Ярошенко Володимир

Трагедія 1943  року  в  селі  Великі  Липняги  Семенівського  району  Полтавської  області

        1943  року  у  з  19  по  23  вересня  в  селі  Великі  Липняги  стояла  есесівська  частина. Чотири  дні  з  методичною  жорстокістю,  нещадністю,  звірством  доблесні  вояки  фюрера  вбивали,  спалювали,  мучили  мирне  населення.  Крики,  стогони,  прохання  про  помилування,  прокляття – ніщо  не  могло  зупинити  цих  нелюдів,  що  переступили  через  всі  святі  для  людства  ідеали.

     В  результаті  такого  страхітливого  небаченого  звірства  цих  тричі  проклятих  фашистів  у  Великих  Липнягах  жахливою  смертю  загинуло:  чоловіків – 49, жінок – 116, похилих  людей – 81, дітей – 125.

    Чинячи  свою  підлу  розправу  над  мирним  населенням,  есесівці  збирали  населення  великими  групами  на  кожній  вулиці,  заганяли  в  хати  і  там  або  підряд  розстрілювали,  або  живими  спалювали,  не  даючи  ні  кому  вибратися  з  моря  вогню.

    Так  було  на  Тракторній  вулиці. Кровожерні  звірі – фашисти  зібрали  дітей, жінок,  стариків  в  кількості  47  чоловік  у  сараї  колгоспника  Ткаленка  І. М., а  потім,  а  потім,  виводячи  по  10  чоловік, направляли   в  охоплену  вогнем  хату  жінок,  дітей,  розстріляли їх  і  підпалили  приміщення.

   Шукаючи  порятунку,  жінки,  діти,  старики  вирішили  ховатися  в  заростях  бур’янів,  кукурудзі,  канавах,  ямах, погребах.  Але  розіслані  загони  есесівців – автоматників  знаходили  і  там  нещасних.  Яскравим  прикладом  безмежно  розгнузданої  жорстокості  і  звірства  можуть  послужити  такі  приклади:  фашисти  розстріляли  молоду  матір  Дулевич  Ольгу,  схопили  її  сина  Віктора, 6  років,  і  живим  кинули  у  вогонь.  Молода  мати  Бутенко  Марія,  рятуючись  від  смерті,  схопила  на  руки  трьох  маленьких  дітей:  Ваню  7  років,  Таню  3  років,  Колю  10  місяців – і  сховалась  у  себе  на  городі.  Тримаючи  на  руках  дітей,  вона  просила  помилування,  але  фашисти – звірі  розстріляли  цих  чотирьох  з  автомата.  Потім  ще  кинули  гранату,  котра,  вибухнувши,  зневічнила  остаточно  всіх  чотирьох.

    Каліку – інваліда  (не  мав  ніг)  Погребняка  М.  фашисти  схопили,  посадили  на  кучу  сіна  у  дворі,  накрили  дерев’яним  ящиком  згори  і  підпалили.  Іншому  інваліду  Погребняку  П.,  який  не  мав   лівої  ноги,  фашисти з  автомата  відбили  праву,  потім  кинули  в  погріб.  Він  протягом  трьох  діб  мучився  там,  і  коли  його  знайшли,  він  через  кілька  годин  помер.

     Безмежну  злість,  звірство, свій  відчай  і  боягузтво  фашисти  показали  хоча  б  на  такому  прикладі:  маленького  сина  (5  місяців)  комсомольця  Минтюка  вбили  чергою  з  автомата  (вісімнадцять  куль).  Не  менш  яскравим  прикладом  фашистського   безумства,  підлості,  відчаю  служать  такі  факти:  бабусю  Петраш  Оксану,  котра  ледве  пересувалася  (92  роки),  фашисти  по – звірячому  розстріляли.  Убили  також  її  сестру  Петраш  Єфросинію  (інваліда).  Есесівці  не  пожаліли  також  сивини  95 – річної  бабусі.  Вони  вбили  її,  сміючись.  Молода  мати  Кривенко  А. Г.,  шукаючи  порятунку,  сховалася  разом  з  іншими  жінками  в  погребі.  Фашисти,  знайшовши  цей  погріб,  засунули  туди  соломи  і  запалили.  Всі,  хто  там  був,  загинули,  але  Кривенко  А.,  у  якої  вже  лопнули  очі,  вдалося  вибратися  при  допомозі   сусідів  з  погреба  і  сховатися  в  інше  місце.  Та  фашисти  її  і  там  знайшли  і,  уже  сліпу,  змучену,  остаточно  добили  з автомата. 

     Від  рук  фашистів – катів  загинули  не  окремі  особи,  а  цілі  сім’ї  і  навіть  роди.  Такий  результат  дворічного  панування  фашистів,  зокрема  в  селі  Великі  Липняги.

Спогади  свідків

    Свідчить  Т. І.  Кулик.

   Чотирнадцять  мені  було,  як  почалася  війна. Тато  воювати  пішов.  Зосталися  ми  з  мамою  й  братиком.  Фронт  ближчає.  Тривога  росте.  Якось  мама   прибігла  в  сльозах: «Таню,  забирають  тебе  на  окопи».  Зібрала  мені  торбинку,  як  солдатові, і  повели  нас  до  Дніпра.  З  двох  районів – Оболонського  й  Семенівського – тільки  душ  чотири  нас  було  двадцять  сьомого  року  народження,  а  тож  таки  старші.

   Робили  ми  протитанкові  укріплення:  забивали  палі,  клали  гілля,  хмиз,  а  тоді  насипали  вал – два  з  половиною  метри  висотою,  чотири – шириною.

   Спали  просто  в  степу,  під  зорями.  Дивлюся  було  на  небо  і  думаю:  як  же  так,  на  землі  твориться  страшне,  а  там,  в  небесах,  усе, як  раніше… І  сонце  сходить  і  заходить.  І  місце – молодик  народжується.  Не  пам’ятаю,  чи  за  довгу  ніч  окупації  дивилася  коли  на  зоряне  небо,  як  тоді  на  окопах.  Не  до  зір  було:  забивалися  такі,  як  я,  в  найглухіші  кутки, аби  не  потрапити  на  очі  вбивцям,  ґвалтівникам.

    Не  схоронилися… Догнало  лихо. 

    Ми  з  мамою  і  братом  19  вересня  хату  зачинили  і  подалися  на  Гайдуківщину.  Багато  липнягівців  тягнулося  туди.  Думали,  куток  дальній,  німці  сюди  не  поткнуться.  На  подвір’ї  Сергія  Гайдука  багато  хто  окопувався.  Знайшлося  й  для  нас  місце.  78  чоловік  тут  зібралося.  Родичі,  сусіди…

     Сидимо.  За  пазухою  в  мене  вузлик – галстук  піонерський,  два  квитки  учнівські – свій  і  братів,  та  кофтинка  і  спідниця – раптом  поженуть  на  Кременчук,  то  щоб  була  перемінка…

     Про  найстрашніше  ніколи  не  хочеться  думати.  Говорили  про  те,  що  німці  всіх  женуть  на  Кременчук – от  до  того  вигнання  і  приготувалися.  Раптом  тиху  нашу  вулицю  розпанахало  ревисько  «студебекерів».  Сипнули  з  машин  есесівці – черепи  на  рукавах,  на  картузах.   Ті,  що  сиділи  в  окопах  найближче  до  хати,  кинулися  до  неї – хата  здається  найнадійнішим  прилистком.  Не  встигли – дорослих  і  малих  косять  кулі.  Варя  Близнюкова  вхопила  двох  близняток,  ще  їм  і  по  рочку  не  було,  а  ще  був  у  неї  Гриша,  шестилітній,  біг  із  бабусею,  вскочили  вони  всі  в  хату,  а  ті  кати – слідом.  Усіх  постріляли,  тільки  Гришу  бабуся  своїм  тілом  прикрила,  зостався  живий.

    Однокласницю  мою  Параску  Самбур  виволокли,  кинули  коло  стогу,  загнали  багнет  і  виверчують  живіт… Мати  безтямна  кричить,  віднімає  доню  свою,  зорю  свою…  А  я  зі  своєю  мамою  прощаюсь,  горнусь  до  неї  та  кажу:  як  братимуть,  щоб  за  мною  не  йшли…  Дідусь  біля  нас  сидить,  Федір  Підсадній,  внучок  на  руках  б’ється в  страху,  як  рибочка  об  лід: «Боюся,  дідусику, ой, боюся»…

     Хтось  із  жінок,  що  сиділи  в  нашому  окопі, каже: «Давай Федоре,  вилазити  і  повзти  до  рову.  Може,  хоч  хтось  уціліє.  Може,  оця  дівчина  щаслива  (це  про  мене)».  І  ми – глибше  в  городи  по  картоплях  поповзли,  до  рову  дотягнулися.  До  ночі  там  сиділи  ні  живі  ні  мертві.  А  ті  звірі  до  ночі  людей  катували.  Заганяли  в  Гайдукову  хату  і  розстрілювали,  дрова  на  вікна  клали,  бензином  обливали,  підпалювали…  І  поранені  страшно  кричали  і  просили:  «Добийте  нас,  болить  нам…»

    День  був  холодний,  мрячило,  лежимо  на  землі,  мама  нас  пригортає,  у  мене  й  хустки  на  голові  нема,  самими  косами  вкрита.  Коси  у  мене  до  п’ят  були,  пишні,  гарні,  та  тільки  вилізли  після  того  вересня.  Нема  вже  багатьох  із  тих,  хто  перейшов  через  вогонь,  то  й  за  них  скажу.

    На  нашій  вулиці  жив  Іван  Михайлович  Ткаленко.  Хата  в  нього  простора  була,  то  хто  жителів  вулиці  залишився  вдома,  всіх  зганяли  в  цей  двір,  по  десять  чоловік  заводили  в  хату  і  розстрілювали. 

     Мотрю  Сівкевич  загнали – вона  глянула  і  зомліла,  упала  долілиць.  Вони  по  ній  потопталися,  перекинули  горічерева,   ще  по  грудях  чоботом  кованим…  Вирішили – нежива.  А  там  уже  на  вікнах  усе  тріщить,  палає.  Вискочило.  Мотря  через  вогонь і  давай  пробиратися  в  напрямку  Шкільної  вулиці.  Там  сестри  її  жили.  Приповзла,  а  вони  побиті  коло  погреба  лежать.  Встала  вона  і  побігла  в  степ.  Вся  в  крові,  обпечена. 

    Марія  Бутенко  дитинку  годувала  груддю,  коли  вони  увірвалися.  Підняли  дитя  на  багнеті  і,  регочучи,  крутять  крихітне  тільце.  Закричала  мати,  кинулася  на  багнети – вони  у  неї,  живої,  груди  одрізали,  а  потім  убили. 

   У  Івана  Ткаленка  у  дворі  повітка  стояла.  Заганяли  й  туди  людей.  Стіни  не  товсті  були.  От  моя  о

Ярошенко Володимир

Трагедія 1943  року  в  селі  Великі  Липняги  Семенівського  району  Полтавської  області

        1943  року  у  з  19  по  23  вересня  в  селі  Великі  Липняги  стояла  есесівська  частина. Чотири  дні  з  методичною  жорстокістю,  нещадністю,  звірством  доблесні  вояки  фюрера  вбивали,  спалювали,  мучили  мирне  населення.  Крики,  стогони,  прохання  про  помилування,  прокляття – ніщо  не  могло  зупинити  цих  нелюдів,  що  переступили  через  всі  святі  для  людства  ідеали.

     В  результаті  такого  страхітливого  небаченого  звірства  цих  тричі  проклятих  фашистів  у  Великих  Липнягах  жахливою  смертю  загинуло:  чоловіків – 49, жінок – 116, похилих  людей – 81, дітей – 125.

    Чинячи  свою  підлу  розправу  над  мирним  населенням,  есесівці  збирали  населення  великими  групами  на  кожній  вулиці,  заганяли  в  хати  і  там  або  підряд  розстрілювали,  або  живими  спалювали,  не  даючи  ні  кому  вибратися  з  моря  вогню.

    Так  було  на  Тракторній  вулиці. Кровожерні  звірі – фашисти  зібрали  дітей, жінок,  стариків  в  кількості  47  чоловік  у  сараї  колгоспника  Ткаленка  І. М., а  потім,  а  потім,  виводячи  по  10  чоловік, направляли   в  охоплену  вогнем  хату  жінок,  дітей,  розстріляли їх  і  підпалили  приміщення.

   Шукаючи  порятунку,  жінки,  діти,  старики  вирішили  ховатися  в  заростях  бур’янів,  кукурудзі,  канавах,  ямах, погребах.  Але  розіслані  загони  есесівців – автоматників  знаходили  і  там  нещасних.  Яскравим  прикладом  безмежно  розгнузданої  жорстокості  і  звірства  можуть  послужити  такі  приклади:  фашисти  розстріляли  молоду  матір  Дулевич  Ольгу,  схопили  її  сина  Віктора, 6  років,  і  живим  кинули  у  вогонь.  Молода  мати  Бутенко  Марія,  рятуючись  від  смерті,  схопила  на  руки  трьох  маленьких  дітей:  Ваню  7  років,  Таню  3  років,  Колю  10  місяців – і  сховалась  у  себе  на  городі.  Тримаючи  на  руках  дітей,  вона  просила  помилування,  але  фашисти – звірі  розстріляли  цих  чотирьох  з  автомата.  Потім  ще  кинули  гранату,  котра,  вибухнувши,  зневічнила  остаточно  всіх  чотирьох.

    Каліку – інваліда  (не  мав  ніг)  Погребняка  М.  фашисти  схопили,  посадили  на  кучу  сіна  у  дворі,  накрили  дерев’яним  ящиком  згори  і  підпалили.  Іншому  інваліду  Погребняку  П.,  який  не  мав   лівої  ноги,  фашисти з  автомата  відбили  праву,  потім  кинули  в  погріб.  Він  протягом  трьох  діб  мучився  там,  і  коли  його  знайшли,  він  через  кілька  годин  помер.

     Безмежну  злість,  звірство, свій  відчай  і  боягузтво  фашисти  показали  хоча  б  на  такому  прикладі:  маленького  сина  (5  місяців)  комсомольця  Минтюка  вбили  чергою  з  автомата  (вісімнадцять  куль).  Не  менш  яскравим  прикладом  фашистського   безумства,  підлості,  відчаю  служать  такі  факти:  бабусю  Петраш  Оксану,  котра  ледве  пересувалася  (92  роки),  фашисти  по – звірячому  розстріляли.  Убили  також  її  сестру  Петраш  Єфросинію  (інваліда).  Есесівці  не  пожаліли  також  сивини  95 – річної  бабусі.  Вони  вбили  її,  сміючись.  Молода  мати  Кривенко  А. Г.,  шукаючи  порятунку,  сховалася  разом  з  іншими  жінками  в  погребі.  Фашисти,  знайшовши  цей  погріб,  засунули  туди  соломи  і  запалили.  Всі,  хто  там  був,  загинули,  але  Кривенко  А.,  у  якої  вже  лопнули  очі,  вдалося  вибратися  при  допомозі   сусідів  з  погреба  і  сховатися  в  інше  місце.  Та  фашисти  її  і  там  знайшли  і,  уже  сліпу,  змучену,  остаточно  добили  з автомата. 

     Від  рук  фашистів – катів  загинули  не  окремі  особи,  а  цілі  сім’ї  і  навіть  роди.  Такий  результат  дворічного  панування  фашистів,  зокрема  в  селі  Великі  Липняги.

Спогади  свідків

    Свідчить  Т. І.  Кулик.

   Чотирнадцять  мені  було,  як  почалася  війна. Тато  воювати  пішов.  Зосталися  ми  з  мамою  й  братиком.  Фронт  ближчає.  Тривога  росте.  Якось  мама   прибігла  в  сльозах: «Таню,  забирають  тебе  на  окопи».  Зібрала  мені  торбинку,  як  солдатові, і  повели  нас  до  Дніпра.  З  двох  районів – Оболонського  й  Семенівського – тільки  душ  чотири  нас  було  двадцять  сьомого  року  народження,  а  тож  таки  старші.

   Робили  ми  протитанкові  укріплення:  забивали  палі,  клали  гілля,  хмиз,  а  тоді  насипали  вал – два  з  половиною  метри  висотою,  чотири – шириною.

   Спали  просто  в  степу,  під  зорями.  Дивлюся  було  на  небо  і  думаю:  як  же  так,  на  землі  твориться  страшне,  а  там,  в  небесах,  усе, як  раніше… І  сонце  сходить  і  заходить.  І  місце – молодик  народжується.  Не  пам’ятаю,  чи  за  довгу  ніч  окупації  дивилася  коли  на  зоряне  небо,  як  тоді  на  окопах.  Не  до  зір  було:  забивалися  такі,  як  я,  в  найглухіші  кутки, аби  не  потрапити  на  очі  вбивцям,  ґвалтівникам.

    Не  схоронилися… Догнало  лихо. 

    Ми  з  мамою  і  братом  19  вересня  хату  зачинили  і  подалися  на  Гайдуківщину.  Багато  липнягівців  тягнулося  туди.  Думали,  куток  дальній,  німці  сюди  не  поткнуться.  На  подвір’ї  Сергія  Гайдука  багато  хто  окопувався.  Знайшлося  й  для  нас  місце.  78  чоловік  тут  зібралося.  Родичі,  сусіди…

     Сидимо.  За  пазухою  в  мене  вузлик – галстук  піонерський,  два  квитки  учнівські – свій  і  братів,  та  кофтинка  і  спідниця – раптом  поженуть  на  Кременчук,  то  щоб  була  перемінка…

     Про  найстрашніше  ніколи  не  хочеться  думати.  Говорили  про  те,  що  німці  всіх  женуть  на  Кременчук – от  до  того  вигнання  і  приготувалися.  Раптом  тиху  нашу  вулицю  розпанахало  ревисько  «студебекерів».  Сипнули  з  машин  есесівці – черепи  на  рукавах,  на  картузах.   Ті,  що  сиділи  в  окопах  найближче  до  хати,  кинулися  до  неї – хата  здається  найнадійнішим  прилистком.  Не  встигли – дорослих  і  малих  косять  кулі.  Варя  Близнюкова  вхопила  двох  близняток,  ще  їм  і  по  рочку  не  було,  а  ще  був  у  неї  Гриша,  шестилітній,  біг  із  бабусею,  вскочили  вони  всі  в  хату,  а  ті  кати – слідом.  Усіх  постріляли,  тільки  Гришу  бабуся  своїм  тілом  прикрила,  зостався  живий.

    Однокласницю  мою  Параску  Самбур  виволокли,  кинули  коло  стогу,  загнали  багнет  і  виверчують  живіт… Мати  безтямна  кричить,  віднімає  доню  свою,  зорю  свою…  А  я  зі  своєю  мамою  прощаюсь,  горнусь  до  неї  та  кажу:  як  братимуть,  щоб  за  мною  не  йшли…  Дідусь  біля  нас  сидить,  Федір  Підсадній,  внучок  на  руках  б’ється в  страху,  як  рибочка  об  лід: «Боюся,  дідусику, ой, боюся»…

     Хтось  із  жінок,  що  сиділи  в  нашому  окопі, каже: «Давай Федоре,  вилазити  і  повзти  до  рову.  Може,  хоч  хтось  уціліє.  Може,  оця  дівчина  щаслива  (це  про  мене)».  І  ми – глибше  в  городи  по  картоплях  поповзли,  до  рову  дотягнулися.  До  ночі  там  сиділи  ні  живі  ні  мертві.  А  ті  звірі  до  ночі  людей  катували.  Заганяли  в  Гайдукову  хату  і  розстрілювали,  дрова  на  вікна  клали,  бензином  обливали,  підпалювали…  І  поранені  страшно  кричали  і  просили:  «Добийте  нас,  болить  нам…»

    День  був  холодний,  мрячило,  лежимо  на  землі,  мама  нас  пригортає,  у  мене  й  хустки  на  голові  нема,  самими  косами  вкрита.  Коси  у  мене  до  п’ят  були,  пишні,  гарні,  та  тільки  вилізли  після  того  вересня.  Нема  вже  багатьох  із  тих,  хто  перейшов  через  вогонь,  то  й  за  них  скажу.

    На  нашій  вулиці  жив  Іван  Михайлович  Ткаленко.  Хата  в  нього  простора  була,  то  хто  жителів  вулиці  залишився  вдома,  всіх  зганяли  в  цей  двір,  по  десять  чоловік  заводили  в  хату  і  розстрілювали. 

     Мотрю  Сівкевич  загнали – вона  глянула  і  зомліла,  упала  долілиць.  Вони  по  ній  потопталися,  перекинули  горічерева,   ще  по  грудях  чоботом  кованим…  Вирішили – нежива.  А  там  уже  на  вікнах  усе  тріщить,  палає.  Вискочило.  Мотря  через  вогонь і  давай  пробиратися  в  напрямку  Шкільної  вулиці.  Там  сестри  її  жили.  Приповзла,  а  вони  побиті  коло  погреба  лежать.  Встала  вона  і  побігла  в  степ.  Вся  в  крові,  обпечена. 

    Марія  Бутенко  дитинку  годувала  груддю,  коли  вони  увірвалися.  Підняли  дитя  на  багнеті  і,  регочучи,  крутять  крихітне  тільце.  Закричала  мати,  кинулася  на  багнети – вони  у  неї,  живої,  груди  одрізали,  а  потім  убили. 

   У  Івана  Ткаленка  у  дворі  повітка  стояла.  Заганяли  й  туди  людей.  Стіни  не  товсті  були.  От  моя  о