Форум села Вільховець Черкаської області: новини

Форум Вільховця

Теми для публікацій та розмов

Наша школа

15 вересня 2013

Валерій Бурій

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

Валерій Бурій Славкова земля
У батьківській садибі В’ячеслава Чорновола на Черкащині можна постояти біля дерев, посаджених політиком, і побачити його депутатську куртку

http://www.umoloda.k...>

Тетяна НІКІТЕНКО.

http://www.umoloda.k...>

http://www.umoloda.k... alt='Батьківська хата В’ячеслава Чорновола з бюстом Героя у дворі. (Фото )'>

Біля цього двору по центральній вулиці села Вільховець Звенигородського району Черкаської області часто зупиняються проїжджі автомобілі: люди йдуть до батьківської хати В’ячеслава Чорновола. «Дід Харитон, батько Килини Харитонівни, матері В’ячеслава, віддав їм цю хату, бо вони жили у маленькій кімнаті при нашій школі, у якій вчителювали», — пояснює «УМ» Василь Стрижиус, завідувач садибою–музеєм В’ячеслава Чорновола.

На подвір’ї Чорноволів, каже Василь Васильович, нині все так, як було в ті роки, коли Килина Харитонівна та Максим Йосипович перебралися сюди з дітьми. Малий В’ячеслав був тоді п’ятикласником (у школі й досі є журнал, в якому у десятикласника Чорновола за рік — одні відмінні оцінки) і з тих самих літ дуже полюбив свою домівку.

На подвір’ї збереглися цегляна хата, повітка, погріб та криниця. Садибу було реставровано, коли відкривали музей В’ячеслава Чорновола, і нині вона в гарному стані. Тільки вулики на пасіці бутафорські. Але справжні, котрі мала родина Чорноволів, вільховецькі старожили пам’ятають дотепер. Розповідають: мало не все село йшло до Килини Харитонівни (вона в родині завідувала пасікою), аби взяти келишок меду. А ще, пригадують, мама В’ячеслава Максимовича дуже любила квіти. Усе подвір’я було засаджене «півниками» та чорнобривцями. А біля колодязя буяла калина.

«Наші бабусі приходять і пригадують, як біля хвіртки шипшина росла, на льоху — звіробій, а біля погреба — любисток. І ми садимо квіти на тих же місцях, на яких саджала їх Килина Харитонівна», — зазначає завідувач садибою–музеєм.

А от розлога ялина, розповідає він, котра росте майже біля самого хатнього порога, — це дерево Максима Йосиповича. Він посадив його, коли ще діти в цій сім’ї були підлітками. І кожного нового року вони ту ялину наряджали іграшками. Уже в дорослому своєму житті В’ячеслав Чорновіл, коли приїздив до батьківської хати, обов’язково ставав біля цієї ялини і клав долоні на її стовбур, ніби набирався сили на боротьбу за Україну.

І на подвір’ї Чорноволів, і в хаті — все до ладу, здається, що господарів просто немає вдома. Поринути ж в історію сім’ї, де виріс майбутній політик і патріот України, можна в оселі Чорноволів. Тут облаштована цікава родинна фотогалерея, на світлинах якої є і дід Харитон, і Килина Харитонівна з Максимом Йосиповичем, і восьмирічний В’ячеслав у великих батьківських чоботях — це фото датоване 1945 роком, є його випускні фото, знімки брата та сестри. Тут можна почитати автобіографію В’ячеслава Чорновола, написану його рукою. І зайти до його кімнати, де збереглися меблі, книги і газети, а на стіні під рушником — портрет Тараса Шевченка.

«В’ячеслав Максимович любив цю кімнату. Як приїжджав до батьків, то писав ось за цим столом і дивився на сад», — торкається рукою невеликого письмового стола Василь Стрижиус.

Уже в іншій кімнаті завідувач садибою–музеєм розповідає про сімейну реліквію Чорноволів. Це вішалка з трьома гачками, виготовлена з волячих рогів, на якій свій одяг вішали діти Чорноволів. Тепер на ній — простенька куртка В’ячеслава Максимовича, у якій він ходив на засідання Верховної Ради, коли був народним депутатом. Директор музею пригадує, як один високопосадовець, який приїжджав до садиби Чорноволів, побачив ту депутатську куртку Чорновола i зізнався: «Тепер народні депутати в таких і на рибалку не їздять».

Завідувач садибою–музеєм говорить, що до хати Чорноволів часто навідується з Києва сестра В’ячеслава Максимовича — Валентина Максимівна, приїжджає його син Тарас Чорновіл, вони багато для цієї садиби зробили, нерідко заходять однокласники В’ячеслава Максимовича, розповідають про минуле, приходять і старенькі бабусі–односельчанки, котрі знали ще батьків політика, і приносять горіхи, цукерки, печиво та запитують: «Можна, це ми Славкові покладемо?». Ті гостинці лежать тепер біля портрета В’ячеслава Максимовича в хаті.

Окрім киян та черкащан, приїздять люди з інших областей, не так давно були українці з Канади та країн Прибалтики. І дуже багато відвідувачів прибувають із Західної України. Із тамтешніх країв приїздять цілими класами. І вчителі та діти вклоняються пам’ятнику В’ячеславу Чорноволу, співають у дворі Гімн України, і така шана українського патріота розчулює його земляків iз Вільховця до сліз. А недавно були люди з Рівненщини. Вони набрали землі із садиби Чорновола й пояснили: «Розсіємо на своїй землі, щоб родилися нові Чорноволи».

Валерій Бурій

Музей-садиба В'ячеслава Чорновола

http://l-userpic.liv... alt='ХС 1' height='64' width='100' class=' ContextualPopup' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline;'>: http://sagna.livejou... class='i-ljuser-profile' style='margin-left: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(169, 34, 66); text-decoration: none; margin-top: 0px !important; margin-right: 0px !important; margin-bottom: 0px !important; padding: 0px !important; border: 0px !important; width: auto !important; height: auto !important;'>http://sagna.livejou... class='i-ljuser-username' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(169, 34, 66); text-decoration: none;'>sagna; 5 мая, 2011

В центрі села Вільхівець, Звенигородського району є затишна місцина - хата, в якій минули дитячі роки http://uk.wikipedia.... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>В'ячеслава Чорновола - видатного публіциста, літературного критика, дисидента, політика, врешті, Героя України. З цієї батьківської хати http://www.pro-vinci... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>зробили музей-садибу, як пам'ять про видатного українця.

http://img705.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Василь Васильович Стрижиус, http://pics.livejour... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>запрошує всіх відвідати музей.
Часу, на жаль, було не багато, тому Василь Стрижиус швидко переповів основні віхи життя і боротьби В'ячеслава Чорновола (хоча, насправді, його слухати - не переслухати). З біографією можна ознайомитися в мережі, тому напишу основні моменти, які запам'яталися:

народився Чорновіл, звичайно ж, в Єрках. Тодішній міністр, який виголошував промову, сказав, що у Вільхівці. Ні, сюди переїхали батьки, тікаючи від переслідувань.
жителі Вільхівця розповідають, що коли вони були школярами і саме почалися арешти Чорновола, вони оминали цю хату протилежною стороною вулиці. Боялися.
школу В'ячеслав закінчив із золотою медаллю, що в той час було важко. Поступив на факультет української мови, і лише на другому курсі перевівся на журналістику. Помилково вважається, що на журналіста він вчився з першого курсу.
спротив, арешти, заборони, знущання. Переїзд на Західну Україну. Посіяні там зерна вільнодумства проросли.
найбільше людей приїжджає саме з Заходу. Люди йдуть сюди, ніби до церкви. Набирають в жмені землю, щоб розкидати біля шкіл, де ростимуть нові Чорноволи.
автор скультури - Владислав Димйон - творець також http://www.ljplus.ru... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>цього пам'ятника

http://img218.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>Закінчивши слухати розповідь, ми попрямували в хату. Особливо сподобалося, як точно відображено побут. Здається, там інше, з ХХ століття, повітря.
Звичний для кожної хати Тарас Шевченко:

http://img696.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

http://img17.imagesh... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Робочий стіл (але він не справжній)

http://img851.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Книжкові шафи:

http://img716.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

http://img84.imagesh... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

http://img853.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Указка показує на рахівницю, зверху - подарований в дитинстві Шевченко

http://img585.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Плащ. В такому нинішні депутати навіть на риболовлю не ходять

http://img822.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Швацька машинка

http://img846.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Скриня для приданого

http://img838.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Посередині сестра Валентина, справа - брат Борис (який також помер). Давня традиція - обвішувати портрет вишиванкою

http://img808.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Цікавий експонат - лляні рушники

http://img834.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

І, звичайно ж, посуд. Дещо люди приносили навіть вночі і ставили. Знову ж таки боялися.

http://img854.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

http://img850.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Біля виходу - портрет В'ячеслава Чорновола, який вишила і подарувала музею одна з відвідувачок

http://img685.images... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; max-width: 100%;'>

Всього не описати, бо все одно не передаси того духу. На завершення я написав кілька слів у спеціальну книгу, отримав отакий подарунок і попрощався з Василем Васильовичем, якого можна було слухати ще дуже довго.
http://pics.livejour... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>

http://pics.livejour... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; cursor: pointer; height: auto; max-width: 100%;'>http://pics.livejour... rel='nofollow' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(197, 107, 128); text-decoration: none;'>

Валерій Бурій

Снаряд розміром з лопату знайшли на вулиці Чорновола

http://www.pres-cent... width='250' alt='Іллюстрація до новини "Аритилерійський снаряд"' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; font-size: 9px; clear: both;'>
Аритилерійський снаряд

Фото: http://ck.mns.gov.ua... title='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; color: rgb(102, 102, 102);'>http://ck.mns.gov.ua

21 грудня у селі Вільхівець на Звенигородщині на території приватного домоволодіння по вулиці Чорновола було виявлено артилерійський снаряд діаметром 130 міліметрів часів Великої Вітчизняної війни.

На небезпечну знахідку натрапив господар, коли копав на подвір’ї траншею. Чоловік одразу обгородив територію та зателефонувавши за номером '101' повідомив рятувальників.

23 грудня вибухонебезпечний предмет було вилучено та знищено на спеціальному полігоні саперами Управління ДСНС.

Підготував: Марія КОВАЛЬ
Джерело: http://ck.mns.gov.ua... title='Перейти на сайт першоджерела' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; color: rgb(102, 102, 102);'>Управління ДСНС України в Черкаській області

Валерій Бурій с. Вільховець

Колишнє містечко було одним з найдавніших населених пунктів Звенигородщини. Воно позначено на карті України, складеній Гійомом Левассером де Бопланом, який використав фактичні дані першої половини XVII століття. Згадується це містечко в багатьох історичних подіях доби Б. Хмельницького. І на той час тут були церкви: Троїцька, Миколаївська! Спасша. Але зараз вони зруйновані.

Перші дві церкви мали ряд юридичних документів, які засвідчували їх власність на угіддя. До 1831 року володіли церкви (братства) ставком і млином у містечку. І досі в селі вживають топонім, який про це нагадує. Братським називається четвертий ставок на річці Попівці (Вільховці).

Власність церкви на ці угіддя була засвідчена гетьманом Юрієм Хмельницьким:

«Тобы Димитрови, Носачишиному зятеви, козакови приказуєм пильно, абысь в став, под местечком Ольховцем, здавна пред тым от побожных фундаторов на поправ церквей тамошних наданный, не втручался и не турбовал, под зарукою сто коп литовских, в декрет от отца нашего, небожчика выкланных постановленого. Ажесь ты под заруку тую, небоячись Бога и приказанье старших преступивши, зневажил, теды з тымиж обывателями Ольховецкими, в скором часе з виною, в которую попал, до нас небысь прибывал. Ще тесь выложилесь неслушне их турбуючи о той став неправо, тое учинил на свой карб; нихто тоби невинен и ворочати непозво-лилисьмо. Вмлыне, на тойже гребле вымерущо застанут теперь от нас приехавшие, все мають отобрати старший на церкви Божий и от того часу абы нихто не втручался, але на церкви мають пожитки вси;итыипомерчий, от когось там поставленный, абы зараз преч вырушовался и не имел справы жадной, под сгрогостию войскового.

З Чигирина, дня 18 децембра 1659 года. Юрий Хмельницкий, гетман Его Царского Величества войска запорожского».

Як бачимо, в цьому документі Юрій Хмельницький посилається ще на декрети свого батька, Богдана Хмельницького, якими було надано права на угіддя і маєтності церквам у містечку Вільховці.

Коли збудована перша церква в селі – точної дати не маємо. Але вже з XVIII століття можна визначити певнішу хронологію.

Троїцька церква зведена в 1703 році. Була вона дерев’яна. За описом Корсунського деканату, священиком у ній був Герасим Доментович, посвячений у 1740 році по представленню княгині Яблоновської.

Нову Троїцьку церкву було збудованов 1781 році, вона належала до 4-го класу, землі мала 42 десятини. В середині XIX століття церкву було відремонтовано, пофарбовано, піднято на кам’яний фундамент.

У1827 році парафіяни села Прохватилівки (зараз це один із кутків села Вільховець), які належали до парафії Троїцької церкви, вирішили відновити Спаську церкву, що була в містечку ще в XVII столітті (вона стояла біля колишнього волосного правління). Але в Прохватилівці було збудовано лише цвинтарну каплицю.

Троїцька церква у 80-х роках XIX століття мала парафію із 1157 чоловіків, 1182 жінок. У церковнопарафіяльній школі навчалося 46 учнів, у тому числі – 6 дівчат.

Священиком був П. Т. Шиманський.

Миколаївська церква була зведена в 1723 році, дерев’яна, належала до 5-го класу, землі мала 43 десятини. Священиком був, як зазначено в описі Корсунського деканату, Григорій Петрович, посвячений в Києві в 1730 році. У1834 році церква відбудовується заново на кам’яному фундаменті. У 80-х роках XIX століття парафія церкви мала 824 чоловіки, 845 жінок. У церковнопарафіяльній школі навчалось ЗО учнів, в тому числі 3 дівчини.

Священиком був В. І. Олтаржевський.

Валерій Бурій Петро? Дми?трович Тимоше?нко (20 червня 1920, Вільховець, нині Звенигородського району Черкаської області — 29 квітня 1984, Київ) — український мовознавець, дослідник і викладач історії української мови. Кандидат філологічних наук (1953).
Біографічні відомості

1938 вступив на факультет чужоземних мов Київського університету. 1942 закінчив український відділ філологічного факультету Об'єднаного українського університету (Кзил-Орда).

Від 1949 — викладач (згодом доцент) кафедри української мови Київського університету ім. Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук (дисертація «Фонетичні явища на межі слів в українській мові»; 1953).
Праці

Автор близько 100 наукових праць у галузях історичної фонології, морфонології української мови, історичної граматики, історичної та описової лексикології, історії української літературної мови, історії вітчизняного мовознавства тощо. Досліджував морфологію та синтаксис староукраїнських грамот XIV?XV ст., особливостей мови описів замків другої половини XVI ст., мову Т. Шевченка.
«Засоби милозвучності української мови» (1952).
«Про періодизацію історії української літературної мови» (1958).
Роль Т. Шевченка у розвитку української літературної мови // Вісник КДУ. Серія філології і журналістики. - К., 1961. - №4. - Вип. 1. - С. 15-23.
«Взаємозв'язки між фонетичними і морфологічними явищами в українській мові» (1962).
«Збагачення лексики української літературної мови в першій половині XIX століття (до кінця 50-х років)» (1962).
Морфологічні риси мови Тараса Шевченка: Іменник // Збірник праць 15-ї Наукової шевченківської конференції. - К., 1968. - С. 133-162.
«Із спостережень над мовою описів українських замків 1532 р.» (1971).
«Хрестоматія критичних матеріалів з історії української літературної мови»: Ч. 1-2. - К., 1959—1961 (упорядник).
Література
Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.. Словникова частина. — Т. 9. — С. 3206.
Передрієнко В. А. Тимошенко Петро Дмитрович // Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 632.
Передрієнко В. А., Маліневська Н. П. Наукова спадщина Петра Дмитровича Тимошенка // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. - Вип. 3. - К., 2001. - С. 3-14.

Валерій Бурій Микола Якович Любарський (18 травня 1922, Вільховець — 18 травня 2000) — учасник німецько-радянської війни, Герой Радянського Союзу.
Біографія

Народився 18 травня 1922 року в селі Вільховці (нині Звенигородського району Черкаської області) в сім'ї селянина. Українець. Після закінчення семирічної школи працював у колгоспі.

У Червоній армії з червня 1941 року. Учасник німецько-радянської війни з червня 1941 року. Служив на флоті. Перший бій прийняв під Новоросійськом 3 вересня 1942 року.

Навідник протитанкової рушниці 1339-го гірничо-стрілецького полку (318-а гірсько-стрілецька дивізія, 18-а армія, Північно-Кавказький фронт) червоноармієць Любарський в ніч на 1 листопада 1943 року у складі десанту висадився на берег Керченського півострова в районі селища Ельтігена (нині Героївське в межах міста Керчі) і з захопленого плацдарму протягом шести днів відбивав контратаки піхоти і танків ворога. У ході боїв знищить два ворожих танки. У боях на плацдармі був важко поранений і півтора року лікувався у госпіталі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року за мужність, відвагу і героїзм, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, червоноармійцеві Любарському Миколі Яковичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 2 865).

Наприкінці 1945 року демобілізований. У 1947–1957 роках працював слюсарем на Вільховецькому цукровому заводі, потім до 1972 року — на шахтах Донбасу, в тому числі електрослюсарем шахти «Червоний партизан» комбінату «Свердловантрациту». З 1972 року жив у селі Вільховці. Помер 18 травня 2000 року.
Нагороди

Нагороджений орденами Леніна (17 листопада 1943), Жовтневої Революції (1971), Вітчизняної війни 1-го ступеня (11 березня 1985), медалями.
Література
Герои боёв за Крым. — Сімферополь: Таврия, 1972.
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 1. Москва, 1987
Они отстояли мир. — Дніпропетровськ: Промінь, 1985

Валерій Бурій Лев Устимович (Юстимович) Биковський (10 (23) квітня 1895, Вільховець — 11 січня 1992, Денвер) — український бібліограф, книгознавець, бібліотекознавець, геополітик, історик, журналіст та мемуарист.Зміст [показати]

Біографія[ред.]

Народився 10 (23 квітня) 1895 року в селі Вільховець Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) у сім'ї лісничого.

В 1905—1912 роках навчався у Звенигородській комерційній школі; 1912—1914 роках на металургічному факультеті Політехнічного і 1914—1915 роках Лісового інститутів у Санкт-Петербурзі. Брав активну участь у діяльності української студентської громади.

В 1915—1916 роках відбував військову службу десятником військово-шляхового відділу МВС, в 1916—1918 роках на Закавказькому російсько-турецькому фронті техніком-інженером. Став одним із організаторів української громади у Трапезунді (нині місто Трабзон, Туреччина), там же надрукував свої перші статті.

З січня 1918 року урядовець МЗС у Києві, книгар у видавничому товаристві «Друкар». В 1920—1921 роках працював у Всенародній Національній) бібліотеці України. Відданий ідеї створення НБУ, присвятив цій темі понад 20 статей (1919—1972). Був першим редактором журналу «Хроніки», що його видавала НБУ. Книгознавча діяльність Биковського була схвально оцінена в працях Ю. Меженка, Д. Балики, М. Ясинського 1920-х років. Наприкінці 1919-го — початку 1920 року навчався в Українському державному Кам'янець-Подільському університеті, працював в університетській бібліотеці. Зиму 1920/1921 провів у селі Лозуватка на Звенигородщині (нині село Шполянського району Черкаської області), видавав Літопис громадської бібліотеки Лозуватського товариства «Просвіта».

З осені 1921 року на еміграції в Польщі, де в 1921—1922 роках навчався на філософському факультеті Варшавського університету і закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці. З кінця 1922 року в Чехословаччині, вчився на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах, був учнем чеського книгознавця Л. Жівного, розвинув теорію засади бібліології. В 1927 році отримав диплом інженера-економіста. Працював в установах, пов'язаних з книговидавництвом; підготував до друку (як автор і редактор) три збірники Українського книгознавства, видав шість праць з теорії та практики книгознавства. В 1930-ті роки в Україні його ім'я як представника ворожих емігрантських сил було вилучено з обігу, а книжки опинилися в спецфондах.

Перебування в Польщі (1928 — осінь 1944) стало головним періодом в науково-дослідницькій, бібліологічній праці Биковського. Понад 16 років працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, спочатку завідувачем відділом комплектування, в 1942—1944 роках її директором, викладав на Вищих курсах бібліотекознавства. Разом з Юрієм Липою організував Український Чорноморський інститут, а згодом сприяв створенню Суходолового та Океанічного інститутів. З січня 1945 року в Німеччині, у різних таборах для переміщених осіб; пізніше займався журналістською працею, перевидав ряд своїх книгознавчих праць, брав участь у розбудові Української вільної академії наук, в якій очолив книгознавчу комісію.

Влітку 1949 року емігрував до США. В Нью-Йорку був членом управи УВАН у США, секретарем книгознавчої секції і Чорноморської комісії (пізніше — заступником голови). 1954 року переїхав до Денвера, працював у місцевій публічній бібліотеці, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН, відновив разом з Любомиром Винаром діяльність Українського бібліологічного інституту. З 1963 року співробітник журналу «Український Історик», один із членів-засновників Українського історичного товариства. Публікував нові дослідження книгознавчої тематики і численні спогади.

В 1971 році Биковському було присвоєно ступінь доцента в галузі книгознавства. Друкувався у виданнях УВАН, Інституту Дослідів Волині, УТГІ та інших, як журналіст — в українській пресі США, Канади і Європи.

Творчий доробок Биковського містить понад 530 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства. В Україні доробок Л. Биковського представлений частково. Найбільші за чисельність колекції його публікацій зберігаються в Державній науковій архівній бібліотеці та Націонаьній бібліотеці України імені В. І. Вернадського (НБУВ).

Биковський - один з перших бібліотекарів Національної бібліотеки України. Він є автором першої 'Бібліотековіани НБУ' та близько 20 публікацій про початок діяльності Бібліотеки. Також брав участь у розбудові наукової бібліотеки Кам'янець-Подільського державного українського університету, заснованого гетьманом П. Скоропадським.

Одним з перших серед українських науковців почав дослідження діяльності зарубіжних книгознавців. У 'Бюлетені Варшавської публічної бібліотеки' друкує біографічні довідки та список основних праць польських, словацьких та чеських бібліографів. Також приймав активну участь в науковому русі України, співпрацював із співробітниками Українського наукового інституту, церковними діячами, політиками: Ю. Липою, І. Огієнком, В. Дорошенком, Є. Пеленським.

Бібліографія залишалася улюбленою справою Биковського до кінця життя. Він є автором низки бібліографій і біографічних матеріалів про діячів української науки та культури: мистецтвознавця К. Широцького, поета Степана Рудницького, письменника Ю. Липу, відомого вченого в галузі сільського господарства М. Ветухова.

Помер 11 січня 1992 року у Денвері.

1995 року в Києві з нагоди його 100-річчя відбулася науково-практична коференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області встановлено пам'ятний камінь на згадку проо видатного науковця та палкого українського патріота [1].

У 1997 році за фінансової підтримки дружини Л. Биковського було перевидано бібліографію 'У службах українській книжці', яку мали отримати всі наукові, обласні та університетські бібліотеки. В 1999 році завдяки зусиллям Н. Солонської була видана праця 'Книгодрукування на Вкраїні'.
Праці[ред.]

Творчу спадщину Биковського складають понад 450 наукових праць, рецензій та інше. Серед них:
Українське книгознавство. 1922;
Національна бібліотека Української держави. Берлін, 1922;
Український науковий інститут книгознавства. Подєбради, 1925;
Книжна справа в Чехословаччині. 1926;
Бібліотечна справа в Чехословаччині. 1927;
Польське повстання у Варшаві 1944 р.: Спомини очевидця. Лондон, 1963;
Ю. І. Липа // Укр. історик. 1964. № 4;
Професор Василь Дубровський (1897—1966) // Український історик. - 1966. № 1/2 (9-10);
М. О. Міллер, 1883—1968 //Там само. 1968. № 1-4;
Від Привороття до Трапезунда. Мюнхен, 1969. (УІТ. Мемуаристика, № 1);
Веймарські часи. Денвер, 1970;
Книгарні бібліотеки академія: Спомини (1918—1922). Мюнхен;
Денвер, 1971. (УІТ. Мемуаристика, № 2);
У службах українській книжці. 1972; Те саме: Львів;
Н.-Й., 1997;
Двадцять літ науково-організаційних зусиль на заході ЗСА (Денверська група УВАН) 1954—1974. Денвер, 1974;
Мої зустрічі з Сергієм Єфремовим // Укр.історик. 1976. № 1-4;
Українські книгознавчі періодики і збірники І пол. ХХ ст. 1978;
Наша співпраця: Риски до портрету Л.Винара // Укр. історик. 1981. № 1-4.
У службах українській книжці.
Література[ред.]
Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник. Серія «Українські історики». — Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. — Випуск 2, частина 2. — 382 с.
ЕУ. Т.1. 1955. С.122;
Grabowska Joanna. Leona Bykowskiego koncepcja ksiegoznawstwa i bibliotekoznawstwa: [Магіст.дис.] Wroclaw, 1974;
Винар Л. Л. Ю. Биковський // Ethnic Forum. 1993. V.XIII, № 1. P.65-68;
Винар Л. 100-річчя з дня народження доцента Левка Биковського // Укр. історик. 1995. № 1-4. С.340-341;
Козакова Н. У службах українській книжці // Культура і життя. 1995. 4 жовт. С.2;
Козакова Н. В. Л. У. Биковський (1895—1992). К., 1996;
Ольховик Н. Читання до 100-річчя від дня народження Л. Биковського //Бібл.вісн. 1996. № 1. С.30-31;
Тронько П. У службах українській книжці… // Там само. С.31-32;
Ківшар Т. Левко Биковський як історик українського книжкового руху // Там само. С.32-33;
Ковба Ж. Внесок Л. Биковського у формування концепції національно-державної книжкової справи України // Там само. С.33-35;
Винар Л. Лев Биковський. Життя і діяльність: Біогр. нарис // Биковський Л. У службах українській книжці. 1997. С.11-32.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. - 516 с.
Посилання[ред.]
? Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман / Вступ. слово Р.Коваля. — Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. — 404 с.

Валерій Бурій Вільхове?ць — село в Україні, в Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради. Населення — 3 048 чоловік (2001).

Розташоване на річках Попівці та Малинівці, за 8 км на південний захід від районного центру — міста Звенигородка та за 12 км від залізничної станції Звенигородка.

На околиці села в урочищі Ваканець знайдено залишки поселень трипільської культури та скіфського часу.Зміст [показати]

Історія[ред.]
17 століття[ред.]

Перші згадки про поселення, яке належало до Звенигородського староства, зустрічаються в історичних документах за 1633 рік[4].

У період визвольної війни українського народу 1648—1654 років у Вільховці, соотенному місті Білоцерківського полку, в грудні 1653 року зупинялися російські посли Р. Стрешньов та М. Бредихін, які їхали до Переяслава на зустріч з Богданом Хмельницьким [5].

В ніч з 16 (26) на 17 (27) березня 1664 року біля Вільховця поляки розстріляли без суду і слідства гетьмана Івана Виговського[6].

Під час Чигиринських походів турецько-татарських загарбників на Правобережну Україну 1677—1678 років місто Вільховець було пограбоване і зруйноване, багато жителів загинуло або потрапило в полон. В історичних джерелах 18 століття про нього немає й згадок.
19 століття[ред.]

Протягом 17 — 19 століть Вільхівцем володіли князі й графи Яблуновські, Браницькі та Потоцькі. 1816 року тут проживало 2580 чоловік. У 1843 році у Вільховці на місці старої гуральні було розпочато будівництво цукрового заводу, який у жовтні наступного року став до ладу. Технічне оснащення заводу було примітивне: дві різки (водяна й силова), чотири гідравлічні преси. Застосовувалася тут праця кріпаків, які жили в дерев'яних бараках, побудованих поблизу цукроварні. Умови праці на заводі були тяжкими. Власник не дбав про охорону праці, робочий день тривав 12-14 годин на добу, а плата була мізерною. З 1860 року цукрозавод працював на паровій тязі й мав вже 8 гідравлічних пресів, що дало змогу збільшити випуск продукції до 18 625 пудів цукру-піску на рік. З промислових підприсмств діяли ще дві цегельні, які належали Потоцькому. Основним заняттям населення Вільховця було землеробство. Напередодні селянської реформи селяни користувалися лише орною землею: піші по 6, тяглі по 12 моргів на двір (морг — 0,5 десятин). У селі налічувалося 513 дворів, де проживало 3776 [7].

Під час проведення реформи 1861 року поміщик виділив для викупу селянам гірші, здебільшого непридатні для господарського використання землі. Тяглові двори, яких було 95, одержали по 8 десятин польової землі, піші, 314 дворів, — по 4 десятини, 104 господарства зовсім не мали польового наділу. За передані у володінння 3253 десятини землі селяни, відповідно до закону від 30 червня 1863 року, зобов'язані були виплачувати щорічно по 3 карбованці 30 копійок за кожну десятину польової землі протягом 49 років. Або — відробляти повинність — 80 днів на рік, з них у літній період 48, у зимовий — 32 дні[8].

Селяни Вільхівця виступили проти тяжких умов викупу. Так, волосний суд 23 вересня 1864 року, а потім Київсьна палата кримінального суду 21 квітня 1866 рооку судили Й. Г. Муленка, М. П. Олефіренка, М. Д. Кривошию та Т. Й. Оксененка за підбурювання селян до несплати винупних платежів. Піднімалися на боротьбу і робітники цукрозаводу. Зокрема, 14 жовтня 1888 року припинили роботу 70 чоловік. Приводом до страйку стала видача робітникам недоброякісних харчів. Робітники побили прикажчиків, підрядчиків і відмовилися працювати. 59 чоловін виїхали за місцем свого проживання до Гайсинського повіту Подільської губернії.

Внаслідон іспування низького рівня агротехніки, використання несортового насіння, врожаї на селянських землях були низькі. Вони становили пересічно 50055 пудів з десятини. Неврожай 1892 року привів до ще гіршого становища селян. Вони змушені були телеграфувати київському губернатору, щоб дозволили їм віддпустити частину зерна з існуючих запасів хліба.

Жорстоке поміщицьке гноблення, голод і злиді селян активізували їхні вистуупи проти соціально-економічних утисків у 90-х роках. Упорубці поміщицького лісу, вчиненій в січні 1893 року селянами Вільхівця, брало участь понад 300 чоловік. Це було їхньою помстою здирщикам за вчинені кривди. Так, коли наглядачі пана Потоцького захопили селянську худобу на землях економії, обурені селяни вирубали дерева в панському парку. Порубки набули такого масового характеру, що поліція і навіть ескадрон бузьких драгунів, який квартирував у селі, не могли припинити дії селян. Київський віце-губернатор 8 лютого 1893 року просив департаамент поліції відрядити до Вільхівця драгунський полк, що перебував у Звениигородці. Силою зброї порубки було припинено, а винних суворо покарано. В червні 1893 року Київська судова палата в Умані за опір приставу засудила 10 жителів Вільхівця, в тому числі 7 жінок, до позбавлення всіх майнових прав. Крім того, суд постановив ув'язнити жінок у тюрмі на півтора року, а чоловіків віддати до арештантських рот на такий же термін.
20 століття[ред.]

Економічне становище селян залишалося тяжким. Кращі землі належали поміщикам, церкві й куркулям. 1900 року з 5394 десятин землі, що була у Вільхівці, 2103 десятини належало Потоцькому, 83 — церквам, 3208 — селянам, яких у 1027 дворах проашвало 5378 чоловік. Тривало дальше розорення бідняцьких госсподарств. Поступово бідняки перетворювалися у наймитів, основним джерелом існуування яких був продаж своєї робочої сили в економіях, на цукрових заводах, на відхожих промислах в Херсонській губернії.

На Вільховецькому цукрозаводі працювало 418 робітників (391 чоловік та 27 жінок), на цегельному заводі — 10 робітників. Крім заводу, в селі було 4 водяних 122 вітряні млини, 4 кузні. Як і на всіх капіталістичних підприємствах, тут панувала жорстока експлуатація. На початку ХХ століття середній щоденний заробіток майстрового на цукровому заводі становив 1,5 карбованця, робітника — 50 копійок. Не кращі умови праці існували і в економіях, яких у селі було дві. Доводилося працювати по 12 — 14 годин на добу. Заробітна плата одного робітника дорівнювала — для поденнних 25-30 копійок, для постійних 35-40 копійок на день.

Гострого характеру набув аграрний рух під час революції 1905—1907 років, що викликало репресії з боку властей. Так, у січні 1906 року антипоміщицький виступ вільховецьких селян придушили спеціально викликані сюди війська. У листопаді 1907 року за агітацію серед селян проти царського самодержавства заарештовано селянина Ф. П. Шкільного.

Після столипінської реформи ще більше посилився процес класового розшаруування селянства. За даними 1912 року, з 1004 господарств 54 — зовсім не мали землі, 227 мали менше однієї десятини, 339 — від 1 до 3, 363 — від 3 до 10 десятин. У той же час 21 куркульське господарство володіло 272 десятинами землі. Більшість дворів була безкінною.

Не кращим було й соціально-побутове становище вільхівців. У селі існували аптека та лікарня з однією приймальною кімнатою, де працювало три фельдшери. 1858 року в маленькому церковному будинку відкрито однокдасну парафіялььну школу. Через десять років тут побудовано нове приміщення для школи, де навчаалося 80 учнів. У 1912 році почала працювати земська двокласна школа. Але ці закдади не могли охопити всіх дітей навчанням, тому більшість населення лишалася неписьменною.

Під час першої світової війни багато жителів Вільхівця мобілізували на фронт. У селян реквізували коней і продукти харчування для армії. Війна зовсім підірвала економіку селянських господарств. Сотні сімей втратили годувальників, діти залишалися сиротами.
Громадянська війна[ред.]

Радянську владу проголошено тут у лютому 1918 року. Створений ревком розподіляв між біднотою конфісковану поміщицьку і церковну землі, худобу та сільськогосподарський реманент з економій. 3емля наділялася селянам за нормою 0,5 десятини на їдця.

На початку березня 1918 року село було окуповане австро-німецькими військами.

У грудні 1918 року Вільховець опинився під владою Директорії, але 4 березня 1919 року село захопили частини 1-ї У країнської Радянської дивізії. Радянська влада в селі була відновлена, та ненадовго. В серпні до Вільхівця ввійшли білоогвардійські війська, потім - загонии Гризла. Наприкінці грудня 1919 року Червона армія за участю партизанів остаточно захопила село.
Перші роки радянської влади[ред.]

1920 року стали до ладу цукровий і цегельний заводи. 1923 року організувалося сільськогосподарське кредитне товариство.

У листопаді 1920 року вільховець став волосним центром Звенигородського повіту Київської губернії. За адміністративно-територіальним поділом 1923 року село ввійшло до складу Рижанівського району.

У вересні 1925 року у селі організовано товариство спільного обробітку землі «Промінь»

1929 року в селі діяло 9 ТСОЗів, які на кінець наступного року об'єдналися в чотири сільськогосподарські артілі: «Жовтень», імені Леніна, імені Ворошилова та імені Шевченка.

Під час голодомору в 1933 році за неповними даними померло 106 осіб, з них 68 дітей (найбільше на кутках Новостройка, Вовча, Пустовійтівка). За спогадами жителя села Благодатного Федора Михайловича, цілі сім’ї вмирали від голоду, зокрема сім’я Мудрого Павла, яка складалася з сина, батька, матері та чотирьох дочок вся вимерла, і як Максим, старший син, свою сестру ніс на плечах до цвинтаря, та й сам упав. Померлих від голоду звозили возом і ховали.

Напередодні Другої світової війни в селі діяли середня, восьмирічна і початкова школи.
Друга світова війна[ред.]

Пам'ятник воїнам-визволителям

З 29 липня 1941 року по 5 березня 1944 року село було окуповане німецькими військами. За цей час було вивезено до Німеччини 478 місцевих жителів.

4 лютого 1944 року війська Червоної армії відвоювали Вільховець, але вже 20 лютого німецькі війська прорвавши кільце Корсунь-Шевченківського оточення, знову заволоділи селом. Остаточне відвоювання села відбулося військами 2-го Українського фронту 5 березня. В боях за село загинуло 548 воїнів Червоної армії. Всі вони поховані в п'яти братських могилах, на яких встановлено пам'ятники.

800 мешканців села брали участь у боях Другої світової війни, 750 нагороджені орденами й медалями.
Повоєнні роки[ред.]

В 1944 році вступив до ладу цукрозавод. В серпні 1950 року внаслідок об'єднання артілей в селі створено два колгоспи «Жовтень» таімені Леніна. В 1959 році вони були об'єднані в один — імені Леніна, який обробляв 6 тисяч га землі і мав м'ясо-зерново-буряковий напрямок.

Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі працював сільмаг, 13 магазинів, лікарня на 50 ліжок, медамбулаторія, аптека, фельдшерсько-акушерський пункт, середня і восьмирічна школи, будинок культури, 6 бібліотек з загальним фондом понад 25 тисяч книг.
Сучасність[ред.]

2011 року

Новобудови села

На сьогодні в селі функціонують дві загальноосвітні школи, дільнична лікарня, одна аптеки, дитячий садок, Будинок культури і одна бібліотека.

У селі Вільховець розвивається малий і середній бізнес, є фермерські господарства, сільськогосподарське підприємство, два відділення зв’язку, філія ощадного банку, низка магазинів.

У 2006 році до Вільховця проведено природний газ.
Персоналії[ред.]

В 1955 році Вільховецьку середню школу із золотою медаллю закінчив український політик В'ячеслав Чорновіл[9].

В селі народились:
Лев Биковський (* 1895 — † 1992) — бібліограф, бібліотекознавець;
Петро Тимошенко (* 1920 — † 1984) — український мовознавець;
Любарський Микола Якович (* 18 травня 1922) — Герой Радянського Союзу[10].
Музей-садиба В'ячеслава Чорновола[ред.]

Музей-садиба

Музей-садиба

Пам'ятник В.Чорноволу
Джерела[ред.] Портал «Черкащина»
Вільховець у Вікісловнику?
Проект «Населені пункти України»
Проект «Черкащина»

Посилання[ред.]
? Український видавничий портал 'Хто є хто'
? Погода в Україні
? maps.vlasenko.net(рос.)
? Головний архів Давніх актів у Варшаві, ф. Вільнянський господарський архів, оп. Головне управління майна і справ Августа потоцького, спр. 159, арк. 1-3.
? Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 388.
? Степанков В. С. Виговський Іван Остапович // Енциклопедія історії України: Т. 1. — Київ:Наукова думка, 2003. — с.502—503.
? жителів Географическо-статистичесний словарь Российской империи, т. 3. СПб., 1867, стор. 637.
? Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 1636, арк. 1-20.
? Великі Українці
? www.warheroes.ru(рос.)
Література[ред.]
Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР.

Валерій Бурій Административно-территориальное деление

Ольховец (укр. Вільховець) — cело, центр сельского совета Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии местечко Гусаковской волости Звенигородского уезда Киевской губернии.
История

Вернуться к содержанию ?
Археологические памятники с. Ольховец

Курганы-2 скифо-сармацкой эпохи VII ст. до н.э.- III ст. н.э. на юг от села.
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии

Ольховец, местечко в 8-ми верстах к юго-западу от Звенигородки, при соединении трех небольших ручьев в один, впадающий за 5-ть верст, при селе Стебном в реку Тикич. Эти ручьи, запруженные в нескольких местах, окружают возвышенный полуостров, способный к укреплению. И действительно еще в отдаленной древности Ольховец укреплен рвом и валом, проведенными на перешейке от одной речки к другой. Приметно, что вал был увенчан частоколом, а ров наполнялся водою. По рассказам в Ольховце до руин жили греки и купцы из города Львова; но почти все жители разбежались во времена казацких войн особенно пред нашествием Турок на Чигирин. С того времени Ольховец не мог возвыситься, хотя считался главным местом особого староства. Из давних старост Ольховецких известен Иосиф Ржевусский, женатый с Марианной, внукой малороссийского гетмана Выговского. После Ржевусского староством владели князья Яблуновские с 1697 по 1780 год в котором со многими обширными владениями староство подарено за услуги Польше в вотчинную собственность коронному гетману Францишку-Ксаверию графу Браницкому. Этим актом благосостоянию жителей нанесен окончательный удар. Многие десятки тысяч русского свободного народа безалаберной республикой лишены собственности и обращены в рабство тем более тягостное, что от него освобождены были евреи и латинники, жившие рядом на тех же землях. В 1817 году Ольховецкая вотчина записана в приданное нынешней владелице, графине Софии Ксавериевне, урожденной Браницкой, бывшей в первом замужестве за князем Сангушко, а во втором за графом Артуром Потоцким. В имении этом числится 36,657 десятин превосходной земли с 8225 ревизскими душами мужеска пола. В самом Ольховце жителей обоего пола: православных 2819, римских католиков 23, евреев 115. Давний Ольховец простирался в направлении к Поповке, где на полях доселе находят камни, кирпичи и другие следы жилищ. В окрестностях местечка достойны замечания: а) Шугайлова могила, служащая межевым знаком грунтам Ольховецким и Стебнянским; б) урочище в лесу Жидовское, где Татарами избито множество жидов; в) свеклосахарный песочный завод выстроенный при речке ниже местечка на 2 версты.

Две церкви деревянные: Троицкая и Николаевская. Первая 4-го класса, земли имеет 42 десятины, построена 1781 года; вторая 5-го класса, земли 43 десятины, построена прежде. Обе в недавнее время возобновлены, подняты на каменные фундаменты и покрашены. Из визиты Корсунского деканата за 1741 год видно, что тогдашние церкви тоже были деревянные: Троицкая строена в 1703 году, а Николаевская в 1723 году; прихожан имели по 50 дворов. Священниками были: при первой Герасим Доментович, при второй Григорий Петрович Доментович посвящен 1740 года в Уневе, по презенте княгини Яблоновской, а Петрович в 1730 году в Киеве, вероятно без презенты. Обе церкви до 1831 года, или последней польской революции, владели ставком и мельницей в местечке, называющимися и доселе братскими. Хотя церкви и братство потеряли надежду возвратить бывшую их собственность, но мы помещаем здесь письменный документ гетмана Юрия Хмельницкого на это угодие: «Тоби Дмитрови, Носачишиному зятевы, Козаковы приказуєм пильно, абысь ся въ ставь, подь местечкомь Ольховцемъ, здавна предъ тымъ отъ побожныхь фундаторовь на поправь церквей тамошнихь поданный, не втручался и не турбовалъ, подь зарукою сто копъ лытовскихь, въ декрете отъ отца нашего, небожчыка выкланныхъ постановленного. А жесь ты подь заруку тую, небоячись Бога и приказанье старших переступивши, зневажилъ, теды сь темижъ обывателями Ольховецкими, въ скоромь часть зъ виною, въ которуюсь попал, до нась жебысь прибывалъ. Ще тежъ выложилесь неслушне ихъ турбуючи о той ставь неправо, тое чинил на свой карбь; нихто тоби невиненъ и ворочати непозволисьмо. Въ млыне, на тойже гребле вымеру що застануть теперь отъ нась приехавшіе, все мають отобрати старшій на церкви Божій и отъ того часу абы нихто не втручала, але на церкви мають пожитки вси; и ты и померчій, отъ когось там поставленный, абы заразъ пречь вырушовался и не имел справы жадной, подь строгостію войскового. Зъ Чигирина, дня 18 Децембра 1659 года, Юрій Хмельницкій, гетманъ Его Царского Величества войска запорожского».

Церкви имеют и другие юридические документы на означенное угодие, но они не примечательны в других отношениях. В давнее время, еще в XVII веке находилась и третья церковь Спасская, место коей, близ нынешнего волостного правления, указывается жителями. В 1827 году жители деревни Прохватиловки, числящиеся в приходе Троицкой церкви, начали было строить в своем приселке Спасскую церковь; но вместо церкви им разрешено построить лишь часовню на кладбище. Деревня Прохватиловка, образовавшаяся из хуторов Ольховецких, расположена та 2 версты ниже м. Ольховца; имеет гористое местоположение и примыкает к лесу. Жителей в ней обоего пола 566.

Вернуться к содержанию ?
Метрические книги по селу Ольховец находящиеся на хранении в ГАЧО
Київська губернія
Київська эпархія
Миколаївська церква, с.Вільховець Звенигородського повіту Гусаківської волості

Народження: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.144; 1877: ф.931, оп.1, спр.200; 1878-1879: ф.931, оп.1, спр.144; 1882-1885: ф.931, оп.1, спр.144; 1886-1892: ф.931, оп.1, спр.356; 1893: ф.931, оп.1, спр.408; 1894: ф.931, оп.1, спр.508; 1896: ф.931, оп.1, спр.408; 1897: ф.931, оп.1, спр.356; 1898: ф.931, оп.1, спр.508; 1899: ф.931, оп.1, спр.408; 1900-1902: ф.931, оп.1, спр.611; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.508; 1906: ф.931, оп.1, спр.724; 1907: ф.931, оп.1, спр.688; 1908: ф.931, оп.1, спр.611; 1909: ф.931, оп.1, спр.688; 1910: ф.931, оп.1, спр.800; 1911: ф.931, оп.1, спр.611; 1912-1915: ф.931, оп.1, спр.800; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.508
Шлюб: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.144; 1877: ф.931, оп.1, спр.200; 1878-1879: ф.931, оп.1, спр.144; 1882-1885: ф.931, оп.1, спр.144; 1886: ф.931, оп.1, спр.356; 1888-1891: ф.931, оп.1, спр.356; 1892: ф.931, оп.1, спр.342; 1893: ф.931, оп.1, спр.408; 1894: ф.931, оп.1, спр.508; 1896: ф.931, оп.1, спр.408; 1897: ф.931, оп.1, спр.356; 1898: ф.931, оп.1, спр.508; 1899: ф.931, оп.1, спр.408; 1900-1902: ф.931, оп.1, спр.611; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.508; 1906: ф.931, оп.1, спр.618; 1907: ф.931, оп.1, спр.688; 1908: ф.931, оп.1, спр.611; 1909: ф.931, оп.1, спр.688; 1910: ф.931, оп.1, спр.800; 1911: ф.931, оп.1, спр.611; 1912-1915: ф.931, оп.1, спр.800; 1917: ф.931, оп.1, спр.508

Смерть: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.144; 1877: ф.931, оп.1, спр.200; 1878-1879: ф.931, оп.1, спр.144; 1882-1885: ф.931, оп.1, спр.144; 1886: ф.931, оп.1, спр.356; 1887: ф.931, оп.1, спр.342; 1888-1891: ф.931, оп.1, спр.356; 1892: ф.931, оп.1, спр.342; 1893: ф.931, оп.1, спр.408; 1894: ф.931, оп.1, спр.508; 1896: ф.931, оп.1, спр.408; 1897: ф.931, оп.1, спр.356; 1898: ф.931, оп.1, спр.508; 1899: ф.931, оп.1, спр.408; 1900-1902: ф.931, оп.1, спр.611; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.508; 1906: ф.931, оп.1, спр.618; 02.-04.1906: ф.931, оп.1, спр.822; 1907: ф.931, оп.1, спр.688; 1908: ф.931, оп.1, спр.611; 1909: ф.931, оп.1, спр.688; 1910: ф.931, оп.1, спр.800; 1911: ф.931, оп.1, спр.611; 1912-1915: ф.931, оп.1, спр.800; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.508

Київська губернія
Київська єпархія
Троїцька церква, с.Вільховець Звенигородського повіту Гусаківської волості

Народження: 1875: ф.931, оп.1, спр.143; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.180; 1880: ф.931, оп.1, спр.180; 1882: ф.931, оп.1, спр.144; 1883-1884: ф.931, оп.1, спр.180; 1885-1888: ф.931, оп.1, спр.342; 1889: ф.931, оп.1, спр.408; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.342; 1892: ф.931, оп.1, спр.356; 1893-1894: ф.931, оп.1, спр.408; 1896-1897: ф.931, оп.1, спр.408; 1898-1899: ф.931, оп.1, спр.143; 1900-1903: ф.931, оп.1, спр.610; 1904-1908: ф.931, оп.1, спр.688; 1909-1917: ф.931, оп.1, спр.782; 1917: ф.931, оп.1, спр.724
Шлюб: 1875: ф.931, оп.1, спр.143; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.180; 1880: ф.931, оп.1, спр.180; 1882: ф.931, оп.1, спр.144; 1883-1884: ф.931, оп.1, спр.180; 1885-1888: ф.931, оп.1, спр.342; 1889: ф.931, оп.1, спр.408; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.342; 1892: ф.931, оп.1, спр.356; 1893-1894: ф.931, оп.1, спр.408; 1896-1897: ф.931, оп.1, спр.408; 1898-1899: ф.931, оп.1, спр.143; 1900-1903: ф.931, оп.1, спр.610; 1904-1905: ф.931, оп.1, спр.688; 1906: ф.931, оп.1, спр.724; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.688; 1909-1915: ф.931, оп.1, спр.782; 1917: ф.931, оп.1, спр.782

Смерть: 1859-1874: ф.931, оп.1, спр.22; 1875: ф.931, оп.1, спр.143; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.180; 1880: ф.931, оп.1, спр.180; 1882: ф.931, оп.1, спр.144; 1883-1884: ф.931, оп.1, спр.180; 1885-1888: ф.931, оп.1, спр.342; 1889: ф.931, оп.1, спр.408; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.342; 01.-06.1892: ф.931, оп.1, спр.356;08.-12.1892: ф.931, оп.1, спр.342; 1893-1894: ф.931, оп.1, спр.408; 1896-1897: ф.931, оп.1, спр.408; 1898-1899: ф.931, оп.1, спр.143; 1900-1903: ф.931, оп.1, спр.610; 1904-1908: ф.931, оп.1, спр.688; 1906: ф.931, оп.1, спр.724; 1907-1908: ф.931, оп.1, спр.688; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.782; 04.1911-1917: ф.931, оп.1, спр.782

Закрити