На конкурс імені П.М. Коцура

ЖИТТЄВІ ДОРОГИ НАШОЇ БАБУСІ

Цьогорічний листопад приніс до нашої оселі велику родинну радість і свято. Нашій бабусі, Савченко Антоніні Якимівні виповнилося золотих 80 літ! Народилася вона 6 листопада, далекого 1937 р. у Кімличці. Її батьки, Векла Петрівна та Яким Максимович Шевченки, з родини сільських трударів. Коли донечці виповнилося 1,5 роки, сім’я переїхали до Лахнівщини. Потім розпочалася війна, яка чорним крилом торкнулася її сім’ї. Додому не повернувся батько, який з перших днів пішов на фронт. А невдовзі рідні отримали похоронку, де значилося, що рядовий Я.М. Шевченко пропав без вісти. Залишилась Векла Петрівна з двома маленькими дітками – Тонею та Петриком. Рано пізнали діти ціну шматочка чорного хліба. Антоніна, як могла, підтримувала своїх рідних. У 14 років, ще будучи школяркою, пішла доглядати телят, а згодом стала дояркою. «Дитина, а на таку важку роботу прийшла», – бідкалися жінки. Допомагали, підказували, коли щось не виходило у юної доярки. Але Тоня була завзятою до праці, наполегливою й старанною. Не побоялася труднощів. І так склалося, що уже ніколи не зрадила своїй професії, не поміняла на іншу, присвятила їй понад п’ятдесят років свого трудового життя. 

Назавжди запам’яталось Тоні знайомство зі струнким, голубооким красенем-юнаком Олексієм. «Невже це суджений?», – думала дівчина. А він щовечора приходив до білої хати, увінчаної яскравими квітами. Тоня відчула, що до неї прийшло справжнє кохання. Все навколо здавалось чарівним, казковим. Але невдовзі юнак пішов служити в армію. І це було перше серйозне випробування для двох закоханих людей. Час рухався повільно, але настав той день, коли вона бігла польовою доріжкою зустрічати свого судженого. Ось він поруч, чути його гарячий хвилюючий подих, стукіт закоханого серця.

Незабаром молоді побралися. Не могла натішитися Ольга Павлівна своєю невісточкою. Все вміє, все встигає зробити.

Трудилися Антоніна та Олексій у колгоспі. Підростав синочок Гриша. Побудували новий дім. Вперше зацвів молодий сад. Загули в ньому бджоли з домашньої пасіки. Всього цього досягли завдяки важкій праці, недоспаним ночам, але, як душа раділа за свій теплий і затишний куточок. Здавалося б, жити й тішитись... Але важка хвороба підкосила чоловіка. Тоня плакала й благала усі найвищі сили, але зі смертю не домовишся. Чорна полоса не оминула молоду родину. Невдовзі не стало свекрухи, а згодом і матуся відійшла у вічність.

Антоніна, згорьована важкими втратами, розраду знаходила в роботі, у  спілкуванні з односельцями. Хто поспівчуває, хто розвіє тугу. Всю увагу й свою материнську любов віддала рідній кровинці, синочку Гриші. Один він у неї залишився.

Швидко линув час. Закінчив хлопчина школу в Сакунисі. Потім продовжив навчання у СПТУ-41, після його закінчення влаштувався трактористом у колгоспі «Дружба». Згодом служба в армії, за тисячі кілометрів від Посулля, аж у Новосибірську. До речі, у суворому сибірському краї проходив службу і його батько. І хоча був далеко від рідного краю, постійно згадував рідну Сумщину, милу серцю Велику Діброву.

Антоніна Якимівна неодноразово отримувала від військового командування подяки за прекрасного сина. Ось вона збирає нехитрі пожитки й вирушає в далекі краї, до рідної кровинки. Не даремно говорять, що мати все зможе, вона здатна на будь-який подвиг.

Зустріч із сином. Як подорослішав Гриша. Став справжнім чоловіком, а здається, ніби вчора проводжала до армії.

Після демобілізації повернувся юнак у своє село, де живе й трудиться донині. Тут він зустрів чарівну дівчину Валю. Поєднали свої долі закохані, коли співали, заливалися солов’ї, в тінистому саду гули бджоли, цвіли квіти. Не шукав юнак судженої за тридев’ять земель, вона була з Великої Діброви, можна сказати, зі своєї вулиці. Радіє Антоніна Якимівна щастю своїх дітей.

Пролітали літа. Розросталася сім’я Савченків. Народилися дві дівчинки – Віка та Алла. «Помічниці мої, щебетухи мої», – не може натішитися Антоніна Якимівна. Вона завжди допомагає своїм дітям і внукам.

Завдяки нашій дорогій бабусі в оселі завжди тепло, затишно і світло, в сім’ї панує любов і повага. Вона завжди сумлінна, добра, чесна. Нелегкі випробування випали на долю нашої бабусі. В одній із книг писав Петро Михайлович Коцур: «У кожного своя доля». У свої вісімдесят наша бабуся щаслива своєю долею. Вона щаслива своєю родиною, чудовими людьми, які завжди зустрічались їй на життєвій ниві. Ми всі любимо Вас, дорога наша, бабусю! І хочемо, щоб ще багато-багато років Ви навчали нас життєвої мудрості, зігрівали теплом свого лагідного, доброго й щирого серця!

Вікторія та Алла САВЧЕНКИ,

с. Велика Діброва

Голос Посулля. – 2017. ¬ 28 лист. –С. 4.