Іван Вішован

   По легенді з давніх часів в ХIII ст.через нашу місцевість до Угорщини  з завойовницькими намірами проходили  монголо-татари.Поблизу теперішного міста Рахів відбулася битва між гуцулами та монголо-татарами.В результаті цього дійства загинуло багато наших предків,але й завойовники мали втрати.І тому Хан залишив своїх поранених воїнів в невиликому гуцульскому поселенні(теперішне село Костилівка) для одужання і залікування ран.

   Добрі і чесні гуцули доглядали і вилікували  монголо-татапських воїнів,але ті після одужання  почали запроваджувати в поселенні свої порядки.Здорові і окріпші воїни знущалися над добрими і щедрими селянами і  збирали побори.Цього не витримали гуцули і піднялися на повстання -повибивали воїнів-гнобителів.

   Повертаючись з війском назад через декілька років Хан задумав  провідати своїх ранених і забрати їх додому.Но тут його чекало розчарування.Дізнавшись що його колишніх ранених воїнів немае в живих,дуже розлютився і наказав війску зібрати всіх жителів на пагорб(тепер там церква і рядом школа).Потім  не шкодуючи ні дітей ,ні жінок всім відрізали голови.Ця жахлива  команда Хана-'берлибаш',що в переводі значить'берли'-меч,а 'баш'-голова,а в поеднанні берлибаш-'голова з плеч'.І після цього це місце получило назву Берлибаш.В даний час рядом на невеликій скалі видно хрест,це память про ті події.

    Минуло декілька століть і тут ніхто не поселявся.А  в кінці ХVI ст.почали заселятися  втікачі з Галичини,яких перпеслідували польска шляхта.

  Перші письмові дані про село Берлибаш в 1605 році.За часів  правління Австро-Угорщини через село прокладали залізничну дорогу.І саме  в селі був склад з костилями(цвяхи  для скріплення шпалів і рельси)І це дало назву спочатку урочищу А в 1949 р.при Радянскій владі село переіменували в с.Костилівка.З тих пір село має назву Костилівка,желізнодорожня станція Берлибаш

Іван Вішован

Західну Україну можна сміливо назвати замковим краєм. Це – єдиний регіон нашої держави, де збереглися замкові архітектурні пам’ятки. І нехай більшість із них перетворилися на руїни, кілька замків і палаців перебувають у задовільному стані.

Ці споруди є об’єктом постійних відвідувань туристів і з України, і з ближнього зарубіжжя. Один із найкрасивіших і найдавніших замків на території нашої держави знаходиться в Закарпатті – місті Мукачевому – та носить промовисту назву «Паланок» (паланкою називали на Запорізькій Січі у XVIII ст. невелике укріплення, обнесене частоколом). Його я й відвідав, привізши з собою не лише приємні враження, а й легенди – «Паланок» є чи не найтаємничішим замком України. 

...Мукачево зустріло мене спекотною погодою. Настільки спекотною, що втриматися на сонці було практично неможливо. Навіть легкий вітерець не рятував. Та попри казуси погоди, місто справило досить приємне враження. 
Коли гуляєш тихим і спокійним Мукачевим, аж не віриться, що два роки тому в ньому розгорнулися справжні баталії довкола виборів міського голови. Для пересічного українця вони запам’яталися жорсткою боротьбою між «Нашою Україною» та СДПУ(о), парламентськими слуханнями та коронною фразою тоді ще народного депутата Віктора Ющенка, адресовану тодішньому Міністру внутрішніх справ Миколі Білоконю «Ваше місце біля параші». 
Сьогоднішнє Мукачеве – невелике місто, в якому розташовані здебільшого дво-, триповерхові будиночки, визначальною рисою яких є багато квітів у дворі. Поруч із новими будівлями у місті багато старих, але вони реконструюються. Приємно вражають ціни в кафе, у кілька разів нижчі за київські, а от їх інтер’єр мало чим поступається столичним. 
Таким чином, міська влада працює, а це не може не радувати. Причому власті займаються не лише насущними соціальними проблемами, а й культурними – «Паланок» був не так давно реконструйований. Звісно, чимало й недоліків. Стосуються вони, передусім, стану доріг, які подекуди просто розбиті. Також люди бідкаються на актуальну для більшості українців проблему – невисокі зарплати (у чесний спосіб у Мукачевому багато не заробиш). 
Місто відоме туристам не лише замком. Каплиця Святого Мартіна, жіночий монастир на Чернечій горі, Ратуша, театр вимагають для свого опису окремої статті. Ми ж поговоримо про замок. 
Як до нього дістатися? На це питання Вам відповість кожен мукачівець. Варто лише сісти на будь-яке маршрутне таксі, яке їде до вул. Тімірязєва. Десять із гаком хвилин їзди з центру міста – і Ви вже знаходитеся біля підніжжя замкової гори – місця, де розташований замок «Паланок». 
Про замкову гору й замок ходять легенди. Легенда про те, що замок було побудовано людськими муками (селяни навколишніх сіл обкладалися непосильними податками, з різних кінців краю доставлялися будівельні матеріали та продукти харчування, в роботи залучалася тяглова сила у вигляді коней та худоби – люди були позбавлені можливості обробляти землю, збирати урожай, на будівництві вони потерпали від голоду, катувань, травм, хвороб, епідемій, нещасних випадків), а замкову гору насипали «мозолями, потом і кров’ю людською», звідси й назва міста – Мукачеве, від слова «мука» – так в’їлася у громадські свідомість і думку закарпатців, що навіть авторитетні докази про те, що насправді поява гори – цілком природна. Та, зрештою, чим більше легенд, тим цікавіше туристам. 
Піднімаємося по замковій горі, долаємо кілька десятків метрів – і ось ми вже знаходимося перед мостом, який веде нас до замку. «Паланок» зводився не одне століття. Перші глинобитні укріплення слов’янських племен білих хорватів з’явилися тут у V ст. Удосконалення військової техніки викликає необхідність удосконалення оборонних будівель, тож у ІХ-ХІ ст. на замковій горі зводяться дерев’яні укріплення, а пізніше, через кілька століть, були побудовані кам’яні укріплення – замок набув того вигляду, який ми бачимо зараз. 
Замок складається з трьох частин і розміщений на трьох терасах. Найстарішим є Верхній замок, збудований у XIV-XVI ст., який знаходиться на вершині замкової гори. На 6 метрів нижче побудований Середній замок, а на 16 – Нижній. Обидва зведені у XVII ст., наступного століття на четвертій терасі, на 10 метрів нижче Нижнього замку, була збудована вежа для охорони воріт і дорога до замку по західному схилу гори. Замок і кожна з його частин оточені кам’яними стінами, товщиною 3-3,5 м, та обнесені сухими ровами, глибиною 10-12 метрів. Через рови перекинуті дерев’яні мости, які свого часу піднімалися й опускалися. Для охорони замку були побудовані 8 бастіонів по кутах всіх частин замку. У давнину, за часів функціонування «Паланку», на них розміщувалася артилерія. Ворота до Нижнього замку, де знаходилася сторожа, «охороняють» два могутніх кулеподібних бастіони. 
Середній замок має 4 бастіони, великий двір, оточений дво- та триповерховими будівлями, в яких розміщувалися казарми для гарнізону, арсенал, лицарська зала, кухні та комори. З північної сторони двору раніше (до другої половини ХХ ст.) стояв будинок коменданта, за яким височать кам’яні стіни XIV ст. Верхнього замку, в який можна піднятися сходами зліва і справа. Зліва – сходи квадратної вежі кінця XVIII ст., а справа – так званий «хід-пастка», вирубаний під південно-східною вежею у кінці XVII ст. 
Верхній замок, колишня резиденція його володарів, має закритий з усіх сторін двір, дво- та триповерхові будівлі, колишні розкішні князівські палати XVI-XVII ст., три круглі вежі XIV ст. (добудовані в XVII ст.), замкову каплицю XVII ст. З північної сторони Верхній замок захищають два бастіони. У південній частині двору знаходиться колодязь глибиною 85 метрів, воду з якого використовували до кінця ХІХ ст. 
Про замковий колодязь ходять легенди. Його збудували, а точніше – вирили за часів управління замком князя Федора Корятовича (1396-1414). Чудовий стратег і надзвичайно розумна людина, князь розумів, що без достатніх запасів води, замок не може бути дієвим оборонним укріпленням. У ті роки будувати криницю, пробиваючи товсті вулканічні породи примітивними знаряддями праці, було надзвичайно небезпечно: обвалювалися стіни, виділялися отруйні гази, гинули люди. Колодязь виходив нециліндричної форми, де три, а де й усі вісім метрів у діаметрі. 
Легенда розповідає, що скільки не рили колодязь, усе ніяк не могли дістатися до води. Щодня чуючи одну й ту ж фразу «Пресвітлий князю, води немає», Корятович впадає у відчай. Аж якось одного дня до князя прийшов нечистий і запропонував угоду: мішок золота в обмін за заповнення колодязя водою. Але виявилося, що грошей у казні немає, тож князь не може заплатити рогатому. Князь пропонував душу, але той відмовився, вимагаючи грошей. Один із вірних лицарів Корятовича, підслухавши розмову князя з чортом, запропонував йому обдурити того: «Федоре, мішок золота не обов’язково має бути великий: маленький – теж мішок». Вкинувши у мішок дві останні золоті монети, його віддали чорту, а той, страшенно обурившись, заявив: «Все одно води не питимете», і з цими словами стрибнув у глиб колодязя. З того часу з глибин колодязя чуються далекі, приглушені звуки… 
Нині кожен турист вважає за необхідність вкинути в криницю монетку, загадавши бажання. І воно обов’язково здійсниться. Ходить чи-то легенда, чи-то анекдот, що якось замок відвідала одна молода подружня пара з матір’ю дружини. Біля криниці пройшла жінка, кинула монету, потім пройшов чоловік, кинув монету, а потім підійшла теща і … стрибнула в колодязь за монетами. Ось так швидко здійснюються бажання. 
Ще одна легенда пов’язана з пам’ятником Корятовича, який знаходиться у дворі верхнього замку. За його відшліфований, до блиску начищений золотий палець вважає за необхідність потриматися кожен турист, поклавши до підніжжя пам’ятника монетку. Кажуть, що від цього здійсниться будь-яке бажання. 
За австрійськими джерелами ХІХ ст. на глибині 71 метр у криниці вирубано кам’яні спіральні сходи, які закінчуються на рівні 1,6 метрів від дна нішами, одна – у південному напрямку, друга – у північному. 
Легенди ж говорять, що підземні ходи Мукачівського замку настільки довгі, що карета, запряжена кіньми, могла таємно доставити князя в будь-який замок Трансільванії і в Святомиколаївський монастир. Заглянувши у замковий колодязь, на глибині 85 метрів Ви побачите задні колеса карети, яка у будь-який час готова доправити Вас у кожний замок Закарпаття. 
Про замок створені й інші легенди. Легенда про героїчну хранительку замку княгиню Ілону Зріні, яка впродовж трьох років відбивала облогу «Паланку», легенда про кровожерливу княгиню Софію Баторі, яка князювала в замку 21 рік, після смерті легендарного Дьордя ІІ Ракоці, і все своє життя пила людську кров і купалася в крові молодих дівчат. Існує легенда про останнього коменданта замку, підполковника Адама Карагулича, легенда про качку, яку пустили в колодязь, а вона потім випливла в Латориці. Та ще багато інших легенд. 
Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний водяний рів, який наповнювався водою з річки Латориця. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом – паланком. Назва «Паланок» збереглася до наших днів, хоч сам рів і частокіл давно зруйновані. 
Нині на території замку функціонує меморіальна кімната легендарного угорського поета Шандора Петефі, який відвідав «Паланок», експозиції меблів XVII-XIX ст., природи та старожитностей Карпат, інтер’єр і самобутність якої немов переносять нас у минуле цього українського краю, історичний музей, де можна побачити кам'яні, залізні та дерев’яні знаряддя праці, картинна галерея видатних живописців Закарпаття. 
Залишаючи «Паланок» і Мукачеве, дав собі слово знову туди повернутися. З кожним роком місто й замок стають кращими. Попри існуючі проблеми (час невблаганно йде, стіни руйнуються, їх необхідно реставрувати), мукачівський замок продовжує «зберігати форму». Причому він по-різному виглядає вдень і вночі, влітку і взимку. Побачити замок, пройти біля кам’яних стін, сходами, які пам’ятають буремні події минулого – просто таки обов’язок кожного українця!

Василь Ворохта

Диво-квітка

Здавна існує легенда, що папороть цвіте раз на рік, на Івана Купала. А ще говорять, що та людина, яка зірве цвіт папороті, буде щасливою, могутньою і досягне всього, чого забажає. Та зробити це не просто, бо нечиста сила не допускає людей до диво-квітки.

Один чоловік все ж вирішив спробувати щастя. Ось що він розповідає. А правда це чи небилиця, ніхто не знає.

Одного разу вирішив цей чоловік у ніч на Івана Купала піти в ліс і знайти папороть, дочекатися півночі і зірвати цвіт. Зайшов він у ліс, знайшов кущ папороті, взяв освячену палицю, обвів нею навколо себе, щоб захиститися від нечисті. Сидить, чекає. Аж ось бачить, просто на нього вискакує вогнегривий лев. Страшно було йому, але чоловік сидів на своєму місці нерухомо. Звір добіг до нього і зник.

Через деякий час ще видіння — летить величезний кажан, очі якого горять червоним полум’ям. І цього разу чоловік не злякався. І знову все зникло.

Незадовго до півночі виїжджає конячина, запряжена у віз. На ньому люди мертві лежать. Два чоловіки ведуть коня за вуздечку. Чути їхню розмову:

— Ось дивись, ще один сидить, бери ножа!

«Видіння чи дійсність?» — злякано подумав чоловік. Різники наближались. Місяць світив дуже яскраво. Було чітко видно страшні обличчя незнайомців. Шукач щастя більше не чекав. Щодуху чкурнув він у хащі.

Більше за цвітом диво-квітки чоловік не ходив і іншим не радив.

Василь Ворохта

Бал у старому млині

Усе почалося тихого, літнього вечора. Хлопці засперечалися, хто з них найсміливіший і зможе переночувати у старому млині. На словах усі були хоробрими, а як до діла, то лише один Дмитрик відважився. Удома він сказав, що переночує у бабусі, яка жила на другому краю села, а сам пішов до покинутого млина.

Велике колесо вже давно спинилося. Але старий млин жив своїм життям. Щороку літньої ночі, щойно срібне сяйво місяця торкалося старезного колеса, воно, рипнувши, починало крутитись. А з-під колеса припливали русалки. Старий млин був палацом, у якому нечиста сила раз на рік справляла бал. Доки світло місяця падає на млинове колесо, воно крутиться і бал вирує.

Та Дмитрик про це не знав. Він уважно роздивився всередині, вибрав місце на старій лаві й заснув.

А це була та саме та ніч, коли до млина збиралися гості. Щойно зійшов місяць, колесо закрутилося, з води вийшли русалки. З болота прибули потерчата, а за ними й водяник.

Аж раптом водяник побачив хлопця і закричав:

— Потерчата, русалки, нечисті! Знов ми разом на бал цей прийшли. Та серед нас є гості! Гляньте, хлопчина!

Як тільки нечисті побачили хлопця, одразу зчинили страшенний ґвалт.

— Ми залоскочемо тебе, — шепотіли русалки і тягнулися до нього руками.

А водяник дістав сітку.

— Я заберу тебе до свого болота і перетворю на жабу!

Раптом колесо спинилося, нечиста сила зникла. Це добрий місяць попросив хмару, щоб вона закрила його сяйво і млин зупинився.

А Дмитрик так і не знав, хто порятував його. Відтоді він більше не ходив до старого млина.

Василь Ворохта

Говерла і Попіваночка

Легенда Гуцульщини

Зайшла в гори молодиця аж із Східної України. А це дуже-дуже давно було, ще в горах церквів не було, а по кілька хат було в горах. І як хто помер, то перед хати його ховали. Та молодиця мала з собою дівчинку. А чоловік її помер на тяжку слабість. Прийшла жінка в Карпатські гори, сама собі зліпила під самими полонинами хатинку і вкрила її луб’ям. І дуже тяжко їм було, не було що їсти. А дівчинка сказала:

— Мамо, ми так бідуємо, пустіть мене в найми служити. Я зароблю грошей.

Не хотіла мати її нікуди пускати, але дівчина дуже наперлася. І пішла дівчина, і зайшла аж у самі Венґри ^*. Іде попри річку, дивиться, а там пан з панею скупалися та й вигріваються собі в піску. Каже дівчина:

— Добрий день, пане ласкавий. Ви не знаєте, де би я могла наймитися? Я би наймилася.

Пан каже:

— Мені би знадобилося наймити тебе. Що ти вмієш робити? Вона нічого не знала робити, але сказала:

— Пане ласкавий, що скажете, все буду робити. Пан каже до жінки:

— Я беру цю дівчину, та буде їсти варити, та буде на тебе легше. Ти не будеш варити.

Устали вони з панею, вбралися, взяли дівчину в фіякір і до палацу свого. Приїхали і завели дівчину в свій сад.

— Дівчино, будеш полоти бур’яни. І їсти будеш варити. А вона каже:

— Прошу пана, я зроду не варила їсти.

— Нічого-нічого, моя жона тебе навчить, будеш варити. А тепер, дівчинко, хочу тебе запитати, відки ти родом і які в тебе родичі?

А вона відповідає:

— Я з-за Чорної гори, з царинки Зеленої.

Пан навіть не чув про Чорну гору і про царинку Зелену. Навчилася дівчина їсти варити, все в грядках робити. Сподобалася вона панови й пані. Каже пан:

— Дівчино, скільки ти можеш у мене служити? Рік, два? І договорилися, що дівчина буде в них два роки.

А в того пана був син, вчився в університеті в великім місті. Дуже делікатний син був. Щосуботи він приїхав додому. Увійшов він, а мама каже:

— Сідай, синку, їсти. Винаймили ми на два роки служницю, то буде легше на мене. Ану, дівчино, подай моєму синови сніданок.

А панич глипнув на служницю, подивився на неї. І так вона йому припала до душі, що очей він не спускає з неї. І починає панич жартувати з нею.

Повертається панич назад в університет. Але там він відбріхується, що слабий, і все їде додому, бо хоче служницю видіти. Все забігає в грядки, помагає їй, аби близько до неї тулився. Вона йому

— Ідіть собі геть від мене, бо тато й мама будуть сваритися, а я не хочу цього.

А він їй каже:

— Я дуже кохаю тебе, ти будеш моєю жінкою.

І він упав перед нею на коліна і заклявся перед Богом святим, що ніколи її не зрадить.

Вона була дівчина файна над файними. І покохалася вона з паничем, і пройшов деякий час, і вона завагітніла від нього. А пані вздріла, що вона завагітніла, і сказала мужу:

— От бачиш, що вийшло. Що, чоловіче, будемо робити з цею служницею?

— Що скажеш — твоя воля, — сказав пан до пані.

— Заплатити їй за цей рік і прогнати її геть, щоб її не було в нашім домі.

А дівчина робила порядок в креденсі ^*, найшла паспорт панича і поклала собі в пазуху. Той паспорт вона дуже берегла і все носила з собою.

Каже пані:

— Будеш, дівчино, відходити від нас геть. Відки прийшла, туди й підеш.

— Пані, люба, пані мила, та ви ж хвалили мене, казали, що файно у вас роблю. А тепер ви на мене зворогували? Пусто-дурно?

Заплатили їй за той рік, що служила, і пішла дівчина плачучи. Рано пішла вона, а на полуднє син приїхає.

— Мамо, що ви мені їду подаєте, а не наша служничка. Де вона є? Мати сказала синови, що служницю відрядили.

— Чого ви її відрядили? Я її кохаю, то мені наймиліша дівчина в світі. Мамо, я йду за нею в світ. Буду її шукати, а як не найду, то страчуся. Ви мене більше ніколи не побачите.

— Чи ти, синку, не вартуєш дівчини з панського роду, що таку бідну хочеш узяти? Нам устид і сором було б від панів.

Старий каже пані:

— Що ти, жінко, до такого доводиш? Най би був на цій служници женився.

А син сів на коня і помчав. Питався людей по дорозі, чи не виділи таку дівчину. Одні казали, що виділи, другі, що не виділи. Блукав до самого вечора і не міг її найти. Прийшов додому і цілий час плакав. А рано встав, зібрав свої речі у валізку і пішов у світи. Нічим не тішився, лиш тільки хотів ту дівчину найти. Що мама, тато просили, аби нікуди не йшов, нічого не допомогло.

— Ще раз подивіться на мене, бо більше мене ніколи-ніколи не побачите.

Старий з старою повернулися від брами до хати і все сварилися:

— Ти винна!

— Ти винен!

А дівчина прийшла до мами. Мама втішилася, бо рік не виділа дочки. Каже мама:

— Ти служила рік, є гроші?

— Мамо, мамо, гроші заслужила. Але неприємність мене спіткала.

І почала вона оповідати мамі геть усе.

—...Ми, мамо, мали бути з ним дуже щасливі, але його тато й мама розлучили нас.

— Нічого, доню, ми прогодуємо дитину, нехай наша родинка множиться.

— Мамо, я маю паспорт того леґіня. Тут і знімка його є. Мама подивилася.

— Який файний панич. Чого так сталося? Фамілія його була Говерла.

Народився в неї хлопець і ріс, як з води. І виріс до вісімнадцяти років. Каже він до мами й до баби:

— Тяжко жити нам тут. Я йду на Подолля, наймуся в якогось пана, зароблю грошей і будемо жити по-людськи.

Вони не пускали, але хлопець вперся й пішов. Питає в людей по дорозі:

— Чи не наймився би я де?

Нема нічого. Нарешті порадили його, щоби наймився до пана на фільварок. Зайшов він до одного дідича, став перед ґанком. Пан у ґанку читав книжку, а паня й собі щось там читала.

— Пане вельможний, нема в вас роботи для мене? Каже пан:

— У мене все зайняте, робітник на робітнику. Нема пляцу для тебе.

Але подумав пан та й каже:

— Свиням будеш варити їсти та й годувати їх. Бо відходить від мене свинар, а на його місце ти будеш.

Хлопець пристав на то, аби лиш робота була та грошей заробив. Але каже паня панови:

— В тебе нема совісти, чоловіче. Такий файний хлопець аби свині годував. Та він може бути в нас кучером, возити нас у гості до інших панів.

Пан каже:

— Ну, жоно, най буде по-твойому.

Закликав пан хлопця з свинарника до ґанку та й питається:

— А відки ти родом, леґіню?

— Я з глибоких Карпатів.

— А видів ти опришків?

— Коли я мав дванадцять років, вони йшли попри нашу хату, а я дуже хотів, щоби взяли й мене в опришки. А вони мені казали:

— «Підростеш, леґіню, а ми повернемо та й тебе возьмемо».

— Ну то я тебе не буду звати інакше, лиш опришком. А парубок каже панови:

— Звіть мене, як хочете, лиш би мені гроші були за мою службу.

— Гай-гай, — каже пан, — не турбуйся.

А коли мама вродила його, вписала йому фамілію Говерла.

А паня в пана була така гарна, що в світі таку нелегко було найти. А дідич був до чого старий, та й дуже нефайний, веснянкуватий і трохи горбатий. Але його на молодій панєнці вженили його маєтки. А було це так. Мав пан у Львові друга, колєґу свого мав. Той також був дідич. Приїхав він до того львівського колєґи, а той питає:

— Чого ти не женишся? Ти такий, — каже, — багатий.

А він йму каже:

— Я такий нефайний, веснянкуватий та ще й старий. Котра піде за мене?

— Ти такий багатий. Чому би не пішла за тебе? Ми взяли покойовою доньку моєї жінки сестри. Файну молоду дівчину. Я можу так зробити, що вона за тебе піде.

— Якби ти це зробив, дав би тобі багато золота й срібла.

— Зроблю, — каже. Я скажу, щоби вона сюди принесла нам сніданок. Та й будеш її видіти.

Вийшов пан дідич надвір та й кричить:

— Попіваночко, де ти є?! Зайди-ко на кухню!

— Іду, пане, вже.

— Зготов їду і принеси на стіл, бо я маю гостя. Та й каже їй пан:

— Попіваночко, аби ти сіла з нами їсти та й дивилася на того пана. Він дідич, іще багатший від мене.

А вона каже:

— А нащо мені на нього дивитися?

— Ти, може, будеш його дружиною. Каже Попіваночка:

— Та вже буду дивитися на нього.

Вона рихтує обід, а пан прийшов до свого гостя та й каже:

— Зараз прийде дівчина. Аби ти подивився на неї. Вона мала би тобі сподобатися.

Принесла Попіваночка їду, поклала на стіл, глипнула на того пана і мало ту їду не випустила з рук. А гість з неї очі не спускає. І вона порсла ^* до свої роботи.

Гість від’їхав. А пан закликав Попіваночку до себе і каже до неї:

— Ну що, сподобався тобі леґінь?

— Пане, та це старий дід, та ще й до того веснянкуватий та й горбатий! Що ви мені нагилюєте ^*?

Пан каже:

— Нічого, нічого, прийде час, та й ми якось цю справу уладнаємо.

Дав пан молодій дівчині зажу?ту ^*. А панови ж золото обіцяно та й срібло. А взяв він собі ту дівчину за покойову з багатодітної сім’ї сестри свої жінки і файно їй платив. Його жінка була дівчині тітка. І гине пан золота, і пише листи до свого горбатого друга: «Гей, колєґо, вдалася тобі моя покойова Попіваночка?»

А той йому відписує: «Брате милий, я не сплю дні і ночі і їсти не можу, лиш про ню думаю. Допоможи мені, брате милий, аби вона була моєю жінкою. То я тобі золота насиплю, що зачудуєшся».

Пан львівський пише: «Приїхай до мене через тиждень». А Попіваночці клепче щогодини:

— Вийди за нього, будеш дідичкою. А він помре, і ти вийдеш за другого. Ти молода.

А вона каже:

— Пане, видно, що така моя судьба. Нехай буде по-вашому, вийду за нього заміж.

Пан моментально пише до того горбатого: «Я писав тобі через тиждень приїхати, а ти вже приїха?й. Лиш бери побільше золота. І до шлюбу ставай. Я вже уговорив її, вже все готове». Пан радий. Пішов до сейфу, повитрясав усе золото до каса?ти ^*, приїхав до Львова. І так радіє, ніби на світ народився.

Увійшла до хати Попіваночка, невесела, але що мала робити? Зробили весілля, а з вінчанням сказала Попіваночка трошки зачекати.

Але недовго радів рябий пан. Коли став у них наймитом Говерла і пан поставив його кучером та почав звати опришком, він возив їх обох, куди забажали. І Попіваночка очей не спускала з того наймита, полюбила його над усе. Одного разу зайшла вона до Говерли до кімнати та й зачала йому казати:

— Слухай, леґіню...

— Слухаю, пані вельможна, слухаю.

— Я хочу, щоби я була твоєю жінкою.

— Ви, пані Попіваночко, прийшли мене на сміх брати? Я бідний, не маю що навкруг пальця обкрутити. А тільки маму маю. Ви би, пані, виділи, де я жию та й у чім жию, та ви би сказали: «Не хочу там жити, аби й що там було».

А вона йому каже:

— Леґіню, буду жити з тобою під смерекою, лиш не з цим рябим корзаном.

І Говерла вже трохи повірив її словам. Та й каже їй:

— Але як це може статися? Як ви можете залишити цей палац і все, що тут є?

А вона каже:

— Є причина. Заслаб його колєґа у Львові. Я його посилаю до колєґи. Він буде хотіти, щоби й я їхала з ним. А я скажу: «Я слаба, їдь самий». Він буде казати, аби ти його віз, а ти скажеш, що тобі рука болить, що ти не годен. Най він тут найде собі другого.

Приходить пан до покою.

— Вставай, Попіваночко, будемо їхати до Львова. Мій колєґа заслаб.

А вона йому каже:

— Я слаба, я не годна їхати. Другим разом поїду.

А пан написав картку на ліки і посилає служницю в аптеку.

— Іди за ліками, бо заслабла пані. Я за ню очі даю. Принесли ліки, а Попіваночка тихо сміється з того. Пан пішов до економа та й каже йому:

— Впрягай коні. Повезеш мене до Львова, бо мій кучер слабий, рука його болить.

І поїхали вони. А Попіваночка встала з ліжка і прийшла до леґіня Говерли.

— Будь готовий, на вечір тікаємо з цего двора геть. Я йду з тобою, Я беру золото й гроші, беру вбрання собі й тобі, беру харчі і тікаємо.

А Говерла з радощів до стелини підскакує. Зрихтувала вона все в ру?пцаки ^*, дала йому, взяла собі. Файно його вбрала і рушили в дорогу. Та й ідуть село від села. Цілу ніч ішли, розвиднилося надворі, стала днина. Каже він їй:

— Слухай, ми йдемо вбрані, як пани. Нас можуть обрабувати. Заберуть у нас і гроші, і золото — все заберуть. Я піду по хатах і попрошу в людей таке вбрання, яке вони вже не носять. І вберемося, як бідні люди.

— О, — каже Попіваночка, — добрий ти розум маєш, Говерла. І дали їм ґазди старе дрантя, і вони передяглися. І йдуть далі, як прошені люди, і ніхто на них не звертає уваги. Поки йшли подо?лями ^*, ґазди їхали на поле по снопи, та й вони впрошувалися, та й підвозили їх ґазди. І вони платили. А ґазди від таких бідних і грошей не хотіли брати. А вона каже:

— Я що маю, не жалую вам.

— Як так, то я за ці гроші ще з двадцять кілометрів вас провезу.

Та й вона платила, і ґазди підкидали їх.

І так вони добилися аж до Карпат. Зайшли в глибину гір. Попіваночка каже:

— Сідаймо, милий, най я налюбуюся квітами, пахощами гірськими. Я ще ніколи не дихала гірським повітрям. А найдужче я тобою радію.

А він так радіє, так обіймає її й цілує. Нарешті встали. Вже підійшли близенько до його хатини. Вже видко хатину, а він ще нічого не признається. Та й каже він нарешті:

— Станьмо. Видиш, у який я палац тебе веду? Ото мій палац. А вона йому каже:

— Хоть би під землею ти мене вів, то ти мені милий і любий.

Зайшли вони в ліщину, вже зовсім недалеко від тої хати нещасної. Каже Попіваночка до свого коханого:

— Най я зберуся по-панськи, аби виділа мама, яку ти невістку привів.

— А я, — каже, — не збираюся по-панськи, бо мама мене не пізнає. Він отворяє двері. А мама сиділа на ковбчику і латала якусь драночку. Каже він:

— Добрий день, мамо! Мама відповіла:

— Добрий день.

І подивилася на нього, і як шила, так і впустила своє шиття. Не звірила, що таке сталося.

— Мамо, я вам привів невістку, а собі жінку. А Попіваночка:

— Мамо, що ви упустили своє шиття?

Витягла Попіваночка їду й напої, кладе на нещасну гуцульську тесану лавку, таку, що якби потягнув по ній рукою, то засколобив би пальці.

— Прошу, панєночко, скажіть, чого ви мені кажете «мамо»? Ви мені поясніть, бо я не розумію.

А син каже:

— Мамо, мамо, якби ви виділи, з яких покоїв прийшла моя Попіваночка та й захотіла зо мною жити в таких скрепїттях ^*! Може, ви чули про фільварки? Ця панєнка залишила стадо коров, табун коней, поля коло тисячі морґів, двір і пристала зо мною жити та й бути моєю жінкою.

А Попіваночка каже:

— Мамо, а де тут священик, аби ми скоро повінчалися?

— Ой донечко моя дорога, може, аж у Коломиї є священик.

Пішли вони пішки в Коломию, повінчалися і вернулися додому.

І добре їм було, розвели вони велике господарство. Мама померла, лишилися вони двоє жити, Говерла з Попіваночкою. Пройшли роки, постарілися й вони. І Попіваночка постаріла, і Говерла постарів. Коли були молоді, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоби він її виводив на щонайвищі гори. А вже в старших літах сказала вона:

— Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти.

Вийшли вони поволеньки на найвищу гору в Карпатах. Вийшли, посідали собі обоє. Нараз їй стало недобре, страшенно ослабла вона. А він коло неї, як коло писаного яйця, ходить. Але ні ліків нема, ні душки не видно, лиш вітри шумлять. А він думає: «Чого ми вирвалися з дому?»

І вмерла Попіваночка. А він плаче, ридає. Що він має робити?! Біда крайня.

Ідуть попід ту гору двадцять вісім опришків з Гуцульщини в Закарпаття. З бартками, з рушницями. Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Ану станьмо, браття милі, та послухаймо. На верху якась душа плаче та й ридає. Та тут ніхто не заходить, ніяка людська душа, хіба тільки ми заходимо. Ану, браття, йдім на той голос подивитися, хто там плаче та й ридає.

Зійшли на вершину гори, а то чоловік плаче над мертвою жінкою, б’ється головою об землю.

— Браття, порадьте мене, що я маю робити. Жінка мені померла. Мені не знести її надолину. Що робити?

Кажуть опришки:

— А ти відки, чоловіче, родом?

— Я з Зеленої, — каже він.

— А, знаємо. А що тебе занесло на таку височінь?

— Я вам, хлопці, скажу. Моя жінка з далекого Поділля. Вона дуже мене просила: «Ходім намилуємося горами». Вона враз мене просила, і ми ходили, поки були годні. А й на старість вона захотіла вийти на найвищу гору. І вона небіжка мені отут померла.

Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Так, чоловіче, ми би тобі допомогли, ми би знесли мертве тіло твої жінки в Зелений, але ми квапимося. Ми мусимо загостити на Закарпаття до одного пана і розрахуватися з ним. Він убив слугу, брата опришка нашого Петра Швалюка. Убив, щоб не заплатити йому. Ми дуже квапимося, бо той пан хоче в Чехію на курорт їхати. А ми хочемо його в пекло відослати.

Але каже Іван Сандогорський:

— Чоловіче, ми твою жінку тут поховаємо, на цій найвищій горі. Ану, хлопці, копайте яму. А ви робіть хрест.

Поховали, поклали хрест. Тоді кажуть Говерлі:

— Як твоя жінка називалася? А він каже:

— Попіваночка.

Тоді Іван Сандогорський наклав ватерку, заклав у ватерку жерло ^* і написав на хресті: «Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам’ять». І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Розмножаться в Карпатах люди, прийдуть сюди і прочитають, що тут спочиває Попіваночка.

Розвиталися з чоловіком опришки і сказали:

— Не плач, чоловіче. Вічного нема нічого на світі.

— Якби ви знали, яка це в мене була добра жінка, щира та сумлінна, то й ви би плакали.

І подалися опришки на Закарпаття, а Говерла до свої хатини. Пройшов час, люди зайшли аж на ту гору, дійшли до хреста.

— Що це за хрест тут?

Прочитали написане на хресті, і сказав один до другого:

— Люди добрі, треба іменувати цю гору по цій людині, щоб люди знали. Нехай знають наші внуки і правнуки, як називається ця гора. Назвім цю гору «Попіваночка». І розкажім людям, що ми виділи на горі таку могилу.

А потім стали казати на ту гору «Поп Іван». І так звуть її і тепер.

А Говерла зійшов надолину. Та й самий-саміський сидить він і плаче. І подумав одного разу: «Піду я наберу на горах зілля і покладу на могилу своїй Поп

Василь Ворохта

- Ви чого попелу накидали в кулешу?

- То не ми, то наша бабка Явдошка була. Та й вона накидала. А мама каже:

- Бабка дома. Де ж вона може тут бути?

Так ходила до нас та бабка цілу зиму. А навесні забрала нас та й вивела з балгана. І ми за нею ходили, вона з нами бавилася, кормила нас солодкими корінцями. Але то нам не помагало, ми хотіли хліба. Ми зачали плакати, бо поголодніли. Уже з п'ять день ми по лісі ходили. І баба вивела нас на дорогу. Ми там побачили оправу від папірки для цигарок. Та й кажемо:

- Може, тут наш тато курив. Хтось нас забере.

І сиділи ми коло дороги, і йшли - всяко було. І найшли нас рубачі. Та й мама наша прийшла. Нас привели до колиби. А веньґер, небожчик, каже мамі:

- Ти піди в село та купи повісма. Та й поклади на куделю. Та й веретено поклади збоку колиби, аби та баба пряла і не приходила більше до колиби.

І ніхто вже не приходив до нас. А та бабка була лісна.

Записав, упорядкував і літературно опрацювавМикола Зінчук

Василь Ворохта

Богу помолитися – від гріхів очиститися!

У селоКостилывка  15 грудня прибули прочани ізчудотворною іконою Богоматері (Оранти). Цей образ є точною копією із зображенняПресвятої Діви, яке можна побачити в соборі Київської Софії. А ще такий чудовийобраз з неперевершеною  майстерністю викладений за часів Ярослава Мудрогоз мозаїки в надалтарній частині храму і вже майже 10 століть радує оковірників-прихожан і туристів із усього світу. Напевно тому, що ціле тисячоліттяце зображення залишається непошкодженим, його і назвали “непорушною стіною”.