Минуло  44 роки, як ми  вперше переступили  поріг  Київського  медінституту і зайшли  в  аудиторію  №1. Минуло  38  років  , як в  цій же  аудиторії  нам вручили  дипломи  лікарів..І  ось  ми знову  тут!
  Передумова  цієї  зустрчі  така:  на  День  Конституції  ми приїхали  в Київ.Зателефонував  старості  курсу  Миколі і домовилися  про  зустріч.  А  потім  позвонив  Свєті  з  4-ї групи і вона також  захотіла зустрітися.  Виникла  ідея:  зателефонувати нашим киянам (а їх тут до біса).  Можливо,  що  ще хтось  захоче  прийти.
   Але...П'ятниця,  7  год. вечора. У  Наташі  весілля  внучки,  Люба  завтра  йде  на  п'янку,  професор  Василь  вже  п'є горілку  в Чернігівській  обл. і т.д.
  Але  в  суботу 8  'студентів'  прийшли.  Поговорили,  потім  поїхали в кафе,  згадали  всіх   150  випускників..  І  після  деякої  кількості  коньяку  появилася  ідея:  зібратися в більш  розширеному  складі.  Звичайно,  що  сповіщати треба  раніше.
     З початку  вересня  я і зайнявся  цією справою. Вдалося  знайти координати   осіб  сорок.
 Наташа, яка працює на  кафедрі  педіатрії,  взяла  дозвіл  на аудиторію і ось,. 28 вересня,  довгоочікувана  зустріч.
   Прийшли  23  однокурсники.  А також прийшла  дружина  професора  Василя. Хоча  вона і навчалася  на  лікувальному  факультеті,  але  все  своє студентське  життя  прожила  з  нами,  в  гуртожиту  педіатрів.
  Хлопців впізнав,  а  дівчат не всіх.Довелося  знайомитися.  Деякі  не  бачилися  38  років. Розсілися  в аудиторії:  староста  назвав кожног із  150-и. Багатьох  вже  немає.  Тільки  за три місяці  від першої зустріі пішли з  життя  двоє  дівчат - рак.
  Потім  поїхали  до  'Золотих  Воріт'  в  ресторан  'Урюк'.  Пригощали  нас  узбецьким  стравами: багато  зелені,  телятина,  плов,  голубці  - це по нашому.
  Що  хотілося  відмітити?  Років  15-20  тому  мій сусіда-колега поїхав на таку  зустріч  в  Дніпрпетровськ.  Приїхав  незадоволений. Чому?  Відповідає:  'Зібралися.  Прийшли  однокурсники,  які  працюють на  кафедрах:  доцент,  професор.  І  на нас. лікарів  ЦРЛ,  дивляться  зверхньо,  мов.  хто  ви  такі..'
  В  нас такого немає.  Були  серед нас наа  зустрічі і  професор, і  кандитати наук,  і дільничі  лікарі,  З  'Швидкої  допомоги',  але всі  ми  залишилися такими,  як і  40 років  тому. Зустріч  всім  сподобалася,  мені  висловили  подяку з  занесенням в  пенсіонерську  справу за організацію.
  Ну і знову: після  коньячку - ідея:  зібратися  через  2  роки,  це ж бу
  де  40 років,  як  ми закінчили  іиститут.
  Отже,   ДО  ЗУСТРІЧІ!!

http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border: 0px;'>

Любіть Україну, як сонце любіть…
Володимир Сосюра




Любіть Україну, до сліз у очах,
До болю у грудях і щему!
Любіть не заради, за благо, чи страх,
Любіть кожен сам, по своєму!

Не вголос любіть і не на показ,
Щосили б’ючи себе в груди.
Любіть почуттям, як батьки люблять вас
І легко душі вашій буде!

Любіть до глибин недосяжних душі,
До дна, що у власній кишені!
Любіть не за статки свої, бариші
І будьте у цім навіжені!

Любіть не зате, що вона вам дала,
Чи ще зобов’язана дати!
А тільки тому, що вона лиш була,
Як в кожного – батько і мати!

Любіть не за розкіш і сяйво вогнів,
Хоч важко за злидні любити…
Любіть! І щоб кожний із вас захотів
Для неї в житті щось зробити!

04. 02.2013 р.   Мирослав  Вересюк

http://content.foto.... width='600' height='493' border='0' alt='' style='border: 0px;'>

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе, як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

 Ліна Костенко, 'Маруся Чурай'
http://cs14101.vk.me... width='337' height='214' border='0' class='post_img' style='border: 0px;'>

http://blogs.mail.ru... style='color: rgb(137, 53, 177); '>http://img.mail.ru/r... width='15' height='15' class='IEpng' border='0' style='border: 0px;'>	Наталья Бучинская - Моя Украина	04:34

     

   На  День 
Конституції  були в  Києві.

Перед   цим 
в  Олі було  два вихідних, 
але вона весь час просиділа в 
пологовому відділенні.  А тут  три дня вихідних.  Вирішили  
втекти  з міста  .

   Прихали,  кинули 
речі,  поїли  і вперед! 
Куди?  Звичайно на  Хрещатик!  
Прибули. Свято.  Рух транспорту
перекрито,  але  людей 
мало. І  що?     'Все не так,  ребята!?

 Останній раз я був  тут в 2006 році.  Але це було зимою і я мав важливу
справу.  Так що на  Хрещатику я майже не був.

  Ті ж будівлі,  але….

Немає тих магазинів,  ?Вареничної?,  книжкових магазинів немає зовсім.  Де  «
Всесвіт»,   «Сяйво»?   Та що говорити:  хліба немає 
де купити.

  Розвалили  кафе і ресторан  «Столичний», 
де ми їли  «Котлету по  київськи».  
Немає  кафе  «Хрещатик», 
де  наші однокурсники
працювали  вишибайлами.

  Йдемо на  Прорізну 
до пана  Паніковського. Знову в
нього зламали тростину. Фотографуємося. 
І  знову  спогади: 
??А   пам?ятаєш,  що тут на Пушкінській був  магазин 
«Українські  ковбаси»?  І 
які  ковбаси!!

  Далі 
площа Калініна.  Де  хлібний 
магазин?  Скрізь  бутики, 
бутики…

  По Челюскінців (тепер вона Костелна)  піднімаємося до Володимирської  гірки. 
Тут  був  плантарій, 
де  ми  голосували. 
А тепер костьол.  Появилася  табличка, 
що він  збудований в 1817 р.  Нарешті дочекалися.

  На 
Володимирській гірці наша  общага.
Йдемо туди.  Тепер тут живуть  студенти –стоматологи і фармацепти.  Захожу, 
відрекомендовуюся.  Охоронець  дає дозвіл на огляд в обмін  на те, 
що я огляну студентку,  яка в три
години ночі  звалилася на  сходах. 
Чи немає перелому?  Оглянув,  дав 
рекомендації.  Я жив на першому
поверху. Вигляд  змінився.  На пальцях вирахував свою кімнату.   О!  А
двері!!  Але вхід   до
підвалу і на другий поверх  не змінився.

   Йдемо 
до Володимира.  Тут ми каталися на
санчатах і на п'ятій точці. 
Біля  Володимира  іде реконструкція території (готуються до
свята).  Шум,  гам, 
пилюка. До нас приєдналася сестра 
Олі – Катя. Робимо фото  і вниз.  А де ж наше 
любиме  кафе?  Нема!  
Мимо  Українського Дому  виходимо на 
Хрещатик.  Оля захотіла  їсти. Виносні столики.  На шатрі надпис   'mafia'.  Жінки дивляться
меню.. Оля:  'Тут  суші від 95 гр. за порцію,  а я хочу 
ЇСТИ!'  Йдемо  в Пасаж. 
Картина  маслом: ті ж  самі будівлі. 
Але все не те. Знаходимо нормальну столовку і Оля набирає скільки,  що, здається, ми приїхали з голодного  краю. 
З трудом  з'їдаємо  все.   

    'Не  оставлять 
врагу ни грамма  зерна…'  (Сталін).

   Їдемо на базу.  А 
завтра почнеться  містика.

 Але це вже зовсім друга історія.

http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
http://content.foto.... width='600' height='450' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>

http://my9.imgsmail.... class='IEpng' border='0' width='15' height='15' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>	Эдита Пьеха - 1967.Самое лучшие испол.,с бархатным,красивым, молодым голосом.Город детства.	04:19

СПОГАДИ ПРО ПАМЯТНИК КОБЗАРЮ Т.Г.ШЕВЧЕНКУ В КОЖУСІ
В СЕЛІ ШЕВЧЕНКОВЕ ЗВЕНИГОРОДСЬКОГО Р-НУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ,
Деякі коментарі-спогади, що з’явилися під час перегляду картини звенигородської майстрині живопису та графіки в техніці «сухого пензля»
Лариси Титаренко* «Портрет Т.Г.Шевченка» на сайті http://arts.in.ua/artists/Lori/w/313416/ .
Шановна Ларисо Вадимівно Титаренко!
Декілька слів з приводу враження від Вашої роботи «Портрет Т.Г.Шевченка»
хотів би висловити Федір Петрович Демидюк (66 років)
з міста Харків, Слобідщина.
Ваш портрет Кобзаря в українському традиційному кожусі нагадав мені його
пам'ятник в центрі села Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.,
що стояв в повний зріст десь в 50-х роках.
У 2-й учбовій чверті (листопад-грудень) 1958-го року мені, тоді 11-річному
школяру, довелося вчитися в 5-му класі Шевченківської середньої школи (до
речі - сидів за однією партою з одним моїм однокласником-шевченківцем на
ім'я Федір Шевчнко).
А жив я тоді у своєї бабусі по материнській лінії Демченко (Дядченко) Оришки Савівни на хуторі
Кононове-Івасів. Це рідна сестра бабусі мого троюрідного брата Василя Титаренка – Хтодорі Савівни
Токової (Дядченко). Мій дід Іван Семенович Демченко помер ще в 1951-му році. Хутір Кононове-
Івасів знаходився в 8-ми км. від села Шевченкове в бік Вільшани, відстань від якого до шевченківської
школи (туди-назад) в будь-яку негоду (дощ, розпуття, заметіль, хурделиця) разом з купкою інших
школярів-хуторян вперто-терпляче я долав щоденно.
Більш пізніше (десь, здається, в роках 1960-1961-х, коли наша сім'я вже жила в
Черкасах), гостюючи (допомагати щоліта одинокій бабусі по господарству на
хуторі - то, зазвичай, і були мої літні піонерські табори «відпочинку») влітку у
бабусі Оришки, якось вибрався до села Шевченкове, щоб ще раз відвідати
музей Т.Г.Шевченка.
Тоді я і виявив, що пам'ятник Кобзарю в кожусі в центрі села Шевченкове,
очевидячки, за вказівкою партійних органів замінили (на жаль, не знаю, коли
саме) на більш «цивілізований» - в санкт-петербургському «лапсердаку», в
якому він, здається, стоїть і понині.
Повертаючись після відвідування музею до автобусної зупинки на шосейці-бруківці «Шевченкове-
Вільшана», проходив повз якісь городи і раптом випадково помітив за якимсь тином прямо в бур'янах
обидві половини старого пам'ятника Кобзарю в кожусі. Нижня половина лежала горизонтально і її
майже не було видно в лопухах. А верхня (погруддя) стояла вертикально і я добре її роздивився і
запам'ятав.
Тому, розглядаючи Вашу роботу «Портрет Т.Г.Шевченка», мені в пам'яті з моїх спогадів і згадався
реальний епізод з мого життя - випадкове знаходження занедбаного погруддя пам'ятника Шевченку в
українському кожусі...
Щиро дякую за справжню українськість Вашої роботи!
P.S. Якщо Вам, можливо, буде цікаво, Ви можете переглянути в Інтернеті створену мною невеличку
сторінку про хутір Кононове-Івасів та моє паломництво на мою Батьківщину (я народився 2 березня
1947-го року на традиційній українській печі в традиційній українській сільській хаті мого діда Івана
Семеновича і бабусі Ірини (Оришки) Савівни Демченків на хуторі Кононове-Івасів Шевченківської
сільради) за наступною адресою: http://1ua.com.ua/c149758
*Примітка: Титаренко Лариса Вадимівна – дружина Петровичевого троюрідного брата по материнській
лінії, звенигородського майстра художньої гончарно-керамічної справи Василя Миколайовича
Титаренка.
З повагою та побажанням нових творчих успіхів
Петрович (Демидюк Федір Петрович)
м. Харків, Слобідщина, Україна


  Оце  таку  оповідку прислав мені  мій Інтернетовський  друг!

З Днем СоборностіШановний друже спів-українець!

Обезнаціоналені олігархо-бандити, які зараз захопили владу,  самі собі за  неправедну мету поставили нещадний грабунок не рідної для них країни і ненависного їм простого українського народу.  
 
Для прикриття цього злочину вони залучають до цього процесу «подільників» - значну частину російськомовного населення старого совєцького  кшталту, пропагуючи йому створення у  захопленій ними Україні (принаймі – у Східній її частині) модель штучної обезнаціоналеної держави тоталітарного типу на зразок путінської, тим самим надаючи їм – цій частині свого просовєцького електорату (який як і в совєцькі часи був і є зараз однією з націоналпнеправедну в Україні) примарний привілей  деякої зверхності над більшістю українського етносу («когутов» - як презирливо вони нас називають) .
 
Під терміном  «український етнос» мається на увазі - українці різної етнічної приналежності  - у тому числі і росіян, - які вважають себе українцями за менталітетом, історичною памяттю і ландшафтною самоідентифікацією, які не хочуть бути «п’ятою колоною» якоїсь іноземної держави і сомоусвідомлюють себе як громадяни Суверенної України.
 
На Сході України ця п’ятиколонна «бєлая кость» як правило зосередилась у великих промислових центрах, куди була переміщена по совєцьким  розмиво-антинаціональним рознарядкам ще за капеесесівської доби, яка і тоді, і зараз вважає, що де-факто столиця її держави – це як і раніш - Москва і тому за ними завжди маячить їх тоталітарний ангел-охоронець - «Рука Москви».
 
Ніякої Соборної України, а тим  більше - Української - вони знати не хочуть і готові голосувати  навіть за відторгнення частини України на користь Росії – для створення так званого 5-го Південно-Західного федерального округу Росії.
 
Отака реальність з точки зору Петровича за станом на 22 січня 2013-го року і це трохи наганяє сум.
 
Єдине, що трохи слабо втішає – це час!
 
З кожним роком голосів «Назад в СССР!», «Восток Украины – часть России!» або  «Крім Восток Украины – часть России!»серед навіжених «п’ятиколонників» все меншає і меншає.

Підростає нове покоління свідомих громадян України.
 
ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?

«Де зараз ви, кати мого народу,
де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води
Вже злоба ваша чорна не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа. 

Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
- Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!» 

Василь Симоненко


То ж, - З Днем Соборності, мої любі спів-українці!

З найкращими побажаннями,

Петрович

(м.Харків, Україна) - Демидюк Федір  Петрович