� C

   Зараз питання  «декомунізації» на часі. Телебачення про це повідомляє щогодини. Різні погляди, думки, надії. Когось воно дуже нервує. Хтось пасивний. Дехто іде до того з надією, що відновиться справедливість. Ото повідомили, що в Полтаві, той, що вибраний в цих виборах, що відбулися повторно,  уже коментують,  про те, що він не підтримуватиме «декомунізацію»!?

Отож  уже появляються перепони. І все ж починалося з того, що в ті давні часи заштовхали суспільство до оцих різних думок. Було все тоді по іншому. Жили люди. А коли прийшла  хуртовина, яка сколихнула суспільство, перевернувши все до гори ногами, втокмачивши в життя переворот. Перевернули все, щоб було легко управляти масою людей. Перевернули на свій лад назви вулиць. МІСТЕЧКА стали селами, а в містах нові найменування.. То політика. Від того і голод. Від того і розруха. Від того і колгоспи, в які зганяли насильно. Там були ті, хто насаджував ту ідеологію, щоб тримати суспільство в покорі.

Прийшли такі часи, що рухнуло все. Утворилися нові незалежні держави. Нове суспільство. Нова політика. Демократія!

� C

І ось нарешті (думаю так відбуватиметься) в Верховній Раді України завирувало. Бо Голова Верховної Ради виніс на розгляд питання про перейменування. Відбувається щось неймовірне і наболіле в людському суспільстві.

Виступив Президент. Виступив Прем`єр. Бо від цього питання залежить доля України. На трибуні Юлі Тимошенко, вона все розповіла про ті часи. В її промові звучало в тому питанні лише правдивість і про перейменування без половинчастості, бо це стосується всього суспільства, в містах, містечках, селах. Вона гукає до рівності. Можливо Вона згадає і про МІСТЕЧКО РАШІВКУ, ЛЮТЕНЬКУ, ВЕПРИК. Розповість і про Христового, про оте «Червоне колесо», яке  вертілося і перевертіло всі людські життя. Все суспільство зазнало великих втрат а особливо в відібраних назвах.

   Виступить Парасюк, Каплін, Луценко… Та напевно тих виступів буде скільки, що якщо б їх помістити в «ПОЛТАВСЬКІЙ ДУМЦІ», газета всього не вмістить. Все там згадають. В усьому наведуть лад. І буде закон.

Не будемо тоді вклонятися сусідові. Заживемо повноцінним життям в своїй громаді. Бо  доволі мучити отих старих людей, вони і так всього натерпілися. Коли повернеться назва МІСТЕЧКО РАШІВКА, напевно будуть нові вибори в містечкову раду. Ото отам люди і скажуть своє слово і оберуть тих,. які відстоювали владу. Відстоювали  і будуть стояти за неї. Подивляться кого обрати головою, секретарем, депутатами, від того залежатиме багато, бо вони знатимуть, хто відстоював владу в МІСТЕЧКУ. А там з часом будуть і вибори до Верховної Ради України. Від голосування за це питання буде багато плюсів.

Ми повернемося до нашого. Бо ми держава: - Україна!

� C

   На ринку, коли продається товар, продавець і покупець мають рівні права, вони торгуються.

   Надумав продавець продати товар, везе його до ринку і продає, тому хто купе..

   З майновими паями відбувається зовсім по іншому. Майно належить власникам. І я ще ніде не бачив, ні об`яв, ні звернень власників паїв, про те що вони хочуть його продати. Ніхто з них не пропонував своїх цін. Що то за торгівля, що «пропонує продажу товару» не власник а купець!

   Власники паїв здали їх лише в оренду. Ото, якби влада, як місцева, так і Верховна,поглянула, як твориться у цій ситуації. Я думаю, якщо підключити Європейський суд, напевно там коїться, щось не певне. Прошу Вас?! Не дайте крутіям обманути старих трудівників! Так не може бути! Бо так творитимуть і земельними паями! То  «репетиція»!!

� C

   Рано прокидається Василь, «ще й чорти навкулачки не б’ються». Одягнеться, щось перекусить перед виходом і гайда. Бо бички напевно вже мукають, чекаючи його та Івана, щоб годували їх.

   До ферми дорога не близька. Отак вулицею, за село, повз «бойню» та через ярок – стежка. Вона тягнеться полем, через другу балочку. В зимову пору кучугури. Замітає все навкруги. Але те дарма. Бички ж чекають!

   Дорогою різні думки. Ще малий був, як починали будувати ту ферму. Розібрали велику хату в селі і перевезли її в поле де «Попове озеро». Микита Петрович задумав ту затію і подалі від села, щоб  н е було ніяких проблем.

   Хату спорудили. Потім збудували сарай де тримали свиней. В хаті приготовляли в котлах гарячий корм для худоби. Свиней було доволі.

   З часом, свинарник ліквідували. І в тому приміщенні почали тримати телят. Почали будувати нові сараї. Де вже були корови. Доїли корів руками жінки. Корми теж роздавали вручну – корзинами. Гноївку чистили вилами в брички. Тяжка то була робота.

   Минуло декілька років, корівники виросли ближче до села. А тут створили комплекс молодняка. Телята різного віку – бички та телиці.

   Обтрусив Василь сніг з чобіт. Відчинив двері до сараю. Повіяло теплою задухою. Му-му-му, озивалися бички. Повітався з сторожем. Порядок.

   Аж ось і Іван. Напувають вони коней, беруть упряж і до підводи. Коні годовані, сіна літом заготовили чимало, та і мелене зерно є.

   До скирти соломи не далека дорога. Наклали соломи і до сараю. Іван по одну сторону, в нього праворуч, Василь по ліву сторону. Носять вони солому в ясла. І коли ясла повні – худоба снідає.

   Починається прибирання гноївки. Чистять сапою з під ніг  і коли все очистять, починається погрузка. Вилами з обох сторін та до підводи. А заповнивши – коні відвозять все, де все складається. І так доки не очистять приміщення від гноївки. За тим відправляються за силосом. Його відпускають лише одну бричку – економія. Роздавши силос, як це проводилося і з соломою, бички миттєво все поїдають. Потім отримують мелене зерно, яке роздають бичкам невеликими порціями. І так до пізнього вечора.

   А коли наступає весна – вся худоба на луках. Там  бази, де перебувають бички. Будка. Поряд річка. То Дзюбин  куток. Все літо і до пізньої осені на пасовищі. Оплата праці тоді була не велика – 4 5-55 рублів.

� C

Ще давно МІСТЕЧКО РАШІВКА славилася центром.  Він має круглу форму. Там жваво ішла торгівля. Відбувалися ярмарки та базари. Було багато магазинів.

Зараз теж там вирує життя. Будинок культури. Школа. Великий торгівельний центр, де можна гарно відпочити. Волейбольна площадка. Контора, в якій сільська Рада. Ростуть каштани, яблуні. В тіні дерев лавочка, де в літню спеку люди отримують прохолоду.

Ранками там збираються люди, які на біржі праці. Виходе сільський голова,. від якого отримують завдання, де їм розім’яти  свої мускули працюючи.

Часто, там збираються і люди пристарілого віку. Стоять вони в чергах і буває доволі довго, бо касир від сусіда приїде невідомо коли. Отам ті люди і наговоряться і наплачуться і насміються. Там можна узнати різні новини, як державного так і місцевого значення, потрібно лише вміти слухати і відбирати потрібне.

Чекають вони оплату за земельні паї. І буває так, просидять половину дня але марно, бо виявляється ніхто ім. сьогодні отих  грошей не привезе. І ідуть вони до домівок, настрій на низькому рівні.

Зараз  повсюди ростуть ціни. Газ, електрика, димоходи, різні услуги. Подорожчали: капуста, цибуля, морква, картопля, буряк, яйця, сало. Все пішло до гори.

Декілька днів отам, під каштанами гамір. То люди чекають, щоб продати майно. Ціни на майно ніколи не зростають а навпаки відносно курсу гривні – копійки.

Стоять люди довго, доки приїдуть покупці. Все відбувається на другому поверсі в бувшій бухгалтерії колгоспу. Перед дверима в бухгалтерію невеличка приймальня, лавок  там немає. Отож наб’ються люди там, як в «рукавичку» і чекають копійок. Підписи повинні ставити тільки власники, віддаючи своє майно за копійки, бо воно ніколи не дорожчає.

Чути гамір, стогін, охкання. То стару людину, яка надумала продати майно ведуть  під руки, та людина аж світиться від хвороб, які ще дають відзнаку від праці в колгоспному суспільстві. Дали за ту працю майно. Здано воно в оренду. Але не на продаж. І от придумали його купувати і ціни встановлюють.

Ведуть ту стару  трудівницю, щоб віддати комусь всі свої сльози, які вона проливала, на коноплях, буряках, картоплі, кукурудзі. Доглядала свиней, корів, телят. Безкоштовно в сільській Раді, згідно черги, була посильною в тієї влади. Ночами чергувала на конюшнях, корівниках, заливали їй в печі вогонь, коли вона не встигала дотопити, бо коні вже запряжені. Давали носаків вигонячи на роботу. Ось за що  заробила вона майно.

Тепер же, хтось невідомий все збиває до купи. От до чого дожилися оті старі люди.

Коли вже піднялися по східцях вище на площадку,  перепона. То черга черга. Не дістатися їй до цілі, потрібно чекати. І чекає. А черга гомонить. Жаліють отих калік. Бо вони нікому вже не потрібні. Бачили їх лише тоді коли вони працювали.

Хтось став жалитися, що так діяти не потрібно.

Оті що купують майно, придумали новину. Складатимуть вони список і будуть їздити по дворах отих лежачих старих колгоспників, щоб збагатитися від їхнього майна. Молодь же мовчить. Вона не розуміє, що діється. То віддається наша влада. Нове ярмо!

� C

Базар Мед!а  № 45 (686) 12 листопада 2015 року

Люди, події, факти

Мабуть. Кожен з нас чув про Володимира Даля – «бесценного творця руського толкового словаря», але не кожен знає, що він народився в Україні і ні краплиночки російського в собі не мав. Любов до всього українського передала йому нянька Ганна.

   Судіть самі. Володимир Даль народився в Луганську  22 листопада 1801 року.

   Його батько Іван Матвійович – син офіцера датської королівської армії. Іван гадки не мав про свої «російські» корені, закінчив Йєнський університет; блискуче знав німецьку, англійську, французьку, єврейську, грецьку та латину. Його запросили до двору Катерини II на посаду бібліотекаря. Згодом Іван Матвійович вивчив медицину, тому його призначила старшим лікарем на Луганський ливарний завод. Коли на р. Лугань 1795 о. з невеличкого поселення під назвою Камяний Брід, що входив до війська Запорізького, виникло місто, Іван даль із дружиною прибув сюди.

   Вони оселилися на вул..Англійській у одноповерховому білому будиночку, зараз там музей Даля. 14.12.17099 року Іван Даль дав присягу на російське підданство.

   Мати Володимира, Марія Іванівна Фрейтаг, теж російських коренів не мала: його дід Христофор Фрейтаг – німець, бабуня-перекладачка була із старовинного роду французьких гугенотів де Мальї, знала Німецьку, французьку, англійську. Отже, мовознавець датсько-німецького походження.

   Коли Володі було 4 роки, родина переїхала до Миколаєва. Там він прожив майже 16 років. Якось мати запитала маленького Володимира, чи не хоче він стати перекладачем. «Ні. Не хочу весь час шукати слова». Але знав не менше 12 мов, розумів тюркські, один із перших тюркологів.

   18-річним Даль на «відмінно» закінчив навчання у Московському корпусі й  одержав призначення на фрегат «Флора». У цей час захопився драматургією, написав дві комедії: «Ведмідь» у маскараді» та  «Наречена у лантусі, або білет у Казань». У вересні 1823 року В. Даля заарештували за сатиричний вірш, у якому він висміював амурні зальоти командуючого Чорноморським флотом губернатора Олексія Грейга та його коханки шинкарівни Лілії Сталінської. Адмірал Грейг передав справу до Військового суду. Після року допитів Даля перевели в матроси. І хоч наступного року В. Даля виправдали, він покинув службу. В. Даль здобув освіту лікаря та хірурга у Дерптському університеті, який закінчив достроково. Через місяць потрапив до діючої армії на війну з турками.

   Сучасники згадували про унікальні риси Даля-хірурга й окуліста: він однаково писав і блискуче оперував і правою, і лівою рукою і завжди подумки дякував своїй няньці, що навчила його вишивати. Після війни працював лікарем в Умані, Кам`янець-Подільському, усюди збираючи слова живої української мови.

   У березні 1823 року його перевели до Петербурга, Працюючи у військовому шпиталі, «Козак Володимир Луганський» (псевдо Даля) писав казки. Та книгу казок заарештували за глузування з уряду, згодом автор під час обходу ним  у шпиталі хворих теж заарештували. В. Даля привезли до керуючого Ш відділенням Мордвинова. Той ткнув у обличчя Даля книжку «Были и небылицы казака Луганского», вилив на доктора зливу матів і відправив до буцегарні. На щастя,  втручання вчителя царських діітей Василя Жуковського допомогло звільнитися. У липні 1833 року в. Даль одружився з 16-річною Юлією Андре і виїхав до Оренбурга, там у них народився син Лев і дочка Юля. На жаль, дружина померла у 22 роки.

   В. Даль творив повісті і оповідання; підручники з ботаніки, зоології, яких у російської школи ніколи не було. На руках лікаря В. Даля помер  Олександр Пушкін.

   У грудні 1838 р. Імператорська АН обрала Даля своїм членом-кореспондентом. 1840 р. В. Даль взяв шлюб із 21-річною Катериною Соколовою (друга дружина була першою росіянкою у родоводі Даля), і з нею мав трьох дочок. Улітку 1841 року Даль оселився у Петербурзі, був начальником особливої канцелярії внутрішніх справ нащадка гетьмана

К. Розумовського – Лева Первомайського. Щочетверга влаштовував вечори, де збиралися члени Імператорської АН. На одному з них був Тарас Шевченко. Українця вразила чудова «рідна мова» Даля. Чотири роки Тарас бував у цьому домі. Коли ж у 1847 році поета заарештували й ув`язнили, Даль клопотався про його звільнення., бо Шевченко передав йому через знайомих таке прохання. В. Даль – не лише письменник, медик і науковець, а ще й чиновник з чималим «стажем», - скориставшись своїми знайомствами, домігся для митця спершу послаблення суворого режиму і дозволу малювати й писати, а згодом і повного звільнення. Утім «операцію» здійснив майстерно і скромно: Шевченко так і не дізнався, що вийшов на волю саме завдяки Володимиру Далю…

   У 1863 вийшов перший тлумачний словник, який налічував 200 тисяч слів, і якому в. Даль присвятив 53 роки свого життя.

   Восени 1871 р. у Володимира Івановича стався перший інсульт; у жовтні 1872 р.- другий. Який став фатальним.

   Усе життя Володимир Іванович вірою і правдою служив росії. Але завжди вважав себе луганчанином; «Да, благословенная Україна!... як би там не було,  а у тебе за пазухою жити можна…» - полюбляв повторювати він.

   Отакий він козак Луганський, який подарував росіянам перший тлумачний словник.

    Майже 20 років Даль прожив в Україні, добре знав мову і побут, але писав російською. Із великим українським кобзарем тарасом Шевченком даль був знайомий з 1830 року.

   Тарас був вражений, як дочка Даля співала українських пісень, а хазяїн похвастався  укладеним тлумачним словником української мови, який і по нині не виданий. Але товаришував Володимир Іванович із багатьма творчими українцями: Миколою Гоголем, Григорієм Квіткою-Основ`яненком, Євгеном Гребінкою – автором безсмертного роману «Очі чорні». Даль робив переклади з української мови, щоб якомога більше людей змогло познайомитися з талановитим письменником того часу. Збирав прислів`я та приказки.

             Підготувала Валентина Йотка.

   Пролетіли оті «буремні роки». Все менше лишається людей, у яких у пам`яті те життя. Добре знають нашого наставника Бурбела  Олександра Харитоновича. Математика, малювання, креслення, уроки праці, де навчалися розпилювати, стругати на верстатах різні деталі. А як він красиво друкував літери на уроках креслення, вони в нього були, як живі.

   Батько його, Харитон – будівельник. Працював на колгоспних будовах. Бригадиром був Білоус. Добре вони працювали.

   Одного дня було «правління». Розбиралася персональна справа Харитона:

-         Білоус, а чому це Бурбела Харитон не виходе на роботу, потрібно з нього за не вихід зняти трудодні за півроку?

-         Та я не знаю!

-         То піди узнай!

В вечері Білоус після тяжкого трудового дня, вирішив навідати Харитона. Ото з вулиці Широка, та через Базар аж до спуску до Нижнього Подолу, стояла хатина Харитона. Здивувався Білоус, бо ворота в двір були відчинені. Переступив порога. В хаті тиша. Лише стиха схлипувала дружина Харитона. А Харитон лежав на полу з закритими очима. Постояв тихо Білоус і вийшов за поріг.

   Коли я ходив до 3 класу в пам`яті, як хоронили Харитона. За домовиною йшли люди, ішов і я, бо як на те, кладовище де він відпочиває, по дорозі до Земської школи, куди я саме йшов до уроків. Я пам`ятаю де його похоронили. А трудоднів з Харитона так і не відкроїли.

   Старі люди добре пам`ятають Титу Герасимовича, бо він  на виду-будівельник. Умів розповідати, хитрувати, був товариська людина. Ходив на роботу кожного дня.

   Одного часу декілька днів не виходив, бо людина ж не стальна, все може трапитись. Вийшов Тита за поріг, в голові паморочилось, в очах круги. Рипнули ворота. Їх відкривали. А потім коні з плугом, а паняв погонич. Зайшов і голова правління, такий бундючний комуніст. І оборали присадибну ділянку аж під поріг, Ледве не торкнувшись ніг Герасимовича. Отака була пошана.

Петро Тарасович учасник Другої Світової. Воював на Курській дузі. Коли повернувся,. працював в колгоспі.

Дружина його Олександра не розлучалася з сапою, вилами,. серпом, на різних колгоспних роботах.

Ланкові були непевні. «Чорнорота» і «Непевна». В « правління» вони були на побігеньках – вислужувались.

Декілька днів Шура не виходила в ланку. І ось біда. Прийшли оті ланкові і вирішили Олександру висилити за межі села, за не вихід на роботу. І ніхто не питав про причину не виходу на роботу.

Петро Тарасович, другого дня одягся в що мав, до кишені поклав «червоного квитка». якого отримав ще на фронті і пішов в партком. Там вийняв ту книжечку і поклавши її звільнився від нахаб.

� C

Базар Мед!а № 45 (686) 12 листопада 2015 року

Життя, як на долоні

А де троє – перші ягоди журби…

   «Там, де двоє,- там весілля, а де троє – перші ягоди журби…» Це про неї, Христину, пісня. Тільки не подруга – рідна сестра зруйнували її долю. Була Христина коханою, а стала третьою зайвою…

   …Колись прочитала: щасливий той, хто народився восени – він уміє кохати. «Це про нас зі Славком»,- подумала. Бо обоє – Христина і Славко – народилися цієї пори року, і перше їхнє побачення – осіннє. І заміж хотіла вийти восени. У магазинах подумки приміряла весільні сукні й щастя заміжньої жінки.

   Молодша сестра Наталка потай заздрила старшій: закохала у себе найвродливішого хлопця з їхнього містечка. А чим Христя ліпша від неї? Добре серце має, усіх шкодує, всім хоче допомогти. І що з того? Ось вона, Наталка, містечковий конкурс краси виграла. Парубки в`язи скручують, коли йде вулицею, і тільки одному байдуже її врода – Славкові. І не старша сестра, а вона – татова і мамина улюбленця.

   Наталка не раз напрошувалася піти разом із сестрою та її коханим на каву, концерт або просто прогулятися містечком. Трималася гонорово  й виклично. Усі повинні бачити й розуміти: цей хлопець личить саме їй.

-         Пильнуй, Христино, свого Славка,- застерігала подруга Віка,- Твоя сестричка-вертихвістка око на нього поклала.

-         Наталка – не подарунок, але таке в голову не прийшло б. Мама бачить її замужем за  олігархом місцевого розливу, як мінімум.

   …Того літа відпустку Христина змушена була провести в селі. Бабуся зламала ногу. На сімейній раді вирішили: спершу поїде доглядати стареньку старша внучка. А потім хтось інший.

-         Ми збиралися заяву подавати зі Славком. Може , хай Наталка зараз поїде в село. А я пізніше її заміню.

-         Ще встигнете із заявою,- заперечила матір.- Візьмеш додаткову відпустку за власний рахунок. Якщо треба. Домовлюся. Не така вже й пильна  твоя робота в бібліотеці. А Наталці треба відпочити. Щойно в дитини сесія закінчилася.

   Бабуся – татова мама – жила в іншому кінці  області. Христя збиралася нехотя. На душі чомусь було неспокійно.

   …У перші дні Славко телефонував кілька разів на день. Потів почав досилатися на зайнятість. Віка ж розповідала, що бачила Наталку й славка у кав`ярні, у парку. А мама «продовжувала» Христинину відпустку.

   Ніхто з домашніх до села так і не приїхав. Батьки на роботі. Наталки вдома також не було. Із подивом помітили на своєму ліжку крихітні дитячі речі.

    Невдовзі прийшли мама з Наталкою.

-         У когось із нашої родини поповнення? – запитала.

-         Поки що ні, але…- мовила мама, опустивши очі.- Розумієш… Тут така справа…

-         Та кажіть вже, як є, - перебила Наталка. – У нас із Славком буде дитина. Поки тебе небуло майже два місяці, ми… покохали одне одного. З весіллям вирішили не баритися. Потім живота буде видно. А я собі таку сукню вибрала! Супер! І, до речі, у невістки не збираюся. Славко прийде жити до нас. Але ти.ю сестричко. Оминай мого чоловіка десятою дорогою. Зрештою, наш будинок має два виходи. Доведеться, тобі перебратися в іншу кімнату. Ти ж не проти щастя для молодшої сестри?

   Рішення прийшло миттєво:

-         Я повертаюся до бабусі.

-         А робота? – запитала мама.

-         Щось знайду. Від села до райцентру – менше кілометра. Добиратися  не важко. Основне, нічиєму щастю не буду заважати.

-         Хоч на весілля приїдь. Бо що люди подумають?

-         Вони вже все, що мали, подумали.

   …Бабуся вмовила, аби внучка поїхала на забаву. Христя ж не знала, як пережити ці дні.

-         Я тебе попереджала, що та вертихвістка нерівно дихала до Славка,- мовила при зустрічі віка. – Ти б перед оказією  щось заспокійливе випила. Маю валер`янку болгарську. Слухай а Наталка точно вагітна? Може, дурить? Вона може.

-         Вагітна.

-         Славка бачила? Що він каже? Як же так вийшло?

-         Не бачила й не хочу. І якби не весілля… А як вийшло?... Це вже не має значення.

-         Ну й мелодрама у вас. Наче в мексиканських серіалах.

…Молоді були неймовірно гарні. Мов з картини. Але гості дивились не на них – на Христю.. Перешіптувалися. А вона шкодувала, що не взяла у Віки болгарської валер`янки. Може, справді легше стало б…

… В одній із телефонних розмов мама сказала, що Наталка з Славком очікують сина. Хресною буде Наталчина подруга-одногрупниця. А хресним. – Славків  двоюрідний брат.

… Пологи в Наталки почалися передчасно. Маля народилося кволим. Потрібен був особливий догляд.

… Після весілля Наталка з сестрою не спілкувалися. Христина кілька разів набирала номер її телефону, але ніхто не відповідав. І ось нарешті дзвінок від сестри. Звинувачувала лікарів і весь світ у своїх негараздах. Нарікала на чоловіка, що приділяє їй мало уваги, затримується на роботі, не цінить її вроди. З дитиною вона майже завжди сама.

-         Як бачиш, Славко – невелика для тебе втрата,- мовила Наталка.- До речі, як твоє особисте? Маєш хлопця?

   Христя не хотіла зізнаватися, що до неї залицяється син місцевого фермера. Щоб не наврочити: бо хтозна, чи сестра не виявить бажання з ним познайомитися, а заодно і закохати  в себе.

                                                                                                     Ольга Чорна

-          

� C

Полтавська думка №46 (1095) 12 листопада  2015 року   Обласна газета

Що нового?

Полтавці йдуть служити в армію

11 листопада з Полтави до армії вирушили 100 строковиків віком від 20 до 27 років. За словами т.в.о. військового комісара Полтавського обласного військкомату Юрія Фісуна, вже 75 юнаків з Полтавщини направили служити в базові військові частини. Для проходження служби у зону АТО їх не відправлятимуть.

Гроші – в трубу

 Українці щороку переплачують 1,7 млрд. грн. – за гарячу воду із зниженою температурою. Про це повідомляє прес-служба  громадської організації «Публічний аудит».

Рада продовжила мораторій на землю

Верховна Рада продовжила заборону на продаж сільськогосподарських земель до 1 січня 2017 року. Законом продовжується для мораторію на купівлю-продаж та вітчудження іншими особами земельних ділянок сільськогосподарського призначення та на внесення права на земельну частку до статутних капіталів господарських товариств, для яких закінчується 1 січня 2016 р. Продовження мораторію дозволить зняти соціальну напругу, яка виникла у суспільстві на фоні політичних спекуляцій з цього питання та надасть певний час для розроблення чіткого правового механізму запровадження з часом прозорого ринку земель сільськогосподарського призначення. Як відомо, під час останніх виборів питання про продовження мораторію на продаж земель було головною вимогою у передвиборчій програмі Аграрної партії України, яка й отримала велику підтримку виборців.

В Україні ще є 878 Ленінів

Близько 10 тисяч топонімічних об`єктів потрапляють під декомунізацію. З більш ніж 90 тисяч вулиць, провулків, бульварів. Проспектів та площ  України, Закон про декомунізацію до початку вересня поширився щонайменше не 10 тисяч топонімічних об`єктів. Про це йдеться в дослідженні компанії Яндекс Україна. Серед «радянських» топонімів найбільше зустрічається назв на честь Леніна – 878. На картах України досі можна знайти 759 вулиць, проспектів, провулків, бульварів, в`їздів, площ і навіть набережних Леніна,. 25 Ленінських, 35 вулиць Ілліча, а ще 60 увінчують різних членів сім`ї Ульянових, а в Полтаві – навіть  Ленінський район..На другому за поширенням місці – вулиці, назви яких асоціюються з жовтневим повстанням 1917 року (Жовтнева, 40 років Жовтня, Жовтневої Революції та інші). Таких об`єктів – 847. На третьому місці – Радянські вулиці і провулки. Їх все ще 501. На четвертому – вулиці. Назви яких пов`язані з комсомолом, наприклад Комсомольська, Ленінського Комсомолу або 50 років Комсомолу. Їх 463. П`яте місце займають топоніми на честь російсько-більшовицького полководця Фрунзе – 312 об`єктів.

(Від себе: - Отож в МІСТЕЧОК РАШІВКА, ЛЮТЕНЬКА, ВЕПРИК, теж постигла  участь комуністичних найменувань; вони тепер села. Від чого перетерпіли багато злигоднів. Розтрощили всі їхні багатства, створили нові назви вулиць з новим запахом Червоного кольору. Отож в  Гадячі, Полтаві, Києві нехай турбуються не тільки про міста а й про села і не половинчасто – повертати потрібно все, половинчасто не потрібно, бо то лише для галочки. Хай згине навіки оте нелюдське утворення.!)

� C

Ото 25 жовтня відбулися вибори. Вибрали нову владу. Лишився головою сільської Ради то, що і раніше. Секретар також лишився на місці, його знов обрали депутатом. По нашому округу де проживаю я, лишився той депутат який був і  раніше.

Що нам чекати? Ось мій перший коментар, з яким я звернувся до секретаря:

-         Відіслали мою заяву до Верховної Ради України про МІСТЕЧКО РАШІВКА?

-         Так.

-         А чи є про те документ?

-         Ні.

-         Чому?

-         Тому, що потрібно оплатити за лист  і для цього потрібні кошти, ото і відправили його без документа.

-         А, чи повідомляли ви про мою заяву депутатів?

-         Ні.

-         Чому?

-         Бо не було зібрання депутатів.

Отак. Скажіть будь ласка, кого ми обирала? Ці люди не стоятимуть за владу, бо в них свої амбіції.

Наша вулиця Гагаріна. Вулиця примірна. Живуть на ній трудівники. Діти, інваліди, пенсіонери, учасники війни, сім`ї, які відправили своїх синів та чоловіків захищати Україну.

Отож обрано депутата від нашого округу.  Він потурбується про все. Ми йому довірили.

А ось чого хочу я:

     - Там де повертає наша вулиця до кладовища завжди стоїть вода. Потрібно це ліквідувати.

     - Відібрану незаконно назву МІСТЕЧКА РАШІВКА – відстояти, подавши документи до Верховної Ради України. Новообраний депутат нашого округу повинен приложити всі свої зусилля в Раді села, бо ми його обрали не для того, щоб він там лише був, а для того, щоб він стояв за  нашу владу. Щоб ми не бігали до сусіда. Щоб у нас була лікарня. Щоб ми були повноправні в суспільстві. Бо вже ми багато втратили, все передали сусідові, бо своє не болить!

Не обрали ми головою кандидата, що йшов до влади. Він пропонував щось своє але люди вибрали те, що вибрали. Отож хай вони не сидять склавши руки а працюють, вони для того там.

Громада випустила всі структури до сусіда. А все повинно бути тут, бо ми МІСТЕЧКО РАШІВКА.

Отой кандидат, який ішов на вибори повинен теж прикласти до того свої зусилля і якщо вже отой голова, що обрали не виконуватиме своїх обов`язків, то викинути його на смітник історії і обрати нову постать.

Вся громада повинна згуртувати і напружити всі сили. Щоб повернути все до себе, хай сусід поживе сам а ми впораємося дома і самі. Ми не повинні чекати, а потім стояти в чергах до сусіда, все повинно бути тут в МІСТЕЧКУ РАШІВКА.

Наші люди, то великі люди. Але їх заплутали і заплутали так, що ми потрапили в болото і в тому багні нас обкачують, як хочуть.

Ото віддали ми землю в оренду. А коли отримується плата, за платою великі черги. Розрахунки ще тривають до сих пір а вже і новий рік стукає.

Станемо стіною, всією громадою, за життя!

� C

З часом почнуть жалітися, що так все якось не так. А хто ж винен? Та ми самі. Продавши майно. Те майно зникне з села, як зникла цегла від недобудованої школи. Стіни розібрали і лишився лише  пшик. Десь ту цеглу використано і ніхто не може сказати скільки за неї заплатили селу.

Ото продавши майно, ми віддаємо владу з села, ми бідніємо і з часом вже нічого не лишиться. Ми станемо непотребом. Бо кошти, які отримаємо проїмо. А потім, ще й гудити будемо, що у нас дуже погано. Будемо їздити за довідками до сусіда. В нього і лікуватися, бо своє віддаємо і зраджуємо село. Отак нас потроху принижують.

Спочатку в селі з колгоспу створили НОВУ СТРУКТУРУ- «сімку». Оті семеро за два роки довели село до зубожіння і опинилися ми аж у сусіда. Ті, що працювали в конторі перебігли в сусідську контору а своя опустіла. Ті люди, керували в колгоспі всім і перші ж зрадили село, бо «моя хата з краю».

Отак і в країні. Бо все іде з низу до верху. Ми привикли, щоб нами керували. Ото й маємо. Нам потрібно, вернути вкрадене! МІСТЕЧКО РАШІВКА, то наше спасіння. Там будуть нові люди, які горою стоятимуть за її територію, за її владу, за її людей. Установи, які обслуговуватимуть громадян, будуть в МІСТЕЧКУ. Люди не вклонятимуться сусіду, бо в них буде містечкова влада, яка горою стоятиме за порядки. Її обраний голова, кожну людину громади цінуватиме. Дослухатиметься до думок. І якщо, хтось надумає порушити владу МІСТЕЧКА, його депутати будуть захищати структури.

А скільки було плугів, тракторів, сівалок? Все порізано. Металобрухт проїли. Тишком-нишком розбазарили добро. Отой, що стояв над поверхнею майна, все розтранжирив. Обсипаючи нас копійками, за якими ми стояли в черзі.

Мине листопад. Пролетить і грудень. Незгоди переборемо. Верховна Рада України прийме закон. Почнуть міняти назви улиць. Повернуть імена містам, селищам, містечкам. А от МІСТЕЧКО РАШІВКА під питанням, бо ніхто з новообраної влади не стукає, щоб достукатися до повернення незаконно відібраного. Їм байдуже. Хтось з них отримує заробітну плату і її платитимуть і без стукань.

Отож, якщо буде все поверхово то для чого воно. Нехай краще тоді лишаються оці назви, які є зараз, якщо не повернути відібрану славу МІСТЕЧКА  РАШІВКА!.