Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

1

Запитання
шукаю жінку років 50 садівник марія володимирівна вчилася на дошкальне виховання працювала після закінчення на чемеровеченні якщо хтось її знає передайте номер 0967633783
Відповідь
-

25 листопада 2021

Чорний Петро, користувач 1ua
Петро Чорний
https://docs.google....=1


21 лютого 2014

Чорний Петро, користувач 1ua
Петро Чорний

Степан Слобідській!

ЗОЛОТА СЛОБОДА

Село Золота Слобода розташоване в до­лині. Крізь нього тече потік Тудинка, що випливає із сусіднього села Вікторівки і пливе через Золоту Слободу, Росоховатець і між селами Іщків та Семиківці — влива­ється у річку Стрипу. Перед першою сві­товою війною до села належали також Плоска і Тригубова, невеликі фільварки, що були частиною великого фільварку в Золотій Слободі (разом ті фільварки мали біля 3.000 моргів орного поля). Лісів, ріки, озера чи ставу село не має. Селянської землі було близько 2.800 мор­гів,, так що колишня територія Золотої Слободи становила яких 6.000 моргів. Вже за Польщі фільварки Плоску і Тригубову сколонізовано мазурами і Тригубову приділено адміністративно до міста Козови, а Плоску спочатку до Золотої Слободи, коли ж у 1934 р. постали так зв. „збірні громади', обидві колонії „усамостійнились' і як окремі грома­ди належали до збірної громади Козови, куди належала Золота Сло­бода й- інші села, разом 13 громад.

Постало наше село кілька сотень років тому. Про це свідчить цер­ковна книжка „Трійодь'. На її марґінесі священик, чи якийсь грамот­ний, вмістив таку записку: „Сію книгу Трійодь купи раба Божа Па- раскевія (прізвище нечітке) зі своїм сином Михайлом за п'ятдесять поль. золотих Року Божого 1649 од татарина, за войни Хмельницько­го з ляхами і одда її во Храм Господень во граді Слободі'. Дальше йдуть закляття, більше-менш такого змісту: хто посмівби присвоїти собі ту книгу, той нехай буде проклят, анатема і т. д. Була друга цер­ковна книга, не пам'ятаю назви, з такою приблизно нотаткою на бе­резі сторінки: „Року Божого 17.. (здається 1736) була дуже завальна зима, бо о. Василій відморозив ноги, як їхав з весілля'. Старі люди розповідали, що Слобода була давно містом, яке називалося „Красно- піль', а згодом перейменувалось на „град Слобода', який тягнувся вздовж потока Тудинка. Оповідали також, що на тому терені виорю­вали стару зброю, каміння, давню цеглу тощо. В північно-західньому напрямі від Золотої Слободи лежить с. Теофіпілька, що полями межує зі Слободою. Одначе мешканці довколишніх сіл вперто називають Тео- фіпільку „Краснопількою'. Можливо, що колишній „Краснопіль', а відтак Слобода сягали ген аж по терен нинішньої Теофіпільки, чи як називають Краснопільки. Одне певне, що Слобода існує кілька сот ро­ків. Виринає питання, звідки взялася назва „Золота'?

Приблизно в 1935 р. чи 1936 р. я був на сесії солтисів, скликаній Бережанським старостою. Він заглядаючи у свій нотатник, питав пред­ставників громад, звідки походить назва їх громад? Пригадую, що сол­тис із громади Криве говорив, що назва села ,,Криве' походить від пер­шого поселенця-знахаря, кривого на ногу, що поселився в лісі, зби­рав лічничі зела та лікував довколишніх людей. Хворі, йдучи до ньо­го, говорили коротко, що „йдуть, чи їдуть до „кривого'. Ось так з ча­сом пішла назва села Криве. Той самий солтис розповів, що чув від старих людей переказ, ніби за панщини в Слободі жив лепський дідич. Своїх панщизняників він трактував дуже полюдяному, не знущався, дбав про них і через це не тільки Слободяни, але й довколишні селяни старалися жити під владою того доброго пана. Тому люди й додали до назви Слобода означення „золота'. Це стверджували в селі старі люди. Обом сторонам це виходило на користь, людям і панові. Люди краще працювали, а дідич старався з людьми жити в згоді, ходив до місцевої церкви, прикрашував її. Досі стоїть там стара мурована дзві­ниця, рідкісного стилю, на ній вириті ініціяли: „Року Божого 1822 Д. Ц.' Оповідали старі, що ту дзвіницю та огорожу навколо церкви, біля півметра височини мур, поставив дідич Домінік Ціховскі. В селі перед другою світовою війною була мурована церква, перед нею на тому місці стояла старенька дерев'яна церква, а довкола неї, аж до згаданого обмурування, був цвинтар. На мурованій церкві під час дру­гої світ, війни, був знищений дах артилерійським обстрілом в 1944 р. Як мурували ту церкву десь у 1897 або 1898 р., то копаючи рови для фундаментів, вириті кістки перенесено на цвинтар, званим „За го­рою'. Ґрунт відступив мабуть той самий дідич, або хтось із його роду. На початку нашого століття цвинтар поширено у північному напрямі. Коли большевики тимчасово проникли в Галичину в 1920 р., тодішній голова села Иосиф Пастух, чоловік небагатий але дуже чесний, на власну руку приділив до цвинтаря біля одного гектара землі з філь­варку. Та ось повернулась польська влада після відомого „цуду над Віслою'; бідолаха Пастух мусів відпокутувати свій вчинок; його би­ли, над ним знущались. Але власники лану жиди були поставлені пе­ред доконаним фактом. Кілька покійників уже взяли „в посідання' той прилучений до цвинтаря ґрунт.

Школа і освіта

Чи була в нашому селі якась школа за часів польської королів- щини? не відомо. Знаємо що інше: після розбору королівської Поль­щі 1772 р. Галицьку землю прилучено до Австрії, а з нею і наше село. Я знаю, що австрійський уряд прихильно ставився до освіти народніх мас, наказав закладати по селах парохіяльні школи. Вже 1818 р. була парохіяльна школа в Слободі. Вчив дяковчитель. Оскільки шкільних будинків не було, то дяк учив у своїй хаті. Візитатор школи в 1827 р. писав про Золоту Слободу так: „Провадить школу в селі дяковчитель

Василь Домбровський вдоволяючо. Користали з науки 55 хлопців і 45 дівчат'. Мій батько (народження 1850 р.) і кілька його ровесників та й старших ходили до сільської школи, цікавилися книжками.

1890 року в селі була заснована читальня ,,ім. Качковського', а згодом читальня т-ва „Просвіти'. Хоча до 1860 р. не існувало обов'яз­кове навчання, однак мешканці Слободи заохочували до навчання сво­їх дітей. В 1900 р. записав мене батько до школи. Вона містилась у двірському будинку; в одній стороні була кляса, а через сіни мешкав економ чи двірський робітник. Власником двору був тоді жид Том.

У 1901 р. чи 1902 р. збудовано шкільний будинок з двома більши­ми клясами, та мешканням для управителя школи. Треба зазначити, що до цього причинився найбільше начальник громади Павло Ман- дзій наскрізь чесна, грамотна, скромна людина. Завдяки його захо­дам, збудували також нову церкву та парохіяльний дім. Він зробив для села дуже багато, користувавсь загально пошаною, а слави для себе не бажав. В половині 19 сторіччя парохом був о. Борусевич, в кінці 19 і на початку 20 сторіччя о. Гавриїл Медицький. За нього засновано „Церковний склеп' мішаних товарів, що його добрі люди „розібрали' на борг. У 1904 р. став парохом о. Михайло Горбачевс­кий, совісний і незвичайно енергійний. Він належав до староруської партії, читав „Прикарпатську Русь' але не перечив, коли його дружи­на, Марія, пренумерувала для себе „Діло' й „Нове Слово'. З його по­чину в 1908 р. постала кооператива ..Сила', що гарно розвивалась, але через нестачу фахових сил і контрольних органів, не могла втримати­ся так, як давніше „Церковний склеп' і самоліквідувалась. Про о. М. Горбачевського та його дружину Марію, як і про дітей Мирона та Со­фію, замужню за адвокатом д-ром Бриковичем з Тернополя, до наших часів згадують добрим словом усі Слободяни. Це була зразкова свя- щенича родина: о. Горбачевський працював у всіх українських націо­нальних організаціях. Воєнні вітри розвіяли ту родину по всьому світі; отець парох помер 1912 року, похований в Слободі; син Мирон помер в Україні на тиф (служив при УГАрмії), похований в околиці Кам'ян- ця Подільського, Софія з мамою померли і поховані в Ныо-Йорку, а зять, д-р Брикович помер у котромусь таборі біженців у Німеччині. Нехай цих кілька слів доброї згадки ляжуть квітами на їх могилах, як вислів вдячности та пошани від нас усіх, Слободян. Земля їм пе­ром! Незадовго по смерти о. Горбачевського парохом став о. Пик, але потім виїхав до Америки. У 1913 — 1917 рр. парохом був о. Орест Дур- бак, а по нім о. Роман Добровольський, слабого здоров'я, тому часто його заступав наш односельчанин, о. Володимир Шанайда син нашого дяка , активного громадянина, диригента хору та духової оркестри в Слободі Петра Шанайди. По смерти о. Добровольського у 1942 р. парохом став о. Володимир Шанайда. Він був у селі загально шанова­ним, активно працював у місцевих товариствах, мав веселу вдачу. Од­нак воєнні переживання, переслідування, навіть загроза смерти підко­сили його здоров'я помер 18 квітня 1963 р.

В переказах батьків про учителів у селі, згадували учителя Ферен­ца. Мабуть він був вислуженим підстаршиною при цісарському війсь­ку. Ференц суворо відносився до учнів, його єдиним переконлимим „посібником' у педагогічній праці був міцний бук, чи палиця, бо мов­ляв, „наука не йде до голови без бука'. Батьки згадували, як то малі „ученики - мученики' за малі провини мусіли каратись голими колі­нами на гречаному зерні. Після Ференца вчителював Антін Літинсь- кий, потім його зять Іван Рижевський, який працював аж до своєї смерти, до 1929 р. Після нього управителем школи був Микола Зінко. З приходом большевиків у 1939 р. управителькою школи стала Марія Гуцал (зам. Коваль), з якою співпрацювали: Ірина Кічаківна (зам. Абрагамовська), Степан Гуцал, Петро Нагайло. То була семиклясна школа - семирічка, так зв. „неповносередня'. За німців у 1941 р. вона далі обернулась у „двоклясну школу'.

З усіх згаданих учителів найбільше проявив себе Іван Рижевсь­кий. Він працював не тільки в українських місцевих товариствах та установах, але був одним із засновників каси „Райфайзена' в селі, спонукував батьків, щоб посилали здібних дітей до гімназії та учитель­ської семінарії. Перед приходом Рижевського, в селі був єдиний учень Кіналь, що закінчив гімназію і став священиком. З приходом Рижев­ського і кол. австрійського жандарма на пенсії Тимотея Старуха, по­чалася для Слободи нова ера на освітньому та політичному полі. До гімназії пішли: Михайло Західний (згодом адвокат у Бережанах), За­хар Орун (як священик, виїхав до Америки), Петро Орун, Павло Го­ловатий, Мирон Горбачевський, Володимир Гуцал, Павло Гуцал, Ми­кола Старух (священик в Америці); до учительської семінарії пішли: Марія Гуцалівна, Анна Возьна, Андрій Мандзій, Степан Гуцал. Завдя­ки спонуці Рижевського, вже перед першою світовою війною чимало селянських дітей пішло до шкіл. По війні пішло ще більше дітей до середніх шкіл, гімназій, учительських семінарів, торговельних шкіл було приблизно 200 учнів у школах різного типу, а Золота Слобода нараховувала тоді яких 2.000 мешканців.

Не знаю, хто був засновником читальні ,,ім. Качковського', але вона якийсь час була діяльною. З приходом до Слободи Тимотея Ста­руха, було закладено читальню „Просвіти'; її першим головою став Т. Старух. Пригадую, що належали до неї Тома Гуцал (довголітній пи­сар), Семко Решніцький, також довголітній бібліотекар, Лев Проци- шин скарбник, Петро Шанайда диригент хору, а між членами бу­ли: Григорій та Іван Гуцали, Микола Орун, Ілько Орун, Юрко і Лав­ро Ґадачі, Федько Завадівський, Дмитро Меленчук (старший) і Дмит­ро Меленчук (молодший), Олекса Кіналь, Андрій Бонковський, Кири­ло Криса, Василь Кіналь, Ілько Костів, Максим Гайдук, Пилип та Іля- рій Будники, Гринько Богай, Лев Васильківський, Данило Мандзій, Михайло Кіналь, Іван Корпак, Федько Ткач, Иосиф Ковалів, Данило

Головатий, Павло Чух та інші. Читальняна домівка мала пристанок у Миколи Оруна, Льва Процишина, Степана Франкевича й інш. На схо­динах членів відбувалось голосне читання газет і книжок.

Перша вистава аматорів-читальників звалася ,,Свято Миколая.' Молодь зорганізувала руханково-пожежне товариство „Сокіл', під про­водом Михайла Гуцала, Ілярія Кіналя, Ілярія Будника. Згодом при читальні постав активний аматорський гурток під керівництвом дир. школи І. Рижевського. Виставу „Тимко капраль' вперше показували в 1905 р. у сінях старої корчми. До читальні горнулись дедалі більше громадян. Почали цікавитися і виборами до повітової ради, чи до сой­му. Старух організував у селі і в повіті передвиборчі віча. Дехто з се­лян, як Василь Кіналь, Кирило Криса, Томко Гуцал, Павло Чух та інш. брали активну участь у передвиборчому русі. Життя кипіло. Це був час боротьби за права українського народу. Загинув Каганець, впав у відплату від кулі Мирослава Січинського, намісник граф А. Потоцкі у Львові; в боротьбі за український університет у Львові, за­гинув від польської кулі студент Адам Коцко; сотні університетсь­кої молоді демонстративно голодують у львівській тюрмі; лунає бо­йова пісня „Ми гайдамаки', що нею захоплюються і старі і молоді... Патріотичне піднесення... зацікавлення національним питанням зрос­тає. Люди купують книжки, газети, у читальні не вистачає газет. У селі є вже передплатники, найбільше газети „Свобода', „Нове Слово', дехто купував і „Громадський Голос'. Під проводом Т. Старуха здійс­нено в селі два великі рільничі страйки проти фільварку. Дідич спро­вадив військо, яке квартирувало на фільварку. Старух рішуче оборо­няв фільварочну службу та робітників. До того часу фільварок пла­тив у жнива 15-тий сніп, але після страйку мусів платити 8-ий. У 1908 р. закладено кооперативу „Сила', в якій були дуже діяльними дир. Рижевський, о. Горбачевський, Ілько Костів, Петро Шанайда, Лев Васильківський, Григорій і Тома Гуцали та інші. Старух організує „Комітет будови читальні'; як начальник громади, здійснює громадсь­ку ухвалу, на основі якої старшина читальні „Просвіта' купила пло­щу в громади під будову читальняного дому, здається за 5 корон. Ста­рух був тоді вибраний послом до австрійського парляменту у Відні. Його заступником у громаді був Василь Кіналь, і він взявся за будів­ництво: організував виріб цегли, так зв. сирівки, придбав камінь, пі­сок, вапно та будівельний матеріял, взяв позику в „Щадниці' в Пере­мишлі даючи особисту поруку. 1909 р. будову було закінчено. Стояв дім, довжиною в 22 метри, шириною в 9 м„ театральною залею, примі­щенням для громадської канцелярії, для каси „Райфайзена' з примі­щенням для читальняної крамниці з магазинами. Крамницю винаймав тоді Андрій Бонковський. Посла Старуха про усе інформовано, що ді­ється в громаді, він давав поради і вказівки. Каса „Райфайзена' стала справжнім добродійством для села, і тому гарно розвивалася до часу першої світової війни, що знищила розпочате діло. Душею каси був

Оло Слобода Золота, вид на частину села „Зашинітку'.


 

 

Доріст при чит. „Просвіти' в Слободі Золотій у 193' р.


 

 

Частина села Слободи Золотої. Вид на поля у жнивний час.


 


 

Родина пароха Слободи Зо­лотої о. Романа Доброволь- ського перед парохіяльноіо церквою.


 

Дім чит. „Просвіти' в Слободі Золотій, де відбувалися вистави, концерти, відчити та поміщалась бібліотека.

Тома Гуцал, з ним успішно співпрацювали дир. Рижевський, Ілько Костів та ін.; головою надзірної ради був посол Т. Старух.

Болячкою в селі була корчма, через яку не один господар став жебраком. Вже за пароха о. Медицького ведено акцію проти пиятики , на проповіді в церкві отець закликав до тверезости, відбирав присяги щоб не пили горілки тощо. На згадку про ті заходи, був поставлений на громадському майдані залізний хрест із зазначенням — 1871 рік. На тому місці побудовано 1909 р. читальняний дім, а хрест перенесли на парохіяльний город, що стояв ще до другого приходу большевиків. Корчмарем був Янкель Ліппе, мав корчму і торгівлю мішаним крамом та продаж тютюну, чи як тоді казали трафіку. Мав він і своїх при­хильників, найбільше таких, що за ковнір не виливали. Коли НС ЗсІК- лики з церковного амвону, ані навіть присяги стримуватись від пиття малощо допомагали, довелося вдатись до суворіших заходів. Проголо­шено бойкот корчми в селі. Цю акцію вели дир. Рижевський, о. парох Горбачевський, Василь Кіналь заступник начальника громади, та Ки­рило Криса. Біля корчми поставлено будку з дощок, і там Кирило Кри­са продавав горілку в пляшках. Для налогових пияків це не було зруч­ною справою, бо найменша пляшка містила в собі 1/4 літра, та й куп­лену горілку треба було випити або на дворі або десь у хаті, бо у будці було заборонено. Знова йти з нею до хати теж небезпечно, баба з ко­чергою ждала...Дехто „хитрував' заходив до корчми задніми двери­ма і там вже собі не жалували... Налогові пияки, що й сором погуби­ли, заходили таки серед білого дня. Корчмар мав мало гостей, але міг ще втриматись. Щоб засоромити впертих пияків, о. парох стояв з ран­ку до полудня на своєму городі, звідки виразно бачив вхід до корчми, знову ж по полудні дир. Рижевський мав „стійку' на шкільному го­роді. Так то, увесь Божий день ніхто не міг незамітно „просмикнутись' в корчму. Ця метода „стійок' відвернула п'яниць від корчми; сороми­лись вони і церковних проповідів. Тоді корчмар взявся й собі „на спо­сіб' повідомив „своїх, що буде продавати горілку вночі через бічне віконце. Дійсно, вечорами ходили „свої' по горілку як по свячену во­ду... Арендар затирав руки, гладився по бороді, та не довго. Кінець то­му поклало місцеве парубоцтво. Гурт ставав недалеко корчми, виспі­вуючи пісеньку, яку колись співали пияки при чарці:

„Стоїть корчма над болотом Та покрита воколотом, Ой ти корчмо, ой княгине Моя праця в тобі гине !

Що я своїй праці пропив, То бувбим тя взолотив, Мої діти були б мов панята, Тепер ходять як песята.

Ой пив же я в понеділок, Пропив же я всьой присівок, Та й не жаль ми за тим, Бом ся добре напив. І не буду жалувати, Бо ся люблю напувати.

Ой пив же я у вівторок, Пропив же я снопів сорок, Тай не жаль ми за тим . . . Ой пив же я у середу, Пропив же я всю череду, Тай не жаль ми за тим . . .

Ой пив же я у четвер, Пам'ятаю як тепер, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у п'ятницю, Пропив же я всю пшеницю, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у суботу, Тай пропив там всю роботу, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у неділю, Тай пропив усю надію, Та не жаль ми за тим'. . . .

Заходи парубоцтва дали добрі висліди: навіть вперті „звеличники' корчми, шанували парубоцтво хоча б тому, що кожний із хлопців мав під полою переконливий „арґумент'. До корчми із слобідських людей вже ніхто не заходив. На чотирьох кінцях села розліплено повідом­лення, що мешканці села бойкотують корчму та просять переїзних туди не заходити, і чужі, сторонні люди здебільшого приєднувались до тої акції. Врешті-решт арендар продав свою загороду і переселився до Тернополя. Ще перед першою світовою війною, ота корчма, що від часів панщини загорнула немало людського дорібку і спричинила чи­мало плачу, нещасть і нужди стояла пусткою. Площу де стояла корчма, разом із мурами льоху, купила читальня „Просвіти'. Головою читальні був тоді Михайло Перцак. Він зфінансував купно тієї площі від власника фільварку, заплативши йому за неї понад 100 долярів. Виділ читальні повернув йому ці гроші через 2-3 роки пізніше.

Приблизно в 1910 р. посол Старух заснував товариство „Січ', а при ньому духову оркестру. Капельником був спочатку Едельман, згодом диригував дяк Петро ІІІанайда. Оркестра грала в церкві під час Богослужения, виступала на різних національних імпрезах. Ама­торський театральний гурток із своїм режисером дир. Рижевським під-


Поляки підсуваючися до Слободи, побоювались не знали, що їх там чекає, тому вже з-під козівської станції почали обстрілювати Сло­боду з ?гармат, а коли ввійшли в село почалася Содома і Гомора! Спалили декілька господарських загород, між ними Василя Шевчука і Кирила Криси. Останній з родиною, дир. Рижевський та ще кілька господарів подалися за відступаючою УГАрмією за Збруч. Там в око­лиці Ярмолинець померла на тиф дочка Криси. Несподівано наскочив польський військовий відділ і заарештував Крису. В Слободі Золотій польська окупаційна влада заарештувала: Михайла Юськевича, Ман- дзія, Пилипа Максимишина, Євдокію Вовк. Всіх, разом з привезеним К. Крисою тримали у в'язниці в Бережанах. По якімсь часі Пилипа Максимишина і Євдокію Вовк звільнили, а Крису, Юськевича і Ман- дзія засудили. Криса, що дістав 6-літню кару тяжкої в'язниці, за якийсь недовгий час по засуді, помер у в'язниці св. Хреста. Два інші відбули кару в Бережанах.

Поволі життя почало нормалізуватись. З польських в'язниць по­верталися заарештовані в перших днях окупації між ними дяк Петро ПІанайда, відсидівши у в'язниці в Бережанах півтора року в так зв. слідстві, яке припинено. В селі усе було понищено. Дім читальні без вікон і дверей, нічого не залишилося з обладнання. Почалася відбудо­ва. До будівельного комітету ввійшли: Степан Гуцал, Іван Гуцал, Лев Процишин, що відремонтували ґрунтовно весь читальняний будинок. Мешканці села, дарували збіжжя чи що інше на заплату мулярам, а всю допоміжню працю самі виконали. Окупанти не дозволили відно­вити товариство „Січ', тому давніші члени та інші громадяни засну­вали нове т-во „Луг'. Самовільно переводять окупанти конскрипцію (список населення), потім набір молоді до польського війська. Село те все бойкотує, ніхто доцеї конскрипції не йде, молодь живе на полях, щоб не потрапити в руки поліції. При виборах до громадської ради, Слободяни забирають одним фронтом усі місця 40 радних громади. Не поміг спротив польських колоністів з Плоскої, що адміністративно на­лежали до Слободи. Мабуть за те й заарештували Андрія Мандзія голову читальні, Івана Рижевського директора місцевої народньої школи,також сина сл. п. Кирила Криси Михайла, і Володимира Гуца­ла. По якімсь часі усіх їх звільнили. Окупанти вдають, що вони дуже сильні „спренжисті', а по селах горять скирти. У Золотій Слободі впер­ше від найдавніших часів згоріла двірська стайня. В село прибуло ЗО польських поліцаїв з комісаром. Порозкидали людям стіжки та стрі­хи, декого потурбували і тоді знищили філію кооперативи „Дніпро'.

У 1930 році не оминула і нашого села ця злочинна „пацифікація', приїхало в село 80 оцінка запису: 1оцінка запису: 2оцінка запису: 3оцінка запису: 4оцінка запису: 5

оцінка запису: 5
(0|0)
Чорний Петро, користувач 1ua
Петро Чорний

Степан Слобідській!

ЗОЛОТА СЛОБОДА

Село Золота Слобода розташоване в до­лині. Крізь нього тече потік Тудинка, що випливає із сусіднього села Вікторівки і пливе через Золоту Слободу, Росоховатець і між селами Іщків та Семиківці — влива­ється у річку Стрипу. Перед першою сві­товою війною до села належали також Плоска і Тригубова, невеликі фільварки, що були частиною великого фільварку в Золотій Слободі (разом ті фільварки мали біля 3.000 моргів орного поля). Лісів, ріки, озера чи ставу село не має. Селянської землі було близько 2.800 мор­гів,, так що колишня територія Золотої Слободи становила яких 6.000 моргів. Вже за Польщі фільварки Плоску і Тригубову сколонізовано мазурами і Тригубову приділено адміністративно до міста Козови, а Плоску спочатку до Золотої Слободи, коли ж у 1934 р. постали так зв. „збірні громади', обидві колонії „усамостійнились' і як окремі грома­ди належали до збірної громади Козови, куди належала Золота Сло­бода й- інші села, разом 13 громад.

Постало наше село кілька сотень років тому. Про це свідчить цер­ковна книжка „Трійодь'. На її марґінесі священик, чи якийсь грамот­ний, вмістив таку записку: „Сію книгу Трійодь купи раба Божа Па- раскевія (прізвище нечітке) зі своїм сином Михайлом за п'ятдесять поль. золотих Року Божого 1649 од татарина, за войни Хмельницько­го з ляхами і одда її во Храм Господень во граді Слободі'. Дальше йдуть закляття, більше-менш такого змісту: хто посмівби присвоїти собі ту книгу, той нехай буде проклят, анатема і т. д. Була друга цер­ковна книга, не пам'ятаю назви, з такою приблизно нотаткою на бе­резі сторінки: „Року Божого 17.. (здається 1736) була дуже завальна зима, бо о. Василій відморозив ноги, як їхав з весілля'. Старі люди розповідали, що Слобода була давно містом, яке називалося „Красно- піль', а згодом перейменувалось на „град Слобода', який тягнувся вздовж потока Тудинка. Оповідали також, що на тому терені виорю­вали стару зброю, каміння, давню цеглу тощо. В північно-західньому напрямі від Золотої Слободи лежить с. Теофіпілька, що полями межує зі Слободою. Одначе мешканці довколишніх сіл вперто називають Тео- фіпільку „Краснопількою'. Можливо, що колишній „Краснопіль', а відтак Слобода сягали ген аж по терен нинішньої Теофіпільки, чи як називають Краснопільки. Одне певне, що Слобода існує кілька сот ро­ків. Виринає питання, звідки взялася назва „Золота'?

Приблизно в 1935 р. чи 1936 р. я був на сесії солтисів, скликаній Бережанським старостою. Він заглядаючи у свій нотатник, питав пред­ставників громад, звідки походить назва їх громад? Пригадую, що сол­тис із громади Криве говорив, що назва села ,,Криве' походить від пер­шого поселенця-знахаря, кривого на ногу, що поселився в лісі, зби­рав лічничі зела та лікував довколишніх людей. Хворі, йдучи до ньо­го, говорили коротко, що „йдуть, чи їдуть до „кривого'. Ось так з ча­сом пішла назва села Криве. Той самий солтис розповів, що чув від старих людей переказ, ніби за панщини в Слободі жив лепський дідич. Своїх панщизняників він трактував дуже полюдяному, не знущався, дбав про них і через це не тільки Слободяни, але й довколишні селяни старалися жити під владою того доброго пана. Тому люди й додали до назви Слобода означення „золота'. Це стверджували в селі старі люди. Обом сторонам це виходило на користь, людям і панові. Люди краще працювали, а дідич старався з людьми жити в згоді, ходив до місцевої церкви, прикрашував її. Досі стоїть там стара мурована дзві­ниця, рідкісного стилю, на ній вириті ініціяли: „Року Божого 1822 Д. Ц.' Оповідали старі, що ту дзвіницю та огорожу навколо церкви, біля півметра височини мур, поставив дідич Домінік Ціховскі. В селі перед другою світовою війною була мурована церква, перед нею на тому місці стояла старенька дерев'яна церква, а довкола неї, аж до згаданого обмурування, був цвинтар. На мурованій церкві під час дру­гої світ, війни, був знищений дах артилерійським обстрілом в 1944 р. Як мурували ту церкву десь у 1897 або 1898 р., то копаючи рови для фундаментів, вириті кістки перенесено на цвинтар, званим „За го­рою'. Ґрунт відступив мабуть той самий дідич, або хтось із його роду. На початку нашого століття цвинтар поширено у північному напрямі. Коли большевики тимчасово проникли в Галичину в 1920 р., тодішній голова села Иосиф Пастух, чоловік небагатий але дуже чесний, на власну руку приділив до цвинтаря біля одного гектара землі з філь­варку. Та ось повернулась польська влада після відомого „цуду над Віслою'; бідолаха Пастух мусів відпокутувати свій вчинок; його би­ли, над ним знущались. Але власники лану жиди були поставлені пе­ред доконаним фактом. Кілька покійників уже взяли „в посідання' той прилучений до цвинтаря ґрунт.

Школа і освіта

Чи була в нашому селі якась школа за часів польської королів- щини? не відомо. Знаємо що інше: після розбору королівської Поль­щі 1772 р. Галицьку землю прилучено до Австрії, а з нею і наше село. Я знаю, що австрійський уряд прихильно ставився до освіти народніх мас, наказав закладати по селах парохіяльні школи. Вже 1818 р. була парохіяльна школа в Слободі. Вчив дяковчитель. Оскільки шкільних будинків не було, то дяк учив у своїй хаті. Візитатор школи в 1827 р. писав про Золоту Слободу так: „Провадить школу в селі дяковчитель

Василь Домбровський вдоволяючо. Користали з науки 55 хлопців і 45 дівчат'. Мій батько (народження 1850 р.) і кілька його ровесників та й старших ходили до сільської школи, цікавилися книжками.

1890 року в селі була заснована читальня ,,ім. Качковського', а згодом читальня т-ва „Просвіти'. Хоча до 1860 р. не існувало обов'яз­кове навчання, однак мешканці Слободи заохочували до навчання сво­їх дітей. В 1900 р. записав мене батько до школи. Вона містилась у двірському будинку; в одній стороні була кляса, а через сіни мешкав економ чи двірський робітник. Власником двору був тоді жид Том.

У 1901 р. чи 1902 р. збудовано шкільний будинок з двома більши­ми клясами, та мешканням для управителя школи. Треба зазначити, що до цього причинився найбільше начальник громади Павло Ман- дзій наскрізь чесна, грамотна, скромна людина. Завдяки його захо­дам, збудували також нову церкву та парохіяльний дім. Він зробив для села дуже багато, користувавсь загально пошаною, а слави для себе не бажав. В половині 19 сторіччя парохом був о. Борусевич, в кінці 19 і на початку 20 сторіччя о. Гавриїл Медицький. За нього засновано „Церковний склеп' мішаних товарів, що його добрі люди „розібрали' на борг. У 1904 р. став парохом о. Михайло Горбачевс­кий, совісний і незвичайно енергійний. Він належав до староруської партії, читав „Прикарпатську Русь' але не перечив, коли його дружи­на, Марія, пренумерувала для себе „Діло' й „Нове Слово'. З його по­чину в 1908 р. постала кооператива ..Сила', що гарно розвивалась, але через нестачу фахових сил і контрольних органів, не могла втримати­ся так, як давніше „Церковний склеп' і самоліквідувалась. Про о. М. Горбачевського та його дружину Марію, як і про дітей Мирона та Со­фію, замужню за адвокатом д-ром Бриковичем з Тернополя, до наших часів згадують добрим словом усі Слободяни. Це була зразкова свя- щенича родина: о. Горбачевський працював у всіх українських націо­нальних організаціях. Воєнні вітри розвіяли ту родину по всьому світі; отець парох помер 1912 року, похований в Слободі; син Мирон помер в Україні на тиф (служив при УГАрмії), похований в околиці Кам'ян- ця Подільського, Софія з мамою померли і поховані в Ныо-Йорку, а зять, д-р Брикович помер у котромусь таборі біженців у Німеччині. Нехай цих кілька слів доброї згадки ляжуть квітами на їх могилах, як вислів вдячности та пошани від нас усіх, Слободян. Земля їм пе­ром! Незадовго по смерти о. Горбачевського парохом став о. Пик, але потім виїхав до Америки. У 1913 — 1917 рр. парохом був о. Орест Дур- бак, а по нім о. Роман Добровольський, слабого здоров'я, тому часто його заступав наш односельчанин, о. Володимир Шанайда син нашого дяка , активного громадянина, диригента хору та духової оркестри в Слободі Петра Шанайди. По смерти о. Добровольського у 1942 р. парохом став о. Володимир Шанайда. Він був у селі загально шанова­ним, активно працював у місцевих товариствах, мав веселу вдачу. Од­нак воєнні переживання, переслідування, навіть загроза смерти підко­сили його здоров'я помер 18 квітня 1963 р.

В переказах батьків про учителів у селі, згадували учителя Ферен­ца. Мабуть він був вислуженим підстаршиною при цісарському війсь­ку. Ференц суворо відносився до учнів, його єдиним переконлимим „посібником' у педагогічній праці був міцний бук, чи палиця, бо мов­ляв, „наука не йде до голови без бука'. Батьки згадували, як то малі „ученики - мученики' за малі провини мусіли каратись голими колі­нами на гречаному зерні. Після Ференца вчителював Антін Літинсь- кий, потім його зять Іван Рижевський, який працював аж до своєї смерти, до 1929 р. Після нього управителем школи був Микола Зінко. З приходом большевиків у 1939 р. управителькою школи стала Марія Гуцал (зам. Коваль), з якою співпрацювали: Ірина Кічаківна (зам. Абрагамовська), Степан Гуцал, Петро Нагайло. То була семиклясна школа - семирічка, так зв. „неповносередня'. За німців у 1941 р. вона далі обернулась у „двоклясну школу'.

З усіх згаданих учителів найбільше проявив себе Іван Рижевсь­кий. Він працював не тільки в українських місцевих товариствах та установах, але був одним із засновників каси „Райфайзена' в селі, спонукував батьків, щоб посилали здібних дітей до гімназії та учитель­ської семінарії. Перед приходом Рижевського, в селі був єдиний учень Кіналь, що закінчив гімназію і став священиком. З приходом Рижев­ського і кол. австрійського жандарма на пенсії Тимотея Старуха, по­чалася для Слободи нова ера на освітньому та політичному полі. До гімназії пішли: Михайло Західний (згодом адвокат у Бережанах), За­хар Орун (як священик, виїхав до Америки), Петро Орун, Павло Го­ловатий, Мирон Горбачевський, Володимир Гуцал, Павло Гуцал, Ми­кола Старух (священик в Америці); до учительської семінарії пішли: Марія Гуцалівна, Анна Возьна, Андрій Мандзій, Степан Гуцал. Завдя­ки спонуці Рижевського, вже перед першою світовою війною чимало селянських дітей пішло до шкіл. По війні пішло ще більше дітей до середніх шкіл, гімназій, учительських семінарів, торговельних шкіл було приблизно 200 учнів у школах різного типу, а Золота Слобода нараховувала тоді яких 2.000 мешканців.

Не знаю, хто був засновником читальні ,,ім. Качковського', але вона якийсь час була діяльною. З приходом до Слободи Тимотея Ста­руха, було закладено читальню „Просвіти'; її першим головою став Т. Старух. Пригадую, що належали до неї Тома Гуцал (довголітній пи­сар), Семко Решніцький, також довголітній бібліотекар, Лев Проци- шин скарбник, Петро Шанайда диригент хору, а між членами бу­ли: Григорій та Іван Гуцали, Микола Орун, Ілько Орун, Юрко і Лав­ро Ґадачі, Федько Завадівський, Дмитро Меленчук (старший) і Дмит­ро Меленчук (молодший), Олекса Кіналь, Андрій Бонковський, Кири­ло Криса, Василь Кіналь, Ілько Костів, Максим Гайдук, Пилип та Іля- рій Будники, Гринько Богай, Лев Васильківський, Данило Мандзій, Михайло Кіналь, Іван Корпак, Федько Ткач, Иосиф Ковалів, Данило

Головатий, Павло Чух та інші. Читальняна домівка мала пристанок у Миколи Оруна, Льва Процишина, Степана Франкевича й інш. На схо­динах членів відбувалось голосне читання газет і книжок.

Перша вистава аматорів-читальників звалася ,,Свято Миколая.' Молодь зорганізувала руханково-пожежне товариство „Сокіл', під про­водом Михайла Гуцала, Ілярія Кіналя, Ілярія Будника. Згодом при читальні постав активний аматорський гурток під керівництвом дир. школи І. Рижевського. Виставу „Тимко капраль' вперше показували в 1905 р. у сінях старої корчми. До читальні горнулись дедалі більше громадян. Почали цікавитися і виборами до повітової ради, чи до сой­му. Старух організував у селі і в повіті передвиборчі віча. Дехто з се­лян, як Василь Кіналь, Кирило Криса, Томко Гуцал, Павло Чух та інш. брали активну участь у передвиборчому русі. Життя кипіло. Це був час боротьби за права українського народу. Загинув Каганець, впав у відплату від кулі Мирослава Січинського, намісник граф А. Потоцкі у Львові; в боротьбі за український університет у Львові, за­гинув від польської кулі студент Адам Коцко; сотні університетсь­кої молоді демонстративно голодують у львівській тюрмі; лунає бо­йова пісня „Ми гайдамаки', що нею захоплюються і старі і молоді... Патріотичне піднесення... зацікавлення національним питанням зрос­тає. Люди купують книжки, газети, у читальні не вистачає газет. У селі є вже передплатники, найбільше газети „Свобода', „Нове Слово', дехто купував і „Громадський Голос'. Під проводом Т. Старуха здійс­нено в селі два великі рільничі страйки проти фільварку. Дідич спро­вадив військо, яке квартирувало на фільварку. Старух рішуче оборо­няв фільварочну службу та робітників. До того часу фільварок пла­тив у жнива 15-тий сніп, але після страйку мусів платити 8-ий. У 1908 р. закладено кооперативу „Сила', в якій були дуже діяльними дир. Рижевський, о. Горбачевський, Ілько Костів, Петро Шанайда, Лев Васильківський, Григорій і Тома Гуцали та інші. Старух організує „Комітет будови читальні'; як начальник громади, здійснює громадсь­ку ухвалу, на основі якої старшина читальні „Просвіта' купила пло­щу в громади під будову читальняного дому, здається за 5 корон. Ста­рух був тоді вибраний послом до австрійського парляменту у Відні. Його заступником у громаді був Василь Кіналь, і він взявся за будів­ництво: організував виріб цегли, так зв. сирівки, придбав камінь, пі­сок, вапно та будівельний матеріял, взяв позику в „Щадниці' в Пере­мишлі даючи особисту поруку. 1909 р. будову було закінчено. Стояв дім, довжиною в 22 метри, шириною в 9 м„ театральною залею, примі­щенням для громадської канцелярії, для каси „Райфайзена' з примі­щенням для читальняної крамниці з магазинами. Крамницю винаймав тоді Андрій Бонковський. Посла Старуха про усе інформовано, що ді­ється в громаді, він давав поради і вказівки. Каса „Райфайзена' стала справжнім добродійством для села, і тому гарно розвивалася до часу першої світової війни, що знищила розпочате діло. Душею каси був

Оло Слобода Золота, вид на частину села „Зашинітку'.


 

 

Доріст при чит. „Просвіти' в Слободі Золотій у 193' р.


 

 

Частина села Слободи Золотої. Вид на поля у жнивний час.


 


 

Родина пароха Слободи Зо­лотої о. Романа Доброволь- ського перед парохіяльноіо церквою.


 

Дім чит. „Просвіти' в Слободі Золотій, де відбувалися вистави, концерти, відчити та поміщалась бібліотека.

Тома Гуцал, з ним успішно співпрацювали дир. Рижевський, Ілько Костів та ін.; головою надзірної ради був посол Т. Старух.

Болячкою в селі була корчма, через яку не один господар став жебраком. Вже за пароха о. Медицького ведено акцію проти пиятики , на проповіді в церкві отець закликав до тверезости, відбирав присяги щоб не пили горілки тощо. На згадку про ті заходи, був поставлений на громадському майдані залізний хрест із зазначенням — 1871 рік. На тому місці побудовано 1909 р. читальняний дім, а хрест перенесли на парохіяльний город, що стояв ще до другого приходу большевиків. Корчмарем був Янкель Ліппе, мав корчму і торгівлю мішаним крамом та продаж тютюну, чи як тоді казали трафіку. Мав він і своїх при­хильників, найбільше таких, що за ковнір не виливали. Коли НС ЗсІК- лики з церковного амвону, ані навіть присяги стримуватись від пиття малощо допомагали, довелося вдатись до суворіших заходів. Проголо­шено бойкот корчми в селі. Цю акцію вели дир. Рижевський, о. парох Горбачевський, Василь Кіналь заступник начальника громади, та Ки­рило Криса. Біля корчми поставлено будку з дощок, і там Кирило Кри­са продавав горілку в пляшках. Для налогових пияків це не було зруч­ною справою, бо найменша пляшка містила в собі 1/4 літра, та й куп­лену горілку треба було випити або на дворі або десь у хаті, бо у будці було заборонено. Знова йти з нею до хати теж небезпечно, баба з ко­чергою ждала...Дехто „хитрував' заходив до корчми задніми двери­ма і там вже собі не жалували... Налогові пияки, що й сором погуби­ли, заходили таки серед білого дня. Корчмар мав мало гостей, але міг ще втриматись. Щоб засоромити впертих пияків, о. парох стояв з ран­ку до полудня на своєму городі, звідки виразно бачив вхід до корчми, знову ж по полудні дир. Рижевський мав „стійку' на шкільному го­роді. Так то, увесь Божий день ніхто не міг незамітно „просмикнутись' в корчму. Ця метода „стійок' відвернула п'яниць від корчми; сороми­лись вони і церковних проповідів. Тоді корчмар взявся й собі „на спо­сіб' повідомив „своїх, що буде продавати горілку вночі через бічне віконце. Дійсно, вечорами ходили „свої' по горілку як по свячену во­ду... Арендар затирав руки, гладився по бороді, та не довго. Кінець то­му поклало місцеве парубоцтво. Гурт ставав недалеко корчми, виспі­вуючи пісеньку, яку колись співали пияки при чарці:

„Стоїть корчма над болотом Та покрита воколотом, Ой ти корчмо, ой княгине Моя праця в тобі гине !

Що я своїй праці пропив, То бувбим тя взолотив, Мої діти були б мов панята, Тепер ходять як песята.

Ой пив же я в понеділок, Пропив же я всьой присівок, Та й не жаль ми за тим, Бом ся добре напив. І не буду жалувати, Бо ся люблю напувати.

Ой пив же я у вівторок, Пропив же я снопів сорок, Тай не жаль ми за тим . . . Ой пив же я у середу, Пропив же я всю череду, Тай не жаль ми за тим . . .

Ой пив же я у четвер, Пам'ятаю як тепер, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у п'ятницю, Пропив же я всю пшеницю, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у суботу, Тай пропив там всю роботу, Та не жаль ми за тим .... Ой пив же я у неділю, Тай пропив усю надію, Та не жаль ми за тим'. . . .

Заходи парубоцтва дали добрі висліди: навіть вперті „звеличники' корчми, шанували парубоцтво хоча б тому, що кожний із хлопців мав під полою переконливий „арґумент'. До корчми із слобідських людей вже ніхто не заходив. На чотирьох кінцях села розліплено повідом­лення, що мешканці села бойкотують корчму та просять переїзних туди не заходити, і чужі, сторонні люди здебільшого приєднувались до тої акції. Врешті-решт арендар продав свою загороду і переселився до Тернополя. Ще перед першою світовою війною, ота корчма, що від часів панщини загорнула немало людського дорібку і спричинила чи­мало плачу, нещасть і нужди стояла пусткою. Площу де стояла корчма, разом із мурами льоху, купила читальня „Просвіти'. Головою читальні був тоді Михайло Перцак. Він зфінансував купно тієї площі від власника фільварку, заплативши йому за неї понад 100 долярів. Виділ читальні повернув йому ці гроші через 2-3 роки пізніше.

Приблизно в 1910 р. посол Старух заснував товариство „Січ', а при ньому духову оркестру. Капельником був спочатку Едельман, згодом диригував дяк Петро ІІІанайда. Оркестра грала в церкві під час Богослужения, виступала на різних національних імпрезах. Ама­торський театральний гурток із своїм режисером дир. Рижевським під-


Поляки підсуваючися до Слободи, побоювались не знали, що їх там чекає, тому вже з-під козівської станції почали обстрілювати Сло­боду з ?гармат, а коли ввійшли в село почалася Содома і Гомора! Спалили декілька господарських загород, між ними Василя Шевчука і Кирила Криси. Останній з родиною, дир. Рижевський та ще кілька господарів подалися за відступаючою УГАрмією за Збруч. Там в око­лиці Ярмолинець померла на тиф дочка Криси. Несподівано наскочив польський військовий відділ і заарештував Крису. В Слободі Золотій польська окупаційна влада заарештувала: Михайла Юськевича, Ман- дзія, Пилипа Максимишина, Євдокію Вовк. Всіх, разом з привезеним К. Крисою тримали у в'язниці в Бережанах. По якімсь часі Пилипа Максимишина і Євдокію Вовк звільнили, а Крису, Юськевича і Ман- дзія засудили. Криса, що дістав 6-літню кару тяжкої в'язниці, за якийсь недовгий час по засуді, помер у в'язниці св. Хреста. Два інші відбули кару в Бережанах.

Поволі життя почало нормалізуватись. З польських в'язниць по­верталися заарештовані в перших днях окупації між ними дяк Петро ПІанайда, відсидівши у в'язниці в Бережанах півтора року в так зв. слідстві, яке припинено. В селі усе було понищено. Дім читальні без вікон і дверей, нічого не залишилося з обладнання. Почалася відбудо­ва. До будівельного комітету ввійшли: Степан Гуцал, Іван Гуцал, Лев Процишин, що відремонтували ґрунтовно весь читальняний будинок. Мешканці села, дарували збіжжя чи що інше на заплату мулярам, а всю допоміжню працю самі виконали. Окупанти не дозволили відно­вити товариство „Січ', тому давніші члени та інші громадяни засну­вали нове т-во „Луг'. Самовільно переводять окупанти конскрипцію (список населення), потім набір молоді до польського війська. Село те все бойкотує, ніхто доцеї конскрипції не йде, молодь живе на полях, щоб не потрапити в руки поліції. При виборах до громадської ради, Слободяни забирають одним фронтом усі місця 40 радних громади. Не поміг спротив польських колоністів з Плоскої, що адміністративно на­лежали до Слободи. Мабуть за те й заарештували Андрія Мандзія голову читальні, Івана Рижевського директора місцевої народньої школи,також сина сл. п. Кирила Криси Михайла, і Володимира Гуца­ла. По якімсь часі усіх їх звільнили. Окупанти вдають, що вони дуже сильні „спренжисті', а по селах горять скирти. У Золотій Слободі впер­ше від найдавніших часів згоріла двірська стайня. В село прибуло ЗО польських поліцаїв з комісаром. Порозкидали людям стіжки та стрі­хи, декого потурбували і тоді знищили філію кооперативи „Дніпро'.

У 1930 році не оминула і нашого села ця злочинна „пацифікація', приїхало в село 80 оцінка запису: 1оцінка запису: 2оцінка запису: 3оцінка запису: 4оцінка запису: 5

оцінка запису: 5
(0|0)

1


  Закрити  
  Закрити  

Розробка вебсайтів/мобільних додатків
+Реклама, питання по сайту
+380935941984 (Viber, WhatsApp, Telegram)