Валентин Щокін

На Львівщині активісти демонтували незаконну огорожу для храму Московського патріархату (ВІДЕО)

https://cynicallviv....>

Іван Закала

Місто в часах давних

Мабуть кожного з вас, шановний читачу зацікавить, як виглядало наше місто в далекому минулому, а тому спро­буємо повернутися на 150-200 років назад і на підставі окремих, на жаль дуже скромних історичних і літератур­них описів та спогадів старожилів, що запам'ятали пере­кази своїх батьків, дідів і прадідів, відновити приблизну картину міста в тих давних часах. Розповідь нашу почне­мо з східної сторони.

Зразу за 'Татарським', або як його ще називали 'Га­лицьким' мостом починалося місто. Та частина, що при­лягає безпосередньо до фоси називалася 'Чудобоком', тоб­то чудовим боком, бо була найвищою і найгарнішою. В давні часи там селилася охорона міста, так звані 'брамні' і 'валові' люди. Вони охороняли міст і браму, доглядали за валом і фосою, а в разі нападу на місто перший бій приймали на себе. Пізніше, коли потреба в них відпала, цю територію присвоїла собі польська рймо-католицька громада. Згодом там було збудовано костел і парохіальну плебанію. Довкола побудувалася місцева польська знать.

Трохи далі починалася центральна частина міста, невелика, прямокутної форми площа 'Ринок'. Посередині неї на двох високих стовпах висів невеликий дзвін, кот­рим скликалося міщан на віча та виголошення важливих повідомлень та розпоряджень місцевої влади. Вниз від цієї площі йшла вулиця Головка (тепер св. Миколая). Ця вулиця, як і вся площа, були з усіх сторін забудовані одно і двоповерховими будинками, в яких жили переваж­но заможні євреї, а також розміщалися багаті магазини, пивні бари, кав'ярні, бюра та канцелярії різних ділових осіб міста. До наших днів уціліли лише окремі будинки, решта під час останньої війни були повністю знищені. Се­ред небагатьох, що збереглися, зліва на горбочку перед церквою св, Миколая стоїть невеликий двоповерховий бу­динок, збудований єврейською громадою в 1830 році. Спо­чатку в ньому була місцева єврейська рада -'Кагал1*, а на першому поверсі в одній з найбільших кімнат їх молитов­на божниця. Коли було збудовано синагогу, будинок цей відкупили поляки. З того і-до теперішнього часу там міститься аптека, Далі є невелика площа, куди сходяться вулиці св. Миколая, Т. Шевченка, І. Котляревського і Львівська,

На цій площі ще й досі стоять два великі двоповерхові будинки. Ніхто не-знає, коли і ким вони збудовані, скільки їм років. Припускають, що вони були закладені десь на початку 19 століття, мабуть тоді, коли Глиняни були ще повітовим містом.

В першому при Австрії і Польщі розміщалися повіто­вий суд, комісаріат скарбу, станиця державної жандар­мерії, поліція, податковий уряд, пошта та інші бюра і канцелярії. За цим будинком була невелика тюрма, в якій по декілька діб відсиджувалися місцеві бешкетники і роз­бишаки, дрібні злодії та особи, що з різних причин не сплатили податків, або проявили якийсь непослух, до існу­ючої влади. З 1939 по 1941 і з 1944 по 1962 роки там урядували різні районні організації, в тому числі райви­конком» і райком партії, пізніше школа, тепер міська Рада.

В другому в різні часи були 'Товариство ткацьке', про­мислова школа, поль­ська школа людова, в 1944-1947 роках НКВД, пізніше вечірня серед­ня школа, а тепер му­зична школа.

В протилежній час­тині міста, на початку теперішньої вулиці Андрея Шептицького, є стародавний двопо-верховий будинок в якому ще за австрійських і польських часів була міська управа - магістрат. Після останньої війни і донедавна там була лікарня.

Зовсім близько, напроти нього, майже біля самої фоси, в невеликому присадкуватому будиночку з глиняними стінами і високим дахом, вкритим дерев'яними ґонтами, з незапам'ятних часів і до 1901 року містилася єдина в місті початкова школа. Вона мала три класних кімнати з низькою стелею і невеликими вікнами, що виходили на південь, та вузький коридор з північної сторони. Перед першою світовою війною дах цього будинку був пошкод­жений вогнем, через що його перекрито бляхою, а значно пізніше трохи реконструйовано і добудовано. Зараз там є місцева протипожежна частина.

Справа, за 'Татарським' мостом над самою фосою була вуличка, що називалася 'Над фосою'. Вліво від неї, поп­ри церкву Успіння Пресвятої Богородиці, йшла вулиця 'Долішня' (тепер Шевченка), а паралельно їй поза церк­вою - коротка вуличка 'На баштах' (можливо там колись стояли оборонні башти). Ці вулиці і прилегла до них тери­торія мали спільну назву 'Діл'.

На шв#еіш від ринку і вулиці св. Миколая, вниз, аж до самої ріки, містилося три ряди хаотично розміщених бу­динків, в яких жили євреї, Чомусь ця частина міста нази­валася 'Крамницями'5 хоч їх там не було. Такою ж була і вулиця Куликівська (тепер І. Мазепи), що простягалася вниз на північ в сторону Замістя. Там жили також майже самі євреї - кравці5 шевці, лимарі, слюсарі, бляхарі і інші.

Теперішня вулиця Шашкевича називалася 'За валом', а територія між нею, вулицями Куликівською (І. Мазепи), Балтаровича та Котляревського носила назву 'Староства' (можливо там жив колись староста міста). Кінець те­перішньої вулиці Котляревського, особливо її ліву сторо­ну називали 'Підзамчем'. Вважають, що саме там на горбі, був колись замок, оточений з усіх сторін водою.

Вся ця місцевість, про яку йшла мова досі, називалася середмістям, а довкола було ще багато передмість, котрі носили, а деякі ще й досі носять назви, що відповідали їх розташуванню* наприклад: Замістя (за містом, тепер вул. І. Мазепи), Зарів'я (за ровом, тобто фосою, тепер вул.

Перемишлянська), Заглиниеько (за глиниськом, тепер вул. Мічуріна), Загара (за горою, тепер вул. св. Анни), Під валом і За валом (тепер вулиці В. Симоненка і М. Шашкевича), Зафоса і Зафоса II (за фосою, назва так і за­лишилася), Мельники (там були млини, теперішня назва та сама), а також Рудки, Вітівщина, Лямус, Перекалки, Піски, Лози і Берегулька.

Декілька слів про 'Берегульку'. Називалася вона так, бо була на березі ріки Перегноївки, справа при дорозі, що веде з 'Глинян до Буеька. Колись там був маєток графа Ведені, потім графині Потуліцької, а накінець, аж до 1939 року - фільварок Вимисльнера. Був він доброю і дуже порядною людиною, залишив про себе найкращі спогади в Глинянах.

Славилася 'Берегулька' своїм великим чудовим пар­ком з дулсе рідкісними для наших місць декоративними деревами, спровадженими з Канади, Америки, Італії, Кар­пат та інших сторін світу. Було в ньому багато тінистих алей, розкішних клумб, маленький рибний ставок і бето­нований купальний басейн. Посередині парку стояв невеликий двоповерховий палац, а далі за парком - ґу­ральня, пивоварня і обширні плантації хмелю.

В роки останньої війни все це було зруйновано, невідомо ким і для чого було спалено палац, до невпізнан-ня знищено парк, по-варвареьки вирубано багато цінних дерев. За роки радянської влади розібрано ґуральню, а з її цегли на території парку збудовані приміщення для тва­ринницьких ферм місцевого колгоспу.

Іван Закала

Історична довідка про Золочівський район

Час заснування Золочева і походження назви загубилися у віках. У часи давньоруського Пліснеська (15 км від Золочева) на місці Золочева існувало легендарне Радече, яке було зруйновано внаслідок ворожих набігів на початку XIII ст. Жителі, які залишилися живими, поховалися у навколишніх болотах. Там вони будували житло, пересувалися ж, прокладаючи шлях за допомогою вбитих у болото дубових палей. Так починався нинішній Золочів. На початку XX ст. у місті прокладали водопровід і знайшли оті давні 'стежки', законсервовані у торфовищі.

Перша письмова згадка про місто, знайдена у архівних документах останнім часом - 1423 рік. Тоді Золочів перейшов від Кердеїв (відомий у Галичині рід) до Яна Менжика. У 1427 році, у часи боярського правління, за Золочів велась судова суперечка у родині Щечонів. З тих часів залишився у місті так званий Золочівський двір - будинок власника міста, вимуруваний з каменю, котрий більше відомий як будинок убогих XVII ст. Саме тоді двір був переданий парафіяльному костелові для опіки над убогими.

У ХV-ХVІ століттях Золочів живе традиційним міським життям. Впродовж цього історичного періоду місто успішно розвивається, і незважаючи на численні татарські набіги. Золочів був оточений валом і ровом, додатково захищений фортецею на пагорбі. У 1523 році місто отримує Магдебурзьке право. Зручне розташування сприяє розвитку торгівлі і ремесел. Справжнім золотим часом для Золочева було XVII - початок XVIII століття - за родини Собеських у місті будується новий замок, закладаються монастирі, церкви. В той час у Золочеві були дві українські церкви, парафіяльний костел, вірменська церква, три монастирі – два латинського обряду і монастир о. Василіан.

Час вніс свої корективи в історичне обличчя Золочева. Від давнини ще залишилася церква Святого Миколая на лінії колишніх оборонних валів, з кінця XVI ст., зі слідами оборонної архітектури, старим хрестом біля храму, встановленим на місці вівтаря попередньої церкви. Церква Святого Миколая заслуговує особливої уваги. Перебудова XVIII ст. залишила основу XVI ст., але в інтер'єрі з'явився іконостас традиційної тогочасної роботи львівських майстрів, з поєднанням різьблення, скульптури і живопису, а також оригінальним розп'яттям, що стоїть на земній кулі з прикутими до нього Адамом і Євою. Іконостас, фундований канівським старостою Миколою Потоцьким, був майже повністю знищений у радянські часи, а у 2002-2003 роках відтворений з поєднанням старих фрагментів. Цікавим є також відреставрований у 2000 році настінний розпис церкви початку XX ст., автором якого є львівський художник Модест Сосенко, представник неовізантійської течії в українському мистецтві, стипендіат митрополита Андрея Шептицького. За радянської доби у церкві Святого Миколая був атеїстичний музей.

З 1772 року Золочів - у складі Австрійської імперії. Австрійський уряд закриває два монастирі латинського обряду. Один з них, піярський, віддають під церкву українській громаді. Саме тоді відбувається обмін між українською і польською громадами (дійсний і понині). Колишній парафіяльний костел стає українською церквою, а монастирський – парафіяльним костелом. Ці дві сакральні споруди, зведені майже поруч, з різницею у часі майже в століття, з яскравими ознаками ренесансу – церква і барокко-костел, додають особливого шарму обличчю міста, що посилюється боєм годинника на вежі костелу.

Василіанський монастир у Золочеві був закладений ще у 1569 році. Нинішній монастирський комплекс - один з найцікавіших серед монастирів XIX- кінця XX ст. Уваги заслуговує копія чудотворної ікони Підгорецької Божої Матері (XVIII ст.), передана у монастир вже після реставрації.

За австрійських часів на місці колишніх оборонних валів закладаються так звані 'спацери' - прогулянкові сквери. У Кракові такі називають планти, подібні сквери є й у Відні та Львові.

Зручне розташування Золочева - на трасі між Львовом і Тернополем, залізниця з 1871 року, мальовнича околиця, містечко Сасів за 10 км від Золочева з відомими на всю Австро-Угорщину водолікарнями, де зупинявся навіть імператор Франц-Йосиф, сприяли розвитку новочасного міста. Золочів набуває рис міста емеритів. Сюди на постійне проживання ідуть заможні люди з великих міст. Будинки, збудовані у давнину, і досі вражають своєю красою і неповторністю. Та й місто і понині зберігає той неповторний образ кінця XIX - початку XX ст., особливо його стара частина, що вціліла у воєнні лихоліття XX ст. поки що не дуже осучаснена.

Має Золочів і свій некрополь - старий міський цвинтар, де, зокрема, можна знайти поховання кінця XVIII - початку XIX ст. Тут по-особливому відчувається правда буття. Поруч знаходяться могили непримиренних за життя: комплекс поховань січових стрільців (22 могили), мавзолей польських повстанців - учасників бойових дій 1918-1920 років, поховання радянських воїнів і 78 могил німецьких військовополонених. Є поховання вояків УПА і пам'ятник на могилі понад 600 чоловік, замучених НКВС у червні 1941 року у замку-в'язниці. Тут у лабіринтах старих поховань можна зустріти замріяного і сумного ангела, статую скорботної Божої Матері, роботи італійських майстрів ХІХст., так званий 'народний примітив' - роботи місцевих майстрів. Тут за іменами і датами життя можна читати історію Золочева й околиць кінця XIX-XX століття...

За останнє десятиліття візитною карткою Золочева став замок. Збудований на початку XVII ст. за проектом невідомого італійського архітектора та останнім словом тогочасної науки, замок є зразком поєднання оборонного та житлового призначення. Дослідження останніх років відкрили багато цікавих сторінок забутої історії замку і Золочева. Потужна, і в той же час, ідеально правильна фортеця, яку просто обминали орди, оскільки навіть добре вишколеному війську важко було її здобути, збереглася майже повністю (за винятком озброєння). Кам'яні вали, бастіони добре захищають на диво затишний двір. Великий житловий палац Золочівського замку зберіг внутрішні комунікації - каналізацію (6 внутрішніх туалетів початку XVII ст.) і залишки мережі теплопостачання - печі та каміни. Цікавим є і внутрішнє планування житлових, парадних покоїв з господарськими кімнатами. Під усією зайнятою житловим палацом площею (майже 1000 м кв.) розташовані льохи-підземелля.

Особливою окрасою Золочівського замку є Китайський палац - єдиний в Україні й один з трьох у Європі, зразок східної' архітектури. У ньому поєднано впливи східної культури та місцеві традиції. Китайський палац є музеєм східних культур у складі Львівської галереї мистецтв, а ще тут закладено східний парк, де відбуватимуться чайні церемонії.

З екзотичних атракцій замку у Золочеві варто відзначити ритуал загадування бажання біля каменів з зашифрованими надписами XV ст. У затишку замкового парку) привертає увагу сучасна капличка-пам'ятник жертвам НКВС, невинно закатованими у замку-в'язниці у червні, 1941 р. (Золочівський замок з 1872 по 1954 роки був в'язницею). Авторами каплички-пам'ятника є відомі львівські митці: скульптор - Теодозія Бриж, художник - Євген Безніско, архітектор – Василь Каменщик.

Багатьма відомими історичними постатями відома Золочівщина. Та, помітно вирізняється з-поміж них постать Маркіяна Шашкевича – поета, громадського діяча, священика, просвітителя.

Народився Маркіян Шашкевич 6 листопада 1811 року у селі Підлисся на Золочівщині у родині священика. Навчався у Львівській і Бережанській гімназіях, згодом - у Львівській духовній семінарії. У поділеній між імперськими державами того часу Україні панувало національне і духовне поневолення. Українська мова і культура були на межі знищення.

Маркіян Шашкевич. разом зі своїми однодумцями Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким організував 'Руську Трійцю' - просвітительський гурток, був натхненником видання першої книжки українською мовою, уклав першу українську читанку на західноукраїнських землях. Будучи священиком, впровадив у літургію українську мову. Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року у тридцятидворічному віці. Його діяльність як будителя народу, поета, просвітителя, священика набула якнайширшого визнання у Галичині.

У 1893 році з ініціативи 'Просвіти' відбулося перепоховання Маркіяна Шашкевича у Львові на Личаківському цвинтарі (Спершу М. Шашкевич був похований у селі Новосілки). Церемонія перепоховання стала справжньою демонстрацією українства у тодішній Австро-Угорській імперії, до складу якої входила Галичина.

В 1911 році на Білій горі у селі Підлисся, на кошти зібрані народом, було встановлено величний пам'ятник Маркіяну Шашкевичу у вигляді хреста на масивному гранітному постаменті, що символізує поневолений народ, який прийде до визволення і воскресіння. Відтоді, щорічно у першу неділю серпня біля пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на Білій горі відбуваються народні свята. У радянські часи такі свята були заборонені, оскільки М. Шашкевич був греко-католицьким священиком.

Саме на Золочівщині у серпні 1989 року на повний голос заявила про себе Українська греко-католицька церква, яка почала виходити з підпілля.

У 1986 році на місці колишньої садиби отця Романа Авдиковського, діда Маркіяна Шашкевича, відкрито музей-садибу Маркіяна Шашкевича (відділ Львівської галереї мистецтв).

У 1993 році на центральній площі Золочева відкрито пам'ятник Маркіяну Шашкевичу, автором якого є скульптор Дмитро Крвавич.

Золочівщина здавна славиться своїм історичним минулим, народними промислами, зокрема гончарством. В селах Гавареччина, Шпиколоси й понині крутяться гончарські круги, де з-під рук гончарів виходять дивовижні речі, які неодноразово були представлені на міжнародних виставках. Хто з шанувальників старовини не захоплювався чорною ужитковою і сувенірною керамікою? Йдеться про гаварецьку чорнодимлену кераміку. Село Гавареччина загубилося у Золочівських лісах. Але саме там і нині ще можна придбати оригінальні керамічні речі, зроблені на дідівських гончарних кругах, - зразки промислу, який передавався від покоління до покоління.