|
Глава УГКЦ: Як протистояти російському світу? Дуже просто – будувати український В УНІАН глава УГКЦ Блаженніший Святослав дав свою першу прес-конференцію. На ній він розповів про пріоритети церкви на найближчі десять років. ВВАЖАЮ ЗА ЧЕСТЬ ПРОДОВЖУВАТИ СПРАВУ БЛАЖЕННІЙШОГО ЛЮБОМИРА Якщо хтось очікував почути, скажімо, критичні закиди щодо Московського патріархату чи сьогоднішньої влади – помилився, адже, як наголошує Блаженніший Святослав, він продовжуватиме засади керування церквою, що заклав кардинал Любомир Гузар. Самі священики УГКЦ манеру спілкування свого глави називають дуже близькою до манери спілкування Папи Івана Павла ІІ. Новий предстоятель церкви може говорити про серйозні речі з усмішкою, жартуючи, але вони зовсім не сприйматимуться як несерйозні. Священики, що раніше працювали з Святославом Шевчуком, відзначають його «твердий хребет»… – Я вважаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував: почав будувати чи заклав фундамент, сказав новий глава УГКЦ. Він виклав свою стратегію у трьох пунктах: “Перший – це наша душпастирська чи євангелізаційна діяльність. Це питання проповіді церковного слова, тобто ми хочемо бути собою, справді живою Христовою церквою, яка має на меті донести євангельську благовість до кожної людини, до якої нас посилає Господь”. “Ще одна важлива складова, – продовжує він, – молодіжна політика. Сьогодні молодь шукає відповіді на конкретні питання, які сьогодні їх турбують. Ще одне питання – освіти і виховання майбутнього духовенства. Важливим є також питання інкультурації. В Аргентині часто проповідував іспанською мовою, перекладаючи на іспанську мову традиційні грецькі, старослов’янські вислови чи фрази. Те саме стосується і України, бо, гадаю, сучасна українська людина дуже часто не розуміє старих слів, заяложених, які треба по-новому для цієї людини представляти. Один хлопчина з провінції Місіонес мені сказав так: «Знаєте, владико, якщо церква є музей, який дуже гарно зберігає культурні експонати минулого, ну, туди можна прийти раз на рік, як і в кожен інший музей, але жити в музеї… Ну, це вже вибачте». Тож, ми хочемо, щоб наша церква була живою. Друга група стратегічних напрямів – це питання адміністрації. “Ми тепер вивчаємо досвід сучасного менеджменту, у який спосіб бути найбільш ефективними, але водночас найдешевшими. Тобто, щоб зробити найбільше праці, але найменшим коштом. Ще одна складова – питання географії. …У певних регіонах світу ми вже маємо свої структури, де можемо опікуватися нашими вірними. Недавно стало відомо, що наші вірні є також у Південній Африці. Потім собі думаємо: Господи, а де наші вірні будуть ще за десять років… Тобто нам треба готуватися до процесів глобалізації». Після викладення своєї стратегії, глава УГКЦ відповів на запитання журналістів, а також дав коротке інтерв’ю УНІАН. Я ПОВАЖАЮ ПРЕЗИДЕНТА І СПОДІВАЮСЯ, ВІН ПОВАЖАТИЕ МЕНЕ Блаженніший, ні для кого не секрет, що УГКЦ прагне мати власний патріархат, і ми знаємо, що ви сьогодні їдете до Риму. Чи говоритимете про це з Папою і що в цьому напрямку буде зроблено? Так, нашим обов’язком є скласти візит ввічливості до Святішого Отця, з одного боку, а з другого – підтвердити своє сопричастя з ним, тобто єдність. Ми на Синоді приготували багато пунктів, які потрібно представити Святішому Отцеві. Ми справді говоритимемо, що ми є та церква, яка розвивається. А кожна Східна Церква, яка розвивається, прямує до патріархату. Патріархат – це є природне завершення розвитку цієї церкви. Насправді до патріаршої гідності церква має дозріти. 20 років після визволення нашої церкви були періодом дозрівання. І я представлю Святішому Отцеві певні елементи зрілості нашої церкви. Якщо мої вірні в усіх куточках світу відчують, що я реально можу щось їм дати, щось донести, тоді ми матимемо патріархат. А різні титули, механізми, різні політичні кон’юнктури – це все другорядне. Як ви оцінюєте взаємини з чинною українською владою? Як, на вашу думку, вони розвиватимуться найближчим часом? Мені недавно поставили провокативне запитання: «Як ви ставитеся до президента?» Я відповів: «Я є громадянином України, я маю обов’язок поважати свого президента. Але, з іншого боку, сподіваюся, надіюсь і хочу бути переконаний, що президент поважатиме й мене»... Блаженніший, ви сказали дуже багато добрих слів щодо ваших колег, скажімо, зі Східної Церкви. Але ви напевно, читали Інтернет і бачили негативну реакцію прихожан Московського патріархату щодо вашого обрання. Як ви реагуватимете і чим ви можете пояснити цю реакцію? (На церемонії зведення на престол Святослава Шевчука були присутні представники різних конфесій, у тому числі – УПЦ Московського патріархату. – Авт.) Відповім одним словом – спокійно. Тому що той душевний мир і спокій має від когось вийти. Якщо він не вийде ні від кого, то звідки він візьметься?! І тому хочу спокійно реагувати. А з іншого боку, знаєте, я маю взірець спілкування, який свого часу запропонував Папа Іван Павло ІІ. Через особисте спілкування він почав ламати різні стереотипи, схеми, а відтак різні мури, які розділяли Європу, світ. Якщо ми разом між собою спілкуватимемося, якщо я прийду в гості до когось, запрошу когось до себе, тоді ті мури впадуть. До речі, коли я дякував кожному з владик, які прийшли на наше свято, я відразу просив: «Я хочу вас відвідати, хочу до вас постукати». Знаєте, всі мене чекають! І я йтиму. Я СЛУЖИВ У МЕДЧАСТИНІ В ЛУГАНСЬКУ Ви є перший Верховний Архієпископ пострадянського покоління, розкажіть, будь ласка, про вашу молодість, як це бути віруючим у підпільній церкві в часи Радянського Союзу? Хто мав найбільший вплив на ваш духовний розвиток? Будь-яка диктатура, будь-яка тоталітарна система нищить людську гідність, вона є агресивна щодо людської особи. Я половину свого життя, до двадцяти років, прожив у Радянському Союзі, два роки відслужив у радянській армії – у військах авіації Київського військового округу в Луганську. Тоді був ВАУШ – “Висшеє воєнноє авіціонноє учілище імені пролетаріата Донбаса”. Я служив фельдшером у ОБАТО – “отдельнии батальйона аеродромно-техніческого обеспеченія”... Цікаво, чи ще існує ще цей ВАУШ у Луганську? Хотів би колись відвідати його. Для мене особисто церковна спільнота і церква були такою оазою, де можна було віднайти захист своєї гідності або цю гідність відбудувати. Завдяки вірі, яку передали мені мої батьки, моя родина, я зміг лишитися собою, не деперсонікуватися ні в радянській армії, ні в інших церковних структурах. У 80-х роках покоління священиків, які були сформовані до Другої світової війни, почало відходити. Ті священики, котрі перетерпіли переслідування, Сибір, тюрми, почали вмирати. І тоді наша маленька громада занепокоїлася: а що буде далі з нами? І ось, у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Для нас, дітлахів, це була сенсація, бо доти ми бачили лише такого старенького, якому треба було допомагати одягатися, помагати служити. І тоді наші люди сказали: «Ми маємо майбутнє, бо маємо молодого священика!» Я штурхнув у плече свого товариша й сказав: «Ми теж будемо священиками». Той священик, який мене надихнув і виховував пізніше, - це був покійний вже отець Михайло Косило, якого дуже добре знають у Яремчі, у Дорі, на нашій Гуцульщині, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині. Ви приїхали на прес-конференцію на досить скоромному, якщо порівн.ювати з іншими священиками вашого рангу в Україні, автомобілі. А чи є у вас якась інша машина, якийсь «Мерседес» броньований? Чи маєте резиденцію, а якщо ні, то чи збираєте її будувати, на скільки поверхів і чим облаштовувати? Знаєте, мене останній рік пан один знайомий у Аргентині називав «блукаючим єпископом», бо я весь час мусив їздити. Моїм завданням було – як усе вмістити в маленьку валізку... Тому будувати щось велике для себе не маю жодного наміру. Я сьогодні приїхав на авті нашого Блаженнішого Любомира і з його особистим шофером. Зараз мешкаю в гостьовій кімнаті резиденції Блаженнішого Любомира. Для себе особисто я нічого не потребую. КОЛИ НУДЬГУВАВ ЗА УКРАЇНОЮ, ВИТЯГАВ СКРИПКУ УНІАН: Блаженніший, нам ще цікаво про вас, як про людину. Чи можете розповісти про свій робочий день? Коли встаєте, з чого його починаєте? Може, займаєтеся якимось спортом? Які у вас хобі, що читаєте? Останнім часом моє життя непідвладне мені. Особливо в останні дні… Найбільш упорядкований робочий день у мене був тоді, коли я був ректором семінарії. Тому що мусив проектувати порядок дня. Семінарія дуже подібна до війська. Тоді завжди вставав на годину швидше від усіх семінаристів, щоб пробігтися. І в Аргентині вже як єпископ також намагався бігати зранку. Далі – обов’язковим є устав молитви. Тоді – період для активної праці: чи то викладацької діяльності чи адміністративної. Побачимо, як тепер складатиметься. Решта часу – для читання. На жаль, не можу читати так багато, як би мені хотілося. Десять років я працював як науковець. А науковець мусить сидіти за джерелами. І коли я став єпископом, мені дуже цього бракувало. Сподіваюся, знайду хоч трошки часу, бодай один день у тижні, де зачинятимусь від усіх, але відкриватиму джерела нашої спадщини, зокрема святих отців. А щодо хобі – я на скрипці граю. Моя мама є вчителькою музики, уже понад 30 років вона навчає дітей грати на фортепіано. У нашій хаті є старе австрійське піаніно, з клавішами зі слонової кості… І в Аргентині, коли була, наприклад, ностальгія за Україною – я витягав скрипку. До речі, минулого року у Львові мені подарували ноти «Елегії» нашого славного композитора Мирослава Скорика. Уявіть собі – на другому кінці світу, серед джунглів Аргентини звучала «Елегія» Скорика в моєму скромному виконанні. НАШЕ ЗАВДАННЯ – БУТИ РАЗОМ З НАШИМИ ПРАВОСЛАВНИМИ БРАТАМИ Ви багато розповідали про ваші закордонні парафії. А чи є у вас концепція поширення впливу вашої церкви на південні та східні регіони? І чи готові ви до спротиву того ж Московського патріархату? Блаженніший Любомир, коли переїхав у Київ, сказав: «Ми є тут не для того, щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимсь». Так само і наша присутність у будь-якому регіоні України не є проти когось. Гадаю, наступним завданням є – бути разом з нашими братами православними. Це велика нагода пізнати їх, пізнати специфіку східного регіону. Зрозуміти, у чому полягає їхня трудність у сприйнятті нас. У чому полягає той острах перед нами. Переконаний, що наша присутність разом з ними потрошку той острах заспокоїть. У Луганську є дуже багато людей, цілі покоління, які взагалі зросли без будь-якої церкви... Коли я служив у армії, привіз якось із дому Катехізм католицької церкви, надрукований у Литві. Я служив у медслужбі, і зі мною працювали прості люди, медсестри, санітарки, лікарі. Й одного разу одна медсестра попросила в мене цю книжечку… Брошура вернулася до мене через вісім місяців у твердій обкладинці. Потім мені сказали, що вона обійшла всю медслужбу і всі родини тих працівників, які там працювали. Більше того, наш начмед – підполковник медичної служби, за національністю єврей, - коли звільняв мене в запас, подарував мені Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Покликав мене в кабінет і сказав: «Славичек, знаешь, я думаю, что нельзя писать на святых книгах. Но это наша память о тебе». Тобто це є приклад живого спілкування, воно в тих регіонах теж потрібне... Гадаю, наша присутність має бути разом з ними, а не проти них. І тоді багато речей самі собою можуть зникнути. УНІАН: Скільки в Аргентині у вас було вірних і скільки серед них аргентинців? В Аргентині сьогодні мешкає близько трьохсот тисяч українців, з яких 160 тисяч – греко-католики. На жаль, через брак духовенства ми в реальному контакті лише з десятьма тисячами. Для мене ці цифри були таким собі показником, що треба зробити. Люди, з якими ми сьогодні працюємо, мають змішані шлюби, є аргентинці, які не мають жодного українського коріння. Більше того, за час свого єпископства в Аргентині я прийняв до своєї єпархії трьох римо-католицьких священників, аргентинців за походженням, котрі хотіли служити за нашим обрядом. Це означає, що є надзвичайна цікавість до нашого обряду. Крім того, маю сьогодні трьох семінаристів українського походження, але ніхто з них не розмовляє українською. Тому в мене одразу виникла думка перекласти наш богослов, бо як по-іншому вони проповідуватимуть?! Цілий рік я займався перекладом літургійних текстів. ЯКОСЬ Я ЛЕДВЕ НЕ ВБИВ МАШИНОЮ МАВПУ УНІАН: Ви вже кілька разів прохопилися, що в Аргентині багато подорожували. Куди й навіщо? В Аргентині, будучи єпископом-місіонером два роки, я не мав автомобіля й не мав можливості їздити самостійно, тому пересувався автобусом. Добре, що в нас є такі добрі українці – власники перевізної компанії, вони мені безкоштовно надавали квитки. Я щонайменше раз на тиждень мусив їхати тисячу двісті кілометрів у один бік і тисячу двісті – назад. Я так їздив до тої парафії, яку обслуговував, з мого кафедрального храму в Буенос-Айресі. Тобто це були лише душпастирські поїздки. У ті місця, де не можна було доїхати автобусом, мене часто возили вірні. Буквально місяць тому я отримав авто (я так ним тішився), а тепер мушу залишити своєму наступникові. (Сміється. – Авт.) Розкажу один випадок… Одного разу, коли їхав відвідати парафію, я пережив два цікавих моменти. Я мало не вбив автівкою мавпу. Уявіть собі, такий здоровий чорний самець перебігав мені дорогу… Я не зрозумів, що то таке біжить, бо ніколи не бачив біжучої мавпи. Коли біжить пес чи кіт, то піднімає вгору голову, а мавпа ховає голову між передні кінцівки, тому я подумав – щось біжить задом наперед. А це виявилася мавпа. Я почав гальмувати і ледве не наїхав на неї. А повертаючись назад, бачив, як хтось переїхав крокодила. Ось такі місіонерські дороги Аргентини. УНІАН: Людина, коли отримує якусь вищу посаду у своєму житті, як правило, змінює манеру спілкування навколишніми. Чи зміните ви стиль спілкування відповідно до вашого статусу? Стиль спілкування, мабуть, не зміниться, тому що він залежить від особи. Є така латинська приказка: honores mutant mores – почесті міняють звичаї. Я завжди намагався, аби мої почесті ніколи не міняли моїх звичаїв. Можливо, зміниться певний механізм спілкування, оскільки зміниться ритм мого життя і це може внести якісь корективи, але мені б дуже не хотілося чогось міняти. ЧИТАЮ “ЧОРНОГО ВОРОНА”, АЛЕ ВРАЖЕННЯМИ ПОДІЛЮСЯ ПІЗНІШЕ УНІАН: Що з художньої літератури читаєте? Я завжди, коли приїжджаю до якоїсь країни, прошу дібрати мені десяток книжок, які б я мав прочитати в тій країні. Так було в Аргентині, в Італії. Остання книжка, яку я почав читати, тут в Україні, – це «Чорний Ворон» (Василя Шкляра. – Авт.), що недавно стала такою сенсаційною. УНІАН: І вже маєте враження? Я поки що не хочу ними ділитися. УГКЦ завжди була державотворчої церквою. Як відомо, наша сусідка Росія будує так званий «рускій мір». Як ви збираєтеся протидіяти його побудові? Я так чекав цього запитання… Дуже легко – будувати український світ. Оксана Климончук |
30 березня 2011
|
Своє предстоятельське служіння владика Святослав розпочав Молитвою входження на первосвятительський престол. Наразі у храмі триває літургія. Перша прес-конференція глави УГКЦ блаженнішого Святослава (Шевчука) відбудеться у вівторок, 29 березня. Нагадаємо, 10 лютого Папа Римський Бенедикт XVI прийняв зречення Любомира Гузара. Кардинал, якому виповнилося 75 років, написав прохання про відставку за станом здоров'я, і став першим главою УГКЦ, який залишив свою посаду за життя. Виборчий синод єпископів Української греко-католицької Церкви, зібраний у Львові-Брюховичах 21-24 березня, обрав Верховним архиєпископом УГКЦ преосвященного владику Святослава (Шевчука). До обрання єпископ був апостольським адміністратором єпархії Покрова Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі (Аргентина). |
27 березня 2011
|
Виборчий Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, зібраний у Львові-Брюховичах 21-24 березня, відповідно до приписів Кодексу канонів Східних Церков та Партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви, обрав Верховним Архиєпископом УГКЦ Преосвященного Владику Святослава (Шевчука). Святійший Отець Венедикт XVI потвердив і поблагословив вибір Преосвященного Владики Святослава згідно з рішенням Виборчого Синоду Єпископів УГКЦ від 23 березня 2011 року. Обраний Глава УГКЦ склав перед Синодом Єпископів визнання віри та обітницю вірно виконувати свій уряд. Введення Блаженнішого Святослава на престол Верховного Архиєпископа Києво-Галицького відбудеться у Києві в неділю, 27 березня, під час Архиєрейської Літургії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Цією Літургією, яка розпочнеться о 10.00, офіційно завершиться Виборчий Синод Єпископів УГКЦ. Архиєпископ Ігор (Возьняк) виконуватиме уряд Адміністратора Української Греко-Католицької Церкви до дня інтронізації нового Глави УГКЦ. Владика Ігор від імені Синоду Єпископів УГКЦ висловлює щиру вдячність духовенству, монашеству, вірним УГКЦ та всім людям доброї волі, які своїми молитвами підтримували роботу Виборчого Синоду. Учасники Виборчого Синоду У роботі Виборчого Синоду, на якому головував Адміністратор УГКЦ Архиєпископ Ігор (Возьняк), взяло участь 40 єпископів УГКЦ з України та з-за кордону (Польщі, Німеччини, Франції, Італії, Англії, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії). Всі єпископи, які згідно з правом були зобов'язані прибути на Синод, взяли в ньому участь. Окрім цього, було 5 єпископів-емеритів. Відсутніми були 11 членів Синоду. Процедура голосування Голосування відбувалося за наперед прийнятою і затвердженою процедурою та регламентом, відповідно до норм Кодексу канонів Східних Церков та Партикулярного права УГКЦ. Учасники Синоду, як рівно ж увесь технічний персонал, склали урочисту присягу про нерозголошення таємниці. Впродовж усіх днів роботи Виборчого Синоду його учасники залишалися в Реколекційному центрі, не приймали відвідувачів і не спілкувалися із зовнішнім світом. Молитовний супровід Виборчого Синоду Одразу після скликання Виборчого Синоду Адміністратор Церкви Архиєпископ Ігор (Возьняк) звернувся до вірних УГКЦ із закликом до молитви за успішне проведення Виборчого Синоду. У рамках безпосередньої підготовки до виборів, 20 березня, владики присвятили день молитві і духовній застанові. Духовні науки цього дня учасникам Синоду проводив о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету. 20 березня, о 9.00, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові було відслужено Архиєрейську Божественну Літургію, яку очолив Адміністратор УГКЦ Архиєпископ Ігор. Після Літургії синодальні отці зійшли до крипти собору, де біля гробів великих Митрополитів – Слуги Божого Андрея (Шептицького), Патріарха Йосифа (Сліпого) та інших первоієрархів УГКЦ просили їхнього заступництва перед Богом для успішного проведення Синоду. Молитва, спільна і приватна, постійно супроводжувала синодальні засідання. День єпископи розпочинали із відправи Утрені та Першого часу. Перед обідом усі молилися Шостий час, перед вечерею – Вечірню, а у середу і п’ятницю – Літургію Напередосвячених Дарів. На завершення ранішнього Богослужіння заздалегідь визначені владики виголошували духовну науку. У суботу, 26 березня, за традицією, єпископи під час Божественної Літургії пом’януть усопших архиєреїв УГКЦ. Біографія Преосвященного Владики Святослава (Шевчука) Владика Святослав (Шевчук), Апостольський адміністратор єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, народився 5 травня 1970 року у м. Стрию Львівської обл. У 1991-1992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1992-1994 роках – у Львівській духовній семінарії. Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року [святитель Владика Филимон (Курчаба), священичі – 26 червня 1994 року (святитель Блаженніший Мирослав Іван Кардинал (Любачівський)]. У 1994-1999 роках навчався у Папському університеті святого Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ моральної богослов’ї візантійської богословської традиції. У 1999-2000 роках – префект Львівської духовної семінарії Святого Духа. У 2000-2007 роках – віце-ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа. З 2001 року – віце-декан богословського факультету Львівської богословської академії (відтак Українського католицького університету). У 2002-2005 роках – голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира, адміністратор Патріаршої курії у Львові. З червня 2007 року – ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа. 14 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви про призначення отця доктора Святослава Шевчука Єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу уділено титулярний престол Кастра-ді-Гальби. Архиєрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року, на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира, був Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський, а співсвятителями – Владика Михаїл (Микицей), Єпарх єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та Владика Юліан (Вороновський), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький. 10 квітня 2010 року призначений Апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці. Владика Святослав (Шевчук) вільно володіє такими іноземними мовами: англійською, італійською, іспанською, польською та російською. Секретаріат Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви |
25 березня 2011
|
Синод УГКЦ обрав нового керівника Церкви
На четвертий день роботи Виборчого Синоду УГКЦ зроблено вибір. Однак до офіційного підтвердження кандидатури Ватиканом, особа нового Глави УГКЦ наразі не розголошується. Про це повідомляє РІСУ Зараз в УГКЦ чекають відповіді з Апостольської столиці. Як вже повідомлялося, потрібно отримати дві третини голосів, щоб бути обраним. За цієї процедурою голосування відбувалися упродовж трьох днів чотири рази на день. Вибір зроблено на четвертий день голосування. За правилами, обраний єпископ повинен надіслати власноручного листа до Римського Архиєрея для затвердження виборів. Після отримання затвердження він складе визнання віри й обітницю ревно виконувати свій уряд перед Синодом єпископів, а після проголошення його обрання буде проведено інтронізацію нового Глави УГКЦ згідно з приписами літургічних книг, після чого він отримає повні права на свій уряд. Участь у роботі Виборчого Синоду взяло 40 єпископів з України та з-за кордону (Західної Європи, США, Канади, Бразилії, Аргентини та Австралії). Інтронізація нового Глави УГКЦ відбудеться 27 березня, о 10.00, у Патріаршому cоборі Воскресіння Христового у Києві. На церемонію запрошено біля тисячі гостей. Це представники всіх єпархій та екзархатів УГКЦ, державної та місцевої влади, місцевих та міжнародних громадських організацій та різних конфесій і релігійних організацій. |
24 березня 2011
|
У Службі Божій, яку очолив Адміністратор УГКЦ Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), взяли участь усі єпископи УГКЦ з України та з-за кордону, які беруть участь у роботі Синоду. Проповідь виголосив о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету, який призначений провідником дня духовної застанови і молитви. «Сьогодні, коли перед Синодом стоїть питання вибору нового провідника, Патріарха і Глави нашої Церкви, для нас з вами є лише один критерій – бути з Богом, бути з великим Богом. Усунувши усі можливі шори і обмеження, відкривши дух і серце, обіймімо молитвою наших архиєреїв, підтримуймо їх своїм постом, милостинею і чуванням (три головні добрі діла, які особливо потрібно практикувати під час Великого посту, – авт.) у цих днях. Звертаймося до Бога. Він не залишить нашу Церкву. Він знімає страх спільноти, що зараз питає: хто нас вестиме далі? Бо Він – це Бог, який словами пророка Ісаї промовив до свого слуги: Я, Господь, покликав тебе до перемоги», – зокрема у проповіді сказав о. Борис. У коментарі для Департаменту інформації ректор УКУ розповів, що у своїх духовних науках говоритиме про три особи Пресвятої Тройці: Отця, Сина і Святого Духа. «Кожний духовний крок, а вибір Глави Церкви мав би передусім бути таким духовним актом, має мати за фундамент нашого Господа Бога. Науки будуть про Отця – великого Бога, про Сина, який применшує себе, щоб бути з нами і про відношення між Отцем і Сином у Святому Дусі. Саме Святий Дух є тим, хто сходить, відвідує людину, Церкву. Владикам найбільше потрібно натхнення Святого Духа, щоб у мирі, радості, впевненості чинити Божу волю своїм вибором», – сказав о. Борис. Після Літургії єпископи та численні миряни спільно помолилися тричі молитву «Царю небесний» і один раз «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь» в намірі успішного проведення виборчого Синоду. Саме так, згідно із розпорядженням Адміністратора УГКЦ, моляться у ці дні у всіх храмах УГКЦ після завершення богослужінь. Тоді владики ще помолилися у крипті собору Святого Юра, де зокрема спочивають тлінні останки трьох провідників УГКЦ у минулому столітті: Митрополита Андрея (Шептицького), Патріарха Йосифа (Сліпого) та Патріарха Мирослава Івана (Любачівського). |
20 березня 2011
|
Той, хто хоча б один раз зіштовхувався з Главою УГКЦ Патріархом Любомиром Гузаром, уже ніколи не стане іронічно заламувати брову на слово «авторитет». Це людина, до якої прислухаються всі — і „свої“, і „чужі“. Просто тому, що її слова та оцінки не спираються на хитке розуміння політичної доцільності чи модної ідеології. Може, тому ніхто в присутності Глави УГКЦ не почувається „чужим“. Патріарха Любомира слухають з особливою увагою: його слова багато що ставлять на свої місця, повертають суть речам, — у світі медійних напівправд це здається справжнім дивом. Він постійно дивує своїх співрозмовників умінням бути справжнім у світі, яким правлять фальшивки. Умінням показати нам щось інше — інший погляд, інші перспективи, інші бажання — і посіяти в душах прагнення до цього іншого. Цього тижня Блаженнійший Любомир склав повноваження Глави Церкви. Інтерв’ю, пропоноване читачам, — останнє, яке він дав DT.UA у сані Верховного Архиєпископа. Але ми не розлучаємося з владикою Любомиром. Це було б для нас надто важко. — Блаженніший владико, десять років тому ви були обрані Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви. Але за тим стоїть довша історія? — Я був свячений на священика у 1958 році для праці в Америці. У 70-х був у Римі — продовжував богословські студії. Тут я мав нагоду спілкуватися з патріархом Йосифом Сліпим. Ми дуже уважно спостерігали за подіями в Україні, Блаженніший Йосиф мав контакти з різними людьми тут, і від них доволі добре знав, що відбувається вдома. За радянських часів, як ви знаєте, життя ішло хвилями — більш небезпечні часи, менш небезпечні. І от у 1977 році, коли ситуація для нашої Церкви була дуже складна, патріарх Йосиф запропонував нам — трьом священикам — висвятитися на єпископів. Ми не мали на меті ставати правлячими єпископами — в Україні, чи поза нею. Це було зроблено на випадок, якщо наших владик ліквідують фізично чи ще в якийсь спосіб позбавлять їх можливості служити, — КДБ про них добре знало, це не було великою таємницею. Оскільки церква потребує єпископів, ми троє маємо приїхати в Україну, висвятити місцевих на єпископське служіння і забратися. Коли патріарх Йосиф відійшов, на його місце вибрали Мирослава Івана Любачівського. Він повернувся в Україну в 1991 році, а я залишився в Римі в монастирі. Працював в університеті. А потім і собі повернувся в Україну — це сталося у 1993-му. Пригадую, як в’їжджав в Україну, на кордоні заснув — бо довго стояли в Чопі, а прокинувся — Славське. А саме зі Славського нас вивозили з України. Сльози в очах встали — от і повернувся. Це не був мій перший приїзд до України — я тут бував ще за радянських часів, — але повернення відбулося тільки тоді, у 1993-му. — Мабуть, не надто легко було очолювати українську церкву владиці, який приїхав з-за кордону? — Україна завше була близько наших сердець — так нас виховували. Я дуже вдячний моїм батькам, що вони нас — мене і мою сестру — виховували в українському дусі. Вони цікавилися тим, що відбувалося тут, зберігали мову — вдома ми говорили тільки українською. Мати навіть забороняла вживати чужі слова, якщо є український відповідник. Пізніше в Україні ніяк не міг купити „далековид“ — бо виявилося, що тут це „бінокль“. Я 46 років був поза Україною. І хоча на момент обрання Верховним Архиєпископом я вже майже десять років був в Україні, це не було легко. Я вивчився говорити так, що мене розуміли, але все одно залишався трохи чужим — тут інша система праці, інша система думання. Але мені було дуже приємно, що я на рідній землі. Це справді треба пережити, щоби зрозуміти, що це означає для людини — бути на рідній землі. В Америці нам не було зле. В Італії мені не було зле. Але в Україні найкраще і найлегше. Я дуже вдячний Богу, що він дав мені десять років, за які я мав нагоду зрозуміти проблеми священиків, мирян, більше увійти в тутешнє життя. — Останні десять років УГКЦ набула авторитету і ваги не лише у Галичині, до її голосу дослухаються не лише греко-католики. Чого ще прагнути? — Наша церква багато пережила у минулому столітті — переслідування, мучеництво. Але Бог був милостивий до нас, і наша церква, подиву гідно, почала набирати організованого характеру, більш нормальних проявів життя — повставали парохії, єпископські кафедри, семінарії, власна преса. І нарешті ми повернулися до Києва. Я Богу дякую за ці останні десять років в Україні — це були роки гарного розвитку. А крім того, Боже провидіння дало, щоби наш народ багато років емігрував у різні частини світу. — Здається, ми звикли ставитися до цих міграцій як до чергової „української трагедії“? — Трагедії — те, що змушує людей емігрувати, а не самі міграції. Це добре, коли люди переїжджають, бачать світ. Це наше надбання — брати, які поїхали по світах, там об’єднувалися, спілкувалися, у тому спілкуванні творили добре церковне і народне життя. Але певний час між цими частинами не було ніякого зв’язку, ніякого спілкування. У 60–70 роках патріарх Йосиф відбув великі подорожі — можна сказати навколосвітні, — відвідуючи наші громади. Так він робив ці громади чимось єдиним, ми відчули, що ми — на різних континентах — в його особі маємо символ. Він по тих часах був для нас символом України — поневоленої, мовчазної. Ми гуртувалися навколо нього і усвідомлювали в такий спосіб свою єдність. Тепер ми вільні і свідомі того, що ми церква, розсіяна по цілому світу. Кожен відчуває відповідальність не лише за свою частку, свою паству, але за ціле — це, мені здається, особливо останні десять років сильно скріпилося. Ми розділені, але маємо спільне коріння — Київ, Київська церква. Це все більше стає дійсністю, яка задає напрям усьому нашому життю. — У суспільному житті, радше, іде зворотний процес — ми все більше зосереджуємося на власних бажаннях і проблемах і втрачаємо відчуття того, що ми є частиною чогось більшого. — Ми з того починали. Але це вже не так, якщо казати про народ в цілому. У нас є невелика група людей, які творять великий вплив. Вони свідомо живуть в закритих анклавах. Ми їх називаємо „олігархи“. Це люди, які не мають духовного пристановища. Але хіба вони — народ? Ні, вони не творять народу — вони маленька частинка. Напруженість, яку всі ми відчуваємо в суспільстві, мені виглядає як Божа благодать, яка нас примусить думати про ціле. Це виклик — Господь нас спонукає. Ми більше не можемо „кожен за себе“, ми не можемо не бути в контакті один з одним. Це може ще не всім ясно, хтось дуже бореться з тим, щоби не дати нам діткнутися. Цей дотик не обов’язково в питаннях фінансових, економічних — в загальних питаннях, від яких залежить подальший розвиток життя. Ми живемо в благословенний час, його треба використати — навіть супроти бажанню деяких людей. — Це винятковий оптимізм, як на наш час. Отже, ви вважаєте, в „проекту Україна“ є шанс відбутися? — Я кажу про те, що бачу. Може, бачу очами трохи іншими — я ж бо під совєтським режимом жив тільки два роки з 1939-го до 1941-го. Тоді робилося все, щоби люди не дружили, не мали довіри один до одного, натомість мали страх і трималися один від одного подалі. Це плекали. Якось я прийшов на цвинтар, де мій дідо похований. Милість Божа, чи ви не можете тримати цвинтар трохи в порядку? Але нас на те не заохочували, того в нас не підтримували — щоби ми не надто міркували про своїх предків, не надто турбувалися про свою пам’ять. Це була цілеспрямована політика. І те напруження, недовіра, які між нами є — це наслідок тієї політики. Який хтось вважає за подарунок для себе і намагається підтримувати це в нас. Але подивіться: під Верховною Радою зібралися студенти, а перед тим збиралися підприємці. Соціальне напруження вказує на те, що ми є народ, і ми починаємо це усвідомлювати. — Може, це трохи греко-католицький погляд? УГКЦ — церква, яка об’єднує людей української свідомості. Але велика частина українців — не має того усвідомлення, це радше „радянський народ“. — Так, різниця є. Але вона не така вражаюча, як нам намагаються розповісти. Ми ідемо в напрямі до єдності. Радянщество в нас ще є. Але подивіться на молодь — як багато в них спільного. Подивіться на підприємців — у них є спільний інтерес. Суто економічний, але воно саме так і починається — з усвідомлення спільного інтересу. Нам весь час повторюють, що ми роз’єднані. Але всі ви маєте батьків і мусите думати, як їх забезпечити. Всі маєте дітей і мусите думати, як їх виростити, вивчити, забезпечити здоров’я. Ви різні, але скільки у вас спільного. В мене є відчуття, що хтось працює цілеспрямовано на те, щоби не дати нам відчути тої спільності, яка насправді є. Я мав нагоду відвідувати міста по всій Україні, і я ніколи не почувався ніде зле. На мене ніхто вовком не дивився. Ми маємо подолати прірву. Ми її вже одного разу закопали на Збручі. І тепер ми маємо її заповнити. 70 років — це три-чотири покоління. Галичина то від’єднувалася, то приєднувалася. Нарешті ми стали вільними в одній країні. Чи є ми ті самі після тих трьох-чотирьох поколінь, які зросли в неволі? Ні, не є. Але маємо працювати над тим самим. Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного. Ми не можемо цього зробити через наших безголових політиків, які хочуть наживатися тією різницею. Це дуже безвідповідально. Вони витратили всі ці роки намарно, в той час, як мусили працювати над об’єднанням країни. — Ви вважаєте, у випадку нашої країни може бути одна вірна відповідь на питання „хто ми є“? — Не треба підходити до цього питання ідеологічно. Подумаємо, хто ми є — поза ідеологіями. Бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Час заворушень, напруги змушує міркувати про найголовніше. Часом кажуть, що нам потрібен диктатор, який про все подбає за нас, змусить нас бути такими, як слід, змусить думати про правильні речі. Але ж наша влада також робить певні кроки до того, щоби змінити наш спосіб думання. І отримує реакцію. Влада повинна пересвідчитись і звикнути: кожна акція викликає реакцію — і їй доведеться зважати на цю реакцію. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний. Бо, як казав один американський лідер, не можна всіх дурити весь час. І тут у нас люди не є аж такі дурні, щоби ну вже зовсім нічого не розуміти. Я не кажу, що ми впораємося з цим завданням за п’ять, десять чи навіть 20 років. Для цього мусять змінитися покоління. Ми дуже обтяжені минувшиною — стільки років неволі! Але приходить молодь, яка вже того не знає. — Часом кажуть, що Галичина краще збереглася, бо менше була під СРСР, і тепер саме звідти мусить на Велику Україну поширюватися „українство“ і взагалі усілякі прогресивні ідеї. Що ви думаєте про цей „галицький месіанізм“? — Знаєте, ми часом любимо поговорити про те, що Галичина — це щось особливе, це „П’ємонт“ і т.д. І тому треба дякувати Богу, що багато галичан були змушені виїхати — вони побачили, що є на світі щось інакше, щось більше, ніж Галичина. От якби Бог цих людей ще більше перетер у тій макітрі, ще більше розсіяв — підіть, подивіться, який великий світ, який він різний, як багато в ньому праці! Ніколи не треба думати про себе, як про щось особливе, думати зверхньо. — За СРСР вже переміщували і перетирали до повної втрати себе — куди ще більше? — Це різні речі. В СРСР з нами це робили, щоби ми не заразили інших своїм потягом до самоусвідомлення. Тепер ситуація інакша: тепер просто ідіть і спілкуйтеся. Свідомо спілкуйтеся з людьми, з якими ви живете, працюєте, відпочиваєте. Такий собі внутрішній туризм. Духовний туризм. Дивіться на Україну у різних обставинах: на Волині, на Сумщині, на Донеччині, на Кіровоградщині — ті самі люди, з тими самими проблемами. Наші олігархи не мають тих самих проблем — і вони намагаються тримати нас від себе подалі, щоби не заразитися. Вони живуть у своєму світі, куди нам дорога закрита, між нас пересуваються в закритих авто з охороною, дітей посилають навчатися до Англії — подалі від наших дітей, щоби не зіпсулися українським духом. Це дуже короткозора політика, яка помститься. — А чи не запізнилися ми зі своїм національним самоусвідомленням — років на сто? Тепер начебто настав час думати про себе як про частину світових тенденцій, наднаціональних проектів. — Я з вами не згоджуся. Тобто кудись ми таки спізнилися — бо не мали доброго проводу. Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки — саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби мали великих державних мужів, потужних лідерів у політиці, могли би іти швидше вперед. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Кого нам бракує? От вам приклад. Ліна Костенко написала книгу „Записки українського самашедшого“ і поїхала всією Україною презентувати її. Шкода лише, що це не сталося 20 років тому. От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Наші політики не мають візії — вони мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо. А ми потребуємо державних мужів великого формату. Чому Німеччина так швидко піднялася після жахливої трагедії гітлеризму, після програної війни? Я гадаю, це сталося завдяки Ергардові і Аденауеру. Це були великі державні мужі — один з візією Німеччини як держави, інший — дуже потужний економіст. Вони повернули Німеччину на карту Європи за дуже короткий час. — Знову постає питання, до якого ми зверталися неодноразово: чому досі немає українського Гавела? — Я вам скажу — чому. Трагедія нашого народу в тому, що від кінця XVIII ст. — від знищення Київської лаври і Січі — ми є поневолені. Нам нищили мозок. Всі, хто нас окуповував, нищили мозок нації. Наш поступ сьогодні не треба вважити заповільним. Ми ж не маємо еліти — її нищили. Що сталося з блискучим відродженням 20-х років — з Холодним, Зеровим? Їх знищили. Що сталося у 30-х роках з селом? Хто були ті „куркулі“? Люди, які вміли працювати на землі, мали вплив у своїх громадах. Їх знищили. Так само знищували інтелігенцію — весь час. Не дивуймося, що не маємо сьогодні еліти. Пішов до школи, трохи вивчився, має освіту — це ще не є еліта, цього замало. Еліта — це люди, це інтелігенція, яка думає не лише інтелектуально — думає серцем. Та сама Ліна Костенко. Інші письменники. Еліта — вона не тільки інтелектуальна. Еліта — духовна. Все це було в нас знищено — не одноразово, воно винищувалося протягом поколінь. Треба дивуватися не тому, що ми повільно розвиваємося, а тому, що ми взагалі ще стоїмо. Що стоїть наше село, де кожен розумний був знищений. В містах — науковий світ, культурний світ — сотнями, тисячами вистрілювали. А інтелігенція — це не гриби, що ростуть після дощу. Скільки треба років, щоби виховати людей — науковців, мислителів, культурних діячів — здатних мислити широко, мислити категоріями держави, народу, нації? Ми якось дискутували про Чехію — порівнювали її з Україною. Як вже прийшла свобода, СССР пропав, Чехія мала те щастя, що могла позбутися комуністів і комуністично-вихованих людей, бо мала, ким їх заступити — мала людей, які мислили демократично, категоріями гідності людини. В нас такого не могло відбутися, бо в нас таких людей не було і бути не могло — нам те знищили. Назвіть мені одного політика в Україні, думаючого державно. Немає. Не тому, що ми придуркуваті — потрібен час, щоби їх виховати. — Ви вважаєте, є шанс? — Ми ж великий нарід! — Інші не менші. — Якщо ви про той Великий Нарід — то він не такий великий, як вам здається. Він просто робить багато галасу. — Я не так про Росію, як про інші тенденції, яким несила протистояти, які поглинули інші — не менші за нас — народи і поглинають нас. Споживацька культура, наприклад. — Ми не маємо тих людей вже тепер серед нас, але коли ми кажемо про „великий нарід“, це означає, що вони в нас є — в зародку. Це та молодь, яка сьогодні виростає. Ми мусимо її заохочувати думати про інше. Навіть не так «про інше», як просто мати потребу думати. — Хто і з якого дива стане це робити? — Оце важливе питання. Ми навіть в церкві ще не завдали собі клопоту на нього відповісти. Ми ще не маємо візії — якої ми хочемо України? Поки що я можу лише сказати — з великою гордістю, — що минулого року на Синоді вирішили працювати над тим, аби дати відповідь, принаймні якою ми хочемо бачити нашу церкву за 20–30 років. Ми хочемо зібрати групу з єпископів і мирян, які вироблять цю візію. Це мусить стати проривом для нашої церкви. — І на такому важливому етапі ви вирішили відійти від керівництва церквою? — Це не суттєво, щоби Верховним Архиєпископом був саме я. Провід — не є суть. Я вже не маю здоров’я, щоби керувати всім. Але я ще й не в домовині — можу думати, говорити, писати. Всі ті зміни, поступ не від мене залежать — не я один маю такі думки. До того ж церква вже трохи інша. Синод — це вже не маленька групка, яка всіх тримає за язик. Це велика кількість людей, яких щось направляє і об’єднує. Я не мушу бути провідником — приходить час, коли треба передати важелі людям, які мають більше сили. Навіть фізичної. Вони мають далі бачити. — Але чи мають вони достатньо авторитету і мудрості, щоби провадити в життя такі непрості рішення і зміни? — Я ж не сказав: ви тут мастіть собі голову, а я сяду на камені і буду курити файку. Я буду тут, буду помагати. Втім, я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, — не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь — арешти, в’язниці, Сибір — але також мав візію церкви. Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському не було легко. Мені не було. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. В нас міцна основа. Тому змінам керівництва не варто надавати надто багато значення. Катерина Щоткіна «Дзеркало тижня. Україна» № 5, 11.02.2011 |
13 березня 2011
|
Преосвященним Владикам, всесвітлим, всечесним і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, любим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви Дорогі у Христі! Як стало відомо зі засобів масової інформації, сьогодні, 11 березня 2011 року Божого, сталося велике лихо в Японії: землетрус і цунамі, яке послідувало за ним, відібрали життя сотень людей, десятки вважаються зниклими безвісти. Влада Японії назвала подію найбільш руйнівним природним катаклізмом в історії країни. Попередження про небезпеку цунамі, які виникають слідом за японським землетрусом, були опубліковані в десятках країн по всьому світу. Виклик цієї стихії вимагає від усіх нас загальнолюдської співдії та християнського співчуття. Ми надіємось, що наша влада адекватно відповість на потребу допомогти потерпілим та закликаємо усіх вірних сприяти своєю жертовністю цій благородній справі. Головне ж, що кожен з нас, віруючих людей, може вже зробити для постраждалих у цій біді – вознести свою молитву до Господа за збереження людських життів у цій стихії, мінімалізацію її наслідків та душевний спокій страждучих, а також – помолитись за душі усіх загиблих, до яких вірувань вони не належали б. Нехай наша молитва, – спільна і особиста, – стане для страждучих ближніх підтримкою та знаком нашої близькості та солідарності з ними в їхньому випробуванні. Господи, помилуй і спаси! + Ігор, Адміністратор Української Греко-Католицької Церкви Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 11 березня 2011 року Божого |
13 березня 2011
|
Слово Тараса Шевченка і Святе Письмо Знедоленому безправному українському народові потрібен був великий муж, що мав би відвагу говорити один за всіх. Потрібен був речник, новий Боян, патріарх, подвижник, пророк. Таким став Тарас Шевченко. Це поет, даний Богом. Спів Шевченка був “… воістину гуком воскреслої труби архангела”, пише Куліш у “Спогадах про Шевченка” і називає його національним пророком. Пророка не можна призначити, вибрати. Лише обрана Богом людина здатна мужньо і відверто говорити всім і всюди правду. Проте у світі споконвіку існують і лжепророки, пророки людські, що віщають від себе і керуються силами зла, а значить неправди. Якою ж має бути людина, що її називають і визначають пророком? “Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк передбачає майбутнє Але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істиним перд лицем народу” Євген Сверстюк. “Блудні сини України”. Саме таким був Тарас Шевченко. Він бачив те, чого не хотіли та й не могли бачити інші, і сміливо говорив до свого народу, спираючись на авторитет Божого слова. Біографи свідчать, що Шевченко від молодих літ знав і до смерті возив із собою Святе Письмо, а на вигнанні це було майже єдне його “чтиво”. Тому і називають його поетом-біблійцем. Зустріч Шевченка із Біблією не була принагідною. Він на ній учився грамоти, з дитинства знає на пам’ять фрагменти Святого Письма . Малим хлопцем слухав, як столітній дід Іван читав родині та сусідам достатні на той час біблійні книги, житія святих, борців та мучеників за віру. Та й сам Тарас, підрісши, читав над покійниками замість учителя-дяка Псалтир. Згодом у Петербурзі, великий Карл Брюллов велить своєму улюбленцю-учневі брати малярські теми з Біблії, бо там все “просто і зграбно”. Молодий слухач Академії мистецтв, прислухаючись до порад митця-вчителя не тримає у себе на квартирі іншої книжки ніж Біблія, “Анархарзісової подорожі”, та історії Галіса (Б. Лепкий “Про життя і твори Тараса Шеченка”). Саме тоді, коли Шевченко перебував на вершині свого натхнення і промовляв огенним словом, як посланець з неба, в Києві склався гурт молодих людей, що поклали собі завдання творити визвольні та братолюбні ідеї. Назвавшись Кирило-Мифодіївським братством , члени його свою діяльність планували у ракурсі пророчих слів Ісуса Христа: “І пізнаєте правду, а правда вас вільних зробить!” (Ів. 8:32). На перстнях братчиків був напис: “Пізнайте істину, і істина звільнить вас”. Такі просвітительські ідеї і були особливо близькі співцеві темного, знедоленого віковічним ярмом, народу. Шевченко – патріот, народолюбець і віруючий християнин, бо саме віра Христова підняла ідею збратання народів, вирівнюючи прірви між вільним чоловіком і безправним рабом, у проповідувала всесвітній мир, свободу і любов. У його голові ідея повалення кріпатства й визволення рідного народу зливалася з проповіддю християнства, він руйнував царство насильства, сатани, деспотизму, щоб збудувати царство Боже, державу волі і правди. Шевченко міг освоїти виражальні засоби Біблії саме тому, що пройнявся духом біблейних книг. Згадуючи про багатющий арсенал думок і почуттів, почерпнутих поетом із Біблії, літературознавець В. Щурат писав: “Дсь якийсь поетичний образ, десь якусь оригінальну гадку Святого Письма може присвоїти собі перший-ліпший поет. Зробити філософію Святого Письма своєю філософією, се може тільки справжній біблієць яким був Шевченко”. Лейтмотивом більшості його творів є поєднання любові до Бога і милосердя до ближнього. А це основа християнського вчення. Людину хоче бачити Шевченко передусім як відображення “образу Божого”. Великй поет – пророк несе християнський ідеал згарманізованої людини, що живе у згоді з собою. Життєва позиція його полягає у тому, щоб жити за Божим законом і актом свобідної волі обирати, свою дорогу (Є. Сверстюк, “Блудні сини України”). Звідси зрозуміла його боротьба зі сваволею сильних світу і не сприйняття тих, хто втрачає подобу Божу. Дуже характерний для Шевченка штрих: у важкі хвилини перед ним завжди стоїть Бог, рпро це засвідчує і той факт, що слово “Бог” у його творах зустрічається більше, ніж 630 разів. Про авторитетність Божого слова для поета свідчить витяг їз його листа до графині Толстої від 9 січня 1857 року: “Тепер і що лиш тепер я цілком повірив – “Любя, наказуя вы”. – Що лиш тепер молюся до Бога і дякую йому за безконечну любов до мене, за те, що він виправдовув мене. У тому випробуванні очистилося і видужало моє бідне, боляще серце. Воно забрало від очей моїх призму, крізь яку я глядів на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить ніяка школа, крім школи досвіду і тривалої бесіди з самим собою”. “Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословіте тих, хто вас проклинає, і моліть ся за тих, хто кривду вам чинить”, - це слова Ісуса Христа, записані у вангелії від Луки (6:27, 28). Щиро і правдиво сповідається поет, як під впливом дієвого євангельського слова у нього вдосконалюється християнський характер і утверджується християнський світогляд. Цікаво, що завершуючи свою літературну діяльність, Шевченко видає “Буквар” – посібник для дітей, у якому поряд із думами та народними прислів’ями він поміщає уривки із псалмів (132, 53, 12, 93, 149), а також молитви сподіваючись, що вони сприятимуть вихованню добрих, нелукавих людей із чистим серцем. Проаналізувавши ці тексти, можна зрозуміти, який поет хоче бачити тих, хто буде вчитися за його “Букварем”. Отже, бажаючи відкрити очі своєму мудрому від природи, але забитому і пригніченому народові, Шевченко вносить свою лепту у його просвітительство – доступний за ціною (3 коп.) і багатий духовно “Буквар”. Поета боялися не тільки як революціонера демократа чи націоналіста. Його ще й не бажали сприйняти як тверезомислящого християнина, як людину високого Духу. А тим більше признати “володарем в царстві духа”, - як справедливо писав про нього інший велет духу Іван Франко. Творчість Т. Шевченка – згусток добра і правди. Він був сіячем і вирощувачем духовних якостей народу. Він вірив, що є сила, котрі й треба поклонятися, бо вона врятує людство від морального і духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог. Теологічна довідка. Пророк. Під словом “пророк” розуміють, по-перше, людину яка передбачає майбутнє, по-руге людину, яка завіщає слово повчання, напучування і потішення через натхнення Святим Духом. Пророки, працю і слова яких ми знаємо із Святого Письма, - це Єнох, Ной, Авраам, Мойсей, Аарон, Маріям, Дебора, Самуїл, Давид, Сломон, Ілля, великі і малі прроки – автори пророчих книг та ін. Святе Письмо свідчить про те, що через пророків говорив Святий Дух, і що книги, написані ними, створені через натхнення Духа Божого, “Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим”. Лжепророк. У Святому Письмі згадується і про лжепророків, які не будучи призваними і посланими Богом, пророкують за своїм вимислом на шкоду ближнім, зводячи їх з праведної дороги. Такі пророки описані в Старому і Новому заповітах. Тарас Шевченко. Посланіє “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Украаїні моє дружнє посланіє”. Поема “І мертвим, і живим, і ненародженим …” – твір рідкісної емоційної напруги, що народилася в атмосфері дешевних переживань, нестабільного, дискомфортного внутрішнього життя, а це позначилось на емоційному стані ліричного героя, на проблематиці твору, його жанрових особливостях, композиції, своєрідній лексиці. Поет звертається до жанру послання, що був досить поширений у культурній традиції різних часів і народів. У Біблії це послання святих апостолів Павла, Петра, Івана, Якова, Юди які своєрідно вплинули на творчість багатьох письменників, як-от: І. Вишневецького, П. Грабовського, І. Франка, М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка. Сама назва твору вказує на позачосовість послання. Як і Біблія, воно написане для всіх часів і не обмежується географічно. Масштабність адресата, окресленого в назві, зумовлюється обширністю і гостротою проблематики, що актуальна як у прадавні часи, так і сьогодні й, очевидно залишиться такою і для ще ненароджених поколінь. Лаконічно її можна окреслити як проблему добра і зла та їх довічної бортьби, що конкретизується у творі як проблема правди і брехні. Для поета вона є принциповою і тому звучить безкомпромісно і звинувачувально уже в епіграфі який взято із Першого соборного послання апостола Івана: “Як хто скаже: “Я Бога люблю”, та ненавидить брата свого, той неправдолюбець. Для Шевченка, як для справжнього християнина, - це принципова позиція, згідно якої любов до невидимого Бога оживає в любові до ближнього: “Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?”. Епіграф і задає полемічний характер посланню. Бажаючи розбудити серед українського люду дух любові, братства, взаєморозуміння, поет послуговується словами улюбленого учня Христа, якого називають апостолом Любові. Поет не приймає того українського патріотизму, за яким немає любові. Стиль послання наближений до книг пророків Ісайї, Єремії, новозавітних послань та відкриття Івана Богослова. Як старозавітні пророки своїм словом стараються зупинити ізраїльський народ у їх гріхах, вказуючи на неменучу розплату, так і пророк-поет взивав до своїх земляків: Схамніться! Будьте люди, Бо лихо вам буде… Подібно до Божих пророків, Шевченко, як речник України, відчуває відповідальність за те, що діється на його землі, і своє призначення вбачає у тому, щоб змінити людей, їхні взаємостосунки, їхнє життя. Він не мовчить – говорить, просить, картає, будить. Власне, у цьому поет розуміє свою місію, бо справжньому пророкові несила спокійно споглядати на спотворений світ, спотворену природу, спотворені взаємини між людьми де Кайданами міняються, Правдою торгують І господа зневажають… Поет часто послуговується біблійною лексикою. Наприклад, використовуючи слова “кайдани”, “ярма”, що у Біблії вживаються як символ неволі (єгипетської, вавилнської і т.п.), поет описує уярмлений рідний народ: Людей запрягають В тяжкі ярма Називаючи сплюндровану Укарїну великою руїною, автор згадує іншу руїну – пограбовану Юдею, поруйнований Єрусалим як біблійну пересторогу за непослуг Богові. Україна для поета одночасно є і “раєм тихим” (близький і часто вживаний Шевченком образ), і символом нового, омріяного щасливого майбутнього рідног краю. Автор також використовує євангельські образи посіву і жнив (Притча про кукіль), передвіщаючи лихі жнива як результат недоброго засіву: … побачите, Які будуть жнива! Уся система біблійних символів, використаних Шевченком, зводиться до того, щоб застерегти людей від лиха, попередити про майбутню відповідальність, навернути на Божу дорогу. Картина змальовані поетом у “Посланні” нагадують “видіння”, дані Богом пророками і описані ними в біблійних книгах. Лише прикінцеві слова пом’якшують грізний звинувачувальний тон всієї поеми і одним штрихом привідкривають завісу обіцяного майбутнього для Божого народу. І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Подібні ідилічні картини – пейзажі майбутнього часто зустрічаються в Шевченкових творах. Це його ідеал, на фоні якого контрасніше вимальовується жорстка дійснісь. Через змалювання ідеалістичних картин майбутнього проявляється велика віра поета у дієву силу слова – як біблійного так і дараваного йому Богом – поетичного. Саме ця віра в слово – характерна риса пророка і кожного великого поета. Адже і біблійне слово, і поетове мають одну мету – самоочищення людини, через яке можливе і оздоровлення суспільства: Умийтеся! Образ Божий Багном не скверніте А тому пророк і поет Шевченко прагне повернути природу до її первинного стану, коли все, в тому числі і людина, було “вельми добре”. Шевченко. “Псалми Давидові”. Вперше слово “псалом” вживає Шевченко в поезії “До Основ’яненка”: Насміються на псалом той, Що виллю сльозами. Неспроста поет називає так свій вірш-тугу, в якому вихваляє героїчне минуле України. Адже псалом – це пісня хвали. У його душі звучить псалом безстрашним волелюбни козаком. Це слово було близьке поетові, як близькими були рідкі добрі спогади з дяківської шкільної лави. Можливо тому перша велика книга малого Тараса, яку він часто читав над покійними замість п’яного дяка, вилилася згодом у “Псалом Давидові”. Це рідкісне явище навіть у світовій літературі. Адже вони є співом душі поета. Переспіви псалмів написані в зеніті творчості поета і датовані 19.2.1845 р. Не випадкове творче звернення до Псалтира саме у цей час, за 5 днів до появи “Заповіту”. Перебуваючи на Переяславщині, поет застудився і важко захворів. Часто фізично ослаблена людина очі свої піднімає вгору, думає більше про духовне, прагне досамоочищення, добра і злагоди. Саме такі настрої знаходить Шевченко у дальноєврейській поезії. І, як результат, у В’юнищі під кінець нелегкого для поета 1845 р. народжуються ці перлини – переспіви духовних пісень із Псалтиря. Книга Псалмів (Псалтир) – це збірка 150-и духовних пісень, які були укладені в різні періоди історії ізраїльського народу. Назва книги походить від грецького слова psaltos, що означає співання пісень під акомпонемент. Староєврейською мовою це збірка називається “Сеффер Теліччіле” – “Книга хвали”. Тематика псалмів здебільшого релігійного характеру. Псалми є молитвою до Бога, славословленням або повчанням, декотрі з них присвячені особливим подіям. Ця збірка духовних пісень поділена на 5 книг, і кожна з них закінчується славослов’ям. Вони розподілені таким чином: I – 1-41; II – 42-72; III – 73-89; IV – 90-106; V – 107-150. Такий поділ був прийнятий в староєврейському тексті і зберігся до нашого часу. За змістом і структурою псалми поділяються на історичні, месіанські, повчальні і прославлення. Укладені вони різними авторами. Вважають, що Давид був автором більшості псалмів (73). Іншими авторами традиційно вважаються Асаф (12), сини Корея (11), Соломон (2), Мойсей (1), Етан (1). Авторство 50-ти псалмів невідоме. Припускають, що деякі з них написав також Давид. Як творець духовних гімнів, він є найвідоміший з усіх псалмістів, і тому новозавітні письменники визнають його автором книги Псалмів і часто називають їх Давидовими. Давид був хоробрим воїном, геніальним полководцем і здібним державним керівником. Його життя детально описують книги Самуїлові. В дитинстві він був пастухом. За Божим повелінням пророк Сауїл помазав його на царя. Відома історія про те, як Давид переміг Голіата. Зазнавши переслідувань від першого ізраїльського царя Саула, Давид, проте, не використав можливості помститисяйому, вважаючи, що не можна піднімати руки на помазаника Божого.У Другій книзі Самуїловій розповідається про Давида як другого царя Ізраїля. За його царювання держава процвітала, вона стала сильною і могутньою. Царював Давид 40 років. Помираючи, він показав своєму синові і наступникові на царському престолі Соломону: “І будеш ти стерегти накази Господа Бога свого, щоб ходити Його дорогами, щоб стерегти постанови Його, заповіді Його та устави його й свідчення Його…”. Хоча Давидоове життя не було безгрішним, але він клявся у своїх переступах і прагнув бути виконавтцем Божої волі. Саме це допомогло йому стати добрим батьком і мудрим державним керівником. Проте вище державних і політичних досягнень стоїть літературна дальність Давида. Його псалми-гімни знаходили і знаходять відгук у творчості багатьох письменників минулих епох і сучасності. Просто, щиро і природньо-емоційно переспівує їх Шевченко. У цикл його віршів – перекладів входить 10 поезій під назвою “Псалми Давидові”. Із перекладених псалмів лише 4 належать Давидові (12, 52, 53, 133), Псалом 43 написаний синами Кореевими, Псалом 81 склав Асаф, Псалми 1, 93, 149 створені невідомими авторами. Використовуючи авторитет царя, Божого обранця, псалмотворця, Шевченко називає його іменем цикл перекладів – переспівів. “Псалми Давидові не можна практикувати як виключно літературне явище, лише як цикл поезій, символічність словесних образів, духовна насиченість, теологічна спрямованість вказують на суспільну вагомість ліричного героя, що бере на себе відповідальність за долю свого народу”. Молюся: Господи, внуши їм Уст моїх глаголи… (Псалом 53) Переспівуючи Псалом 1, поет використовує ті ж образи, що і в біблійному варіанті (дорога – путь, дерево на водою, вітер). Проте деколи він дозволяє собі вільніше поводитися з текстом, наприклад, “полова, що її вітер розвіяв”, поет замінює на “попіл”. Наслідуючи 43(44)1 навчальний Псалом синів Кореєвих, автор переносить подій з ізраїльських часів у сучасну йому Україну. Доволі вільно передає думку про покинутсть Богом. Свідомо скорочуючи свій варіант псалма, Шевченко закінчує, як і в оригіналі молитвою. До оригінальних псалмів поет підходить творчо. Одні перекладає дослівно, в інших зберегає основну думку, інтерпритуючи текст, але всі вони “українізовані”: насичені українським духом, народно-пісенним стилем, поетичною лексикою та образами. У його наслідуваннях вбачається глибоке знання проблем тогочасного суспільства і спроба в аналогічних старозвітніх ситуаціях побачити і підказати народу вихід. Характерно, що, як і Давид, Шевченко свої надії покладає на Бога і звертається до нього за підтримкою і допомогою. Особливо турбувала Великого Кобзаря, проблема непорозумінь, розбрату між українцями. Він мріяв про волю України, як результат єдності і згоди. З тієї причини поет переспівує Псалом 132 (133), цей коротенький шедевр – гімн єдності, який виділяється лаконічністю, поетичною красою і проблемами серед усіх псалмів. Книга Псалмів. Псалом 133. Оце яке добре та гарне яке, - Щоб жити братам однокупно! Воно – як та добра олива на голову, Що спливає на бороду Ларонову бороду, Що спливає на кінці одежі його! Воно як хермонська роса, Що спадає на гори Сіону, Бо там наказав Господь благословення, Повіквічне життя! Цей псалом відомий як пісня прочан. Він нагадував царю Давиду ті дні коли ізраїльтяни зібрались у тимчасовій столиці Хавроні, щоб помазати його на царя. Давида настільки вразила однодумність, всенародна єдність і підтримка, що він свої почуття записав у цьому короткому псалмі. Тут він описує і обряд помазання. Хоча над ним самим звершувався цей обряд, та він приводить у приклад помазання Мойсевого брата Ларона, який був речником, глашатаєм народу. Спеціально приготовлена запашна олива виливалася на голову обранця Божого, тим самим очищуючи і освячуючи його, вказуючи на особливу місію. У Біблії немає жодного слова, вжитого намарне. І тут описана Хевронська роса – це не просто знайомі нам краплини на травах, а густі роси, що в суху пору року достатньо зрошували і напоювали землю, і ці роси символічно вказують на рясні Божі благословіння – життя у добробуті, спокої, задоволенні. Останні слова є запорукою доброго та гарного життя, бо “наказав Господь благословення”. Читаючи Шевченків переспів, ми зустрічаємо ті ж образи, символи та дрібниці, що і в Давида, але стиль товару і мова його нагадують народну пісню. Т. Шевченко. Псалом 132 (133). Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, З братом добрим добро певне Познать, не ділити. Яко мірро добровонне З голови чесної На бороду Лароню Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогої; Або риси єрмонській На святії гори Високій сіонській Спадають і творять, Добро тварям земнородним, І землі, і людям, - Отак братів благих своїх Господь не забуде, Воцариться в дому тихім, В сім’ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка. На думку В. Скуратівського, Шевченко синтезує народну пісню із псалмом. І це природно для поета. З однієї сторони самобутній лірик-українець, з іншої-людина, що прагне християнської довершеності, він легко і вільно викладає свої думки – пісні на папір. У переспіві відображається велика туга за Божим раєм на землі, де люди жили б у правдивій братній любові, адже для цього вони створені Богом. Псалми (грецьк. psalmos - пісня) – пісні релігійного змісту, створені біблійним царем Давидом (VII, 2). На текст псалмів композитори писали твори для хору або для одного голосу з інструментальним супроводом. Пальма – духовна пісня – гімн та текст, запозичиней із біблійних псалмів. Тарас Шевченко “Неофіти”. Тарас Шевченко зумів створити галерею літературних пророків, зумів стати пророком свого народу. Особливо пристрасно й однозначно виголошується жага пророкування у поемі “Неофіти”: Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило… Поема з “огненними словами” є грізним малюнком культурного побуту з перших часів християнства. Вона говорить полум’яно, розтоплює і підкуповує серця, манить щирістю чуття, думки і слова. Адже написані “Неофіти” потягом чотирьох днів (4-7 грудня 1857 р.). Очевидно, народжувалась поема з якоюсь неземною вибуховою силою. Безперечно, високою є історико-етична сторона твору з її часовими нашаруваннями: перші християни, декабристи, кирило-мифодіївці. На фоні історії неофіта Алкіда і його матері поет гранично стисло викладає євангельську вість. У коротенькому другому розділі (всього 18 рядків) він вміщає історію народження, смерті і воскресіння Ісуса Христа записані у Чотири євангіліях. Перетворюючу силу христового вчення, або народження, формування і становлення християнина, проілюстрував Шевченко через образи головних героїв твору. Про вплив слів Христа на переродження людини можна прочитати у біблійній книзі “Дії святих апостолів”. Особливо вражаючою є історія витворення пророка з “кроткої” жінки, матері Алкіда, на тлі катування її сина-християнина. Саме мученицька смерть сина відкрила їй уста для продовження його справи: І на торжища, і в чертоги Живого істиного Бога Ти слово правди понесла. Слова, що понесла у світ мати Алкіда, є продовженням слів правди Ісуса Христа і виконання слів правди пророка Ісайї, якого цитує автор в епіграфі. Ісайа починає класичний період пророчого слова. Часто, говорячи від імені Бога, він супроводжує свої вістки словами: “Так говорить Господь”, що надає його пророкуванням авторитетності й особливої довіри читача. В епіграфі вибраному поетом до твору, міститься наказ, попередження, обітниця: Так говорить Господь: Бережіть правосуддя й Чиніть справедливість, Незабаром бо прийде спасіння Моє, І з’явиться правда Моя (Іс. 56:1) Власне цю Божу правду й понесла замість сина новонароджена християнинка, одна із тисяч, перероджених словом Христовим. Замість прокльону з уст матері понеслася перша молитва до Христа. “З поклонниці Венери стала вона проповіднецею сміливою, істиного Бога”. Своєю молитвою Великий Кобзар заперечує ненависть і стверджує любов. Щоб ворога полюбити, треба простити йому його гріхи, треба забути кривду, яку він заподіяв. Цю ідею він розвиває на основі Нагірної проповіді Ісуса Христа: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…”. Поет навчився цьому сам і заохочує до християнського прощення своєю поемою читача. У своїй книзі “Про життя і твори Тараса Шевченка” Богдан Лепкий, наголошуючи на християнській поезії поета, посилається на твердження Євгенія Згарського: “… поет поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчю, ні помстою не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кривавої помсти розпинателям, а до непохитної віри в правду”. У творі проявляється непохитність ідеї всепрощення, на що вказував Єфремов у збірці “Шевченко” та в “Історії українського письменства”. Ця думка підкреслюється також в словах, викладених поетом в уста Алкіда: Молітесь, братія! Молітесь
6 березня 2011
3 березня 2011
|