Неначе по команді, взяли вони

луб'яні короби і, перекинувши через ліве плече цупкі ремені, рушили уздовж свіжих борозен. Зачерпуючи правицею збіжжя, що тьмяними зблисками переливалося між плетеними стінками і тихо дзвеніло, розсипали його по теплій, вологій ріллі. Обличчя кожного огорнула та споконвічна хліборобська турбота, яка переходить із покоління в покоління й одразу ж дає змогу безпомильно визначати, хто ти і якого кореня. У священну мить єднання зерна із землею всі, з чиїх долонь скапує золотий дощик,— просто сівачі...

Ось праворуч зосереджено розхлюпує пашницю сивоусий невисокий чоловік. Пильний погляд через скельця окулярів, дві Зірки Героя Радянського Союзу над різнобарв'ям орденських колодок підкреслюють, що це гість, і гість дорогий. Але Олексій Федорович Федоров, легендарний партизанський ватажок, міг би й образитися, коли б його вважали на цьому полі тільки гостем. За отим сосняком, осяяним смолоскипами беріз, у далекому 1941-му він після тяжких блукань по вогняних дорогах приймав присягу партизанів, що вишикувалися на вкритій мокрим листям галявині. Серед тих, хто стояв тоді в тісних лавах, були і Петро Михайлович Терещенко, Василь Семенович Біба, Михайло Степанович Кобеняк. Єлінці. Тепер діди, яким далеко за сімдесят. Вони теж засівають поле, що з цього дня називатиметься Партизанським.

А за ними дріботить Марія Михайлівна Кобеняк. Не кожному відомо, що напередодні Великої Вітчизняної війни в зоні глибинного чернігівського Полісся мало хто міг зрівнятися у роботі з молодою ланковою-стахановкою, якій особисто сам Михайло Іванович Калінін прикріпив па груди орден Трудового Червоного Прапора за високі врожаї картоплі! А було саме так. Олексій Федорович, на той час перший секретар обкому партії, супроводжував делегацію придеснянців до Москви.

Не коротала Марія Михайлівна довгих літ у партизанських землянках (хоч і допомагала народним месникам харчами, одягом), не воювала в окопах (хоч душа і серце її линули туди — до чоловіка Харитона Івановича і шістьох братів, що так і не повернулися до рідного села, полягли смертю хоробрих). Та хіба не назвеш її після всього цього ветераном війни! Ветераном з ветеранів...

Сиплеться зерно в лоно матері-землі з старих, поораних літами рук. А поряд з ними лебедино спурхують долоньки юних. Восьмикласниця Лідія Ільєнко та її подруги, кращі учні Єлінської школи, теж заслужили шану і теж засівають Партизанське поле.

Партизанське поле... Які глибокі і місткі слова! У них — героїзм народу, його нескорений дух, його незламність у боротьбі із фашистськими забродами. І водночас увижаються плуг, рілля, зерно. Мирні люди, покликані вирощувати хліб, змушені були братися за зброю, щоб дати відсіч ворогові, який лютим звіром увірвався в їхній дім. Та партизани не лише воювали. Вони вміли бути в ті страшні роки й хліборобами: чекати допомоги було нізвідки, і в перервах між боями разом з односельцями месники займались сільським господарством...

Загули трактори. На Партизанське поле їх виводять кращі механізатори колгоспу «Жовтень», які, прийнявши естафету з рук ветеранів війни і праці, завершать сівбу. Різний відгомін у серцях викликає гуркіт моторів. Молодь безжурно усміхається, а старі...

Їм вчувається інший гуркіт. Ляскають гусениці танків, завивають мотори тягачів, пронизливо і надривно дзижчать у небі фашистські літаки. Ворог лавиною котиться на схід. Але поліська земля вже стала на прю з гітлерівськими зайдами. Видресирувані під хмарами Західної Європи пілоти бомбили Чернігів, а в лісовому урочищі Гулине започатковувався табір обласного партизанського загону. Федір Іванович Короткое, секретар Корюківського райкому партії, згуртовував відданих Батьківщині людей, формував майбутні партизанські загони. На початку вересня сюди прибули Микола Попудренко, Семен Новиков і Василь Яременко. Тоді Гулине вже було у ворожому тилу: гітлерівці форсували Десну і просувалися далі. Довго залишатися на одному місці — приректи загін на загибель. Тому партизани вирушили в путь по північних районах Чернігівщини, де то тут, то там виникали нові вогнища месницької боротьби з напасниками.

Одним з найбільших було село Єліне. Незвичайне це село. Як у разках намиста, лежить воно в оточенні трьох невеличких поселень — Безуглівки, Млинка, Мостків, у зеленій оздобі лісів, а з півночі, заходу і сходу обснували його незчисленні річечки: блінка, Проїзда, Осинка, Хмелинка, Зимняк, Протябка, Бистриця, Тростянка та інші. І люди тут живуть незвичайні. Ще в громадянську пішли на боротьбу з кайзерівцями та синьо- і сірожупанниками Максим Кожем'яко, Варфоломій Савченко, Левко Білик, Лаврентій Роговенко, Захар Терещенко, Мокій Зима, Євлантій Савченко, Петро Біба. Повернулися вони додому, створювали товариства спільного обробітку землі, а згодом колгосп «Жовтень». Найкращим доказом життєдайності нового ладу став факт одержання 1934 року колгоспником Іваном Ільєнком винагороди за працю. Хлібороб засипав у власні засіки 280 пудів зерна, 480 пудів картоплі, склав під навісом на подвір'ї 500 пудів сіна, одержав готівкою 2 тисячі карбованців. Подібне було в переважній більшості господарств. Виростали будинки, грали патефони, по вулицях виблискували спицями велосипеди. Колгосп «Жовтень» двічі брав участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці, нагороджувався Почесними грамотами. А стіннівка, представлена на виставці єлінцями, посіла друге місце серед колгоспних стінгазет.

Коли ж почалася війна, понад 200 чоловік влилися в лави Радянської Армії, 84 пішли в партизанський загін. На території села було 8 явочних квартир, 28 єлінців стали партизанськими зв'язківцями.

Про все це докладно розповідав Яків Омелянович Пастушенко, тодішній голова сільської Ради, людина чистої совісті і високої відданості справі. Йому було доручено ще задовго до окупації дібрати людей, підготувати в лісі продовольчі та збройові склади. Про те, як він упорався зі своїми завданнями, свідчать слова командира обласного партизанського з'єднання Олексія Федорова: «...Селяни Єліного віддавали нам все, що мали: і худобу, і запаси картоплі, і зайвий одяг. Героїчне село! Найбільш організоване з усіх сіл, які мені довелося бачити. З Єліного окупанти не одержали жодного кілограма зерна. З Єліного в поліцію не вступив ніхто...»

Це ж потверджує і газета «Деснянська правда» від 30 травня 1944 року:

«...Фашисти намагалися встановити в Єліному свої порядки, та населення всіляко протистояло цьому. Єлінці знищили призначеного фашистами старосту Ніколаєнка, убили колишнього куркуля Комісаренка, який склав для фашистів список 42 радянських активістів...»

Проте не лише цим страшне було Єліне для гітлерівців. Головну небезпеку вони вбачали в тому, що поблизу села базувався обласний партизанський загін, в якому вже тоді нараховувалося близько 900 чоловік. А це — грізна сила! Окупанти та їхні прихвосні бісилися від злості, вступати ж у село, одначе, побоювались. І ось...

Весна 1942 року виявилась дуже сніжною. Село тонуло в заметах. Тільки де-не-де виднілись дахи громадських будівель. Хати ж з головою укрилися білими кожухами. З усіх димарів кучерявилися сиві стовпчики. Майже в кожній оселі за столами сиділи партизани, снідали, вели спокійну розмову: «Бояться вони нас, не прийдуть! А сунуться — ми їм покажемо, де раки зимують!» Справді, месники мали в селі та на єлінських хуторах кілька потужних застав. Гітлерівці і поліцаї не наважувалися вступати з ними в бій.

Та ворог обрав інший шлях. 21 березня о десятій ранку з боку Гомеля на село налетіли три бомбардувальники. Вони спустилися так низько, що, здається, підскоч — і вхопиш за крило з чорним хрестом. І раптом посипалися бомби. Ця мить назавжди вкарбувалася в пам'яті єлінців.

Терещенко Петро Михайлович. Скажено бомбив. Як ударить, так і розсипається хата. Цегла летить, крокви падають...

Роговенко Марія Іванівна. Ой бомбив, ой бомбив, проклятий! Коло Петрика колодязь стояв. На межничку. А поблизу підвода, двома кіньми запряжена. Як упали бомби, та по тих конях. Крупи їм повідбивало. Як самі не свої у голоблях куликалися... А Миші Прусову руку тоді одірвало...

Мойсієнко Марія Василівна, Я тоді була з Настею Кулинчиною. Ми ж війпи ще не бачили й не знали, молоді... Куди нам подітися? Давай під піч позалазимо. Якщо й хата буде горіти, ми під піччю пересидимо... А тоді повилазимо... Сиділи, сиділи, а там — духота, жарище. Підтягнули відро з водою, щоб легше палі було дихать...

Три дні з надзвичайною пунктуальністю від 10-ї до 16-ї години фашисти бомбили Єліне. Вранці 23 березня під прикриттям авіації рушила на село каральна експедиція. Партизани чекали ворогів, зробили засаду і повністю знищили їх. Надвечір того ж дня фашисти підтягнули великі регулярні есесівські та хортистські частини, кілька поліцайських загонів. Сили були нерівними, партизани мусили відступати...

Єліне горіло. Полум'я охопило хати, повітки, клуні. З ревінням вискакувала худоба, кричали жінки і діти. Хто встигав, тікав у ліс чи на луг під Хоромне, російське село за Снов'ю. Фашисти зі смолоскипами йшли від двору до двору, підпалювали стріхи. Якщо назустріч їм траплялися люди, кололи їх багнетами і кидали у вогонь.

Побачивши, що гітлерівець підносить до даху палаючу головешку, десятирічна Шура Дрозд упала на коліна і благально вигукнула: «Дядечку, не підпалюйте нашої хати!» Фашист відповів на її слова пострілом у голову.

Другий кат помітив, що в сусідньому дворі жінка виводить з пойнятої вогнем повітки корову. Підбіг, прошив рятівницю кулями. І, піднявши її па багнеті, кинув у полум'я. Так закінчилося життя Марфи Соболь.

А 75-річного Євдокима Мороза карателі зв'язали і підпалили. Коли вогонь сягнув бороди, дід зібрався з останніми силами і закричав: «Накупаєтеся ще й ви в пожежах, іроди!»

За ніч фашисти спалили майже все село, знищили 73 мирних жителів. Багатьох урятувала темрява. Чимало втекло у ліс, у ближні села. Чимало сховалося в окопчиках, які були в кожному дворі. Там, де їх вдалося замаскувати снігом, люди дожили до ранку. З першими променями сонця карателі почали зганяти селян до школи.

Згадує Марія Іванівна Роговенко: У мене звечора тісто вчинене було. Кажуть, умирати збираєшся, а хліб печи. Віконниці позакривала, шибок немає, так вікна позапинала. Тільки настільничок поправила, як фашист у хату. Я мимо нього па двір, кинулась у погріб. Він за мною слідом. Всіх повитягував. Лічить, душ 15, а може, й більше. Поліз у погріб перевіряти. Біля мене — свекруха, син. На щастя, двоє старшеньких утекли... Нас зігнали у школу — душ, може, чотириста. Тільки бабусь, дідусів, діток. Зігнали, давай допитувати: де партизани? Це ж ви їх годуєте? На моїх очах сестру мою Пелагею шомполами били, чоловік її у партизанах був. Пронеслося: школу хочуть облити бензином і спалить, як у Шишківці зробили... Аж тут каратель об'являє: «Якщо не скажете, де партизани, їх бази, землянки, 10 душ буде розстріляно!» Думаю, краще хай уб'ють, ніж у школі живцем горіти... Вийшла на ґанок, стала. А поряд сараї були кріпкенькі, та ще й кам'яна комора. А село ж горить. Долетів і сюди вогонь. І раптом вибух за вибухом. То ж на тій коморі та на сараях кілька бомб лежало нерозірваних! Карателі розгубилися, заметушились, німу жінку, дочку Давидову, хтось із них з переляку застрелив. Галасують: «Партизани! Партизани!» А осколки тільки: дз-зз-зу, дз-зз-зу! Втихло, і вони трохи втихли. До нас повернулися. Построїли по три і — на Безуглівку! Боже ж ти мій милий! П'ять кілометрів гнали! Отой Миша Прусів, що руку під бомбьожку одірвало, по снігу в самих онучечках ішов. А я теж ледь лахами прикрита. Свекруха і синок Володя зі мною. Йдемо, дехто втекти хотів. Одному Омельку, Хроміянки першому чоловікові, вдалося втекти. А інших пристрелювали, били нещадно...

Коли пригнали нас у Безуглівку, вже каганці в хатах горіли. Де ж нас подіти?

У кого тут родичі, знайомі є,— крикнув гітлерівець,— розміщайтесь на ніч!..

Не можна, не можна цього робити! — зарепетував поліцай.— їх же партизани повикрадають... Треба їх на Жовідь гнати, там школа простора!..

Давай вони нас на Жовідь гнати. Йду я, йду з сином і свекрухою, а думаю, як би дьору дати. Тут же тітка, батькова сестра, замужем. Ось і хвірточка її. Я своїх за руки — і шмиг! За парканом охоронцям нас не видно. Убігли ми в хату. Тітка одразу ж здогадалась про все, бо у вікно бачила, що єлінців гонять. Посадила за стіл, погодувала. А коли помітила, що йти ми не збираємося, вивела мене на двір та й каже: «Ой, жаль мені, небого, тебе, та не так, як себе. Іди, куди люди йдуть...» Вернулися ми в хату, свекруха з сипом уже на печі гріються. А тітка знову: «Ой, жаль мені, небого, тебе...» А дядько, її чоловік, сидить коло столу і до тітки: «Ходоро, Ходоро! Що людям, те й нам. Нехай побудуть. Війна — карти... Не чіпай їх!»

Умовляння на тітку не подіяли: «Що ти там, старий, знаєш! Поліцай казав: за переховування ще гірше, ніж утікачам, буде!» Пішли ми з двору наздоганяти тих, що па Жовідь погнали.

Не треба було дороги шукать, сліди протоптані. Та й у темряві раз по раз світлішало: палахкотіло Єліне, церква високий огонь давала. Підходимо до вільшаника, а по нас — кулі! Раз, другий стріляють. Попадали. І, лежачи, здогадалися, що позаду ж заграва, як на долоні нас видно. Може, вони подумали, що партизани? Кулі посвистують над головами. А потім і німець підійшов, підняв нас за коміри. І — до школи, сукупив там усіх людей. Самі діти, старики. Зараз їх нікого нема, всі пропали. Всі чисто...

Я ж докажу. Школа кишить. Не вміщаються люди. Я до свекрухи: «Держіться мене, втекти спробуємо!» А фашист кричить: «Хто не влазить у школу, надворі розміщайтеся!» Бачу, одвернувся він, надлився. Я Володю за руку — і у вуличку, якраз біля школи. Пішла й пішла. Далекувато пройшла, убік завернула. Стала. Син просить: «Розсунь сніжок, розстели попонку, спати хочу. І кругом ходи, ходи кругом мене...» Я так і зробила. Аж чую: шарудіння. Вулицею шарудіння. Думаю — німець шукає. На щастя, свекруха. Покликала її. Тільки вона підійшла, як Уляна Жукова з двома дітьми трюхикає. Я і її у схованку свою загукала. А вона й раїть: ходімо до куми Галі, десь вона тут живе. Я кажу: бери свою Анютку па плечі, баба нехай за руку Любку веде, а я Володю розбуджу... Попленталися через кучугури. Одна від іншої на відстані, щоб гуртом не провалитися в яму чи колодязь. Улянка командує, куди йти.

Нарешті додибали. Стоїть на белебні хатка. Сама собою. Одна. Постукали у вікно. На шибках морозу на два пальці. «Кумо Галю, кумо Галю, відчини!»

Через якийсь час вийшла незнайома жінка: «Хто ви такі?» А ми кажемо: «Єлінці».— «Боже мій, так ви єлінці, бідолашні!» — Руками сплеснула, у хату запросила. Пізніше ми дізналися, що це вакувірувана з Гомеля. А кума Галя на печі лежить, не ворухнеться, хоч бачить, що братова жінка з двома дітьми прийшла. При світлі каганця одне слово вимовила: «Партизани!»

Вакувірувана дала нам своє ряденце, ми на долівці полягали. Холодно. Баба з одного боку на Володю хукає, а я з другого: ху-ху-ху! Очей не стулила, а вже зоріє. «Улянко,— кажу.— Вставай, будемо тікати, бо розвидняється і нас поберуть». А вона: «Так у школі ж моя сестра з двома дітьми. Як я без них...» — «І мої там,— бідкаюся.— Мати, сестра Саша. Та я туди не піду. Куди хоч, тільки не туди...»

А кума Галя з печі: «З моєї хати ніхто нікуди. Я піду в школу, заявлю, щоб вас усіх забрали. Я за вас відповідати не хочу...» Ступ у бахили, куфаєчку на себе — і надвір. Я до вакувіруваної: «Голубочко моя, голубочко моя, скажи, будь ласка, де шлях на Піщанку?» Вона: «Хазяйки боюсь». Я їй кажу: «Не бійся, голубочко моя, тільки виведи мене із сінець, скажи тільки, куди на Піщанку?..» Вона: «Он бачиш прясло. До того прясла дійди, а там одна дорога — на Піщанку...» Я за свекруху, за сина — поволоклася... Володя на спині зовсім голий, в самій лише простинці. Бачу, синіє, дубіє. Шепоче: «Змерз, змерз...» Тоді ми з свекрухою ноженята йому ганчір'ям вкутали, за руки взяли з двох боків і давай по дорозі бігти... Аж поки дитя не нагрілося трохи...

Мойсієнпо Марія Василівна. Тепер же я скажу, яка доля тих, що в Жовідській школі зосталися. Коли 24 березня наших людей на Безуглівку гнали, ми в окопі сиділи. Село горіло, ми іі носа не висували. І ніхто нас не бачив. Стихло, вирішили на Піщанку йти, там, думали, безпечніше буде. Попервах по-нашому виходило. А потім і туди гітлерівці вдерлися з кривавим наміром. Хтось доказав, що люди єлінців ховають, не було у фашистів ніякого милосердя: у плечі нас прикладами! На Щорс! Там, у синагозі, зустрілися зі своїми земляками, тими, що раніше погнали. Вони вже тут тижнів два сиділи. Не ївши, не пивши. Грудочці снігу раділи, коли хтось подасть у щілинку смагу прогнати. Одного дня офіцер з кокардою на кашкеті прийшов і об'явив: «Хто давно тут — праворуч шикуйся! Хто тільки ніч переночував — ліворуч!»

Зморені, голодні й холодні, вставали люди з прогнилої соломи, виходили з синагоги, поспішали у свої ряди. І досі стоять перед очима моїми Паша Соболь з трьома дітками, одне одного меншими, хрещена моя Вікториха, в поли якої вчепилися двоє малят. А таких сотні. «На Гомель кроком руш!» — пронизала серця крижана команда.

Роговенко Марія Іванівна. А про Гомель я вам розкажу, хоч і не була самовидцем. Чоловік мій там тоді в концтаборі сидів. Десять разів носила я йому передачу. І все пішки. Правда, деколи в Зябровці вдавалося на товарняк примоститися. Якщо німець нас не вгледить, до Бєлиці під'їдемо. А як попадемося йому на очі — шаньки з сухарями на всі боки летять. Так ото ж про Гомель. Пригнали єлінців душ зо триста в табір. Держали за гратами, мабуть, більше тижня. А тоді вивели всіх, пороздягали і поставили над ровом. Дідів, бабусь, матерів, дітей. І почали стріляти. Коли прикидали їх, земля чотири дні ворушилася. Це сторож мені казав. І ще казав, що дехто з єлінців кричав: «Прощай, світе білий! Де ти, Ісус Христос?» Якраз після паски це трапилося, десь у квітні...

Ільєнко Гапа Федорівна. Крові пролилося — не виміряти. А було б ще більше, якби не хоромиенці. Туди, в Росію, бігли через луг єлінці. Нічого ж у руках не мали: ні ложки, ні миски, пі кухля. Що па нас, те й наше. Хоромненці не дали пропасти. Той сорочку несе, той — наволочку, той — подушку, той — рядно, той — піджак, той чоботи чи валянці. І їжею ділилися.

Терещенко Петро Михайлович. Дотла згоріло Єліне. Тільки, де кам'яні будівлі, стіни зосталися. Не було людям прихистку. Мої батько, мати, жінка, донька і син теш у Хоромне перебралися. Аж до самого визволення жили у Василя Андрійовича Гаюка...

Ільєнко Гапа Федорівна. У декого душ до сорока-п'ятдесяти в хату набивалось. Сьогодні важко навіть уявити таке. А було ж! Невеличка оселя Ксенії Терещенко вміщувала десятки єлінців. Пригадую, Данило Тишкевич з тіткою та сином жив, Лукерині падчерки — Анюта, Феодосія, Білогури, Ільєнки притулок знайшли... Хіба перелічиш усіх?..

Роговенко Марія Іванівна. Про хоромненців, голубчику мій, одне скажу: обцілувати треба таких людей! І мої діти порятунком їм завдячують...

Таку вдячність мешканцям села на Брянщині висловлюють усі без винятку жителі бліного. У війну дружба наших народів-братів витримала найтяжчі випробування, ще більше загартувалася і зміцніла.

Полум'ям битв із ворогами обпалена ця дружба. Чернігівські партизани шукали контактів з російськими та білоруськими побратимами. Адже це гарантувало їм силу, бойовитість, невловимість. Залишивши під натиском об'єднаних частий гітлерівців єлінську стоянку, через якихось півтора місяця федоровці прилучили до себе Злинківський та Новозибківський загони. Тепер усі діяли дужим кулаком і за єдиним планом. А згодом на засіданні підпільного обкому партії було вирішено створити Чернігівське з'єднання, командиром якого затвердили Федорова, комісаром — Дружиніна. Першим заступником командира з'єднання і командиром Чернігівського обласного загону став Попудренко, другим заступником — командир злинківців Петро Андрійович Марков.

З'єднання діяло на суміжних територіях Чернігівщини, Брянщини й Гомельщини. Після десятиденних боїв у Рейментарівських лісах, де було розгромлено два батальйони карателів, партизани форсували Снов і вступили на російську землю, а трохи пізніше перебазувалися ближче до Гомельського залізничного вузла.

Зміцнівши, набравшись сил, чернігівці знову повернулися на Брянщину і знищили ворожі гарнізони в Гордіївці, Батаєвому, Струтенці та Нивному. Через деякий час загальна кількість українських, російських та білоруських партизанів сягала п'яти тисяч чоловік.

12 березня 1943 року з'єднання Федорова вирушило у рейд по Західній Україні, а на старих місцях залишився тільки Чернігівський обласний загін на чолі з Миколою Попудренком — усього 400 чоловік. І там, і там було чимало єлінців.

Терещенко Петро Михайлович. Ішов і я в Західну. Спершу був при штабі з'єднання, ординарцем Федорова. А потім він мені каже: «Організовується диверсійний батальйон, підеш туди старшиною, будеш відповідати за постачання боєприпасами і харчами». І там я був, аж поки Червона Армія не повернулася...

Славно воювали єлінці: 130 чоловік нагороджено орденами і медалями Батьківщини, а колишній директор школи Семен Степанович Мурза удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Мойсієнко Марія Василівна. По крупинці господарство поновлювали. Я їздила в Чепелів по дерево, в одному з сіл вола єлінського побачила, приїхали наші, забрали... Там, дивись, кінь десь об'явиться...

Роговенко Марія Іванівна. Загуло село, як вулик. Повеселішали люди. А в ту ніч, коли я з Хоромного в Єліне повернулася, у вересні 43-го, човном припливла з дітьми, тільки собаки — гав-гав-гав... А то «же й гармошка заграла...

Ільєнко Гапа Федорівна. Важко було робить. їсти нічого. Але турботу про себе відчували. Голова колгоспу Іван Васильович Голо-док (як тільки він умудрявся!) десь вівса діставав. Ото ми його напаримо, у ступі потовчемо, супу наваримо і працюємо...

За чотири повоєнних роки в Єліному було споруджено 335 житлових будинків, поновлено колгоспні будівлі, семирічну школу, медичний пункт, цегельно-черепичний завод.

У 1967 році обком Компартії України та виконком обласної Ради народних депутатів ухвалили: «За активну участь у боротьбі проти фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни 1941— 1945 років та успіхи в комуністичному будівництві нагородити с. Єліне Щорського району пам'ятним прапором обкому та облвиконкому на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і залишити його на вічне зберігання як символ бойової і трудової слави трудящих села Єліного». Тоді ж єлінцям було вручено і пам'ятну медаль.

...Петрові Михайловичу Терещенку ще й досі сняться далекі воєнні грози. Намагається відігнати жахні видива, перенестися думками в сьогодення. І бачиться ветеранові золоте колосся, що виросло з попелу, вчувається його ніжна мелодія, якою, здається, наповнюється весь світ. Був якось свідком розмови в кабінеті голови колгоспу. Саме завезли зі Щорса газові плити для хліборобських осель. На жаль, заявок було більше, ніж плит.

— В Хоромне треба їхати, до Ковальова,— зауважив хтось.—
Той виручить...

Знову згадалося Хоромне. І нині воно близьке й рідне єлінцям. Там живуть справжні друзі, які завжди радо допоможуть.

Голова хоромненського колгоспу. «Путь Ленина» Федір Васильович Ковальов — частий гість у єлінців. Тут його шанують не тільки за добре серце, жвавість думки і кмітливість. Поважають і як ветерана війни, орденоносця.

Одного разу, ведучи розмову з українськими хліборобами, Федір Васильович закинув їм, певна річ по-товариськи, про те, що хором-ненці збирають вищі врожаї картоплі.

— Справа тут, очевидно, ще й у сортах,— міркував Ковальов.— Ми садимо «лорх» і «овель». Можемо й вам виділити...

Тоді єлінці перевезли з Хоромного 25 тонн насіннєвої картоплі. А коли наступного року закінчили копання бульб, то виявилося: кожен гектар дав по 270 центнерів!

Не залишаються в боргу й українські хлібороби: забезпечили сусідів високоврожайними сортами ячменю, люпину, передали резервуар для аміачної води.

Коли засівали Партизанське поле, поруч з Олексієм Федоровим ішов і Федір Ковальов. Зерна з його долоні падали в щедру українську землю, щоб проростати на щастя і на добро людям.