� C

Порошу вибачення в громади. Більше не буду тут нічого повідомляти. Повідомляв лише для того, щоб знали, як діється в інших населених пунктах. Якщо моя публікація не потрібна по інших населених пунктах, не так трудно її ліквідувати. Ліквідуйте. Як то неспокійно! Яка ж то демократія?

� C

Комуністична партія Радянського Союзу в 1991 році перестала існувати. Склало повноваження політбюро. Валяли пам`ятники в Москві. Все вирувало. Комуністи здали владу. Вони самі помогли тому.

Утворилися нові держави. В Україні теж партійні структури рухнули. Але ті люди, які були в старих структурах, прийшли в нову владу. Від їх дуже багато бід в незалежній Україні. Вони опиралися і вели боротьбу за свою владу в Україні. Демократичні сили, ще були слабкі. Люди теж не усвідомили перемін. При виборах вони допускали бувших партійців до влади. Вони створювали різні органи під себе.

Отак ми і опинилися в теперішній ситуації. А тому дуже трудно виводити державу з провалів. Ще доволі сильно упираються новаціям, перекручуючи в суспільстві всі  дійства. Перекидають на дане суспільство все оте, що творила «комунізація».

Вони хочуть лишити все, як самі створили. Оті перейменування, що на їхньому гріху, всіма силами хочуть зберегти. То політика.

Тож не потрібно слухати їх і Верховній Раді України прийняти закон, повернути незаконно одібране в містах, містечках, селах. Повернути те, що відібрали і в МІСТЕЧОК:

РАШІВКА, ЛЮТЕНЬКА, ВЕПРИК. Бо з історії видно хто ми були і ким стали! Нехай не обзивають нас різними «іменами», бо ми не винні, що створили тоді.

� C

Коли в 1991 році в Радянському Союзі суспільство завирувало, ніхто з комуністів не став  на захист своїх ідей  Отам, в Москві «комунія» впала. Віддали «червоні квитки» і все рухнуло.

Україна отримала незалежність. Росія також. Але вклади, які люди мали на книжках опинилися в Москві. Крим отримав автономію, бо в Раді було ще  доволі, тих, які від старої системи. Вони чіплялися за все, щоб хоч якось лишити собі привілеї отого «світлого комуністичного життя». Оті 239 багнетів не давали розвитку новій Україні. Здали атомну зброю. Ще тоді Степан Хмара передбачав в тому не вірний шлях, він пропонував лишити ту зброю але не вийшло, бо більшість була в отих «багнетів». Незалежність отримали. Але з її початком підточували її з середини. Нова армія в державі була слабка і не дуже турбувалися про її розбудову.

Коли в селах почалося руйнування старої системи, люди не второпали що діється, вони не встигали за подіями. Віддали їм землю, майно аби вони самостійно всім розпорядилися. Добра на той час було доволі. Тракторні стани, майстерня, гараж, пилорама, ферми: корівники, телятники, птицеферма, вівцеферма, свиноферма. На той час в колгоспі всього було доволі. Сусідні села вибрали такий шлях, що все майно спочатку і розділили між собою. Все перейшло згідно розпаювання.

У нас було не так. Приїхали з району, якісь представники і в Будинку культури все почали по своєму. Там гудили ті сусідські села, які розібрали майно. І наші люди задурманились на ті пропозиції і опинилися на крючку, щоб нічого що розділили не отримати. Створили ініціативну групу і другого дня поїхали аж до «Манжелії». Отам вони подивилися і повернувшись додому, створили нове підприємство. Здали землю та майно в оренду. Ті, що ввійшли до «сімки», напевно були слабкими і  хазяїнували не вірно. І опинилися ми в сусіда. Конторські працівники перебігли з своєї контори, зрадили свою. Ніхто не став відстоювати своє.

Пройшли роки. Майно поступово, під керівництвом тих кого люди вповноважили над ним стояти по різному його розпустили.

Частина майна була в «Стандарт Агро». Щороку за використання його отримували 1% платні.

Зараз все майно скуповується. Отак ота «Манжелія» розтранжирила людське багатство. Були люди, які забрали майно і землю. І оте майно, ще й досі працює. Трактори, плуги, культиватори, комбайни, вони хоч і старенькі але творять багатство тим хто не піддався.

� C

З часом почнуть жалітися, що так все якось не так. А хто ж винен? Та ми самі. Продавши майно. Те майно зникне з села, як зникла цегла від недобудованої школи. Стіни розібрали і лишився лише  пшик. Десь ту цеглу використано і ніхто не може сказати скільки за неї заплатили селу.

Ото продавши майно, ми віддаємо владу з села, ми бідніємо і з часом вже нічого не лишиться. Ми станемо непотребом. Бо кошти, які отримаємо проїмо. А потім, ще й гудити будемо, що у нас дуже погано. Будемо їздити за довідками до сусіда. В нього і лікуватися, бо своє віддаємо і зраджуємо село. Отак нас потроху принижують.

Спочатку в селі з колгоспу створили НОВУ СТРУКТУРУ- «сімку». Оті семеро за два роки довели село до зубожіння і опинилися ми аж у сусіда. Ті, що працювали в конторі перебігли в сусідську контору а своя опустіла. Ті люди, керували в колгоспі всім і перші ж зрадили село, бо «моя хата з краю».

Отак і в країні. Бо все іде з низу до верху. Ми привикли, щоб нами керували. Ото й маємо. Нам потрібно, вернути вкрадене! МІСТЕЧКО РАШІВКА, то наше спасіння. Там будуть нові люди, які горою стоятимуть за її територію, за її владу, за її людей. Установи, які обслуговуватимуть громадян, будуть в МІСТЕЧКУ. Люди не вклонятимуться сусіду, бо в них буде містечкова влада, яка горою стоятиме за порядки. Її обраний голова, кожну людину громади цінуватиме. Дослухатиметься до думок. І якщо, хтось надумає порушити владу МІСТЕЧКА, його депутати будуть захищати структури.

А скільки було плугів, тракторів, сівалок? Все порізано. Металобрухт проїли. Тишком-нишком розбазарили добро. Отой, що стояв над поверхнею майна, все розтранжирив. Обсипаючи нас копійками, за якими ми стояли в черзі.

Мине листопад. Пролетить і грудень. Незгоди переборемо. Верховна Рада України прийме закон. Почнуть міняти назви улиць. Повернуть імена містам, селищам, містечкам. А от МІСТЕЧКО РАШІВКА під питанням, бо ніхто з новообраної влади не стукає, щоб достукатися до повернення незаконно відібраного. Їм байдуже. Хтось з них отримує заробітну плату і її платитимуть і без стукань.

Отож, якщо буде все поверхово то для чого воно. Нехай краще тоді лишаються оці назви, які є зараз, якщо не повернути відібрану славу МІСТЕЧКА  РАШІВКА!.