Іван Вішован

          Олекса Довбуш

'Зайшов раз чоловік під гору Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. Підважив. Дивиться - а то є печера. Зайшов він - а там повно усякого багатства. Так роздивився він, є, шо брати на дев'ятеро коней. Набрав він грошей скільки зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори - ого. Пропало. І сліду не було'… Це одна із легенд про скарби Довбуша. У Карпатах таких сотні. Довбушеві скелі, Довбушеві печери, Довбушеві камені, Довбушеві скарби… Як пояснити назву Рахів? Місце, де Довбуш рахував гроші. А чому зветься Ділове (село, де розташований один із географічних центрів Європи)? Та тому що Довбуш тут ділив гроші. А хто ж такий той Довбуш? Ну, розбійник, український Робін Гуд… Житель Західної України додасть, що Довбуш - то ватажок карпатських опришків. Але і в Східній, і в Західній Україні мало хто з неісториків зможе детально розповісти про те, хто такий Довбуш, коли він жив і чим займався.

Так хто такий Довбуш?..

http://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: right;'>     Опришки

Період повстань в Україні (XVI-XVII ст.) відбився в Українських Карпатах у вигляді опришківства. Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів та багатіїв і, ніби то, роздавали награбоване бідним. Що грабували панів - то чиста правда, але наскільки щедро вони ділились награбованим - достеменно невідомо. Більшість істориків стверджують, що в опришки йшли не з ідейних міркувань, а з метою швидкої наживи. В Карпатах складалась така ситуація, що енергійні, пасіонарно заряджені чоловіки йшли працювати пастухами на полонини. Там вони були вільними і незалежними від панів, тому їх не дуже хвилювало панське свавілля. Більшість тих, хто залишався у селах (у долинах), були дуже сильно прив'язані до своїх сімей та господарств, тому не наважувались повставати супроти панських утисків. От і йшли у опришки переважно нічим не обтяжені відчайдухи, або люди, яким не було вороття до звичайного життя через скоєні злочини.

Загони опришків не були чисельними - півтора-два десятка чоловік - ось і весь загін. Але вони прекрасно знали місцевість і були практично невловимими. Напади були раптовими Опришки забирали все найцінніше, часто вбивали власників, підпалювали будинки й зникали у невідомому напрямку. Прикарпатські пани жили у постійному страху перед грабіжниками з гір. За панський страх опришків сильно поважав простий люд. Про них складались легенди, народ наділяв їх нелюдськими якостями. Радянська система називала опришків повстанцями проти влади Речі Посполитої. Але опришківський рух лише спорадично був справді повстанським.

http://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: left;'>Передвісниками опришківства були повстання Мухи (в XV ст.) та Андрія Барула. Але дійсний початок руху опришків стався у часи Хмельниччини - це був результат гетьманського заклику до всенародної боротьби з панами. Найбільший загін зібрався під керівництвом Семена Височана з Отинії, кажуть, що він налічував 15 тисяч чоловік. Менші загони створились по всьому Покуттю та Гуцульщині. Хмельниччина блискавкою пронеслась Західною Україною і згасла, але Підгір'я розхвилювала вона надовго.

Новий поштовх опришківського руху стався в період другого приходу Хмельницького у Галичину. Опришки тоді почали не лише нищити поміщицькі двори, але і здобувати села та містечка. Найвідомішими ватажками другої половини XVII століття були Дрозденко (в 1665 році діяв у Наддністрянщині) та Нестор (в 1683 році спійманий у Ділятині). Майже десять років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для панів був Іван Пискливий. В 1704 році з'явився в Карпатах ватажок Пинта. Народні перекази донесли до нас історію про його сміливий напад на велике місто Косів. Але жоден з ватажків не може порівнятись із сином убогого комірника з Печеніжина - Олексою Довбушем.

Довбуш.

Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 - рік народження Довбуша, 1738 - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 - день вбивства Довбуша.

Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.

Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш з дитинства був свідком панської сваволі, шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів. Молодий Олекса без сумніву не лише чув від селян та гірських пастухів про опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах, де вони часто зупинялись, щоб відпочити та отримати інформацію про життя у долах.

http://ukrainaincogn... alt='Олекса Довбуш' title='Олекса Довбуш' width='219' height='289' style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: right;'>З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році - вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком - вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.

Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші - Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.

http://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: left;'>Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився із селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.

Загін Довбуша діяв блискавично і без шансів для панів. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина - майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.

Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли слізні прошення прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами спрямувати у гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний загін смоляків* на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом - 'волоською ротою' - виступив проти опришків.

Але загін Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського війська, Довбуш змушений був відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав 'конспіративну квартиру'. Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.

http://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: right;'>Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із оточення.

Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.

Дуже часто 'на п'яти' Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Цей маневр був достойним великих полководців. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли 'снайпери'. Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. 'Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…' (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).

http://ukrainaincogn... width='229' height='283' style='margin: 7px 10px; border: 0pt none; float: left;'>Один з найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, у Борщів. Там він наскочив на маєток полковника Костянтина Злотницького - значного польського магната, що вирізнявся особливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував Злотницького перед тим як вбити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку кривавого полковника. Історично задокументовано фразу, сказану Олексою Злотницькому 4 травня 1744 року: '…не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу - щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно - все одно вмреш у лютих муках'.

Панічний жах посіяв Довбуш цим нападом серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми, що за гріхи прийдеться платити життям. І з новою силою почалося полювання на Довбуша. Повсюдно по селах та шляхах стояли патрулі. Та марно…Зрозуміли пани, що власними силами здолати Довбуша буде вкрай важко, тому почали шукати допомоги у місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих газд: Микола Дідушко - дуже багатий хазяїн із Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення, які мали знищити Довбуша.

http://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: left;'>Довбуш довідався про змову. Тяжко стало ватажкові на душі. 'Я ж за них…'. Кажуть, що вирішив тоді Олекса закінчити опришкувати і виїхати у Молдавію, але спершу покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то байка, адже судові документи вказують на те, що Олекса був одруженим і на те, що у 1741-1745 роках його дружина знаходилась у загоні. Отже, Дзвінчук був багатим селянином із Космача, але не настільки багатим, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу із Дзвінчуком, взяв з собою лише двох людей.

Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка і Дідушка, тому знав, що скоро його черга. Уявіть собі, який панічний страх охопив Дзвінчука, коли той почув собачий гавкіт та побачив у дворі опришків. Першим ішов сам Довбуш.

'- Відчиняй!

- Штефан на косовиці у пана, - відказувала мати Дзвінчука.

- Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід'хаті йшов.

- Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове - рєту-йте!..

Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, і двері відхилилися.

Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук' (з повісті Гната Ходкевича 'Довбуш').

Через випадковість та дурницю закінчилося життя Ричарда 'Левове Серце', Фрідріха Барбаросси, Петра Сагайдачного. Так само скінчилося життя великого опришка. Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.

Виступ Олекси Довбуша став найбільш яскравою сторінкою в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Народ не забув свого заступника. Сотні легенд та міфів про Довбуша ще й сьогодні гуляють Карпатами.

'Біля села Зелена є гора Довбушєнка. Прийдіть, запитайте найменше дитя - і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, лій заливав у бербениці й ховав у печері. І кажуть, що той лій, одяг, зброя та золото - усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер то ті комори позамикалисі гет, плити засунулися і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але тоhttp://ukrainaincogn... style='margin: 7px 10px; border: 0px; float: right;'>пусте'…

Іван Вішован

Історичні пам’ятні місця на Гуцульщині

На Гуцульщині є історичні пам’ятні місця, які свідчать про зв’язок краю із давно минулим.

В першу чергу, це Овідова гора й Овідове озеро - два місця в гуцульських горах, коло Кутів, поміж Тюдевом і Великим Роженом. Пов”язані вони з іменем славного Овідіуса, який тут перебував у вигнанні (Публій Овідій  Назон 43 р.до н.е. – бл. 18 р.н.е.) – римський поет. В останні роки життя перебував у вигнанні. Похований у місті Констанца на території Румунії). Відомо, що частинами Дакії та Панонії були нинішні Покуття і Буковина і вони були місцем вигнання давніх римлян. Подібно ж коло Сольної та Південній Буковині (тепер Румунія) є скала, звана Овідовою. В ній є місце для  спочинку;  там колись мешкав якийсь пустельник або чернець, давній монах. Щось схоже є і в Раковцю над Дністром, де у вапняковій скелі ще видно сліди фарби над видовбаним ложем, де також мешкали монашки. Там же мав бути колись навіть образ Матері Божої, намальований тими же монахами.  А коли неподалік було вже збудовано замок для охорони від татар, вдів і сиріт його перенесли туди. Пізніше цей образ дістався церкві у тому ж Раковцю. У 1848 році церква згоріла, у пожежі пропав і образ Божої Матері.

Можна тут також згадати про родину Ласкаріщуків, яка у другій половині ХІХ ст. мешкала у Жаб”єму. Ці люди відрізнялися з-поміж земляків високим чолом і орлиним носом грецького типу. А як відомо, останній грецький імператор – візантійський цезарь Теодор Ласкаріс, який довгий час 

гостював у галицького князя в Галичі над Дністром, шукаючи та подібно до Андронека, візантійського імператора у 1183-1185 р.р., схову у русичів. Очевидно,  що ця родина була його нащадками, що ще раз доводило давність гуцульського племені на цій землі. До пам’ятних історичних місць Гуцульщини можна назвати і пам’ятний знак біля с.Ділового (Трибушан) на Рахівщині, про що вже йшлося у першій частині матеріалу.

http://carpathy.nadv... alt='' style='margin: 7px;'> http://carpathy.nadv... alt='' width='249' height='408' style='margin: 7px;'>  http://carpathy.nadv... alt='' width='244' height='408' style='margin: 7px;'> http://carpathy.nadv... alt='' width='244' height='407' style='margin: 7px;'>

Іван Вішован

 СТАВЛЕННЯ ГУЦУЛІВ ДО ЗБРОЇ, АРМІЇ І ПОЛІТИКИ

  Як відомо, гуцули мали охоту до бою. Видно то було з їхніх вільних тп весільних забав, уміння кидати топірцями чи важкими сокирами, влучно стріляти з давніх штуців і янчарок (старовинені воєнні рушниці з гвинтовими нарізами в стволі). Зрештою, це видно було з їхнього вбрання , а найбільше зі сміливої постави і традиційної погорди. Усе це вказувало на те, чому молодий гуцул називав себе легінем, бойовим мужем.Вже згадувалося, що до 1848 року кожен гуцул мав доволі зброї,  доки її не було вилучено з державних міркувань австрійцями (боялися повстань).Після цього гуцулові зі всієї зброї залишилися лише сокира і топірець. Правда, спритність у володінні ними, сама сміливість горян робила їх і надалі грізними для супротивників. Також відомо, що гуцули  не мали відрази до виконання звичайної військової повинності, а тому у кожному селі серед тих, хто відслужив у війську, було багато підофіцерів (молодших командирів). Кожен гуцул, якого призивали до війська, не нарікав, хоч йому було тяжко розлучатися з горами, промовляв: 'Раз мати родила, раз треба умирати”. За пару набоїв швейцарсьбкого пороху (білий та дрібонький) гуцул був готовий до великої послуги, наприклад,пару днів (аби лиш не був голодний) проводити гостя крутими гірськими доріжками.

http://carpathy.nadv... alt='' style='margin: 7px; float: left;'>

Жодо поглядів гуцулів на політику, то вони були практичними.  Говорили так:”Як звав так і звав, коби що дав”. Коли 1861 року обирали послів (депутатів до австрійського парламенту), то вони казали відкрито 'Най все небуде ліпше, бо гляба, але коби нам не було на верхах гірше”. Самі себе називали:”Ми справидливі гуцули, тай питомні русини” (українці). Не було чути у них і жовчної злоби до поляків, угорців, австрівців: Най вони нічого не провинили”. У гуцулів, як відомо, не було панщини, а існували лише добровільні данини (податки), згодом замінених бараничі товари, а далі на ярчука, барана від полонини. У кінці зупинялися на вівці з ягням.

На згадку про татарів у гуцула спалахували іскорки в очах. Лівою рукою він мимоволі підкручував вус, а правою стискав топірець і одночасно сміливо озираючись довкола, ніби когось шукаючи. То в їхній крові була закладена ненависть до тої дичини, що вогнем колись нищила наш край. Про чорний шлях пам”ять не згладилась і нині.

В цілому погляди гуцулів були помірнованими.  Попри свою вроджену буйність були терпеливими і спокійними при вирішенні спорів хоч не відповідне уподаткування (податки) було вагомою причиною для невдоволення. Жоден гуцул не ласився на чуже.

На злість або ненависть, а братня і християнська милість вселилася у серця більшості гуцулів, що єднало простий нарід у єдине ціле.

У турботах гуцул гуцулові казав: 'От, не забувайся, але постарайся і тому треба спільного бажання, а решту якось буде”.

ХАРАКТЕР І МОРАЛЬНІСТЬ ГУЦУЛІВ

До позитивних рис гуцулів належала їх гостинність, добродушність, щирість, чутливість, гонорність і гордість за свій народ. Правда,  гордість – то вже традитційне. І переходила вона, скоріше, у пихатість. А що до гостинності гуцулів, то це визнавав кожний, хто звідав їхні околиці. Амбітність гуцулів така була іноді глибока, що до іншого про себе мовили у множині. Крім того, гуцули були відвертими, не мали підступності. Її можна було запримітити хіба що у мисливців, адже хитрість притаманна вусім стрільцям. Гуцул також завжди був веселий, навіть незважаючи на голод і холод. Послужливість перед чужими ніколи не переходила у лакузство (підлабузництво), бо гуцул тим гордував. Крім того, він завжди був акуратним у домі, а в убранні навіть вигадливим.

Усе то позитивні риси характеру, але на жаль, небракувало і злих, тобто негативних. Гуцули були честолюбиві і надзвичайно вразливі. Ніколи не забували зневаги або зробленої їм кривди. Опришківство, яке тривало на Гуцульщині довгі часи, часто маало своє джерело з боку небагатого у зневазі та кривді і полишило досі багаті слідив гуцульських переказах та піснях. Ще більше: донедавна можна було однайти межи гуцулами сліди певного роду корсіканської вендети, тобто родової боротьби (помсти), яка могла тягнутися довгі літа межи двома ворожими родами з ціллю знищити цілковито свого ворога.

Про честолюбність гуцульську свідчить наглядно велика церемоніяльність, що пробивається з усіх їх звичаїв та обрядів, Коли сходились два гуцули, то не віталися, як інші двома-трьомасловами, але цілим реченням запитів і одповідей, приміром: 'Добрий день куме! – Добре здоровля.- Як си маєте? Гаразд, Богу се тому дякувати. Ек ви ліпше? – Нічо собі, кумочку любий. А що коло вас? – Миром, фалабу. Дедик, мамка чи дуже? – Дужі, як ваші? Гаразд, Бог дав. Ек си вам літує? – Добре, як вам? Гаразд … - аж по сім починалася ділова розмова. Загалом гуцульський діалог дуже простий і говорить про велику самоповагу. Так само знав гуцул і іншим отдати пошану.

Гуцули не уміли цінувати часу. Наприклад, найняти провідника в горах чи то самого, чи то кінного  коштувало одинаково. Траплялося, дехто з гуцулів марнував свої набутки, особливо там, де отримав як жіноче віно (придане).

Відомо, що гуцули були надзвичайно гостинні. Воно радо вітали в хаті кожного прибулого, гостили у кожній порі, чим тільки могли і не жадали ніякої заплати; коли ж хтось напирався віддячити, говорили чемно: коли так хочете щось давати, то дайте дитині! Межи собою любили гоститися і для сего використовували кожну нагоду: хрестини, весілля, народини, храми (головне свято церкви) та ін.

Молодими гуцули помирали не часто, але за те була велика дитяча смертність. Так із 300 новонароджених помирало десьдо 250. Причсиною цього було і те, що матері власних дітей не годували грудьми аби бути вільними.

У подружньому житті гуцули були не дуже вірними, хоча повністю про це судити безсторонньо не можна. Причину, певно, треба шукати в тому що жили вони розлого, без нагляду.   І оплотом моральності для горян мала стати тільки церква. Інколи, медицина і добрий приклад.

ФІЗИЧНИЙ СТАН ГУЦУЛІВ У ДАВНИНУ

Гуцули визначалися міцною гарною будовою тіла, великою енергією, завзяттям, свободою в рухах, бо над ними не тяжіло ярмо неволі (панщини). При тому вони були сильними і кремезними, як личило справжнім горянам. З обличчя вони, в основному, смагляві, блондинів поміж них мало.

Чоловіки були високі ростом і  міцної будови, легкі на ходу і дуже витривалі. Могли іти цілий день швидкими кроками і, здавалося, що то їх зовсім не стомлювало. Часом провідник у горах, випереджаючи інших, ішов попереду, всідався на груні і, весело роззирався навколо певно урадований своєю прудкістю, діставав люльку (піпу) і викрешував вогонь. Коли порівнювалися з ним, знову ішов на перед. Груди у гуцулів були випуклі і широкі. Мужчини носили довге, кучеряве волося. Обличчя їхні пропорційні (мабуть круглолиці), зуби білі і густі, очі пильні  і проникливі, найчастіше чорні. Плечі були рівні і широкі, руки і ноги жилаві, очевидно від важкої роботи. Вони мали великий крок. На вигляд привабливі особливо старі гуцули, які вже мали сивину. Крім того, гуцули носили особливо підкручені вуса. Бороди заводили мало, хіба що старі чоловіки,  дивилися поважно, ніби в задумі.

Вони були легкими, мускулистами і сильними. Нараз чоловіки брав на плечі такий ковбок, що деінде двом хлопам було би що нести. Іншим разом він зарубував сокиров в ковбок і тяг його одною рукою до ріки  на сплав. А скільки сили мусів мати той керманич, що сплавлював пліт (дарабу) із грубих колод. Між ними траплялися хлопці, що приємно було дивитися: ріст високий, плечі широкі,  зір бистрий, ніс орлиний, чорне, буйне волосся, широкий черес від пояса аж до пахи, а рука (долоня) широка, що сісти на ній можна було. Такому із ведмедем  можна би поборотися. Гуцули були відважні, аж до відчайдушності, не боялися нічого і не дорожили своїм життям, приговорюючи: раз мати родила, раз умирати треба! Вони були добрими стрільцями.

Гуцулки були середнього росту, веселі, говірливі, і дуже кокетні, тому мали завжди усміхнені уста і пожадливість у погляді. По деяких селах трафлялися помежи ними красуні із такою делікатною церою, що якби перебрав їх у городську одежу, ніхто з вигляду не признав би, що се не дами, а тільки прості гуцулки. Однак, злидні, бідування, часті народження дитини, спричиняло,  що і гарні гуцулки поганіли та скоро  старіли так, що тридцятилітня молодиця виглядала на стару бабу.

Чоловіки і жінки  були дуже витривалі до усіляких змін температури, будь то навіть тріскучі морози. А часто уживані купелі давали їм змогу утримувати жвавість тіла і в літню спеку.

Ріст гуцулки був у межа від 5 до 6 стоп (1 стопа = 30 см).

Середня тривалість життя їх сягала 80-90 років, хоча в кожному селі можна було нарахувати по кілька мешканців, яким минуло понад сотню років.

Іван Вішован

ЗАЛІЗНИЦЯ НА ЗАКАРПАТСЬКІЙ ГУЦУЛЬЩИНІ

Однією з 'білих плям” в історії Рахівщини є будівництво залізниці від Ділового до Яблуницького перевалу. Тим більше, що в 1994 році виповнилося 100 років, як по ній проїхав перший поїзд. Тоді даний факт залишився непоміченим. А слід би, адже в житті людей та економіці району залізниця відігравала і відіграє значну роль і по сьогодні.Не забув щось-таки написати вихідець із селища Ясіня Василь Попадюк. Щоправда, публікація вийшла за кордоном, де і проживає. В 1986 році в м. Чікаго побачили світ спогади про будівництво залізниці, вміщені в 'Історії Гуцульщини” автором якої є М.Домашевський. Звичайно це досить мало. Але наведені скупі відомості, спогади і перекази окремих людей, вивчення цієї проблеми на місцях дає змогу дещо ширше висвітлити забутий

http://carpathy.nadv... alt='' style='margin: 7px; float: left;'>

історичний факт.Отже, якщо говорити про будівництво залізниці від Трибушан до перевалу, точніше до залізничної станції Вороненко, і зведення залізничних станцій Трибушани, Берлебаш, Рахів, Білин, Кваси, Ясіня і Зімір, то це відбувалося на прикінці 70-х. у 80-х. на початку 90-х років ХIX ст. за Австро-Угорщини. Роботи йшли одночастно у багатьох місцях. Головними майстрами – будівельниками були 'бараби” – так гуцули називали італійців з північно-східної Італії, частина якої перебувала під владою згаданої імперії.Відомо, що вони славилися як добрі фахівці по будівництву залізниць, тунелів, мостів, мурів, будинків, а також різноманітних бетонних споруд. Саме тому австро-угорські власті використовували працю італійців на прокладанні залізниці у Карпатах, котра б сприяла кращому використанню багатств Гуцульщини.Починаючи від Сиготу, головного місця Мараморського комітету, до складу якого входив і Рахівський округ, будівельники залізниці зіткнулися з надзвичайними труднощами, бо гориста місцевість, річка Тиса та гірські потоки змушували прокопувати декілька тунелів і зводити залізничні мости.До робіт австро-угорські власті залучали й багато місцевого населення, тобто гуцулів. Звичайно, їм доручали виконувати лише найнекваліфікованішу працю: земляні роботи, доставку каменя, підготовку насипу під колію (штрику), носіння шпал (шліферів) та іншу найважчу працю. Щоправда, людська пам”ять майже не зберегла імена тих гуцулів-штрикарів, як усіх їх тоді називали. До нас дійшли згадки про декількох з них  - це Василь Попадюк з Ясіня, Дмитро Семенюк з Берлебаша. Прокоп’юк з Рахова.Проте збереглися перекази очевидців, котрі розповідали про мало відомі факти, які мали місце під час будівництва залізниці. Наприклад, у одному з них йдеться про поширення заразних хвороб, від яких десятки, сотні людей помирали і їх зразу ховали поблизу колії, щоб уникнути зараження інших.Одним із джерел поширення холери був старий цвинтар у Берлебаші, частина

http://carpathy.nadv... alt='' style='margin: 7px; float: left;'>

якого була зруйнована, точніше розмита водою Тиси під час робіт. Як розповідали за свого життя Микола Семенюк і Василь Йонаш, старожили з Костилівки, головне русло річки в кінці села протікало там, де тепер знаходиться озеро в урочищі Жолоб, поблизу порівняно недавно побудованої колиби 'Плай”. Щоб прокласти залізницю, треба було відгородити високим насипом підмурованай мурами правий берег і по ньому прокласти колію, що і зробили. В ході робіт бурхлива і стрімка Тиса, поступово підмивала лівий берег, особливо під час сильних злив, де було старе кладовище (цвинтар).Перед очима робітників постало страхітливе видовище, коли по річці час від часу почали пливти домовини і залишки людських тіл. Це також стало причиною нового спалаху холери, від якої вмирало чимало людей.На жаль, ні письмові джерела, ні людська пам”ять не зберегли імена тих, хто проектував і керував будівництвом залізниці, А це були, без сумніву, першокласні спеціалісти-інженери. Про одного з них, безіменного, згадується в людських переказах. Він спроектував прокладання найдовшого тунелю на самому перевалі. Тунель прокопували з двох боків, а проектант скерував роботу двох груп робітників, щоб вони не розминулися і своєчасно зустрілися під землею. Але у визначений ним срок зустрічі не відбулося, і проектант застрелився. Роботи продовжувалися і через невеликий час ця зустріч таки відбулася.Ще важче встановити  прізвища тих майстрів-будівничих з північно-східної Італії, котрі прокладали залізницю через Закарпатську Гуцульщину. Але так судилося, що не всі з тих, хто залишився живим, повернулися додому. Окремі з них осилилися тут. Й понині в Діловому живуть нащадки італійців, які своєю працею створили собі рукотворний пам»ятник-залізницю. Це Мартиглоні, Манфреді, Корадіні, Голібарді.Серед семи залізничних станцій на Рахівщині найбільшою була в Ясінях, де розташувалося керівництво, зали для пасажирів, ресторан та житлове приміщення начальника станції, котрим протягом 20 років перед Другою світовою війною був чех Ян Сикора, а також депо. Вона була однією з найбільших на Закарпатті.В будівництво приміщення та залізничної станції у Ясінях, крім італійців, багато праці вклали місцеві гуцули. Їхнім керівником був Василь Попадюк-Базь, якого потім затвердилана цій посаді урядова австро-угорська комісія.Завершення будівництва залізниці на Закарпатській

http://carpathy.nadv... alt='' style='margin: 7px; float: left;'>

Гуцульщині, як згадується в третьому томі 'Історії Гуцульщини”, закінчилося урочистостями у Кошіпах (Словаччина) куди приїхав цісар Франц Йосип Габсбург. За його розпорядженням тією новою залізницею прибула на урочисті делегація гуцулів з Ясіня на чолі з Василем Попадюком-Базем. Тут гуцульська делегація була в центрі уваги і одержала багато подяк за добру роботу. Ця подія, напевно, відбулася не раніше 1894 року, коли почався регулярний рух поїздів по новозбудованій залізниці.Звичайно, авторові цієї статті не вдалося в повному обсязі висвітлити питання. Але хотілося б, щоб відгукнулися ті любителі-краєзнавці, а також всі бажаючі, нащадки будівельників нашої залізниці, які щось можуть доповнити із згаданої теми. Тим більше, що крім неї на Рахівщині функціонували вузьколійки – до Кобилецької Поляни, Богдана, де навіть курсували пасажирські поїзди. Подібні були у Великому Потоці  с.Костилівки (Берлибаш), у Студеному та Козьмешику с. Лазещина. Хто та коли їх будував – це теж мало відомо, а також чому вони перестали функціонувати, адже їх будували в основному місцеві люди.

Іван Вішован

ДАТА, ЯКА ВПЛИНУЛА НА ПЕРЕБІГ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ

Відомо, що вперше місце знаходження  Центру Європи визначено й встановлено відповідний знак ще в 1887 році, за Австро-Угорщини. Про всі ці події місцеве населення довго не знало. А ті, хто брав участь у них (рядовий та офіцерський склад Генерального штабу Австро-Угорської армії), вже померли. Нам, дітям, які випасали худобу поблизу кам’яного стовпа, про те, що він символізує, розповів мій дід Дмитро.  Під час Другої світової війни, а відтак і у повоєнні роки, знака майже  не було видно. Він обріс зарослями та мохом й до  нього нікому не було діла. Тільки дітлахи з цікавістю  добиралися до стовпа, здирали мох і намагалися прочитати написане. Але даремно, бо надпис зроблено латинською мовою і крім 'Європа” та 'Австрія” ми нічого не розуміли.  А от рік, коли встановлено пам’ятний знак, нам прочитав церковний дяк Василь Томашук  - колишній капрал австро-угорського війська,  якого під час Першої світової війни погнали воювати на італійський фронт.Про стовп, що символізує Центр Європи, заговорили тоді, коли кореспонденти однієї з центральних газет надрукували статтю на першій сторінці про передового бригадира лісорубів Миколу Тулика. Бригада, яку він очолював, заготовляла неподалік ліс. Пізніше про Центр Європи з’явилася деяка інформація та перші переклади з латинського надпису на стовпі й у інших періодичних виданнях.  Окремі з авторів статей, кореспонденцій та повідомлень висловлювали сумнів з приводу знаходження поблизу с. Ділового Центру. Однак, незважаючи на суперечливі публікації в пресі, в цю місцину почали прибувати відомі діячі культури, політики, керівники урядів. Серед них і народні артисти Д.Гнатюк, С.Ротару, космонавти Рукавішніков, Аксьоненко, керівники СРСР і УРСР М.Хрущов, П.Шелест, В.Щербицький та ряд інших.У 70-80 р.р. ХХ століття, за Радянської України, поруч зі стовпом встановлено металеву стеллу, а навколишню територію облагороджено. Всі запитання було знято, коли у 1984 році у Київському видавництві 'Дніпро” побачила світ книга Ф.Зубанича 'Беркут – птах гірський”, а в Нью-Йорку вийшла друком наукова праця юриста В.Шандора 'Закарпаття.  Історико-правничий нарис, ІХ ст. – 1920 р.” (1992 рік), в яких всесторонньо і обґрунтовано доведено, що Центр Європи знаходиться саме поблизу с. Ділового.З недавніх часів згадана територія відійшла до Карпатського біосферного заповідника. Сьогодні – це сучасно обладнаний рекреаційний куточок відпочинку. Тут встановлено стенди, на яких двома мовами (українською та англійською), вміщено завершено інформацію, котра допоможе відпочиваючим краще пізнати Рахівщину. Поруч завершено будівництво колиби в гуцульському стилі й благоустрій території.На жаль, в останнє десятиріччя минулого століття, заклопотані іншими проблемами, ми не помітили знаменну дату, а саме 100- річчя з дня встановлення  пам’ятного знака, який символізує Центр Європи. Крім бесід з дітьми, які провели класоводи Діловецької   ЗОШ, ніяких заходів з цієї нагоди не проводилося. Проте, в 1994 році, на честь 100-річчя проходження першого потягу по новозбудованій в 1894 році залізниці, у місцевій школі вчителі історії підготували науково-практичну конференцію, на які запросили нащадків будівельників-італійців, котрі оселилися в населеному пункті. Після цього форуму його учасники побували в Центрі Європи, де поклали квіти і вінки біля пам’ятного знака та залізничного моста. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять дідів та прадідів, чимало із яких померли під час будівельних робіт від епідемій холери, які час від часу спалахували, забираючи сотні життів.  Всіх тоді померлих поховано у братських могилах в Діловому, Рахові та Лазищині.15 вересня 2002 року, в рамках міжнародного свята 'Форум у Центрі Європи”, на майдані біля кам”яного знака відбулася громадсько-мистецька акція 'Українці світу -  єднаймося!”. У часі вона співпала з 115-ю річницею від дня встановлення стовпа, яким визначено Центр Європи. Невелику площу, де було встановлено імпровізовану сцену, заповнили представники населених пунктів Рахівщини, гості із Словаччини, Румунії, Угорщини. Учасниками акції були керівники області та району, громадсько-політичних об’єднань України та із-за кордону, представники  діаспори, депутати всіх рівнів. В ході урочистостей, в пам’ять про тих, хто в далекому минулому будував у нас дороги, мости, укріпляв камінням береги річок, звучала музика В.Моцарта, італійська пісня, українські мелодії. Адже, саме добросовісна робота тодішніх будівельників допомогла протистояти стихіям, в тому числі й останнім двом паводкам (1998 р., 2001 р.).