Василь Кондрат

Історія однієї справи. Як судять 'вбивць Бузини'

Ольга Худецька

http://img.pravda.co... width='625' height='286'>

• http://www.pravda.co...>Одного із затриманих у справі про вбивство Бузини відпустили – МВС
• http://www.pravda.co...>Прокуратура оскаржить можливість внести заставу за затриманого у справі Бузини
• http://www.pravda.co...>Суд заарештував на два місяці другого підозрюваного у вбивстві Бузини

18 червня у Шевченківському суді Києва обирали запобіжний захід для Дениса Поліщука й Андрія Медведька - підозрюваних у справі вбивства Олеся Бузини. Для цих двох – розвідника й сапера, учасників бойових дій, у минулому активістів Майдану –  їх статус у цій справі виявився несподіванкою.

Ще напередодні вони жили своїм звичайним життям, а вже вранці 18 червня були затримані, побиті і доправлені до суду.

За словами підозрюваних, і це змогли переконливо аргументувати адвокати на засіданні, жодних слідчих дій з ними до цього не проводилось. Допитів, викликів, повісток не було.

Медведько розповідає, що його затримали вранці у приватному секторі, заблокувавши автомобіль, в якому він їхав з другом.

– Ми опинились в заблокованій з усіх боків машині. Одразу почали стріляти з близької відстані по нас, в якийсь момент практично над вухом. Вогонь вели з пістолетів. Практичний сенс таких дій не дуже зрозумілий, адже ми знаходились у закритому авто і нікуди, звісно ж, бігти не могли, всі можливі шляхи виїзду також були надійно перекриті, і це було очевидно всім. Коли витягали з авто і затримували, то били. В УБОЗі, куди нас привезли, били менше, – розповідає  затриманий.

В УБОЗі, поки під будівлею збирались приятелі та друзі затриманих, у Медведька без його згоди взяли проби для аналізу ДНК. Ніяких допитів як таких, за словами Андрія, не  було.

З ним вели якісь неформальні бесіди, в яких пропонували 'по-пацанські зізнатись, як всі поважні кілери роблять'.

Згодом друзі затриманих з'ясували, що не можуть встановити зв'язок з ще кількома активістами та дівчиною Медведька. Як з'ясується пізніше, в цей момент у дівчини тривав обшук без присутності адвоката. Після  його проведення слідчі навіть  не залишили протоколу, незважаючи на наполегливі прохання.

Пізніше під будівлею УБОЗу з'явилась автівка Медведька. За її кермом перебував невідомий. Приятелі активіста Сергій Бондар та Кирило Бабенцов впізнали машину, та намагались з'ясувати, яким чином невідомий водій опинився за її кермом.

Той поспішно поїхав геть, при цьому скоївши спробу наїзду на  одного із хлопців. За словами Бондаря, вони з Бабенцовим вже написали заяву з цього приводу та готові давати свідчення про інцидент.

Перед судом Медведько встиг розповісти: в УБОЗі, вказуючи на ключі від авто, слідчі спитали, де знаходиться машина. Хлопець відмовився відповідати, але його 'заспокоїли' – і самі знайдуть. Вже через кілька годин його авто вилучили з гаражу і пригнали під УБОЗ. Чи зможе стати у подальшому доказом автомобіль, вилучений без відповідних процедур, і на якому вільно містом роз'їжджає співробітник слідства?

У матеріалах справи, які отримали захисники Медведька, постанов про вилучення автомобіля та його обшук не було.

У подальшому обставини вилучення авто звучатимуть у суді кілька разів, але залишаться без уваги судді Хардіної, яка веде засідання щодо Медведька.

http://img.pravda.co... width='625' height='613'>

 Судове засідання

Суд про обрання запобіжного заходу щодо Поліщука відбувся відносно швидко.

Суддя Бугіль, який, як виявляється, судив активістів за часи Януковича, виніс рішення про запобіжний захід – утримання під вартою протягом 2 місяців або завдаток у 5 мільйонів  гривень.

Для порівняння: регіоналу Єфремову, якого підозрюють у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі,  що призвела до загибелі людей (події на Сході), та зловживанні службовим становищем за обтяжуючих обставин ('закони 16 січня'), призначили заставу у 3,6 мільйона гривень, а спершу взагалі 60 тисяч.

Поліщука захищав державний адвокат. Все, що запам'ятали про її роботу присутні, – це фразу про те, що весь конвой мав би бути звільненим за те, що дозволив передати їжу підозрюваному. Традиційно до суду намагалися не пускати навіть журналістів.

До  зали суду Медведька привезли з мішком на голові. Після того, як його зняли, присутні побачили на обличчі сліди від ударів.

Ось лише кілька прикладів подальших процесуальних порушень і маніпуляцій:

–  Рішення про запобіжний захід Андрію Медведьку розглядала суддя Оксана Хардіна, яка мала б скласти об'єктивну думку щодо обґрунтованості підозри та ризиків за результатами засідання. Однак, саме ця суддя ухвалила рішення про затримання Медведька, і в тій ухвалі зазначила, що суд 'дійшов висновку' про обґрунтованість підстав для затримання.

– Слідчий Руслан Могильний та прокурор Олександр Машков серед аргументів для утримання під вартою раптово 'знайшли' гранату, хоча серед обвинувачень немає статті про зберігання боєприпасів чи вибухових речовин. Причина проста – граната учбова, вона у підозрюваного з часів служби, адже в своєму батальйоні він був сапером.

–  Суддя просто проігнорувала клопотання й про те, щоб випустити Медведька з 'клітки', адже ще жоден суд не визнав його винним.

–  Так само Оксана Хардіна лишила без уваги клопотання захисту про надання захисту протоколу затримання Медведька.

– Стороні захисту надали неповні матеріали справи, що стало відомо лише під час засідання. Деяких перерахованих протоколів суддею просто немає в адвокатів.

Показовим став діалог захисників з представниками слідства щодо нібито висланих заздалегідь повісток на допити:

–  Ви повідомляли підозрюваного поштою чи особисто?

–  І так, і так.

–  У вас є поштові корінці від замовних листів, або будь-які документи від пошти про те, що у вас були прийняті на відправку повістки Медведьку?

–  Немає. Ми надсилали звичайними листами.

–  А як ви вручали повістки особисто?

–  Виділялась людина, яка приносила повістку за місцем прописки.

– Приносила повістку і віддавала кому?

–  Не віддавала. Клала в поштову скриньку.

–  У нас немає поштової скриньки нашої у під'їзді, - подає голос Медведько.

–  А скільки всього повісток і коли ви надіслали?

– У матеріалах справи все є.

–  Я знайшов лише кілька. Ось ці дві, наприклад, це їх ви маєте на увазі?

– Так.

– Тут на повістках вказані номери інших проваджень. Як ви можете вимагати взяти під варту людину у цій справі, якщо слали їй повістки в інших справах? А ось на цій повістці стоїть дата: з'явитись такого-то числа 2016 року.

Слідчий не читає Авакова

Другий показовий епізод – негласне стеження за самим Медведьком та його близькими.

Прокурор та слідчий відмовляються відповісти на питання захисту про стеження, посилаючись на таємницю слідства.

Хоч про це ще вранці написав голова МВС на своїй сторінці у Facebook. На питання про прослуховування, аудіо- та відеостеження та інші негласні заходи запитання знімає суддя.

Питання стеження важливе – утримання під вартою обвинувачення обґрунтовує тим, що слідчим невідоме місце перебування Медведька.

Про стеження ще на початку засідання заявляв сам Медведько: він знайшов прикріплений до машини пристрій, який відслідковував пересування.

Хоча постанови про негласні заходи все ж відсутні у матеріалах, слідчі змогли 'вилучити негласним чином' жуйку мами Медведька – працівниці дитячого садка – та направити її на ДНК-експертизу.

Можливо, саме її мав на увазі Аваков у своєму пості у Фейсбуці, пишучи про 'прямі докази'?

Але результатів ДНК-експертизи також не було в матеріалах справи. У ній було лише наступне:

–  Зброї, знаряддя вбивства, на місці події чи деінде не знайдено;

–  Зброї у Медведька, Поліщука не знайдено;

– Процедури особистого упізнання не було; протоколів про це немає у матеріалах справах, таких слідчих дій не проводили з Медведьком, за його ж словами;

– Свідок говорить про людей у масках та кепках, яких бачили на місці подій; і це єдині дані про їх зовнішність є у протоколах допиту свідків. Решта бачили ще менше;

–  Фотороботів немає;

–  Результатів ДНК-експертизи Медведька чи його мами немає;

– Найбільш значимі покази свідків з місця подій: 'дізнався про вбивство Бузини з фейсбука Геращенка', 'бачив длінную машину', 'бачив машину з литовськими номерами', 'бачив двох у масках і кепках'

–  Свідок Равшан з літературною українською мовою протоколу допиту, і який заледве зміг написати костурбату фразу про вірність записаного з його слів – і то російською. Равшан повідомив про якусь машину з польськими номерами, а його весь допит намагались плавно підштовхнути в сторону таких потрібних слідству італійських номерних знаків;

– Небанальні покази свідка з місця подій, який не будучи спеціалістом зі зброї, експертно й з немалої відстані орлином оком визначив, що бачив у руках одного з невідомих поблизу місця вбивства Бузини 'пістолет системи Наган' конкретного року випуску;

–  Свідки називали різні моделі машини(форд фокус, форд транзит) та різні країни номерних знаків.

Не було названо жодної ланки, яка би пов'язувала Поліщука й Медведька зі справою Бузини. У них не вилучено зброї, з якої вбивали Бузину, чи автівки, яка фігурувала на місці події, на місці не знайдено їх відбитків, немає жодної ДНК-експертизи – нічого, що могло би хоч якось провести ниточку від події до осіб підозрюваних.

http://img.pravda.co... width='625' height='468'>

У взятті на поруки з боку народних депутатів Андрія Іллєнка, Юрія Левченка та Ігоря Луценка було відмовлено

Захист також звертав увагу на вільні припущення слідства, певні неприпустимі 'фантазування', непідкріплені фактажем, які звучать серйозним звинуваченням.

Адвокат: У клопотанні про запобіжний захід зазначено, що 'в березні 2015 року у Медведька і Поліщука виник умисел на вбивство Бузини'. Можете послатись на матеріали справи, сторінки у справі, які це підтверджують?

Суддя: Питання знято.

Захистом також були знайдені протоколи слідчих дій у справі, виконанні слідчими, які не входили у робочу групу з цієї справи, а отже не мали права їх проводити.

Медведько також наголошував на тому, що під час вбивства Олеся Бузини він був в зоні АТО, і що є дані геолокації з його дописів в соціальних мережах, які можуть це підтвердити.

Практично всі аргументи захисту розбивались через  ігнорування суддею. Відмовлено було не тільки у взятті на поруки з боку народних депутатів Андрія Іллєнка, Юрія Левченка та Ігоря Луценка, але й в можливості зібрати характеристики на Медведька – від його командирів, співробітників, або принаймні дати слово свідкам, які вже знаходяться в залі суду і можуть дати йому усну характеристику.

Текст ухвали на 90% складався з доводів обвинувачення, викладених у клопотанні про взяття під варту. Те, що Медведько воював в зоні АТО та позитивно характеризується, було згадано двома реченнями в контексті того, що це не переважує можливих ризиків.

Розбиратись з аргументами захисту щодо необґрунтованості звинувачень суд не став. Хоча, за статтею 177 КПК, , підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Медведька ухвалили утримувати під вартою до 14 серпня без права завдатку.

…А в цей час у палаці

Певно, тільки лінивий не пройшовся по заявам Авакова, який оголосив підозрюваних у справі злочинцями, і в безапеляційній формі описав їх нібито участь у злочині. При цьому  він навів не лише їх імена й прізвища, але й місто проживання, повну дату народження.

Це стається уже не вперше.

У 2014 році Аваков вже звітував про спійманих у справі розстрілу працівників ДАІ. Заголовок того посту був 'УБИЙЦЫ'. Незважаючи на зауваження, що їх процесуальний статус таки 'підозрювані', Аваков відповів – загалом-то так, але в їх випадку він дуже впевнений, доказів вкрай багато і вони неспростовні. Згаданих 'убийц' відпустили невдовзі рішенням суду. За браком доказів.

http://img.pravda.co... width='508' height='541'>

Звичку шефа швидко перейняли і підлеглі.

Зокрема, у клопотанні про взяття під варту Медведька йдеться: 'Андрій Медведько здійснив умисне вбивство'. Не 'є підозрюваним у вчиненні', а саме 'здійснив'.

Адвокат звернув на це увагу суду і навів низку справ ЄСПЛ, де прямо визнається порушенням такі твердження від посадових осіб щодо підозрюваних, чия вина не визнана судом. Однак суд залишив цю скаргу без уваги.

Органічно у враження від суду вплітався й маніпулятивно-хамський пост Авакова, який використав по відношенню до всіх ошелешених подіями слова типу 'за***лі', 'воінствующая мєрзость', 'бєзмозглиє ідіоти' і звісно ж звинуватив у виправданні убивства.

Щоправда, 'за***лі' потім виправив на 'задовбалі', але персональних даних затриманих так і не прибрав, як і гарячих запевнень в тому, що затримані є саме тими 'злочинцями', які вчинили вбивство Бузини. Чи можуть слідчі МВС бути об'єктивні після того, як їхній шеф уже все вирішив?

А судді хто?

Особливої уваги заслуговують і особистості  людей, які займаються справою  Медведька та  Поліщука

Слідчий Руслан Могильний. Займався слідством у справі 'караванського стрілка' Ярослава Мазурка.

http://img.pravda.co... width='604' height='453'>

Слідчий Руслан Могильний

Слідство у цій справі дійшло висновку, що http://www.ukrinform... target='_blank'>Мазурок убив охоронців у 'Каравані', а потім вчинив самогубство у Сирецькому лісі. Принагідно слідство висунуло вже мертвому Мазурку обвинувачення у ще 8 вбивствах.

У іншій справі про вбивство на слідчого Могильного (а також його начальника та прокурора) скаржились: ' протягом двох років слідчий Могильний Р.І. ігнорував вказівки прокурора щодо виконання слідчих дій, слідчим не з'ясовані обставини, вказані в заяві про злочин'.

Кримінальну справу щодо вбивства не порушили. Скаржнику суд вдалось виграти: 'Суд вважає, що постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи винесена передчасно. По справі не були виконані вимоги ст. 64 КПК України, не було допитано осіб, зазначених в заяві про злочин, не були встановлені всі обставини справи'. Слідство у справі про вбивство відновлено http://jurportal.org... target='_blank'>постановою суду.http://jurportal.org...>

Прокурор Олександр Машков. Керівник відділу нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні досудового розслідування злочинів проти життя та підтримання державного обвинувачення.

Так http://osvita.medias... target='_blank'>Машков коментував вбивство працівника ДСО біля гуртожитку 'Беркуту' під час Майдану: 'Враховуючи ту обстановку, яка зараз відбувається у суспільстві, ви самі могли бачити, що було зроблено напередодні цього злочину багато заяв, в тому числі про можливу помсту з боку тих осіб, які беруть участь у заворушеннях.'http://osvita.medias...>

Суддя Оксана Хардіна. Переведена до Шевченківського суду міста Києва з Кривого  Рогу указом Януковича у 2013 році. Під час протестних подій у Києві їй траплялось https://pravoscope.c... target='_blank'>судити активістів за поваленого на Бесарабській площі у Києві Леніна/https://pravoscope.c...>

Присуджувала вона йhttp://www.pravda.co... target='_blank'> утримання під вартою активісту Правого Сектору Андрію Козюбчику, який пізніше загинув в АТО.

Суддя Володимир Бугіль, присудив утримання під вартою Денису Поліщуку.

Під час Майдану http://www.pravda.co... target='_blank'>посадив  до СІЗО активіста 'Дорожнього Контролю' Андрія Дзиндзю. Адвокат Дзиндзі, Віктор Смалій, пізніше http://www.radiosvob... target='_blank'>був обвинувачений у погрозах Бугілю і також запроторений до СІЗО.

Окрім того, Бугіль був суддею http://kyiv.comments... target='_blank'>у справі про 'пошкоджену плитку', по якій проходили активісти 'Податкового майдану'. Він же свого часу http://www.pravda.co... target='_blank'>відпустив Вадима Тітушка під заставу.

І саме цей суддяhttp://ipress.ua/new... target='_blank'> визнав нецензурною фразу 'Янукович – казьол' й присудив штраф автору відповідного плакату.

Вже у березні 2014 року, після втечі Януковича, Бугіль попри клопотання прокуратури відмовляв http://www.pravda.co... target='_blank'>у звільненні від кримінальної відповідальності активістів Майдану.

Тимчасова слідча комісія Вищої ради Юстиції з перевірки суддів http://www.pravda.co... target='_blank'>внесла Володимира Бугіля у список службовців , які порушили присягу та мають нести покарання.

Ольга Худецька, спеціально для УП

Василь Кондрат

Михайло Горинь: «У нас була велика місія». (Автор: Бердиховська Богуміла, Гнатюк Оля)

Михайло Горинь Вибране.

Ви народилися у 1930 році в Західній Україні, у Жидачівському районі. Я думаю, що у той час він називався повітом.

Ні, це був не повіт. А якщо вже говорити про те, де я народився, то відразу ж треба зробити уточнення. Це було село Кнісело Бібрського повіту у Львівському воєводстві. Наше село старовинне; колись воно називалося Княже село. Потім назву скоротили, звідси й сучасна назва Кнісело. Коли я був дитиною, то уявляв собі, що у нашому селі жив колись князь. Коли мені було п'ять, може, шість років, то я побачив на краю села зруйнований млин, а поряд із ним жорна з піщаника, на яких красувався напис 'Княже село'. Тоді я пересвідчився, що розповіді про те, наче насправді Кнісело є Княжим селом, правдиві.

Якою була Ваша родина?

Це була свідома українська родина. Мій дід з боку батька очолював у часи Західноукраїнської Народної Республіки сільську раду. Коли після поразки українців у Галичині встановилася польська влада, дідусь якийсь час перебував у фільтраційному таборі. Батько виявляв політичну активність з юнацьких років, він був членом Організації Українських Націоналістів. Атмосфера у нашому домі була сповнена мрій про незалежну українську державу. Ми були переконані, що настане такий час, коли Україна стане незалежною, а Галичина возз'єднається зі Східною Україною. Про таку майбутню Україну постійно говорили у нас вдома. Селяни, які сходилися до нас, говорили про таку майбутню Україну, сперечалися за неї, а я сидів у куточку й жадібно слухав ці розмови. Якоюсь мірою саме ці розмови мене й сформували.

Хто був найближчим вашим сусідом?

Для мене дуже важливими були зв'язки нашої родини із директором школи на прізвище Кордаль. Він і його дружина були моїми першими вчителями (до війни я закінчив три класи). Стосунки між нашими родинами були специфічними: тактовні, коли йшлося про сусідські взаємини, й принципові, коли йшлося про політику. Наприклад, на Різдво до нас приходила пані Кордальова й казала моїй мамі: 'Стефцю, спечи мені медовик, у тебе він виходить значно краще, ніж у мене'. Мама пекла А коли наставав Святвечір, пані Кордальова приносила нам на таці усе, що вона напекла, наготувала чи насмажила на свята. Через два тижні, на наші свята, мама брала свою тацю й заносила Кордалям святкову випічку.

Але, крім цих, суто сусідських контактів, наші стосунки мали, я б сказав, політичний вимір, коли мій батько і Кордаль (а жили ми через паркан) заводили розмову на політичні теми. Мій батько ставав по один бік паркану, а Кордаль – по другий, і вони починали сваритися, не добираючи слів. Кордаль кричав моєму батькові: 'Ти, хлопе, ти, хаме'; мій батько пропонував Кордалеві поцілувати його в одне місце. Я дивися на це й ніяк не міг збагнути: ось вони сваряться, а коли приходять свята, то ставляться один до одного ввічливо. Наші селяни, які не мали освіти, поводилися гідно, на відміну від сучасних, які хоч якусь освіту та мають. Неможливо було собі уявити, щоб на польське Різдво наші селяни-українці поїхали, наприклад, у ліс по дрова або працювали у своєму обійсті. Вони не святкували польських свят, але вони й не робили чогось такого, що могло б порушити святкову атмосферу у ці свята. І в такому співіснуванні поляків із українцями було якесь почуття такту. Пам'ятаю ще дитиною я часто думав: 'Ти ба, сваряться через політику, але шанують один одного'.

Якими були стосунки в школі?

Це було дуже цікаво, врешті-решт ішлося про семирічних дітей. Наприклад, вчитель каже: 'Михайле, заспівай «Jeszcze Роlskа nіе zginela». А ми на перерві домовилися, що співатимемо так:, Jeszcze Роlskа nіе zginela аlе zginac musi. Jeszcze Роlаk Rusynowi buty сzуsсіс musi».('Іще Польща не померла, але вмерти має. Іще поляк русинові чоботи почистить'. Пародія на перші слова польського державного гімну).

Як я вже казав, пан Кордаль сварився з моїм батьком. Зрозуміло, що у цих сварках я був на боці батька й роздумував над тим, що б таке на зло Кордальові зробити. А в нього була досить велика ділянка полуниці. Наші селяни тоді полуниць іще не садили. Тож я зібрав групу хлопчаків й кажу: 'Ходімо до Кордаля й потопчемо усі його полуниці'. Але як це зробити, коли грядки з полуницею розляглися під самими Кордалевими вікнами. Ми вирішили, що проповземо по них на животах. Так ми й зробили. Кордаль слухав коло вікна радіо, а ми удвох, бо інші хлопці з нами не пішли, тихесенько по цих полуницях повземо. Ми знищили усі полуниці. Мої штани й сорочка були геть червоні. Я приходжу додому, а мама запитує: 'А ти, синку, де був? Подивися, на кого ти схожий! Як же я відперу твої речі?'. Приходить мій батько: 'Де ж ти був?' А я на це із гордістю: 'У Кордаля. Я знищив усі його полуниці'. Тато на це: 'А я тебе туди посилав?' – 'Ні, я сам пішов'. – 'Хто тебе туди послав?' – 'Я сам пішов'. На це мій батько скинув ременя й мені добряче перепало. У кінці він лише сказав: 'Щоб це мені було в останній раз!' Для мене, малого хлопця, полуниці, Кордаль і те, як мені перепало, сплелося в одне ціле, тому я, як Ви можете здогадатися, жодної симпатії до Кордаля взагалі не відчував. Заради правди мушу сказати, що з огляду на те, що я був добрим учнем, подружжя Кордалів добре ставилося до мене у школі. Якщо часом я заходив до них додому, бо Кордалі мали дітей мого віку, то вони завжди запрошували мене на обід. Іноді я їв, іноді відмовлявся, але загалом наші сусідські стосунки були добрими, хоча це й не змінювало того факту, що коли мова заходила про політику, то жодної згоди між нами не було.

Яким було матеріальне становище вашого села?

Наше село було більш-менш заможним. Що це означало конкретно? У нас було три чи чотири господарі, що мали понад 7-10 гектарів землі. Більшості мешканців нашого села жилося стерпно. Бідувало, може, з десять родин, які працювали у багатших господарів. Вони допомагали жати хліб чи копати картоплю. За один робочий день господар платив їм 10 кілограмів пшениці. Загальний рівень життя, може, й не був надто високим, але водночас ніхто й не голодував. У селі було 145 дворів, серед них 35 польських родин, а 107 українських; також було три єврейські сім'ї. На ці 145 дворів припадало 600 гектарів орної землі. У селі була церква й був костьол. У нас діяли 'Просвіта' й український кооператив, а також польське сільськогосподарське товариство. Будинок нашої кооперації був збудований із глини й дерева, а будинок польського товариства – з цегли.

Якими були стосунки між українцями й поляками, що жили в Кніселі?

Загалом я можу сказати, що сусідські стосунки між обома громадами були толерантними. Проте ця толерантність закінчувалася там, де починалася політика – у цій точці починалися конфлікти. Просто дивовижно, наскільки точно наші селяни відрізняли, які справи належать до сусідської сфери, а які – до політичної.

Ваш батько був членом ОУН...

Так, мій батько був членом ОУН. Спочатку він очолював організацію в нашому селі, а пізніше районну організацію. Тут я мушу додати, що моя мама була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя. Тому зв'язки по націоналістичній лінії були в нашій родині дуже сильними.

У 1933 році мого батька вперше заарештували. Пам'ятаю, як поліцай, усім знайомий пан Зозуляк, забирав мого батька. Тоді я розплакався й сказав, що уб'ю поліцая. У 1938 році, коли виникла Закарпатська Україна, мого батька заарештували вдруге. Тоді я вже розумів, що між польською владою й українцями йде боротьба. Мій батько перебував у той час в ув'язненні лише два чи три місяці, але його там дуже сильно побили. Через рік після другого арешту почалася Друга світова війна. У всьому нашому селі був лише один радіоприймач, власником цього приймача був пан Кордаль; щоб послухати радіо, люди зійшлися з усього села. З тієї ночі – з 1 вересня я запам'ятав, як хтось сказав по радіо, що 'ми не віддамо жодного ґудзика'. Потім наші говорили, що поляки віддали не тільки ґудзики, а й шинель. Ми з татом слухали у Кордаля радіо до другої години ночі. Після другої повернулися додому, лягли спати (я спав разом із татом під вікном). Тато, як завжди перед сном, закурив цигарку. Раптом ми почули, що під вікнами біжать люди, через хвилину хтось почав гупати в наші двері, нарешті їх виламали, й до хати увірвалися солдати – познанці. Познанська польова жандармерія. Її очолював вже згадуваний мною Зозуляк, який підійшов до мого батька й сказав: 'Миколо, збирайся, тебе заарештовано'. Мій батько швидко зібрався, жандарми вивели його з дому. Ми з мамою побігли за ним, щоб довідатися, куди ж його забирають. Патруль рушив у бік цвинтаря. Як сьогодні пам'ятаю, що я впав у розпач – за хвилину мого батька розстріляють!.. Одначе виявилося, що біля цвинтаря стояла вантажна машина із солдатами. Лише середня частина вантажівки була вільною, вона чекала на заарештованих цієї ночі – мого батька й Івана Тибора. Заарештованим наказали зайняти місце у вантажівці, після чого повалили їх на підлогу, й солдати стали на їхні тіла. Я й до сьогодні не можу забути цієї картини. Вантажівка від'їхала. Усі наступні дні мама безрезультатно намагалася дізнатися, що сталося з батьком. Він повернувся додому саме в той день, коли більшовики увійшли до Львова. Був дуже побитий. Зрештою, його засудили на смерть, бо звинуватили в тому, що, виконуючи диверсійну роботу, він поперерізав телефонні дроти між Бібркою й Ходоровом. Протягом однієї ночі диверсанти знищили цю телефонну лінію. Мій батько зовсім не був до цього причетний, але в акції брав участь один чоловік, який шив моєму батькові одяг, і в його записнику було записане батькове прізвище. Саме тому батька й заарештували. Як я сказав, його засудили на смерть, але у цей час німці розбомбили в'язницю, й охоронці та в'язні повтікали.

Якими були перші тижні совєтської окупації?

Через кілька днів після арешту батька в нашому селі з'явився польський загін: добре обмундировані, добре взуті солдати, блискучі ремені, гарні коні – пам'ятаю, мені здавалося, що це першокласна армія. Їх було приблизно двадцять, вони трохи покрутилися по селу й поїхали. Напевно, вони не встигли від'їхати й кілометра, як до села увійшов інший загін. Разюча відмінність, якщо порівнювати із першим малі коники, замість чобіт зав'язані онучі, жодних блискучих ременів. Я вискочив на дорогу, щоб краще бачити: до села в'їжджали москалі (у нас ніхто не називав їх більшовиками чи совєтами, усі називали їх москалями).

І тут сталася ось яка характерна історія. За Польщі ніхто не звертав уваги на те, що такі хлопці, як я (тоді мені було дев'ять років), носили шапки чи кашкети із тризубами. Коли ми організовували свята, то перш за все ставили стовпа, на який вішали жовто-блакитний прапор. Коли був театр, то треба було зареєструвати п'єсу, що ставилася, у старостві, і якщо п'єса стосувалася українсько-польських конфліктів, то на виставі міг бути присутнім поліцай, але він не мав права втручатися у виставу.

Тож я вискочив на дорогу, щоб побачити це дивне військо, яке у мене асоціювалося лише з татарами. На чолі цього війська їхав стрункий, гарний офіцер, якому було, може, років тридцять. У якийсь момент цей офіцер підкликав мене до себе. Коли я підійшов, офіцер наказав мені зняти тризуб. Я лише кинув: 'Не зніму!' й утік додому. Розповів батьку, що сталося, а він на це: 'Добре зробив'.

Через кілька днів до нас прийшов районний суддя й став вимагати, щоб тато віддав коней, яких привів із собою зі Львова: 'Віддайте коней, бо вони державні'. На це мій батько каже: 'Слухайте, коли почалася війна, поляки забрали моїх коней і воза, а я привів собі зі Львова інших. Якщо ви віддасте мені коней і воза, яких забрали поляки, то я віддам вам цих'. Суддя не хотів про це й слухати. Раптом він побачив, що на стіні висить тризуб: 'Зніми його'. Тато на це: 'А навіщо мені його знімати?'. Суддя почав на батька кричати. Мій батько, хоча й непоказного зросту, був людиною відважною. Він витягнув руку й крикнув на суддю: 'Геть із мого дому!'.

Звичайно, мій батько не мав найменшого поняття, хто такий районний суддя. У Східній Україні ніхто нічого подібного собі б не дозволив. Але за Польщі такі речі були можливими. Польська поліція усвідомлювала, що існує певна межа, яку переходити не можна. Поляк не перся в хату й не намагався в ній наводити свій лад. За Польщі ми могли мати в хаті свій власний прапор, тризуб, нікого це не цікавило. А москалі не встигли ще й увійти, як почали розпоряджатися в наших хатах. Тож мій батько вигнав суддю зі свого дому. Через кілька хвилин прибіг голова сільської ради (у той час його вже обрали), наш знайомий, і каже моєму батькові: 'Миколо, втікай, суддя хоче тебе заарештувати'. Ось так мій батько й опинився у підпіллі. Це специфічне було підпілля, його учасники стежили, чи не з'являться у селі москалі, коли вони з'являлися – тато йшов до схрону, коли їх не було – тато був удома.

У 1941 році совєтську окупацію замінили німецька. З приходом німців уряд Стецька проголосив Україну незалежною.

Після проголошення незалежності було організовано українську поліцію. Але через кілька тижнів цю поліцію німці розігнали, почали заарештовувати політично активних людей, застосовувати до них репресії. Тоді траплялися випадки, коли німці виявляли страшну дурість. Наприклад, у сусідньому селі Баківцях хтось застрелив німецького офіцера, який проїздив через село. У відповідь на це німці заарештували понад десяток селян, завезли їх до Стрия й там розстріляли. Це був перший подібний випадок у нашій околиці. Люди не могли повірити у таке варварство. Це було у 1941 році. Через рік чи два відбулася така подія: поліцаєм у нашому селі був такий собі Юзьо, може, це був фольксдойч (польський громадянин, який після того, як німці зайняли Польщу, визнав себе німцем, тобто став на бік німецьких окупантів), а може, й ні, здоровенний чолов'яга, що важив чи не 120 кілограмів. Їздив Юзьо на мотоциклетці. Ми завжди дивувалися, як ця мотоциклетка витримує таку тушу. Юзьо був дуже брутальним. Пригадую, як одного разу він зловив єврейку (вона була із сусіднього села; з нашого села німці вивезли й повбивали євреїв ще раніше), поставив її до стінки й розважався тим, що стріляв по ній, як по мішені. Пам'ятаю, я дивися на це й думав: якби Юзьо потрапив мені до рук, я б його вбив. Так я тоді думав, але мені було всього дванадцять років.

Одного разу, коли Юзьо їхав селом, хтось вистрілив у нього з будинку 'Просвіти'. Юзя поранило в живіт, і я пам'ятаю, що він їхав на цій своїй мотоциклетці майже кілометр і страшно кричав, врешті-решт заїхав у річку й там сконав. Але що це означало – вбити в селі німецького поліцая? Це означало, що півсела загине. Ніхто не наважився підійти до трупа Він до вечора пролежав у річці. Вночі хтось забрав тіло, а ще хтось мотоцикл. Наступного дня до села приїхала німецька поліція й почала розпитувати про Юзя. У всьому селі не знайшлося жодного донощика, який би сказав, що трапилося насправді, хоча у німців на той час вже була своя агентура Усі в один голос говорили, що Юзьо проїздив через село й невідомо куди поїхав далі. Таким чином наше село було врятоване.

Якщо вже говорити про німецьку окупацію, то варто було б порівняти більшовиків і німців. Москалів у нас ніхто радісно не вітав, натомість німців спочатку вітали із великою втіхою, але з плином часу до них почали ставитися вороже. В часі німецької окупації дуже швидко почав розвиватися національно-визвольний рух. Рівень політичної свідомості був настільки високим, що щонеділі уся сільська молодь збиралася у читальні, читала газети, упорядковувала бібліотеку, готувала театральні вистави, співала. Розклад недільного дня у молоді був усталеним: спочатку служба Божа, потім обід, а після обіду – читальня «Просвіти». Дуже скоро, десь у 1943 році, у нас почали організовувати партизанські загони. Частина молоді пішла у партизани. Це було, як велике свято: приїздили якісь люди, вони викликали 8-10 хлопців й казали їм: «Підете на бойову підготовку».

Що це конкретно означало, це була своєрідна мобілізація? А що відбувалося, якщо якийсь юнак не хотів іти на таку підготовку?

Таких випадків, щоб хтось не хотів іти на підготовку, напевно, взагалі не було. Брали лише свідому молодь, яка дуже хотіла піти у партизани. Мені тоді було лише тринадцять років, але я також дуже хотів бути партизаном Бажаючих було більше, ніж тих, хто міг піти. Зрештою, заняття з бойової підготовки завжди проводили недалеко від нас, а після підготовки люди потрапляли до загонів. Майже у цей же час відбулися перші українсько-німецькі сутички. Пам'ятаю, що була якась акція після того, як у Дрогобичі й Стрию німці повісили чимало людей. У моїй пам'яті 1943-1944 роки закарбувалися як період, коли ненависть до німців зростала.

Що у цей час відбувалося з Вашою родиною?

А якими були в цей час, у 1943 році, стосунки з тими поляками, які ще залишилися в селі? Адже саме тоді й розпочався польсько-український конфлікт на Волині.

У нас такого конфлікту не було. Але коли на початку 1944 року прийшли вісті про те, що відбулося на Волині, мій батько порадив панові Кордалю виїхати до Львова: 'Ви ж бачите, що коїться на Волині'. Кордаль спакувався й виїхав. Я не знаю, чи це правда, але до нас дійшли чутки, що він доїхав лише до польського села Берездівці й там приєднався до польського партизанського загону.

До початку 1944 року усі політично активні поляки, у яких були якісь конфлікти з нашими українцями, виїхали з нашого села. Зрештою, вони від'їздили недалеко, до тієї місцевості, де було більше поляків, наприклад, до Ходорова, Бібрки, тобто туди, де був якийсь захист, де можна було вижити. Якщо ж говорити про наше село, то на нього українські партизани здійснили лише один серйозний напад, може, то був навіть не напад, а екзекуція, в часі якої загинув один поляк (то була вже стара людина, не пам'ятаю його прізвища, але звали його Куба). Це сталося навесні 1944 року. На цьому українсько-польський конфлікт у нашому селі й скінчився.

Це означає, що й до кінця війни у вашому селі все-таки жили якісь поляки?

Так. Із нашого села виїхало до міста, може, десь із вісім польських родин. Решта лишилася.

У 1944 році фронт наблизився...

Німці втекли, до села увійшла більшовицька військова частина. Вона була зовсім несхожою на ту, яка увійшла у 1939 році. У нових мундирах, з новою зброєю, блискучі ремені. Я був здивований такою зміною. Вони пройшли через село, нікого не зачіпаючи. Через кілька днів я побачив, що до села підходить якийсь військовий, у нього на грудях висів автомат. Я стою й дивлюся, що відбуватиметься. Цей чоловік підходить до мене й запитує: 'Синку, ти знаєш, де живе Микола Горинь?' – 'Знаю' – 'Так покажи'. Я відвів його далеко в бік від нашого дому, й показав на дім нашого далекого родича, прізвище якого також було Горинь. Мій співрозмовник пішов до того Гориня, я ж побіг додому, щоб попередити батька, що його шукають. Тато, звичайно ж, утік. Так почався другий нелегальний період в житті мого батька. Той офіцер (це був офіцер НКВД) прийшов, кінець кінцем, до нас, але батька вдома вже не було.

З того часу мій батько почав переховуватися. Як це було? Тоді у селі панувало двовладдя. Зранку до села приїздив загін більшовиків, близько четвертої чи п'ятої він від'їздив із села, після цього у село приходили партизани. І так тривало до кінця 1944 року. Наскільки я пам'ятаю, забезпечення партизанських загонів продуктами було чудово організоване. Контингенти були чітко розподілені на все село, кожний господар знав, скільки він має дати масла, м'яса, пшениці чи борошна Для партизанів робили навіть мило. У процентному відношенні ці контингенти й порівнювати не можна було з тими, які призначали більшовики. Був станичний, який ці контингенти дуже чітко розподіляв. Взагалі про економічну діяльність українського підпілля треба було б написати книжку.

Між більшовиками й партизанами періодично відбувалися якісь сутички. Якось до села увійшов каральний загін НКВД, він поставив два кулемети в нашому новому будинку, куди ми ще не встигли й переселитися. Звідтам вони могли обстрілювати центральну дорогу, яка проходила за п'ятдесят метрів від нашого будинку. Вночі до нашого села заїхав партизанський загін, приблизно із двадцять підвід. Партизани увійшли до хати, що стояла на краю села, й запитали, чи є в селі москалі. Ті ж з околиці й не здогадувалися, що в селі стоїть совєтський загін, який приїхав до нас уночі, тож селяни відповіли, що у селі москалів нема. Партизанські підводи рушили, а коли доїхали до нашого будинку, москалі відкрили по них вогонь із кулеметів. Почалася стрілянина. Я встиг лише затягти свою маму, яка була на останньому місяці вагітності, під ліжко. Через хвилину я почув у школі, яка містилася по сусідству, кілька вибухів підряд. Совєтські солдати забігали за водою. Ще через кілька хвилин почулося гудіння від'їжджаючих машин – совєтські солдати втікали з села. Напевно, їх було десь зі сто п'ятдесят чоловік, партизанів теж було, мабуть, не менше сотні. Пізніше я дізнався, що відбулося. Командир партизанського загону, зорієнтувавшись, що він потрапив у пастку, схопив дві протитанкові гранати й кинувся до школи, де розміщалася основна частина москалів, і перш ніж вони встигли вискочити з будинку, кинув гранати всередину. Безліч солдатів було поранено й убито. Вранці, коли я прокинувся, то побачив напроти підводу, поряд з якою лежав убитий кінь. Жодного убитого партизана не було. Виявилося, що як тільки почалася стрілянина, партизани вскочили до глибокого рову, який тягнувся вздовж дороги, завдяки чому з жодним із них нічого не трапилося. Здається, лише когось одного було поранено в п'яту. Саме з цієї стрілянини у нашому селі й почалася війна

Через кілька днів до села в'їхали машини, військові повідомили, що нас виселяють до Сибіру. Ми почали збиратися. Нас було троє: мій брат Богдан, тоді йому було вісім років, я і мама. Усіх тих, кого збиралися вивезти – приблизно двадцять родин – зібрали біля будинку польського сільськогосподарського товариства. Мама каже Богданові: 'Утікай. Йди до тітки, якось там перебудеш'. На малих дітей ніхто уваги не звертав, Богданові вдалося втекти. Мама хотіла, щоб і я втік, але за мною, чотирнадцятирічним підлітком, уже стежили. Увечері з нас і з мешканців сусіднього села сформували колону. Вона була десь із півтора кілометра завдовжки. Солдати конвоювали нас з обох боків. На нашій підводі фурманом був солдат. Ми виїхали за село, мама у черговий раз почала виштовхувати мене, щоб я втікав. Але як тут утекти, коли поряд іде солдат за солдатом. І раптом той, який віз нас підводою, повертається до мене й каже: 'Тікай, синку, як ти втечеш, то й мама якось утече, а якщо не втечеш зараз, то пізніше не зможеш – тебе вже надто пильно охоронятимуть'.

Так говорив солдат?

Так, це був особливий солдат, він був родом із Вінницької області. Ми доїхали до останнього села перед Ходоровом, там я зіскочив з підводи й пішов поряд із солдатами, які нас конвоювали. Раптом непомітно звернув на подвір'я, яке ми минали Я втік! Мама поїхала далі, а через два дні вона теж утекла. Я переночував у тому ж селі. Зайшов до першої-ліпшої хати: 'Добрий вечір'. – 'Добрий вечір'. – 'Чи можна у вас переночувати?' – 'Синку, а ти звідки взявся?' – 'Утік із колони висланих на Сибір'. Я обвів кімнату поглядом, на столі лежали позв'язувані подушки й перини Виявилося, що мої випадкові господарі також тікають, бо наступного дня і їх мали вивезти до Сибіру. Вони взяли мене із собою до сусідів.

Наступного дня я встав рано-вранці, щоб повернутися в рідне село. Не встиг я й вийти на дорогу, коли мені назустріч виїхав військовий патруль. Вони взяли мене із собою й відвели до школи в селі Городище біля Ходорова. У школі було вже повно заарештованих. Головним героєм серед заарештованих був голова сільради. Було видно, що він не може знайти собі місця. Виявилося, що енкаведисти переконали його показати те місце, в якому переховується його син-партизан, взамін за обіцянку – вони подарують синові життя. Цей чоловік показав криївку, в якій переховувався його син разом зі своїми товаришами. Коли НКВД знайшло криївку, партизани почали стріляти, солдати пустили сльозоточивий газ і заарештували усіх із головою сільради включно, після чого вони привели заарештованих у цю школу в Городищі. Партизанів посадили під парканом у тому місці, де вже зійшов сніг. Раптом (я побачив це через вікно) до людей, які сиділи, підійшов енкаведист, замахнувся й з усієї сили копнув у лице сина голови. Я бачив, як у нього посипалися зуби. Відразу ж після цього солдати схопили хлопця за руки й за ноги й укинули його до приміщення, в якому ми сиділи. Батько кинувся до сина, але той одвернувся од нього. Через кілька хвилин заскочили солдати й поволокли хлопця у сусідній клас, де допитували партизанів. Звідти долинали страшні крики. За дві чи три години хлопця знову виволокли до нас – він був непритомним. Батько сидів над ним і весь час плакав.

Раптом прийшов якийсь капітан й почав розпитувати людей, чому їх затримали. Ну, одна жінка й каже, що її затримали, коли вона йшла продати курку – він наказав її звільнити. Жінка була з мого села, тож я й попросив, щоб вона взяла мене з собою. Вона не хотіла, бо боялася, що я накличу на неї біду. А офіцер, який розпитував мене, подивився на мене й каже: 'Іди, синку'. Таким ось чином я й врятувався у черговий раз. Повернувся до рідного села Через два-дні прийшла мама. Щоб не потрапити знову до рук НКВД, ми поїхали у сусіднє село Ятвяги й зупинилися у наших рідних. Уся наша родина врятувалася, враховуючи й батька, який був у лісі.

Двовладдя, про яке Ви говорили, тривало чи не до 1945 року, коли совєти організували велику операцію проти партизан?

У січні 1945 року більшовики організували велику облаву, яку назвали 'червоною мітлою'. Ліси й села прочісували цілі дивізії. І ось облави дійшли й до нас. У довколишніх лісах почалася боротьба між партизанами й 'червоною мітлою'. Моєму батькові вдалося звідти втекти. Я залишився в селі з мамою, батько не міг до нас приєднатися, бо в той час у кожному селі вже стояли військові. Вони затримувалися у селі, напевно, десь на тиждень, але таким чином вдавалося дуже результативно ізолювати одне село від іншого. Саме у цей час у нас вийшли всі харчі, мама почала мене просити, щоб я поїхав додому й привіз хоча б буряків. Я поїхав. Узяв трохи цукрових буряків, картоплі й відразу ж вирушив назад. По дорозі зустрів енкаведиста: 'Куди їдеш?' – 'Та от, купив собі трохи буряків і картоплі й повертаюся додому'. Він мене пропустив. Цим разом пощастило. Але після цієї бурякової дієти я й досі дивитися не можу на солодощі.

У селі Ятвяги був такий собі заводій Василь. Він постійно ходив із кулеметом. Одного разу батько сказав: 'Василю, тебе точно вб'ють, тож я зроблю тобі труну й поставлю у стодолі'. Як сказав, так і зробив. Усе село було обурене: 'Що ж цей старий робить, хіба ж так можна'. Коли у наших місцях проходила 'червона мітла', Василь своїм кулеметом стримував натиск військ. Партизанам вдалося тоді прорватися, але через два місяці Василь загинув. Я був на цьому похороні. Перед тим, як виносили тіло, батько нахилився над відкритою труною й сказав: 'Так що, Василю, не казав я тобі, що так буде? Хіба б зміг я тепер зробити тобі таку труну?'. І ця картина назавжди залишилася в моїй пам'яті.

У 1945 році йшла партизанська війна, але водночас починалося й нормальне життя.

Після дворічної перерви, восени 1945 року, я пішов у сьомий клас. Оскільки я добре вчився, мене призначили головою учнівського комітету (учком), моє завдання полягало в тому, щоб придумувати антирадянські акції. Наприклад, на Водохреще я збирав старост усіх класів і віддавав наказ, що на Йордань ми не приходимо до школи. Але в школі вчилися й діти номенклатури, тож для того, щоб у свято не вчилися й вони, ми разом із товаришами забарикадували вночі вхід до школи.

У 1946 році у зв'язку з виборами до Верховної Ради, які мали от-от відбутися, наша учнівська організація отримала доручення розкидати листівки. Директор школи, колишній майор Гордієнко, скликав старост усіх класів, у тому числі й мене, і почав розпитувати, чи були ми причетними до листівок. Звичайно, ми заперечували. Наступного дня в туалеті з'явився напис 'Гордієнко, готуйся до смерті'. Викликали кагебістів, які почали перевіряти почерк усіх учнів, на щастя, винних не знайшли. Партизани підтримували з нами постійний зв'язок, нашим постійним завданням було розкидати листівки. До комсомолу ніхто з нас не вступив.

У 1949 році Ви закінчили середню школу й вступили до університету.

Так,

Василь Кондрат

Михайло Сорока – ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів

Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.

http://maidanua.org/... rel='prettyPhoto[gallery1]'>http://maidanua.org/... alt='1908277_788500914566975_4654515755707836838_n' height='300' width='261'>

19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.

9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.

Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.

22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів.

М. Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.

Навесні 1949 року М. Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах.

Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М. Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».

Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії. 

І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…

16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.

28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом..

Ганна Черкаська

Василь Кондрат

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави

Дорога Надіє!

Славна дочко української нації!

Особиста відповідальність за долю України змусила Тебе, сміливу і рішучу стати на захист своєї Батьківщини. Спокон віків захист рідного краю від зовнішнього ворога вважали і вважають благородною лицарською справою, гідної похвали і національної слави.

В боях за Україну впродовж уже майже півтора року згинули тисячі патріотів України, інші караються у московських камерах і полоні сепаратистів, яких так щедро підкидає нам Кремль.

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави. Визначне місце у цій славній історії належатиме і Тобі.

Нечесним способом, за підробленими звинуваченнями, вороги тримають Тебе у імперській камері.

Вони мстять Тобі за патріотизм і рішучу відсіч всієї нації. Вони ніяк не можуть зрозуміти української душі, незламності духу, любові до української землі і рідної мови.

Вони утримують Тебе не за вбивство, бо доказано, що його не було, вони катують Тебе за Дух Твій, за Твою любов до України, її мови та її народу.

А в той час більше 50 мільйонів українців світу наповнюються гордістю, бо в особі Надії Савченко бачать спроможність української нації подолати рабство колоніальної доби.

У твоєму віці, у 33 роки, мене московська імперія, присудила до страти за прагнення вивести Україну з-під влади Москви на підставі Конституції СРСР та УРСР. Право записане і права не було – на такому лукавстві московити будували велику імперію.

Вони не знають честі, не знають шляхетності. Жодної людської гідності вони не визнають у своїх супротивників і ворогів.

Того дорога Надіє, вони не оцінять величного Твого духу, коли Ти помреш від голоду. Того задля збільшення можливості майбутньої боротьби, ПРОШУ Тебе припинити голодування!

Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам'ять про цей твій подвиг.

Обнімаю Тебе, Левко Лук'яненко.

Василь Кондрат

Війна проти України. Путін виправдовується так само, як це робив Гітлер

http://gdb.rferl.org... rel='ibox' title='Фрагмент карикатури Андрія Левченка, переможця конкурсу «Диявольська бензоколонка» '>http://gdb.rferl.org... border='0'>

Фрагмент карикатури Андрія Левченка, переможця конкурсу «Диявольська бензоколонка»

25.11.2014

Михайло Крилатов

Сімферополь – Ми мало замислюємося про те, що ми постійно перебуваємо в тому життєвому процесі, який і називається Історія. У суспільному та інтелектуальному відношенні ми самі складова частина і дійові особи процесу історичного. Ми живемо в Історії. Геніальні слова відомої пісні про те, що «між минулим і майбутнім є тільки мить...», фіксують історичний процес плину часу і подій навколо нас. Історія тому здається вічно оновлюваною матерією, завжди новою і неповторною. З іншого боку, в підмісячному світі немає нічого нового, історія повторюється, нехай і за спіраллю, але майже однаково. У цьому довелося переконатися ще раз...

«В 4:00 ранку, без оголошення війни...» – ці слова Левітана 22 червня поставили в глухий кут весь радянський народ, який губився у здогадах, чому це Гітлер напав на СРСР, адже раніше так дружили – і арміями, і спецслужбами, і внутрішніми справами, і не тільки парадами і навчаннями, а й на ділі, спільним розділом Польщі, наприклад. Але в цьому і полягав цинічний обман радянських народів сталінським режимом. Насправді все було зовсім інакше, і не несподівано, і з оголошенням війни, і навіть з поясненням її причини – але все це приховали від народу.

Навесні та влітку 1941 року віроломність Гітлера була відкриттям тільки для Сталіна й Молотова. Після закінчення Другої світової війни в СРСР довго не видавали книгу Вінстона Черчилля «Друга світова війна», за яку автор удостоївся Нобелівської премії з літератури. Власне, її і зараз ще не можна вважати виданою – в 1997 році у видавництві «Фенікс» в Ростові-на-Дону з 6 томів англійського оригіналу видані тільки уривки обсягом в одну книгу, можна сказати тільки конспект.

http://gdb.rferl.org... border='0'>Сер Вінстона Черчилля

З цього захопливого читання, фактично щоденника Черчилля, з документальною достовірністю можна відновити події тих днів, коли Гітлер готувався і напав на СРСР. І зараз цікаво навіть не те, що майже всі світові політики знали навіть точну дату нападу, а Черчилль, що дозволяв собі у спілкуванні з американським президентом пікантно підписуватися як «колишній військовий моряк», ще 15 червня писав Рузвельту, що приблизно через тиждень Гітлер нападе на СРСР. У ніч на 22 червня він спав особливо міцно, тому, що знав: вранці його розбудять і повідомлять, що гітлерівські дивізії напали на СРСР, а німецька авіація бомбить радянські міста. Саме це і повідомив йому вже вранці його секретар Чекерс, який чергував у ту ніч, не зважився розбудити його о 4-й годині ранку тому, що розумів – Черчилль і так все це передбачав.

Черчилль все неділю готував промову і виступив на британському радіо о 9-й годині вечора того ж дня. У той час як Сталін заговорив – «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюся я, друзі мої!..» – тільки 1 липня («Правда», 3 липня 1941 року).

З усієї офіційної історії «Великої Вітчизняної війни» випливає, що напад Гітлера був «віроломним і без пояснення причин». Але чи могло так бути? Невже Гітлер не постарався всьому світу хоч якось пояснити своє рішення, яке, як всім було зрозуміло, зачіпало долі всього людства? Адже Гітлер навіть в 40-х роках прагнув поставати перед світом респектабельним політиком.

http://gdb.rferl.org... rel='ibox' title='Як Путін іде шляхом Гітлера (Как Путин идет путем Гитлера (інфографіка з сайту: www.slovoidilo.ua)'>http://gdb.rferl.org... border='0'>

Як Путін іде шляхом Гітлера (Как Путин идет путем Гитлера (інфографіка з сайту: www.slovoidilo.ua)

Ні, звичайно, Гітлер пояснив своє рішення, тільки від нас це приховували. І, виявляється, Адольф Гітлер зробив це так, як робить зараз Володимир Путін, пояснюючи анексію Криму та інтервенцію на Донбасі, саме тим, що винна, мовляв, сама жертва агресії, вона вела себе зовсім не так, як слід було, а тому напад, бомбардування, інтервенція, війна – їй у повчання.

Подробиці 2014 року ми всі знаємо: Володимир Путін про них не раз казав – Україна винна, що вела з Кримом неправильну політику, а тому його жителі вирішили самі «возз'єднатися» з Росією, а на Донбасі йде громадянська війна тому, що, знову ж таки, Україна проводила неправильну внутрішню політику стосовно російськомовних громадян.

Подробиці 1941 року, які в точності нагадують виправдання Путіна, ми дізнаємося тільки зараз з книги Черчилля. Останній приводить шифрограму міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа своєму послу в Москві Шуленбургу від 21 червня, в якій міститися інструкції як саме пояснити Молотову рішення Гітлера про початок війни вже після нападу.

Черчилль пише (стор. 224–225 згаданого видання): «Але час настав. Ріббентроп, Берлін – Шуленбурґу. 21 червня 1941 року. «1. Після отримання цієї телеграми весь шифрований матеріал, що знаходиться там, підлягає знищенню. Радіостанцію треба привести в стан непридатності. 2. повідомте, будь ласка, негайно ж Молотова, що ви повинні зробити йому термінове повідомлення і тому хотіли б негайно відвідати його. Потім зробіть йому таку заяву: «...Уряд Німеччини повідомляє, що Радянський уряд, всупереч взятим на себе зобов'язанням, 1) не тільки продовжив, але навіть посилив свої підривні дії щодо Німеччини та Європи; 2) проводить все більш антинімецьку зовнішню політику; 3) зосередив всі свої сили в стані готовності на німецькому кордоні. Тим самим Радянський уряд порушив свої договори з Німеччиною і збирається напасти з тилу на Німеччину, яка веде боротьбу за існування. Тому фюрер наказав німецьким збройним силам відбити цю загрозу всіма засобами, наявними в їх розпорядженні». Прошу не вступати в жодне обговорення цієї заяви. Уряд Радянської Росії зобов'язаний убезпечити співробітників посольства». О 4 годині ранку 22 червня Ріббентроп передав російському послу в Берліні офіційний документ про оголошення війни. На світанку Шуленбург з'явився в Кремль до Молотова. Останній мовчки вислухав заяву, зачитану німецьким послом, і потім зауважив: «Це війна. Ваші літаки тільки що бомбардували близько 10 беззахисних сіл. Ви вважаєте, що ми заслужили це?».

Ось як пояснив Гітлер початок війни: СРСР, мовляв, проводить «все більш антинімецьку зовнішню політику». Так і Путін звинувачував Україну в тому, що вона проводить антиросійську політику. Кримський пропутінський «експерт» Олексндр Форманчук говорив про наявність в Україні навіть спеціального «антиросійського» проекту. Звідси зрозуміло й інше виправдання: російська політика антифашистська, в той час як українська політика – нібито «фашистська».

Як відомо, керівництво СРСР в червні 1941 року наказувало радянським військам жодним чином «не провокувати» Гітлера, щоб не викликати його агресію. Це не допомогло. Більше того – провалилася вся політика «умиротворення агресора», тому, що агресор ніколи не прагне до миру, на те він і агресор. Приблизно так в березні 2014 року тимчасове керівництво України намагалося не спровокувати Путіна в Криму. Не допомогло.

http://gdb.rferl.org... border='0'>Валерій Чалий

Щось схоже сказав днями заступник голови Адміністрації президента Валерій Чалий: «Наше завдання – уникнути повномасштабної війни в центрі Європи. Нанесення такого удару (по російській військовій техніці в Донбасі – авт.) – це розв'язання війни із застосуванням авіації, ви ж розумієте, що далі піде загострення, і тоді це буде вже інша історія».

http://gdb.rferl.org... border='0'>Руслан Югош

Кримський журналіст Руслан Югош з цього приводу пише: «Виявляється, дати відсіч агресору, який ввійшов на твою територію, – це називається «розв'язати війну»! А сам факт збройного вторгнення розв'язуванням війни вже не вважається? Тільки – спротив такому? Тому треба давати ворогові відкушувати територію за територією, аби не «розв'язати війну», так виходить? Схоже, в адміністрації президента живуть в якомусь викривленому понятійному просторі. І не в курсі, що війна вже розв'язана і щосили йде. Поки вони роблять вигляд, що нічого не відбувається...»

Але і в березні Україна і Європа намагалася заспокоїти Путіна. І зараз, через 8 місяців після ведення ним війни, знову намагаються утихомирити агресора, не усвідомлюючи, що не вийшло в березні, не вийде і зараз. У будь-якому випадку провину за його новий наступ, якщо він відбудеться, Путін покладе на Україну і на ту ж Європу. Ми ніяк не засвоїмо ці дві істини: агресор ніколи не прагне до миру, «умиротворення» тільки допомагає йому успішно вести наступ, агресор завжди провину за розв'язання війни покладає на жертву. Так буде незалежно від поведінки жертви, тому для успішного протистояння агресору жертві завжди потрібна зовсім інша політика, заходи зовсім іншої якості.

Михайло Крилатов – кримський оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

http://ru.krymr.com/... target='_blank'>Оригінал на сайті «Крим.Реалії»