Про Вовку, асфальт та місцеве самоврядування.

Вже й на жовтень повернуло, але спека дошкуляла селу вже кілька місяців. Зранку лишень череда та зграйка школярів порушили сонну тишу вулиці та поодинокі пенсіонери потягнулися до продуктових «вагончиків-мінімаркетів» подивитись на ново привезений крам. Сам я мушу їхати аж у центр села де в хлібній лавці купую лише тут присутній улюблений сортовий буханець. Та ще й людей побачить, а, можливо, й себе показати… бо часто вже чую; - Помер? А я ж його он тільки вчора й бачив… Та ще й ревище мотору, що побудило півсела , викликало цікавість. То, певно, Вовка, подумалось… знову шліфує на майдані біля церкви шини свого Жигуляти. Таку бувало зчиняв рейвах, що думали колона танків з димом і ревищем вдерлася у село!  Вовка, то фішка нашого села. Кожне село в певний період існування  мало й має свою фішку: славилися до прикладу Хрещенівка – зоопарком, а пізніше кафе, Михайлівка – гучною дискотекою, баром й сортовими поросятами, Осокорівка – пам’ятником Кавуну, велетенським оглядовим колесом та найкращим стадіоном. А золотяни славилися своїми хлопцями, що купалися з хрещенівськими лебедями й гуділи у їх кафе, вибирали михайлівських дівчат на дискотеці й давали основну виручку їх барменам. Осокорини ж потерпали від набігів на сади й бахчі тих же хлопців… Подейкують, що те колесо допиляли таки  на металобрухт золотянські хлопці і воно тихенько й безпечно вночі полягло во славу минулих часів. Повертаючи вже із центру до бічної вулички, втямив, що не Вовка то нарізає асфальт шинами й здіймає куряву аж поверх п’ятдесятилітніх акацій – йому, руйнівнику асфальту, це не до снаги! 

Насправді таки автодорівці латали дорогу свіжими, гарячими й чорними клаптиками. А куряву здіймав хлопчина з чудернацьким наплічником-вітродуйкою. Куди там Вовці до цього чуда – крихкий асфальт розлітався навсеобіч шматками граніту й смоли. Сільський голова Сашко Мовчан пильнував за роботою дорожників поодаль, вже стоячи на чорній латці, як на твердині посеред впокореної ріки сірого й давнього дорожнього полотна.

- От, каже, вдалося, таки, вибити ремонт аж на 50 тисяч, а ніхто й не повірить! Дивіться, на оці латки, та ще й біля містка пішло пів вантажівки. З самого початку пильную. Погейкую на хлопців – а вони що? Техніка у робітників проста – лопати, бензинові вітродуйка та каток-вібратор, але й ця машинерія ламається. Ось шворку пускача йду шукати та накидного ключа на 13, у вас таке є? Допоможіть! 

- Ось зараз зфоткаю тебе на фоні нового асфальту й спробую пошукати… 

- Ні, фотографуйте дорожників, вони вже три місяця без зарплати, а, таки, погодились працювати, а я що, як гроші ще на початку літа перерахував, аж оце у вересні лишень вдалося зорганізуватись… 

- Мабуть перед виборами так сільрада старається?

- А що сільрада? Найнижча ланка у грошовому забезпеченні… ось тільки у цьому році щось нашепталося нашим зверхникам, що дозволили покористуватись фінансами, які ми раніше відправляли до Києва. Ось виділені наші кошти на придбання пластикових вікон для школи – це вже твердо впевнений, що вікна будуть!

- Але ж вже ті вікна вставляються, принаймні, три роки! 

- То ж політики перед виборами брехали, а за ці вікна я сам простежу бо гроші нашої громади. А ви знаєте, як узнати чи політик бреше коли щось обіцяє?

- Та як узнати, слова медові, а народ наш ведеться на таке, довірливий…

- То знайте, як у політика губи ворушаться коли він щось обіцяє, то вірна ознака, що він бреше! – Сашко мружить очі, ховаючи усміх за димом припаленої сигарети. – Нові закони дають змогу використовувати податки, що збираються на нашій території залишати для власних потреб. 

- А які наступні плани?

- Вікна поновити у дитячому садку. На першому поверсі вже замінили, тепер на черзі другий. Ще допоможемо капітально поновити будинок де будуть проживати сироти. У сімї з п’яти дітей вже двоє повнолітні і десь мусять жити. Основу – вікна, двері, пічку допоможемо, а далі, як і усі хай стараються, примножують своє…

Я дивився на Олександра Мовчана, нашого сільського голову й мимоволі придивлявся чи не ворушаться у нього губи коли таке промовляє? Ворушаться! Але то він не політик! Живе й буде жити у селі, робить свою роботу, як уміє. Десь помиляється, десь опускає в безнадії руки, інколи радіючи, що вдалося щось змінити на краще, як і усі чиновники самої низової ланки самоврядування. Адмінреформа й децентралізація, як вирок,  знову вносить сум’яття у сільську дійсність. А селянин, як той схарапуджений кінь, що управляється непевним візником. Рве жили і посторонки щоб лишитись на предковічному  шляху, не розбити воза, не зламати вісь. Бо ж ця вісь, таки, рятує в чергове Україну. Терпить батіг, нестачу кормів, пре свого плуга й зрідка  вибрикує, як отой наш Вовка, пускаючи дим з під коліс свого жигуляти від безнадії щось змінити..