 20 овець, 3 корови, коняка. Дво­ма коровами оре, а конячка 25 років у нас була, нею все перевозили. Так от, купив батько 30 пудів ячменю, а в пуді — 16 кг. Мати ячмінь було покладе в залізну шкатулку і товкачем у ступі товче, зварить ячний куліш. Рано з’їмо казан того кулішу і чекаємо до вечора.Та хтось доніс, що ми товчемо ячмінь у ступі. І тут прийшло 8 активістів.

Я, малий, раз вийшов до перелазу, а там дід старий з паличкою стоїть і каже: «Смерть чорна хо­дить на горі». Я увійшов у хату та й питаю матері, що це таке дід розказує? А мати й заплакала: «Краще тобі сину не знати, що це таке...».

І ось тут у нашій хаті, по дворі шукають ячмінь 8 чоловіків з нагайками, а батько сховав ячмінь у кошарі і овечим послідом притрусив. Лазили вони й по горищі, а ячменю не знахо­дять. А один (був він у селі найдурнішим) пішов до кошари, постукав ковінькою і знайшов. За­брали той ячмінь поділили між собою, а тому дурнику і не попало. Він тоді ще казав батькові: «Мені нічого й не дали». Тато й відповів, що правильно й зробили. Після того, як у нас за­брали останнє, почали мерти діти. Спочатку померла Марина, потім Лавро. Він уже ходив до 6-го класу, був дуже розвинутий, грамотний. За те, що він гарно вчився, йому дали червоні шкіряні чоботи. Коли перестали в школі давати їсти, носив воду людям на поле, за це дава­ли якоїсь юшки. А одного разу пішов на город і так радісно до мами каже: «Уже й огірочки цвітуть!», а ввечері помер... Ваня перед смертю просив хоч кришечку хліба... Помер і Василь... 
Батько збив чотири ящики, так у дворі їх і поховали.

А я й на траві пасся, їв листя з берестка, вишні, лободи, щириці, калачики. Ноги в мене були пухлі. Було стою, а з них тече вода. 
Півтори тисячі людей вимерло у нас в селі. Там, де хрестів немає, — отам могили тих, хто помер з голоду. Кидали всіх в одну яму, навіть живих. Одна жінка якось вилізла, долізла рачки до лісу, там рвала ягоди. Так і врятувалася.

Лідія Хомівна ФУРКАЛО, 
1923 року народження:

— Брали мене мати на буряки. Проривати я ще й не вміла, але йшла, бо там давали по 100 грамів хліба. Мати йдуть один рядочок, а я ззаду щось шульпаю.

А перед голодовкою у нас забрали про­со. Мати поклали двоє відер проса на лежан­ку і ми, три сестри, посідали на нього, а вони знайшли і витягли з-під нас. Мати не дають його, держать, щоб розсипалось хоч трохи… А тато наш у Москву поїхав та звідти сухарів посилав у ящичку, півкіло якихось крупів. То ва­рили їх та й вижили. Одна сім’я,Трути на них казали, поїли своїх шістьох дітей. Але потім і самі пропали. Отак було ідуть люди і падають на ходу. Дужченькі викидають на віз і везуть на кладовище, кидають в одну яму.

Василина Макарівна БОДНАР, 
1924 року народження:

— Встанеш зранку — нема чого їсти. Порося як загодуєш, то податок віддаси. І за город, і за все платили. Ходили босі по снігу, бо не було у що взутися. Рано корову видоїли, понесли мо­локо на базар продати. Купили 2 склянки жита. У жорнах змелеш його та увіллєш відро води у казан, закипіло та і їж. І аж до другого дня так само. Змітали коло скирти ячмінь. Мололи в жорнах, додавали туди буряків і пекли «хліб»...