|
ПостЄвро-2012
(коментарі українця)
Перед початком і під час футбольної першості Євро-2012 сталося кілька подій міжнародного і місцевого значення, які не могли не привернути увагу кожного українця, котрий любить свою націю.
* * *
Насамперед маю на увазі суд, який влаштували німці над Іваном Дем’янюком. Над людиною, котру через брак доказів не зміг визнати винною ані ізраїльський суд (хоча Дем’янюка звинувачували, що він у німецькому концтаборі вбивав жидів), ані американський. А ось діти і внуки німецьких нацистів, що знищили мільйони українців, змогли його засудити. Вони провели показовий судовий процес, який можна трактувати як покарання останнього нациста. Цим нацистом потомки найбільших злочинців ХХ століття призначили Дем’янюка. Тепер у німецьких підручниках з історії можна буде писати, що у 2012 році справедливий німецький суд посадив до в’язниці останнього жорстокого нациста, а саме – українця Івана Дем’янюка. І не будуть більше німецьких школярів мучити докори сумління за звірства, вчинені їхніми предками, бо нацистами, виявляється, були не вони, а українці.
Теперішня українська влада на це ніяк не відреагувала. Не дивно, бо тих примітивних злочинно-олігархічних типів цікавить тільки процес збагачення, а українців вони просто ненавидять. Натомість керівник Німеччини фрау Меркель заявила, що в Україну на Євро-2012 вона не приїде. І на мою думку питання тут не в Тимошенко, головне – показати українців винними, зробити з них офірних цапів.
* * *
Не пропустили шансу вкотре очорнити українців і російські кіношники, випустивши побудований на історично неправдивому сюжеті фільм про матч київського «Динамо» з німецькою командою «Люфтваффе» в часи, коли у Києві панували німці («героїчна» Червона армія не змогла його захистити і дременула аж під Москву).
За основу для сценарію взяли повість Петра Федоровича Сєверова і Наума Абрамовича Халебського «Послєдній поєдінок». Про цю книгу навіть на російському сайті http://lib.rus.ec/'>http://lib.rus.ec написано: «Однак твір цей не є документальним. Автори повісті відібрали з фактичного матеріалу лише ті ситуації, які вони вважали найбільш важливими».
Ведучий програми Першого російського каналу «Іскатєлі» Андрій І (А. Хорошев) недавно показав, що все написане у книзі Наума Абрамовича і Петра Федоровича є суцільною вигадкою (http://forum.arjlove...>http://forum.arjlove...). Насправді футболісти київського «Динамо» залишилися в окупованому німцями Києві (могли ж піти в партизани чи відступити разом з рідною армією), пішли працювати на хлібозавод, де грали за заводську футбольну команду і навіть стали чемпіонами міста. Вони справді провели кілька матчів проти німецьких команд, але серед них не було ніякого «Люфтваффе». Це були любительські команди різних військових частин. У всіх матчах кияни перемогли німців, та ніхто їх за це не вбивав. Після закінчення сезону арештували 9 футболістів за доносом, у якому повідомлялося, що вони підсипали до муки товчене скло (між іншим, хліб із цієї муки їли не лише німецькі солдати, а й прості кияни). Чотирьох з них німці розстріляли, але не за футбольну перемогу над німцями і навіть не через історію зі склом, а з інших причин. Наприклад, одного з ув’язнених футболістів розстріляли за те, що він виявився штатним працівником НКВД. Після війни багато з них продовжили грати за футбольні команди вищої ліги СРСР.
У
фільмі ж «Матч» російські пропагандисти фантазують щодо героїзму і високих
моральних засад футболістів, зате українців показують у доволі непривабливому
вигляді.
* * *
Підспівали німцям та росіянам і Нідерланди. Там закликали дружин не пускати чоловіків-уболівальників в Україну на Євро-2012, оскільки українки дуже красиві (це правда) і всі легкої поведінки (брешуть негідники). На їхніх телеканалах навіть з’явилася реклама під назвою «Стримай його вдома» за участю знаних у країні людей.
Тепер всім мало стати відомо, що то не в Голландії легалізована проституція, не в Амстердамі діє квартал Червоних ліхтарів та вільно продаються наркотики, а в Україні голландські хлопці можуть втратити цноту, бо всі дівчата тут буцімто курви.
Виглядає, що простодушні голландські футболісти повірили своєму телебаченню і цілісінькими ночами марно вишукували наших красунь. Потім невиспані гравці виходили на поле і бігали ледве переставляючи ноги, через що не записали до таблиці жодного пункту.
* * *
Наступний антиукраїнський крок зробили англійці. Країна, чиї футбольні вболівальники понад чверть століття тому вчиняли на стадіонах і вулицях міст дикі побоїща, котрі інколи закінчувалися смертельними випадками, чиїх фанатів не впускали до Європи і часом навіть забороняли збірній команді Англії грати в присутності нестриманих англійських прихильників, раптом випустила на телеекрани «склепаний» під документальний фільм «Стадіони ненависті», у якому цинічно неправдиво показано українських, особливо донецьких любителів футболу. Вони виглядають жорстокими, схильними до авантюрних бійок, а Україна представлена расистською державою, у якій перебування англійських фанів може бути небезпечним. Долучився до цієї брудної справи і колишній гравець англійської футбольної збірної негр Сол Кемпбел, котрий як істинний британський джентльмен, що піклується долею рідної нації, заявив: «Залишайтесь вдома. Дивіться чемпіонат по телевізору. Не треба ризикувати. Тому що назад ви можете повернутися в домовинах». Себто, англійці спробували переконати світ у тому, що не їхні, а українські вболівальники є бандитами та расистами.
Приємно, що англійських фанів зустріли в Україні прихильно, щиро опікувалися ними, добре годували і не шкодували для них пива. Захоплені таким прийняттям англійці 18 червня ввечері пройшлися маршем по Донецьку із «домовиною Сола Кемпбела», щоб показати своє відношення до його заяв. На труні був напис «Ти не правий, Кемпбел», а в самій труні лежав англійський вболівальник з маскою злощасного Кемпбела на обличчі.
Темношкірий прихильник футболу Піт Харпер із Шеффілда заявив, що народ України прекрасно до нього ставиться: «Заклики Кемпбела просто смішні. Мене чудово прийняв український народ».
* * *
Перед грою зі збірною командою Швеції російський журналіст подарував головному тренерові футбольної команди України Олегові Блохіну поему Олександра Пушкіна «Полтава», на що Олег Володимирович відповів: «Давайте завершимо тему Полтавської битви. Завтра нас чекає інша битва. Гратимуть дві команди і головне, щоб ми показали хороший футбол». Натомість футбольний коментатор Віктор Вацко на телеканалі «Футбол» висловив побажання, щоб наші хлопці влаштували шведам «Полтаву».
Дивно, що 34-літній уродженець Львова, який закінчив львівську СДЮСШОР №4 в часи вже незалежної України, потім факультет журналістики Львівського університету, грав у чемпіонаті області за «Карпати» (Кам’янка-Бузька), «Гарай» (Жовква) та команду Соснівки сприймає те, що сталося під Полтавою у 1709 році, як українську перемогу.
Хочу нагадати, що за рік до Полтавської битви сталася Батуринська трагедія – захоплення і знищення московськими військами 2 листопада 1708 року столиці гетьмана Мазепи Батурина і його мешканців. В ході цих дій були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі. За різними оцінками загинуло від 14 до 15 тисяч батуринців. Саме місто за наказом казнокрада Меншикова було пограбоване, в тому числі й православні храми, потім спалене, а церкви знищені. Тогочасні французькі газети писали: «Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів… Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства».
Хіба не знає Віктор Вацко, що гетьман Мазепа за допомогою шведського короля прагнув повернути Україні незалежність, а після Полтавської битви Україна попала у багатовікове московське рабство? Петро І відразу взявся активно ліквідовувати українську державність і людність, права і вольності українців, самостійне українське військо, розташовувати в українських містах російські війська, утримання яких лягало важким тягарем на місцеве населення. Потім відбулося зруйнування Запорізької Січі, закріпачення українського народу, поступове нищення української мови, церкви, традицій. В минулому столітті російські більшовики жорстоко розправились з Українською Народною Республікою, влаштували штучний голодомор, масове вбивство і депортацію свідомих українців Галичини у 1940-50-х роках.
Скористався плодами Полтавської битви і телеканал Віктора Вацка «Футбол», перейшовши виключно на російськомовні коментарі після завершення кожного з матчів Євро-2012. Посадили перед камерою нового російськомовного базіку-коментатора, який разом з такими ж російськомовними «спеціалістами» (ніби розумних україномовних знавців футболу у нас немає!) захоплено «об’яснял, что проісходіло на полє».
Все це наслідки «Полтави», про яку Ви, пане Вікторе Володимировичу, чомусь говорите як про щось переможно-щасливе для українців.
* * *
На одному з телеканалів промайнула інформація, що і перед грою наших футболістів зі збірною Франції у Донецьку російські журналісти подарували Олегу Блохіну вірш Михайла Лєрмонтова «Бородіно», вважаючи, мабуть, що Росія у Бородінській битві перемогла французів. Але на передматчевій прес-конференції Олег Володимирович на запитання чи вплине якось на гру результат останнього матчу між Україною та Францією відповів: «Давайте ще згадаємо, кому ми 20 років тому програли. Або взагалі Бородіно згадаємо ... Зараз вже зовсім інша команда, ніж та, що програла Франції 1:4 рік тому». Відповідь більш ніж очевидно показує, що головний тренер збірної України не вважає Бородінську битву переможною для Росії. На відміну від російських ура-патріотів.
У битві під Бородіно після 12-годинного бою французька армія захопила російські позиції в центрі і на лівому крилі, але після припинення бойових дій відійшла на вихідні рубежі. Наступного ранку князь Кутузов дав наказ негайно відступати у зв'язку з великими втратами і через наявність у Наполеона великих резервів, які поспішали на допомогу. Втікаючи від французів, російська армія спалила Москву і дременула далі, про що великий російський поет і патріот Михайло Лєрмонтов написав: «Москва, спальонная пожаром, французу отдана» (щось подібне Червона армія зробила у 1941 році з Києвом, залишаючи його німцям). Хоча перед битвою командир звертався до воїнів: «Рєбята! Не Москва ль за нами? Умрйомтє ж под Москвой, как наші братья уміралі!».
Однак імператор Олександр I оголосив Бородінську битву як перемогу, удостоївши Кутузова звання генерал-фельдмаршала з винагородою 100 000 рублів (решті воїнів було видано по 5 рублів кожному). З тих пір у російській, а за нею й радянській (крім проміжку 1920-1930-х років) історіографії встановилося відношення до Бородінської битви як до фактичної перемоги російської армії. Хоча зарубіжні історики, до яких у наш час приєднався і ряд їхніх російських колег, розглядають Бородіно як безперечну перемогу Наполеона.
Унаслідок Бородінської битви російська армія втратила 45 тисяч чоловік, про що говорить напис на Головному монументі на Бородінському полі, встановленому у 1839 році. За деякими даними втрати росіян становлять 58 тисяч чоловік. Якщо до цих втрат додати ще й спалену та віддану французам Москву і порівняти з втратами французької армії, що становили 30 тисяч чоловік, то про яку перемогу російської армії у Бородінській битві можна говорити? Вона стала тяжкою поразкою, особливо прикрою через здачу ворогам столиці – рідної Москви.
Але москаль є москаль: як не збрехне, то не дихне. Росіяни і присталі до них «русскіє» інших національностей називають Великою перемогою навіть результати Другої світової війни, у якій втратили понад 40 мільйонів осіб. Тоді як німців на Східному фронті загинуло трохи більше 2,1 мільйона. Отже, треба було покласти 19 чоловік, щоб вбити одного німця. Дорога ціна перемоги!..
То не Велика перемога, яку сьогодні святкує отой 20-й, що залишився живим (здебільшого це колишні енкаведисти, смершівці, «вояки» заградотрядів, працівники тилу та інтендантських служб. Справжні фронтовики з поваги до сорока мільйонів полеглих не вважають за можливе парадувати у цей день). Навпаки, це велика трагедія, яку потрібно оплакувати та молитися за тих дев’ятнадцятьох загиблих, що в більшості випадків невідомо де поховані.
* * *
Перед грою з Францією гімн України з тих футболістів, що вийшли на поле, не співали тільки Воронін і Назаренко, а серед тренерів співав тільки Андрій Баль. Щось подібне було й перед грою зі збірною Англії. Натомість англійці, які перемогли нашу збірну, у всіх матчах співали усі – включно з тренерами.
Хто як любить свою Батьківщину, той так і має.
* * *
16 червня в групі А відбулися останні матчі: Греція – Росія (1 - 0) та Чехія – Польща (1 – 0). Враховуючи російськомовне засилля в телевізійних футбольних репортажах, я спостерігав за подіями на полі по телевізору, але коментарі слухав по радіо «Ера», де знаменито працювали Михайло Герасименко з Олександром Журахівським. Пан Михайло казав, що палко вболіває за Росію, яка постійно атакувала греків, але рахунок був не на її користь. Врешті-решт він не втримався і, перейшовши на російську мову (я йому за це не дорікаю), з насолодою майже проспівав: «Атакуй нє атакуй, всьо равно получішь… шайбу». Закінчуючи репортаж, він перейшов уже на англійську: «Ґуд бай, Раше!».
Для справжнього українця то був приємний день…
* * *
Судити гру між командами Англії та України доручили угорській бригаді арбітрів. Головний суддя – Віктор Кашшаї, допомагали йому судді лінії Дьєрдь Рінг і Габор Ереш та арбітри за воротами Тамаш Богнар й Іштван Вад. Гра була надзвичайно напруженою, цікавою, але нефортунною для українців. Спочатку англійці забили необов’язковий гол, а потім угорські судді не зарахували очевидний гол, який у відповідь забили українці.
Мені відразу згадалися слова сапера Водічки «Ти мадярів не знаєш» і я вирішив трохи освіжити в пам’яті те, що говорили про угорців Швейк і Водічка у безсмертному творі Ярослава Гашека. Пропоную до уваги читача дещо з їхньої розмови:
«Солдат боявся запізнитися на обід і тому сказав:
– Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші. Тоді Водічка попросив його не дуже розпускати губу.
– Щастя твоє, що ти чех. Коли б ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця…
Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що його тюрма не зламала й не похитнула його переконань, несподівано наступив на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і загорлав на нього:
– Взуйся, лобуряко!
– Я ж чекав, що він обізветься, – невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, – бодай би хоч раз гавкнув, тоді б я йому роздер від вуха до вуха його мадярську пащеку…
– Коротше кажучи, мадяри – шваль – закінчив старий сапер Водічка свою розповідь, на що Швейк зауважив:
– Інший мадяр не винен у тому, що він мадяр.
– Як це не винен? – гарячкував Водічка. – Кожен з них винен».
Тепер я розумію чому сапер Водічка так ненавидів мадярів.
* * *
Виключно російськомовні післяматчеві шоу влаштовував телеканал з прекрасною назвою «Україна». І ось надають слово Василеві Кардашу. Я полегшено зітхнув – сподівався, що вони вирішили трохи українізувати свій канал, якому більше підійшла б назва «Хохлуйщина». Але Василько – добре виголений, прилизаний, незле одягнутий – несподівано почав промовляти російською мовою. Мабуть не зміг він примусити себе говорити рідною мовою у присутності Іріші Блохіної. Це мене вразило навіть більше, аніж побажання Вацка збірній України влаштувати шведам Полтаву. Бо цей хлопець, народжений на святого Василя у Львові, вихованець Стрийської ДЮСШ і Львівської СДЮШОР «Карпати», який закінчив Львівський інститут фізичної культури і грав за футбольні команди Кам’янки-Бузької, стрийської «Скали» та львівських «Карпат» виглядав ганебно, по-підлабузницьки зі своїм русскоязичієм.
На жаль, не він один такий перевертень. Навіть Дмитро Чигринський, який ще донедавна давав інтерв’ю тільки українською, після повернення з «Барселони» раптом заговорив російською. Виглядає, що в Іспанії Дмитрик замість того, щоб сумлінно тренуватися, вивчав російську мову, за що його й відправили назад у Донецьк.
Пригадую як чудово спілкувався українською Олександр Шовковський. Та в останні кілька років – тільки російською. А можливо україномовні футболісти не мають права грати за київське «Динамо», яким заправляють російськомовні українські євреї?
Що вже говорити про Андрія Шевченка? Генетичний українець з таким славним українським прізвищем, народжений у крихітному українському селі Двірківщина Яготинського району, виколисаний у колисочці, власноручно зробленій його дідусем українцем Григорієм, десять років провчившись у київській школі, ніколи не сказав українського слова в українських (щоправда, вони належать не українцям) засобах масової інформації. Хоча добре вивчив італійську та англійську мови.
Ще один «твердо-русскоязичний» – Владислав Ващук, мати якого чудово розмовляє рідною Богом даною мовою. До цього переліку можна додати ще багато відступників від батьківської української мови, серед яких і чоловіча краса та безумовна гордість України – брати Клички.
Правда, є й приємні винятки. Насамперед маю на увазі Анатолія Тимощука та Героя України Сергія Назаровича Бубку. Останній виріс у російськомовному Луганську, де після влаштованого комуно-більшовиками геноциду 1932-33-ого років запанувала російська мова, бо ці землі після жахливої смерті мільйонів українців були заселені північно-східною голотою. Свій геніальний талант легкоатлета він демонстрував у складі радянських команд, де безальтернативно панувала російська – як мова керівної комуністичної партії. Але після постання Незалежної України Сергій Назарович вивчив українську і постійно спілкується рідною мовою.
Отож, звертаюся до відомих молодих генетичних українців, які чомусь стали російськомовними – і до спортсменів, і до політиків, і до бізнесменів, і до діячів культури, мистецтва, шоу-бізнесу. Для багатьох молодих українців ви служите прикладом та ідеалом і вони наслідують вашу поведінку. Ваша російськомовність веде до русифікації України та знищення української мови, що є великою провиною перед вашими предками, природою, перед Господом Богом. Звертаючись до таких русскоязичних великий білорус Янка Купала писав, що не може півень співати по-солов’їному, а соловей кукурікати. Кожен є прекрасний таким, яким його створив Всевишній; все на нашій планеті є безцінним і його треба берегти.
Заміна рідної української мови на чужорідну російську зовсім не означає, що ви стали кращими чи вищими від решти українців, яких вороги нагородили різними непристойними прізвиськами, намагаючись показати нас відсталими та недолугими. Насправді ви належите до нації, історія, побут, традиції котрої сягають трипільської культури, якій понад сім тисяч років. А за вашу російськомовність, незважаючи на ваші таланти, красу, силу, заможність, кожна нормальна людина будь-якої національності зневажає вас як таких, що зреклися рідного племені. Навіть останній бомж-кацап не вважає вас і не вважатиме ваших дітей та онуків своєю рівнею. Нація, мову якої ви по-рабськи облесливо використовуєте, російськомовних українців називає хохлами, в кращому випадку малоросами, а україномовних – мазепинцями, петлюрівцями або бандерівцями.
* * *
Ведуча львівського телебачення сказала, що такого напливу чоловіків як під час Євро-2012 Львів не бачив з часів татаро-монгольської навали. Образила москалів, бо саме під час навали 17 вересня 1939 року їх «навалило» до Львова найбільше. Слід зазначити, що татаро-монголи за якийсь час «звалили», а москалі?
* * *
Дивний факт: дуже слабо на Євро-2012 виступили представники країн колишнього соціалістичного табору, натомість три із чотирьох команд, які грали у півфіналі, представляли країни колишнього нацистського табору.
* * *
Чи варто було Україні проводити такий дорогий захід як Євро-2012? Так, бо щось-таки залишилося, а гроші нинішня влада все одно розікрала б.
Василь Крокопів
30 липня 2012
|
| Закрити |
