|
Хочу усіх заспокоїти, бо головну новину прогавили. В Україні працює ФБР. Тут вже нема чого вигадувати і викладати конспірологічні дописи. Пам'ятаєте анедот, як мати привела до дерматолога дитину, і жаліється що в нього піся болить? А лікар уважно дитинку обстежив, та й каже матусі: - Від сьогодні називаємо пісью прутнем і лікуємо гонорею! Тому припиняйте називати корупцію такою, що притаманна усім розвинутим державам, а готуйтеся до новин про держзраду, де агенти ФСБ через Деркача успішно розвинули в нас свою мережу ворожіх агентів, вірних хутінців, а не ваших улюбленців "фартових" служків, які вам пообіцяли з хутіним домовитися і зробити мир назавжди. Вас ввели в оману (о, як я красиво написала, хоча інше слово аж просилося). Розуміння цього коштувало українцям смертями, каліцтвом, полоном, втратами своєї землі і окупацією. Загиблих вже не повернути. Але цьому спруту треба видрубати щупальця. Бо буде біда. А ми стоїмо! Подолаємо гідру хутінську. Тільки так. |
16 листопада 2025
|
|
16 листопада 2025
|
П. Порошенко: «Україна потрапила в небезпечний політичний шторм. І ця турбулентність загрожує знести нашу державу. Бо ворог нікуди не дівся, а корупція нищить країну зсередини. Хаос в енергетиці, розкрадання, схематози і підірвана довіра союзників такі ж небезпечні, як і російські ракети та дрони. Ця наростаюча криза потребує негайної реакції і об’єднання усіх здорових сил суспільства. Протягом усієї нашої історії, у найскрутніші часи саме парламент брав на себе відповідальність і ставав на захист Конституції та державності. Сьогодні депутати з різних фракцій мають шанс зробити історичний крок — зупинити безлад, який руйнує країну, і повернути українцям відчуття справедливості. Саме тому «Європейська Солідарність» ініціює відставку Кабміну. Напівзаходи не допоможуть, і косметичне фарбування плям не врятує. Щотижня відправляти у відставку по два міністри – не допоможе, включно з новими фігурантами плівок. Перед нами стоять три ключові виклики. Перший — російські окупанти, яких героїчно стримують Збройні Сили України. Але війську потрібна мотивація, а ще – сучасна зброя, дрони, ракети і, врешті-решт, довіра до влади. Другий виклик — це загроза відкату демократії та свободи слова. Ми не можемо зараз говорити про вибори, бо в них буде один переможець — путін. Але відновлення субʼєктності парламенту як ключового представницького органу, обраного народом України — це зараз ключове завдання. Це ознака сильної демократії. Саме Верховна Рада зобов’язана повернути повноцінний парламентський контроль над виконавчою владою і зупинити руйнацію снов держави. Третій виклик — це українські корумпанти, які жирують по всій вертикалі влади. Вони не просто грабують стікаючу кров’ю країну – вони руйнують довіру всередині держави і зовні. Руйнують довіру союзників, довіру наших міжнародних партнерів. Що треба робити негайно? Те, що в таких ситуаціях роблять у демократичних країнах. Скомпроментований уряд має піти у відставку, а парламент має сформувати нову коаліцію. Яка в свою чергу призначить уряд – не за критеріями особистої лояльності чи політичної приналежності, а на засадах професіоналізму, патріотизму та відповідальності. Уряд, здатний протистояти викликам, які стоять перед державою. Неможна недооцінювати масштаб підриву довіри до влади з боку народу і довіри до України з боку партнерів. Зупинити це падіння можуть чіткі кроки з усунення всіх корумпантів від влади. Інакше можемо залишитися сам на сам із ворогом. «Міндічгейт» – це також зрада військових. Тому влада (і Офіс Президента і монобільшість) має нести політичну відповідальність за свої призначення. Вже запізно і замало робити цапів-відбувайлів із окремих міністрів, навіть винних. Це – косметика, яка нікого не повинна ввести в оману. І хіба це не комедія, коли зараз четверо членів РНБО, які фігурують на плівках, будуть вводити санкції проти своїх поплічників по криміналу, які вже встигли втекти. Лише відставка усього уряду — це мінімально необхідний крок, який покаже, що державний механізм здатний очиститись. І хоча з рупорів Банкової лунають голоси, що ці теми варто піднімати вже після перемоги - ні. Треба діяти зараз — задля Перемоги.» |
16 листопада 2025
|
|
16 листопада 2025
|
Донька довго думала. Тривожилась. Міркувала так: у неї — хороше повітря, яблука-груші просто в саду, ягоди, власні овочі, а вони в багатоповерхівці серед міського пилу, купують кожну морквинку. Вирішила поїхати до них перед початком городнього сезону — умовляти. А батьки живуть, як і жили. Вранці матір годує батька кашею. Чашка какао або чай з булочкою.Потім ідуть на свою щоденну прогулянку — тихо, обережно, не кваплячись. За старою звичкою купують у кіоску газету. Повертаються. Мама щось варить до обіду. Тато переглядає газету й олівцем ставить позначки біля статей, які будуть цікаві його дружині. Обідають, відпочивають. Так минає день. Увечері, якщо в телевізорі нема нічого путнього, тато читає мамі ті помічені статті вголос. Кожну новину обговорюють. Особливо люблять тексти про життєві історії, про віру, про те, як хтось виживає в складних життєвих обставинах. Читають про те, як когось ошукали на квартиру чи втягнули у кредит, і обоє радіють: «Слава Богу, нас оминула біда». І дружно засуджують шахраїв — «совість давно втратили!» Життя в них тихе, рівне, без стресів. І це добре. На вмовляння доньки переїхати відповіли твердо: ні. Хай у власному будинку справді добре, хай чисте повітря й яблука соковиті — але їм і тут всього вистачає. Та й багато яблук не з’їси — живіт заболить. Одне в день — і досить. Сидять вони ввечері за чаєм. Батько повчає дорослу дочку. Каже, що вона їх не розуміє. Може, потім зрозуміє. У школі чекаєш канікул. В університеті — диплома. На роботі — відпустки й зарплати. Гроші збираєш — чекаєш, коли купиш те чи те. Одним словом — усе життя чекаєш. Живеш ніби «на потім». Душу весь час точать бажання. Відкладене життя. «Люди думають, — каже батько, — що пенсія — це вже доживання. Нічого подібного! На пенсії — саме життя починається. Бо бажання відступили. Живеш теперішнім. Радієш дрібницям. Якщо не хворієш — це велике щастя». Донька боязко хотіла сказати: «А якщо хтось із вас першим піде?..» — але не змогла договорити. Старенькі все зрозуміли. Батько тихо сказав: — Що буде — те буде. Навіщо зараз надумувати? Живемо — і дякуємо Богові за день. А поки вони будуть пекти свої булочки, варити какао, ходити в кіоск по газету й читати її вголос. І нікуди не поїдуть. «Для чого? — каже батько. — Щоб жити в тебе, як у гостях? Щоб боятися когось потривожити?» І додав з властивою старечою прямотою: — Розумієш, у своєму туалеті я можу хоч годину сидіти — бо він мій. А у твоєму як? От і вся мудрість. Донька лише кивнула. І справді — це не «доживання». Це — життя. На основі оповідання Г. Жаркого |
16 листопада 2025
|
|
16 листопада 2025
|
|
16 листопада 2025
|
Наприкінці життя він жив у скромній орендованій квартирі й носив годинник за $15. Воррен Баффет називав його «моїм героєм». Філософія, яка перевернула уявлення про доброчинність Чарльз “Чак” Фіні вірив у принцип «Дарувати за життя» — допомагати людям зараз, а не після смерті. Він заснував Duty Free Shoppers, став мільярдером… але не захотів накопичувати. Він захотів діяти. Таємний благодійник Багато років ніхто навіть не здогадувався про масштаби його пожертв. Фіні допомагав анонімно, категорично відмовлявся від табличок з власним ім’ям, від слави, від овацій. Поки інші багатії будували вілли й купували яхти, він літав економ-класом, жив у звичайній квартирі й носив дешевий годинник. Для нього гроші не були статусом — це був інструмент, яким він хотів змінювати світ. 1982: старт найбільшої тихої доброчинності Фіні заснував The Atlantic Philanthropies, фонд, який за наступні десятиліття пожертвував понад $8 мільярдів на: • освіту й університети • дитячі лікарні та медичні програми • наукові дослідження • права людини • допомогу літнім та людям з інвалідністю У 2020 році фонд припинив існування — бо Чак роздав усі гроші. Людина, яку поважали навіть найзаможніші Баффет говорив про нього так: «Фіні — мій герой. І він має бути героєм для всіх.» Саме він надихнув Баффета й Білла Гейтса створити Giving Pledge — обіцянку віддати більшу частину статків за життя. Його принцип: «Багатство має працювати на людей.» 9 жовтня 2023 Чак Фіні помер у віці 92 років. Без палаців. Без статків. Без розкоші. Але залишив після себе те, що не купиш за жодні гроші: • університети, де навчаються тисячі • лікарні, де рятують життя • наукові прориви, які став можливими завдяки його підтримці • громади, які змінилися назавжди Що він довів усьому світу Що не потрібно чекати смерті, щоб залишити спадщину. Що справжнє багатство — не те, що накопичив, а те, що віддав. Що годинник за $15 може носити людина, яка змінила мільйони життів. Історія, яка переписує поняття успіху Фіні пішов із цього світу майже з порожніми кишенями — але з серцем, повним сенсу. 1931–2023 Чак Фіні Мільярдер. Філантроп. Герой. Людина, яка віддала все — й стала найбагатшою у найважливішому вимірі. #ChuckFeeney #Філантропія #GivingWhileLiving #Спадщина |
16 листопада 2025
|
Щороку на Різдво і на Великдень до батьків приходили-приїздили-прилітали діти-зяті-невістки-внуки-правнуки. Це не обговорювалося, відмовки не приймалися. Після тихої молитви було про що поговорити між колядками, чарками і віншівками. Не про дурну політику, не про проблеми і буденні тривоги. Просто про життя, працю, благодать урожаю і про те, що обов"язково будуть і весна, і літо, і тиха осінь, і чисті сніги. Батьки - опора цієї непорушної традиції - відійшли в кращий світ. І забрали її з собою. А ми розбіглися світами, як миші по своїх нірках. І дітей своїх не навчили, і внуків. Не тільки війна в цьому винна, не тільки кишенькові світи смартфонів, не лише кредити, не так байдужість всіх до всіх і до всього. Це також, але найперше винні ми самі. І навіть не відчули, як втратили сенс буття батьками, дітьми. Кожний сам по собі. І Святвечір удвох з дружиною у великій порожній хаті. І Великдень. В кращому разі діти-внуки подзвонять, хоча їхати їм десять хвилин. Навіть не пригадаю, коли востаннє хтось питав, дивлячись в очі: як живеш? Не для проформи, а зі справжнім інтересом. Коли сам питаю - здивовано-розгублено-заскочена реакція. Навіть самих себе ми розівчилися питати про це: Як живу? Заради чого? Навіщо? Відповідь звісно є. Навіть кілька варіантів на вибір. Самоіронічний, сумний, жартівливий... А який справжній? Коли ще не було ніяких там психологів, які за гроші зроблять вигляд, що ти їм цікавий... Цю душевно-лікувальну функцію виконував український родинний стіл на свята. Там було тісно і гамірно, але всі всіх слухали і ЧУЛИ. |
16 листопада 2025
|
Іноді історія робить так: найсвітліших людей намагаються сховати в темряві. Та правда все одно проростає. Саме так сталося з митрополитом Василем Липківським — людиною, яка стала голосом української віри, мови та гідності у часи, коли за це вбивали. Хто він був? Народжений у родині священника на Черкащині, Василь з дитинства жив у середовищі духовності. Освічений, смиренний і водночас напрочуд сміливий, він обрав шлях служіння, що згодом виведе його далеко за межі звичайного парафіяльного священника. Липківський мріяв про просту, але революційну річ: щоб українці могли молитися до Бога своєю мовою. І він перетворив цю мрію на реальність. Перші українські богослужіння 22 травня 1919 року стало історичною датою — Липківський відправив перше богослужіння українською мовою в Микільському соборі в Києві. Те, що Синод Російської православної церкви забороняв десятиліттями, нарешті прозвучало в серцях тисяч людей. Для багатьох українців це було моментом, який неможливо забути: мову, що століттями принижували, вперше поставили перед Богом у всій її гідності. Народний митрополит У 1921 році, на Соборі в Софії Київській, його обрали першим Митрополитом відновленої Української автокефальної православної церкви. Без підтримки Москви. Без дозволу імперії. Лише з благословенням народу. Липківський подорожував селами, підтримував громади, засновував парафії, перекладав богослужбові тексти. У народі його називали: • «апостолом українського відродження», • «народним митрополитом», • «українським Мойсеєм», бо він вів людей від духовного рабства до свободи. За кілька років під його проводом УАПЦ мала понад 3 тисячі священників і мільйони вірян. Це була найбільша українська духовна інституція ХХ століття. Чому його знищили? Більшовицький режим боявся всього українського — мови, культури, пам’яті, віри. І особливо — таких людей, як Липківський. У 1927 році під тиском НКВС його усунули з посади митрополита. У 1930-х він жив у постійному переслідуванні, але продовжував писати й працювати для української церкви. У 1937 році його заарештували. Вирок: розстріл як «націоналіста і контрреволюціонера». Тіло страченого митрополита безіменним клубком кинули до Биківнянського лісу. Так влада намагалася зробити головне — стерти пам’ять. Та історію не знищиш У 1989 році Липківського реабілітували. У 1997 році його канонізували як священномученика. А сьогодні його ім’я — символ духовної мужності й віри у власний народ. Василь Липківський хотів одного: щоб українці могли стояти перед Богом як українці — не колонія, не «малороси», не додаток до чужої культури. І саме тому його боялися. Чому важливо пам’ятати? Бо на наших очах знову відбувається боротьба за право бути українцями. Історія Липківського — це нагадування, що свобода коштує дорого, але вона завжди перемагає. Митрополит, якого хотіли стерти з історії, — повернувся. І тепер його голос звучить гучніше, ніж коли-небудь. |
15 листопада 2025
|
| Закрити |
