� C

Ото наші хлопці захищають Україну. І захистять. Вони солдати. Їхні батьки та матері працювали в колгоспах. Ще раніше в дідів відібрали землю і майно. Позгонили в колгоспи. Терпіли голод.

Зараз нова затія. Повернули землю. Віддали майно. Стали не кріпосними. Але зараз знову але хитріше. Скупили ваучери. Скуповують майно. Стоять в чергах, щоб його віддати. Повернуться захисники і не лишиться вже нічого. Лиш пусте місце. Хто ж воно купує. Напевно не ті що воюють за Україну. Створили таку проблему, що люди бігом  біжать, щоб збагатити їх. Випили з їхнього майна всі ресурси а зараз і зовсім лишають  людей голими. Ніхто з людей не боліє, що  ми були МІСТЕЧКО РАШІВКА. В сільській Раді не знайшлося коштів, щоб відправити мою заяву листом до Ради. Боюсь, що його і зовсім не послали.

Як то громада здає свої  позиції. А потім пожаліють. Боріться за  МІСТЕЧКО РАШІВКА бо децентралізують!

� C

Сьогодні 11 листопада 2015 року відвідав сільську Раду. Раніше я там залишив свою заяву, яку просив зареєструвати і відправити до Верховної Ради України. Там йдеться про МІСТЕЧКО РАШІВКА.

Як повідомила секретар сільської Ради, мою заяву вона відправила листом але документа, що вона його відправляла немає. Я просив пояснити чому? На відправку потрібні кошти, так відповіла вона мені. Депутатів про мою заяву не повідомляли.

Копія з тієї заяви в мене є. Раніше, я тут повідомляв текст заяви. І якщо той лист, що відправлявся з моєю заявою не дійде в Раду, дуже прошу, повідомити депутатів про мою заяву, коли розглядатимуть закон про відновлення відібраного.

Іще, повідомляю про те, що товариство з обмеженою відповідальністю, яке орендує землі в селі, скуповує майно, яке всі роки орендує. Покупець пропонує свій процент. Щоб отримати хоч якісь кошти, люди вирішили продати своє майно. В приміщенні бувшої контори колгоспу, де зараз і сільська Рада, створилася черга. Люди різного віку продають своє майно за безцінь. Отак обдурили трудівників колгоспів. Спочатку втягли їхнє майно до оренди, за яке платили мізерні кошти 1%.

Зараз за копійки, люди в черзі віддають свої надбання в колгоспному житті, невідомо кому. То не просто: - Репетиція, щоб потім скупити землю.

По телебаченню сьогодні в новинах повідомляли, що вже створилося багато громад. Люди децентралізуються. Розхвалюють оте, що чекає нас там.  Все дужче і дужче заплутують людей, щоб стали ми, як непотріб. Скупили ваучери. Скуповують за безцінь майно. Що в перспективі чекати наступного.

Ось прийде той час, коли Верховна Рада України почне приймати закон, щоб відновити назви, які незаконно відібрали: - Незабудьте і про МІСТЕЧКО РАШІВКА!

� C

Базар Мед!а  № 44 (685) 5 листопада 2015 року

Книжкова полиця

ІЛОВАЙСЬК

Фрагмент із нового роману Євгена Положія

Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо її бійцям, загиблим в «Іловайському котлі».

Вступ

   Трохи більше року тому наступ українських Збройних Сил і добровольчих батальйонів на сепаратистів було зупинено російською армією, яка перейшла кордон України, Під час боїв загинули щонайменше 366 захисників України. Цей художній текст написано за мотивами історії солдат та офіцерів, що вижили в «Іловайському котлі». Один рік – занадто короткий термін, щоб достеменно розібратися в причинах «Іловайського котла» - майже всі люди, що приймали тоді ключові рішення, живі й займають високі посади в армії та уряді, а більша частина інформації, у тому числі й щодо кількості загиблих, зниклих безвісті та поранених, утаємничена. Тому в романі немає й не може бути прямої відповіді на запитання: хто винен у цій трагедії. Шукати таку відповідь мусять військова прокуратура, слідча комісія Верховної Ради та історики-документалісти.

   Однак 365 днів достатньо для того, щоб записати та переказати історії солдат та офіцерів, що вижили. Деякі з цих історій читач легко впізнає – вони звучали в медіа. Та ще більше страшних та героїчних історій не потрапили ані в медіа, ані в книгу – трагедію і біль тих днів неможливо вмістити в жоден роман.

   Книжка писалася двома мовами – українською та російською – в залежності від того, на історію якого бійця спирався автор, створюючи ту чи іншу главу. Якщо респондент говорив українською мовою – глава створювалася українською, якщо респондент говорив російською – то  російською. «Іловайськ» - художній текст, роман, у якому серед героїв, що мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі. І якщо учасники тих подій знайдуть у тексті деякі невідповідності зі своїми спогадами, ми просимо взагалі до уваги, що це документальна повість, хоча автор і намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бійці добровольчих батальйонів «Донбас», Дніпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-о («Дніпро-2), 40-о («Кривбас», 42-о батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону. Без них ця книжка б ніколи не відбулася. Вони та їхні подвиги – і є ця книга.

   Матір Божа попередв,

   Синку Божий позаду,

   Янголи по сторонам,

   Що буде мені, то й буде вам.

   Коли прощаєтесь, обійми мусять бути міцними, тоді ви начебто залишаєтесь поруч із близькою людиною, Вона збереже на своєму тілі відбиток вашого тіла стільки. Скільки здатна вас пам`ятати – так, буцімто ви нікуди і не йшли.Ліпше за всіх це розуміють пристрасно закохані жінки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щільніше. Матерям міцні обійми необов`язкові, відбитки тіл їхніх дітей назавжди закарбовані всередині кожної. Вона носить своїх дітей у собі все життя. Батькам ніколи цього не зрозуміти. Те, чого так часто не вистачає синам,- це міцних чоловічих обіймів своїх батьків на прощання.

Коли прощаєшся, Греже

   Обличчя то з`являлися, то зникали, начебто фотоапарат опускали в рідину тремтячою невпевненою рукою, і фотограф-аматор боявся, що пінцет вислизне, і цінний знімок розчиниться назавжди. Грег розумів, що зображення не може водночас і з`являтися, і зникати, але саме так зараз і відбувалося. Крізь туман у голові і гуркіт двигуна вантажівки він намагався зосередитись і згадати, де він міг бачити цю картинку раніше: мама у святковій красивій сукні, він – ще підліток років одинадцяти-дванадцяти, у довгих шортах і світлій сорочці з коротким рукавом, і батько, на обличчі якого камера зафіксувала безтурботну посмішку, яку вони зазвичай так рідко бачили. На місці фігури батька контуром чорнів негатив. Грег просто пам`ятав. Що батько в той момент посміхався, але за яких обставин зроблений знімок. Випало з пам`яті.

   Дуже хотілося пити, і він подумав, що якби той чоловік, який всю дорогу поправляє йому бинти, дав хоча б кілька крапель води або просто змочив губи, то він би згадав. Йому захотілося облизати губи, але язик наче збільшився вдвічі і не хотів слухатися.. Чиїсь пальці, що смерділи соляркою та порохом, вклали під язика, наче пігулку від спраги, шматок пожованої вологої марлі.

   Вантажівка на вимикаючи двигуна, зупинилася – здається, помер ще один важкопоранений боєць, і Грег крізь пелену знеболюючого почув чужі незадоволені голоси. Він мріяв. Щоб машина якомога довше – на ямах поранених у кузові підкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопці лежали майже один на одному, і ті, хто ще не втратив свідомість, міцно трималися за борти та за своїх напівживих товаришів. Грегові захотілося відкрити очі, щоб подивитись, що там відбувається і хто саме помер, але в нього не вистачило сил. «Давай!» - гучно закричали над головою, і вантажівка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася і поїхала, набираючи швидкість.

   Першим зник негатив, що сховав у собі посмішку батька, потім зникла мамина сукня і сама мама. Грег хапався подумки за її зображення із останніх силд, але мама вислизнула, зникла зі свідомості, як і хвалькуватий підліток поруч. Вантажівку підкинуло на ямі. І по білому прямокутнику фотопаперу пішли дрібні брижі, перетворюючись на хвилі, кожна з яких била по півкулях мозку, спричиняючи нестерпний біль. Біль – більше Грег нічого не знав.

   Батько помер у середині березня. Він довго-довго хворів. Однак залишався таким же енергійним і владним старим. Який намагався не випускати з-під контролю жодної домашньої дрібниці. Хіба що міль тепер, вилітаючи із шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав із крісла. Телевізор його дратував, Інтернетом він не користувався, сучасні газети вважав убогим читанням для дебілів, тому новини сприймав лише з маленького чорного радіоприймача з довгою антеною. Тільки там. Вважав він, ще залишилися працювати справжні професіонали, хоча взимку і навесні 2014 року і тих коротких єфірних новин було вдосталь, щоб втратити спокій і сон навіть здоровій людині, Почуте він обговорював із дружиною, а коли приходив Григорій. То і з сином, дозволяючи собі випити категорично заборонені п`ятдесят грамів гарного вірменського коньяку. Батько добре знався і на житті, і на коньяку – визнавав лише «п`ять зірок», жив за гамбургсько-вірменським рахунком, як частенько дозволяв собі жартувати, але й так само добре розумів, що і першого, і другого йому відпущено мало.

   Останні місяці батько полюбив розмовляти. Раніше він віддавав повну перевагу дії – його колюча владна енергія гучно ляскала, наче батіг табунника, відраховуючи кар`єрні висоти чи не на всіх важливих будівельних майданчиках міста, але зараз спілкування залишалося єдиною функцією, де хвороба не обмежувала його фізично. Співрозмовників обирав ретельно: «Йдуть люди, дрібнішає народ!» - часто підкреслював марність амбіцій теперішнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав засохлі кістляві пальці батько, тавруючи виразки постсоціалістичного суспільства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку і позираючи на Грега поверх окулярів вицвілими очима. Скільки ще потрібно нарахувати апокаліптичних прикмет сьогодення і як його можна порівнювати  з досягненнями індустріалізації та народного господарства?

   Про альтернативну енергію, айфони або електромобілі батько звісно ж. і чути не хотів – такі речі виробляли десь там.  За океаном, а тут йдеться про територію, на якій вони існують. Однак справа навіть не в території – батько категорично не вірив у нинішніх людей, у їх здатність створювати масштабні проекти, організовуватися в креативні групи, конструктивно і послідовно проводити зміни. Йому подобалося ставити сильні, справжні, у повний зріст глобальні запитання і спостерігати, як син шукає переконливі аргументи відповідь. 

   Із роками в дискусії починаєш цінувати не перемогу, а процес. Звісно, Грег категорично відмовлявся брати за аксіому батьківський масивний хрест на своєму поколінні і, як наслідок. На країні. Він дивився на світ і мету свого існування зовсім іншими очима: жив виключно для себе і своєї родини, а не для держави, давно і успішно займався бізнесом – тримав фірму з установки систем безпеки. Усі матеріальні трудності, на які він добровільно себе примусив, коли одружився і з`їхав від батьків в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звісно ж, бажали, щоб усе сталося навпаки -  спочатку потрібно стати на ноги, а потім одружитися, але Грег такі рішення не обговорював. Тепер, десять років по тому. Вони з дружиною створили свій дім: мав улюблену справу. Жили у великій трикімнатній квартирі із вражаючим око видом на Дніпро, донька ходила до гарної школи з ухилом на англійську мову, і ніщо, здавалося, не могло похитнути їхнього безхмарного майбутнього.

   Із батьком у Грега стосунки складалися по-різному, певне, як і у всіх батьків та синів. Однак останні два-три роки у важкохворого батька з`явилося багато вільного часу, і їхні розмови стали значно довірливішими і теплішими. Та тепер все перевернулося, і вже Грег постійно поспішав, говорив по телефону, вирішував свої ділові справи, а батько терплячи  чекав на нього, як колись він, маленький хлопчик, із нетерпінням прислухався до кроків по східцях вічнозеленого під`їзду і обертів ключів у дверному замку. Але зараз, за кілька місяців, а може, і тижнів до смерті батька, не зважаючи на всі розбіжності у поглядах, вони стали, нарешті, справжніми друзями.»Ти зрозумій ключовий момент, синку: от ми зараз із тобою сваримося до піни в роті, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле,- говорив батько. – Однак проблема ж в іншому – це конфлікт не поміж минулим, як ти вважаєш, і майбутнім, ні. Проблема в тому, що конфлікт поміж нами -  це конфлікт між сьогоденням і сьогоденням. Сьогоденням, Григорій, а не майбутнім! Розумієш, сину., цей тонкий момент? Ви, ваше покоління, нічого не створюєте для майбутнього, а це6 значить, що рано чи пізно за це доведеться заплатити!»

   Мама та дружина під час бурних чоловічих дебатів про долю країни та світу пили каву та обговорювали сукні і зачіски, але Грег знав, що вони – на його боці. Проте у дискусії вони не втручалися, вважаючи своїм головним завданням вчасно запропонувати розійтися по домівках. Але звідти телефоном лунали суперечки. Батько говорив, що майбутнє проростає з минулого і тримається на союзі з Росією, і там – наше щастя. а Грег вважав, що минуле нехай собі там і лежить, де лежало, під перегуки патріархальних дзвонів, а рухатися потрібно до Європи. Він об`їздив цю «стару даму» уздовж і впоперек – від Дубліна до Бухареста, пам`ятав різко збіднілу, нікому непотрібну Польщу 90-х, натомість бачив, як зросла економічно ця країна зараз, і мріяв, щоб в Україні люди жили хоча б так. Батько, звісно ж, сучасної Польщі не бачив.

   …Він агітував за те, що пам`ятав сам, за ту країну, де йому та його родині жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Він стверджував, що Росія ніколи не вчинить із українцями нічого поганого, і за неї потрібно триматися міцніше, обома руками: там нафта, там газ, там наші брати. «Нам немає чого боятися, синку,- стверджував він. – Ніхто не посміє зіштовхнути лобами два братніх народи! А історія… що було – те загуло! Жити потрібно сьогодні, дбаючи про завтра». І ця їхня суперечка до часу «Х» не мала  однозначної правильної відповіді для обох диспутантів. На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости у «Фейсбуці» проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:

-         Якщо потрібно, Григорію, давайте за Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!

-         Так-так, дякую, Віталику, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю,- розізлився на жарт Грег,- ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б`ють!

-         І це в Дніпропетровську! –  здивувався, не оцінивши іронії, шурин. – Що ж тоді в Києві  коїться?!

   Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.

   А через кілька днів Майдан вистояв – і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. У центрі Києва розстріляли майданівців – Небесну Сотню на вулиці інститутській на тисячах рук на людському морю труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери: на київському майдані, розтікалася по Україні, жалібна пісня «Пливе Кача». Міста і села багатотисячними похоронами прощалися зі своїми Героями. Горе та розпач розлилися по країні. Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на ролером, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив Інтернетом, видивлявся новини по телевізору.

   - Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зізнавайся!

   Грег відмовчувався

-         Батьку,- подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму,

-         Тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? – Грег не запитував дозволу. Він шукав поради.

-         Ні,- гаряче відповів батько. – Там все домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює!

   І помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові і смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.

   Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів – заради пам`яті  про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: у місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже на всю вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та луганської областей над адміністраціями будинками чи не кожного дня піднімалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «ЛНР» та «ДНР», у Слов`янську вже сидів «некій» Ігор Стрелков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди. Яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали геть усе паскуднішими.

   Свою заяву добровольця Грег відніс до військкомату на початку травня і місяць чекав. Коли його викличуть. Періодично він дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у співробітників військкомату завжди знаходилися причини не видавати йому військовий квиток. Свій перший, той самий, що дають у шістнадцять років, Грег давно загубив – усі проблеми із проходженням військової служби тоді вирішилися шляхом стандартного хабара із наступним записом:»До проходження військової служби за станом здоров`я не здатен». І ось, потрібно ж такому статися у житті – тепер він сам буквально осаджав військкомат із вимогою  зарахувати у лави військовозобов`язаних. У військкоматі на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажанні зрубати бабла в добровольчих батальйонах і небажанні служити в лавах регулярної армії. Ось тут воєнкомів Грег розумів добре – план мобілізації руйнувався на очах. Там більше були незрозумілі такі бюрократичні затримки, і Грег страшенно лютував. Але всю його злість зникала, коли він бачив очі солдат, які повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у брудній формі, що приїжджали під їхній штаб у кузовах вантажівок разом із двохсотими, упакованими у великі чорні целофанові мішки.

-         Я йду на війну,- нарешті в середині літа сказав він матері.

   Дружина вже давно змирилася з майбутнім від`їздом, вона вважала, що війна – це таке рішення, яке чоловік знаходить сам.

-         Синку,-  сказала мати,-  усяка робота небезпечна, на всякій  роботі можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечніша, ніж ті,. що ти мав раніше Я завжди говорила батькові, що за незалежність, України доведеться повоювати. Не йому, дак дітям. Він до найостаннішого дня не вірив. Ну ось… просто так нічого не дається людям.

     Так що йшов Грег на фронт легко. У штабі батальйону, де бійці із самого ранку до пізнього вечора  чекали на відправку до зони АТО, приїхали попрощатися двоюрідні сестри, які збиралися через тиждень до Німеччини – білявки-близнючки подарували класний німецький ніж, сусід порадував новим броне чохлом, куди Грег перекинув свої броне плити, а під вечір дружина привезла тільки-но отримані на замовлення американські берці, саме такі, про які він мріяв – водостійкі, із пластиковою підошвою, їх можна не знімати п`ять днів, і для ніг буде о`кей.

Тепер він був готовий до війни…

   … У Старобешеве прибули близько другої години ночі й одразу впали спати. Десь о пів на п`яту почали працювати «гради», і Грег із спросоння лише через кілька секунд після початку обстрілу зауважив. Що кудись біжить. Куди, він не знав, однак біг він дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися поза товстими стінами і всі інші новобранці. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотілося додому: у тишу, під ковдру, під бік до сплячої дружини – піт по спині рікою стікав у штани. Як висловився потім Славка: «… Ми какали ось такими цеглинами!» - і показував цеглину розміром з чималу каменюку. Повернувшись на своє місце, Грег побачив, що практично всі бійці, що раніше вже бували під обстрілами, мирно сплять, і здивувався їхніц витримці.

   «Яка там витримка?- пояснив йому Макс, коли вони на ранок очікували команди на штурм під Кутейніково.- Просто коли ти під обстрілами не перший раз, то сам вже чуєш – і звідки стріляють, і куди летить. Так  що ніякої хоробрості, звичайний розрахунок».

-         Увага! – від розмов відволікала команда. – Зараз підемо у розвідку боєм!

-         Блін! – роздосадував Макс. – А розумніше нічого вони не придумали?

Він очевидно, добре знав, що таке розвідка боєм: ти йдеш у наступ, а по тобі веде вогонь противник, вогняні точки якого має знешкодити по ходу розвідки ваша артилерія. Питання тільки в тому, хто кого раніше знищить: противник – атакуючих чи арта – противника. Надійшов наказ витягнути з мобільних телефонів акумулятори і не торкатися на дорогах до сторонніх предметів. «Бачиш щось підозріле – краще відійди подалі і стріляй туди,- порадив Макс. – Завжди вірний засіб залишитися живим, повір мені не слово!» Уперед пішли БМП, за ними – бійці. За якими їхали білі броньовані міні-автобуси із зеленими надписами «Приватбанк», за міні-автобусами тягнули «Рапіри». «Сапери думають, - жартували хлопці,- що це в «приватівських» бусиках нам гроші від Бені везуть. За кожного сапера – по десять тисяч баксів!»

   У цих місцях зовсім нещодавно йшли бої, із асфальту стирчали хвостики мін, на узбочинах валялися рештки тіл. Від яких на спекотному сонці йшов жахливий трупний сморід. У полях, здалеку схожі на апарати Єлізарова, можна було побачити остови касетних боєприпасів, нерозірваних снарядів «ураганів» та «смерчей». Коли проходили повз мінометну батарею, мінометники вирішили трохи полякати ворога і дали залп, на який необстріляна частина батальйону відреагувала миттєво – як на команду «лягай!». Усвідомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здіймалися на ноги і, поправляючи автомати, зніяковіло посміхалися й обтрушували камуфляжі. Бійці, які залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самі мінометники: мовляв, нічого, хлопці, до всього призвичаїтесь!

   Біля мосту Грег побачив зрешечену і прошиту наскрізь кулями і осколками «ГАЗелку», яка вткнулася білим капотом у бетонну палю. На склі крізь»сніжинки» від куль він нарахував усередині не менше дев`яти трупів – незрозуміло, чи то сепаратисти, чи то мирні мешканці потрапили під обстріл. Поруч стояло розбите в друзки сріблясте «Шевроле авео» - у ньому три людини сиділо, схиливши голови одна на одну, немов п`яні; водій, обсипаний дрібними бризкаи скла. Лежав головою на кермі. Грегу стало зле. Він ніколи не уявляв собі війни з цього боку, і йому не хотілося думати про те, що під кулями або бомбами можуть гинути мирні люди. Він чітко знав, для чого і чому він тут, і що зобов`язаний робити, щоб війна не прийшла в його рідне місто і не вбила його рідних – він повинен прийти сюди зі зброєю в руках і змусити тих, хто бажає його країні і його родині зла, капітулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цікавило, він прийшов сюди захищати свій дім. Однак такі моменти, як сріблястий «Шевроле авео» та біла «ГАЗелька», повні небіжчиків, не вписувалися в удавану картину.

   «Там, усередині,-  заспокоював він себе,- могли ж бути і сепаратисти. Хто знає?» Хто знає взагалі, як і за якими критеріями проводити цю межу: між сепаратистами зі зброєю в руках і тими, хто їх підтримує морально, і тими, кому байдуже? Між тими, кому байдуже, і тими, хто тайно вірить, що Україна повернеться на донбас? Як відокремити винних від невинних?

   Грег не мав відповіді на це питання.

-         Нічого страшного.- підбадьорював його Макс, який пройшов Балканську війну,- звикнеш. Війна – це бруд і кров, ще й не таке тут побачиш. Просто викинь із голови все, що ти уявляв собі про війну вдома, так легше. А невинних тут немає…

                                                           Підготувала Валентина Йотка за матеріалами (ІП)

� C

Ще 20 жовтня, у відрах посіяли насіння помідорів і виставили на вікно проти сонця. Всі проросли.

   4 листопада, у одному з відер провели пікіровку. Вони набирають силу, буйно зеленіють.

   Сьогодні , 8 листопада, проводимо пікіровку й в іншому відрі. Перед висіванням, землю прогріваємо, потім висіваємо. Коли оті пікіровані помідори почнуть підніматися в вишину, виставляємо підпори, до яких їх кріпимо, щоб не полягли. З часом вони розцвітають. З`являються плоди а під новий рік достигають.

   А на весні, коли пригріває сонце, всі стебла з плодами і цвітом висаджуємо на грядку і якщо не буде заморозків то вже в середині травня плоди достигають. Почувши волю, ростки розростаються, пускають нове пагіння, все  потрібно добре підгорнути. Поливати не потрібно, вологу вони знаходять самі.

   Аж до осені вони плодоносять і дають гарний урожай.

   Десь в лютому місяці, висіваємо і насіння цибулі, щавелю, кавунів, огірків. Весною ростки цибулі розкладаємо в борозну, яку перед тим гарно поливаємо і загортаємо. Більше поливати не потрібно. Так робимо й з іншими ростками. Але чим раніше те провести тим краще для рослин, краще плодоносять.

   І як радіємо отому, що так обманувши зиму, маємо в кімнаті літо.

� C

Все ближче і ближче до того дня, коли Верховна Рада України прийме Закон про перейменування назв незаконно відібраних.

Я подав заяву про МІСТЕЧКО РАШІВКА до сільської ради. 15 листопада буду йти до секретаря, щоб повідомила вона мені, чи дивилися мою заяву сільські депутати. А можливо вони з головою сільської Ради посміялися і поклали мою заяву під сукно.

Звертаюся в Гадяч і Полтаву, щоб депутати тих Рад подивилися мою заяву, вона  є тут надрукована. Час наближається. Без відправлених документів до Верховної Ради України ми лишимося в тіні.

� C

Хочу написати. Можливо, я й помиляюся але раніше в пресі я ніде не зустрічав про ті зміни, які відбулися. Ото раніше. Можливо, з місяць по тому, я підняв питання про економію в отих 200 кубах газу. Я тоді писав, щоб за його оплачувати, а коли його використовувати то справа кожної сім`ї. Можна той газ передати й онукам.

Так потрібно творити й з субсидіями. В тому велика економія. Так повинно творити й з електроенергією.

Напевно, то збіг обставин але Уряд зробив так, як піднімав те питання я. Писав я і про оті гноївки. Ось приїдьте, якщо не вірите і подивіться скільки його є на фермі та отам в полі куди його вивозять та складують. Кожного дня  машини, чи трактори, везуть і везуть оте добро. Там  де гноївку звалюють, відбувається реакція, все дихає, віддаючи в повітря колосальну енергію. Оті товариства, що орендують землю мали б великі доходи від тієї енергії. Потрібно оте скрите тепло взяти і пустити людям на добро. Вкласти кошти але ті кошти окупляться.

Зараз у світі, щось відбувається. Новини повідомляють. До чого йдемо?  

� C

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

           КОБЗАР

       І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,

І НЕНАРОДЖЕНИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ

          В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ

            МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЕ

                                   Аще кто речет, яко люблю бога,

                                   А брата свого ненавидит, лож есть.

                                                          Соборное посланіе Иоанна

                                                          Глава  4, с. 20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває

Тільки я. мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає –

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І господа зневажають,-

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? Побачите,

Які будуть жниви!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І слава, і воля.

Нема на світі України.

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, нессли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!...

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру  дерете

З братів незрячих. гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати не ридала,

Не чули б у бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде,

Розкються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки проклянетесь

Своїми синами!

Умийтеся! Образ божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тільки, щоб панувати…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! Глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на нас шкура,

Та й засадять, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя,

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й бога, тільки я!

Та куций німець узлуватий,

А більш нікого!..» - «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

                             «Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав`яне».

«Слав`яне! Слав`яне!”

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І слав`янофіли

Так і претесь… І все мови

Слав`янського люду –

Всі знаєте. А самі

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголить

Як німець покаже

Та й до того історію

Нашу нам розкаже,-

Отоді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде,

А ґвалту! А крику!

«І гармонія, і сила,

Музика, та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров`ю вона умивалась,

А слава на крупах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте а ні титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії  гетьмани.

Чого ж ви чванитесь, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало й лій топили.

Може, чванитесь,  що братство

Віру заступило,

Що Синопом, Трапезундом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались,

А вам тепер вадить.

І на січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров`я

Та славита запорожжя, А чиєю кров`ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить,-

Вам байдуже. Аби добра

Була для г ороду!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Доборолась Україна

До самого краю,

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями,

Повести за віком,

За німцями, недоріку

Сліпую каліку

Добре, ведіть, показуйте.

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата,

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима.

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж брати мої,

Найменшого брата,-

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас. Благаю!

14 декабря  1845

Вьюниша

� C

Віктор Гюго

    Мазепа

     поема

          I

Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

         І з шаблі бік горить,

І кінь баский під ним, годований травою

Хвиль морських, аж пашить огнистою .агою

         Із ніздрів та копит –

Коли гадюкою звивався під шнурами,

Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями

          При втішених катах,

І падав на грізний кінський хребет поволі

З піною на губах, у поті весь на чолі

         І з кров`ю  на очах –

Неждано знявся крик: - і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму

           Крізь вибалки пісків,

Самі, у гомоні та куряві пустари,

Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари

         У здогоні вітрів!

Летять… Долинами, здається, подув бурі,

Немов борвій, що гори з`юртував похмурі,

         Як розторілий щит…

Раз як сіренька крапка, що у мряці гине,

То знову виривають білим бризком піни,

         Що б`є в морський блакит.

Летить. Простору досить. Око і не вловить

Пустелю непочату й неосяжний овид –

          Пірнули у безмеж.

Їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне

Під ними гір зчорнілих пасмо величезне,

          Тінь міст, дерев і веж.

Та скільки раз сердега вдарить головою

Від бунту, кінь здригнеться з остраху, стрілою

         Понад вітрами птах.

Жене все глибше й глибше в поле опустіле,

Де ледве зморшками піски замерехтіли,

         Мов сукня у пружках.

Чудними плямами танцює світ довкола,

Мигтіють довгі хмари, лісів горді чола,

          Останки башт-руїн,

І бачить: променем золочені гір рями,

І коні, що за ним рвонулись табунами,

         Прямують навздогін…

І небо, де вже вечір ставить перші кроки

У переливах хмар, що тануть у глибокі

          Плави хмарин нових,

І сонце, що мов човен хвилі його поре,

Купає своє коло мармурн-прозоре

          Все в жилках золотих.

Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

          Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузи обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

          Й бере її в кліщі.

А кінь, не чуючи сідла вже ні вудила,

Скервавлений, жене вперед, щосили, з тіла

         Шматки собі рвучи;

За ним новий табун… за стадом полохливим,

Що розкудовчили у гоні свої гриви,

          Вже й галичі ключі!

Сичі за гайворонням сунуть без вагання.

Орел із побоєвищ і надморська каня,

          Хоч день її сліпив,

Підзорні сови, дужий трупоїд-шуліка

Якого гола шия, наче рука дика,

         Розрізує мерців!

Злітає все на ці воздушні похорони,

Все кидає гніздо: Старих дубів корони,

          Старезні хуторі,

Мазепа ж, очманілий, нечутний на крики,

Питається себе: - Хто там простяг велике

          Це віяло вгорі?

Надходить ніч без зірки, схована у мряки.

Завзялися звірі, як нагнані собаки,

         На бідного їздця;

Між ним і небом, наче темінь хуртовини…

Він бачить їх, то тратить, чує, як із тіней

          Жене ватага ця.

Нарешті по трьох днях безглуздої погоні

Крізь бори та степи, пустель і оболоні,

        Як леди рік пройшов,

При криках хижаків кінь падає при смерти,

Звалився на каміння, на гамуз розтерте

         При блискавках підков!

А обік впала голова, зломана людина,

Покрита вся кервою, більше, ніж калина,

          Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляючи гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

        Розпалені від сліз.

Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине

Колись іще буде народом України

          Звеличаний як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,

Невкритими гробами вкриє піль багато,

           Де кров його лилась.

Страхітна його велич з його мук повстане.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

           У сяєві зіниць,

А як у ній з`явиться – степові народи

Пішлють йому назустріч фанфар хороводи

         І падатимуть ниць!

                       II

Так само і ти линеш на уяви крилах,

Звичайний смертнику, коли на тебе сплил:

          Таємна міць богів:

Даремне не даєшся, верхівець,- твій геній

Несе тебе насильно в шамотні саженній

          За овиди світові.

Минаєш старі гори та снігові шпилі,

Пустині, океани, десь на небосхилі

           Підхмарну далену,

В утечі позаземній тягнеш за собою

Ряди нечистих духів, що самі юрбою

         Прокинулись зі сну.

У пориві натхненнім переходиш межі

Всієї дійсно ти і п`єш на безбережжі

         Із вічної ріки…

Ніч зоряна і темна прибрана, поете,

Волоссям, що його розкинули комети,

          Виводячи танки.

І бачиш нові зорі, Сатурна перстені,

Підбігунових ночей заграви всміхнені

          Посеред білих криг,

Ніщо тебе не томить, світ – життя безкрає,

І кожним порухом його кінці зміняє

           Твій невгамовний біг.

Хто коли-небудь знає – янголи, демони?! –

Яка це страшна мука – твої перегони.

           Чим у твоїх очах

Ті дивні блискавки? Якими це вогнями

І крилами примар пече тебе ночами

           Невисловлений жах?

Кричиш від остраху і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий… злітаєш. Бездушний,

            На землю з гордих хмар…

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили,

             Встаєш, ти – володар!

1828

                               Переклав М. Рудницький.

� C

Льорд  Байрон

                МАЗЕПА

                   поема

В мене ще стільки сил було,

Щоб глянути, як надо мною

Востаннє сонце вже зійшло.

В душі відчай – такий глибокий,

Що мирить вас в останній час

Із тим, що в попередні роки

Найгіршим злом було для нас.

Це неминуче – це не зло,

А дехто й благо в нім знаходить

Не менше від того, що воно

Так рано інколи приходить,

Але ж ми всі що певну ласку

Дбайливо хочем обминуть,

 Бо в ній ми бачимо, мабуть,

Якусь незрозумілу пастку,

Куди обачний не впаде.

А дехто й сам на його жде,

До нього молиться з благанням,

Шука його з мечем своїм…

Цей осоружний, темний скін,

Кінець хоч би й яким стражданням,

А завжди непривабний він!

Й сказати чудно, діти втіх

Що то проводять кожен день

Серед бенкетів та пісень,

Нестримні в забагах своїх,

В багатстві, в розкоші та славі,-

Вмирати легко, легше навіть,

Ніж ті, що мучаться весь вік.

Бо тим, що вже дізнали всього,

Що є прикрасного й нового,

Вже кидати нічого тут,-

Нових утіх вони не ждуть!

За чим на світі пожалкує,

Хто все вже звідав на землі?

Хіба крім смерти, що її,

Чи були добрі ми, чи злі,

 Уява ріжно нам малює.

Кінця всіх мук чекає страдник,

А друг його – спокійна смерть,

В очах, що повні болю вщерть,

З`являється, як злодій, зрадник,

І нагороду відбирає –

Як ждеревце в небеснім раї,

За пережиті злидні й зло –

Те «завтра» все б йому дало,

Те «завтра» може й мало бути

Початком безконечних літ,

Без горя, без плачів і скрути,

І враз йому б відкрився світ! –

Життя привабне і багате,

Що й очі сліпли б від краси,

Було б йому замісто плати,

За сльози, за тяжкі часи

Він мав би владу, був би в силі

Блищать і тратить, рятувать –

Невже ж те «завтра» на могилі,

Аж на могилі має встать?

               XVIII

Вже сонце сіло… Все ще я

Лежу, прив`язаний до трупа

Вже задубілого коня,-

Я вже гадав. Що в спільну купу

Змішається наш порох тут…

Туманні очі смерти ждуть –

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!.

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв і сів,

І знову дали полетів,

І знов сідав – щоразу ближче.

Я бачив тріпотіння крил,-

Так близько був він наді мною,

Що я б дістав його й рукою,

Коли б на це мав більше сил.

Та досить і слабого руху,

Одного шурхоту піском

І кволого, хриплого звуку,

Щоби прогнать його цілком.

А більш нічого вже не знаю,

Хіба одне – в останнім сні

Якась чарівна зірка з раю

У вічі сяяла мені

Із мерехтливого проміння…

А там – холодне отупіння,

Важке, незглибне почуття,

Як я вертався до життя,

То знову наближавсь до смерти…

А потім знов дихання сперте,

Легонька дрож… і забуття…

Що серце й жили похололи –

Вже й іскор у мізку нема –

Важке зідхання… гострі болі…

Ще стогін – і… нарешті тьма…

                XIX

Прокинувсь… Де я?...Чи ж оце

Людське схилилося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?

Тут я свої примкнув на хвилю,

Бо сумнівався ще, чи я

Очуняв дійсно з забуття,

Дівчатко з довгою косою,

Струнку, вродливе і ставне –

Сиділо в хаті під стіною

І пасло поглядом мене.

Як тільки я прийшов до тями,

То стрітився з її очами,

Бо час від часу ці дівочі

Великі й ясні дикі очі,

Повнісінькі співчуття і жалю,

На постіль падали мою

Дививсь я довго… аж тепер

Я зрозумів , що ще не вмер,

Що це й не сон, бо хтось не дав

Мене на жир шулік і гав.

Побачила дочка козацька,

Що очі я відкрив на мить,

І посміхнулась… я зненацька

Схопився, хотів заговорить,

Але не зміг… Вона ж на рота

Поклала пальчики мені,

Щоб я й не намагався доти,

Аж сили вернуться мої.

За руку узяла з любов`ю

І до порога навшпиньках –

Когось гукнула… в тих устах

Солодкий голос! А в ході

Звучала музика тоді…

Та ті, кого вона гукала,

Не прокидались, і вона

З кімнати вибігла сама…

Та перед тим вона кивнула

Веселим поглядом мені,

Що я не сам, що я в сім`ї,

Що нічого мені боятись,

Бо всі близенько. І в потребі

Я їх побачу біля себе,

Готових у пригоді стати,

Що хутко вернеться й сама.

Я бачу, що її нема,

Що вийшла з хати,- і чогось

Мені нещасному здалось,

Що я зоставсь такий самітний,

Такий покинутий, безрідний.

                XX

Вона вернулася з батьками –

Що ще сказать? – Я б не хотів

Надокучати вам згадками,

Як гостював я в козаків.

Вони знайшли мене в долині,

Внесли мов трупа в ближчий дім

І врятували.. А потім

Я став гетьманом в їх країні.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в`язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь проклав мені до трону.

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Забудь печаль, одчай забудь!

Ще завтра вгледить Бористен,

Як на його турецькім боці

Спокійно коні попасем…

Як радо річку стрінуть очі,

Якщо до завтра доживем.

Добраніч, друзі!»

                           І гетьман

Під дубом, що розвісив стелю,

Простерся на тверду пустелю,

Та вже привичну,- спав він там,

Де тільки ніч його заскочить,-

І сон стулив йому вже очі.

Та ви дивуєтесь, чому

Король не дякував йому

За повість? Він причину знав

Король уже з годину спав.

1818

           Переклав Д. Загул.