|
07.06.1923 — 08.12.1981 Николай Андреевич Гирнык (укр. Микола Андрійович Гірник; 7 июня 1923, село Вербовец, ныне Катеринопольского района Черкасской области, Украина — 8 декабря 1981, Киев) — украинский советский поэт, переводчик, журналист. Отец поэта Павла Гирныка. Родился в семье крестьянина. После окончания средней школы поступил на филологический факультет Львовского университета. Обучение прервала Великая Отечественная война. С июня 1941 года Николай Гирнык в Советской армии. Был командиром орудия, офицером-корректировщиком, командиром артиллерийской батареи, принимал участие в боях на Сталинградском и Карельском фронтах. Трижды ранен. В 1946 году демобилизовался и продолжил обучение в Киевском университете, который окончил в 1950 году. В 1947 году стал членом ВКП(б). В 1949—1954 годах занимался редакционной работой. В 1954—1956 годах учился в Москве на Высших литературных курсах при Литературном институте имени А. М. Горького. Завершив обучение, возвратился к редакционной работе. Работал в редакции газеты «Київська правда» (рус. «Киевская правда»), заведующим отделом поэзии журнала «Вітчизна» (рус. «Отчизна»), заместителем редактора газеты «Друг читача» (рус. «Друг читателя»). Награждён орденом Красной Звезды, медалями. Умер в Киеве на 59-ом году жизни. Похоронен на Берковецком кладбище. На могиле установлен памятник, представляющий собой расширенную вверх стелу из серого гранита, на которой бронзовыми буквами сделана надпись на украинском языке: «Микола Андрійович Гірник. 7.VI.1923 — 8.XII.1981». Под надписью — бронзовое гусиное перо. В родном селе поэта Вербовец его именем названа школа. |
3 липня 2013
|
07 червня 1923 - 08 грудня 1981 український радянський поет, перекладач, журналіст Біографія Народився в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи вступив на філологічний факультет Львівського університету. Навчання перервала Велика Вітчизняна війна. З червня 1941 року Микола Гірник в Радянській армії. Був командиром гармати, офіцером-корегувальника, командиром артилерійської батареї, брав участь у боях на Сталінградському і Карельському фронтах. Тричі поранений. У 1946 році демобілізувався і продовжив навчання в Київському університеті, який закінчив у 1950 році. У 1947 році став членом ВКП (б). У 1949-1954 роках займався редакційної роботою. У 1954-1956 роках навчався в Москві на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О. М. Горького. Завершивши навчання, повернувся до редакційної роботі. Працював у редакції газети «Київська правда» (укр.«Київська правда»), завідувачем відділом поезії журналу «Вітчизна» (укр.«Вітчизна»), заступником редактора газети « Друг читача »(укр.« Друг читача »). Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Помер у Києві на 59-му році життя. Похований на Берковецькому кладовищі. На могилі встановлено пам'ятник, який являє собою розширену вгору стелу з сірого граніту, на якій бронзовими літерами зроблено напис українською мовою: «Микола Андрійович Гірник. 7.VI.1923 - 8.XII.1981 ». Під написом - бронзове гусяче перо. У рідному селі поета Вербовець його ім'ям названа школа. Творчість Перші вірші надрукував у 1938 році в районній газеті. Під час війни друкувався в дивізійних, армійських і окружних газетах. Перша збірка віршів «Моя Звенигородщина» побачив світ у 1950 році. Його основною темою стало післявоєнне відродження рідного краю. У тому ж році поета прийняли у члени Спілки письменників України. Усього видав більше 15 збірок. Серед них: 1958 - «Сонце І погрожуй» (укр.«Сонце і грози»), 1966 - «Цвіте терен» (укр.«Цвіте терен»), 1959 - «Сурмачі» (укр.«Сурмач»), 1963 - «Стартують мрії» (укр.«Стартують мрії»), 1957 - «Совість» (укр.«Совість») - поетична хроніка, 1975 - «Невтома» (укр.«Без втоми»). 1965 - « Сузір'я серця »(укр.« Сузір'я серця »), 1969 -« Крізь відстані »(укр.« Крізь відстані »), 1953 - «Друзі-солдати» (укр.«Друзі-солдати»), 1973 - «Одвічне, сьогодення» (укр.«Неминуще, нинішнє»), 1955 - «Ромашковий цвіт» (укр.«Ромашковий колір») - ліричний щоденник, 1968 - «Поезії» (укр.«Вірші»), 1952 - «Вірність» (укр.«Вірність»), 1960 - «У авангарді світу» (укр.«В авангарді світу»), У 1957 році в Москві у видавництві «Радянський письменник »накладом 5000 примірників вийшла збірка віршів Гірника« Ромашки ». На російську мову вірші поета перевів Єгор Ісаєв. У 1983 році в Києві посмертно вийшла книга Гірника «Назавжди солдат» (укр.«Назавжди солдат»). У ній зібрані вірші, написані в останні роки життя вже важко хворим поетом. Одне з його останніх віршів присвячено синові Павлу. Якщо в перших збірках («Вірність», «Друзі-солдати», 1952-1953 роки) поет розповідав про будні війни, мужність і героїзм радянських воїнів, то в Надалі коло його тим значно розширився: це боротьба за мир, праця, дружба, любов. У циклі сатиричних віршів «Короїді» (укр.«Короїди»), опублікованому в 1959 році в журналі «Вітчизна», поет висміяв міщанську, власницьку мораль, байдужість, лодирнічество. Крім того, засобами сатири Гірник затаврував номенклатурних чиновників, називаючи їх кар'єристами, шкурниками, перевертнями, одним словом - короїдами. Тим самим письменник відгукнувся на прозвучав ще в 1952 році заклик партії: «Нам потрібні радянські Гоголі і Щедрін». Критик Володимир П'янов, який разом з Миколою Гірником працював у той час в журналі «Вітчизна», згадував: «За дивним збігом секретарем Київського міського комітету Компартії був самозакохана людина на прізвище Короїд. Ця обставина додало збірці віршів цілеспрямований характер, що на повну силу було використано проти редакції і проти цензора, а в першу чергу проти автора - Миколи Гірника. Вчорашній фронтовик мужньо переносив колючі випади ... »Коли ж поет позбувся роботи в журналі і навіть мізерних заробітків, він не витримав напруги і« почав топити горе в чарці ». Гірник перекладав поезію і прозу з мов народів СРСР (російського, білоруського, литовського, казахського) українською мовою. Серед перекладених творів вірші Максима Танка, Михайла Свєтлова, повість Михайла Алексєєва «Хліб - іменник» (укр. «Хліб усьому голова»), одна з повістей Дем'яна Бєдного (в українському перекладі - «Дівчата »). |
3 липня 2013
|
* Гірник Іван Павлович - відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 17; 24 трав. - С. 4. - (До 60-річчя утворення області). * Нова книга про Черкаси / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 31 трав. - С. 8. - (До 60-річчя утворення області). |
1 червня 2013
|
- 'Співець Шевченкового краю'; - 'Воїн, поет, громадянин'; - 'Трудом і болем вивірене слово'; - 'Одвічне, сьогодення |
30 травня 2013
|
МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ ГІРНИК, ПОЕТ Біографія Народився 7 червня 1923 року в селі Вербовець (тепер Катеринопільського району Черкаської області) в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи вступив на філологічний факультет Львівського університету. Учасник німецько-радянської війни з червня 1941 року. Як командир артилерійської бригади брав участь у боях на Сталінградському та Карельському фронтах. Тричі поранений. У 1946 році демобілізувався і продовжив начання в Київському університеті, який закінчив 1950. У 1949–1954 роках — на редакційній роботі. Повернувся до неї після навчання на Вищих літературних курсах у Москві. Помер 8 грудня 1981 року в Києві. Нагороди і почесні звання Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями. Твори «Моя Звенигородщина» (1950). «Вірність» (1952). «Друзі-солдати» (1953). «Ромашковий цвіт» (1955). «Сонце і грози» (1958). «Сурмачі» (1959). «В авангарді світу» (1960). «Стартують мрії» (1963). «Сузір'я серця» (1965). «Цвіте терен» (1966). «Крізь відстані» (1969). «Одвічне, сьогоденне» (1973). «Невтома» (1975). Перекладав окремі твори російських, білоруських, литовських, казахських письменників. Література Письменники Радянської України. — К., 1970. — С. 87. Письменники Радянської України. — К., 1981. — С. 46. Крижанівський С. А. Гірник Микола Андрійович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 426. Бурій В. Співець Шевченкового краю. Павло Гірник про батька / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 1998. — 23 трав. — С. 6. |
30 травня 2013
|
Нинішнього року виповнюється 160 років від дня народження, свого часу дуже відомого, а нині зовсім забутого публіциста, етнографа Євгена Івановича БОРИСОВА (1853-1900), котрий народився у селі ВЕРБОВЕЦЬ (тепер Катеринопільського району Черкаської області) в родині священика. Навчався в Уманському духовному училищі та в Київській духовній семінарії. Проте духовна кар'єра не вабила юнака і, залишивши семінарію, він продовжив навчання на юридичному факультеті Одеського університету (1873-1877). Цікава деталь із біографії нашого земляка - він досліджував релігійно-сектантський рух на теренах нинішньої Черкащини, результати цієї роботи використав в опублікованих статтях - 'Київські штундисти' та 'Дещо про релігійні секти на Україні'. На Черкащині записував пісні, повір'я, декілька з яких оприлюднив у наукових збірниках 'Малорусские народные предания и рассказы' та 'Нові народні пісні про громадські справи'. |
30 травня 2013
|
ШТРИХИ ДО ІСТОРІЇ ВЕРБОВЦЯ 1864 рік. Лаврентій Похилевич повідомляв про те, що село Вербовець розташувалося біля річечки з такою ж самою назвою. Жителів обох статей - 1019; землі - 1220 десятин. Церква Богородична дерев'яна, 6-го класу. Їй належало 65 десятин землі. Побудована 1841 року (замість тієї, що була побудована у 1741 р.). 1882 рік. У цій самій церкві священиком служив І.А. Єфремов. парафіян: чоловіків - 650, жінок - 660. Церкві належало 65 десятин землі. Церковно-парафіяльну школу відвідували 15 хлопчиків і 5 дівчаток. 1900 рік. Село Вербовець (казенне) Катеринопільської волості Звенигородського повіту. У ньому дворів - 363, жителів обох статей - 1953: чоловіків - 988, жінок - 965. Головним заняттям жителів було землеробство; крім того населення ткало звичайне полотно, сукно і вичиняли овчину, виготовляли селянський одяг і взуття. Були в селі столярі, бондарі, майстри-ковалі. Деякі селяни відправлялися на заробітки у Херсонську і Подільську губернії. У селі числилось землі - 1811 десятин, із них належало церкві - 65 десятин і селянам -1746 десятин. У селян господарство велось за трипільною системою. У селі була православна церква, церковно-парафіяльна школа, 13 вітряків, кузня, крупорушка, казенна винна лавка, сільський банк, 2 запасних хлібних магазини. 1913 рік. У Вербовці Різдво-Богородична дерев'яна церква, побудована у 1741 році. Парафіян обох статей - 2030. Церкві належало 64 десятини землі. Парафія мала 1-класну 2-х комплектну школу із 4-річним курсом навчання. Священиком служив Микола Іванович Суховольський. 1926 рік. Дворів у селі - 465. Жителів - 1999. За офіційними даними голодомор 1932-1933 рр. забрав більше 250 осіб. А скільки безпідставно було репресовано і розстріляно у 1937-1938 рр.?.. У Велику Вітчизняну війну на фронт пішло 174 особи, не повернулося з війни - 128. 1972 рік. Населення - 1089 чоловік. 2001 рік. Населення - 707 осіб. 2012 рік. Населення - 589 осіб (дані Вікіпедії). За даними Катеринопільської райдержадміністрації (2012) на території села зареєстрована церква повного Євангелія ''Життя у Христі'' (протестантська, харизматична). Пастор - Трохименко Олександр Вікторович. На території села виявлено залишки поселень трипільської культури та давня могила. Персоналії: * М.А. Гірник, поет. * Є.І. Борисов, літературознавець, етнограф. |
30 травня 2013
|
Гірник Іван Павлович (1926-1994) – відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини. Народився І.П. Гірник 25 лютого 1926 р. у с. Вербовець (зараз Катеринопільський район), проживав у м. Ватутіне. Проводив розвідки і прекрасно знав пам’ятки археології Черкащини. Краєзнавець обстежив сотні археологічних пам’яток, багато з яких сам і виявив. Це поселення трипільської культури у селах Неморож (2 поселення) Звенигородського, Бондарка та Гончариха Катеринопільськово районів; доби бронзи біля с. Козацького Звенигородського району, скіфського часу біля сіл Богачівка, Гудзівка, Гусакове, Неморож, Стебне Звенигородського, с. Васильків Шполянського районів; черняхівської культури біля сіл Богачівка, Гусакове, Козацьке, Михайлівка, Новоукраінка, Стебне Звенигородського, Бондарка, Кайтанівка Катеринопільського районів; сліди виробництва у селах Бондарка (Ливарне), Ступичне (Поташ) КатеринопІльського району; кургани у с. Богачівка, Павлівка, Стецівка, Хлипнівка, Чичиркозівка, Юрківка Звенигородського, Новоукраінка, Суха Калигірка Катеринопільського районів та ін. Є автором ряду публікацій в наукових журналах та збірках, статей до Зводу. Значна частина доробку І.П. Гірника так і залишилася в рукописах. Потрібно сказати, що на сьогодні спадщина краєзнавця повністю не опрацьована і не систематизована. Частина рукописів останніх років, зокрема, про знахідки римських монет, після смерті Івана Павловича потрапила до різних людей. Доводиться лише сподіватися, що вони не розпорошать матеріал, а публікуючи його зроблять посилання на Гірника. Деякі книги з особистої бібліотеки Івана Павловича внаслідок дивного збігу обставин потрапили до бібліотеки Черкаської археологічної інспекції. Ті, хто знав І.П. Гірника і працював разом із ним, пам’ятають його як цікаву і талановиту людину. Ольга Петрівна Діденко, одна із старійшин музейної справи і краєзнавства в області, розповідала про участь археолога у розкопках одного з найбільших у Європі поселень трипільської культури – біля с. Чичиркозівка Звенигородського району, його захопленість археологією, а також про те, як юнаком був відправлений до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, проте з цих життєвих випробувань виніс не лише негатив, але у Німеччині освоїв ряд професій – робітничих і технічних, повернувшись додому гарним майстром. Лише добрі відгуки про Гірника були і у В.П. Григор’єва. У І979 р., працюючи старшим науковим співробітником – археологом у відділі охорони пам’яток при Черкаському обласному краєзнавчому музеї (ЧОКМ), В.П. Григор’єв описав і здав до музею передану Іваном Павловичем колекцію матеріалів із Стецівського могильника черняхівської культури. Саме завдяки зусиллям І.П. Гірника унікальні речі з могильника збережені для науки. Його археологічні пошуки не були обмежені ні хронологічно, ні і географічно. Так, Іван Павлович відкрив поселення раннього залізного віку у с. Васильків Шполянського району. У 1987 р. під час проведення розвідки у зв’язку зі створенням тому Зводу пам’яток по Черкаській області поселення було обстежене В.О. Круцом та Д.О. Воронцовим, у І989 р. при погодженні розширення кам’яного кар’єру була поставлена вимога дослідження пам’ятки. Розкопки проводилися у І992 р. (В.О. Круц, Д.О. Воронцов. “Отчет о разведке археологических памятников в Шполянском районе Черкасской области в 1987 г.” – К., І988 – С. 4–5; О.В. Білецька, І.П. Гірник, О.П. Діденко, В.В. Нерода, А.Б. Петропавловський, С.І. Смоляр, М.О. Суховий “Звіт про роботу у комісії по відведенню земельних ділянок у Черкаській області у І989–І990 рр.” – Черкаси, 1992. – С. 5; Відейко М. Ю. “Звіт про дослідження пам’яток археології біля Васильківського кар’єру 1992 р.” // Науковий архів Інституту археології НАНУ 1992/186). У 1986 р. в Черкаській області розпочалися планові археологічні обстеження, пов’язані з підготовкою матеріалів для “Зводу пам’яток Історії та культури народів СРСР”. Робота над Зводом стала важливим етапом у створенні археологічної карти Черкащини. Товариством охорони пам’яток виділялися кошти на проведення археологічних розвідок. У Києві працювала Головна редакційна колегія Зводу, в областях також були створені редколегії та робочі групи. Що стосується археології, наукове керівництво роботою над Зводом здійснювалося Інститутом археології АН УРСР (тепер ІА НАНУ). За кожною областю був закріплений співробітник Інституту археології. Відповідальною за Черкаську область спочатку була Г.Т. Ковпаненко, а з кінця 1987 р. – С.А. Скорий. До проведення розвідок та написання статей для Зводу залучалися фахівці з Інституту археології та музеїв, краєзнавці. І.П. Гірник знайшов матеріали про лейтенанта Кривошею і доклав зусиль, щоб вулиця була перейменована на його честь. І.П. Гірник 29.04.1991 р. був офіційно зарахований на роботу і до кінця свого життя працював у відділі охорони пам’яток археології, що у 1993 р. став складовою Черкаської археологічної інспекції. Розширилося і коло його діяльності. Тепер, крім розвідок та написання статей до Зводу, Іван Павлович здійснював обстеження земельних ділянок, що відводилися під новобудови, прокладання газопроводів, реконструкцію доріг, фермерські господарства та ін. Археолог проводив планові розвідки, писав статті до Зводу і археологічні довідники, працював над каталогом знахідок римських монет на території краю, постійно вивчав друковані джерела, вів листування та спілкувався з однодумцями. Кінець 80-х – поч. 90-х рр. був бурхливим періодом нашої історії. Друкувалося дуже багато забороненої раніше літератури, зокрема історичної, імена забутих, затаврованих і викреслених в радянський час істориків, поетів, письменників, борців за національну ідею, тощо заявилися на сторінках газет та журналів. Видавалися багатотомні видання, створювалися прекрасні національні фільми, які зараз, на жаль, побачити на телеекрані можна дуже рідко. В кінотеатрах їх не показують взагалі. Грушевський, Костомаров, Яворницький, Куліш, інші автори поверталися до свого народу. Зараз важко повірити, що у 70-х – на початку 80-х років студент-історик, у якого знаходили дореволюційні видання корифеїв української історичної школи, ризикував попрощатися з навчанням у вузі. І.П. Гірник цікавився тим, що видавалося, читав багато різноманітної літератури. У його бібліотеці багато книжок, які не стосуються археології, проте характеризують Гірника як багатосторонню людину з широким колом інтересів. Звичайно, цікавився Іван Павлович і політичним життям, доля України та українців турбувала його не менше, як збереження старовини та культурної спадщини. Радо сприйняв проголошення Україною незалежності. З часом діяльність І.П. Гірника отримувала все більшу підтримку серед археологів та краєзнавців. У І992 році була запроваджена обласна премія ім. В.А. Стефановича. Першим лауреатом премії стала О.П. Діденко. У І993 р. найкращим був визнаний І.П. Гірник. На жаль, на цьому справа й зупинилася. Діяльність Івана Павловича Гірника є невід’ємною складовою частиною розвитку археології та краєзнавства Черкащини другої половини XX ст. |
30 травня 2013
|
Вербовець (село, Катеринопільський район ). Давно це було, за кріпаччини. Ти знаєш, що тоді прості люди належали панам і ті могли робити з мужиками, що хотіли. Отож на Волині жив пан. А в одного кріпака була на виданні дуже красива дочка Марія. Покохала вона хлопця-кріпака Василя. Та щоб одружитися, треба було брати дозвіл у пана. Пішли Василь з Марією до нього за тим дозволом. Пан як побачив таку красиву дівчину, не дозволив їй одружитися з коханим, а наказав забрати до себе у двір. Стало зрозуміло, чому пан не погодився віддати Марію за Василя. І вирішили молоді втікати від кріпацької неволі. Йшли вони, йшли – і побачили красиву долину, серед якої текла невеличка річечка, а обабіч неї верби та верболози. Отут вони й оселилися першими. Минав час. Приходили сюди й інші втікачі, будували тут свої домівки. Село ж за те, що потопало у вербах назвали Вербовцем, а річечку – Вербівкою. За річкою люди заселили куток Загреблю. А центр села, де мало було дерев, назвали Голошівкою. Куток Кукілівка довго не заселявся. Там були великі зарослі, а найбільше ріс кукіль. |
30 травня 2013
|
(07.07.1923 – 08.12.1981) Микола Андрійович Гірник народився 7 червня 1923 року в с. Вербівець Катеринопільського району Черкаської області в селянській родині. У школі був одним із кращих учнів, вірним товаришем. Літературу полюбив змалечку. В 15 років уже друкував свої вірші у районній газеті, а у 1940 р. – в журналі «Піонерія». Після закінчення середньої школи вступив на філологічний факультет Львівського державного уні-верситету ім. І. Я. Франка. Із червня 1941 року – в армії. Після закінчення артилерійського училища у Томську воював командиром батареї на Сталінградському і Карельському фронтах, тричі поранений у бою, нагороджений орде-ном Червоної Зірки і медалями. Навіть у важких умовах фронту продовжував писати – його вірші, кореспонденції, статті друкувалися на сторінках дивізійних та армійських газет 'Красноармеец', 'За Родину'. Після демобілізації вступив до Київського університету, який закінчив у 1950 році. Цього ж року побачила світ його перша книга поезій 'Моя Звенигородщина'. Основна тема – повоєнне відро-дження рідного краю. Вогнями та сиренами. Із соцмістечка – кленами Вітається Юрбас. … росте, цвіте відроджена Моя Звенигородщина – Заквітчаний розмай. П’ять років віддав редакційній справі. Потім навчався на ви-щих літературних курсах у Москві при Літературному інституті (1954 – 1956 рр.). Працював у редакції газети 'Київська правда', завідувачем відділу поезії журналу 'Вітчизна', заступником редак-тора газети 'Друг читача'. Сотні молодих поетів, що прийшли в літературу в 50-60-х ро-ках, з вдячністю пам’ятають його уважне слово, підтримку, друж-ню пораду, благословення до друку. Любов до рідного краю ніколи не полишала Миколу Андрійовича: … Вже давно за синім небозводом Заховався рідний мій Юрбас. Аж – вокзал. Десь батько на підводі, З досвітку чекає тут на нас. Або: Моє село! Терпкі, гарячі У серце збіглися струмки: То пригадались дні дитячі В тридцяті пам’ятні роки. … Ідемо межею під дубками (Зліва – жито, справа – буряки), Добрими з прапрадіда словами Весело вітають нас жінки. У циклі сатиричних віршів 'Короїди' поет таврував мораль-ність, байдужість, неробство. Дружина Миколи Андрійовича згадує: 'Це був один із злетів творчості поета. У суспільстві панувала така пам’ятна атмосфера надій і сподівань. Публікація 'Короїдів' була сприйнята з великим ентузіазмом. 'Проробки' ми сприймали спокійно – так має бути. Я знаю, що наполягали на каятті, але Микола Андрійович до цього не принизився'. І на дубі могутнім, крилатім, Короїди живуть під корою. Може дуб той і небо хитати, І до сонця дістать головою. Короїди ж висмоктують сили – Ненажерні, тупі паразити. Вони й тіло держави укрили І живуть безтурботно і сито. Я не можу проходить безмовним, Склавши руки сидіти не буду! Хочу стати я дятлом невтомним – Короїдів довбати повсюду. За тридцять років творчої діяльності він видав 15 поетичних збірок, серед яких: 'Моя Звенигородщина', 'Вірність', 'Ромашко-вий цвіт', 'Совість', 'Сурмачі', 'Цвіте терен', 'Крізь відстані', 'Невтома'. Остання його книжка вийшла в 1983 році під назвою 'Назавжди солдат' (посмертно). Микола Гірник перекладав поезію та прозу з мов братніх на-родів на українську (вірші М. Чарата, М. Танка, П. Панченка, В. Мозюрунаса, Р. Асаєва, М. Свєтлова, повісті М. Алексєєва 'Хліб усьому голова', Б. Бедного 'Дівчата' та ін. Позбавлений роботи за сатиричний цикл «Короїди», поет почу-вав себе пригнічено, довго хворів. Не доживши до пенсійного віку, 8 грудня 1981 року Гірник пішов із життя. Похований у м. Києві. В одному з останніх віршів, смертельно хворий поет писав: Уже не той. І тим уже не буду. Боротись треба. Я ж то і борюсь. Я хочу жить. І жить я буду, люди. Сурмачі : поезії / Микола Гірник. – К. : Молодь, 1959. – 108 с. |
30 травня 2013
|
| Закрити |
