Форум смт Недригайлів Сумської області

У Недригайлівському краєзнавчому музеї – відділі Державного історико-культурного заповідника «Посулля» 18 вересня відбулося підведення підсумків Х краєзнавчого, історико-культурологічного конкурсу імені П. М. Коцура – відомого на Сумщині та в Україні краєзнавця, публіциста, педагога. Рік видався врожайним на матеріали конкурсу, тому, мабуть, і зібралося цього року так багато зацікавлених людей у стінах музею. Людей небайдужих до історії рідного краю, сповнених любові до рідної землі, які прийшли підтримати цю славну традицію вдячних синів до пам’яті свого батька.

На урочистості приїхали доктори історичних наук, професори Київського національного університету імені Тараса Шевченка, члени Національної спілки краєзнавців України Анатолій і Галина Коцури. Вони передали найщиріші вітання від багаторічного керманича сковородинівського університету в Переяславі, професора, академіка, заступника голови НСКУ Віктора Коцура та його родини.

Відкрив захід завідувач Недригайлівського краєзнавчого музею Іван Абаровський, який зупинився на найважливіших сторінках біографії П. М. Коцура та історії заснування конкурсу. При цьому, підкреслив, що Петро Михайлович – автор понад 400-та публікацій, переважно на історичну тематику, які стосуються Посулля, у т.ч. близько 120 – краєзнавчого змісту. Він лауреат Літературної премії імені І. Чумаченка. Автор фундаментальних книг «У кожного своя доля» (2000), «Розкажуть про все берези» (2003), «Дерево мого роду» (2005), «Не міліють пам’яті джерела» (2008), «І летять лелеки до своїх осель» (2010), «Весни приносять щастя» (2015) про історію рідного краю.

Петро Михайлович – ініціатор створення першого в Недригайлівському районі краєзнавчого музею в 1972 р., а потім і його керівник. Багато років очолював групу «Пошук», яка зібрала численні матеріали та встановила імена десятків воїнів, які пропали безвісти у роки Другої світової війни.

П. М. Коцур став «Людиною 2010 року» Недригайлівщини. 7 вересня 2010 р., згідно рішення сесії Сакунівської сільської ради, Петру Коцуру присвоєно звання «Почесний громадянин Сакунихи» (№ 1) за вагомий внесок у соціально-культурний розвиток села, високий професіоналізм в освітянській, творчій діяльності та дослідженні історії краю. 8 листопада цього ж року встановлено й відкрито пам’ятні меморіальні дошки П. М. Коцуру на приміщенні школи, де все своє життя трудився педагог і на будинку, де він проживав із своєю родиною.

Рішенням Президії Правління Національної спілки краєзнавців України від 6 жовтня 2015 р. за вагомий внесок у дослідження та збереження культурної спадщини України та розвиток музейної справи Коцур Петро Михайлович відзначений дипломом Лауреата премії імені Героя України Михайла Сікорського (посмертно).

26 вересня 2018 р. делегація https://nsku.org.ua/...=8873" target="_blank">Національної спілки краєзнавців України та https://phdpu.edu.ua... target="_blank">ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» завітала на Сумщину, де в смт Недригайлів відбулося спільне засідання Президії НСКУ і Оргкомітету краєзнавчого, історико-культурологічного конкурсу імені П. М. Коцура.

Далі Іван Абаровський запросив до слова сина Петра Михайловича, професора Анатолія Коцура. Дуже щиро, з любов’ю, він розповів про свого батька, його життєвий шлях, учительські будні, творчу діяльність. При цьому підкреслив: «Коли ми говоримо про Петра Михайловича, ми говоримо, насамперед, про енциклопедичний зразок вихованості, толерантності, поміркованості, розважливості. Приклад того, як бути Людиною».

Галина Коцур завжди любить приїжджати на батьківщину свого чоловіка і Посулянський край вона давно вважає своїм рідним. «Нас об’єднує любов до своєї родини, до краю, де навчалися, проходили університети щирості, поваги, гуманізму, – говорить вона. – І куди б нас не занесла доля, той край, який дав силу, енергію, розум – не зітреться з нашої пам’яті. І потрібно зберігати цю пам’ять. Кожна сім’я має такі спогади, що для нас здаються буденністю, чимось звичайним, але це є важливим для історії. Пишіть! Творіть! Це душа. Це життя. Це те, на чому тримається світ».

У своєму виступі голова Недригайлівської територіальної громади Костянтин Волков підкреслив, що домінантою у житті Петра Михайловича була відданість професії вчителя, справедливості, доброта, повага й любов до людей. Він подякував Коцурам за приклад духовності, який подає їхня родина.

У промовах Миколи Андрієнка, Марії Гармаш, Наталії Матвієвської, Валентини Бабенко, Ірини Коваленко підкреслювалось, що П. М. Коцур прожив достойне життя, гідне високої оцінки. Петро Михайлович – людина з активною життєвою позицією, світоглядом, внутрішньою порядністю, інтелігентністю, душевною величчю. Його книги – це святиня, цінне джерело знань.

У актовій залі Недригайлівського краєзнавчого музею були відзначені лауреати цьогорічного конкурсу та всі його учасники, які отримали дипломи, медалі, премії та подарунки. Протягом року 54 кращих матеріали опубліковано на шпальтах газети «Голос Посулля». За інформаційну підтримку та популяризацію конкурсу, велику краєзнавчу діяльність також були нагороджені редактор Ігор Скрипченко та редакція районної газети «Голос Посулля», директор Іван Абаровський та колектив краєзнавчого музею.

Підсумовуючи, Анатолій Коцур зазначив, що в конкурсі, починаючи з 2011 р., взяло участь 504 особи. Він набув національного звучання, адже участь брали представники з 59 міст, містечок, сіл України. Відгукнулись на нього земляки із США, Іспанії, Молдови, Росії.

Анатолій та Галина Коцури подякували учасникам та організаторам конкурсу й оголосили про початок нового ХІ краєзнавчого, історико-культурологічного конкурсу імені П. М. Коцура.

Ірина Коваленко,
науковий співробітник Недригайлівського краєзнавчого музею

https://nsku.org.ua/...=17655

Анатолій Коцур

https://ndr.sm.gov.u... class="PostHeader" style="margin: 0px; padding: 0px; text-decoration-line: none; color: rgb(128, 128, 128);">ВОСЬМИЙ РАЗ ВИЗНАЧИЛИ ПЕРЕМОЖЦІВ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ПЕТРА КОЦУРА

Ім’я і творчість нашого земляка, великого публіциста – Петра КОЦУРА набрали нової популярності, яка продовжує жити у нашому суспільстві

20 вересня у Недригайлівський краєзнавчий музей завітав син Петра Михайловича – Анатолій, щоб восьмий раз визначити переможців літературно-краєзнавчого конкурсу імені Петра КОЦУРА за публікації у районній газеті «Голос Посулля».

Від районної влади даний захід відвідав очільник Недригайлівщини Сергій ПАНЧЕНКО, який відмітив про своє захоплення від того що роблять брати брати-Коцури в пам'ять про свого батька. Також голова райдержадміністрації зазначив, що мотивація нашого життя – продовження та примноження добрих справ наших батьків.

Цьогоріч лауреатами публіцистичної премії стали Анатолій ЛІСНИЙ, Микола ДОНЦОВ, Михайло КОНОНЕНКО, які були нагороджені дипломами, нагородами та грошовими преміями. Слід відзначити, що грошові премії та дипломи за участь були вручені всім учасникам конкурсу.

За популяризацію та підтримку конкурсу, велику краєзнавчу діяльність також були відзначені директор Недригайлівського краєзнавчого музею Іван АБАРОВСЬКИЙ та редактор Ігор СКРИПЧЕНКО та редакція районної газети «Голос Посулля».

https://ndr.sm.gov.u...>https://ndr.sm.gov.u...

Микола Сова

2 «Голос Посулля»

16 серпня 2019 року №64 (11626)

? ІСТОРІЇ РЯДКИ

У серпні цього року виповнилося 120 років від дня народження Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича (1899 - 1984) - українського письменника, мовознавця, громадського діяча, дослідника проблем розвитку й культури української мови, Лауреата Державної премії ім.Т.Шевченка (1992, посмертно). Борис Антоненко-Дави- дович в дитинстві певний час жив у Недригайлові, а на початку 1963 року видрукував у журналі "Дніпро" свої спогади під назвою "Нове у старому Недригайлові". Зокрема, він згадував таке:

"Це велике українське село, з білими хатами, що потонули в рясній пазелені садків, з дальніми луками на берегах звивистої мальовничої Сули, з соковитими левадами, де між гіллястих верб блукає крихітна річечка Зарудка, називалось до революції - заштатним містом Недригайловом.

Про те, що Недригайлів не просто собі село, а в якійсь мірі - місто, свідчив недоладний, невідомо для чого призначений колись, присадкуватий будинок з чотирма грубезними колонами, яких не зметикував би тепер жодний прибічник архітектурної зайвини; коло цього похмурого будинку, що навіював недригайлівцям недовіру й острах, - такий же похмурий, неодмінний у кожному місті "городовик" - поліцай з червоним револьверним шнурком і сірий ряд розсох- лих бочок пожежної команди, які місяцями, а то й роками чекали нагоди бути комусь корисними...

Якщо до цього додати нотаріальну контору з відставним капітаном-нотарі- усом, який зрідка завіряв тут "купчие крепости" на землю між поміщиками й куркулями, "винопольку", що жваво торгувала горілкою, від якої тут же на споришу часом відсипався той, хто перебрав міру, дві міцні кам'яні церкви з ба- гатопудовими дзвонами та ще два-три одноповерхові будинки під бляхою, на цьому можна й закінчити "міський" пейзаж старого Недригайлова.

Все інше - і хати з навислими на вікна стріхами, що мов розбіглись подалі від центрального майдану і його казенного вигляду, і своє селянське життя в тих хатах, чуже й незрозуміле поліцейському приставу й нотаріусу, і спогади дідів про колишній сотенний, козацький Недригайлів, і українська пісня, то безпорадно сумна, то безжурно весела, що інколи зривалась на дальніх околицях, усе це було тоді - "за штатом".

А втім, у ті далекі часи, з якими мене зв'язують уривчасті, туманні спогади дитинства, вся Україна і її працьовитий народ, що мовчки тужив по волі, його висміяна панами мова й чарівна, але закута пісня - були теж поза штатом, поза тою одноманітною, безбарвною дійсністю, яку репрезентували в Недригайлові пристав, нотаріус і кілька довколишніх поміщиків...

Мені важко в сьогодніш

ньому районному центрі Сумської області впізнати той заштатний Недригайлів, дивлячись сьогодні на нього з вихідної точки майже півстолітньої давнини, коли я бачив його очима дитини, що вперше відкрила для себе взагалі світ. Сюди не раз возили мене малого

тільки річку Зарудку, або "Козаченьку, куди йдеш" - пісню про того козака, що тільки десь нещодавно, мабуть, "заснув в бою сердяга довіку". Від цієї ж баби Олександри я вперше почув Шевченків "Заповіт", але тільки першу й останню, незаборо- нені тоді, строфи. Імені ж

мією премудрості! Як знітився він і одійшов на задній план перед новою повною середньою школою і капітальним будинком культури!.. До речі, кілька слів і про цей будинок, що теж характеризує сьогоднішній Недригайлів і його жителів: адже він теж якоюсь мірою "понадш-

спомини

ПРО НЕДРИГАЙЛІВ

батьки з Брянська й згодом з Охтирки погостювати в баби по батькові Олександри й дядька Євлантія.

З Недригайловом мене в'яжуть не тільки згадки про перші дитячі радощі й жалі, а й перше уявлення про Україну й те незвичайне почуття, коли, відкриваючи для себе рідну землю, ніби вдруге народжуєшся, знаходиш втрачений батьками свій народ і воднораз самого себе. Багато паралелей і меридіанів перетнув мій життєвий шлях, та маленька цятка на земній кулі з дивною характерною назвою, позначена далеко не на кожній географічній карті, завжди лишалась у моїй пам"яті й серці. Бо то - батьківщина, священна земля предків...

Запрошений сюди на відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку, я навряд чи пізнав би сьогодні колишній старозавітний Недригайлів, якби не той зацілілий недоладний будинок з чотирма колонами, обернутий після капітального ремонту в цілком пристойну крамницю. Таж сьогодні нема навіть того безіменного майдану- вигону, на якому стояв цей будинок з городовиком, - замість нього розрісся сквер з пам'ятником Леніну на одному кінці й з, ще завішеним білим покривалом, пам'ятником Шевченкові на другому.

Нема на майдані й громіздкої кам'яної церкви...

***

І на душі стає так хороше, так тепло, дарма що навколо осінь і сумні осінні присмерки...

На бабиному подвір'ї нема й сліду від її затишної хати під стріхою з гніздом чорногуза, нема ні маленького садка та городу, стоїть лиш новий будиночок під черепицею, а за ним пустка аж до левади над Зарудкою.

Якби не сусідська повітка, яка чудом стоїть і досі, мов музейний експонат, такою ж перекошеною, як і за мого дитинства, я б не впізнав того куточка, де баба Олександра так цікаво розповідала мені й іншим своїм онукам казки про відьом та вовкулаків і напівфанстатичні перекази про діла "славних козаченьків" у боях з турками, татарами й польською шляхтою. Баба Олександра була співуча, любила сама співати, загадувала й нам, малечі, тягти за нею "Тече річка невеличка", під якою я уявляв собі не яку іншу, як

того, чия поезія, дійшовши у вигляді народної пісні, так зворушувала її, баба ніколи не називала. Журно виводя- чи високим голосом знайомі тепер кожному слова величного "заповіту", баба, через свою малописьменність, певно, не знала навіть імені його автора. Бабі й на думку не спадало, яку глибоку межу виоре ця сумна пісня в свідомості її народу, поклавши кінець жалю й покорі і давши початок гніву й бунту:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте!

Нема чого дивуватись моїй старій, давно вже померлій бабі! Читати книжки, цікавитись літературою, а тим більше українською, їй просто не належало, як то кажуть, "по штату" в її затишному Недригайлові. Тоді не могло бути й мови про таку, наприклад, кампанію, яку провели І961 року, в сторіччя смерті великого українського поета, недри- гайлівські книголюби: "Кобзар" Тараса Шевченка - в кожну хату.

За баби Олександри на все це велике село була лише одна двокласова школа, будинок якої стоїть і нині. Але яким же маленьким здається мені сьогодні цей відремонтований шкільний будинок, що уявлявся мені в далекому дитинстві акаде

татний". Збудований силами трудящих порядком самозобов'язання, цей будинок культури аж ніяк не поступається своїм розміром і вигодами першому ліпшому міському. Зараз у ньому гарячкове готування до вечора, присвяченого відкриттю в Недригайлові пам'ятника Шевченкові й, у зв'язку з цим, зустрічі з київськими українськими письменниками, з якими прибув сюди і внук Шевченкової сестри Катерини, Дмитро Филимонович Красицький. Будинок культури може вмістити близько п'ятисот чоловік, але ж охочих побувати на такому винятковому вечорі буде далеко більше. Що ж робити?..

Я знову думаю про бабу Олександру. Чи ж бачила вона за свій довгий вік хоч одну театральну виставу? В затишному Недригайлові не було жодного місця, де б міг відбутись сякий-такий концерт, а не то що аматорська вистава. За єдину розвагу людності правили обідні й вечірні в церкві та зрідка пожежі на селі. В оновленому Недригайлові є постійне кіно, велика сцена в будинку культури, де вільно можуть гастролювати приїжджі театральні колективи, по хатах радіо й електрика. Обертом пішла б тобі, бабусю, голова, якби ти могла глянути сьогодні разом зі мною на твій Недригайлів".

...

Закрити