Минуло 44 роки, як ми вперше переступили поріг Київського медінституту і зайшли в аудиторію №1. Минуло 38 років , як в цій же аудиторії нам вручили дипломи лікарів..І ось ми знову тут!
Передумова цієї зустрчі така: на День Конституції ми приїхали в Київ.Зателефонував старості курсу Миколі і домовилися про зустріч. А потім позвонив Свєті з 4-ї групи і вона також захотіла зустрітися. Виникла ідея: зателефонувати нашим киянам (а їх тут до біса). Можливо, що ще хтось захоче прийти.
Але...П'ятниця, 7 год. вечора. У Наташі весілля внучки, Люба завтра йде на п'янку, професор Василь вже п'є горілку в Чернігівській обл. і т.д.
Але в суботу 8 'студентів' прийшли. Поговорили, потім поїхали в кафе, згадали всіх 150 випускників.. І після деякої кількості коньяку появилася ідея: зібратися в більш розширеному складі. Звичайно, що сповіщати треба раніше.
З початку вересня я і зайнявся цією справою. Вдалося знайти координати осіб сорок.
Наташа, яка працює на кафедрі педіатрії, взяла дозвіл на аудиторію і ось,. 28 вересня, довгоочікувана зустріч.
Прийшли 23 однокурсники. А також прийшла дружина професора Василя. Хоча вона і навчалася на лікувальному факультеті, але все своє студентське життя прожила з нами, в гуртожиту педіатрів.
Хлопців впізнав, а дівчат не всіх.Довелося знайомитися. Деякі не бачилися 38 років. Розсілися в аудиторії: староста назвав кожног із 150-и. Багатьох вже немає. Тільки за три місяці від першої зустріі пішли з життя двоє дівчат - рак.
Потім поїхали до 'Золотих Воріт' в ресторан 'Урюк'. Пригощали нас узбецьким стравами: багато зелені, телятина, плов, голубці - це по нашому.
Що хотілося відмітити? Років 15-20 тому мій сусіда-колега поїхав на таку зустріч в Дніпрпетровськ. Приїхав незадоволений. Чому? Відповідає: 'Зібралися. Прийшли однокурсники, які працюють на кафедрах: доцент, професор. І на нас. лікарів ЦРЛ, дивляться зверхньо, мов. хто ви такі..'
В нас такого немає. Були серед нас наа зустрічі і професор, і кандитати наук, і дільничі лікарі, З 'Швидкої допомоги', але всі ми залишилися такими, як і 40 років тому. Зустріч всім сподобалася, мені висловили подяку з занесенням в пенсіонерську справу за організацію.
Ну і знову: після коньячку - ідея: зібратися через 2 роки, це ж бу
де 40 років, як ми закінчили іиститут.
Отже, ДО ЗУСТРІЧІ!!
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
|
ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 38 РОКІВ
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ, ДО СЛІЗ У ОЧАХ
Любіть Україну, як сонце любіть…
Володимир Сосюра
Любіть Україну, до сліз у очах,
До болю у грудях і щему!
Любіть не заради, за благо, чи страх,
Любіть кожен сам, по своєму!
Не вголос любіть і не на показ,
Щосили б’ючи себе в груди.
Любіть почуттям, як батьки люблять вас
І легко душі вашій буде!
Любіть до глибин недосяжних душі,
До дна, що у власній кишені!
Любіть не за статки свої, бариші
І будьте у цім навіжені!
Любіть не зате, що вона вам дала,
Чи ще зобов’язана дати!
А тільки тому, що вона лиш була,
Як в кожного – батько і мати!
Любіть не за розкіш і сяйво вогнів,
Хоч важко за злидні любити…
Любіть! І щоб кожний із вас захотів
Для неї в житті щось зробити!
04. 02.2013 р. Мирослав Вересюк
http://content.foto.... width='600' height='493' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
МОЯ УКРАЇНА
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе, як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Ліна Костенко, 'Маруся Чурай'
http://cs14101.vk.me... width='337' height='214' border='0' class='post_img' style='border: 0px;'>Наталья Бучинская - Моя Украина 04:34
Не той тепер Київ, Дніпро-річка не та..
На День
Конституції були в Києві.
Перед цим
в Олі було два вихідних,
але вона весь час просиділа в
пологовому відділенні. А тут три дня вихідних. Вирішили
втекти з міста .
Прихали, кинули
речі, поїли і вперед!
Куди? Звичайно на Хрещатик!
Прибули. Свято. Рух транспорту
перекрито, але людей
мало. І що? 'Все не так, ребята!?
Останній раз я був тут в 2006 році. Але це було зимою і я мав важливу
справу. Так що на Хрещатику я майже не був.
Ті ж будівлі, але….
Немає тих магазинів, ?Вареничної?, книжкових магазинів немає зовсім. Де «
Всесвіт», «Сяйво»? Та що говорити: хліба немає
де купити.
Розвалили кафе і ресторан «Столичний»,
де ми їли «Котлету по київськи».
Немає кафе «Хрещатик»,
де наші однокурсники
працювали вишибайлами.
Йдемо на Прорізну
до пана Паніковського. Знову в
нього зламали тростину. Фотографуємося.
І знову спогади:
??А пам?ятаєш, що тут на Пушкінській був магазин
«Українські ковбаси»? І
які ковбаси!!
Далі
площа Калініна. Де хлібний
магазин? Скрізь бутики,
бутики…
По Челюскінців (тепер вона Костелна) піднімаємося до Володимирської гірки.
Тут був плантарій,
де ми голосували.
А тепер костьол. Появилася табличка,
що він збудований в 1817 р. Нарешті дочекалися.
На
Володимирській гірці наша общага.
Йдемо туди. Тепер тут живуть студенти –стоматологи і фармацепти. Захожу,
відрекомендовуюся. Охоронець дає дозвіл на огляд в обмін на те,
що я огляну студентку, яка в три
години ночі звалилася на сходах.
Чи немає перелому? Оглянув, дав
рекомендації. Я жив на першому
поверху. Вигляд змінився. На пальцях вирахував свою кімнату. О! А
двері!! Але вхід до
підвалу і на другий поверх не змінився.
Йдемо
до Володимира. Тут ми каталися на
санчатах і на п'ятій точці.
Біля Володимира іде реконструкція території (готуються до
свята). Шум, гам,
пилюка. До нас приєдналася сестра
Олі – Катя. Робимо фото і вниз. А де ж наше
любиме кафе? Нема!
Мимо Українського Дому виходимо на
Хрещатик. Оля захотіла їсти. Виносні столики. На шатрі надпис 'mafia'. Жінки дивляться
меню.. Оля: 'Тут суші від 95 гр. за порцію, а я хочу
ЇСТИ!' Йдемо в Пасаж.
Картина маслом: ті ж самі будівлі.
Але все не те. Знаходимо нормальну столовку і Оля набирає скільки, що, здається, ми приїхали з голодного краю.
З трудом з'їдаємо все.
'Не оставлять
врагу ни грамма зерна…' (Сталін).
Їдемо на базу. А
завтра почнеться містика.
Але це вже зовсім друга історія.
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '> Эдита Пьеха - 1967.Самое лучшие испол.,с бархатным,красивым, молодым голосом.Город детства. 04:19
Походження прізвища Сова
Дослідження історії виникнення прізвища Сова відкриває забуті сторінки життя і культури наших предків і може повідати багато цікавого про далеке минуле.
Прізвище Сова відноситься до поширеного типу родових іменувань, утворених від мирських імен, прізвиськ.
За часів раннього християнства у слов'ян був звичай приховувати істинне ім'я, дане при хрещенні. Існувало повір'я, що чаклун обов'язково повинен вимовити при заклятті істинне ім'я людини. Тому, разом з ім'ям хрестильним, найчастіше давалося і друге - мирське ім'я, прізвисько. По народних віруваннях, воно не пов'язане з духовним світом людини, так що використання цього імені не зможе яким-небудь чином зашкодити його носію. Пізніше про це повір'я забули, проте прізвиська використовуються і до цього дня.
Досліджуване прізвище походить від мирського імені родоначальника Сова. Слід сказати, що у слов'ян широко були поширені імена, що були назвою тварини. Даючи Вже в XVI столітті більшість прізвищ утворювалися збільшенням до основи - імені або прізвиська батька - особливих суфіксів патронімів, наприклад, '-ов', '-ин', '-енко'. Відсутність у слов'янського прізвища такого суфікса може говорити про те, що це родове ім'я виникло, приміром, в південноросійських, українських або західнослов'янських землях, де процес становлення сімейних іменувань почався століттям раніше.
У старовинних документах згадані: Олександр Костянтинович Сова Беззубцев, друга половина XV століття; Іван Карпович Сова, кінець XV століття. Серед знаменитих однофамільців - Антонин Сова(Sova) (1864-1928), чеський поет.
Про точне місце і час виникнення прізвища Сова зараз говорити складно, оскільки для цього потрібні глибокі генеалогічні дослідження. Проте можна стверджувати, що це сімейне ім'я є чудовим пам'ятником слов'янської писемності і культури.
http://1ua.com.ua/sm...>До Дня народженя Великого Кобзаря
СПОГАДИ ПРО ПАМЯТНИК КОБЗАРЮ Т.Г.ШЕВЧЕНКУ В КОЖУСІ
В СЕЛІ ШЕВЧЕНКОВЕ ЗВЕНИГОРОДСЬКОГО Р-НУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ,
Деякі коментарі-спогади, що з’явилися під час перегляду картини звенигородської майстрині живопису та графіки в техніці «сухого пензля»
Лариси Титаренко* «Портрет Т.Г.Шевченка» на сайті http://arts.in.ua/artists/Lori/w/313416/ .
Шановна Ларисо Вадимівно Титаренко!
Декілька слів з приводу враження від Вашої роботи «Портрет Т.Г.Шевченка»
хотів би висловити Федір Петрович Демидюк (66 років)
з міста Харків, Слобідщина.
Ваш портрет Кобзаря в українському традиційному кожусі нагадав мені його
пам'ятник в центрі села Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.,
що стояв в повний зріст десь в 50-х роках.
У 2-й учбовій чверті (листопад-грудень) 1958-го року мені, тоді 11-річному
школяру, довелося вчитися в 5-му класі Шевченківської середньої школи (до
речі - сидів за однією партою з одним моїм однокласником-шевченківцем на
ім'я Федір Шевчнко).
А жив я тоді у своєї бабусі по материнській лінії Демченко (Дядченко) Оришки Савівни на хуторі
Кононове-Івасів. Це рідна сестра бабусі мого троюрідного брата Василя Титаренка – Хтодорі Савівни
Токової (Дядченко). Мій дід Іван Семенович Демченко помер ще в 1951-му році. Хутір Кононове-
Івасів знаходився в 8-ми км. від села Шевченкове в бік Вільшани, відстань від якого до шевченківської
школи (туди-назад) в будь-яку негоду (дощ, розпуття, заметіль, хурделиця) разом з купкою інших
школярів-хуторян вперто-терпляче я долав щоденно.
Більш пізніше (десь, здається, в роках 1960-1961-х, коли наша сім'я вже жила в
Черкасах), гостюючи (допомагати щоліта одинокій бабусі по господарству на
хуторі - то, зазвичай, і були мої літні піонерські табори «відпочинку») влітку у
бабусі Оришки, якось вибрався до села Шевченкове, щоб ще раз відвідати
музей Т.Г.Шевченка.
Тоді я і виявив, що пам'ятник Кобзарю в кожусі в центрі села Шевченкове,
очевидячки, за вказівкою партійних органів замінили (на жаль, не знаю, коли
саме) на більш «цивілізований» - в санкт-петербургському «лапсердаку», в
якому він, здається, стоїть і понині.
Повертаючись після відвідування музею до автобусної зупинки на шосейці-бруківці «Шевченкове-
Вільшана», проходив повз якісь городи і раптом випадково помітив за якимсь тином прямо в бур'янах
обидві половини старого пам'ятника Кобзарю в кожусі. Нижня половина лежала горизонтально і її
майже не було видно в лопухах. А верхня (погруддя) стояла вертикально і я добре її роздивився і
запам'ятав.
Тому, розглядаючи Вашу роботу «Портрет Т.Г.Шевченка», мені в пам'яті з моїх спогадів і згадався
реальний епізод з мого життя - випадкове знаходження занедбаного погруддя пам'ятника Шевченку в
українському кожусі...
Щиро дякую за справжню українськість Вашої роботи!
P.S. Якщо Вам, можливо, буде цікаво, Ви можете переглянути в Інтернеті створену мною невеличку
сторінку про хутір Кононове-Івасів та моє паломництво на мою Батьківщину (я народився 2 березня
1947-го року на традиційній українській печі в традиційній українській сільській хаті мого діда Івана
Семеновича і бабусі Ірини (Оришки) Савівни Демченків на хуторі Кононове-Івасів Шевченківської
сільради) за наступною адресою: http://1ua.com.ua/c149758
*Примітка: Титаренко Лариса Вадимівна – дружина Петровичевого троюрідного брата по материнській
лінії, звенигородського майстра художньої гончарно-керамічної справи Василя Миколайовича
Титаренка.
З повагою та побажанням нових творчих успіхів
Петрович (Демидюк Федір Петрович)
м. Харків, Слобідщина, Україна
Оце таку оповідку прислав мені мій Інтернетовський друг!
Перший наш подих і подих останній,
Це материнська турбота і ласка,
Це на добраніч розказана казка,
Це незбагненність, примхливісь і ніжність,
Спокій і мудрість, терпіння й чарівність,
Це несподіванка і сподівання,
Вічна спокуса, жагуче бажання,
Це мелодійна тендітність сопілки,
Це аромат невідомої квітки,
Це нерозважливість і непостійність,
І водночас - цілковита надійнасть,
Свіжість світанку, романтика ночі,
Це загадково допитливі очі,
Жінка - це радість, це мрія, це туга,
Лагідність бризу, нищівність тайфуна,
Сонячний промінь і місячне сяйво,
Сніжна вершина, пустеля безкрайня,
Це насолоди оманливий трунок,
Це і погибель і порятунок,
Це незгасима руйнівна пожежа,
І океанські глибини безмежні,
Несамовитість, шаленство, зухвалість,
Звабливість, грація та досконалість,
В цьому і слабкість жіноча і сила,
З весною Вас, любі, і будьте щасливі!
З Днем Соборності
З Днем СоборностіШановний друже спів-українець!
Обезнаціоналені олігархо-бандити, які зараз захопили владу, самі собі за неправедну мету поставили нещадний грабунок не рідної для них країни і ненависного їм простого українського народу.
Для прикриття цього злочину вони залучають до цього процесу «подільників» - значну частину російськомовного населення старого совєцького кшталту, пропагуючи йому створення у захопленій ними Україні (принаймі – у Східній її частині) модель штучної обезнаціоналеної держави тоталітарного типу на зразок путінської, тим самим надаючи їм – цій частині свого просовєцького електорату (який як і в совєцькі часи був і є зараз однією з націоналпнеправедну в Україні) примарний привілей деякої зверхності над більшістю українського етносу («когутов» - як презирливо вони нас називають) .
Під терміном «український етнос» мається на увазі - українці різної етнічної приналежності - у тому числі і росіян, - які вважають себе українцями за менталітетом, історичною памяттю і ландшафтною самоідентифікацією, які не хочуть бути «п’ятою колоною» якоїсь іноземної держави і сомоусвідомлюють себе як громадяни Суверенної України.
На Сході України ця п’ятиколонна «бєлая кость» як правило зосередилась у великих промислових центрах, куди була переміщена по совєцьким розмиво-антинаціональним рознарядкам ще за капеесесівської доби, яка і тоді, і зараз вважає, що де-факто столиця її держави – це як і раніш - Москва і тому за ними завжди маячить їх тоталітарний ангел-охоронець - «Рука Москви».
Ніякої Соборної України, а тим більше - Української - вони знати не хочуть і готові голосувати навіть за відторгнення частини України на користь Росії – для створення так званого 5-го Південно-Західного федерального округу Росії.
Отака реальність з точки зору Петровича за станом на 22 січня 2013-го року і це трохи наганяє сум.
Єдине, що трохи слабо втішає – це час!
З кожним роком голосів «Назад в СССР!», «Восток Украины – часть России!» або «Крім Восток Украины – часть России!»серед навіжених «п’ятиколонників» все меншає і меншає.
Підростає нове покоління свідомих громадян України.
ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?
«Де зараз ви, кати мого народу,
де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води
Вже злоба ваша чорна не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
- Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!»
Василь Симоненко
То ж, - З Днем Соборності, мої любі спів-українці!
З найкращими побажаннями,
Петрович
(м.Харків, Україна) - Демидюк Федір Петрович
|
Закрити |